Казки для бабусі

Ілля ХОМЕНКО ЗВ’ЯЗКОВИЙ Оповідання

Він вирішив рушати затемна, допоки не прокинувся табір. Ясна річ, його від'їзд помітять. Похопляться за сніданком. Але бодай перед дорогою не буде зайвих розпитувань. Звечора він підготувався: заправив усюдихід, підкачав шини. Повантажив у багажник консерви, балони з водою. Перевірив пістолета і протигаз. А таки варто було б замінити регенераційний патрон. Та дарма, один раз якось проскочить (запасного патрона в нього не було, а просити в когось не хотілося).

Ніч минула без сну, недоладно, як будь-яка ніч перед важкою дорогою. Він то поринав у дрімоту (за цей час світляна стрілка годинника просувалася хвилин на десять-п'ятнадцять), то довго лежав і вдивлявся в непроглядну темінь, намагаючись ні про що не думати. А далі сон утік від нього остаточно. Тож час пролетів, хоч не сказати, що непомітно.

Ранок настав свіжий і прохолодний. Мотор «рейнджера» завівся з півоберта. Стиха пофуркуючи, машина вибралася з плутанини поміж спальними вагончиками та наметами. Проминула нашвидкуруч облаштований лабораторний модуль, здиблений антенами бронетранспортер зв'язку (щедрий дарунок військовиків та постійне нагадування про їхню участь в експедиції). Якийсь час, потихеньку сиплячи чортами, він крутився між цистернами з пальним, що наче з-під землі виросли на його шляху (певно, вчора пригнали й поставили, а він не помітив). І лише коли виїхав у порослий дрібними кущами степ, він здер з голови спеціальні окуляри, перемикнув фари з інфрачервоного на звичайне далеке світло й натис на газ.

Вітер зі свистом обминав лобове скло, залишаючи на ньому необачних нічних метеликів, і летів кудись назад, у бік табору. Вторована асфальтівка вигиналася гадюкою, мчала йому назустріч і зникала під передніми колесами. Разів зо два довелося об'їжджати яри, що підступали до самісінького шляху, але швидкості він не зменшував. А тоді почалися горбки та вибоїни, машина забуксувала у м'якому піску, довелося ввімкнути передній міст і рухатися повільніше. Він знав, що в той самий бік, лише кілометрів на шість південніше, іде закинуте шосе. Після того як загинула група розвідників, про нього чомусь пішов поганий поголос. Подейкували про електричні міни, що їх ні в який спосіб не видобудеш із землі, їх нібито понаставляли там одразу після евакуації міста (легенда, вигадана фізиками), про енергетичні аномалії, що не фіксуються приладами (версія військовиків, висунута як помста балакучим фізикам). Він не йняв віри ні тим, ні тим. Дотримувався офіційної точки зору щодо загибелі команди дозиметристів од вибуху кульової блискавки. Однак шукати ту шосейку в темряві йому не хотілося. Взагалі було досить неприємно пересуватися цією безлюдного трасою, прикрашеною обабіч моторошними прикметами забутої цивілізації.

Світанок застав його кілометрів за сімдесят од міста. Але що цікаво, — він якось не помітив світанку. Тобто, не зреагував на те, що темінь порідшала, що її змінили прозорі досвіткові сутінки. Й лише коли голосно клацнуло фотореле, що автоматично перемикало фари з далекого світла на ближнє, зрозумів, що незабаром зовсім розвидніє. Тож невдовзі він буде на місці. Якщо, звісно, не наразиться на мобільний патруль. А патруль може присікатися до того, що маяк радіовикриття кудись подівся з гнізда на капоті.

Безсонна ніч поступово давалася взнаки. Він відчував, що одноманітність дороги починає заколисувати. Труснув головою, натис на кнопку сигналу. Оглушлизий зойк (імітація крику небезпеки, що йшов од койота-мутанта) вмить рвонув повітря й прогнав сонливість. Він ще раз натиснув на сигнал (начхати йому на патруль!), сплюнув крізь зуби у вікно гіркуватий степовий пил і знову вперся ногою в і педаль акселератора.

Не знаю, як щодо інших міст, але в нашому похмурі вечори видаються надзвичайно чарівними. Навіть коли надворі вогко та холоднувато. Широченний проспект Південного Хреста заливає світло мерехтливих неонових ліхтарів, асфальтом у шість рядів рухаються авто, на тротуарах — сила перехожих. Кожен кудись поспішає, і нема йому ніякого діла до тебе, а ти, може, трохи оторопілий, простуєш у цьому потоці повз яскраві вогні генделиків, пірнаєш у роззявлені пащі підземних переходів, випиваєш чашку паруючої кави з автомата. Квапитися тобі нема куди, комір твого плаща піднято, і якщо поруч із тобою товариш, тобі приємно з ним спілкуватися, а кожне твоє слово, нехай навіть мовлене учверть голосу, не загубиться: всі довкола прагнуть якомога швидше дістатися до своєї порції тепла, вечері, до м'якого крісла перед телевізором, до колоди карт, колекції сірникових коробок, до прихованої від дружини пляшки джину, — і такий натовп завжди мовчазний, негаласливий, отож ви й теревените собі, не натруджуючи голосових зв'язок.

