Хранителі

Розділ 5

1

Пізно ввечері, в четвер 20 травня, коли Вінсент Наско повернувся з одноденної відпустки в Акапулько, він придбав «Таймз» у міжнародному аеропорту Лос-Анджелеса, перш ніж сісти у міжміський автобус (його називали лімузином, але насправді то був мікроавтобус), щоби повернутися в округ Оріндж. Газету він узявся читати, вже їдучи до свого особняка в Гантінгтон-Біч. На третій сторінці його увагу привернула замітка про пожежу в лабораторії Банодайн в Ірвайні.

Пожежа розпочалася вчора одразу після шостої ранку, поки Вінс поспішав в аеропорт, щоб сісти на літак до Акапулько. Одне із двох приміщень Банодайна згоріло вщент ще до того, як пожежники загасили вогонь.

Вінс був упевнений, що люди, які найняли його, щоб убити Дейвіса Везербі, Лоутона Гайнса, Ярбеків і Гадстонів, також задіяли палія, щоб знищити Банодайн. Здавалося, вони замітають сліди проекту «Франциск» — як ті, що зберігались у файлах в Банодайні, так і ті, що містилися в головах учених, котрі брали участь у дослідженні.

В газеті не було ні слова про контракт з оборонними відомствами. Проект явно підпадав під державну таємницю. Компанію назвали «лідером у сфері генної інженерії, яка спеціалізується на розробці революційних препаратів, отриманих в результаті досліджень рекомбінантних ДНК».

Під час пожежі загинув нічний сторож, але у «Таймз» не давали жодних пояснень, чому він не врятувався. Вінс здогадався, що його вбили зловмисники, а тіло спалили, щоби приховати факт убивства.

Міжміський автобус довіз Вінса просто до дверей його будинку. У кімнатах було прохолодно і панувала напівтемрява. На підлозі через відсутність килимів чітко відлунював кожен його крок, розносячись напівпорожнім будинком.

Вінс мешкав у цьому будинку вже два роки, але так повністю й не вмеблював його. По суті, у їдальні, кабінеті та двох спальнях (всього їх налічувалося три) не було нічого, крім дешевих штор.

Вінс вважав, що цей будинок був чимось на кшталт перевантажного пункту, тимчасовим помешканням, з якого він колись перебереться у будинок на узбережжі Рінкона, який славився своїми умовами для серфінгу, самими серферами та морськими хвилями. Але відсутність меблів у його помешканні аж ніяк не пов’язувалася з його тимчасовим статусом. Вінсу просто подобалися голі білі стіни, цементні підлоги та порожні кімнати.

Коли він нарешті придбає будинок своєї мрії, то облицює підлогу та стіни у всіх великих кімнатах білою керамічною плиткою. Там не буде ні дерева, ні каменю чи цегли, ні будь-яких інших матеріалів із текстурною поверхнею, які створювали б візуальний ефект «тепла», що так подобалося більшості. Він сам підбере меблі, і вони будуть вкриті блискуючою білою емаллю й оббиті білим ПВХ. Єдиним відступом від блискучої білої поверхні буде скло і відполірована сталь. Тільки тоді у своєму прихистку він уперше в житті нарешті відчує душевну рівновагу і домашній затишок.

Розпакувавши свою валізу, він пішов на кухню готувати обід: тунець, троє яєць вкруту, півдюжини житніх крекерів, два яблука та помаранч, пляшка «Гатораду»[22].

В кутку кухні стояли невеличкий стіл та стілець. Але Вінс їв на другому поверсі у скромно обставленій хазяйській спальні. Він сів на крісло біля вікна, яке виходило на захід. Вінс жив усього лише за квартал від океану, який був на іншому кінці Коуст-хайвею, за смугою широкого міського пляжу. З другого поверху він бачив хвилі, що набігали на берег.

Частину неба закривали хмари, тому на морі сонце змагалося з тінями: в деяких місцях океан нагадував розплавлений хром, а в інших — пульсуючу масу темної крові.

День видався теплим, хоча було якесь дивне відчуття холоду та зими.

Дивлячись на океан, Вінс постійно відчував, що тиск та потік крові в його венах та артеріях був у цілковитій гармонії з ритмом хвиль.

Коли він поїв, то трішки помилувався хвилями, щось мугикаючи і дивлячись на своє нечітке відображення у склі акваріума, хоч навіть зараз його переповнювало відчуття, наче він в океані, глибоко внизу під поверхнею, у чистих, прохолодних водах безкінечного безгомінного світу.

Пізніше, після обіду, він поїхав на своєму мікроавтобусі до Ірвайна шукати лабораторію Банодайн, що біля підніжжя гір Санта-Ани. Компанія володіла двома будівлями на величезній ділянці. Це було дивно, враховуючи те, що у цьому місці нерухомість коштувала доволі дорого. Перша будівля у формі літери «Г» мала два поверхи, друга була клиноподібною й одноповерховою, але більшою. Зважаючи на наявність у ній лише кількох вузьких віконечок, будівля нагадувала фортецю. Обидва приміщення мали ультрасучасний вигляд: вражаюча комбінація пласких конструкцій та елегантних вигинів, облицьованих темно-зеленим і сірим мармуром. Будівлі виглядали досить привабливо. Біля лабораторії була парковка для співробітників, а саме приміщення оточувала широка галявина доглянутої трави в затінку кількох пальм та коралових дерев. Насправді будівлі були більшими, аніж здавалося, оскільки їхній справжній масштаб спотворювався й нівелювався через ту величезну рівнину.

Пожежа зачепила лише клиноподібну будівлю, у якій містилася лабораторія. Єдиними слідами шкоди, завданої вогнем, були розбиті вікна та плями від сажі на мармурі над вузькими отворами.

Територія не була нічим обгороджена, тому Вінс міг би зайти туди з вулиці, якби хотів, незважаючи на скромні ворота та будку охорони на в’їзді з трьома смугами. Висновуючи з того, що в охоронця був пістолет, а також ледь відчутне враження «неприступності» лабораторії, Вінс припустив, що галявина була під електронним контролем, а вночі складна система сигналізації попередила б охоронця про стороннього ще до того, як він зробить кілька кроків по траві. Напевне, палій міг не лише влаштовувати пожежі, а й добре знався на системах безпеки.

Вінс проїхав повз будівлі, а потім розвернувся і вирушив у зовсім інший бік. Тіні від хмар повільно рухалися галявиною і повзли стінами лабораторії, нагадуючи привидів. Щось зловісне і навіть трохи страхітливе було в самому вигляді Банодайна. І то не тільки тому, що Вінс знав, які там досліди проводилися.

За якийсь час Вінс поїхав додому в Гантінгтон-Біч.

Він був розчарований, оскільки поїздка у Банодайн не дала йому жодних підказок відносно того, що йому робити далі й кому продати інформацію за ціною, яка б виправдала ризик. Уряд США не підходив, насамперед тому, що ця інформація належала йому. Більшовикам, що були їхнім основним суперником, теж не можна, бо це саме вони заплатили за вбивство Везербі, Ярбеків, Гадстонів і Гайнса.

Звісно, у Вінса не було доказів того, що він виконував замовлення Радянського Союзу. Звичайно, з їхньої сторони було розумно найняти такого спеціаліста, як він. Але Вінс із ними працював так само часто, як і з мафією, і на основі багатьох підказок вирішив, що то були радянські агенти. Іноді він мав справу з іншими замовниками, окрім тих трьох з Лос-Анджелеса, котрі постійно говорили з акцентом, схожим на російський. Окрім того, лос-анджелеські замовлення мали до певної міри політичний або — як у випадку з Банодайном — військовий характер. Лос-анджелеські замовники давали змістовнішу, точнішу і детальнішу інформацію, ніж мафіозі, які зазвичай замовляли таких же бандитів, як і вони. Хто ж готовий заплатити за таку делікатну військову інформацію, окрім США та Радянського Союзу? Можливо, якийсь диктатор із країн третього світу, який бажає щось протиставити ядерному потенціалу найпотужніших держав? Проект «Франциск» може дати якомусь кишеньковому Гітлеру таку можливість і привести його до світового панування. І він за це зможе добре заплатити. Але хто захоче мати справу з типами на кшталт Кадаффі? Точно не Вінс.

Окрім того, у нього була інформація про те, що у Банодайні проводилися революційні дослідження, але не було подробиць про те, яким чином було впроваджено проект «Франциск». Отже, виявляється, що в нього значно менше інформації про товар, аніж йому спочатку здавалося.

Проте в нетрях його розуму ще відучора почала визрівати одна ідея. Тепер, під час його розмірковувань про потенційного покупця, ця ідея повністю сформувалася.

Пес.

Коли Вінс повернувся додому, то знову всівся у спальні біля вікна, щоб помилуватися океаном. Він продовжував сидіти там навіть тоді, коли стемніло й океану вже не було видно, сидів і роздумував про пса.

Гадстон та Гайнс багато розповіли Вінсу про ретривера, і він почав усвідомлювати, що пес у тисячу разів цінніший за знання про проект «Франциск», які були потенційно хоч і цінними, але вибуховими. Ретривера можна було б використати багатьма способами; це була хвостата машинка для заробляння грошей. По-перше, він міг би продати його назад уряду або росіянам за кругленьку суму. Якщо він знайде пса, то зможе стати фінансово незалежним.

Але як його знайти?

Напевне, усією Південною Каліфорнією вже почалися непомітні розшуки (майже секретні, хоч і масштабні). Міністерство оборони задіяло купу людей для полювання на пса. Якщо Вінс із ними перетнеться, то вони захочуть з’ясувати, хто він такий, а такої уваги до себе не можна було допустити.

Окрім того, якщо Вінс розпочне власні пошуки біля підніжжя Санта-Ани, куди, напевне, втекли істоти, що врятувалися з лабораторії, то можна замість золотистого ретривера наткнутися на Аутсайдера, а це смертельно небезпечно.

За вікном спальні затягнуте хмарами нічне небо й океан злилися разом у чорній пітьмі. На вулиці було темно, хоч око виколи.

2

У четвер, наступного дня після того, як Ейнштейн загнав Артура Стрека в куток на кухні Нори Дейвон, того звинуватили у проникненні в чуже житло, нападі, побитті та спробі зґвалтування. Оскільки його вже колись судили за зґвалтування і він відсидів два роки з трьох, то йому призначили доволі велику суму застави, яку він не зміг внести. До того ж запоручника в нього не знайшлося, тому до суду йому довелося сидіти під арештом. Почувши це, Нора зітхнула з полегшенням.

У п’ятницю вона пішла пообідати з Трейвісом Корнеллом.

Нора з подивом усвідомила, що прийняла його запрошення. Трейвіс був відверто шокований, почувши, як Стрек тероризував жінку й збиткувався з неї і що честь (і, можливо, й життя) Нори було врятовано завдяки появі Трейвіса в останню мить. Але ту параною, яку їй роками навіювала тітка Вайолет, неможливо було прогнати за кілька днів, тому Нору все ще мучили безпідставні підозри та страх. Вона б розгубилася, а можливо, навіть впала у відчай, якби Трейвіс раптом спробував надто наполегливо набиватися в друзі, але в жодному разі не здивувалася б. Оскільки її з дитинства привчили до того, що від людей слід очікувати найгіршого, її можна було здивувати лише добротою та співчуттям.

І все ж Нора пішла з ним пообідати, спочатку навіть не знаючи, чому пристала на це. Проте відповідь знайшлася майже миттєво: через собаку. Вона хотіла, щоби пес був поряд, оскільки з ним вона почувалася у безпеці й до цього ніхто так щиро не радів їй, як Ейнштейн, і неважливо, що він був усього лише твариною. Окрім того, серце підказувало їй, що Трейвісу Корнеллу можна цілком довіряти, бо Ейнштейн, своєю чергою, довіряв йому, а пса не обдуриш.

Вони пообідали у відкритому кафе, влаштованому на цегляній терасі, де під біло-блакитними смугастими парасольками ховалося кілька застелених скатертинами столиків. Їм дозволили прив’язати пса до залізної ніжки столика. Ейнштейн був чемний і майже весь час спокійно лежав. Лише іноді він піднімав голову й дивився на Трейвіса і Нору своїми розумними очима. Вони вгощали його, хоч він спеціально їжі не випрошував.

Нора раніше не стикалася із собаками, але подумала, що Ейнштейн напрочуд розумний і допитливий. Він часто совався, щоб подивитися на інших відвідувачів, які, здавалося, чимось цікавили його.

Нору приваблювало буквально все. Вона вперше обідала в ресторані, і, хоча в багатьох романах читала про те, як люди обідають і вечеряють у ресторанах, усе ж її приголомшувала і втішала кожна деталь: троянда у біло-молочній вазі, коробки із сірниками, на яких було видруковано назву закладу, оформлене як пелюстки масло, яке подали у вазочці з колотим льодом, скибка лимона у крижаній воді. Проте найбільше Нору вразила охолоджена виделка для салату.

— Подивись на це, — промовила вона до Трейвіса, коли офіціант, подавши замовлені основні страви, пішов.

Трейвіс, спохмурнівши, глянув на її тарілку:

— Щось не так?

— Ні, ні. Я про… овочі.

— Маленькі морквинки, маленькі кабачки…

— Де вони беруть такі маленькі овочі? Подивись, як вони гарно порізали зубчиками помідор? Яке тут усе довершене! Де вони беруть час, щоб так усе прикрашати?

Нора знала, що Трейвіс сприймає її подив як належне і що її здивування — це прояв суто дитячих недосвідченості та простоти. Нора часто червоніла і затиналася від збентеження, але не могла стиримати свої ремарки щодо всіх цих чудес. Трейвіс же лише посміхався, але, на щастя, це була не поблажлива посмішка. Здавалося, його дійсно втішала радість Нори від нових відкриттів та маленьких насолод.

Поки вони пили каву та смакували десерт — пиріг з ківі для Нори, полуниця з вершками для Трейвіса і лимонний пиріг для Ейнштейна, — Нора раптом усвідомила, що це чи не найдовша розмова в її житті. Дві з половиною години вони говорили без незручних пауз, в основному обговорюючи книжки, оскільки, беручи до уваги відлюдницьке життя Нори, це поки що було єдине, що їх об’єднувало. Ну, і самотність. Здавалося, Трейвісу по-справжньому цікава її думка про романістів, утім, і в нього були деякі оригінальні ідеї, які раніше не спадали їй на гадку. За один вечір вона насміялася більше, ніж за весь рік. Але ця зустріч виявилася для неї такою напруженою, що їй іноді паморочилося в голові. Коли вони покинули ресторан, Нора вже не пам’ятала нічого з того, про що вони говорили, вся їхня зустріч видавалася нашаруванням розпливчастих кольорових плям. Нора відчувала психологічне перевантаження, яке відчував би примітивний дикун, якби його раптом висадили в центрі Нью-Йорка. Їй потрібен був час, щоб все це поглинути і переварити.

Вони пішли від кафе до будинку Нори, де Трейвіс залишив свій пікап, і всю дорогу Нора вела пса за повідець. Ейнштейн жодного разу не смикнув його і не заплутав довкола її ніг. Він слухняно трюхикав або поряд, або трохи попереду, озираючись на Нору з таким зачудуванням, що вона аж заусміхалась.

— Хороший пес, — сказала вона.

— Дуже хороший, — погодився Трейвіс.

— Такий чемний.

— Буває, коли захоче.

— І такий милий.

— Не підлизуйся до нього.

— Боїшся, що він загордиться?

— Вже, — промовив Трейвіс. — Якщо він загордиться ще більше, то з ним неможливо буде жити.

