Хранителі

Розділ 2

1

Нору Дейвон налякав телемайстер. Хоча йому було вже близько тридцяти (її одноліток), він поводився як нахабний підліток-вихватько. Коли вона відчинила йому двері, він зухвало подивився на неї і назвався: «Арт Стрек, “Водлоуз ТіВі”», а коли вона знову зустрілася із ним поглядом, то він підморгнув їй. Це був високий, худорлявий і доглянутий чоловік, одягнутий в уніформу. Гладенько виголений, русяве волосся акуратно підстрижене та зачесане. Він справляв враження мазунчика, але не ґвалтівника чи психопата. Втім, Стрек одразу ж злякав Нору, можливо, через свою зухвалість і самовпевненість, яка контрастувала з його зовнішнім виглядом.

— Я до ваших послуг! — промовив Стрек, коли побачив завмерлу у дверях Нору.

Хоча ця фраза була досить невинною, проте через наголос на слові «послуги» його репліка видалася Норі страхітливо непристойною. Нора була впевнена, що зрозуміла його правильно. Але вона викликала майстра з «Водлоуз ТіВі» й не могла прогнати його просто так. Якби вона почала йому щось пояснювати, розпочалася би пересварка, а Нора не була скандальною особою. Тому вона впустила його.

Поки Нора вела його широким прохолодним коридором до арки, через яку вони потрапили до вітальні, в неї з’явилося тривожне відчуття, що привабливий вигляд і широка посмішка цього майстра — це частина ретельного гриму. Він справляв враження звіра, який уважно за чимось спостерігає, і поводився так, наче всередині нього була стиснута пружина. Що більше вони віддалялися від парадного входу, тим більше Нора починала хвилюватися.

Арт Стрек йшов позаду занадто близько і майже нависав над нею.

— У вас дуже гарний будинок, місіс Дейвон. Дуже гарний. Мені подобається, — сказав він.

— Дякую, — сухо промовила вона, навіть не виправивши його помилки щодо її сімейного стану.

— Будь-який чоловік вважав би за щастя жити тут, чесно.

Оселю було побудовано у стилі, який іноді називали «старовинною іспанською Санта-Барбарою»: два поверхи, кремовий тиньк, дах із червоної черепиці, веранди, балкони, і повсюди натомість кутів — округлі лінії. На північній стіні вилися пишні червоні бугенвілії, з яких нападало яскравих пелюсток. Це був прекрасний дім.

Нора ненавиділа його.

Вона жила тут із дворічного віку (отже, всього двадцять вісім років), і весь час тітка Вайолет тримала свою залізну руку на її пульсі. В неї було нещасливе дитинство, а тепер і життя. Вайолет Дейвон померла рік тому. Але насправді Нора й досі перебувала під диктатом своєї тітки, оскільки пам’ять про стару каргу все ще жила в ній і душила її.

У вітальні Стрек поставив свою валізу з інструментами біля телевізора марки «Magnavox» і роззирнувся. Його здивував інтер’єр цієї кімнати.

Квітчасті шпалери в темних, похмурих тонах. Перський килим просто відразливий: завдяки блідо-жовтим вкрапленням його кольорова гама — сірий, темно-бордовий, волошковий — видавалася ще похмурішою. Масивні англійські меблі середини XIX ст., обрамлені химерною різьбою, стояли на ніжках у формі лап: важкі крісла, підставки для ніг, шафи в дусі доктора Калігарі[5], комоди виглядали так, наче кожен із них важив півтонни. Столики обтягнуті важкою парчею. Частина ламп із блідо-сірими абажурами була виготовлена з п’ютера[6], а частина — із темно-бордової кераміки, і ті, і другі давали обмаль світла. Штори здавалися виготовленими зі свинцю; між боковими панелями висіли пожовтілі фіранки, впускаючи в кімнату лише тоненьку смужку світла гірчичного кольору. Це зовсім не поєднувалося з іспанською архітектурою; Вайолет навмисне переробила інтер’єр цього шляхетного дому відповідно до свого несмаку.

— Це ви працювали над інтер’єром? — запитав Стрек.

— Ні, тітка, — промовила Нора. Вона стояла біля мармурового каміна, намагаючись триматися від майстра якнайдалі, але не залишаючи кімнату. — Це був її дім. Я… успадкувала його.

— На вашому місці я б усе це викинув, — промовив Стрек. — Перетворив би це місце на яскраву і веселу кімнату. Перепрошую за свої слова, але це на вас не схоже. Можливо, це й нормально для якоїсь старої діви… Вона ж була старою дівою, еге ж? Я так і думав. Це нормально для старої баби, але не для такої гарненької жіночки, як ви.

Нора хотіла насварити його за зухвалість, закрити йому рота і попросити полагодити телевізор, але в неї не було сил постояти за себе: тітка Вайолет привчила її до покірності.

Стрек посміхався, при цьому правий куточок його рота кривився найнеприємнішим чином, так наче він шкірився.

Нора змусила себе сказати:

— Мені подобається.

— Та невже?

— Так.

Стрек знизав плечима.

— Що з телевізором?

— Зображення постійно бігає і сніжить.

Стрек відсунув телевізор від стіни, увімкнув його і почав спостерігати за зображенням. За якийсь час він увімкнув невелику переносну лампу в розетку, щоб освітити задню стінку телевізора.

Старовинний годинник у коридорі вибив чверть години одним ударом, який рознісся по всьому будинку.

— Ви часто дивитеся телевізор? — запитав він, відкручуючи протипиловий щиток.

— Ні, — відповіла Нора.

— Мені подобаються мильні серіали, що крутять уночі: «Даллас», «Династія» і таке інше.

— Я не дивлюся їх.

— Невже? Та не може такого бути. — Стрек хитро засміявся. — Всі дивляться їх, хоч і не зізнаються. Немає нічого цікавішого за сюжети, де постійно когось підставляють, дурять, крадуть, брешуть… і зраджують. Розумієте, про що я? Люди сидять, дивляться і цмокають язиками, говорячи: «Гидота», але все ж прикипають до телевізора. Така вже людська натура…

— Мені… мені треба на кухню, — нервово сказала Нора. — Покличте мене, коли полагодите телевізор.

Нора залишила кімнату і коридором пішла в бік стулкових кухонних дверей.

Вона тремтіла і зневажала себе за слабкість, через яку так легко піддалася страху, але не могла змінити свою натуру.

Вона була сірою мишею.