Про що ж ми розмовляли того вечора? Здається, про етрусків, бо мій товариш, а він, до речі, був членом сімки, цікавився ними ще з університетських років. Одне слово, гомоніли ми про щось філологічне. А потім він раптом згадав, що йому доконче потрібна випивка, бо його нова пасія нічого такого вдома не має, а кредитну картку він загубив ще минулого тижня. Тож мені довелося супроводжувати його від одного зачиненого магазину до другого (хто тільки вигадав таку дурню — не продавати спиртного після восьмої), і врешті-решт у розпивочній йому таки запакували дві пляшки якогось вермуту, за умови, що ми заплатимо й вартість закуски. Одну з пляшок було вирішено відкоркувати одразу ж. І коли ми вийшли, проспект ледь похитувався, а його рекламні вогні перемигувалися зі світлофорами в ритмі морзянки, і поліцай гидливо від нас одвернувся, хоч нишком і позаздрив нам. Я вже був остаточно вирішив покластися того вечора на свій настрій, адже він задурно роздавав такі чудові миттєвості, а вийшло не так. Щось недобре заворушилося на периферії моєї свідомості, яка плавала на хвилях алкоголю, заворушилось і оформилося достоту безглуздим питанням: «Який сьогодні день?»

«П'ятниця, — одказав мій товариш, — двадцять сьоме».

І тоді на мене найшло те, од чого я цілий день підсвідомо ховався, — за роботу, за книжку, за випивку, за приятеля. Аж голова запаморочилася та по спині побігли мурашки. Гарний настрій умить розсипався. Похапки розпрощався з товаришем і повернув назад, кленучи й сльотаву погоду, і натовп на тротуарах, і алкоголіка, що забрав у мене вечір, і вермут, який не викликав нічого, крім нудоти. Адже завтра він приїде, напевно приїде. Мабуть, уже й колеса своєї тачки накачує. Ідіот. Дисертацію збирається про нас писати, чи що? А може, гріхів собі на весь тиждень назбирує, щоб у суботу замолювати? А раптом не приїде? Не доконче ж йому їздити щосуботи.

Отак узявся себе вмовляти. І поки дійшов до квартири, поки роздягався та стояв під контрастним душем, нібито й умовив; а ще пригадав — йому ж до кінця місяця напевно треба скласти звіт про роботу. То коли ж його обмізкувати, як не в суботу? З цією думкою він упав на ліжко й заснув. Та одразу й прокинувся, бо почалася неймовірна маячня уві сні — про себе, про гостя, про якісь руїни, що падають, якихось звірів, які насідають. І збагнув: нікуди від нього не дінешся. Не такий чоловік, щоб пожаліти твій вихідний. Отже, до того, що вранці він таки з'явиться, слід уже ставитись, як до факту доконаного.

Другу лінію технічного загородження він проминув без будь-яких утруднень (це дуже просто, якщо тобі відомі проходи). От якби йому заманулося просто з першої лінії, а вона охоплювала кільцем ще й базовий табір їхньої експедиції, вийти непоміченим у зовнішній світ, отоді довелося б дуже поморочитися. Втім, відколи термін обов'язкового карантину було скорочено від двох тижнів до чотирьох днів, а всім науковцям видали постійні перепустки, доцільність таких вилазок, які, власне, й раніше його не цікавили, зникла остаточно.

Нова порція збагаченої паливної суміші пришпорила мотор всюдихода, і він, з ревінням потикавшись тупим носом у піщані озера та поодинокі кущики на кам'янистих горбочках, знову відшукав дорогу. Колись тут був справжній живий степ з гіркуватим полином та яскраво-червоними маками напровесні. Але від тих часів усе змінилося.

До міста залишалося на заячий скік. Крізь імлу на овиді його вже можна було навіть розгледіти. Дорога куріла. Всюдихід, стиха буркочучи, ковтав кілометри. Сонце потроху припікало. Він понишпорив у бічному багажникові, але знайшов там тільки стару газету. Змайстрував із неї пілотку (свої головні убори він губив напрочуд наполегливо). Повернув дзеркало заднього бачення так, щоб воно не пускало у вічі сонячних зайчиків.

«Усе це непогано. І те, що карантин скоро остаточно відмінять і що місто вже недалеко… Але не треба самого себе дурити та вдавати, начебто зараз тобі ні крихти не страшно. Ще двійко таких вилазок — і в тебе заберуть машину. А може, взагалі усунуть, а коли й не усунуть, то проект цілковитої дезактивації все одно затверджено. Тож у тебе залишаться про місто самії тільки спогади. Вашій експедиції вже двічі подовжували термін. А яке з того пуття? Якщо нічого не знайдеш і цього разу там, куди вирушив, — отже, його просто нема. Та й по всьому».

Машина пішла юзом. Він загальмував. Відчинив двері, зістрибнув на розпечений сонцем піщаний килимок. Тоді знову заліз у кабіну, поволі-поволі вивів заднім ходом автомобіль з довгого жовтувато-білого язика, зупинив його й голосно перевів подих. Геть недобрі розмисли. Тут слід бути дуже обачним. Ще бракувало йому забуксувати на цілий день. Якраз по це він сюди й дістався. Перед тим як заїхати в місто, він трохи перепочине. Збереться на силі. Зосередиться. Але спершу відпочине. Перед побаченням із містом це йому вкрай потрібно.