Пес подивився на Трейвіса й голосно чхнув, наче насміхаючись із ремарки свого хазяїна.

Нора засміялася.

— Іноді здається, що він розуміє майже кожне твоє слово.

— Іноді, — погодився Трейвіс.

Коли вони дійшли до будинку, Нора хотіла запросити його всередину, але побоялася, що це буде занадто сміливо і що Трейвіс може неправильно її зрозуміти. Нора усвідомлювала, що була нервовою старою дівою і що можна (і слід) довіряти Трейвісу. Але раптом у її пам’яті випірнула тітка Вайолет зі своїми зловісними попередженнями, і Нора не змогла зробити те, що потрібно. День був навдивовижу прекрасний, і вона не хотіла продовжувати його, позаяк боялася, що може все зіпсувати, тому просто подякувала Трейвісу за обід, навіть не зважившись потиснути йому руку.

Нахилившись, вона лише обійняла пса. Ейнштейн тикнувся носом їй у шию і лизнув підборіддя. Нора захихотіла, чого раніше з нею не траплялося. Вона б обіймала і пестила його годинами, якби її захоплення собакою не видало її страх перед Трейвісом.

Стоячи у відкритих дверях, Нора дивилася, як Трейвіс і пес залізли у пікап і поїхали геть.

Трейвіс помахав їй на прощання рукою. Нора помахала у відповідь.

Потім пікап доїхав до рогу і, повернувши навправо, за мить зник із поля зору. Нора пошкодувала про своє боягузтво. Чому вона на якісь кілька хвилин не запросила Трейвіса в гості? Нора вже хотіла побігти за машиною і гукнути його, вже вибігла було на тротуар, але пікап зник. Нора знову залишилася сама. Неохоче вона зайшла у будинок і зачинила двері, залишивши за ними яскравий світ.

3

Адміністративний гелікоптер «Белл Джет рейнджер» пролетів над лісистими улоговинами та пагорбами Санта-Ани, які поступово лисіли. Тінь від гелікоптера бігла попереду, оскільки був уже вечір п’ятниці й сонце котилося за обрій. Наближаючись до каньйону Святого Джима, Лемюел Джонсон визирнув в ілюмінатор і побачив унизу чотири автомобілі окружного відділу поліції, що вишикувалися на вузькій ґрунтовій дорозі. Біля кам’яної хатини стояло ще кілька машин, у тому числі універсал коронера та джип «Черокі», який, мабуть, належав жертві. Пілот ледь знайшов вільне місце, щоб сісти. Ще не встиг заглухнути двигун і не зупинились лопаті ротора, бронзові у промінні надвечірнього сонця, а Лем уже вистрибнув з гелікоптера і побіг до хатини. За ним поспішив його помічник Кліфф Соамз.

Волт Гайнс — шериф округу — вийшов з хатини в ту мить, коли приспів Лем. Гайнс був кремезним чолов’ягою метр дев’яносто на зріст. Він важив не менше 90 кілограмів, мав широкі плечі й атлетичні груди. Завдяки своєму світлому волоссю та волошковим очам він міг би стати кінозіркою, якби не його невиразне обличчя з грубими рисами. Йому було п’ятдесят п’ять років, але виглядав він на сорок; зачіска його була не надто довшою від тієї, яку він мав під час двадцятип’ятилітньої служби у морській піхоті.

Ці двоє були друзями нерозлийвода, хоча Лем Джонсон був чорношкірим, а Волт — білим; перший був на 15 сантиметрів нижчим і важив на 25 кілограмів менше; Лем походив із сім’ї чорношкірих, що належала до верхніх прошарків середнього класу, а батьки Волта були бідними білими з Кентуккі; наостанок Лем був на десять років молодшим за шерифа. Вони грали у бридж, займалися глибоководною рибалкою й обожнювали сидіти у шезлонгах в саду на терасі у когось із них вдома, потягуючи пиво «Корона» і завиграшки вирішуючи при цьому всі проблеми світу. Їхні дружини також стали найкращими подругами, що Волт назвав чудом, бо, як він стверджував, «за останні тридцять два роки моїй бабі ніхто не сподобався із моїх знайомих».

Лем теж дивувався, що здружився з Волтом Гайнсом, оскільки аж ніяк не належав до тих людей, з якими можна легко потоваришувати. Лем був трудоголіком, тож не мав вільного часу, щоби перетворити знайомство у щось родинніше. Звісно, у випадку з Волтом це не зайняло багато сил; вони одразу ж зблизилися, дізнавшись, що у них однакові звички та погляди. Коли їхньому знайомству виповнилося шість місяців, то їм здавалося, що вони знають один одного з дитинства. Лем цінував їхню дружбу майже як одруження з Карен. Якби він час від часу не розслаблявся в компанії Волта, то на тій роботі він би рано чи пізно дійшов.

Коли лопаті гелікоптера затихли, Волт Гайнс промовив:

— Не розумію, чому вбивство якогось старого сквотера в каньйоні зацікавило вас, федералів.

— Я зрозумів, — відповів Лем. — Тобі ж не треба цю справу розкривати і не треба розуміти.

— Все ж я не сподівався тебе тут зустріти. Гадав, ти пришлеш сюди своїх «шісток».

— Співробітники Агентства національної безпеки не люблять, коли їх називають «шістками», — заперечив Лем.

Дивлячись на Кліффа Соамза, Волт промовив:

— Але ж, хлопці, хіба він не ставиться до вас як до «шісток»?

— Він справжній тиран, — погодився Кліфф.

Йому виповнився тридцять один, він був рудий і веснянкуватий. Узагалі Кліфф більше нагадував серйозного молодого проповідника, ніж агента нацбезпеки.

— Ну, Кліффе, ти ж повинен розуміти походження Лема, — сказав Волт Гайнс. — Його батько був зубожілим чорношкірим бізнесменом, який на рік заробляв максимум дві тисячі. Його обділили. Тому Лем вважає, що має право зробити із вас циркових собачок, аби відігратися за ті роки жорстокого гноблення.

— Він змушує називати себе «маса»[23], — сказав Кліфф.

— Не сумніваюся, — відповів Волт.

Лем зітхнув і додав:

— Весело, наче удар в пах. Де тіло?

— Ходімо, маса, — промовив Волт.

Перед тим як шериф, Лем і Кліфф увійшли в хатину, теплий надвечірній вітер захитав довколишні дерева — і тишу каньйону сповнив шелест листя.

Лем одразу ж зрозумів, чому Волт був у такому веселому настрої. Силувані жарти були реакцією на побачене в хатині жахіття. Так ще сміються вночі на цвинтарі, щоби прогнати страх.

На підлозі валялися два перевернуті крісла з розідраною обшивкою. Подушки на дивані також не оминули подібної долі, і з них повилізав поролон. Хтось постягував книги з полиці та, пошматувавши, розкидав по всій кімнаті. Уламки скла з великого вікна виблискували посеред цього гармидеру, наче перли. Всі речі і стіни були заляпані кров’ю, а на світлій сосновій підлозі темніла велика пляма засохлої крові.

Два криміналісти у чорних костюмах, які нагадували пару круків, що шукають яскраві намистини, аби прикрасити своє гніздо, обережно порпалися у цьому бедламі. Іноді хтось із них тихо крякав, брав якийсь предмет щипцями і клав у поліетиленовий пакетик.

Без сумніву, тіло вже оглянули та сфотографували, бо його запхали у непрозорий поліетиленовий покійницький мішок і поклали біля дверей. Згодом його віднесуть до труповозки.

Дивлячись на невиразні контури людського тіла, що проступали крізь біло-молочний мішок, Лем промовив:

— Як його звали?

— Вез Далберґ, — сказав Волт. — Жив тут понад десять років.

— Хто знайшов його?

— Сусід.

— Коли його вбили?

— Наскільки ми встановили, три дні тому. Можливо, ввечері у вівторок. Слід дочекатися результатів експертизи. Останнім часом погода доволі тепла, а це прискорює розклад.

Вечір вівторка… Тоді перед заходом сонця у Банодайні трапився збій, а до півночі Аутсайдер уже міг сюди дістатися.

Лем подумав про це і здригнувся.

— Змерз? — саркастично запитав Волт.

Лем промовчав. Так, вони дружили й обидва були слугами правопорядку — один представляв місцеву владу, а інший — федеральну. Але в цьому випадку їхні шляхи-доріжки розходилися: Волт повинен був докопатися до правди й оприлюднити її, а Лем — приховати й тримати у суворій таємниці.

— Тут так смердить, — сказав Кліфф.

— Ти б понюхав його перед тим, як ми його запакували, — сказав Волт. — Смерділо, як від скунса.

— Це не просто… тіло, що розкладається, — сказав Кліфф.

— Ні, — підтвердив Волт, указуючи на плями поряд зі слідами крові. — Тут також смердить сечею та фекаліями.

— Жертви?

— Навряд чи, — заперечив Волт.

— Ти робив якісь попередні аналізи? — запитав Лем, намагаючись приховати свою стурбованість. — Хоч у мікроскоп дивилися?

— Ні. Ми відвеземо зразки до лабораторії. Гадаю, вони належать істоті, яка залетіла сюди, розбивши вікно.

Піднімаючи погляд від мішка з тілом, Лем сказав:

— Ти про людину, яка вбила Далберґа?

— То була не людина, і, гадаю, ти знаєш це, — заперечив Волт.

— Не людина? — перепитав Лем.

— Принаймні не така людина, як ми з тобою.

— Тоді хто б це міг бути, як ти гадаєш?

— А дідько його знає, — сказав Волт, потираючи великою долонею свою колючу потилицю. — Але, висновуючи зі слідів, у вбивці були гострі зуби, пазурі та поганий характер. Це, бува, не те, що ти шукаєш?

Лем не клюнув. Усі помовчали декілька хвилин.

Крізь розбите вікно вітер приніс свіжий сосновий запах, який трохи перебив огидний сморід.

Один із лаборантів вигукнув: «А!» — і витягнув щось своїм пінцетом.

Лем утомлено зітхнув. Справи були погані. Вони не зможуть знайти нічого для встановлення особи вбивці Далберґа, хоча зібрані докази підігріватимуть їхню цікавість. Утім, це була справа нацбезпеки, а з-поміж цивільних лише дурень міг встромити туди свого носа.

Лему доведеться призупинити слідство, і він сподівався, що його втручання не розсердить Волта. Це стане справжнім випробуванням їхньої дружби.

Раптом, придивившись до покійницького мішка, Лем зрозумів, що труп мав дивну форму, і прокоментував:

— Бракує голови.

— У вас, федералів, всевидящі очі, еге ж? — зіронізував Волт.

— Його обезголовили? — стривожено запитав Кліфф.

— Ходімо за мною, — промовив Волт і пішов у другу кімнату.

Кімната виявилася кухнею — доволі великою, але скромною, з ручним насосом для води та старовинною пічкою, в якій палили дровами.

На кухні не було жодних ознак насильства, крім голови, хоча й цього було більш ніж достатньо. Голова лежала в центрі столу, на тарелі.

— Господи, — тихо промовив Кліфф.

Коли вони ввійшли на кухню, поліцейський фотограф саме робив знімки голови з різних ракурсів. Він ще не закінчив, але відійшов назад, щоб їм було краще видно.

Очі у вбитого були вирвані, а порожні очниці здавалися бездонними колодязями.

Кліфф так пополотнів, що його веснянки зажевріли, наче іскринки.

Лему стало погано, не лише через те, що трапилося з Везом Далберґом, а й через усі ті смерті, що мали трапитися пізніше. Він пишався своїми управлінськими та слідчими навичками і знав, що зможе впоратися з цією справою краще за будь-кого. Але він також був тверезим прагматиком і не міг недооцінювати ворога, вдаючи, що це жахіття скоро закінчиться. Треба буде запастися часом, терпінням та везінням, щоб вистежити вбивцю, в той час як трупів усе більшатиме і більшатиме.

Голову не відрізали від трупа, бо її краї були нерівними.

Складалося враження, що її відривали і віддирали зубами.

Долоні Лема раптом спітніли.

Дивно… порожні очниці так витріщалися на нього, наче там насправді були широко розплющені очі.

Його хребтом скотилася крапля поту. Ще ніколи Лему не було так страшно, але він не хотів би, щоб його усунули від цієї справи. Її розслідування було життєво необхідним для державної та громадської безпеки, а Лем знав, що, крім нього, ніхто не впорається з цим як слід. Тут говорило не лише його еґо. Всі вважали Лема найкращим спеціалістом, і він знав, що вони праві. І він цим без зайвої скромності заслужено пишався. Це була його справа, і він повинен довести її до кінця.

Батьки виховали у Лемові майже зразкове почуття відповідальності й обов’язку. Його тато завжди примовляв: «Щоб роботу чорного оцінили, треба робити її вдвічі краще за білого. Тут немає нічого поганого, і не треба з цим боротися. Це просто факт. Це те ж саме, що протестувати проти холоду взимку. Замість цього слід прийняти цей факт, працювати вдвічі більше, і тоді ти отримаєш усе, що захочеш. Ти доможешся успіху, бо є взірцем для всіх своїх братів». Тому наслідком такого виховання Лема стало те, що свої обов’язки він ставив понад усе. Він терпіти не міг поразок і рідко їх зазнавав, але міг на тривалий час впасти в депресію у випадку невдалого завершення справи.

— Вийдемо надвір на пару слів? — запропонував Волт, крокуючи до відкритих дверей хатини.

Лем кивнув і сказав Кліффу:

— Будь тут. Прослідкуй, щоб жоден патологоанатом, фотограф чи коп не пішов звідси, поки я не поговорю з ними.

— Слухаюся, — сказав Кліфф. Він пішов у вітальню, щоби повідомити всім, що вони на деякий час затримаються, і щоб заодно вибавитися від споглядання відірваної голови.

Лем пішов услід за Волтом Гайнсом на галявину позаду хатини. Помітивши ношак і розкидані по землі дрова, він зупинився, щоб краще розглянути їх.

— Гадаю, все почалося тут, — промовив Волт. — Напевно, Далберґ набирав дрова для пічки, коли нараз щось вискочило з лісу. Тому він, кинувши ношак, забіг у будинок.

Вони стояли на краю галявини, залитої криваво-помаранчевим світлом надвечірнього сонця, вдивляючись у фіолетові тіні та таємничі лісові хащі, що оточували їх зусібіч.

Лем почувався тривожно. Він подумав, що втікач з лабораторії Везербі може бути поряд і спостерігати за ними.

— Що трапилося? — запитав Волт.

— Не можу розповісти.

— Питання національної безпеки?

— Еге.

Ялинки, сосни та кипариси зарипіли на вітрі, і Лему приверзлося, що в хащах щось крадеться.

Звісно, це було просто буяння його фантазії. Але добре, що в нього та Волта напоготові є надійні револьвери у плечових кобурах, до яких легко дотягнутися. Волт сказав:

— Можеш нічого не говорити, це твоя справа, але ти не маєш права тримати мене у цілковитому невіданні. Я й сам можу здогадатися, бо ж не є останнім дурнем.

— Я так ніколи не вважав.

— У вівторок зранку всі до одного поліцейські відділки в Орінджі та Сан-Бернандіно отримують терміновий наказ від вашого АНБ про те, що ми повинні готуватися до облави. Подробиці будуть пізніше. Починається метушня. Ми знаємо ваші обов’язки: захист військових досліджень, щоби, бува, російські алконавти не вкрали наші таємниці. Оскільки у Південній Каліфорнії зосереджена чи не половина підрядників, які працюють у сфері оборони, то тут є що красти.

Лем мовчки вдивлявся в ліс.