Тітка Вайолет часто казала:

— Дівчинко, у світі є два людські типажі: коти і миші. Коти йдуть, куди хочуть, роблять, що їм заманеться, і беруть усе, що захочуть. Вони агресивні та самодостатні. У мишей, навпаки, немає ні краплі агресії. Вони зазвичай вразливі, тихенькі й сором’язливі. Найкраще вони почуваються тоді, коли пригинають голову і приймають те, що отримують від життя. Ти — мишка, люба. Це не погано. Ти зможеш бути достатньо щасливою. У мишей, можливо, не таке насичене життя, як у котів, але якщо миша сидить у своїй безпечній нірці, то проживе довше, ніж кіт, і матиме менше клопотів.

Зараз у вітальні нишпорив кіт, котрий лагодив телевізор, а Нора сиділа на кухні тихенько, наче мишка. Вона збрехала Стреку, позаяк нічого не готувала. Пару секунд вона постояла біля зливальниці, зчепивши холодні долоні — вони завжди були холодними — і міркуючи, чим би зайнятися, поки Стрек закінчить роботу й піде. Вона вирішила спекти торт — жовтий із шоколадною глазур’ю. Це допоможе їй відволіктися і забути про двозначне підморгування Стрека.

Нора взяла посуд та інше начиння, не забувши за електроміксер, вийняла з буфету пакетик з інгредієнтами для випічки й почала готувати. Незабаром під впливом рутинної хатньої роботи її змучені нерви заспокоїлись.

Коли вона розлила тісто у дві форми, в кухню прийшов Стрек і запитав:

— Ви любите готувати?

Від здивування Нора ледь не впустила порожню металеву миску з-під тіста та лопатку, проте якось-таки втримала їх і поклала у мийку — при цьому лише легенький брязкіт виказав її напругу.

— Так, я люблю готувати.

— Чудово! Завжди любив жінок, які обожнюють жіночу роботу. А ви, мабуть, ще й вишиваєте, в’яжете, плетете мереживо чи щось таке?

— Плету мережива, — відповіла Нора.

— Ще краще.

— Ви полагодили телевізор?

— Майже.

Нора вже була готова поставити торт у духовку, але не хотіла брати форму, поки Стрек дивився на неї, оскільки боялася, що її руки сильно тремтітимуть. Відтак він побачить її переляк і ще більше знахабніє. Тому Нора залишила повні форми на столі і взялася до глазурі.

Стрек невимушено зайшов углиб великої кухні. Він був розслабленим, приязно посміхався і йшов прямісінько до Нори.

— Можна води?

Нора ледь не зітхнула з полегшенням, переконуючи себе, що йому тут справді потрібна лише холодна вода.

— Так, звісно, — сказала вона, беручи з буфету склянку, а тоді наповнюючи її.

Коли вона обернулася і простягнула йому склянку, він уже стояв поряд, підкравшись тихенько, наче кіт. Нора мимоволі здригнулася, і трохи води вихлюпнулося на підлогу.

— Ви… — почала було вона.

— Ось, — сказав Стрек, забираючи в Нори склянку.

— …злякали мене.

— Невже? — сказав він, посміхаючись і свердлячи її своїми крижаними блакитними очима. — Повірте, я не хотів. Пробачте мені. Пані Дейвон, я нічого вам не зроблю, чесно. Я всього лише хочу води. Сподіваюсь, ви нічого такого не подумали?

Який нахаба! Нора повірити не могла, що є такі нахабні, язикаті, безапеляційні й агресивні люди. Вона хотіла дати йому ляпаса, але боялася наслідків. Це могло радше заохотити його, а не відлякати, бо таким чином вона визнає його образливі двозначні натяки та залицяння.

Стрек похітливо витріщався на Нору, і це бентежило її, як і його хижа посмішка.

Нора вирішила, що найкращим порятунком від Стрека буде вдавати невинність і надзвичайну черствість та ігнорувати його огидні сексуальні натяки, роблячи вигляд, що вона не розуміє їх. Отже, вона повинна поводитися, наче мишка, якій загрожує невідворотна небезпека. Слід прикидатися, що ти не помічаєш кота, що його тут узагалі нема. Можливо, це збентежить його і він, розчарований відсутністю реакції, піде шукати сприйнятливішу жертву.

Щоб уникнути його вимогливого погляду, Нора відірвала кілька паперових серветок з роздавача поряд із мийкою і взялася витирати розлиту воду. Проте коли вона нахилилася перед Стреком, то лише тоді зрозуміла свою помилку, позаяк поки вона вовтузилася, він не відійшов, а продовжував стояти, майже нависаючи над нею. В цій сцені було повно еротичних натяків. Коли Нора усвідомила вразливість своєї пози, вона підвелася і побачила, що Стрек посміхається ще ширше, ніж раніше. Зашарівшись і геть розхвилювавшись, Нора викинула мокрі серветки у смітник під мийкою.

Арт Стрек промовив:

— Куховарити, плести мережива… гадаю, це дуже добре. А що ви ще полюбляєте робити?

— Боюся, що це все, — сказала вона. — В мене немає жодних незвичайних хобі. Я нецікава особа. Пересічна і навіть нудна.

Проклинаючи себе за нездатність випхати нахабу з дому, Нора прослизнула повз нього до плити, вдаючи, що бажає перевірити, чи та нагрілася. Насправді ж Нора хотіла опинитися подалі від Стрека.

Він пішов за нею, тримаючись поряд.

— Коли я стояв біля парадного, то бачив купу квітів. Ви їх вирощуєте?

Витріщаючись на кнопки на плиті, Нора відповіла:

— Так… Я люблю садівництво.

— Схвалюю, — промовив Стрек таким тоном, наче Норі доконче потрібне було його схвалення. — Квіти… Добре, коли жінки цікавляться таким. Куховарство, плетіння мережива, садівництво… та у вас чи не цілий набір жіночих хобі й талантів. Готовий заприсягнутися, що ви з усім добре даєте раду. Я маю на увазі, з усім, що стосується жіночих справ. Гадаю, ви в цьому першокласна жінка.

«Якщо він торкнеться мене, я закричу», — подумала Нора.

Але стіни старого будинку були доволі товстими, а сусіди мешкали далеченько. Ніхто не почує і не прийде на поміч.

«Я опиратимуся, — подумала Нора. — І не здамся просто так».

Але насправді вона не була впевнена, що спроможна вчинити спротив, бо не знала, як це робити. Навіть якщо вона спробує, він усе одно більший і сильніший.

— Гадаю, ви в усьому першокласна жінка, — повторив Стрек ще задерикуватіше.

Нора повернулася від плити і вимушено засміялася:

— Мій чоловік здивувався би, почувши це. Мені непогано вдаються торти, але, на жаль, без припеченої шкоринки, а печеня завжди виходить занадто сухою. Плету я непогано, але надто довго.

Нора прослизнула повз нього і повернулася до столу. Відкриваючи коробку з глазур’ю, вона сама була здивована власною балакучістю. Відчай зробив її говіркою.

