Ілля ХОМЕНКО ПІДНЕБЕСНИК


Уперше я побачив живого солдата Піднебесної імперії, коли мені виповнилося років вісім. Трапилося це до того, як Піднебесна розірвала дипломатичні стосунки з нашою великою і прекрасною країною. (Дітям тоді ще не розповідали страшних казок, у яких замість лютого варана, змія та відьом, верховодив солдат. Він падав з неба, тримаючи в руках палицю, що вергала громовиці). Звідкіля мені було знати, що солдати Піднебесної — якраз і є джерело нещасть, яких зазнав наш чудовий Союз? Ніхто з простих людей тоді й гадки про це не мав. Отож. Я натрапив у горах на чоловіка в подертій, обгорілій одежі, що лежав горілиць, і не злякався.

Зачувши кроки, він здригнувся, застогнав, схопив громобійну палицю, але коли глянув на мене своїми величезними безбарвними очицями, захищеними від пилу товстим увігнутим склом, ураз опустив її. Та й знову ліг лицем до неба. (Не знаю чому, але всі вояки Піднебесної, помираючи, намагаються лягти саме так. Подейкують, нібито далеко на кожен із них вірить у Єдиного. Взагалі-то, про них різне теревенять. Я, приміром, не знаю, яку молитву вони проказують подумки та що саме видивляються в сліпучій, випаленій сонцем голубіні, коли її навіки загортає від них багряний туман. Але всі піднебесники, підбиті катапультами моєї батареї, з останніх сил намагалися так улаштуватись на землі, щоб дивитись у небо. Декотрі з нас, надто ті, чиї лани було знищено вогненними дощами, бігли до повержених піднебесників і старалися пробити камінням скляну пластину на очах. Чи бодай накинути на лице подоланого солдата якась рам'я, щоб затулити від нього небо. Але я ніколи цього не робив).

Піднебесник рухнув з висоти пташиного лету нещодавно. Тіло його не було зранене. І я зміркував, що причина його нещастя — крила. Зім'яті, вони лежали неподалік і ще куріли. З них стирчали якісь потворні ребра. Мабуть, крила були хворі. Через те він і не долетів до кордону нашого прекрасного й щасливого краю, за яким починалися ратні поля. А я заблукав. Мені було холодно й лячно. Батько, напевне, давно розіслав служників та рабів шукати мене. А мені чомусь здавалося, що мене ніколи не знайдуть. Насувалася ніч. А вночі з нір повилазять зажерливі варани — кляте лихо всіх поранених і дітей. Дорослій та дужій людині варани не такі вже й страшні. Одначе я не був ні дорослим, ні дужим. А тому підійшов до лежачого вояка. Я сподівався, що він захистить мене од варана. Я тоді не розумів, що, по-перше, піднебесники — самі гірші за будь-яке породження ночі, а по-друге, в такому стані вояк швидше приваблюватиме варанів своєю беззахисністю, а не відлякуватиме їх. Тепер я про це одразу здогадався б. А солдат, здається, втямив, чого я боюся. Надсилу показав пальцем на скелі й хрипко мовив щось невідомою мені говіркою. Потім напружився, ніби хотів примусити свій язик виконати важку та неприємну для нього роботу, і сказав, тицьнувши на розколину між двома валунами: «Вен… верен…»

Але я нічого не зрозумів. Тож підійшов до нього ще ближче. Він одкинув голову й знову довго-довго дивився в небо. А я сидів поруч і дивився на нього. На дивний одяг у голубих переливах, неначе сплетений зі сталевих блискучих дротинок, а все-таки подертий та в чорних підпалинах. На браслети, що ними, очевидно, з'єднано його руки та ноги з крильми. На розколотий шолом та велику біло-синю флягу при поясі.

