Казки для бабусі

Ілля ХОМЕНКО, Володимир ФОМЕНКО ПОВЕРНЕННЯ

… Колись цей чоловік мав ім'я. Він спробував видобути поєднання звуків, оте, що вирізняло його з-поміж інших, але не зміг. Примарно-мертве світло затопило простір — і простору не стало. Час протримався трохи довше. Мить? Століття? Але й час одлетів нескінченною спіраллю, рухнув у безодню, туди, де чорно-біла галька ночей і днів перетворюється на сірий моноліт вічності. Й тоді з довколишнього нічого зіткався голос. Дивний, як незбагненне мурмотіння океану, й зрозумілий, як плач дитини. Голос линув звідусіль, ні, він сам був усим. У ньому жила відповідь на єдине і найважливіше питання, за яке чіплялася агонізуюча людська свідомість.

«Що зі мною?»

«Природне завершення вашої останньої поїздки. Швидкість — дев'яносто кілометрів на годину, ковзька дорога. Автомобіль не вписався в крутий заворот. Дивно, як машина ще й не спалахнула».

Перекинуте шосе, що зненацька наповнилося страшним, шаленим рухом. Летюча грудка бурого крутосхилу. Скрегіт, брязкіт. Пам'ять неохоче віддавала пожмакані, напівзітерті спогади. Авжеж. Саме так усе сталося. Сталося? З ким? Коли? Який стосунок мають ці кволі зблиски минулого до нього, тепер зануреного в химерне мерехтіння, безіменного та безтілесного? Він раптом відчув, що на цей голос можна не озиватися. А проте озвався, всупереч бажанню увібрати в себе довколишню порожнечу, розчинитися в ній.

«Я поспішав».

«Авжеж. Звісно. Саме в такий спосіб сюди й потрапляють».

«Де я?»

«У відділенні інтенсивної терапії. Реанімаційна бригада докладає всіх зусиль. Поки що даремно».

Коловертень страху підхопив його, разом із ним подер і забрав із собою ненадійні клапті рівноваги. Але чоловік зрадів тому страхові, наче вірному псові, наче відданому охоронцю реальності, яку сам він покинув.

«Ваше серце зупинилося три хвилини тому. Здатність відчувати, бачити та чути в межах звичного виміру облишила вас іще раніше. Це смерть. Клінічна».

«Смерть? А ви хто? Ангел небесний?»

«Ні».

«Хто ж ви, хай вам грець! Диявол?»

«Ну навіщо ж так? Ми з вами — частинки єдиної суті. Просто крізь гамір щоденних подій, крізь стукіт вашого серця вам не чути мене».

Думки народжувались і спливали, наче мильні бульбашки.

«Якщо ви біс, то не з християнського пекла».

«О, аж ніяк. Це все умовності — християнство, іслам, буддизм. Слова, що залишились там, за межею…»

Страх одійшов, поступився місцем зачудуванню.

«Боятися мені нема чого. За життя я ніколи не йшов проти сумління».

«Авжеж, ви не страхопуд. Це так. Але…»

«Не встиг висповідатися?»

«Ні, річ не в тому. У мене був знайомий художник. Він теж усе життя чинив згідно з сумлінням. Принаймні, так йому здавалося. А нещодавно приходив до мене й просився до котла з гарячою смолою. Сподівався, що фізичним стражданням можна щось виправити в минулому. Я відмовив йому. Та й звідкіля в мене той котел? Я — не директор миловарного заводу. І не потішна гротескна істота з рогами».

«А хто ви?»

Чоловік зачепив це питання через безглуздість того, що відбувалося. Надто часто доводилося йому бачити скалічені стихійними лихами й катастрофами людські тіла, щоб повірити, ніби шматок понівеченої плоті, яка здригається від конвульсій, здатен сприйняти нечутний для довколишніх голос. Він швидше повірив би в стрімкий лет чорним тунелем — назустріч світловій плямі, яка весь час розростається. А втім, рецепти вічності, прописані людству доктором Моуді, теж не викликали в нього довіри. Все навіювало сумнів. То була його суто професійна риса, вироблена упродовж років. Чоловік пишався нею, мов фехтувальник бездоганно відшліфованим прийомом захисту.