Намети виринули на обрії зненацька — випурхнули з-за невеликого піщаного барханця, різнобарвні, яскраві, з емблемою екологічної служби. Він різко загальмував, не повірив сам собі. Стиха скрекотав вітрячок, насичував електрикою баньку енергетичного захисту, тремтіли вуса антен на шатрі радіостанції. Чоловік у блискучому захисному комбінезоні сполоснув обличчя, змиваючи залишки бороди вкупі з пастою для гоління, махнув до нього, немов запрошуючи, та показав на прямокутну рамку силового шлюзу, — по тому зник під яскравим дахом свого тимчасового помешкання. Він вибрався з кабіни, на ходу осмислюючи думку про піонерську висадку якоїсь незалежної дослідницької групи та про кретинів-туристів, котрі, в пошуках екзотики, отаборилися майже в приміській зоні, — коли раптом усе те — намети, вітряк, радіостанція, шлюз — зрушило з місця, попливло, почало танути. Міраж. А взагалі-то, ніякий не міраж. Нічогенький собі міраж, що закликає тебе рукою незнайомого чоловіка. І стоїть той чоловік кроків за двадцять од тебе. Надто, коли він засвічує фотоплівку та викликає девіацію точних приладів? Та оце, власне, все, чим подібні міражі себе утверджують. Зате він їх бачить. Інколи. Відтоді, як його накрило. Як станція здійнялась у повітря, а він вирушив тією самою шосейною дорогою, де потім загинули дозиметриста, і все ще сподівався, що захист витримає, а спину йому вже проштрикували невідчутні потоки променів та наздоганяла ударна хвиля невидимого, але страшного вибуху. Дісталось йому тоді по саму зав'язку. Але, опинившись між життям і смертю, він усе-таки повернувся до життя. І був майже втратив оту тонку нитку, що пов'язувала світ реальності з недоступним для нього світом. У всякім разі, викликати ці міражі за власним бажанням він не міг. Але міг бачити їх. Ніхто, крім нього, тих міражів не бачив. Бо й на дорозі він був сам-один. Ніхто не вірив у те, що він спроможний відчувати щось таке, що переступає межі реальности. Міражі володіли ним тоді, коли він належав до їхнього світу, а не до світу людей. Але відповідно до того, як його здоров'я доходило стану, званого лікарями нормою, міражі залишали його. Разом із болем через потрощені кістки. Тепер вони навідували його не частіше ніж тупе ниття в забитому місці голови, і як сигнал, що погода мінятиметься. А проте він був певен (якби комусь обмовився про це, неодмінно порадили б звернутися до психотерапевта), що його видива — справді всього-на-всього міраж. Точніше кажучи — відображення чогось реального, але такого вже й недосяжного, як отой оптичний обман удалині, як удаваний символ оази для замордованого пустелею та спрагою подорожнього.

Він стиснув зуби, грюкнув дверцятами кабіни й дав газ. Уперед! Ополудні він в'їхав у місто.

Від самого ранку я марно намагався позбутися головного болю — отого невід'ємного супутника дешевого вина. Анальгін, гіркий, мов докір сумління, та холодний душ лише додали неприємних відчуттів. Голова тріщала, розплачувалася за вчорашнє, а перед очима хитався сірий туман. Зате ранок був напрочуд ясний і гарний. Центр міста нібито вже й спав, але остаточно ще не прокинувся. (Від першої ночі до сьомої ранку автомобільний рух у нас заборонений, і той, хто це запровадив, мабуть, мав рацію, хоча для водіїв воно, може, й не зовсім зручно). Зате прокинулися кілька затишних закладів, де з самісінького ранку можна посидіти за склянкою мінералки або чашкою кави. (От би подивитися на того негідника з муніципалітету, коли він прокидається з перепою, — хай би знав, як забороняти торгувати зранку спиртним!) Утім, сьогодні мені до алкоголю зась — адже я чекаю гостя. А оскільки до його маршруту входить неодмінне відвідування корпусу Б, ну, отого, де тепер відчинено маленький ресторанчик, я вирішив зачекати його саме там. Колись я підстерігав його при самому в'їзді до міста. Але він чомусь уникав магістрального шосе, тож я кілька разів був розминувся з ним. Тоді я почав більше орієнтуватися на засвоєння дивакуватих звичок мого гостя, ніж на логіку. Навіть якщо він виїхав години за дві до світанку, час у мене ще був. Тому я попростував до корпусу Б повільно, з насолодою вдихаючи ранкову свіжість та милуючись квітучими деревами настільки, наскільки мені дозволяло це робити свердло, яке періодично прокручувалося в моїй голові, та огидний хробак очікування, що безжально смоктав мене зсередини.