— Я добре доглядаю за квітами, але хазяйка з мене так собі. Якби чоловік не допомагав, то тут панував би цілковитий безлад.

Норі здалося, що вся її поведінка і мовлення відгонять фальшем. Якщо навіть вона відчула у своєму голосі істеричні нотки, то Стрек і поготів. Але, певна річ, після її згадки про чоловіка Арт Стрек добре подумає, чи варт робити подальші кроки. Поки Нора насипала порошок у миску, додаючи потрібну кількість масла, Стрек пив воду. Потім він підійшов ближче і поставив склянку в мийку з брудним посудом та іншим кухонним начинням. Цього разу він не терся біля неї занадто близько.

— Ну, пора до праці, — промовив він.

Нора навмисне відчужено посміхнулася йому і кивнула. Вона почала тихо наспівувати, повернувшись до своєї роботи, наче її ніхто й не тривожив.

Стрек пройшов крізь кухню, зупинився біля стулчастих дверей і промовив:

— Ваша тітка полюбляла темні місця, чи не так? Ця кухня теж би розквітла, якби її пофарбувати веселішими кольорами.

Стрек залишив кухню до того, як Нора встигла щось відповісти. Вона побачила лише, як за ним зачинялися двері.

Хоча Стрек висловив свою непрохану думку щодо кухонного інтер’єру, але Нора була задоволена собою: їй вдалося приструнчити нахабу, вдавшись до холоднокровної, але невинної брехні про неіснуючого чоловіка. Звісно, коти так не поводяться з агресором, але це не була і поведінка сором’язливої наляканої мишки.

Нора оглянула кухню з високою стелею і вирішила, що тут занадто темно: стіни були брудного блакитного кольору, а лампи в матових абажурах випромінювали тьмяне морозяне світло. Нора вирішила перефарбувати кухню і замінити лампи.

Сама лише думка про значні зміни в будинку Вайолет Дейвон бентежила Нору і спричиняла запамороки. Після смерті тітки Нора переоблаштувала лише свою спальню. Тепер, думаючи про те, чи під силу їй здійснити такі масштабні зміни, вона почувалася страшенно сміливою і непокірною. Можливо. Можливо, їй під силу. Якщо вона змогла відшити Стрека, то, можливо, їй вистачить сміливості кинути виклик своїй покійній тітці.

Такий піднесений самовдоволений настрій тривав усього двадцять хвилин. Цього було достатньо, щоби поставити форми з тортом у духовку, збити глазур і помити кухонне начиння. Потім повернувся Стрек і повідомив, що він полагодив телевізор, і виписав їй рахунок. Хоч він здавався пригніченим, коли йшов із кухні, але поводився не менш нахабно. Стрек оглянув її згори вниз, наче подумки роздягаючи, а відтак із викликом подивився їй в очі.

Нора вважала, що рахунок занадто великий, але нічого не сказала, бо хотіла якнайшвидше випровадити Стрека з будинку. Поки він сидів за столом і виписував рахунок, він застосував звичний прийом: підсунувся ближче до неї, намагаючись звабити своєю мужністю та статурою. Коли вона підвелася і простягнула йому чек, він узяв його таким чином, щоб Нора відчула його недвозначний дотик.

Поки Нора проводжала його в коридорі, вона очікувала, що він раптом поставить свою валізу з інструментами і нападе ззаду. Але коли вона дійшли до дверей, Стрек пройшов повз неї на терасу, і серце Нори припинило калатати.

Стрек зупинився вже за дверима.

— А чим займається ваш чоловік?

Це питання спантеличило Нору. Він би міг запитати це на кухні, коли вона завела про нього мову, проте зараз така цікавість була недоречною.

Нора могла сказати Стреку, що то не його діло, але досі його боялася. Вона відчувала, що його можна легко розсердити, а стримувана жорстокість може вирватися через будь-яку дрібницю. Тому вона знову збрехала йому, сподіваючись, що це остудить його запал.

— Він… поліцейський.

Стрек здивовано звів брови.

— Невже? Тут? У Санта-Барбарі?

— Так.

— Непогано, як для поліцейського.

— Вибачте? — промовила Нора.

— Не знав, що поліцейським так добре платять.

— Здається, я говорила, що успадкувала будинок від тітки.

— Звісно, я пам’ятаю. Ви говорили.

Намагаючись зробити свою брехню більш правдоподібною, Нора додала:

— Ми мешкали у квартирі. А потім моя тітка померла і ми переїхали сюди. Ви праві: ми ніколи б не спромоглися купити такий будинок.

— Ну, — відповів Стрек, — я радий за вас, чесно. Така гарна жінка заслуговує на гарний будинок.

Він зняв уявний капелюх, підморгнув їй і пішов у напрямку вулиці, де на узбіччі стояв припаркований його білий мікроавтобус.

Нора зачинила двері і спостерігала за ним крізь овальне вітражне віконечко посеред дверей. Стрек озирнувся і помахав їй рукою. Нора відійшла від вікна у темний коридор, звідки її неможливо було побачити, і продовжувала звідти спостерігати за ним.

Певна річ, Стрек не повірив їй. Він знав, що Нора вигадала історію про чоловіка. Не треба було говорити, що вона вийшла заміж за копа; її спроба відхилити його залицяння була занадто очевидною. Краще б вона сказала, що її чоловік — сантехнік чи лікар. Будь-хто, але не коп. І все ж таки Арт Стрек пішов геть. Хоч він і знав про її брехню, все ж пішов, упіймавши облизня.

Тільки тоді, коли мікроавтобус Стрека від’їхав, Нора стала почуватись у безпеці. Хоча, якщо чесно, тінь тривоги залишилася.

2

Після вбивства доктора Дейвіса Везербі Вінс Наско поїхав на своєму сірому мікроавтобусі «форд» до СТО на шосе «Пацифік коаст». У телефонній будці він вкинув в автомат кілька монеток і набрав один із лос-анджелеських номерів, який пам’ятав віддавна.

На тому кінці дроту відповів чоловік і повторив набраний Вінсом номер. Це був один із тих трьох голосів, які відповідали на дзвінки. Вчора голос із телефонної слухавки був тихим, із низьким тембром. Часто Вінсу доводилося розмовляти з іншим чоловіком, власником напрочуд різкого голосу, який дратував Вінса.

Зрідка відповідала жінка; у неї був сексуальний гортанний і якийсь дівочий голос. Вінс ніколи не бачив її, але часто уявляв.

Коли чоловік із тихим голосом повторив номер, Вінс промовив:

— Все готово. Я радий, що ви зателефонували мені, і я завжди до ваших послуг.

Він був упевнений, що чоловік на тому кінці дроту теж упізнав його.