«То хто ж ви, хто?»

Голос, трохи завагавшись, промовив:

«Я — це ви. Ваші вчинки, ваші думки. Ваші сумніви, од яких ви колись одхрестилися».

«І прогріхи, яких у мене нібито не було?»

«І це теж».

«Навіть так… Дивно. Я геть не відчуваю болю». «Що таке біль? Він залишився там. По той бік».

«Я наче безтілесний…»

«Ваше тіло зараз обплутане шлангами, катетерами, провідками. Над вами схилився лікар-реаніматолог. У нього шприц із довгою голкою. Прямий укол адреналіну в серцевий м'яз. Ви цього не відчуєте».

Думки більше не змішувалися. Блакитнувате мерехтіння перестало здаватися дивним. Пам'ять зміцніла. І чоловік одразу ж повідомив про це голосові — утішився з невеликої перемоги реальності над тим, що відбувається.

«Але з пам'яттю в мене все гаразд. Я згадую. Перебираю всі дрібнички, всі смітинки свого життя».

«І що?»

«Ви суддя?»

«Кожний з нас — сам собі суддя».

«Але ж будь-який суд має на меті вирок. А кара — провину. Де той злочин, за який ви хочете завдати мене до суду? За віщо ви передрікаєте мені долю якогось божевільного художника, що мріяв про пекельні муки?»

«У вас їх достоту немає?»

«Гріхів?»

«Не полюбляю цього слова. Таких моментів у житті, що про них боляче було б згадувати».

«Я жив по совісті. Не випрохував. Не крав. Не відбирав силоміць того, що належало іншим. Не зраджував. Залишився сам собою, хоч міг би пристати до когорти можців світу цього… Того, де нині перебуває моє тіло. Поступився місцем у шлюпці під час корабельної аварії. Вирушив на війну вкупі з іншими, хоч міг би й не піти».

«Ото ж бо. Нумо про це й поговоримо. Про війну, куди ви могли б і не піти. Адже ви були відомим журналістом, політичним оглядачем популярної газети. А війна велася локально. То була невеличка війна, з тих, що нікого не роблять уславленим. Тільки ран завдають. Та ще смерті. А ще забуття як про тих, що загинули, так і про тих, які воювали. Відгомін про її вибухи долинав до столиці лише в телевізійних репортажах».

«Авжеж, бракувало б, щоб від кожного спалаху божевілля в якійсь гарячій точці — в столиці вилітали шиби».

«Не вилітали. Ви приїхали в ту гарячу точку як пересічний репортер, хоч вас туди ніхто не кликав. Коли в редакції підписували відрядження, гарненька секретарка дивилася на вас як на героя. Хтось із колег нишком вертів пальцем біля скроні, коли ви сперечалися з редактором за кожен день поїздки. Вам було приємно думати, що ви — не як усі».

«Я їхав писати правду».

«Правду, правду. Хто заперечує? Ви переночували в готелі поблизу позицій урядових військ. У номері не було води. І цілий вечір десь за вікнами оддалік гуркотів гарматний грім».

«Але я не думав про небезпеку».

«Так, ви про це не думали. Вранці виснажений командир національних гвардійців показав вам позиції. Ви вдихали сморід артилерійського пороху. Ви дивувалися з того, що офіцер неголений, але чоботи його начищені до блиску».

«Саме так. Він, мабуть, одержав наказ підготуватися до приїзду гостя. А поголитися в тій глушині справді не було чим».

«Він сказав вам, що перша лінія оборони починається за річкою. Там усе таке саме, як тут. Лише кулі частіше посвистують».

«Зі спостережного пункту я дуже добре міг роздивитися той берег».

«Але ви зробили заяву: мовляв, те, про що пишете, звикли помацати власними руками, побачити на власні очі, без будь-якої оптики. Офіцер із вами не сперечався. Тільки зауважив, що в стереотрубу звідси все чудово видно. Ворожі позиції проглядаються краще, ніж з окопів. А взагалі, оскільки він за вас відповідає, то самого відпустити не може. Дає за проводиря солдата».