Од ресторану відгонило чимось горілим і масним, тому я туди не пішов, хоч і знав напевно, що зустріну там когось із семи. Офіціант виволік для мене стілець надвір, кинув на угвинчений в асфальт столик під тентом кремову скатертину та поставив чашечку кави. Я сидів, дихав гарячим кавовим ароматом і намагався ні про що не думати: ні про сімох, ні про те, що робитиму, коли до мене з'явиться гість, — як допомогти йому на випадок чого? Припустимо, він подереться на руїни. Я буду поруч із ним. Мутанти вловлюють флуктуації моєї свідомості, тож навряд чи зважаться напасти на нього. Припустимо, о, це можна припустити сміливо, йому стане розуму не скрутити собі в'язи серед нагромаджень будівельного сміття, не поламати ноги, — тобто, не покалічитися, бо ж не маленький же справді. Тож після всього, як він тут поволоводиться певний час та дістане якусь, не вельми небезпечну, дозу біоактивного впливу, він повернеться назад, на базу, й забере з собою нікому не потрібні показання датчиків, минулого разу він їх тут наставив до біса. Може, тоді він забере з собою і ту, нічим не підтверджену переконаність у тому, що тут, на місці аварії дослідної екстрапросторової станції, кояться таємничі та дивні речі, і що руїни міста ні в якому разі нищити не слід. (Коли ті звалища нарешті приберуть, мені особисто легше стане на серці. Адже тоді в нього не буде зачіпки, щоб їздити сюди зі своїми приладами, зі своєю тугою та спогадами, на це гладеньке бетонне пустирище. Більше я ніколи його не побачу, зате буду цілком спокійний хоча б щодо того, що моєму ліпшому другові, котрий зостався по той бік бар'єра, який розділив нас та все людство, не загрожує небезпека. Він не стане жертвою мутованого шакала або не ступить ногою на маленьку, завбільшки з долоню, біоактивну зону екстрапросторової аномалії. Таких «долонь» серед руїн чимало. А якщо ступить, тоді я його не врятую, не… (Столик раптом здригнувся, крізь нього пробігли хвилі, а чашка з кавою вислизнула з моїх рук, брязнула об асфальт і зробилася на ньому каламутною ртутною краплею, помінявши свій сріблястий колір на сіро-буро-малиновий.

«Ні. Стривай-но. Я спокійний, я нічого не боюся, цілковито володію ситуацією. Мої руки — не драглисті мацаки медузи й не корячкуваті деревні відростки. Нормальні людські руки. Стіл — це стіл, а не корито апельсинового желе із запахом озону. Так. Усе гаразд. Знов, як було. Мені двадцять сім, я живу в чудовому місті, тут у мене багато друзів, цікава робота. Учора трішки перебрав. Авжеж. Саме так. Ось від чого в мене болить голова. Одначе незабаром воно минеться, тільки-но вкину до рота ще одну пігулку анальгіну.

— Ви впустили чашку, — офіціант дивився вниз на купку череп'я.

— Так. Вибачте. Ще одну каву, будьте ласкаві.

«Усе гаразд. Ніхто із сімки вже, певно, нічого не відчув».

— Тобі недобре? Що з тобою? Озовися! — почувся в мені лункий відгомін голосів, і я, не добравши навіть, хто зі мною розмовляє, відповів, що все в нормі, свою ділянку я утримую.

Коли станцію рвонуло й вона викинула на тисячі метрів угору свої понівечені нутрощі, я був на оглядовому майданчикові, Штонь — у модулі антени-передавача, Арвід із Люком — у машинній залі, а Самарін, Ван Колден та Лютьєнс — у самісінькому пеклі. Біля екстрапросторового перетворювача. Оцього чоловіка, що мав приїхати сьогодні, на станції взагалі не було. І я цим дуже втішений. Бо сказати, що це мій друг — значить нічого не сказати. Разом зростали. Разом навчалися. Навіть в армії разом служили. У третьому добровольчому, ну, в тому самому, що… Гаразд, це не має значення. Вагоміше дещо інше. Його з нами не було. Востаннє я бачив його, коли він нав'ючував на старий джип осердя аварійного захисного генератора. Нав'ючував і казав, що коли заїхати в район локальної просторової деформації, викликаної лінійним викривленням структур тахіонного потоку, та ввімкнути аварійний генератор і спробувати врівноважити частоту коливання хвиль енергетичного захисту з частотою пульсації тахіонного поля довкола станції, то виникне ганус-ефект. Він проявить себе в резонаторному відображенні високих енергій, — тоді станцію буде врятовано.

Я замахав руками: мерщій, мерщій, чого зволікаєш, — рушай, ти ще встигнеш. Тим часом подумав: добре, що він не технар. Адже він теоретик до самісінької кісточки. Теоретично згідно з його розрахунками все так, як він казав, і в принципі могло б бути. Але я кінчав технологічний. Я бачив: станція доживає останні хвилини. Сама тільки надбудова аварійного генератора за польових умов потребуватиме кілька годин. А ще ж треба приєднатися до ЛЕП. З його здібностями електрика лише цього бракувало. Отож, подумав я, добре, що тебе через якусь мить тут не буде. Я ще мав слабку надію на те, що захист витримає і процес стабілізується. Але вона полетіла шкереберть, а вкупі з нею — чудова й зваблива ідея одержувати енергію з нічого та пересуватися з надсвітловою швидкістю. Станція спухла страхітливою ліловою грудомахою кілотонного вибуху. І нас не стало.

Машину він поставив там, де завжди. Біля колишнього кінотеатру. Понівечені балки, розкидані навсібіч конструкції. Немов тут розпустилася немислима квітка руйнації. Записав показання першого датчика, залишеного тут ще минулого разу. Після того рушив у бік колишнього центру міста. Крокував повільно, намагався триматися середини захаращеної, непридатної для руху вулиці. Кобуру з пістолетом пересунув на живіт і розстібнув.