— Отже, ми виснували, що шукаємо якогось агента Кремля. Він украв щось надважливе. Ми й надалі раді були б лизати дупу дядькові Сему, — продовжував Волт, — але в обід обіцяні подробиці замінив відбій. Облава скасовується, і ваше агентство повідомляє, що все під контролем, а тривога була помилковою.

— Все правильно.

— В агентстві зрозуміли, що місцеву поліцію не вдасться достатньо контролювати, тому їй не можна повністю довіряти. Це завдання для військових.

— Ми помилково здійняли тривогу.

— Чорта з два! Ближче до вечора в той же день ми дізнаємося, що гелікоптери морської піхоти з Ель-Торо прочісують пагорби Санта-Ани, а в середу зранку надійшло повідомлення, що сотня морських піхотинців з високоякісним обладнанням для стеження нишпорить у лісі.

— Я чув про це, але нашого департаменту це не стосується, — відповів Лем.

Волт щосили намагався не зустрічатися поглядом з Лемом, а дивився в ліс. Він точно знав, що Лем брехав, бо так було треба, і вважав, що негарно буде при цьому дивитися йому в очі. Хоча Волт здавався грубим та неотесаним, насправді він був навдивовижу тактовним, а вже з ким дружив, то дружив по-справжньому.

Але водночас він був окружним шерифом, і його обов’язком було розслідувати все, навіть знаючи, що Лем нічого не розповість. Тому він продовжував:

— Піхотинці повідомили нам, що у них навчання.

— Я теж таке чув.

— Нас завжди попереджають про навчання за десять днів.

Лем нічого не відповів. Йому здалося, що в лісі щось є: промайнула якась тінь і начебто якась темна маса ворухнулася у напівмороці соснового лісу.

— Отже, піхотинці провели там усю середу й половину четверга. Але коли журналісти пронюхали про «навчання» і почали нишпорити, то морпіхів негайно ж відкликають. Ті збирають манатки і повертаються на базу. Таке враження, що вони шукали там якусь штукенцію — страшну і суперсекретну, як дупа диявола, тож вирішили, що буде краще облишити пошуки, ніж дати журналюгам про щось пронюхати.

Витріщаючись у ліс, Лем щосили намагався роздивитися у дедалі густішій темряві той порух, який привернув його увагу хвилину тому.

Волт продовжував:

— Вчора після обіду в АНБ забажали, щоб ми надіслали їм звіт про всі «особливі випадки, незвичайні напади або дуже жорстокі вбивства». Ми зажадали пояснень, але відповіді так і не отримали.

Воно вже близько. Десь на відстані двадцяти п’яти метрів у лісовій темряві під вічнозеленим гіллям почувся хрускіт. Щось непомітно і швидко рухається, ховаючись поміж тіней. Лем засунув праву руку під піджак і намацав руків’я револьвера у плечовій кобурі.

— А наступного дня ми знайшли цього бідолашного сучого сина Далберґа, розірваного на шматки, — продовжував Волт. — Ця справа теж до біса цікава і «найжорстокіша» з-поміж усіх, які мені лише доводилося бачити. Тепер прибув ти, містер Лемюел Ейза Джонсон, начальник департаменту АНБ у Південній Каліфорнії. І я знаю, що ти прилетів сюди не для того, щоб запитати, що я готуватиму для завтрашньої гри в бридж — цибулеве пюре чи соус гуакамоле[24].

Істота вже була набагато ближче, ніж за двадцять п’ять метрів. Лема збивали з пантелику тіні та дивні й примарні промені надвечірнього сонця, яке пробивалося крізь дерева. Істота була на відстані не більше дванадцяти метрів (а може, й ближче), коли це раптом вона побігла прямо на них, продираючись крізь хащі. Лем закричав, витягнув з кобури револьвер і мимоволі відступив назад на кілька кроків, а потім прийняв стійку для стрільби, широко розставивши ноги і міцно тримаючи в руках револьвер.

— Це всього лише олень! — промовив Волт.

Дійсно, то був олень.

Він зупинився в трьох метрах від них під похиленим гіллям ялин, здивовано витріщаючись на чужинців. Його карі очі світилися від подиву. Він високо здійняв голову і настовбурчив вуха.

— Вони вже так звикли до людей у каньйоні, що стали майже ручними, — промовив Волт.

Лем тяжко зітхнув, опускаючи револьвер.

Наче відчувши їхню напруженість, олень повернувся і зник у лісі.

Волт витріщався на Лема.

— Друже, а ти гадав, це що?

Лем промовчав і лише витер спітнілі долоні об піджак.

Вітер посилювався і ставав прохолоднішим. Наступав вечір, а за ним одразу йшла ніч.

— Ніколи ще не бачив тебе наляканим, — сказав Волт.

— Це все через цілий чайник кофеїну. Я сьогодні випив занадто багати кави.

— Не городи херню.

Лем знизав плечима.

— Здається, тварина, що вбила Далберґа, зубаста, має пазурі й дуже лиха, — сказав Волт. — Але ніяка чортова тварина не поклала би посеред кухні голову на таріль. Шибеницький гумор, а тварини, наскільки мені відомо, не любителі жартувати. Хто б не був убивцею Далберґа, він залишив голову, щоб настрахати нас. Господи, з чим ми маємо справу?

— Краще тобі не знати. Та й тобі не треба цього знати, бо ця справа у моїй юрисдикції.

— Чорта з два!

— У мене є на це повноваження, — продовжував Лем. — Це справа федеральних органів, Волте. Я конфіскую всі свідчення, які зібрали твої люди, та звіти, які вони встигли написати. І ви повинні мовчати про те, що тут побачили. Нікому ні слова! Єдиним матеріалом у справі буде записка від мене, яка надає федеральним органам виняткове право у розслідуванні цієї справи, згідно із відповідними нормативними актами. Ти, Волте, не понесеш жодної відповідальності, і що б не трапилося, тебе ні в чому не звинуватять.

— Маячня.

— Віддай мені цю справу.

Волт сердито відрубав:

— Я повинен знати…

— Віддай.

— …чи є якась небезпека для жителів мого округу? Чорт забирай, хоча про це розкажи.

— Так.

— Вони в небезпеці?

— Так.

— Якби я кинув тобі виклик і перевів цю справу під мою юрисдикцію, чи зміг би якось зменшити цю небезпеку?

— Жодним чином, — правдиво відповів Лем.

— Тоді не бачу сенсу змагатися з тобою.

— Згоден, — сказав Лем.

Він пішов назад до хатини, позаяк темніло швидко, а він не хотів бути поблизу лісу в такий час. Звісно, то був лише олень. А що вигулькне наступного разу?

— Почекай, — зупинив його Волт. — Просто вислухай. А погоджуватися зі мною чи ні, то вже сам вирішуй. Але спочатку вислухай.

— Давай, — нетерпляче сказав Лем.

Тіні від дерев невблаганно повзли колючою сухою травою галявини. Сонце вже хилилося за горизонт.

Волт вийшов з тіні на померхле сонячне світло, запхавши руки в задні кишені штанів і дивлячись собі під ноги, наче збираючись із думками. За мить він промовив:

— У вівторок після обіду хтось проник у будинок у Ньюпорт-Біч, застрелив чоловіка на ім’я Ярбек і забив його дружину до смерті. Тієї ж ночі хтось убив сім’ю Гадстонів у Лагуна-Біч. Там жила подружня пара та син-підліток. Поліція обох містечок працює з однією криміналістичною лабораторією, тому вони швидко виявили, що в обох місцях убивця користувався одним пістолетом. Але більше поліція нічого не дізнається у цих справах, бо ваше АНБ теж тихенько прибрало їх під свою юрисдикцію в інтересах національної безпеки.

Лем нічого не відповів. Він пожалкував, що взагалі погодився вислухати Волта. Все ж він не займався безпосереднім розслідуванням убивств учених, але був майже впевнений, що там є радянський слід. Лем доручив це іншим людям, щоб самому повністю зосередитися на пошуках собаки й Аутсайдера.

Надвечірнє сонце забарвило все довкола у яскравий помаранчевий колір. Не оминуло воно і вікон хатини, через що здавалося, що там палахтить вогонь.

Тим часом Волт продовжував:

— Потім убили доктора Дейвіса Везербі у Корона-дель-Мар. Він зник ще у вівторок. Сьогодні зранку брат Везербі знайшов тіло доктора у багажнику його машини. Коли приїхали місцеві патологоанатоми, то агенти АНБ вже були там.

Лема трохи стривожило те, що шериф так швидко зібрав, упорядкував і зіставив інформацію, отриману з різних містечок, які не входили до його округу і, відповідно, були поза його юрисдикцією.

Волт усміхнувся, водночас зостаючись цілком серйозним.

— Не думав, що я це все зв’яжу в одну купу, еге ж? Кожен із цих випадків трапився у різних поліцейських районах, але, наскільки я знаю, наш округ — це одне велике місто, у якому проживає два мільйони жителів. Тому я тісно контактував із місцевими відділками.

— Ну, і до якого висновку ти дійшов?

— А до такого, що дивовижним чином за один день відбуваються вбивства шести доволі знаних людей. Врешті-решт, ми ж живемо не в Лос-Анджелесі, а в окрузі Оріндж. Але що мене здивувало ще більше, це зв’язок шістьох смертей з невідкладними питаннями національної безпеки. Це мене й зацікавило. Я почав перевіряти минуле цих людей, шукаючи, що між ними спільного…

— Волте, заради Бога!

— …і дізнався, що всі вони працюють — чи працювали — у якійсь організації під назвою «Лабораторія Банодайн».

Лем не розсердився. Він не міг сердитися на Волта — вони були ближчі, ніж брати, — але від проникливості цього здорованя можна було здуріти.

— Послухай, ти не маєш права вести слідство.

— Я шериф, якщо ти забув.

— Але почнемо з того, що жодне із цих убивств не підпадає під твою юрисдикцію, крім Далберґа, — заперечив Лем. — Навіть якщо так… коли до справи долучається АНБ, то ти не маєш права продовжувати. Ще й більш од того, законом це прямо заборонено.

Не слухаючи Лема, Волт продовжував:

— Я їду в Банодайн, щоб з’ясувати, чим вони займалися. Виявляється, вони займалися генною інженерією, рекомбінантними ДНК…

— Ти невиправний.

— Немає жодних відомостей про те, що у Банодайні займалися військовими проектами, але це нічого не означає. Вони могли укладати приховані контракти і працювати над такими таємними проектами, що їх фінансування навіть не розголошувалося.

— Господи, — роздратовано відрубав Лем. — Невже ти не розумієш, що з нами краще не зв’язуватися, коли справа стосується національної безпеки?

— Я просто розмірковую вголос, — сказав Волт.

— Ти дорозмірковуєшся, що тебе, білосракого, відправлять у тюремну камеру.

— Лемюеле, давай не будемо розпочинати зараз ці огидні расові суперечки.

— Ти невиправний.

— Ти вже казав. Загалом кажучи, я довго аналізував зібрані факти і дійшов висновку, що вбивства співробітників Банодайна пов’язані з облавою, яку піхотинці проводили у середу та четвер, а також з убивством Везлі Далберґа.

— Між ними нема нічого спільного.

— Звісно ж, ні. Працювали різні вбивці. Ярбеків, Гадстонів та Везербі вбив професіонал, а бідолаху Веза Далберґа щось розірвало на шматки. Проте я готовий заприсягнутися, що якийсь зв’язок повинен тут бути, інакше б тебе не залучили до цієї справи. А зв’язує їх Банодайн.

Сонце закотилось за обрій. Тіні згустилися.

Волт промовив:

— Ось якого висновку я дійшов: у Банодайні розробляли якийсь новий вірус, генетично модифікований мікроб. Він вирвався на волю і когось заразив — і не просто заразив, а сильно пошкодив мозок, перетворивши людину на жорстоку істоту чи…

— Новітній доктор Джекіл у добу високих технологій? — саркастичним тоном перебив Лем.

— …ця людина втекла з лабораторії на пагорби, поки ніхто не дізнався про те, що трапилося з нею, відтак примчала сюди й напала на Далберґа.

— Ти передивився дешевих жахів чи що?

— Що ж до Ярбека та інших, їх могли замочити, бо вони дізналися про те, що сталося, і, злякавшись наслідків, вирішили все розповісти громадськості.

Десь у звечорілому каньйоні почулося надсадне протягле виття. Напевне, просто койоти.

Лему захотілося забратися подалі від лісу. Але він відчував, що йому треба закінчити з Волтом і відвести його від тієї лінії розслідування, якої він так уперто тримався.

— Якщо я правильно тебе зрозумів, Волте, наш уряд убив учених, щоб змусити їх мовчати?

Волт насупився, усвідомлюючи, яким неправдоподібним (чи взагалі неможливим) був його сценарій.

Лем запитав:

— Ти вважаєш, що в житті все так, як у романах Ладлема? Ми вбиваємо власних людей? Це місячник Національної параної? Ти справді віриш у цю маячню?

— Ні, — визнав Волт.

— Як убивцею Далберґа міг стати вчений, у котрого щось не гаразд із мізками? Заради Бога, ти ж сам казав, що його вбила якась тварина з пазурями та гострими зубами!

— Гаразд, цього я не врахував. І не все ще проаналізував до кінця. Але я впевнений, що це все якимось чином пов’язано з Банодайном. В принципі ж я правий?

— Аж ніяк, — відповів Лем.

— Невже?

— Так.

Лему було дуже неприємно брехати Волту і підтасовувати факти, але що вдієш.

— Я навіть не маю права говорити, що ти йдеш хибним слідом, але оскільки ти мій друг, то мушу це сказати.

До зловісного виття в лісі додалося кілька інших голосів, і хоча тепер було зрозуміло, що це койоти, все ж Лему було якось моторошно.

Потираючи ззаду свою бичачу шию, Волт запитав:

— Тобто це все не пов’язано з Банодайном?

— Ні. Те, що Везербі, Ярбек і Гадстон працювали там, — звичайний збіг. Якщо ти хочеш їх якось пов’язати, то лише намарне гаятимеш час. Але роби як знаєш.

Сонце сіло, і здалося, що на своєму шляху воно відкрило двері, через які в сутінки подув прохолодніший і пронизливіший вітер.

— Не Банодайн, кажеш? — зітхнув Волт, усе ще потираючи шию. — Друже, я тебе знаю занадто добре. У тебе таке сильне почуття обов’язку, що ти готовий набрехати рідній матері, аби захистити інтереси своєї країни.

Лем промовчав.

— Добре, — сказав Волт. — Я покину цю справу. З цієї миті сам нею займайся, якщо у моєму районі більше не загине жодної людини. Інакше… ну, я знову спробую повернути все під свій контроль. Не можу тобі обіцяти, що я цього не зроблю. Знаєш, у мене теж є почуття обов’язку.

— Знаю, — сказав Лем винувато, почуваючись при цьому останнім гівнюком.

Разом вони знову пішли до хатини.

Здавалося, небо, яке на сході було темним, а на заході досі лишалося перемежоване темно-помаренчивими і світло-фіолетовими тонами, ось-ось упаде вниз, наче віко домовини.

Десь вили койоти.

У нічному лісі їм щось вило у відповідь.

«Кугуари», — подумав Лем, хоча знав, що навіть зараз сам собі бреше.

4

У неділю, через два дні після вдалого побачення в ресторані, Трейвіс повіз Нору в Солванг — селище в данському стилі, розташоване в долині Санта-Інез. Це була туристична місцина із сотнями магазинчиків, де торгували всім — від вишуканого скандинавського кришталю до пластмасових копій данських пивних кухлів. Вигадлива (чи не зумисно) архітектура та алейки підсилювали нехитре задоволення від простого розглядання вітрин.