… Минуле шумно вдерлося в блакитнуватий примарний світ — і затріпотіло зеленим віялом давно минулого літа…

Шерех листя, жовтіюча під серпневим сонцем трава, крива шабля річки, перетята вузькою смужкою моста… Все бачилося чітко, яскраво, було таке свіже, якого ніколи не буває у звичайних, розмитих часом спогадах і снах.

У вухах стиха видзвонювало, ніздрі лоскотав різкий неприємний запах, а пальці повагом видобували з «лійки» касету, — на всіх її тридцяти шести кадрах були закарбовані повернуті до річки жерла гармат, злагоджені дії бойової обслуги, лейтенанта, котрий артистично змахував правицею, і у мить, коли вивергається зі сталевого гарматного черева мідна гільза, назавжди відлучена від снаряда… Фоторепортаж на першу полосу, текстовка рядків на тридцять… Зразково-показова артилерійська стрілянина по місцях можливого зосередження ворога.

Фотоапарат він перезаряджав, зависаючи серед тиші та безгоміння… Знав, що зараз йому вирушати на позиції першої лінії оборони — ходом сполучення до моста, через міст на той бік, — та розумів, що виходу за межі блискітливого ультрамаринового сяйва нема. Таке роздвоєння духу не здивувало його. Відчував, що вже непідвладний суворому порядкові календаря та годинникової стрілки. І може одночасно бути всім — і нічим. Може знову прожити кожну хвилинку свого буття. І що таке дарується лише тим, хто переходить від часу до вічності.

Один по одному цвіркуни заводили обірвану пісню. Підійшов солдат-провідник. Скутий, напружений, він пишався тим, що саме йому випав цей жереб. Славний такий хлопчина. Й говорив коротко.

— Рядовий Лемке до ваших послуг!

— Спочинь, Лемке. Розслабся. Можеш навіть сісти.

— Згідно з наказом пана майора маю провести вас на позиції першої лінії оборони.

— Гаразд, гаразд. Ось переміню касету та й підемо. Тож поки що сідай… Дістань мені отой футляр. Давно служиш, Лемке?

— У вересні буде рік.

— То як тобі? Звик уже?

— Звикнути до всього можна.

— Тут нелегко!

— Нині спокійно. Хіба що тільки снайпери… Учора кухаря поранили.

— Кухаря?

— А так. Вийшов увечері на берег. Необережно вельми.

— Де ж вони кубляться, ті ворожі снайпери?

— Там, на пагорбах. Наші — в окопах, за брустверами. Захищені. А до річки підходити небезпечно. Снайперське гніздо, з якого кухаря поцілили, артилерія знищила.

— Канонаду було чути в місті. Тож тепер усе гаразд?

— Через міст усе одно ліпше бігти зігнувшись, викрутами.

— А поглянь-но, що це там виблискує? Так… Гаразд, дякую. Я просто сфотографував тебе.

— Більше так не жартуйте. Я ж сказав — на пагорбах — вороги.

— Аби втрапити з такої відстані, треба бути неабияким стрільцем.

— У них багато чудових стрільців.

— Лемке, в тебе дівчина є?

— Немає.

— А батьки?

— Є.

— Даш мені потім адресу. Я надішлю їм фотокартку: «Гвардієць Лемке оглядає ворожі позиції». Тільки не забудь.

— Дякую. Не забуду.

Пам'ять віддала йому цю розмову слово в слово. І точність жестів. Як тоді гвардієць прискалив око на чагарник віддаленого пагорба. Як здригнувся, коли клацнув затвор фотокамери. Кадр таки вдавсь непогано. Потім… Потім вони рушили на той бік.

«Я півдня був в окопах», — мовив чоловік до голосу.

«І вже тоді зрозуміли, що даремно згаяли час, — відгукнувся голос. — Нема нічого маруднішого, ніж чекання між двома атаками. А солдати… Вони нічим не відрізнялись од гвардійців, відведених у резерв. Окрім того, язики їм заціпило почуття небезпеки. Те, що ви потім написали про мужніх вояків…»

«Облиште!»

«… було проекцією вашої уяви на реальність. Солдат — це тільки налякана смертю істота, котра намагається вижити. Герой — це вояк, що йому поталанило вижити за рахунок супротивника».

«Що ж, у вас є підстави так казати».

«Гвардієць, ваш супровідник, був надзвичайно юний, зовсім хлопчина років дев'ятнадцяти».