Отямився я в жахному сірому хаосі, що згортався клубками. Довго не міг ніяк збагнути, що зі мною? Де моє тіло, де голова? Чому зник довколишній світ, а я все-таки є. Бо ж я міркую, відчуваю, чую, бачу. Переймаюся жахом та відчаєм. Спершу мені здалося, що, крім мене, ніде в цьому світі — він скидався тепер на абстрактний живопис — не зосталось ані душі. Але згодом виявилося, що я не сам. Нас семеро. Семеро висмикнутих із життя, одначе живих згідно із законами якоїсь безглуздої випадковості людей. Потім ми об'єдналися з наміром зробити з цього скупчення маривних снів щось прийнятне для існування. Але то було потім. А перші наші зустрічі завдавали нам самих неприємностей.

Місто евакуювали за кілька днів до вибуху. Одразу, тільки-но зрозуміли, що з дослідною станцією кояться якісь негаразди. Група науковців залишалася там до останньої миті. Яка вона була, та мить, тепер відомо кожному. Він знову пригадав, як підхопило та пожбурило його на землю. Як отямився, притьмом схопився й довго дивився на лілове жовно, — ще хвилину тому там було місто. Збагнув: кінець. Перевів погляд на розкидані по дорозі уламки приладів, перевернуту догоричерева машину. І знепритомнів знову. На той час дозиметр екстравипромінювання в нього давно зашкалив. Якщо казати, як є, то в ті хвилини, коли він стояв і дивився в бік міста, не відчуваючи ні болю від падіння, ані від ураження променями, він був значно ближчий до смерті, ніж до життя. Але, бачте, вижив. І знов у місті. Точніше, на його руїнах.

Я не знаю, ким треба бути, щоб запроектувати експериментальний реактор у центрі мегаполісу. Тепер важко навіть уявити, що двохсотметрова зона відчуження навколо корпусу Б та піддашки із супербетону здавалися надійним захистом від будь-яких несподіванок. А втім, науковців, які розробляють подібні станції, зрозуміти можна. Важко уявити собі щось безневинніше, ніж реакція Кроулі-Джонса, яка відбувається в обмеженому просторі реактора завбільшки з наперсток. Доти, звісно, безневинне, поки не почнеться дестабілізація просторово-часової структури довколишнього середовища. Тепер ми все це розуміємо. Гадаю, що й там, звідки я сьогодні чекаю гостя, теж це осягнули. Штонь і Лютьєнс намагалися навіть математично обчислити умови, за яких реакція екстрапросторового перетворення виривається з-під контролю. Я одразу сказав їм, що в них нічого не вийде. Що та математика, яку ми опанували, так само непридатна для розрахунку феноменів екстрапростору, як Євклідова геометрія непридатна для характеристики внутрішньоатомних процесів. Найбільше, що нам пощастило б, — це вибудувати математичну модель деяких варіантів зіткнення екстрапросторових структур з ординарним простором. На практиці воно нічого нам не давало.

Місто. Певна річ, ніякого міста не було. Купи руїн. Величезний кратер натомість корпусу Б. Коли він уперше побачив зроблені з супутника фотознімки, вони його потрясли. Цілковита ілюзія, ніби хтось грав у кеглі, хаотично, бездумно випробовуючи свою силу на будинках, мостах, квітниках та скверах. Ударна хвиля вибуху силою в одну-дві кілотонни не могла завдати такої шкоди. Хоча — це була не єдина несподіванка, що з нею ми зіткнулися потім, коли досліджували наслідки та причини катастрофи.

Багато чого в цих роботах йому було не до душі. Насамперед, майже нав'язливий інтерес військовиків до того, що, і це було очевидно, не можна використати як зброю. Хіба що як знаряддя самогубства. Не подобалася вимога підганяти всі факти, навіть ті, котрі взагалі ні в які ворота не лізуть, під офіційну версію того, що сталося. Не подобалось і те, що будь-які дії в ураженому районі надто жорстко та безглуздо контролювалися цілою купою всіляких бюрократичних інстанцій. Та найбільше лякала й пригнічувала перспектива доконечної дезактивації ураженої території. Бо місто все-таки було.

Уперше йому це відчулося, ніби сон, що діється навіч. Коли над руйновищем зненацька закуріло марево, як від нагрітого сонцем повітря. А руїни почали одна по одній зникати. Натомість виникла широка вулиця, обсаджена липами, блакитне небо, гарненькі, наче нові, будинки. Це не могла бути галюцинація. Перехожі розмовляли, рухалися авто. А за два кроки від нього стояв та щось казав йому той, чию смерть він давно причислив до найжахливіших подій свого життя. Той, котрий підганяв його, буквально виштовхував зі станції незадовго до вибуху. Він уже майже розібрав слова, коли несподівано все огорнулося пеленою та почало розчинятися в сірому тумані реальності.

Я давно вже збагнув, що він — єдиний із тих, хто зостався по той бік, здатний сприймати наш світ фрагментарно. Збагнув і те, що мені його не догукатися. Осмислення тієї середи, яку ми всімох створили самі для себе, в нього тривало лічені секунди. Найкраще, що він устигав за цей час, — побачити силуети будинків, почути якісь окремі звуки. Й знову поринав у майже недосяжну для нас країну руйновищ, кратерів, здичавілих та диких тварин, яких випромінювання перетворило на щось моторошне. Точнісінько так само, як ми нездатні були за поодинокими покручами вражень уявити собі покинутий світ, так і він не міг адекватно сприймати те, що, очевидно, було частиною нашої розмитої в часі-просторі свідомості, — та й по всьому.