Раптом біля ніг непорушного солдата я помітив якийсь рух. Велика чорна комаха, схожа на ту сарану, що її піднебесники часом насилають на наші лани. Вона воловодилася з квадратною чорною коробкою, прикріпленою металевою струною до паска в піднебесника. Комаха швидко-швидко приєднувала або роз'єднувала якісь трубочки, кульки та кристали. (Потім мені розтлумачать, що піднебесники за допомогою цих коробочок ведуть перемовини між собою на великих відстанях. Але в першого зустрінутого мною піднебесника ця штуковина була поламана. Тому чорна комаха й морочилася з нею. Про сарану цю мені теж оповідали, — вона мовби й нежива. Піднебесники нібито майструють її самотужки або десь купують, а тоді навчають. Різні по-різному й розповідають. Не віриться мені, що таку комаху можна змайструвати, ну, як, приміром, нашу прядку чи нашу катапульту. Але як вона слугує піднебесникам, сам бачив — і не раз). Отож комаха ворушилася, прилаштовувала розсипані кристали, обплітала їх провідками. Я спочатку спостерігав за її роботою. Але потім знову перевів погляд на піднебесника та на його велику флягу. Я дивився на неї довго, мабуть, довше, ніж дозволено дивитися на чужу їжу чи питво правилами пристойності розумію, як він відчув мій погляд, — б'юсь об заклад — його очі не відривались од неба! Але відчув. Чи просто йому захотілося того самого, що й мені. Він підвівся на лікоть, відстібнув флягу від пояса. Сьорбнув, поморщився й подав її мені. Я взяв ту флягу, наперед скорчив мармизу і, заплющивши очі, зробив великий ковток. Я чекав пекучого доторку до горлянки звеселяючого напою. Однак у флязі була звичайнісінька тепла вода, з гірчинкою та запахом гару. Очевидно, піднебесник морщився через те, що йому було боляче ковтати. Я тоді не подякував пораненому солдатові. Та він і не зрозумів би мене. Але потім мені дуже хотілося знайти когось із тих, що були з ним близькими друзями там, у Піднебесній, і сказати їм, що я вдячний. Тепер ми всі знаємо достоту, що жителі Піднебесної — чудовиська, породжені силою зла, і що між ними не може бути й натяку на людські стосунки, такі, скажімо, як удячність. Вони не беруть наших у полон. А ми не беремо їхніх. І це правильно! А проте…

Насувався вечір. Насувався — не те слово! Сутінки впали зненацька, як завжди, коли цвіте лотос. І темінь густішала, зливалася з тінню скелястих вершин у потворне груддя, ладне накинутися на нас із шипінням вампірів чи з жахливим скреготом черевних пластин варана, що виповз на полювання. А піднебесник у цю мить заговорив. Важко назвати мовою цей набір звуків, що з посвистом і лясканням вилітали з його рота. Але він знову переборов себе. І я почув: «Зз… В'яз… В'язок… По… мене прилете… Прилетять по мене… І ти… Зз… В'язок…»

Він умовк. Темінь густішала. А вояк знову заговорив: «Верен… Чую. Ве…»

А потім, неначе забувши про варана, сказав те, що найбільше мене вразило: «Тебе… вбивать… Вбивать багато я. Сс… Стрілець…. Потім…»

Це пусте, нібито піднебесники вміють відгадувати майбутнє! Нічого вони не вміють і нічого не відчувають більше, ніж ми. Скільки разів потрапляли вони згодом до моїх примітивних пасток! Скільки разів ставали жертвами невибагливих витівок, що дали мені звання Великого борця проти піднебесних лиходіїв. А чого варті їхні імперські плани, історично приречені на провал! А триб життя, що привів їхню націю до вимирання! Просто він помітив мої не по-дитячому сильні руки, недитячу зібраність моїх рухів, прискалене око стрільця — майбутнього мисливця. Мені ще тоді багато хто передрікав славу кращого стрільця Регіону, я змалку добре володів луком. А втім, піднебесник, здається, тоді не дивився на мене. Він утупився в небо, на якому вже з'явилися перші зірки. «Ве-рен. При-хід. Верен. Зв'яз. Нас рятуват. Ми… Жит.».

Тут чорна при світлі й трішки лискуча в темряві комаха закінчила свою справу. З коробочки, по вінця заповненої кристалами та ще чимось, що скидалося на клей, з якого павук тче свої тенета, потягся вгору сяючий металевий штир. Комаха торкнулася вусиками до солдатової руки й зникла під його зіпсованим від падіння балахоном. А він, зібравшись на силі, трохи підвівся, одірвав од громобійної палиці якусь її частину, прикріпив двома павутинками до коробочки й заходився повільно обертати, з боку в бік похитуючи пальцями. І коробочка ожила! В ній запульсувало синє світло. Воно розгорялося дедалі яскравіше, сліпучим пунктиром зриваючись з металевого штиря й підлітаючи в небо. Сутінки, що зібгалися вже від першого синього спалаху, тепер утекли від солдата на край скелястого видолинка: світло ставало нестерпно потужним. Воно заливало все довкола, зачаровувало. До нього домішувалася ще якась дика музика, що з хрипом чи стогоном вихоплювалася на волю з маленької чорної коробочки біля ніг безпомічного покаліченого солдата. Але згодом та музика стихла, — то пальцям піднебесника пощастило намацати невидиму доріжку, яка з'єднала його з домівкою. І коробочка засвистіла, заклацала його рідною мовою, одночасно з цим свистом і клацанням зблискувало світло. А піднебесник засвистів та заляскав щось у відповідь. Мені зробилося моторошно. Я побіг. Я кинувся до тих валунів, що на них удень показував той, хто вночі налякав мене своєю чорною коробочкою. Спіткнувся. Впав. Скотився в якесь провалля. Й лише тоді, коли в цьому проваллі заворушилося піді мною щось жахливе, збагнув, що потрапив у самісіньке гніздо варанів. Звереснув, кинувся назад, до піднебесника, до синього пульсуючого світла. Але велике гнучке тіло зі скреготом рвонуло за мною. І я усвідомив, що не встигну. З мого виску та хапливої втечі варан, котрий був зачаївся, зрозумів, що я не мисливець, а жертва.