Декілька разів Трейвіс хотів узяти Нору за руку, поки вони прогулювалися. Це здавалося правильним і природним кроком, але він відчував, що вона ще може бути неготовою навіть до такого невинного контакту.

На Норі знову було мішкувате, безформне плаття, але цього разу блакитного кольору, практичне взуття, а густе темне волосся спадало вниз неакуратними пасмами, як і в день їхньої першої зустрічі.

Трейвісу подобалося гуляти з Норою. У неї був легкий характер, що вирізнявся чуттєвістю і доброзичливістю, і вона залишалася чуттєвою і лагідною. Її наївність справляла освіжувальний ефект. Трейвіс був зачарований сором’язливістю і скромністю Нори, хай і були вони надмірними. Вона на все дивилася широко розплющеними очима. Трейвісу подобалося дивувати її, показуючи все нові й нові речі: магазин, у якому продавали лише годинники із зозулями, а в іншому — лише опудала тварин; музичну шкатулку з перламутровими дверцятами, за якими балерина робила пірует.

Трейвіс купив іменну футболку, на якій замовив напис «Нора любить Ейнштейна», — Нора в цей час чекала осторонь. Хоч вона і переконувала, що не носитиме футболок, бо це не її стиль, Трейвіс знав, що вона таки вдягне її, бо їй подобався Ейнштейн.

Ейнштейн хоч і не міг прочитати напис на футболці, здавалося, розумів, що це означає. Коли вони вийшли з магазину і відв’язали пса від паркометра, Нора похвалилася йому футболкою, і той, із серйозним виглядом оглянувши напис, почав радісно облизувати Нору.

Впродовж цілого дня трапився лише один неприємний момент. Коли вони зайшли за ріг і підійшли до наступної вітрини, Нора раптом зупинилася і почала роздивлятися людей, що гуляли доріжками. Вони їли морозиво у великих крафтових вафельних стаканчиках, яблучні пироги, загорнуті у провощений папір. Там були туристи у ковбойських капелюхах із пір’ям, які вони придбали в одному з магазинів, гарненькі дівчата у коротких шортах та бікіні, товстелезна жінка в жовтому муу-муу[25]. Люди розмовляли англійською, іспанською, японською, в’єтнамською й іншими мовами, які можна було почути у будь-яких туристичній місцях. Потім Нора подивилася вздовж вулиці на сувенірний магазин, побудований у формі триповерхового млина з каменю та дерева, і вражено завмерла. Трейвісу довелося повести її до лавки у невеличкому парку, де вона, тремтячи, просиділа кілька хвилин. Аж потім вона змогла розповісти Трейвісу, що сталося.

— Перевантаження, — нарешті промовила Нора тремтячим голосом. — Так багато… нових місць… звуків… стільки різних речей одночасно. Вибач.

— Все гаразд, — розчулившись, відповів Трейвіс.

— Я звикла сидіти в чотирьох стінах. На нас дивляться?

— Ніхто нічого не помітив. Нема на що видивлятися.

Нора сиділа зі згорбленими плечима, опустивши голову і склавши руки, поки Ейнштейн не поклав їй голову на коліна. Гладячи собаку, вона поступово заспокоювалася.

— Мені сподобалося, — промовила Нора до Трейвіса, хоч і досі не піднімала голови. — Чесно. Я подумала, наскільки зараз я далеко від дому і як це чудово…

— Не дуже далеко. Менше, ніж в годині їзди, — запевнив Трейвіс.

— Довгий, довгий шлях, — сказала вона.

Трейвіс подумав, що для неї це дійсно була велика відстань.

Нора продовжила:

— Коли я усвідомила, як далеко від дому і… яке тут усе не таке… мене заціпило і я злякалася, як дитина.

— Ти хочеш повернутися до Санта-Барбари?

— Ні! — відповіла вона, нарешті глянувши Трейвісу в очі й похитавши головою. Зважившись, вона подивилася на людей, які гуляли у невеликому парку, та на сувенірний магазин у формі млина. — Ні. Я хочу побути тут іще. Весь день. І хочу повечеряти у місцевому ресторані. Не у відкритому кафе, але десь усередині, як інші люди. А потім я хочу поїхати додому, коли стемніє. — Вона кліпнула і з дивною інтонацією повторила: — Коли стемніє.

— Добре.

— Якщо, звісно, ти не хочеш повернутися раніше.

— Ні, ні, — запевнив Трейвіс. — Я планував провести тут увесь день.

— Це дуже мило з твого боку.

Трейвіс здійняв одну брову.

— Ти про що?

— Ти знаєш.

— Боюся, що ні.

— Ти допомагаєш мені вийти у світ, — взялася пояснювати Нора. — Витрачаєш власний час, щоб допомогти комусь… такій людині, як я. Це дуже благородно з твого боку.

Трейвіс був вражений.

— Норо, повір, це не милосердя.

— Я впевнена, що у такого чоловіка, як ти, є цікавіші справи травневого недільного вечора.

— Звісно ж, — прокоментував Трейвіс із ноткою самоіронії, — я міг залишитися вдома й ідеально почистити зубною щіткою свої черевики або порахувати макарони у вигляді ріжок на кухні.

Нора недовірливо подивилися на нього.

— Господи, ти серйозно? — сказав Трейвіс. — Невже ти гадаєш, що я тут лише через жалість?

— Забудьмо, — прикусивши губу, сказала Нора і, знову глянувши на собаку, додала:

— Я не маю нічого проти.

— Господи, та це не жалість! Я тут, бо мені подобається бути з тобою, чесно! Ти мені дуже подобаєшся.

Хоч Нора й опустила голову, Трейвіс помітив, як вона зашарілася.

Декілька хвилин вони мовчали.

Ейнштейн вдячно дивився на Нору, поки вона гладила його, хоч одного разу і перевів погляд на Трейвіса, наче говорячи: «Ти ж уже розпочав стосунки, то ж не сиди там, як бовдур, а скажи щось, рухайся вперед і завойовуй її».

Нора хвилини зо дві сиділа мовчки, чухаючи і погладжуючи ретривера, а потім сказала:

— Мені вже краще.

Вони покинули невеличкий парк і знову пішли вздовж магазинчиків, удаючи, що не було ні її паніки, ні його недолугого зізнання.

У Трейвіса складалося враження, ніби він залицяється до монашки, а через якийсь час він зрозумів, що все ще гірше. Вже три роки — з часу смерті його дружини — він не контактував із жінками, та й сама думка про секс здавалася йому дивною і новою. Тому він почувався священиком на побаченні з монашкою.

Майже на кожному кроці була кондитерська, і що далі вони йшли, тим смачнішими здавалися викладені за вітринами ласощі. Тепле весняне повітря сповнювали аромати кориці, цукрової пудри, мускатних горіхів, мигдалю, яблук і шоколаду.

Ейнштейн ставав на задні лапи біля кожної кондитерської і, спираючись передніми на підвіконня, із сумом дивився на гарно викладену випічку, проте він ні разу не забіг усередину і не загавкав. Коли він просив, щоб його чимось пригостили, то тихенько скавчав, щоб не турбувати туристів. Коли його пригостили шматком пеканового[26] торта і куснем яблучного пирога, він заспокоївся і більше нічого не канючив.

Через десять хвилин Ейнштейн показав Норі свої надзвичайні розумові здібності. Звісно, він і до цього часу поводився як розумний і вихований пес, добре зарекомендувавши, наприклад, себе під час ловитви Артура Стрека, але попри те проявити свій гострий розум йому якось не випадало.

Вони якраз проходили повз міську аптеку, де, крім усього іншого, продавали також газети і журнали — частина з них лежала на стелажі біля входу. На подив Нори, Ейнштейн раптом кинувся туди, висмикнувши повідець з її руки. Перш ніж Нора із Трейвісом устигли його зловити, Ейнштейн уже вхопив зубами журнал з полиці і, підбігши до них, поклав його біля ніг Нори. То був «Модерн брайд»[27]. Трейвіс спробував зупинити пса, але той ухилився і схопив інший випуск «Модерн брайд», відтак поклав його вже біля ніг Трейвіса саме в той момент, коли Нора піднімала свій екземпляр, щоби покласти назад на стелаж.

— Дурненький песик, — промовила вона. — Що в тебе вселилося?

Взявши пса за повідець, Трейвіс оминув юрму туристів і поклав другий випуск журналу на полицю. Йому здалося, він зрозумів хід думок Ейнштейна, але він промовчав, бо не хотів засоромити Нору, і вони продовжили прогулянку.

Ейнштейн озирався навколо, обнюхуючи перехожих, і, здавалося, зовсім забув про свої енергійні спроби посватати Нору.

Проте не встигли вони пройти отак кроків двадцять, як пес раптом розвернувся і шмигонув між ногами Трейвіса, вириваючи повідець і заледве не зваливши його з ніг. Ейнштейн одразу ж побіг до аптеки, схопив ще один журнал з полиці й повернувся.

«Модерн брайд».

Нора досі не могла нічого второпати. Її це веселило, і вона зупинилася, щоби погладити ретривера.

— Це твоє улюблене чтиво, песику? Виписуєш його щомісяця, еге ж? Упевнена, що так і є. Та ти справжнісінький романтик!

Кілька туристів помітили грайливого пса і заусміхалися. Але вони ще менше, аніж Нора, розуміли складний задум собаки, який, на їхню думку, просто грався.

Трейвіс нахилився, щоби підняти «Модерн брайд» і повернути його до аптеки, проте Ейнштейн випередив його, схопив журнал зубами і почав щосили мотати головою.

— Поганий пес, — сказала Нора, щиро подивована такою химерною зміною поведінки собаки.

Ейнштейн впустив журнал на тротуар — уже доволі пожмаканий, порваний і мокрий від слини.

— Гадаю, треба за нього заплатити, — промовив Трейвіс.

Хекаючи, ретривер присів на тротуар, підвів голову і глянув на Трейвіса.

Нора, як невинне дитя, ніяк не могла зрозуміти, що пес хоче їм дещо сказати. Звісно, у неї не було жодних причин шукати якісь складні пояснення для поведінки Ейнштейна: вона навіть не здогадувалася про його геніальність і такі дивовижні комунікативні здібності.

Кидаючи на пса сердитий погляд, Трейвіс промовив:

— Припини, волохата мордо. Досить! Зрозумів?

Ейнштейн позіхнув.

Заплативши за журнал і викинувши його у смітник в аптеці, вони продовжили прогулянку Солвангом. Але не встигли дійти до кінця кварталу, як пес знову спробував передати свій меседж. Він раптом обережно, але міцно схопив Нору за руку і, на її подив, потягнув тротуаром до художньої галереї, де молода парочка стояла, роздивляючись пейзажі на вітрині. Біля них у колясці лежала дитина. Ейнштейн намагався привернути Норину увагу саме до неї. Пес не відпускав її, поки не змусив торкнутися повненької ручки немовляти в рожевому.

Нора збентежено сказала:

— Гадаю, він хоче сказати, що у вас дуже гарна донечка. Бо це так і є.

Батьки спочатку злякалася собаки, але швидко зрозуміли, що він нікого не скривдить.

— Скільки вашій донечці? — запитала Нора.

— Десять місяців, — відповіла мати.

— А як її звати?

— Лана.

— Яке гарне ім’я!

Нарешті Ейнштейн вирішив відпустити Норину руку.

Коли вони відійшли від молодої парочки, Трейвіс зупинився навпроти антикварного магазину, побудованого з каменю та дерева, так наче його перенесли з Данії XVIII сторіччя. Він схилився над псом, підняв одне з його вух і промовив:

— Досить! Якщо хочеш, щоб я тебе годував «Альпо», припини це.

— Що в нього вселилося? — спантеличено запитала Нора.

Ейнштейн позіхнув, і Трейвіс зрозумів, у яку халепу він втрапив.

Упродовж наступних десяти хвилин пес двічі хапав Нору за руку і водив до немовлят.

«Модерн брайд» та малюки.

Тепер навіть Норі було зрозуміло як Божий день, що пес мав на увазі: «Вам із Норою потрібно побратися, створити сім’ю, завести дітей. Чого ви чекаєте?»

Нора пекла раків і боялася зустрітися з Трейвісом поглядом. Він теж почувався трохи збентеженим.

Нарешті Ейнштейн вгамувався, передавши свою думку, і припинив бешкетувати. З цієї миті, якби Трейвіса запитали, чи може пес мати самовдоволений вигляд, Трейвіс відповів би: «Так».

Коли прийшла пора вечеряти, надворі було ще тепло, і Нора передумала заходити всередину звичайного ресторану, а зупинилася на відкритому кафе під червоними парасольками, які своєю чергою розташовувалися під гіллям велетенського дуба. Трейвіс знав, що її не лякала перспектива повечеряти в ресторані; Нора просто хотіла, щоб Ейнштейн був поруч. Під час вечері вона декілька разів то непомітно позиркувала на ретривера, то відкрито і цілеспрямовано спостерігала за ним.

Трейвіс не звертав на це уваги, вдаючи, що нічого не трапилося. Але коли Нора відволікалась і роззиралася навсібіч, він пошепки погрожував псові: «Жодних яблучних пирогів! Посаджу на ланцюг! Одягну намордник! Відправлю у собачий притулок».

Ейнштейн сприймав погрози доволі холоднокровно, при цьому вишкіряючись, позіхаючи або чмихаючи.

5

У неділю, коли тільки почало вечоріти, Вінс Наско знайшов час, щоб відвідати Джонні «Електрика» Сантіні. Своє прізвисько той отримав із двох причин, однією з яких стала його зовнішність: був він довгов’язим, худим і жилавим, схожим на дріт чи, вірніше, на купу скручених дротинок у якомусь давачі. Другою причиною були мідного кольору кучері. Своє перше вбивство Джонні здійснив у геть молодому віці. Йому було п’ятнадцять, коли він вирішив догодити своєму дядькові Реліджіо Фустіно, котрий був доном однієї з п’яти нью-йоркських сімей. Тоді він погодився задушити одного самодіяльного торговця низькоякісним коксом, який працював у Бронксі без дозволу сім’ї. Джонні покінчив із ним струною від піаніно. Такий прояв ініціативи й відданості настільки розчулив дона Реліджіо, що той пройнявся любов’ю і гордістю за племінника і розплакався вдруге в житті, пообіцявши Джонні вічну повагу сім’ї та добру частку у справі.

Зараз Джонні Електрику було тридцять п’ять і мешкав він у будинку на узбережжі у Сан-Клементе, придбаному за мільйон доларів. Над дизайном десяти кімнат та чотирьох ванн працював художник-декоратор. Джонні замовив йому створити автентичний (і дорогий) притулок у стилі арт-деко[28], у якому можна було врятуватися від сучасності. Все було зроблено в темних, срібних і темно-синіх тонах із бірюзовими та персиковими відтінками. Джонні казав Вінсу, що йому подобається арт-деко, позаяк нагадує «буремні двадцяті», які йому надзвичайно імпонують, адже то були романтичні часи легендарних гангстерів.

Для Джонні Електрика бандитизм був не лише способом заробітку, протестом проти заборон цивілізованого суспільства чи голосом крові, а й чудовою романтичною традицією. І це було основним мотивом. Він ототожнював себе з одноокими й однорукими піратами, які плавали у пошуках здобичі, розбійниками з великої дороги, які грабували диліжанси, й усіма ведмежатниками, викрадачами, шахраями і головорізами, які тільки були в історії криміналу. Як стверджував Джонні, в нього був якийсь містичний зв’язок із Джессі Джеймсом, Діллінджером[29], Аль Капоне, бандою Далтонів[30], Лакі Лучано[31] та сотнями інших злочинців. Він обожнював усіх легендарних братів по крові та грабунках.