Ми й самі осягали цього чоловіка по-різному. Штонь, приміром, бачив лише хисткий неоконтурений силует. Арвід — якусь мерехтливу світляну пляму. Ван Колден та Лютьєнс, а вони перебували найближче до установки, що вибухнула, взагалі не бачили його. Покинутої реальності для них не було. Хоч би як напружували вони свій зір, а руїни, степ, бетонна в розколинах дорога, покалічені машини та висхла річка ніколи не проступали для них крізь ними ж створене ілюзорне місто. Одначе я вряди-годи бачив, що залишилося від справжнього міста, бачив цілком виразно.

Що ж із нами сталося? Ми довго про це сперечалися. Але все, мовлене в цих суперечках про біоенергетичну складову людської природи, про польові форми існування свідомості та груповий соліпсизм, не прояснювало того, що трапилося. Та й не могло прояснити. Зрозуміли ми лише одне: це — не смерть. Але й не життя. Не хочу згадувати про той час, коли ми вже були. Але були ще нічим. Нас діймали марення. Якісь нечувані жахливі речі діялися довкола, виникали з нічого й пропадали в нічому. Не враз ми усвідомили, що ці марення — то реалізована уява кожного з нас, — тільки й того. Поступово ми навчилися керувати своїми фантазіями. Середовище, в якому ми перебували, показало себе як вельми пластичне. Воно реагувало на доторк наших думок, формуючись у те, про що кожен із нас розмірковував. Тож ці, кимось витворені фантазії, для інших були цілком доступні та реальні. Подумав про їжу — всі відчувають запах їжі. Подумав про цурпалок — маєш цурпалок.

Він стояв край велетенської вирви, що перетворилася на сіру водойму. На її поверхні плавало якесь шумовиння. Шурхотів вітер, немов чухав болячки обпаленої землі. Йому привидівся рух ліворуч. Вивертаючи пітною рукою пістолет із кобури, він озирнувся в той бік. Пусто. «Невже на цьому все скінчиться?» — думав він. Наїдуть потужні, керовані по радіо машини. Заллють усе склоподібною масою, і та, затверднувши, перетвориться на найміцніший панцир, і скує, мов крига, і дорогу, і водойму, і розвалище. Зачавить аномальні зони, оті, наступивши хоч на яку з них, можна одразу ж померти. Крізь товстий шар цієї речовини не видобудеться ніяке випромінювання, ніщо не зможе його пробити. Отже, воно навіки стане як нездолана перешкода між людьми та тими, хто залишився на станції. Між ним та його найліпшим другом. Тим, котрий колись, обламуючи нігті, допомагав йому прив'язувати нейлоновим тросом до машини осердя аварійного захисного генератора, і при цьому ще й приказував: «Мерщій, ти маєш устигнути», — а сам уже напевно втямив, що неможливо зарадити отим, котрі залишилися на станції.

«А місто все-таки є, — мовив він уголос. — А раз є місто, отже є і люди. Я це знаю». Невже їх знову доведеться покидати, тепер уже остаточно? Показання приладів, фотознімки, розрахунки не підтверджують того, що він бачив на власні очі. Нічого схожого на життя. Він нікого не зумів переконати. Тому тепер доведеться звикати до думки, що десь перебувають у тузі й самотності його друзі, ті, з ким він працював. Ті, з ким товаришував і заради кого ладен був зробити багато чого. І ще йому ніколи не потрапити до отого «десь».

І тоді ми відтворили місто. Це було простіше, ніж подумки вимальовувати казкові палаци. Ліпше, ніж вигадувати світ, якого ніколи не було. Пам'ять про місто жила в кожному з нас. Ми вирішили відтворити його таким, яке воно було. Не кращим, і не гіршим. Вирішили пригадати себе, тих, якими були, коли зійшлися тут. Здоровими, сповненими сил. А ставши такими, поселитися не у вигаданому нами місті. А ще ми навчилися думати й відчувати так, щоб ці думки та почуття не реалізовувалися назовні, — в такий спосіб ми обстоювали своє право на внутрішній світ. Згадуючи про спільне для всіх сімох, ми взаємно доповнювали одне одного. Кожний відповідав за якусь ділянку відтвореної реальності. Коли б у свідомості когось із нас трапилось порушення, навіть незначне, все вигадане нами розпливлося б, неначе акварель від дощу, і це змінило б загальну картину. Але ми вже добре навчилися контролювати себе. Навіть тоді, коли вживали вигаданий джин. Спали на вигаданих ліжках, дивилися вигадані сни. Адже за багаторічне попереднє життя в місті ми звикли до нього, як шуруп звикає до просвердленої для нього дірки. Тож випасти комусь із нас у голий та нещадний світ хаосу із тих, вигаданих нами дір, було не так-то й легко. Єдине, на що ніхто з нас не зважився, — це поселити в ілюзорну реальність когось із близьких людей. Було місто. Були члени сімки. А були інші. Ми залежали від них у вигаданому нами житті так само, як вони залежали від нас. А про те, що насправді їх немає, ніхто з нас не думав.

