Казки для бабусі

Ілля ХОМЕНКО ПОРТРЕТ НА СТІНІ (Фантазії на теми Еріха фон Деникена)

Вітер лоскотав каштани попід пахви. Їхнє до непристойності голе віття вигиналося в осінньому танку. Ртутна електрична заграва віддзеркалювалась од з'їденого калюжами асфальту, осідала блідою сріблястою патиною на обличчях перехожих. Навскісний дощ приловчився, щоб дати молодій жінці мокрого ляпаса. Але мети не досяг — його бризки вдарились об шибу та й розлетілися навсібіч.

Жінка відвернулась од вікна. Її чорні коси та білий халат утворювали майже негативний контраст. У сутіні кабінету вона здавалася дуже вродливою. А втім, чоловік, що лежав на канапі, навряд чи здатен був оцінити її красу. Зажмуривши очі, він дослухався до власного голосу. Той голос ішов від магнітофонних динаміків — нервовими, болісно-аритмічними поштовхами.

— Опівночі я повертався до міста. Траса була безлюдна. Зненацька заглух мотор. Фари, прилади на щитку — все відімкнулося. Немов щось перебило проводку. Я… вилаявся… Брутально… Якщо це важливо — аж надто грубо. Машина за інерцією рухалась у темряву. Я, звісно, загальмував. Одчинив дверцята й лише тоді втямив, що погасли ліхтарі над автострадою. Послухав годинника — не цокає! І тут спалахнуло світло… Воно йшло звідкись ізгори. Таке… Ну, наче неживе. Дивне… Я побачив… Фаланги пальців. Крізь шкіру. Як на рентгені, розумієте? Далі мені важко пригадувати…

З тихим шипінням змотувалась плівка, крутилися котушки, неначе прагнули підкорити болісні порухи пам'яті того, хто говорив, своєму одноманітному ритмові.

— З неба, прямо на мене, опускалось… Не можу сказати, що то було… Схоже на веретено, з миготливими пасмами ближче до середини. Воно безперервно оберталося довкола поздовжньої вісі. А світло… лилося з двох квадратних отворів. Я вже був на ногах. Перед цим, здається, падав. Чи з кабіни вивалився. Точно не скажу. Об рінь долоні обідрав. Хотів бігти. А далі… Далі нічого не пам'ятаю. Не пам'ятаю.

Голос умовк. Магнітофон механічно шипів — та й тільки. Жінка доторкнулася до клавіші «стоп». (Вогники сигнальної панелі тьмаво змигнули в пасочку обручки). Чоловік розплющив очі.

— Ми так і не пішли з вами далі цього моменту, — сказала вона йому.

На знак згоди той знову примружив повіки.

— Мені цілковито зрозуміла природа ваших галюцинацій, — лагідний голос жінки надавав сухим словам заспокійливого відтінку. — Те що ви бачили, безперечно, продукт діяльності вашого мозку. Це захисна реакція на щось приховане в глибинах пам'яті хвилювання. А подія, котра викликала те хвилювання, зафіксувалась у вашій підсвідомості й завдає вам болю. Нам належить відновити до кінця зміст вашого сну в реальності. Лише тоді пощастить правильно витлумачити його та визначитися з первісною травмою. Прихованою причиною хвороби.

У відповідь на її слова чоловік тільки трохи скривився.

— Ви вважаєте, що я хворий?

— Будь-яка людина, котра звернулася до мене по мою професійну допомогу, — мій пацієнт. Людина, що не потребує такої підтримки, безпечна для суспільства, — здорова людина. Я так вважаю.

Чоловік пожвавішав.

— Ви правильно помітили. Про щось таке я десь читав.

— На стіні у вітальні. Таке переконання мав один великий психоаналітик. Він, до слова, глибоко займався проблемами НЛО.

— Глибоко? Це добре.

Дощ розгулявсь і щосили гупав по водовідливах. Жінка й чоловік немов чогось чекали. Нарешті вона озвалася:

— Ми домовилися, що вдамося до гіпнозу, якщо традиційні методи не спрацюють. Вважаю, що час настав. Окрім того, випробуємо один нешкідливий препарат. Я зроблю відповідний запис в історії хвороби…

Проскрипіло вічне перо. Брязнули дверцята сейфа. Дзвінок! Почоломкалися склянка з карафою. Чоловік повернув голову. З недовірою глянув на столик у головах, немов зважував дві крихітні пігулки.

— Це наркотик? — спитав обережно.

— Слабкий, транквілізатор. Запийте водою.

— Послухайте, а якщо не допоможе ваше лікування, клініка поверне мені завдаток?

— Неодмінно.

Увімкнулась настільна лампа. Обличчя жінки здалося чоловікові чарівно прекрасним.