Привітавшись із Вінсом біля парадного входу, Джонні промовив:

— Заходь, здорованю. Радий знову тебе бачити.

Вони обійнялися. Вінс не любив обіймів. Проте, коли він проживав у Нью-Йорку і працював на Реліджіо, дядька Джонні, та й тут, на Західному узбережжі, він час від часу брався за різноманітні доручення сім’ї Фустіно, тож вони із Джонні начебто приятелювали, а закони приятелювання зобов’язували обійматися.

— Гарно виглядаєш, — сказав Джонні. — Бачу, що слідкуєш за собою. Ти досі лихий, наче змія?

— Наче гримуча змія, — відповів Вінс. Йому було соромно говорити такі дурниці, але він знав, що Джонні любить подібну бандитську маячню.

— Давно тебе не бачив. Я вже гадав, що фараони тебе загребли.

— Цього ніколи не буде, — сказав Вінс, будучи переконаним, що тюрма йому не світить.

Джонні зрозумів це так, що Вінс радше застрелиться, а не здасться копам. Він спохмурнів і схвально кивнув головою.

— Якщо колись вони тебе заженуть у кут, замочи якнайбільше копів, поки вони з тобою не покінчать. Це найкращий спосіб померти.

Джонні Електрик був на подив потворним чоловіком. Напевне, через це він і хотів відчувати себе частиною великої романтичної традиції. За кілька років Вінс помітив, що бандити з привабливішою зовнішністю ніколи не вихваляються своїми «подвигами». Вони холоднокровно вбивають, бо люблять цю справу або роблять це з необхідності, або займаються аферами і здирництвом, бо хочуть «легких» грошей, — от і вся романтика. Вони не виправдовувались і не займалися самовихвалянням. Так і повинно бути. Але злочинці з обличчями, наче виліпленими з бетону, злочинці, схожі на Квазімодо під час негоди… ті намагаються компенсувати свою жалюгідну зовнішність, поводячись як Джеймс Кегні[32] у «Ворогові суспільства». Джонні був одягнутий у чорний комбінезон і чорні кросівки. Він завжди носив чорний одяг, напевно, вважав, що цей колір приховує його потворну зовнішність і надає йому зловісного вигляду.

Джонні провів Вінса з фойє у вітальню, де меблі були обтягнуті чорною тканиною, а журнальні столики покриті блискучим чорним лаком. Там можна було побачити настільні лампи Ренка[33] з позолоченої бронзи, великі посріблені вази Даум[34] у стилі арт-деко, пару старовинних крісел від Жака Рульманна[35]. Вінс знав походження цих меблів лише тому, що під час минулих візитів Джонні вийшов з образу крутелика і встиг розпатякати про свої скарби та їхнє походження.

Симпатична блондинка лежала у срібно-чорному шезлонгу й гортала журнал. Їй було не більше двадцяти, але виглядала вона безсоромно зрілою. Коротка зачіска із кучериками. Яскраво-червона шовкова домашня піжама щільно облягає повні груди. Коли вона підвела голову, щоб подивитися на Вінса, і надула губенята, то йому здалося, що дівча хоче бути схожим на Джин Гарлоу.

— Це Саманта, — відрекомендував дівчину Джонні, а потім звернувся до Саманти: — Кицюню, це бик, з яким ніхто не хоче зв’язуватися. Жива легенда нашого часу.

Вінс почувався ідіотом.

— Чому бик? — пискляво запитала блондинка. Без сумніву, вона копіювала Джуді Голлідей — зірку старих фільмів.

Стоячи біля шезлонга і погладжуючи груди дівчини крізь шовкову піжаму, Джонні промовив:

— Вона не знає фені, Вінсе. Вона не з братства. Це звичайна дівчина з долини, і для неї це все новина. Вона навіть наших звичаїв не знає.

— Він хоче сказати, що я не макаронниця, — кисло промовила Саманта.

Джонні дав дівчині такого сильного ляпаса, що вона ледь не впала з шезлонга.

— Слідкуй за словами, суко.

Саманта схопилася за щоку, але, хоча в її очах забриніли сльози, вона промовила дитячим голоском:

— Вибач, Джонні.

— Дурна сучка, — пробурмотів він.

— Я не знаю, що на мене находить, — сказала Саманта. — Ти добре ставишся до мене, Джонні. Я ненавиджу сама себе, коли так поводжуся.

Вінсу здалося, що це була награна сцена. Мабуть, вони часто так робили як наодинці, так і на людях. Висновуючи з блиску в очах Саманти, їй подобалося, коли її били. Вона спеціально нагрубіянила Джонні, щоб той її вдарив. Очевидно, що й самому Джонні подобалося давати їй ляпаси.

Вінсу зробилося огидно.

Джонні знову обізвав дівчину сукою, відтак вивів Вінса з вітальні. Коли вони зайшли у просторий кабінет, Джонні зачинив двері, а відтак підморгнув і промовив:

— Вона дівка з перцем, але смокче, як богиня.

Вінса ледь не знудило від розпусності Джонні, тому він вирішив зам’яти цю тему і дістав із кишені піджака конверт.

— Мені потрібна інформація.

Джонні взяв конверт, зазирнув усередину, невимушено провів пальцем по пачці стодоларових купюр і промовив:

— Вважай, що вона в тебе вже в кишені.

Кабінет був єдиною кімнатою, яку оминув арт-деко. Тут відчувався лише хай-тек. Масивні металеві столи вишикувалися вздовж трьох стін. На них стояло вісім комп’ютерів різних моделей і конструкцій. До кожного комп’ютера було під’єднано окремий телефонний канал та модем, і всі монітори ввімкнено. Працювали якісь програми: у вікнах миготіли або повзли дані. Вікна — щільно зашторені, на дві настільні лампи на гнучких кронштейнах надіті бленди, щоб світло не падало на монітори, тому кімнату заливало штучне зелене світло. У Вінса з’явилося дивне відчуття, що він під водою. Три лазерних принтери щось друкували, і ледь чутний шелест від них асоціювався в його уяві з табунцем рибинок, що плавають поміж океанської рослинності.

На совісті Джонні Електрика було з півдюжини вбивств, крутійство в букмекерських конторах, створення кримінальних угрупувань, планування і здійснення пограбувань банків та ювелірних магазинів. У складі сім’ї Фустіно він торгував наркотиками, займався рекетом, викраденням людей, підкупом профспілкових та політичних діячів, аудіо- та відеопіратством, викраденням вантажівок трансамериканських компаній і дитячою порнографією. Він багато чим займався і пройшов Крим, Рим і мідні труби, і хоча йому ніколи не робилося нудно, незалежно від того, як довго він був задіяний у тій чи іншій справі, все ж навіть його це починало втомлювати. За минуле десятиріччя, коли комп’ютерна ера відкрила захопливі перспективи для кримінальної діяльності, у Джонні з’явилася можливість почати працювати у такій сфері, в яку ще не зазирав жоден мафіозі, — у складні нетрі комп’ютерних злочинів. У нього до цього був хист, і незабаром Джонні став першокласним мафіозним хакером.

Якби в нього було досить часу й мотивації, він зміг би зламати будь-яку систему захисту комп’ютера і поцупити будь-яку, навіть найконфіденційнішу інформацію будь-якої корпорації чи урядового органу. Якщо потрібно було запустити масштабну аферу з кредитними картками на мільйонні суми і перевести кошти на інші рахунки «Амерікен експрес»[36], то Джонні міг дібрати годящі прізвища та кредитні історії з реєстру TRW[37] та відповідні номери карток із банків даних «Амерікен експрес» — і справу зроблено. Якщо якийсь дон перебував під слідством і його повинні були доправити до суду, де йому загрожував значний термін ув’язнення, а один із його дружків, котрий перейшов на бік обвинувачення, згоджувався свідчити на нього, Джонні міг зламати найзахищеніші банки даних Міністерства юстиції, встановити особу виказувача у Федеральній програмі захисту свідків і сказати, куди направити кілера. Джонні з гордістю величав себе «Силіконовим чародієм», хоча всі, як і раніше, прозивали його «Електриком».

Як хакер мафії він був таким цінним для всіх сімей країни, що вони навіть не заперечували, коли він переїхав у відносно тиху затоку під назвою Сан-Клементе, де міг безтурботно жити-поживати на узбережжі, одночасно працюючи на мафію. Джонні стверджував, що у добу мікрочіпів світ перетворився на маленьке місто: ти можеш сидіти собі у Сан-Клементе чи Ошкоші, а обчищати кишені у Нью-Йорку.

Джонні опустився у чорне шкіряне крісло з високою спинкою і на гумових коліщатках, щоб швидко переміщатися від комп’ютера до комп’ютера.

— Отже, чим тобі може допомогти Силіконовий чародій, Вінсе?

— Ти можеш зламати поліцейські комп’ютери?

— Легко!

— Мені потрібно знати, чи відкривали у якомусь окружному відділку справу про дуже дивні вбивства.

— Хто жертви?

— Не знаю. Я просто шукаю інформацію про дивні вбивства.

— В чому «дивні»?

— Я точно не знаю. Можливо… комусь розірвали горло, когось роздерли на шматки або пожували і розтягнули всі нутрощі, наче після нападу тварини.

Джонні здивовано подивився на Вінса.

— Дійсно, досить дивно. Це все можна прочитати в газетах.

— Не факт, — заперечив Вінс, згадавши гвардію агентів нацбезпеки, які старанно приховують усі подробиці про проект «Франциск» від журналістів, як і небезпечну втечу з лабораторії Банодайн у вівторок. — У новинах могли передавати про вбивство, але, найімовірніше, поліція уникатиме кривавих подробиць, щоб це виглядало як звичайні вбивства. Тому з газет я не дізнаюся, чи це ті жертви, що мене цікавлять.

— Добре. Буде зроблено.

— Заразом порийся у файлах окружної служби з контролю за бездомними тваринами. Можливо, у них є дані про незвичайні напади койотів, кугуарів чи інших хижаків не лише на людей, а й на худобу — ну на всіляких там корів, овець. Може, навіть у якомусь кварталі, найімовірніше, у східній його частині, десь зникло багато домашніх улюбленців чи їх пошматували якісь дикі тварини. Якщо знайдеш щось схоже, повідом мені.

Джонні вишкірився і запитав:

— Ти шукаєш вовкулаку?

Це був жарт, і він не чекав на відповідь Вінса. Джонні не запитав, навіщо йому ця інформація, та й не збирався цього робити, оскільки в його бізнесі не прийнято пхати свого носа, куди не слід. Звичайно, Джонні повинно бути цікаво, але Вінс знав, що Електрик ніколи не проявить цієї зацікавленості. Вінса непокоїла його гримаса, а не питання. Зелене світло моніторів відображалося в очах Джонні, на його вологих зубах і ледь відсвічувало на кучерявому волоссі кольору міді. Він і так був потворний, а страхітливе сяйво робило його схожим на зомбі з фільму Ромеро[38].

— І ще одне, — зауважив Вінс. — Мені потрібно знати, чи проводить якийсь поліцейський відділок таємні розшуки золотистого ретривера.

— Пса?

— Так.

— Копи зазвичай не шукають загублених псів.

— Знаю, — сказав Вінс.

— У цього пса є ім’я?

— Немає.

— Перевірю. Щось іще?

— Все. Коли буде готово?

— Завтра зранку зателефоную.

Вінс кивнув.

— Залежно від того, що ти знайдеш, можливо, я попрошу тебе слідкувати за цим і надалі.

— Це мені раз плюнути, — промовив Джонні, крутнувшись у чорному шкіряному кріслі і з усмішечкою зістрибуючи на підлогу. — А зараз я хочу трахнути Саманту. Гей, не бажаєш приєднатися? Уяви, як два жеребці на кшталт нас із тобою борюкаються з нею. Та ми її розчавимо, і вона благатиме нас про пощаду. Як тобі?

Вінс зрадів химерному зеленому освітленню, бо в ньому не було видно, як він пополотнів. Від самої думки про те, як він вовтузиться із тією заразною шльондрою, зіпсутою і гнилою розпусницею, його ледь не знудило.

— У мене сьогодні дуже важлива зустріч.

— Жаль, — сказав Джонні.

Вінс ледь спромігся вимовити:

— Це було б весело.

— Можливо, наступного разу.

Уявивши, як вони втрьох… Вінс відчув себе брудним, і йому захотілося якнайшвидше опинитися під гарячим душем.

6

У неділю ввечері, відчуваючи приємну втому після довгого дня у Солванзі, Трейвіс гадав, що засне одразу ж, щойно прикладе голову до подушки, але не так сталося, як гадалося. Він не міг вибавитися думок про Нору Дейвон — її сіро-зелені очі, блискуче чорне волосся, витончений вигин шиї, музичний сміх, посмішку.

Ейнштейн лежав на підлозі, залитій слабким сріблястим світлом, що падало з вікна на невеличкий квадрат темної кімнати. Трейвіс уже годину крутився без сну, і пес урешті-решт стрибнув на ліжко і поклав свою величезну голову та передні лапи йому на груди.

— Вона така мила, Ейнштейне. Одна з найдобріших і наймиліших жінок, котрі траплялися на моєму шляху.

Пес мовчав.

— А ще Нора дуже розумна і в неї значно гостріший розум, аніж вона вважає. Нора бачить такі речі, яких не бачу я. Вона вміє так оповідати, що ти починаєш дивитися на світ її очима і він здається оновленим і свіжим.

Хоч Ейнштейн не рухався і мовчав, він не спав й уважно слухав.

— Коли я думаю про ту життєлюбність, інтелект і почуття, які ув’язнили на тридцять років, то мені хочеться плакати. Тридцять років у тому старому, темному будинку… Господи! А коли думаю, що навіть попри ці поневіряння її серце не закам’яніло, то хочу обійняти її, сказати, що вона надзвичайна жінка, дуже сильна й відважна.

Ейнштейн сидів тихо і не рухався.

Раптом у Трейвіса в голові промайнув яскравий спогад: сильний запах шампуню Нори, коли він наблизився до неї навпроти вітрини галереї у Солванзі. Трейвіс глибоко вдихнув і знову відчув цей запах, наче він був реальний. Від цього аромату серце забилося швидше.

— Чорт забирай, — лайнувся Трейвіс. — Я знаю її всього кілька днів, але хай мене дідько вхопить, якщо я не закохався.

Ейнштейн підвів голову і гавкнув, наче натякаючи, що Трейвісу давно вже слід збагнути, що відбувається. Складалося враження, що пес вважав їхнє знайомство та їхнє майбутнє щастя своєю заслугою і пишався цим, так наче все це було частиною одного грандіозного плану, і що тепер Трейвісу нема причин для переживання, позаяк усе буде гаразд.

Трейвіс іще з годину говорив про Нору, про те, як вона рухалася, про її погляд, її мелодійний тихий голос, незвичайне світобачення і погляди. Ейнштейн, як справжній турботливий друг, слухав уважно і з непідробним інтересом. Це була його зоряна година. Трейвіс ніколи не думав, що зможе знову в когось закохатися. Та ще й так сильно. Ще навіть тижня не минуло, коли Трейвіс був упевнений, що буде самотнім до кінця своїх днів.

Змучений фізично й емоційно, він зрештою заснув.

Ще пізніше серед глупої ночі крізь сон Трейвіс побачив невиразну фігуру Ейнштейна біля вікна: ретривер, спершись лапами об підвіконня, наче прикипів носом до скла, сторожко вдивляючись у темряву.