— Я радий, що все добре. Ми високо цінуємо вашу роботу. Тепер запам’ятайте наступне, — сказала контактна особа і проказала семизначний номер.

Вінс здивовано повторив.

Контактна особа додала:

— Це один із таксофонів на Фешн-Айленд на променаді біля супермаркету «Робінсонз». Ви зможете бути там через п’ятнадцять хвилин?

— Звісно, — сказав Вінс. — Навіть через десять.

— Я перетелефоную через п’ятнадцять хвилин.

Вінс поклав слухавку і, посвистуючи, пішов назад до мікроавтобуса. Те, що його відправили до іншого таксофону за «деталями», могло означати лише одне: у них знову є для нього робота, і це вже друге завдання за один день!

3

Після того як Нора спекла торт і покрила його глазур’ю, вона пішла до своєї спальні у південно-західній частині другого поверху.

Коли Вайолет Дейвон ще була жива, ця спальня була її прихистком, незважаючи на відсутність замка на дверях. Як і всі кімнати у цьому будинку, спальня також була напхом напхана громіздкими меблями. Здавалося, що це склад, а не дім. Та й у всіх інших аспектах це було похмуре приміщення. А проте коли Нора закінчувала зі своїми справами або тітка відпускала її після безкінечних напучувань, вона бігла у спальню, де її рятували книги та яскраві мрії.

Вайолет постійно перевіряла, що поробляє її племінниця, тихо скрадаючись коридором і зненацька відкриваючи незачинені двері з надією заскочити Нору за чимось осудливим. Тітка часто влаштовувала такі неочікувані перевірки, коли Нора була дитиною та підлітком, проте пізніше стала рідше це робити, хоча продовжувала контролювати Нору до самої смерті, незважаючи на те, що та вже була дорослою жінкою. Оскільки Вайолет любила вдягатись у все темне, волосся зав’язувала у жмутик, а її бліде гостре обличчя навіть не здогадувалось про існування косметики, вона радше була схожа на чоловіка, ніж на жінку: такий собі суворий чернець у грубій чорній рясі, який снує коридорами якогось похмурого середньовічного монастиря, слідкуючи за поведінкою своїх братів.

Якщо Вайолет ловила Нору за мріянням чи спанням, то суворо вичитувала їй і давала важку роботу: тітка не терпіла лінощів.

Тітка Вайолет дозволяла Норі читати книги — звичайно, перед тим перевіривши їхній зміст, — хоч би тому, що вони повчали. Окрім того, Вайолет часто повторювала:

— Певна річ, звичні до дому жінки, як ото ми з тобою, ніколи не вестимуть гламурне життя і ніколи не подорожуватимуть екзотичними місцями. Тому книжки мають для нас особливе значення. Завдяки їм ми можемо пізнавати світ умоглядно. Саме з цієї причини вони для нас настільки цінні. Це не так уже й зле. Жити у світі книжок краще, ніж спілкуватися з друзями чи пізнавати… чоловіків.

За підтримки поступливого сімейного лікаря Вайолет не віддала Нору в середню школу, зіславшись на слабке здоров’я дитини. Вона навчалася вдома, тому книги також були її єдиною школою.

Нора до тридцяти років не лише прочитала тисячі книг, а й сама навчилася малювати маслом, акрилом, аквареллю й олівцем. Тітка Вайолет схвалювала малювання та живопис. Мистецтво стало ще одним прихистком Нори, в якому вона ховалася від сірих домашніх буднів, і воно допомагало їй уникати людей, які, без сумніву, не прийняли б її, які могли навіть її образити і розчарувати.

В одному кутку Нориної кімнати стояв планшет, мольберт і шафка зі знаряддям для малювання. Вона створила свою невелику студію, зсунувши меблі, а не виносячи зайві деінде, що створило клаустрофобічний ефект.

Норі часто здавалося, що підлога у спальні ось-ось провалиться під масивом дерева, а сама вона гепнеться у кімнату під спальнею, де її розчавить власне ліжко з балдахіном. Зазвичай такі побоювання виникали вночі, але траплялися і вдень. Коли її охоплював подібний страх, Нора вибігала на галявину на задньому дворі, де сиділа на свіжому повітрі, охопивши себе руками, і трусилася. Так відбувалося до її двадцятип’ятиріччя, а потім вона усвідомила, що напади паніки спричиняють не лише надмір меблів і похмурий інтер’єр дому, а й засилля тітки.

Одного суботнього ранку, чотири місяці тому й через вісім місяців після смерті Вайолет Дейвон, Нора раптом відчула гостру потребу у змінах і швидко зробила перестановку у своїй студії. Вона переносила і тягала дрібніші меблі, акуратно розставляючи їх в інших п’яти кімнатах другого поверху. Деякі важчі речі доводилося розбирати і переносити по частинах. Зрештою у спальні залишилися лише ліжко з балдахіном, нічний столик, крісло, мольберт, рисувальна дошка, табуретка та шафка з різним малярським причандаллям. Це все, що їй було потрібно. Потім вона здерла зі стін шпалери.

Упродовж тих запаморочливих вихідних Нора відчувала, що в ній відбулася революція і що її життя більше ніколи не буде таким, як раніше. Але поки вона робила революцію у спальні, її бунтарський дух згас, відтак усі інші кімнати в будинку зосталися непорушеними.

Але тепер принаймні ця кімната посвітлішала і навіть повеселішала. Стіни були пофарбовані у блідо-жовтий колір, а штори замінені жалюзями «Леволор» під колір стін. Вона забрала геть похмурий килим і натерла красивий дубовий паркет.

Тільки тоді Нора ще сильніше відчула, що ця кімната стала її притулком. Коли вона впевнено ввійшла у спальню і ще раз оглянула справу своїх рук, у неї одразу ж покращився настрій і вона навіть на якийсь час відволіклася від своїх тривог.

Після страхітливої зустрічі зі Стреком Нору, як завжди, заспокоювали жовті тони її яскравої кімнати. Вона сіла за рисувальну дошку і почала робити олівцем ескіз для майбутньої картини олією, задум якої плекала вже певний час. Спочатку в неї тремтіли руки, і їй навіть кілька разів довелося зупинятися, щоб заспокоїтися і продовжити малювати. Проте через деякий час страх зник.

Вона вже навіть могла подумати про Стрека й уявити, наскільки далеко він би зайшов, якби їй не вдалося випровадити його з дому. Останнім часом Нора сумнівалася, що песимістичний погляд Вайолет Дейвон на світ та людей був правильним; хоча Норі і прищепили такий світогляд змалку, її постійно мучили сумніви, що він настільки покручений і навіть збочений. Але зустріч з Артом Стреком слугувала яскравим доказом того, що Вайолет мала рацію; надто часті контакти із зовнішнім світом були небезпечними.