— Ви розслабилися… Ви засинаєте… Спите міцно-міцно. І відповідаєте на мої запитання.

Ожив магнітофон, заморгав зеленими та червоними контрольками запису.

— … І я опинився всередині корабля.

— Корабля?

— Так. Це був літальний апарат. Космічний човник, чи що. Надміру тісний. Мабуть, його не призначали для далеких мандрівок.

— Вам було страшно?

— Мені було надзвичайно легко. Немов усі проблеми враз відступили. Неначе в мені щось розкрилося, розумієте? Як пори нашої шкіри розкриваються назустріч теплу. Там ніхто не бажав мені зла.

— Хто не бажав?

— Їх було троє. Дуже схожих на людей.

— Схожих?

— Один — точно був людиною. Двоє інших, як мені здалося, ну… вони, як це вам сказати, дуже різні.

— Як представники різних етнічних груп?

— Різних цивілізацій, нібито… Не знаю. Не скажу напевно. Вони поцікавилися, чому я побіг. Я відповів, що злякався. Але саме відчуття страху пригадати не зміг. Неначе за їхньої присутності мені не було чого боятися. Тоді я спитав, що станеться з моєю машиною. Вони запевнили, що з нею буде все гаразд.

Лікар зробила помітку в записникові. Чоловік, заспокоєний згадкою, вів далі, не чекаючи її запитань.

— Іноді мені здається, що їхній корабель теж був живою істотою. Він мовби відгукувався… реагував на думки, слова. Тремтів, затихав. Навіть сміявсь або плакав.

— Сміявся?

— Ну, освітленням у кабіні, вогниками приладів. Цього не переказати. Я нібито відчував його настрій. То не був шмат заліза, розумієте? Не бляшанка без мозку. Він мені поїсти пропонував.

— Корабель?

— Корабель. Той, у якому вони прилетіли.

— Вони вас розпитували про щось?

— Мене? Ні. Просили.

— Просили, що?

— Пробачення.

Настала нетривала пауза. Жінка, здавалося, швидко-швидко щось нотує. Насправді ж ручка її виводила довжелезну звивисту лінію, Що норовливо сповзала в ріжечок аркуша.

— Вони просили пробачення, — повторив чоловік. І лінія урвалася. — Їх відкликають. Спорядники експедиції впевнені, що соціальний експеримент на Землі, затіяний ними, зазнав невдачі. Таємна місія закінчилася крахом.

Чоловік говорив, майже не інтонуючи слова. Немов би і йому передалася спокійна гіркота тих, з котрими він зустрівсь у своєму видінні на дорозі:

— Були великі жертви. Їхнє втручання лише ускладнило наші проблеми. Вони докоряли собі за чимало похибок. Але я гадаю, — тут більше ми завинили. Вони ж бо прагнули нам добра, щоправда, надто по-своєму, розумієте?

— Їх було троє?

— Я бачив трьох. Колись їх багато прибуло. Одні загинули. Інші відлетіли.

— Як, на вашу думку, які проблеми вони намагалися вирішити?

— Проблеми голоду, хвороб, несправедливості. Всілякі. Я поганенько уявляю собі їхню мету. А методи мені доконче незрозумілі.

— Ви колись політикою цікавилися?

— Ніколи. Я, мабуть, надто недоладно розповідаю, що ви про це питаєте.

— Чому ж. Ну, а що їм треба було від вас?

— Їх діймає сумління. Будь-яке втручання в чуже життя призводить до позитивних або негативних наслідків. Їм не вдалося завершити добрі справи. Надто пригнічує їх провина перед тими землянами, котрі свідомо зголосилися допомагати їм. Стали їхніми… агентами впливу? Авжеж. Так вони їх називали.

— І все-таки, для чого ви їм були потрібні?

— Вони не можуть зв'язатися ні з ким зі своїх помічників. Тому хотіли, аби я переказав комусь із тих, що залишилися, зміст розмови. Саме в цьому полягало їхнє прохання.

— Що означає — не можуть зв'язатися?

— Науковий потенціал нашої планети зростає. Кілька місяців тому в землян з'явилася технічна можливість перехоплювати їхні радіопередачі. Вони не можуть далі чекати. За їхніми законами — якщо не можеш допомогти, не дозволено й залишатися. Вони прилітали попрощатися.

— Куди вони відлітають?

— Базовий комплекс уже перекинуто на орбіту Урана. Але, як мені здається, вони збираються взагалі розпрощатися з Сонячною системою. Назавжди.

— Заждіть, я поміняю касету.

Жінка дістала з шухляди чисту плівку. Звичним рухом пропустила ракорд крізь щілину стрічкопротяжного механізму.

— Кому та де ви мали переказати доручені вам відомості?

— Про це мені не сказали. Я розумів, що рано чи пізно відшукаю потрібну людину. Ту, яка перекаже решті.