Усе зійшло нанівець. Він зрозумів це несподівано та безжально. Програму дезактивації затверджено. Йому скоріш за все не дозволять сюди більше їздити. На думку начальника експедиції, тепер, коли всі основні параметри ураження місцевості зафіксовано, працювати в небезпечних районах — невиправданий ризик. А що, як залишитися тут назовсім? Думка шалена, просто безумна. Притулити пістолет до скроні, натиснути на запобіжник. Цікаво, чи потрапить він тоді до міста? Чи все зникне, як зникає з очей темна кімната, коли в ній вимикають світло?

Він заховав зброю до кобури й підняв комір куртки. Показання датчиків, схожих до тих, за допомогою яких астронавти намагалися зафіксувати на інших планетах сліди розумного життя, було взято. Нічого цікавого. Записувати показання додаткових приладів йому не хотілося. Без того було все ясно.

Він з'явився! Постав у хисткому зеленому мареві. Пройшов крізь стіну крамниці готової одежі (що йому до наших законів!), зупинився посеред тротуару. Озирнувся, ступив на дорогу. Автомобіль на великій швидкості промчав крізь нього, а він навіть не скривився. Стояв, такий незугарний у своєму напіввійськовому комбінезоні, при зброї та з якимись незграбними торбами, не помічав ні мене, ні квітуючих лип, ні перехожих, одягнених легко та буденно. Очевидно, сьогодні він блукав серед руїн доволі довго, поки відшукав місце, де стояв колись корпус Б. Про це свідчив розчохлений індикатор біополя та кілька датчиків Брумеля-Орвікта, що стриміли в нього з-за паска. Я запам'ятав, що саме ці прилади він настроював минулого разу. А сьогодні їх демонтував. Від думки, що оце він кілька годин підряд човгав по руйновищу без будьякого захисту, мені зробилась недобре.

Як раділи семеро, коли він прибув сюди вперше! Лютьєнс усе ніяк не йняв віри. Ван Колден протирав очі та все допитувався: «Ну, чому, чому я його не бачу?» «Та ось же він! — казав Штонь. — Його слідами, прийдуть інші». Тільки потім стало ясно, що інші його слідами не прийдуть. Хтось із нас здогадався, що наш світ може зрозуміти лише цей чоловік і лише тому, що він страшенно постраждав од того самого катаклізму, який викинув нас із життя. Але решта учасників експедиції, з якими він приїхав досліджувати наслідки катастрофи, йому не вірять. Після того, коли під час якогось візиту він мало не став жертвою мутанта-щура, про нашу колишню радість не зосталось навіть згадки. Але ми все ще на щось покладалися, хоч я вже нишком скуб на собі чуба, коли уявляв, чим наступного разу може для цього хлопця кінчитися мандрівка до міста. Не пам'ятаю хто, здається, Штонь, запропонував назвати його зв'язковим. Бо він і справді був тією єдиною ланкою, що з'єднувала частини реального світу, який назавжди розпався, з нашим світом, суб'єктивним. А далі ми зрозуміли, що ніякого зв'язку, навіть за його допомогою, нам відновити не вдасться. Нам зосталася тільки страшна мара чекання біди, побоювання того, що невдатний зв'язковий під час наступного приїзду може накликати на себе нещастя. Швидше б уже нас відділили від нього непроникним для біовипромінювання скляним панциром.

— Мені треба відійти, — голосно сказав я. — Пильнуйте мою ділянку. Я не можу одночасно тримати в полі зору і місто, і руйновище.

— Не хвилюйся, допоможу, потім приєднається Арвід, — почув я у своїй свідомості голос Штоня. — Ми, правда, сьогодні трішки вибилися з форми. Та то пусте.

Картина міста зблякла, згорнулася в клубки первісного хаосу, тоді знову постала чітко, але прозоро, мов скляна. Крізь неї я добре бачив руїни. А серед них — свого друга. Він ішов геть. Я підвівся, струсив липучі скалки стільця, що розплився піді мною, мов желе.

Він крокував повагом. Роботу було завершено. Залишалося хіба що одне. Виконавши його, можна їхати з міста. Почувався він напрочуд гарно. Тому сьогодні йому нічого не відкрилося з життя нереального світу, за винятком, може, видива-міража біля самої міської смуги. «Оце, мабуть, і все, — подумав він. — Напевно, цей мій приїзд — останній». Ухопившись за цю думку, — він знову загнав її в якусь схованку в підсвідомості, не даючи однак владарювати над собою. Шурхнула позад нього, наче під чиїмись кроками, щебінка. Озирнувся. Нікого. «Тут і не було нікого й ніколи, — сказав сам собі. — Нема й не буде. Оце і все. От і чудово. Поїду геть і не дозволю більше своїй хворобливій уяві мучити себе».

Я надсилу прилаштувався до ритму його ходи. Він ступав нерівно — то дуже важко, то наче бігцем. Очевидно, йому заважали горбки та вибоїни, яких я, хоч як напружував зір, не помічав. Мені здалося, що він розмірковує про щось неприємне і намагається відігнати від себе ці міркування. Втім, не ручуся, що це було саме так.