Коли Нора зробила половину малюнка, то задумалася над тим, чи правильно вона потрактувала слова та вчинки Стрека. Звісно ж, він не чіплявся до неї. З нею такого не могло статися.

Зрештою, чим вона могла зацікавити чоловіка, будучи звичайною, домашньою, а можливо, навіть невродливою жінкою. Нора була впевнена в цьому. Незважаючи на деякі недоліки Вайолет, у старої були і чесноти. Одна з них — це безпосередність. Нора була непривабливою і непримітною, тому навіть мріяти не могла про обійми, поцілунки чи пестощі. Тітка Вайолет дала їй це зрозуміти ще за дитячих літ.

Хоч Стрек і був неприємним типом, але привабливим і, без сумніву, мав успіх у гарненьких жінок. Лише дурень міг припустити, що він зацікавиться такою попелюшкою, як вона.

Нора досі носила одяг, який їй придбала тітка: темні безформні сукні та спідниці і блузки, як і в самої Вайолет. Яскравіші й жіночніші сукні лише підкреслювали б її худорляве негарне тіло та непримітне і непривабливе обличчя.

Але чому Стрек назвав її привабливою?

А… це ж очевидно: він, мабуть, таким чином брав її на кпини.

Або, ймовірніше, це просто був вияв ввічливості та приязності.

З кожною секундою Нора переконувалася, що погано думала про бідолаху. У свої тридцять вона вже була знервованою старою дівою, яка всього боялася і страждала від самотності.

Від цієї думки їй на якусь мить стало сумно. Але вона змусила себе зосередитися на ескізі й почала наступний з іншої перспективи. Вже проминула обідня година, а Нора, занурившись у живопис, забула про все на світі.

Внизу старовинний годинник чітко вибивав години, півгодини та чверть години.

Сонце, що котилося на захід, усе золотішало і золотішало, а в кімнаті з наближенням вечора ставало все світліше. Здавалося, що виблискує саме повітря. За вікном, яке виходило на південь, під травневим вітерцем легенько погойдувалася велика пальма.

Близько четвертої Нора вже повністю заспокоїлася і, малюючи, навіть щось наспівувала. Несподіване дзеленчання телефона змусило її злякано здригнутися.

Нора поклала олівець і потягнулася за слухавкою.

— Алло?

— Дивно, — сказав чоловік.

— Що?

— Вони ніколи не чули про нього.

— Вибачте, але, гадаю, ви помилилися номером, — відповіла Нора.

— Це ви, місіс Дейвон?

Тепер вона впізнала його голос. Це був… Стрек. На мить вона оніміла.

Стрек сказав:

— Вони ніколи не чули про нього. Я зателефонував до поліції Санта-Барбари і попросив покликати поліцейського Дейвона, але там сказали, що в них такий не служить. Правда, дивно, чи не так, місіс Дейвон?

— Що вам треба? — запитала Нора тремтячим голосом.

— Гадаю, це якась помилка у комп’ютері, — відповів Стрек, тихо сміючись. — Так, звісно. Через якийсь комп’ютерний збій ваш чоловік зник із бази. Мабуть, вам слід йому про це повідомити, місіс Дейвон. Якщо він цього не владнає… чорт забирай, то йому можуть навіть не дати платню в кінці тижня.

Стрек поклав слухавку. Вона почула гудки й усвідомила, що слід було першою покласти слухавку, як тільки він сказав, що телефонував до поліції. Їй не треба було заохочувати його, вислуховуючи по телефону оте базікання.

Нора пройшлася будинком, перевіривши всі вікна та двері. Все було надійно зачинено.

4

У «Макдональдсі» на Іст-Чепмен-авеню в Орінджі Трейвіс Корнелл замовив п’ять гамбургерів для золотистого ретривера. Пес, що сидів на передньому сидінні пікапа, з’їв усе і висловив свою вдячність, лизнувши Трейвіса в обличчя.

— У тебе дихання алігатора, у якого проблеми зі шлунком, — промовив Трейвіс, відштовхуючи ретривера.

Шлях назад до Санта-Барбари зайняв три з половиною години, оскільки у порівнянні з ранком на трасах побільшало машин. Під час подорожі Трейвіс дивився на свого супутника і розмовляв з ним, очікуючи прояву того самого незвичайного розуму, що його побачив раніше. Але ці очікування не справдилися. Ретривер поводився, як будь-який пес під час подібної мандрівки. Іноді він сідав прямо, дивлячись крізь вітрове або бічне скло. Хоча Трейвісу здавалося, що він робить це із дещо більшою як для пса цікавістю й уважністю. Але здебільшого пес спав, згорнувшись на сидінні й посапуючи уві сні, або ж із сонним виглядом на морді скімлив і позіхав.

Коли сморід від брудної собачої шерсті став нестерпним, Трейвіс опустив скло, щоби провітрити кабіну, і ретривер висунув голову назустріч вітру. Його вуха та шерсть метлялися, а на морді з’явився дурнуватий і водночас чарівний безглуздий вираз, який буває в усіх собак, що висовують голову у вікно під час їзди.

В Санта-Барбарі Трейвіс зупинився біля міні-маркету. Там він купив кілька бляшанок «Альпо»[7], пачку собачого печива «Мілк-боун», масивні пластикові миски для корму та води, оцинковану ванну, пляшку шампуню для домашніх тварин з компонентами проти бліх і кліщів, гребінець для розчісування шерсті, ошийник та повідець.

Поки Трейвіс закидав це все на заднє сидіння свого пікапа, пес спостерігав за ним крізь заднє вікно, притиснувши вологий ніс до скла.

Сідаючи за кермо, Трейвіс сказав:

— Ти брудний і смердиш. Не проти прийняти ванну?

Пес позіхнув.

Поки Трейвіс під’їжджав до орендованого ним чотирикімнатного бунгало на півночі Санта-Барбари і вимикав двигун пікапа, йому стало цікаво, чи ранкова поведінка пса справді була такою дивною, як йому здалося.

— Якщо ти знову не втнеш чогось подібного, то мені доведеться визнати, що мені це здалося, що я з’їхав з глузду і все вигадав, — звернувся Трейвіс до пса, відкриваючи двері парадного входу.

Пес сидів на порозі й запитально дивився на Трейвіса.

— Ти хочеш, щоб через тебе я сумнівався у своєму здоровому глузді? Гмммммм.

Помаранчево-чорний метелик пролетів повз обличчя ретривера, злякавши його. Пес гавкнув і погнався за летючою здобиччю в бік тротуару.