Піднебесник різко повернувся в наш бік. І мене огорнула якась важка хвиля. Не знаю, як це пояснити. Не його дивний голос, не слова… В мене вступили почуття страху, туги і… жалю. То були мої, а тим часом і не тільки мої, — ні, скоріше за все, були почуття піднебесника. Пусте, що піднебесники здатні передавати свої думки на відстані. Якби вони вміли це робити, то не засипали б наші позиції листівками з огидними наклепами, жахливою лайкою на адресу нашої найщасливішої квітучої держави.

А потім він швидко відірвав оту штучку, що крутив у руках, від освітленої коробочки зі штирем, знову приладнав її до своєї громобійної палиці. Якби я встиг добігти до солдата, варан нічого нам не зробив би. Варани остерігаються світла і шуму. Але солдат бачив, що я не добіжу. І він вистрелив. Вам коли-небудь доводилося бачити блискавку кроків за п'ять од себе? Зелену сліпучу громовицю, котра лупить по вухах страшенним гуркотом, а в ніс посилає різкий запах грозової свіжості? (Одна така блискавка, а піднебесники вміють збільшувати чи зменшувати їхню силу, здатна перетворити катапульту на жменьку попелу. Разом з обслугою. Я бачив таке. І не раз). Ну, а та, що я побачив її вперше, штучна громовиця, випущена піднебесником, убила варана. Коли відгримів грім і вуха мої знову повернули собі здатність уловлювати звуки, я почув скрегіт інших ящерів, багатьох варанів, — вони втікали від того місця, де загинув їхній родич. А солдат лежав нерухомо й дивився на зірки. Його чорна коробочка замовкла. Металевий штир усе ще стримів із неї, та якийсь час випромінював голубе світло, але поволі згас і зробився зовсім невидимий у пітьмі. Стало тихо-тихо. Чи осяг я тоді, що піднебесний не встиг до пуття пояснити своїм друзям, де він є та що з ним скоїлося? Не встиг, бо залишок такої необхідної для нього сили метнув У мого ворога. Чи зрозумів я це, чи додумав пізніше? Не знаю. Він мовчав. Його коробочка теж мовчала. Мовчали й зірки. «Кінець усьому. Енергії нема. Погас маяк. Я втратив зв'язок. До ранку не знайдуть мене. Вранці, може, відшукають, але буде пізно. Навіщо я стрельнув? Маяк погас. Але хлопчик уцілів. До чого ж огидні ті хвостаті тварюки…» Не знаю, чи то він наслав у мою голову такі слова, чи то час доніс їх до мене нізвідки? Вони чомусь часто згадуються мені. Важко забути ту ніч. До нас ніхто не прилетів. Довкіл — ані душі. Жодної істоти, здатної заподіяти мені лихо. Обгорілі шматки варана, розкидані зеленою блискавкою по скелястому видолинку, страшенно смерділи. Мабуть, гинучи, варан устиг випустити мускусну рідину, і цей сморід відлякував усе живе. Нас було двоє, а проти нас — глупа мертва ніч.

Я міг якось протистояти цій тиші, цьому холоду. А покалічений солдат не витримав цього двобою. Я не відчув, коли життя відійшло від піднебесника. Але на ранок він був мертвіший за камінь, на якому лежав, і лише чорна сарана все ще метушилася, намагаючись одігнати від його рук та обличчя великих зажерливих мурашок. Мені закортіло вловити сарану, але вона спритно ухилялася, вислизала крізь мої пальці, хоч, правда, нікуди від свого хазяїна не втікала.