Трейвіс відчував, що пса щось непокоїть.

Проте йому щойно наснилося, наче він гуляє з Норою у сяйві осінньої місячної повні, тому не хотілося цілковито прокидатися, щоб не втратити цей приємний сон.

7

Вранці в понеділок, 24 травня, Лемюел Джонсон і Кліфф Соамз прибули у невеличкий дитячий зоопарк, де в основному жили миролюбні тварини, яких можна було погладити і погодувати. Зопарк розташовувався на території величезного Ірвайн-парку на східній окраїні округу Оріндж. У небі — ані хмаринки. День обіцяв бути спекотним. Стояв повний штиль, тож на величних дубах не ворушився жоден листочок. І тільки дрібне птаство, галасливо щебечучи, перелітало з гілки на гілку.

На землі громадилася купа із дванадцяти скривавлених трупів тварин.

Вночі хтось (чи щось) переліз через загорожу і вбив трьох козенят, білохвосту оленицю та її новонароджене оленятко, двох пав, клаповухого кролика, вівцю і двох ягнят.

Поні теж померло, хоч і не насильницькою смертю, а, вочевидь, з переляку, поки стрибало через загорожу, намагаючись утекти від істоти, поки та шматувала інших тварин. Воно лежало на боці з неприродньо перекрученою шиєю.

Дикі кабани залишилися неушкодженими. Вони рохкали й нюхали запилюжену землю в окремому вольєрі, шукаючи біля корита рештки корму, який міг зостатися непоміченим від учорашньої вечері.

Всі інші тварини, які вижили, мали нажаханий вигляд, за винятком кабанів.

Працівників зоопарку, які теж були налякані, зібрали біля помаранчевого пікапа, що належав адміністрації округу. Там їх опитували два службовці з відділу контролю за бездомними тваринами і молодий біолог з бородою (він представляв Відділ охорони дикої природи).

Лем присів біля худенького оленятка і взявся обстежувати рани на його шиї, доки навколишній сморід не став просто нестерпним. Цей сморід був спричинений не стільки трупним гниттям, скільки тією обставиною, що нападник, як і в будинку Далберґа, випорожнився і помочився на своїх жертв.

Затиснувши носа носовичком, щоби притлумити сморід, Лем підійшов до мертвої пави. У неї були відірвані голова й одна нога. Обидва крила були зламані, а барвисте пір’я потемніло і злиплося від крові.

— Сер, — Кліфф покликав Лема із сусіднього вольєра.

Лем покинув паву і, прочинивши хвіртку, підійшов до Кліффа, котрий стояв поряд із трупом вівці.

Навколо з голодним дзижчанням роїлися мухи. Вони то всідалися на тушу, то злітали, коли чоловіки відганяли їх.

На обличчі у Кліффа не було ні кровинки, але він уже не був настільки шокованим, як минулої п’ятниці; напевне, тому, що жертвами стали тварини, а не люди. Або ж він намагався призвичаїтись до надзвичайної жорстокості їхнього ворога.

— Перейди на цей бік, — промовив Кліфф, сидячи навпочіпки біля вівці.

Лем обійшов вівцю і присів біля Кліффа. Хоч голову тварини затіняло гілля дуба, що нависав над вольєром, Лем помітив, що праве око було вирване.

Нічого не кажучи, Кліфф узяв палицю, щоби припідняти голову, і виявив, що ліва очниця також порожня.

Тим часом мух над трупом побільшало.

— Здається, тут побував наш утікач, — промовив Лем.

Забравши носовичок від обличчя, Кліфф додав:

— Це ще не все. — Він повів Лема до інших трупів — двох ягнят і козеняти. У них теж були вирвані очі. — Я впевнений, що саме цей чортяка спершу вбив Далберґа вночі минулого четверга, потім п’ять днів никав пагорбами та каньйонами, витворяючи…

— Що?

— А біс його знає. Але він тут побував сьогодні вночі.

Лем витер чоло від поту.

— Ми всього за кілька кілометрів на північно-північний захід від хатини Далберґа.

Кліфф кивнув.

— Як гадаєш, куди воно побігло?

Кліфф знизав плечима.

— Еге, — протягнув Лем. — Цього ми ніяк уже не дізнаємося. Ми навіть не можемо передбачити його дії, оскільки не знаємо, яким чином воно мислить. Дай Боже, щоб воно залишилось тут, у майже необжитій частині округу. Мені навіть страшно уявити, що трапиться, якщо воно опиниться на східному кордоні у передмісті на кшталт Оріндж-парк-ейкерс чи Вілла-парк.

Коли Лем прямував до виходу із зоосаду, він помітив, що мухи так обсіли мертвого кролика, що той став схожий на шмат темної тканини, яка ворушиться від подувів легенького вітерцю.

Через вісім годин, о сьомій вечора в понеділок, Лем вийшов на трибуну у великій актовій залі у приміщенні бази морської піхоти в Ель-Торо. Він нахилився до мікрофона, постукав по ньому пальцем і, почувши голосний відгомін, переконався у його справності, відтак промовив:

— Хвилиночку уваги!

В залі на металевих розкладних стільцях сиділо сто чоловік. Це були молодики міцної тілобудови — військовослужбовці елітних розвідувальних підрозділів морської піхоти. Сюди прислали п’ять взводів з Пендлтона та інших каліфорнійських баз, у кожному — по два відділення. Більшість із них брала участь у пошуковій операції на пагорбах Санта-Ани минулої середи та четверга після того, як у Банодайні спалахнула пожежа.

Вони досі шукали втікачів і щойно повернулися на базу, провівши там цілий день на пагорбах і каньйонах, але вже не у формі. Щоб обдурити журналістів і місцеву владу, вони прочісували відповідний периметр на звичайних машинах — пікапах та джипах-універсалах. Вони ходили лісом групами по троє-четверо чоловік, одягнуті як звичайні туристи: джинсові або камуфляжні шорти з міцної тканини а-ля «Бананова республіка»[39], футболки або вовняні грубі сорочки, кепки з лейблами «Доджер», «Будвайзер» або «Джон Дір» і ковбойські капелюхи. Вояки були озброєні крупнокаліберними револьверами, які на випадок зустрічі зі справжніми туристами чи місцевою владою можна було швидко заховати у нейлонові рюкзаки або під просторі футболки. У пінопластових сумках-холодильниках, що їх вони носили із собою, зберігалися пістолети-кулемети «узі», які при зіткненні з противником можна було задіяти за декілька секунд.

Кожен військовослужбовець у цій кімнаті поклявся мовчати; у випадку розголошення деталей операції порушнику загрожував тривалий термін ув’язнення. Вони знали про об’єкт полювання, хоча Лем розумів, що не всі вірять в існування подібної істоти. Декого ця інформація налякала. Проте більшість солдатів, особливо ті, хто служив у Лівії чи Центральній Америці, вже звикла до смерті та жахіть, відтак їх не надто хвилював об’єкт переслідування. Тут були навіть ветерани, які застали останній рік В’єтнамської війни, так ті взагалі заявляли, що завиграшки впораються з істотою. Але в будь-якому разі це були розважливі люди і вони відчували побожну повагу до свого дивного противника. Якщо Аутсайдера можна знайти, то вони зроблять це.

Коли Лем попросив хвилину уваги, всі одразу ж замовкли.

— Генерал Гочкіс сказав, що ви провели ще один день у марних пошуках, — промовив Лем. — Я знаю, що вам це не подобається, як і мені. Ви вже шість днів намарне провели у важкопрохідній місцевості. Ви втомилися і думаєте, скільки ще триватиме ця тяганина. І я вам відповім: ми будемо шукати Аутсайдера до тих пір, поки не знайдемо. А потім заженемо його в пастку і вб’ємо. По-іншому не вийде його зупинити, якщо він, звичайно, ще в лісі. Не вийде жодним чином.

Усі присутні мовчазно згодилися.

— Не забувайте, що ми шукаємо ще й пса.

Напевне, кожен з вояків сподівався натрапити на пса, а Аутсайдер нехай дістанеться комусь іншому.

Лем промовив:

— У середу сюди прибуде ще чотири відділення розвідників морської піхоти з дальніх баз. Вони вас підмінятимуть, щоб ви отримали хоч кілька вихідних. Але завтра зранку — всі на пошуки. Крім того, район пошуків змінився.

Позаду трибуни висіла карта округу, і Лем Джонсон почав водити по ній указкою.

— Будемо рухатися на північно-північний захід на пагорби та в каньйони навколо Ірвайн-парку.

Лем також розповів про вбивство у дитячому зоопарку і детально описав, у якому стані знайшли трупи, позаяк не хотів, щоб ці люди поводилися легковажно.

— З вами теж може таке трапитися, — насамкінець застеріг Лем. — Тому ніколи і ніде не втрачайте пильності.

Всі як один сприйняли слова Лема надзвичайно серйозно. У їхніх очах він бачив сотні відображень його власного зачаєного страху.

8

У вівторок 25 травня Трейсі Лей Кішен ніяк не могла заснути від збудження, яке переповнювало її. Вона могла б порівняти себе із кульбабкою, білою пухнастою кулькою: достатньо найлегшого повіву — пффф, — щоб насінини-парашутики звіялися на всі чотири сторони світу, і її більше не існуватиме, бо вона помре від власного збудження.

У тринадцятирічної дівчинки була напрочуд багата фантазія.

Трейсі Лей Кішен лежала у своїй темній спальні, і їй не треба було навіть заплющувати очі, щоби побачити, як вона мчить біговою доріжкою верхи на коні — а точніше, на її власному каштановому жеребці на прізвисько Добряк. Вона проноситься повз загорожі, залишаючи всіх інших коней на доріжці позаду; до фінішної прямої залишається не більше ста метрів, а на трибунах дико репетують глядачі, підбадьорюючи її…

У школі вона постійно отримувала гарні оцінки не тому, що була старанною, а тому, що легко все засвоювала і їй не доводилося докладати у навчанні значних зусиль. Втім, шкільні уроки її мало цікавили. Трейсі була гарненькою стрункою дівчинкою зі світлим волоссям та очима, блакитними, наче погідне літнє небо. Її прихильності домагалося чимало хлопців, проте хлопці цікавили її не більше, ніж навчання (принаймні поки що), хоча у її подружок тільки й розмов було, що про них, тому іноді Трейсі було з ними страшенно нудно.

Трейсі по-справжньому цікавили лише коні, а саме — скакуни. Вона була фанатичкою коней: з п’яти років колекціонувала їхні фотографії, а з семи — вчилася їздити верхи, хоч батьки тривалий час не могли дозволити собі купити коня. Щоправда, за останні два роки справи тата пішли вгору, а два місяці тому вони переїхали у новий великий будинок на ділянці площею трохи менше гектара в Оріндж-парк-ейкерс. Там багато хто тримав коней і було достатньо їздових доріжок. Позаду їхнього маєтку містилася власна стайня, розрахована на шістьох коней, хоча зайняте там було лише одне стійло. Саме в цей день, у вівторок 25 травня, — прекрасний день, який назавжди залишиться у серці Трейсі Кішен, коли вона повірила, що Бог дійсно існує, — їй подарували коня — чудового, гарного і неперевершеного Добряка.

Вона не могла заснути, хоч і лягла в десять. Промучившись так до опівночі і трохи далі, Трейсі не витримала: їй конче слід було подивитися на Добряка, щоби переконатися, що з ним усе гаразд, що йому зручно в новому домі і, зрештою, що він насправді існує.

Вона відкинула вбік простирадло і тонку ковдру і тихенько вибралася з ліжка. На ній були лише трусики та футболка з написом «Іподром Санта-Аніта», тому вона натягнула на себе джинси і взула на босу ногу сині кросівки «Найк».

Трейсі повільно, щоб не зашуміти, повернула ручку дверей і вийшла у коридор, залишивши двері відчиненими.

У будинку було темно й тихо. Батьки та дев’ятирічний брат Боббі спали.

Трейсі пройшла коридором, вітальнею та спальнею, не вмикаючи світла і покладаючись лише на місячне сяйво, що лилося в дім крізь великі вікна.

На кухні дівчинка тихенько відкрила ящик кутової шафи з різним господарським начинням і дістала ліхтарик. Відчинивши задні двері, а за мить тихенько причинивши їх, вона опинилася на терасі. Вже надворі дівчинка ввімкнула ліхтарик.

У весняному нічному повітрі віяло прохолодою, але Трейсі не змерзла. В небі пливло кілька величеньких хмар — темних знизу, проте зверху щедро посріблених місяцем. Хмари були схожі на біловітрильні кораблі, що пливуть собі нічним морем, тому Трейсі зупинилася, щоб трохи помилуватися ними. Вона хотіла увібрати кожну деталь цього неповторного видовища, що наближало до зустрічі з її улюбленцем. Зрештою, це вперше Трейсі зможе побути зі своїм гордим і шляхетним Добряком наодинці, і вони вдвох трохи помріють про майбутнє. Вона перетнула терасу, обійшла басейн, де у хлорованій воді миготіло відображення місяця, і вийшла на галявину, що спускалася вниз. Трава, волога від роси, блищала й іскрилася у місячному сяйві.

Справа і зліва їхній маєток був обгороджений білим парканом, який при місяці ледь відсвічував. За парканом розкинулись інші маєтки, менші за їхній або такі ж самі. Над Оріндж-парк-ейкерс німувала ніч. Тишу порушували лише цвіркуни та жаби, що десь оддалік виспівували чи кумкали.

Трейсі повільно підійшла до стайні на краю маєтку, роздумуючи про перемоги, що чекають на них із Добряком. Він, щоправда, більше не зможе брати участь у перегонах. Раніше на «Санта-Аніті», «Дель-Марі», «Голлівуд-парку» й інших іподромах Каліфорнії він вигравав грошові призи. Але Добряк мав травми, відтак ставити його на перегони було небезпечно. Зате він міг спарюватися, і Трейсі не сумнівалася, що лошата від нього виростуть переможцями. Через тиждень їм обіцяли доправити двох кобил, і тоді одразу ж відвезуть їх на племінну ферму, щоб Добряк запліднив їх. Коли вся трійця повернеться назад, Трейсі дбатиме про кожного. Наступного року народяться два здорових лошатка. Їх можна буде відправити до тренера, що замешкує неподалік, аби Трейсі могла постійно відвідувати їх і допомагати у тренуванні. Там вона навчиться всьому, що потрібно для вишколу чемпіона, а потім… потім вони з нащадком Добряка увійдуть в історію кінних перегонів. Трейсі була в цьому впевнена…

Її мрії перервалися. Десь за тридцять п’ять метрів від стайні Трейсі вступила у щось м’яке та слизьке і ледь не впала. Хоча запаху гною не було чути, все ж вона подумала, що то Добряк наклав купу, коли ввечері гуляв у дворі. Почуваючись незграбною дурепою, Трейсі ввімкнула ліхтарик і посвітила на землю. Натомість кінських кізяків вона уздріла пошматоване тільце кота.

Трейсі аж пирхнула від огиди й одразу ж вимкнула ліхтарик.

По сусідству водилося чимало котів. Зазвичай їх тримали, щоб вони ловили мишей у стайнях. Сюди також у пошуках поживи зі східних пагорбів та каньйонів регулярно навідувалися койоти. Хоча коти були спритніші, койоти іноді наздоганяли їх. Спочатку Трейсі подумала, що одна з тих звірюк зробила підкоп під парканом і впіймала бідного котика, поки той полював на гризунів.