Кидаючись туди-сюди галявиною, високо підстрибуючи і клацаючи зубами в повітрі, ретривер ніяк не міг спіймати свою яскраву здобич. Він ледь не перечепився через величезний стовбур канарської фінікової пальми з ромбоподібним візерунком, потім ледь не забив памороки об бетонну ванночку для птахів, а затим незграбно впав у клумбу з бальзаміном Гокера. Там метелик безпечно полетів угору. Ретривер перекотився, звівся на лапи й вистрибнув із квітів.

Коли пес усвідомив, що програв, то повернувся до Трейвіса. Той збентежено подивився на ретривера.

— Дивний пес, — промовив Трейвіс. — Отаке чудити!

Він відчинив двері, ретривер зайшов усередину й одразу ж узявся досліджувати нове помешкання.

— Сподіваюсь, тебе привчили до лотка! — крикнув Трейвіс навздогін.

Він заніс ванну і поліетиленовий пакет з іншими покупками на кухню. Залишив там собачий корм і пластикові миски, а все інше виніс крізь задні двері надвір. Він поставив ванну на бетонну терасу поряд зі скрученим шлангом, прикріпленим до водопровідного крана.

Зайшовши знову в дім, Трейвіс дістав відро з-під кухонної зливальниці, наповнив найгарячішою водою, виніс і вилив у корито. Трейвіс повторив цю процедуру чотири рази, аж раптом прибіг ретривер і почав досліджувати задній двір. Поки чоловік наповнив ванну до половини, пес почав дзюрити через кожен метр побіленої бетонної загорожі, позначаючи територію.

— Коли припиниш знищувати газон, готуйся купатися, смердючко, — промовив Трейвіс.

Ретривер повернувся до нього, підвів голову і почав слухати, що йому говорять. Проте він аж ніяк не був схожим на одного із тих розумних псів, яких показують у фільмах. Здавалося, нічого не розуміє, а лише безтямно витріщається. Щойно Трейвіс замовк, він підбіг до стіни і знову подзюрив.

Трейвіс спостерігав за тим, як пес справляє природні потреби, і йому теж захотілося відлити. Він зайшов у туалет, а тоді перед ще одним мокрим ділом, яке на нього чекало, перевдягнувся в спальні у старі джинси та футболку.

Коли Трейвіс знову з’явився надворі, ретривер стояв біля ванни з гарячою водою зі шлангом в зубах. Якимось чином він умудрився відкрутити кран. Вода текла просто у ванну.

Відкрутити кран — для пса це була надзвичайно важка справа, якщо взагалі можлива. Трейвіс подумав, що це те саме, якби він, перевіряючи себе на винахідливість та спритність, спробував відкрутити однією заведеною за спину рукою пляшечку з аспірином, оснащену кришечкою з підстраховкою від її випадкового відкриття дітьми.

Він промовив вражено:

— Вода занадто гаряча для тебе?

Ретривер кинув шланг, вода з якого почала текти на терасу, а сам навдивовижу граційно заліз у ванну. Сівши там, він глянув на Трейвіса, наче хотів сказати: «Давай уже, дурню».

Трейвіс підійшов до ванни і присів поряд.

— Покажи мені, як ти вимикаєш воду.

Пес дурнувато подивився на нього.

— Покажи, — сказав Трейвіс.

Собака чмихнув і посунувся у теплій воді.

— Якщо ти відкрутив кран, то зможеш і закрутити. Як ти це зробив? Зубами? Напевно, зубами, не лапами ж. Але крутити його важко. Ти міг зламати зуб об ковану ручку.

Пес ледь визирнув з корита, якраз достатньо, щоб ухопити зубами пакет із шампунем.

— Ти не закручуватимеш кран? — запитав Трейвіс.

Пес лише загадково кліпнув.

Трейвіс зітхнув і перекрив воду.

— Добре. А ти — хитра штучка.

Він вийняв щітку та шампунь і простягнув ретриверу.

— Ось. Я тобі навіть не потрібен. Упевнений, що ти й сам зможеш дати собі раду.

Собака протяжно завив. Виття застрягло десь глибоко в горлі, і Трейвісу здалося, що пес наче каже йому: «Сам ти розумака!»

«Обережно, — подумав Трейвіс. — Так може і дах поїхати. Це тямковитий пес, але він не розуміє, що ти говориш, і не може тобі відповісти».

Ретривер покірно занурився у воду. Йому там подобалося. Наказавши псу вилізти з ванни і змивши шампунь, Трейвіс ще з годину розчісував його мокру шерсть. Він витягував колючки і травинки, що їх не вдалося змити, розплутував ковтюхи. Псу це не набридало, і перед шостою годиною його було годі впізнати.

Після причісування ретривер погарнішав. Його шерсть була здебільшого помірно золотистого кольору зі світлішими підпалинами на тильній стороні лап, животі й під хвостом, підшерстя — густим і м’яким, що добре зберігало тепло і відштовхувало воду, сама шерсть також була м’якою, але не такою густою, і в деяких місцях довше волосся кучерявилося. Хвіст ледь закручувався вгору, і через це ретривер виглядав щасливим і жвавим, і це враження ще більше посилювалося через постійне метляння ним.

Засохла кров за вухом була з невеликої подряпини, яка вже гоїлася. Кров на лапах з’явилася не від серйозної рани, а через те, що пес бігав кам’янистою поверхнею. Трейвіс просто полив тріщини розчином борної кислоти — легким антисептиком. Він був упевнений, що ретриверу лише день-два буде трохи незручно — або взагалі нормально, оскільки він не кульгав, — а через кілька днів усе владнається.

Тепер ретривер виглядав чудово, а Трейвіс натомість був мокрим, спітнілим і пропахлим собачим шампунем. Йому хотілося чимшвидше взяти душ і перевдягтися. Крім того, не завадило б і перекусити.

Залишалося лише одягти на пса ошийник. Проте коли він хотів зробити це, ретривер тихо загарчав і відступив подалі від Трейвіса.

— Воу, воу! Це всього лише ошийник, хлопче.

Пес дивився на круглий червоний шкіряний ошийник, що його Трейвіс тримав у руці, і продовжував гарчати.

— Погані спогади з ошийником?

Пес припинив гарчати, але й не підходив.

— З тобою погано поводилися? — запитав Трейвіс. — Напевно, так. Можливо, тебе душили ошийником, затягуючи його, або садовили на короткий ланцюг, еге ж?

Ретривер гавкнув і потрюхикав терасою до найдальшого кутка, вряди-годи позираючи на ошийник.

— Ти довіряєш мені? — запитав Трейвіс, сумирно стоячи на колінах.

Пес перевів погляд з ошийника на Трейвіса.

— Я не ображатиму тебе, — серйозно промовив Трейвіс. Він не почувався дурнем через те, що так безпосередньо і відверто говорить із псом. — Ти ж бо мав би це знати. Я маю на увазі, що ти добре відчуваєш такі речі, еге ж? Покладайся на свої інстинкти, хлопче, і довірся мені.