«А, он ви про що».

Якби чоловік був спроможний усміхнутися, гмукнути чи стенути плечима, він доконче це зробив би. Настільки безглуздий та дивний був той складний візерунок, що його виплітали докірливі інтонації голосу та спогади, які віддавала пам'ять. Безглуздий і несправедливий.

А голос вів далі, немовби й не відчуваючи, як рвуться одна по одній незримі ниті, що зв'язували його з чоловіком:

«Найнебезпечнішим відтинком шляху був міст. Із пагорба він прострілювався. Ворожий снайпер сидів у засідці, очевидячки, зранку. І дав змогу вам пройти, бо вичікував серйознішої мішені. Одначе великої здобичі не діждався».

«Еге ж, так воно й було. І коли ми поверталися…»

Минуле знову схопило його за барки. Він спробував опиратись, але не зміг.

— … Ну що ж, Лемке. Спочинь. Я закінчив. Повертаємося.

— Усе зробили?

— Все.

— Добре. Перед мостом — відкритий простір. Бігтимемо поодинці, пам'ятаєте як?

— А чому ви не дістаєтесь на той берег човнами?

— Людина у човні теж непогана мішень.

— Відпустка в тебе скоро, Лемке?

— Командир обіцяв дати десять днів у жовтні. Ви просили нагадати вам про адресу.

— Яку?

— А щоб надіслати фотокартку.

— Авжеж, неодмінно. Зараз запишу.

— Увага, міст!

— На тому боці запишете, добре? Тепер так: небезпеки майже немає. Навряд, щоб після вчорашнього, вони знову посадили зозульку на ту саму снайперську позицію. Щодня такі сутички, як учора, не повторюються. Однак усе-таки не забудьте: на мосту ми — як на долоні. Знаєте, в мене є така прикмета: рахуєш подумки до двадцяти. Якщо за цей час устигнеш перебігти через міст, нічого лихого не станеться. Одного разу я так перебіг під обстрілом. Приготувались. Я — перший. Ви — за мною.

… Чоловік біг — тяжко, захекано, відчуваючи потилицею пекучий погляд серпневого сонця, що стрибало в нього над головою. Чоботи Лемке безжально молотили сіру спину моста, а його щаслива лічилка крутилася на язиці, мов дитяча пісенька, — один-два-три-чотири… І коли роздерлося над вухом полотно повітря, — це було зовсім не страшно. Тільки Лемке, ніби спіткнувшись об щось, утратив рівновагу, і чоловік машинально зиркнув під ноги, щоб не повторити його незграбний політ, — а над усім цим нависав дзвінкучий з гіркотою голос, докірливий, співчутливий і непотрібний, нездатний будь-що змінити.

«Пострілу ви не чули. Лише гупнуло і продзвеніло. Каска вашого супутника від удару покотилася. Тоді ви вперше й побачили, що чуб у нього русявий, і що сам він — майже підліток».

А Лемке стогнав і намагався підвестись, і на губах у нього червоно пухирилося, склеювало слова у непідвладну розумінню кашу.

— Плазуйте до бордюра… Притискайтесь… Я за вас відпові… даю…

— Кров'ю спливеш!

— Зараз… Батарея… Прикриє…

Тоді чоловік ухопив його, згріб, наче лантух з обмішкою, і поволік, плутано бурмочучи собі під ніс, мов закляття: «П'ять-шість-сім-вісім…»

Сталеве гарматне ревіння шмагонуло у вухах, вогненні кулаки почали лупцювати схили горбів, видираючи з корінням залишки чагарників. Гаряча луна перестрибнула через річку та й побігла геть, а тим часом грім гарматного пострілу прогуркотів знову. Намагаючись підхопити пораненого зручніше, чоловік озирнувся й помітив, що губи його ворушаться. Він не почув, а вгадав слова: «Двадцять три… двадцять чотири…» Отоді він злякався по-справжньому. Одначе тут-таки відмахнувся від страху, наче від докучливої мухи. Тому що знав: у ті секунди, коли рядовий Лемке, спливаючи кров'ю, просив його кинути, в очах у хлопця палало невисловлене благання: «Не кидай!» Можливо, голос просто не знає про це?