Попереду височіла біла стіна зруйнованого будинку. Колись вона була чорна, присмалена вибухом, але дощ змив нагар та вибілив стіну знову. Решти трьох стін не було. Здається, то колись був кінотеатр. Цей хлопець тут десь поблизу ховав свою машину. Я і пристосувався був чекати його, але втретє він заїхав у місто зовсім з іншого боку, ми розминулися, я мало не збожеволів од страху та мало не ускладнив життя сімом своїми параноїдальними мареннями, що миттєво реалізувалися.

Він видобув із кишені балончик зі світляною фарбою та почав щось писати на стіні. Я напружив зір і прочитав хисткі літери-кривулі: «Питання про дезактивацію міста вирішене. Намагатимуся приїхати ще раз. Не певен, що зможу. Зробіть щось. Подійте на датчики Брумеля-Орвікта, залишені мною біля корпусу Б. Хоч якось дайте про себе знати».

Тут я зрозумів, що мої терзання закінчуються. Незабаром нас назавжди розділить скляна плита, по один бік якої будемо ми та місто, а по другий — він і решта всіх. Я вирішив, що тепер мені стане трішечки легше. А він заховав свій балончик, зістрибнув з розбитого підмурівка, відступив убік. І тут якась чорно-лілова тінь кинулася з руїн йому на плечі.

Він закінчив писати, зістрибнув з купи цеглин, обтрусив з колін та ліктів кам'яний пил. І рушив до машини. «Як собі знаєте, а моє сумління чисте. Якщо можна бодай щось тут зробити, його буде зроблено без мене. А коли ні, то я теж більше нічим не зможу допомогти». Він умовляв себе, хоч не відчував ніякої певності, що ці вмовляння подіють. Отак відійшов на кілька кроків. Тут позаду вискнули об камінь чиїсь кігті, почулися удари об землю чиїхось стрімких лап, шию обпекло гарячим подихом хижого звіра.

«Койот! Мутований койот! Навіть не злякався мене! У мене ж пістолет! Стріляй!.. Не встигне!» Від загаявся, я бачив, як його пальці ковзнули по кобурі, але огидна волохата тварюка вже зробила стрибок. Забувши про все на світі, я дико заволав, одірвався від ґрунту, пролетів два десятки метрів та вігнався в цю тварюку, злився з нею, марно намагаючись роздерти її нутрощі.

Хвиля нездоланного жаху, чогось мерзенного й чужого, з кепським запахом, чогось живого й неживого одночасно влилася у койотів мозок. Він перелякався, завищав, закрутився дзиґою, випустив із кігтів жертву. Два зелені електричні розряди з гуркотом пропалили йому груди. Так і не взявши в тямки, що його налякало, койот сконав.

Він поїхав. Я сидів на холодному тротуарі. Перехожі гидливо обминали мене, — хто лівобіч, хто правобіч. «Ну й набрався!» — презирливо кинув літній чоловік. «Але ж вас нема!» подумав я. Будинки здригнулися, почали розповзатися, автомобілі перетворилися на великі різнобарвні краплі й злилися з асфальтом.

— Що ти замислив? — гукнули мені звідкілясь, здається, котрийсь із членів сімки.

— Вас нема! — уперто наполягав я. — Та ніколи не було. А він поїхав. По-ї-хав.

Початок і кінець вулиці загиналися догори й робили її схожою на прес-пап'є. Похмуре небо згорталося клубками сірого туману, і я полетів невідь-куди, а рука Штоня вхопила мене за барки, потягла із хаосу, що зароджувався. Мені ж не хотілося ні опиратися тій руці, ані допомагати їй.

Він саме подолав половину шляху між табором та містом, коли зупинив свій «рейнджер». Відчинив дверцята й випав на степову траву. Електромагнітний пістолет ще не вихолов після двох пострілів і трішки зігрівав йому бік, розпросторюючи запах озону. «Ще раз я приїду сюди. А може, два. Потім назавжди забуду цю дорогу», — не промовив, а безгучно прохрипів він сам до себе. І йому схотілось заплакати. «Хтось із них урятував мені життя. З ними — мій ліпший друг. А я нічого не можу для них зробити…»

Високо-високо в небі скрекотав патрульний вертоліт. Він почув, що в машині спрацювала сигналізація.

«Усім, усім! У внутрішній зоні виявлено автомобіль «рейнджер», сигнал у відповідь не подає. Всім групам мобільного реагування, у квадраті 4–2 виявлена…»

Він підвівся, дістав із кабіни мікрофон радіопередавача:

— Відміняйте тривогу! Борт… — позирнув угору, ледве розібрав цифри та літери вертольота, — ПН-19, відміняйте тривогу. Говорить «рейнджер». Тут науковий співробітник Томпсон. Здійснюю приладову розвідку міських околиць.

— Ваш особистий пароль?

Він назвав.

— Співробітнику Томпсоне, чому у вас не працює маяк радіовиявлення?

— Його сигнал діє на роботу датчиків геолокації, — вигадав він і сам скривився від такої невдалої побрехеньки. Але вертольотчик не дуже був ознайомлений із геофізикою.

— Хай вам щастить, Томпсоне. До повернення! Скрекотання вертольота затихало віддаляючись.

Він сів у кабіну, довго-довго і непорушно просидів, упавши обличчям на кругле холодне стерно та відганяючи від себе будь-яку думку. Нікуди: ні на базу, ні до міста — повертатись йому не хотілося.