Пес повернувся з дальної частини тераси і став так, щоб Трейвіс не міг до нього дотягнутися. Він знову поглянув на ошийник, а потім витріщився на Трейвіса неприродньо уважним поглядом. Як і до цього, Трейвіс знову відчув якийсь незримий зв’язок із цим псом. Відчуття цього було навдивовижу очевидним і водночас — страхітним, оскільки його неможливо було передати словами.

Він сказав:

— Послухай, іноді мені доведеться водити тебе на повідку, а його ж чіпляють до ошийника, правда? Ось чому я хочу, щоб ти дав одягнути його на себе. В такому разі я зможу ходити із тобою повсюди, а крім того, він ще й відганяє бліх. Проте якщо ти не хочеш, я не наполягатиму.

Вони довго дивилися один на одного, в той час як ретривер, здавалося, обмізковує ситуацію. Трейвіс досі тримав ошийник, наче дарував його, а не погрожував ним. Пес продовжував дивитися в очі свого нового хазяїна. Нарешті ретривер обтрусився, чхнув і повільно підійшов.

— Молодець, — сказав Трейвіс заохочувальним тоном.

Підійшовши до Трейвіса, пес ліг на живіт, а потім перевернувся на спину й задер усі чотири лапи, тим самим повністю підкоряючись хазяїну. Ретривер подивився на нього поглядом, сповненим любові, довіри та легкого страху.

Хоч це було й безглуздо, але Трейвісу защеміло в горлі, а куточки очей зволожніли. Подумки обізвавши себе сентиментальним бовдуром, чоловік із зусиллям зглитнув і закліпав, щоби прогнати сльози. Але він знав, чому свідома покірність пса так розчулила його. Вперше за три роки Трейвіс усвідомив, що він комусь потрібен, відчув міцний зв’язок з іншою живою істотою. Вперше за цей час його життя набуло сенсу.

Трейвіс прикріпив ошийник і легенько почухав ретриверу живіт.

— Треба тебе якось назвати, — сказав він.

Пес підвівся і глянув на нього, настовбурчивши вуха, наче очікуючи, що Трейвіс зараз озвучить його ім’я.

«Господи, — подумав Трейвіс, — я намарне приписую йому людські якості. Він усього лише пес, хоч і особливий. Він може вдавати, наче чекає, що ось зараз його покличуть на ймення, хоча він стопудово не розуміє людської мови».

— Не можу підібрати жодного імені, — нарешті сказав Трейвіс. — Втім, не будемо поспішати. Треба, щоб ім’я дійсно личило. Ти ж не звичайний пес, волохата мордо. Треба подумати над годящим іменем.

Трейвіс вилив воду з ванни, пополоскав її і залишив висихати, а тоді разом із ретривером зайшов у будинок, який тепер став їхнім домом.

5

Доктор Елізабет Ярбек та її чоловік Джонатан, адвокат, жили у Ньюпорт-Біч у величезному одноповерховому будинку в стилі «ранчо» — з тесовим дахом, кремовими отинькованими стінами і доріжкою із каменю, що його видобувають у Бокет-каньйоні. Надвечірнє сонце палахтіло міддю і багрянцем, вилискуючи на гранованих шкельцях вузьких вітражів, що прикрашали обабіч парадні двері, від чого створювалося враження, що це палахтять велетенські рубіни.

Коли Вінс Наско подзвонив, двері відчинила Елізабет. Їй було під п’ятдесят, цій доглянутій і привабливій блакитноокій жінці з густим світло-сивим волоссям. Вінс назвався Джоном Паркером, повідомив, що він із ФБР і хоче поговорити з нею та її чоловіком відносно однієї справи, яка зараз розслідується.

— Справа? — запитала жінка. — Яка саме?

— Вона стосується одного дослідного проекту, який фінансувався урядом. Ви брали в ньому участь, — сказав Вінс, оскільки йому наказали розпочати розмову саме таким чином.

Елізабет уважно вивчила його службову посвідку зі світлиною та загальними даними.

Вінса це не лякало: фальшиві документи готували його ж замовники. Він отримав їх десять місяців тому, і вони допомогли йому під час роботи у Сан-Франциско і виручили ще у трьох інших справах.

Хоча Вінс розумів, що жінка не матиме претензій до його посвідки, проте не був упевнений, що сам пройде перевірку. Він був одягнений у темно-синій костюм, білу сорочку, блакитну краватку і в начищених чорних черевиках — типовий агент. Його габарити та байдуже обличчя також допомагали грати роль. Але вбивство доктора Дейвіса Везербі і два наступних убивства неймовірно схвилювали його і наповнили божевільними радощами, які ледь вдавалося приховати. Вінса розпирав сміх, і йому було все важче його стримувати. Ще коли він сидів у темно-коричневому «форді»-седані, який викрав сорок хвилин тому саме для цього завдання, його кілька разів пересмикнуло, але не через нерви, а від задоволення, яке мало майже сексуальний характер. Йому довелося припаркуватися біля узбіччя і посидіти десять хвилин, глибоко дихаючи, поки не заспокоївся.

Тепер Елізабет відвела погляд від підробленої посвідки, зустрілася очима з Вінсом і спохмурніла.

Вінс ризикнув посміхнутися, хоч існувала небезпека того, що він зірветься на неконтрольований сміх і це викриє його. У нього була хлопчача посмішка, яка обеззброювала всіх через контраст із його габаритами.

За мить доктор Ярбек також посміхнулася. Задоволена, вона повернула йому посвідку й запросила в дім.

— Мені також потрібно поговорити з вашим чоловіком, — нагадав Вінс, коли вона зачинила за собою парадні двері.

— Він у вітальні, пане Паркер. Сюди, будь ласка.

Вітальня була великою та просторою, з кремовими стінами і килимом, блідо-зеленими ліжками, великими вікнами з листового скла, наполовину закритими зеленими завісами. Звідти відкривався акуратний краєвид з будиночками на пагорбах нижче.

Джонатан Ярбек запихав тріски поміж полін у цегляному каміні, щоб розпалити вогонь. Він підвівся, обтрушуючи руки. Дружина відрекомендувала Вінса.

— …Джон Паркер з ФБР.

— ФБР? — запитав Ярбек, здивовано зводячи брови.

— Пане Ярбек, — сказав Вінс, — якщо у вас ще є хтось із рідних у будинку, я б теж хотів з ними поговорити, щоб не повторюватися.

Хитаючи головою, Ярбек сказав:

— Лише Ліза та я. Діти в коледжі. Що трапилося?