«Він був такий нестерпно важкий, — згадав чоловік. — А міст такий довгий, і покороблений асфальт обдирав долоні. Уперше він тоді відчув, як це — долонями об тертку… Знаєте, я справді не вловив пострілу, але все зрозумів ще до того, як побачив його, супутника свого. Звук падіння був якийсь неживий, не знаю навіть, як це пояснити… Я теж упав. І першої миті не міг примусити себе глянути в той бік — на юнака».

«Куля пройшла навиліт. Кров цвіркнула з рани, як молоко з пакета. Комбінезон просяк червоним і темна доріжка тяглася за вами».

Ні-і-і, він усе знав і все бачив. Усе пам'ятав, цей безтілесний та незрячий голос.

«Я доволік його аж до ходу сполучення. Там його підхопили. Гармати стріляли й стріляли…»

«Солдат намагався вам щось сказати. Дякував за те, що ви, чоловік цивільний, не кинули його. І хотів попрохати вас про щось».

«Але не встиг. Знепритомнів. Не знаю, що з ним далі сталося».

«Він помер. Наступного дня. Через утрату крові. Ви так гарно описали своє перебування на передовій. Тільки раз промайнуло у вас щось схоже на сумнів: чи варта була ваша екскурсія такої платні? Промайнуло — і зникло».

«І ви вважаєте, що той солдат загинув через мене? Через мене? Поспитайте тих, хто затіяв те бойовисько. Політиків, тих, хто давав накази! Загляньте до тих, хто забирав підлітків до війська!»

«Дійде черга й до них…»

«Хіба я покинув хлопця посеред моста? Хіба домовлявся зі снайпером, щоб стрельнув саме по ньому, а не по мені? В чому ви мене звинувачуєте?»

«Ваш гріх… Даруйте, не люблю цього слова… Не об тім річ, що юнак загинув. Точніше, не лише об тім. Прикро, що ви… Що ви за життя жодного разу не подумали: а чи варта була перевірка вашої сміливості такої ціни? Що ви самі собі не сказали: я винен. На моїм сумлінні — життя людини. Шкода. Але ви не сказали».

«Послухайте, я зрозумів, що ви — частинка мене… Частина моїх дій, моїх думок. Звідки ж ви знаєте, що солдат помер?»

«По-перше, не тільки ваших. А по-друге… Ви самі про це знали. Пам'ятаєте розмову двох санітарів? Про гвардійця, котрого поранено на мосту? Ви тоді відійшли подалі, щоб не чути. Й ніколи не зізнавалися собі, що почули все-таки чимало. Іноді бути чесним із собою куди важче, аніж з іншими».

«Як на біса, то ви занадто терплячі до нас, грішників. А для Бога, ви, даруйте, занадто жорстокі».

«Мене це не тішить. І я не Бог».

«Приємно чути. Оскільки за таке судити може тільки Бог. Не судіть, і не осуджені будете. Не треба. Не треба чіпляти на мене чужі злочини. Все одно я не винен, що той хлопець помер! Усе одно! Та й взагалі! Про все, що ви тут казали, я часто розмірковував за життя! І не тому, що боявся вищої сили. Просто я намагався пройти по життю так, щоб можна було вернутися по своїх же слідах! Постукати у ті двері, що їх тобі колись відчиняли. І бути певним: тепер їх теж відчинять тобі. А в того, хто стоятиме у дверях, на обличчі заграє радісна усмішка! А той солдат… Гвардієць… Як його звали… Він мене ні в чому не звинувачував! І, я певен, пішов би зі мною знову. Якби був живий. У будь-яку розвідку!»

«Така вже солдатська доля — йти в розвідку, не замислюючись, потрібна вона чи ні».

«Не розумію».

«Шкода… Знаєте що… Лікарі майже втратили надію повернути вам життя. На жаль, нічим не можу їм посприяти. Але ви маєте право вибору. Пригадайте ще раз свій шлях. Спробуйте подумки доторкнутися до всіх найскладніших епізодів. Відчути біль тих людей, котрі страждали, ні, не через вас навіть, а через похибки, непорозуміння, пов'язані з вами. Спробуйте. І самі собі дайте відповідь: винен чи не винен?»

«А якщо ні?»