Проте койот з’їв би кота на місці, залишивши хіба що кінчик хвоста і купу шерсті: койоти були ненажерами, а не гурманами, і зазвичай не скаржилися на апетит. Або ж він би відніс кота подалі, щоб там його спокійно з’їсти. Цього ж кота, схоже, ніхто і не намагався їсти — якийсь псих просто розірвав його на шматки…

Трейсі знизала плечима і згадала чутки про зоопарк.

Два дні тому в Ірвайн-парку, всього за пару кілометрів звідси, хтось убив декілька тварин у вольєрах дитячого зоопарку. Напевне, якісь вандали-наркомани або садисти. Хоча повсюди тільки й розмов було, що про цей випадок, проте ніхто не міг сказати достеменно, що там трапилося. Сусідські діти вчора після школи поїхали туди на велосипедах, але ніяких понівечених трупів там не побачили, щоправда, зауважили, що в зоосадку тварин поменшало. І шотландського поні не виявилося. А працівники парку наче води в рот набрали.

«А якщо і в Оріндж-парк-ейкерс сновигають такі психи?» — подумала Трейсі. Раптом їй спало на думку, що ті маніяки, які вбивають котів просто заради задоволення, можуть перейти і на коней.

Трейсі заціпеніла від страху, подумавши, що Добряк зараз у стайні однісінький, як перст.

З якоїсь причини довкола неї запанувала мертва тиша.

Насправжки стало тихіше. Коники перестали сюрчати, а жаби — кумкати.

Хмари-кораблі заякорились у небі, і Трейсі здалося, що сама ніч замерзла у холодному місячному сяйві.

У кущах щось ворухнулося.

Більшу частину величезного маєтку займав газон, де були акуратно висаджені кілька груп рослин — здебільшого терміналії, палісандри, кілька коралових дерев. Також там були клумби з азаліями, кущі цеанотусів та текомарії капської.

Трейсі виразно чула, як у кущах щось зашурхотіло — хтось похапцем продирався крізь них. Але коли дівчинка увімкнула ліхтарик і освітила зарості навколо, то нічого не побачила.

Знову все затихло в якомусь очікуванні.

Трейсі подумала, що слід розбудити батька і вже піти сюди разом із ним або лягти спати, а завтра вранці самій усе перевірити. А якщо там, у кущах, звичайнісінький койот? В такому разі їй нічого не загрожує. Хоч голодний койот міг напасти на дуже малу дитину, але він злякається будь-кого на зріст як Трейсі. Окрім того, вона переживала за свого шляхетного Добряка і не хотіла втрачати час. Треба було впевнитися, що з конем все гаразд.

Увімкнувши ліхтарик, щоб не наступити на ще одного дохлого кота, Трейсі попрямувала до стаєнь. Через кілька кроків вона знову почула якийсь шурхіт і навіть гірше — зловісне гарчання, геть не схоже на ті звуки, що видають тварини.

Трейсі повернулася і вже хотіла бігти в будинок, аж нараз у стайні жалібно заіржав Добряк, а тоді забив копитами об дерев’яні стіни. Трейсі уявила маніяка, який зі зловісною гримасою наближається до коня зі своїми страхітливими знаряддями для катувань. Вона не так боялася за себе, як за свого улюбленця — батька майбутніх чемпіонів, тому й стрімголов кинулася на порятунок.

Бідолаха Добряк ще сильніше забив копитами в стіни, і цей звук гучно відлунював у нічному повітрі, нагадуючи громовицю.

Коли до стайні залишалося близько п’ятнадцяти метрів, Трейсі знову почула дивне нутряне гарчання і зрозуміла, що ззаду за нею щось женеться. Послизнувшись на вологій траві, вона зупинилася і, розвернувшись, здійняла ліхтарик.

На неї мчало якесь породження пекла.

Воно люто і якось божевільно вило.

Ліхтарик не допоміг Трейсі чітко роздивитися нападника. Ліхтарик смикнувся в її руці, та й місяць саме сховався за хмару; крім того, розлючена істота наближалася дуже швидко, а Трейсі була настільки налякана, що їй було не до роздивлянь. Вона зрозуміла лише одне: таке створіння бачить уперше. Трейсі здалося, що в істоти темна голова неправильної форми з асиметричними впадинами і ґулями, велетенськими щелепами, повними кривих гострих зубів, і очі кольору бурштину, що світилися у промені ліхтарика, наче котячі чи собачі очі у світлі фар.

Трейсі закричала.

Нападник знову заверещав і стрибнув на неї.

Він так сильно штовхнув Трейсі, що забив їй памороки. Ліхтарик випав з її рук і покотився газоном. Трейсі впала, а істота стрибнула на неї, і вони покотилися у сторону конюшні. Трейсі у відчаї била потвору своїми маленькими кулачками, поки не відчула, як та запускає свої кігті їй у правий бік. Істота стояла над нею з відкритою пащею, і в її гарячому смердючому диханні змішався запах крові, гнилі і ще чогось значно огиднішого. Трейсі відчула, що потвора ось-ось ввіп’ється їй у горло. «Господи, воно хоче вбити мене. Я помру, як ота кішка», — подумала дівчинка. Вона вже прощалася з життям, але ошалілий від страху Добряк, до якого було менше п’ятнадцяти метрів, вибив стулку дверей конюшні, яку було зачинено на засув, і в паніці побіг просто на них.

За мить він заіржав і став дибки, наче хотів їх розтоптати.

Потвора знову верескнула, але не від люті, а від здивування і страху. Відпустивши Трейсі, вона метнулася вбік, щоб врятуватися від копит Добряка.

Копита Добряка опустилися буквально за кілька сантиметрів від голови дівчинки, потім кінь знову став дибки, перебираючи передніми ногами і продовжуючи іржати. Дівчинка зрозуміла, що з переляку він може випадково розтрощити їй череп. Тож вона перекотилася вбік подалі від коня та створіння з бурштиновими очима, яке кудись ділося у темряві.

Добряк продовжував зводитись дибки й іржати, Трейсі теж верещала, по всій околиці завалували собаки, а в будинку увімкнули світло, даючи їй надію на порятунок. Але дівчинка відчувала, що нападник не збирається здаватися і, мабуть, уже обходить ошалілого від страху жеребця, щоб знову напасти на неї. Трейсі чула його чи то гарчання, чи то сичання і розуміла, що перш ніж вона встигне добігти до будинку, потвора знову повалить її на землю, тому дівчинка поповзла до коюшні з наміром заховатися в одному з порожніх стійл.

— Господи, Господи… — примовляла Трейсі.

Дві стулки голландських дверей стійла були надійно зачинені на шпінгалет, а ще один шпінгалет з’єднував їх із рамою. Відкривши його, Трейсі розчинила стулки, забігла у пропахлу сіном темряву і, зачинивши за собою двері, стала що було сил тягнути їх на себе.

Миттю пізніше нападник врізався у двері знадвору, намагаючись вибити їх, проте йому заважала рама. Двері відчинялися лише назовні. Трейсі сподівалася, що потвора з бурштиновими очима не зможе зметикувати, як відчиняються двері.

Але вона зметикувала…

(«Господи, чому воно не настільки дурне, наскільки огидне?!» — думала Трейсі)

…двічі вдарившись об раму, створіння припинило вибивати двері й почало тягнути їх на себе, заледве не вирвавши їх із рук Трейсі.

Їй хотілося покликати на допомогу, але потрібно було берегти енергію для того, щоб ще міцніше впертися ногами в підлогу і тримати двері. Поки створіння з пекла борюкалося з ними, гуркіт надовкола стояв просто несусвітній. На щастя, Добряк досі час від часу голосно іржав, а нападник верещав одночасно тваринним і людським голосом, тому тато швидко зрозуміє, куди йому бігти.

Раптом двері різко прочинилися на кілька сантиметрів. Трейсі зойкнула і знову зачинила їх.

За мить потворі вдалося відчинити їх майже наполовину. Дівчинка програвала. Просвіт між стулками дверей усе ширшав і ширшав, і вона вже бачила темний контур потворної морди. Гострі зуби тьмяно блищали, а бурштинові очі вже не світилися так яскраво. Потвора шипіла і гарчала на Трейсі, а їдкий сморід перебивав запах соломи.

Трейсі стогнала від жаху і зневіри, з усіх своїх сил намагаючись утримати двері, а вони попри те відчинялися — сантиметр за сантиметром.

Серце дівчинки калатало так сильно, що вона навіть до пуття не розчула перший постріл з рушниці. І тільки коли пролунав другий, Трейсі зрозуміла, що на допомогу приспів тато, прихопивши свою 12-каліберну.

Двері з грюком зачинилися перед самим її носом, коли наляканий пострілами нападник відпустив їх. Трейсі з усіх сил продовжувала тримати двері.

Потім їй спало на гадку, що в цьому рейваху татові може здатися, начебто в усьому винний Добряк, що він сказився чи щось таке, тому вона вигукнула з конюшні:

— Не стріляй в Добряка! Не стріляй в коня!

Постріли стихли, і Трейсі одразу ж відчула себе дурепою за те, що могла подумати так про свого тата. Він був обачливим, особливо із зарядженою зброєю, і завжди давав попереджувальний постріл, доки не прояснив ситуацію. Найімовірніше, він просто стріляв кудись по кущах.

Напевне, з Добряком усе гаразд, а чудовисько із бурштиновими очима, мабуть, уже мчить, аж гай шумить, до пагорбів чи каньйонів, звідки воно з’явилося…

(«Що ж це таке було?»)

…і цей жах припинився.

Трейсі почула тупіт, а за мить і голос тата, котрий кликав її.

Вона штовхнула двері й побачила, як він біжить назустріч їй у синіх піжамних штанях і з рушницею напоготові. Він був босоніж. Мама також поспішала за татом, вдягнута у коротку жовту нічну сорочку і з ліхтариком у руці.

На пагорку стояв Добряк — батько майбутніх чемпіонів. Він не постраждав і вже встиг заспокоїтися.

Побачивши коня, Трейсі не могла стримати сліз і вибігла зі стайні, щоб зблизька глянути на нього. Проте не встигла вона пробігти і кількох метрів, як відчула дуже гострий біль у правому боці. В неї раптом запаморочилося в голові. Дівчинка похитнулася і впала. Помацавши бік, вона відчула щось липке і зрозуміла, що це кров. Трейсі згадала пазурі, які та потвора запустила в неї в ту мить, коли Добряк, налякавши нападника, вибіг зі стайні. Десь здалеку до неї долинув її власний голос:

— Хороша конячка… хороша конячка…

Тато присів біля неї.

— Сонце, що, до дідька, тут трапилося?

Мати також була поряд.

Тато помітив кров.

— Викликай «швидку»!

Мати не звикла вагатися чи істерити у критичній ситуації, тому одразу ж обернулася і побігла назад у будинок.

Трейсі втрачала свідомість. Її очі затягувало темрявою. Але це була не нічна темрява; вона не лякала Трейсі, а навпаки, заспокоювала.

— Донечко, — промовив тато, торкаючись її рани.

Трейсі пробелькотіла слабким голосом, не знаючи, що сказати, бо починала трохи марити:

— Пам’ятаєш, коли я була геть малою… я думала, що… у моїй шафі живе якесь чудовисько… вночі?

Батько схвильовано насупився.

— Сонце, напевно, тобі краще не рухатися і помовчати.

Втрачаючи свідомість, Трейсі серйозним тоном, який одночасно злякав і насмішив її, промовила:

— Ну… Гадаю, то був бука, який мешкав у шафі в сусідньому будинку… він навсправжки існував… і він повернувся.

9

О четвертій двадцять ранку в середу, всього за кілька годин після випадку в будинку Кішенів, Лемюел Джонсон приїхав у лікарню Святого Йосипа в Орінджі. Він прямував до палати, в якій лежала Трейсі Кішен. Хоча він і поспішав, але шериф Волт Гайнс його випередив. Той уже стояв у коридорі, схилившись над молодим лікарем у зеленому комбінезоні хірурга та білому халаті. Здавалося, вони про щось тихенько сперечаються.

Кризова група АНБ по Банодайну перевіряла всі відділки окружної поліції, в тому числі й поліцейський відділок у місті Оріндж, до юрисдикції якого належав будинок Кішенів. Керівник групи, якому випало чергувати у нічну зміну, зателефонував Лему додому і розповів про нічну пригоду, оскільки вона вписувалася у ланцюжок пов’язаних із втечею з Банодайна інцидентів.

— Це не твоя юрисдикція, — нагадав Лем шерифу, коли зустрівся з ним і лікарем біля зачинених дверей палати.

— Може, це ніяк не пов’язано із твоєю справою.

— Ти чудово знаєш, що пов’язано.

— Ну, це ще вилами по воді писано.

— Навряд чи. Це було зрозуміло ще вдома у Кішенів, коли я розмовляв із твоїми людьми.

— Гаразд. Припустимо, що я лише спостерігач.

— Моя задниця, — відповів Лем.

— Що з твоєю задницею? — посміхаючись, запитав Волт.

— На ній чиряк на ймення Волтер.

— Цікаво, — сказав Волт. — Ти даєш своїм болячкам імена. А як ти називаєш головний чи зубний болі?

— Мене й зараз мучить головний біль. Його теж звати Волтер.

— Так можна й заплутатися, друже. Краще назви його Бертом чи Гаррі.

Лем ледь не розсміявся — він обожнював гумор Волта, — але розумів, що хоча вони й були друзями, але за цими жартами шерифа приховується бажання втрутитися у справу. Тому Лем відреагував на це кам’яним виразом обличчям, хоч Волт точно знав, що той хоче засміятися. Ідіотська гра, але треба її продовжувати.

Лікар Роджер Селбок нагадував Рода Стайгера[40] замолоду. Він насупився, коли чоловіки підвищили голос. Оскільки в лікаря був могутній стайгерівський типаж, його похмурого погляду було достатньо, щоб вони замовкли і заспокоїлися. Селбок повідомив, що дівчинку обстежили, рани обробили і дали знеболювальне. Вона почувалася втомленою, тому лікар збирався вколоти їй заспокійливе, щоб вона заснула, і був проти, щоби поліцейські будь-якого штибу турбували її своїми питаннями.

Шепіт, ранкова лікарняна тиша, запах дезінфекції, який наповнював коридор, та вигляд медсестри у білому халаті пригнічували Лема. Раптом він злякався, що дівчинка у значно гіршому стані, ніж повідомив лікар. Він висловив свою тривогу.

— Ні, ні, вона у доволі непоганій формі, — запевнив Селбок. — Я навіть її батьків відправив додому. Якби було щось серйозне, то я б так не вчинив. У неї подряпини на лівій стороні обличчя і синець під оком, але жодних серйозних ушкоджень. На рану з правого боку ми наклали тридцять два шви. Треба буде потурбуватися про те, щоб замаскувати шрам. Але її життю нічого не загрожує. Вона дуже налякана, проте це розумна і впевнена у собі дівчинка, тому, гадаю, у неї не буде психологічної травми. І попри те, моя думка така: не варто сьогодні їй влаштовувати допит.

— Це не допит, — сказав Лем. — Всього кілька запитань.

— П’ять хвилин, — додав Волт.

— Навіть менше, — заспокоїв лікаря Лем.

Вони продовжували вмовляти Селбока, і той зрештою здався.

— Ну… Це ваша робота. Якщо ви пообіцяєте, що не будете дуже тиснути на неї…

— Я поводитимусь із нею обережно, наче з мильною бульбашкою, — запевнив Лем.

— Ми поводитимемось із нею обережно, наче з мильною бульбашкою, — уточнив Волт.

— Скажіть, що, в біса, з нею трапилося? — поцікавився Селбок.

— Хіба вона вам не розповідала? — запитав Лем.