Двоє батькових служників натрапили на нас, коли зовсім розвиднілося. Загорнувши мене в теплий плащ, вони захотіли скинути з| піднебесника його блискуче вбрання, але вона вдарило одного з них довгою зеленою блискавкою, тож вони відсахнулися, ковтаючи брутальну лайку. Мене шукали цілу ніч, один раб навіть зірвався в прірву. Всі смертельно втомилися, тож морочитися з якимось піднебесником чи бодай пограбувати його нікому не спало на думку. А втім, удома, коли батько вислухав мою розповідь, він послав туди двох вільновідпущених, а вкупі з ними ще п'ятьох рабів з ношами для тіла померлого солдата. Але там, серед скель, уже нічого не знайшли, крім залишків забитого варана. Жерці, яким я колись оповів цю історію, сказали, що піднебесника забрала до себе в чистилище тінь Єдиного — дух Шша. Однак тоді мені здалося, що тіло солдата Піднебесної таки відшукали вдень його літаючі бойові товариші.

Це сталося за кілька років до тієї моторошної історії з викраденням рабів, що правила за привід до розриву дипломатичних зносин між нашою прекрасною справедливою країною та Піднебесною імперією. Хоча свою жахливу суть імперії зла Піднебесна виявляла й раніше. Я зростав, навчався, а коли, не бажаючи підкорятися нашим законам, Піднебесна спровокувала збройну сутичку, пішов воювати. Робив, що міг, і воював добре. Ніхто не може закинути мені, що моя батарея невдатно стріляла, або що я тихіше за інших вигукував прокляття на адресу піднебесників під час параду. Ні. Не вважайте мене за ідіота. Хоч такі серед нас теж є. Але піднебесники — справді негідники і країна їхня паршива. Я сам бачив, як жовтіло й опадало листя тих нещасних дерев, на які випав їхній вогненний дощ. Отой, із хмар, які утворюються над велетенськими трубами, що виростають у містах Піднебесної. Вони труять землю та воду жахливими отрутами. А кому доводилося жити й працювати в Піднебесній, коли священна війна ще не палала пожежами по всій нашій прекрасній та непереможній країні, розповідали, нібито й повітрям Піднебесної не можна дихати без спеціальних масок. (Піднебесники носять їх із собою постійно, й коли треба — надягають). А ще вони розповідали, — це до того, як Велика рада вирішила відтяти їм язики, — що в Піднебесній мало хто вірить у Єдиного. І що там усі схиляються перед якимось зморшкуватим сивим дідуганом, котрий давно з'їхав з глузду, а вони його називають наймудрішим та вождем. (Я думаю, що їм не відтяли б язиків, якби вони розповідали тільки про це. У всякому разі, я не повторюю слідом за ними, нібито в Піднебесній нема ні катів, ні рабів. Що всю важку роботу там виконують складні механізми, схожі на оту металеву комаху, що її, мов сарану, іноді насилають на наші лани. А злочинців вони нібито не карають, а лікують. І що вони шанують наших філософів та поетів, навіть тих, кого наші мудреці прокляли, а Велика рада заборонила).

Ніхто не кине в мене камінь за те, що я не виконав наказу чи залишив позицію. Я заслужив звання Великого борця з піднебесними лиходіями, а це звання дають небагатьом. На грудях у мене висить знак найкращого стрільця Регіону, і це тішить мене. Надто коли бачу його відображення в мідному щиті, — чорний силует летючого солдата, проштрикнутий золотою стрілою. Завтра я з солдатами своєї батареї вийду на бойовий рубіж. Короткий відпочинок закінчився. Я виціджую останні краплі звеселяючого напою з широкої горловини джбана. (Можливо, саме оцей джбан, наповнений гримучою сумішшю, пожбурить завтра якась із моїх катапульт на полчища піднебесників). Отож. Кухоль мій спорожнів. У бойових друзів — фіолетові синці під очима. Це ніч перед боєм. Такої ночі ліпше добре виспатися. Корчма — не місце для вояка. Та ба. Я сам їм дозволив. Хто хотів, міг залишитися в казармі. Ніхто не залишився. У піднебесників, кажуть, нова зброя. У нас — чудові укріплення та мідні дзеркала, здатні засліпити їх відблисками сонця. Вранці, до сигналу, кожен із нас, услід за жерцями, прохатиме Єдиного зберегти нам життя й дарували перемогу. Та я не молитиму про це. Хай простить він мені, всемогутній та всемилостивий, нехай пробачить за те, що наш чудовий і неповторний світ облаштований так нерозумно й жорстоко.


Загрузка...