— Який вигляд мав той прибулець, що здався вам схожим на людину?

— Високий, русявий. Мав зелені очі. Немов підсвічені зсередини, не висвітлені, а, як би це сказати…

— Сяючі?

— Променисті. А на щоці шрам. Він сказав, що на Землі в нього живе близький друг. І він завжди сумуватиме за ним. Знаєте, я раптом відчув якусь духовну єдність з усіма, що були в кабіні. І мені захотілося лишитись на борту. Вони зрозуміли це. І спитали: чи не хочу я полетіти з ними? А я подумав: на Землі мій дім, робота. Ну, самі розумієте. А, крім того, кортіло виконати їхнє прохання.

Сутінки загусли в пружну темряву. Фари поодиноких автомобілів миготіли в неосвітлених вікнах клініки. Лише в одному кабінеті на шостому поверсі амбулаторного корпусу горіло світло. Один гачок на дошці з гірляндами ключів був пустий. А охоронець вряди-годи позирав на нього поверх газети, ані трішки не здивований тим, що терапевтичний сеанс зволікається. Звична річ.

— Прокидайтесь.

— Довго я спав?

— Не дуже. Ви за кермом? Випийте ось це. Реакція відновиться.

Пацієнт повагом поправляв краватку. Почувався він дуже добре — наче вивільнився од надсильного тягаря.

— Я згадав!

— Саме так. Класичний випадок. Утопічний синдром. Добрі інопланетяни мріють нам допомогти. Реактивне утворення, вибудуване вашим мозком як відповідь на життєві негаразди. У вас, з усього видно, останнім часом були неприємності на роботі?

— Були. Непорозуміння з керівництвом. І вдома не все гаразд. Домовласник підвищив квартплату.

— Мовою психіатрії те, що з вами сталося, називається проекцією. Ви не впоралися з травматичним фактором. Через хронічний стрес ваш мозок нібито переніс проблеми, що дошкуляли йому, назовні, приписав їх силам, непідвладним законам нашої реальності. Думаю, ви починаєте одужувати. Перелом відбувся. Наступними сеансами закріпимо успіх.

Чоловік подав жінці пальто й придивився до неї. Вона здалася йому дуже привабливою, згадалося колись десь читане: пацієнти часто закохуються в лікарів-психоаналітиків протилежної статі. Ця згадка не викликала в чоловіка внутрішнього спротиву.

Осінь зірвала в нього з голови капелюха, міріади зірок сипонули з чистого неба в дзеркала калюжок. Його вабила супутниця. Але то не було покликом плоті. Прислухаючись до себе, він зрозумів, що колись ним уже володіло таке бажання: прийти й залишитися з фактично незнайомими людьми. Але коли це було та де, — так і не згадав.

— Ви записали моє… марення?

— Це не марення. Доволі цікава й логічна розповідь.

— Дасте послухати?

— Трохи згодом — неодмінно. Тільки не тепер. Вам не можна вертатись у ту ілюзорну систему психічних координат, що ми її заледве подолали.

— Ви дозволите? — (Він хотів назвати її на ймення, але не зважився). — Лікарю, можна підвезти вас? Машина за рогом, на стоянці.

— Ні, дякую. Мені неподалік. Два квартали.

— А знаєте… Коли я отямився біля авто, що з'їхало з дороги, одразу подумав: привиділося! Потім завагався — раптом насправді так було?

— З вами приємно працювати. Повірте: душевнохворі ніколи й ні в чому сумніву не мають, їхній ілюзорний світ для них ясний і елементарний. А для нас — заплутаний і похмурий. Ви дуже здорова людина, повірте. Й у вас буде все гаразд.

Два квартали жінка пройшла прудким кроком. Але що не рух, то ставала ніби старішою. Спина горбилася, голова хилилася до землі. Прогув ліфт. Клацнув замок вхідних дверей. Зашуміла вода, наповнюючи чайник. Вечірні клопоти жінка справляла наче машинально. Її думки поривалися геть, подалі від цих стін, — одначе вертались назад: їх відкидали невблаганні час і простір. Вона повернулася спиною до вінка, за яким сяяли чіткі листопадові сузір'я, сіла на підлогу, незручно підігнувши ноги. Поверх її голови дивився у заповнене світлосяйними бризками небо мужчина середнього віку. Його очі на кольоровому знімку зелено променилися. Шрам струмочком стікав по щоці — починався під русявим чубом на скроні й зникав на підборідді. З крану лунко скрапувала вода, — для жінки то був наче подзвін по її молодості, плач по нездійснених мріях та недоладно прожитих роках. Так — обличчям до портрета — жінка просиділа багато годин підряд. Жінка намагалася ні про що не думати, нічого не відчувати й ні про що не згадувати.