Вінс вийняв із внутрішньої кишені піджака пістолет з глушником і вистрелив Джонатану Ярбеку в груди. Юриста відкинуло до камінної полиці, де він на мить завис, наче його прицвяхували, а потім упав на латунні причандалля для каміна.

Клац!

Елізабет Ярбек на мить завмерла від подиву та жаху. Вінс швидко підійшов до неї і, схопивши її ліву руку, викрутив за спину. Коли вона закричала від болю, Вінс приклав пістолет до її скроні і промовив:

— Тихо, інакше твої кляті мізки розлетяться по всій кімнаті.

Він змусив її підійти разом із ним до тіла чоловіка. Джонатан Ярбек лежав долілиць на маленькій лопатці для вугілля і кочерзі з латунною ручкою. Він був мертвий, але Вінс не хотів ризикувати і тому ще двічі впритул вистрелив Ярбеку в голову.

Ліза Ярбек видала дивний котячий звук і почала схлипувати.

Зважаючи на значну відстань і димчасті шибки у вікнах, Вінс був упевнений, що навіть сусіди не побачать нічого, але хотів розправитися з жінкою в потаємнішому місці. Він випхав її в коридор і потягнув углиб будинку, аж поки не знайшов двері, що вели до спальні. Там Вінс сильно штовхнув жінку, і вона впала на підлогу.

— Сиди тут, — промовив Вінс.

Він увімкнув лампу біля ліжка, підійшов до великих розсувних скляних дверей, які виходили на терасу, і закрив занавіски.

Коли Вінс повернувся, жінка звелася на ноги і побігла в бік дверей, що вели в коридор.

Він зловив її і спершу жбурнув об стіну, а тоді вдарив кулаком у живіт. Піднявши голову жінки за волосся, Вінс змусив її подивитися йому в очі.

— Слухайте, пані, я не збираюся вас убивати. Я прийшов за вашим чоловіком і лише за ним. Але якщо ви спробуєте втекти від мене, поки я не відпущу, вас теж доведеться прибрати. Зрозуміло?

Звичайно, він брехав. Це саме її було замовлено, а чоловіка знадобилося прибрати лише тому, що він був там. Але Вінс сказав правду: він не збирався стріляти в неї, а хотів, щоб вона не пручалася, поки він її прив’язуватиме, щоб убити спокійнішим методом.

Два вбивства йому сподобалися, але цього разу він хотів розтягнути процес і вбивати жінку повільніше. Іноді смертю можна насолоджуватися, як хорошою їжею, хорошим вином та чудовими заходами сонця.

Задихаючись і схлипуючи, жінка запитала:

— Хто ви?

— Не твоя справа.

— Що вам треба?

— Просто заткни пельку і роби, що я скажу, в такому разі не помреш.

Жінка почала швидко бурмотіти молитву, плутаючи слова й іноді перериваючи їх короткими, сповненими відчаю зітханнями.

Спершу Вінс переконався, що завіси закриті.

Потім він вирвав телефон із розетки і жбурнув через кімнату.

Знову взявши жінку за руку, він підняв її і потягнув у ванну кімнату. Відтак почав нишпорити по шухлядах, поки не знайшов аптечку. Йому потрібен був скотч.

Повернувшись до спальні, Вінс змусив жінку лягти на спину, відтак зв’язав їй щиколотки і зап’ястя. Знайшовши у шухляді столу пару мереживих трусиків, Вінс зіжмакав їх і запхав їй у рот, заклеївши його останньою смужкою скотчу.

Жінка сильно тремтіла, кліпаючи крізь сльози та піт.

Пішовши зі спальні у вітальню, він схилився над трупом Джонатана Ярбека, з яким ще не закінчив. Вінс перевернув тіло. Одна з куль, яка залетіла в потилицю Ярбека, пробила шию якраз під підборіддям. Його роззявлений рот був повен крові. Одне око закотилося, тому виднівся лише білок.

Вінс подивився в інше око.

— Дякую, — відверто і поштиво сказав він. — Дякую, пане Ярбек.

Вінс закрив покійному очі й поцілував їх.

— Дякую.

Після цього він поцілував чоловіка в лоб.

— Дякую за те, що ти дав мені.

Після цього Вінс пішов до гаража, де, порившись у шафах, знайшов деякі інструменти. Він вибрав молоток зі зручним, обличкованим гумою держаком і відполірованим сталевим бійчиком.

Коли він повернувся в тиху спальню і поклав молоток на матрац поряд зі зв’язаною жінкою, її очі так розширилися, що це виглядало майже смішно.

Вона почала смикатися та звиватися, намагаючись звільнитися від клейкої стрічки, але марно.

Вінс роздягнувся. Він помітив, що жінка дивиться на нього з таким же жахом, як і на молоток, і промовив:

— Будь ласка, не турбуйтеся, докторе Ярбек. Я не буду вас ґвалтувати. — Він повісив піджак та сорочку на спинку крісла. — Ви не цікавите мене в сексуальному плані. — Він зняв черевики, шкарпетки та штани. — Вам не доведеться терпіти подібне знущання, бо я не такий. Я зняв одяг, оскільки не хочу забруднити його кров’ю.

Коли Вінс повністю оголився, він узяв молоток і вдарив по лівій нозі жінки, розбивши їй коліно. Після п’ятдесяти- шістдесяти ударів настав Момент.

Клац!

Раптом його переповнила енергія. Він відчув себе таким живим, як не відчував ніколи. Він міг вирізнити надовкола найтонші відтінки кольорів і найнезначнішу текстуру матеріалу. Вінс став неймовірно сильним — таким сильним міг би бути хіба що бог у людській подобі.

Вінс впустив молоток і поповз біля ліжка. Він приклався чолом до закривавленого простирадла і декілька разів глибоко вдихнув, тремтячи від задоволення, яке було настільки сильним, що чоловік ледве стримувався, щоб не закричати.

Через кілька хвилин, коли Вінс отямився, звикнувши до свого нового та потужнішого стану, він підвівся і, повернувшись до мертвої жінки, почав цілувати її понівечене обличчя, а один раз — і долоні кожної руки.

— Дякую.

Він був до такої міри зворушений її пожертвою заради нього, що ледь не розридався. Але його радість від власного щастя була більшою, ніж жаль за нею, тому він не заплакав.

У ванній Вінс швидко сполоснувся. Поки струмені гарячої води змивали мильну піну, він думав про те, як йому пощастило, що вбивства стали його професією, — йому платять за те, що він і так робив би безкоштовно.

Вдягнувшись, Вінс протер рушником ті речі, яких торкався. Він завжди пам’ятав кожен свій рух і ніколи не боявся, що пропустить якийсь предмет, випадково залишивши на ньому відбиток. Прекрасна пам’ять була ще одним складником його Дару.

Вийшовши з будинку, Вінс побачив, що надворі вже споночіло.