— Вона щось говорила про напад койота…

Лем здивувався. Він помітив, що Волт теж спантеличений. Можливо, ця історія і справді не має нічого спільного зі смертю Веза Далберґа та вбивством тварин у Ірвайн-парку.

— Але койоти не нападають на таких великих дітей, як Трейсі, — продовжив терапевт. — Вони небезпечні лише для малечі. І я не вірю, що койот міг завдати таких поранень.

— Наскільки я зрозумів, батько злякав нападника рушницею. А хіба він не знає, що напало на дівчинку? — запитав Волт.

— Ні, — промовив Селбок. — Він нічого не розгледів у темряві, тому зробив два попереджувальних постріли. Чоловік стверджує, що якась істота начебто пробігла подвір’ям, перестрибнула через паркан, але він не зміг її розгледіти. Ще він додав, що Трейсі спершу сказала, що то бука, який жив у її шафі. Але вона марила. Мені вона сказала, що то був койот. Отже… Як ви гадаєте, що тут відбувається? Можливо, ви щось зможете розповісти мені, щоб я знав, як краще лікувати пацієнтку?

— Я не можу, — відповів Волт. — Але пан Джонсон володіє всією інформацією.

— Дякую тобі, — сказав Лем.

Волт лише посміхнувся.

— Вибачте, лікарю, але я не маю права це обговорювати, — звернувся Лем до Селбока. — Врешті-решт, те, що я міг би розповісти, ніяк не вплине на лікування Трейсі Кішен.

Коли Лем та Волт нарешті опинилися в палаті Трейсі, попросивши лікаря Селбока залишитися в коридорі на час візиту, вони побачили там симпатичну тринадцятирічну дівчинку, всю у подряпинах і бліду, наче сніг. Вона лежала у ліжку, накрившись до плечей простирадлом. Хоча їй і дали знеболювальне, вона трималася сторожко, навіть нервово. Детективи зрозуміли, чому Селбок хотів дати їй заспокійливе. Вона була налякана, хоч і намагалася не показувати свого страху.

— Я б хотів, щоб ти залишив нас наодинці, — звернувся Лем до Волта.

— Я теж хочу багато чого, наприклад, філе-міньйон, яке ми завжди їмо на вечерю, — відповів Волт, а відтак звернувся до дівчинки: — Привіт, Трейсі, я шериф Волт Гайнс, а це Лемюел Джонсон. Мене зазвичай усі люблять, але Лем — капосний тип. Так всі говорять. Проте не переживай: я зможу його приструнчити, щоб він поводився добре. Піде?

Вони спільно швидко розговорили Трейсі й дізналися, чому вона сказала Селбоку, що на неї напав койот: дівчинка знала, що це неправда, але гадала, що терапевт їй не повірить, як і будь-хто інший.

— Боялася, що вони подумають, що мене вдарили по голові чимось важким і я з’їхала з глузду, — зізналася Трейсі. — В такому разі мене б тут протримали значно довше.

Присівши на край ліжка, Лем заспокоїв її:

— Трейсі, не переживай. Ніхто не вважає тебе божевільною. Повір, я знаю, що ти бачила. Єдине, що мені потрібно, — це підтвердження.

Вона з недовірою подивилася на Лема.

Волт стояв біля підніжжя її ліжка, посміхаючись. Він був схожий на великого лагідного плюшевого ведмедя, який несподівано ожив. Волт промовив:

— Перед тим як утратити свідомість, ти розповіла татові, що на тебе напав бука, який колись жив у твоїй шафі.

— Я впевнена, що це була якась потвора, — тихо промовила дівчинка, — але аж ніяк не бука.

— Розкажи нам про неї, — попрохав Лем.

Вона подивилася на Волта, а потім перевела погляд на Лема і зітхнула.

— Давайте ви мені розповісте, що бачили. Якщо збігатиметься, то я розкажу, що пам’ятаю. Але першою я не почну, бо інакше ви ще можете подумати, що я дебілка.

Лем подивився на Волта з неприхованим розчаруванням, розуміючи, що доведеться розповісти деякі нюанси справи.

Волт посміхнувся.

Лем звернувся до дівчинки:

— Жовті очі.

Вона охнула і застигла.

— Так! Звідки вам це відомо? Ви знаєте, що там було?

Трейсі хотіла підвестися, але скривилася від болю, шви на її рані напружились, і вона змушена була сповзти назад.

— Що то було, що?

— Трейсі, — сказав Лем, — я не можу сказати, що то було. Я підписував клятву про мовчання. Якщо я порушу її, то потраплю до в’язниці, але важливо інше… Я після цього не зможу себе поважати.

Трейсі насупилася, але врешті-решт кивнула.

— Здається, я зрозуміла.

— Добре. Тепер розкажи мені все, що знаєш про нападника.

Як виявилося, вона мало що помітила, оскільки ніч була темною, а ліхтарик освітив Аутсайдера лише на мить.

— Досить великий як для тварини… десь такий, як я. З жовтими очима. — Трейсі знизала плечима. — І… з дивним обличчям.

— Тобто?

— З ґулями… якесь викривлене.

Хоч дівчинка й раніше була дуже блідою, а тепер побіліла ще більше, і на її чолі виступили рясні краплини поту.

Зіпершись на спинку ліжка, Волт нахилився вперед, жадібно ловлячи кожне слово.

Подмух вітру за вікном, що налетів з боку Санта-Ани, злякав дівчинку. Вона зі страхом глянула на вікно, яке задеренчало, так наче боялась, що ось зараз щось залетить через шибку в палату.

Лем подумки згадав, що Аутсайдер таким же чином проникнув до Веза Далберґа.

Дівчинка важко зглитнула.

— У тієї тварини була велика паща… і зуби…

Вона сильно тремтіла, і Лем поклав їй руку на плече, щоб заспокоїти.

— Все гаразд, золотце. Все вже позаду.

Трейсі якийсь час помовчала, мабуть, заспокоюючись, а тоді, все ще тремтячи, промовила:

— Вона була волохатою… але я не впевнена, і дуже сильною.

— На яку тварину ця істота була схожа? — запитав Лем.

Дівчинка похитала головою.

— Вона ні на що не була схожа.

— Але якщо ти стверджуєш, що вона була схожа на якусь тварину, то, можливо, на кугуара?

— Ні, не на кугуара.

— На собаку?

Трейсі завагалася.

— Можливо… трохи на собаку.

— На ведмедя?

— Ні.

— На пантеру?

— Ні. І взагалі ні на жодну кішку.

— На мавпу?

Трейсі знову завагалася й замислено насупилась.

— Не знаю, як так… але, можливо, трохи на мавпу. Хіба що в жодної собаки чи мавпи не побачиш таких зубів.

Двері відчинилися і зайшов лікар Селбок.

— П’ять хвилин уже минуло.

Волт почав махати рукою, виганяючи лікаря.

Лем його заспокоїв:

— Усе гаразд. Ми закінчуємо. Дайте нам ще півхвилини.

— Я рахуватиму кожну секунду, — сказав Селбок, відступаючи.

— Можна на тебе покластися? — звертаючись до дівчинки, запитав Лем.

Вона зустрілася з ним поглядом і своєю чергою запитала:

— Щоб я мовчала?

Лем кивнув.

Трейсі сказала:

— Так. Звісно, я нікому нічого не хочу розповідати. Мої батьки гадають, що я вже досить розвинена як на свій вік, я маю на увазі — психічно й емоційно. Але якщо я почну розповідати неймовірні історії… про чудовисько, наприклад, то вони подумають, що я не така вже й доросла і недостатньо відповідальна, щоб доглядати за кіньми. Тому вони можуть відкласти плани з вирощування потомства. Я не можу так ризикувати, пане Джонсон. Гадаю, то був скажений койот. Але…

— Що?

— Скажіть, будь ласка… чи може воно повернутися?

— Навряд чи. Але деякий час краще не виходити до стайні вночі, добре?

— Добре, — погодилася дівчинка.

Зважаючи на її перелякане обличчя, вона ще декілька тижнів сидітиме вдома після заходу сонця.

Вони вийшли з кімнати, подякували лікарю Селбоку за співпрацю і пішли до лікарняного гаража. Світати ще тільки починало, тож у просторій бетонній будівлі було порожньо. Їхні кроки відлунювали від стін.

Вони припаркувалися в одному гаражі, і Волт провів Лема до зеленого седана АНБ без номерів. Поки Лем устромляв ключ у двері й відкривав їх, Волт, озирнувшись, щоби перевірити, що поруч нема ні душі, промовив:

— Поясни мені, що відбувається.

— Не можу.

— Я все одно дізнаюся.

— Цю справу доручено не тобі.

— Тоді подай на мене в суд. Випиши ордер на арешт.

— Без проблем.

— За те, що я загрожую державній безпеці.

— Це буде справедливо.

— Відправ мене в буцегарню.

— Я можу це влаштувати, — пообіцяв Лем, хоча й знав, що не зробить цього.

Дивовижно, впертість Волта одночасно і дратувала Лема, й імпонувала йому. У нього було обмаль приятелів, а Волт доводився найкращим з-поміж них. Він втішався думкою про те, що так склалося через його перебірливість та вимогливість. Якби Волт здався, злякавшись федеральних органів, і «вимкнув» свою цікавість так само легко, як вимикають світло, то він би впав у Лемових очах.

— Що одночасно може бути схоже на пса і мавпу, та ще й мати жовті очі? — запитав Волт. — Хіба що твоя теща.

— От тільки не треба ще й мою тещу сюди вплітати, білосракий, — відповів Лем.

Не втримавшись від посмішки, він заліз у машину.

Волт відкрив двері й подивився на нього.

— Що, до дідькової матері, втекло з Банодайна?

— Я вже казав, що Банодайн тут ні до чого.

— А пожежа, що трапилася в лабораторії наступного дня?.. Вони вирішили таким чином позбавитися доказів?

— Не будь дурнем, — утомлено сказав Лем, всовуючи ключ у замок запалювання. — Докази можна знищити ефективнішим і не таким радикальним способом. Якщо вони дійсно існували. Бо насправді там нічого не було: Банодайн до цього ніяким боком не тулиться.

Лем уже завів двигун, але Волт не здавався. Він не давав Лему змоги зачинити двері й нахилився ще ближче, щоб той чув його навіть крізь шум двигуна.

— Генна інженерія. Ось чим займалися в Банодайні: морочилися з бактеріями та вірусами для розробки технологій, спрямованих на користь людству, наприклад, для виробництва інсуліну або знищення нафтових плям. Також, гадаю, вони марудяться з генами рослин, щоб вирощувати кукурудзу в кислотних ґрунтах або пшеницю, яка потребуватиме вдвічі менше води. Коли люди чують про генну інженерію, то завжди мислять вузько — у масштабах рослин і мікробів. Але якщо провернути це з генами тварини й отримати неймовірне потомство або взагалі новий вид? А якщо вони так і вчинили і воно втекло з Банодайна?

Лем сердито похитав головою.

— Волте, я не спеціаліст з рекомбінантних ДНК, але навряд чи наша наука настільки просунулася вперед, щоб займатися дослідженнями такого масштабу. Та й навіщо? Добре, припустимо, що там шляхом експериментів з генетичною структурою існуючих видів розробили нову тварину. Яка з неї буде користь, окрім показу на ярмарку потвор?

Волт примружився.

— Не знаю, розкажи.

— Послухай мене, на дослідження виділяється обмаль грошей і за крупні та дрібні ґранти ведеться жорстка боротьба. Ніхто не може дозволити собі фінансувати експерименти, які не приносять користі, зрозумів? Якщо мене попросили зайнятися цією справою, це означає, що вона стосується нацбезпеки. Можливо, у Банодайні розтринькували гроші Пентагону, щоб у майбутньому влаштувати ярмарок потвор.

— Іноді слова «тринькати» та «Пентагон» використовують в одному реченні, — сухо промовив Волт.

— Волте, подумай тверезо: одна справа, коли Пентагон дозволяє деяким своїм підрядникам витратити гроші на розробку важливих збройних комплексів, а зовсім інша — коли там свідомо витрачають шалені гроші на експерименти, які не стосуються оборонної сфери. Система може бути неефективною, корумпованою, але не геть дурною. Все ж повторюся: ця розмова безглузда, бо ця справа жодним чином не пов’язана із Банодайном.

Волт довго дивився на нього, а потім зітхнув.

— Господи, Леме, ти просто молодець. Я знаю, що тобі доводиться брехати, але сьогодні ти брешеш настільки майстерно, що мені ось-ось здасться, начебто ти говориш правду.

— Я кажу правду.

— Молодець. Тепер розкажи мені… що там із Везербі, Ярбеком та іншими? Ви вже знайшли вбивцю?

— Ні.

Співробітник, якому Лем доручив цю справу, доповідав, що Радянський Союз найняв чужого кілера, який взагалі був поза політикою. Розслідування, здавалося, зайшло у глухий кут. Але Волту він про це нічого не сказав.

Волт випрямився і вже хотів було зачинити двері, але потім знову нахилився до Лема.

— Ще одне. Ти помітив, що в нього є певна ціль?

— Ти про що?

— Після втечі з Банодайна воно постійно рухається на північ або на північно-північний захід, — сказав Волт.

— Чорт забирай, ніхто не втікав із Банодайна.

— З Банодайна до каньйону Святого Джима, потім — до Ірвайн-парку, а сьогодні вночі — у будинок Кішенів. Постійно рухається на північ або на північно-північний захід. Гадаю, ти знаєш, що це може означати і куди воно прямує, але, звісно ж, я не насмілюся запитати, бо ти одразу ж запроториш мене до в’язниці.

— Я тобі розповів усю правду про Банодайн.

— Це ти так говориш.

— Ти нестерпний, Волте.

— Це ти так гадаєш.

— Так усі вважають. Тепер можна мені поїхати додому? Я геть втомлений.

Посміхаючись, Волт нарешті дав зачинити двері.

Лем виїхав з лікарняного гаража на Мейн-стріт, а потім повернув на автомагістраль, яка вела до Пласентії. Він сподівався лягти спати до світанку.

Поки Лем вів седан вулицями, безлюдними, як відкритий океан, то думав про те, чому Аутсайдер рухався на північ. Він теж це помітив. Лем був упевнений, що знає, кого Аутсайдер шукає, хоч і не визначив його точного місцезнаходження. По-перше, пес та Аутсайдер знають одне про одного. Вони могли якимось містичним чином відчувати настрій і вчинки один одного на рівні інстинкту, навіть перебуваючи на значній відстані. Дейвіс Везербі майже на повному серйозі стверджував, що між цими двома істотами існує телепатичний зв’язок. І тепер Аутсайдер, найімовірніше, керуючись оцим шостим відчуттям, переслідує пса.

Лем сподівався, що це не так і що пес у безпеці.

Ще в лабораторії було очевидно, що пес боїться Аутсайдера, і на це існували свої причини. Вони були як інь і янь проекту «Франциск», його успіхом та поразкою, світлою і темною сторонами. Пес був настільки чудовим, правильним і хорошим, наскільки жахливим, порочним і злим був Аутсайдер. Дослідники помітили, що Аутсайдер не боїться пса, але всім серцем ненавидить його. Ніхто не міг зрозуміти чому. Тепер, коли обидві істоти опинилися на свободі, Аутсайдер тільки тим і займався, що шукав пса, бо єдиним його бажанням було розірвати ретривера на шматки.

Нараз Лем зауважив, що, розхвилювавшись, не помітив, як занадто сильно прискорився. Автомобіль мчав автомагістраллю, неначе ракета, тому він трохи зменшив швидкість.

Де б пес на знайшов собі прихисток, він перебував у смертельній небезпеці, як і той, хто прихистив його.