«То ви повернетесь до життя».

«А якщо так?»

«То ви заслужили прощення і супокій. Довговічний сон без сновидінь, що про нього мріяв Гамлет».

«Я не Гамлет. Я не вбивав своїх родичів у боротьбі за корону. Я люблю життя. Я хочу повернутися».

«Ви можете це зробити. Але тоді раджу вам жити дуже обережно. Пам'ятайте, доля іноді ставить нас у складні обставини. Ви знову зможете зробити крок, за яким будуть чиїсь страждання. А завданий вами чужий біль не зникає. Він залишається з вами. І може стати вашим, коли дух остаточно розірве окови тіла. Це не буде звичайний земний біль — дратування нервової системи. Ні. Я назвав би його спрагою сумління».

Сумління? Он як! От уже чиїми клопотами він був обігрітий за життя, як ніхто інший. Сумління, обов'язок, честь, закони, мораль… Так, так! Він виконував свій обов'язок. За життя. Як умів. Оскільки, як виявляється, все життя був чиїмсь боржником. Батьків і країни, родини й професії, обіцянок, що ними обплутував себе, та надій, які на нього покладали. За це йому знову докорятиме сумління? Чому не дають йому спокою навіть тепер? За віщо примушують спокутувати чужі гріхи, визнавати чиїсь злочини за свої?

Усесвіт стиснувся й затвердів, пульсуюча тиша заполонила його з усіх боків, і від цього чоловікові стало нестерпно. Він рвонувся з мерехтливого блакитнуватого туману й щосили гукнув:

«Я повертаюся!»

Де вони, ті, котрі занапащують людей словом і ділом, вигадують ідеали, за які треба воювати і гинути? Чому їх нема зараз отут, поруч? Чому він мусить відповідати за всіх? А де ті, інші, ошуканці, котрі обіцяли милосердя по той бік усім, хто був обділений справедливістю по цей? Життя жорстоке, але й смерть не добріша.

«Я повертаюся!» — знову гукнув чоловік.

І голос озвався:

«Не поспішайте! Від своєї спраги ви нікуди не дінетесь, нічим не вгамуєте її. І почнете мріяти минулим. Тому що майбутнього вже не буде. Ви мріятимете про таке майбутнє, в якому рядовий Лемке залишився б живий. А деякі ваші статті були не написані. І все тоді було б інакше».

Кажуть — на межі світла і темряви мимохіть стаєш самим собою. І всі скалки твого «я», гострі, оті, що робили боляче одне одному за життя, урівноважаться — бо ж там, за межею буття, все дорівнює всьому. Ось він стоїть за межею, — нагий, безпомічний, відкритий до самого споду. Сперечається з недоладним голосом, чужим, цілковито йому невластивим. Дивиться в запобігливо запропоноване люстерко — й не впізнає сам себе, не може, не хоче впізнавати.

«Я повертаюся! Дайте мені спокій!»

«А потім вам заманеться до котла з гарячою смолою. А їх нема, тих котлів, нема! І страждання взагалі нічого не може виправити, так само, як і забуття. І я нічим-нічогісіньким не врятую вас од самого себе!»

Голос перемінився. Він уже не докоряв, а тільки просив, то болісно тихо, а то зриваючись на хрипкий тужний крик:

«Благаю вас, коли повернетесь, — хоч раз, єдиний раз пригадайте рядового Лемке! Хоча б раз промовте самі до себе: я винуватий! Ваше серце ось-ось знову заб'ється. Ви не чуєте мене. Життя перемагає. Мені до вас — не догукатися!»

Чоловік уже не чув нічого. У незглибимій порожнечі згасали слова:

«Бодай раз промовте не до когось, а до самого себе: я помилявся! Ні пекла, ані чистилища нема. Ніхто не може визволити вас од ваших гріхів. Не забувайте про це! Не забувайте! Не забува…»

Глухий удар потряс Усесвіт, порушив його витончені загадкові пульсації, підкорив їх нескладному потужному ритмові. Другий удар підхопив відгоміння першого. Третій… Четвертий… У великій, вибіленій кварцовим світлом кімнаті на екрані осцилографа здригнулася й зламалась гострими зубцями ритмічна лінія кардіограми.