Хранителі

Розділ 3

1

Після обіду ретривер не проявляв нічого надзвичайного, що раніше настільки приголомшило Трейвіса. Він спостерігав за псом, іноді прямо, іноді краєм ока, але нічого цікавого не запримітив.

На вечерю Трейвіс зробив кілька канапок із беконом, салатом і помідорами, а для ретривера відкрив бляшанку «Альпо». Псові харч сподобався, висновуючи з того, як жадібно поглинав його, проте було зрозуміло, що він віддавав перевагу людській їжі. Він сидів на кухонній підлозі біля крісла і сумно дивився на Трейвіса, поки той їв дві свої канапки за червоним столом, оббитим формікою[8]. Врешті-решт Трейвіс дав ретриверу дві смужки бекону. У тому, що пес просив їжу, не було нічого дивного; він не робив ніяких дивовижних трюків. Пес просто облизувався, підвивав час від часу і постійно із сумом поглядав на Трейвіса — мабуть, щоб викликати жалість і співчуття. Будь-який пес так може випрошувати гостинця.

Пізніше у вітальні Трейвіс увімкнув телевізор, а пес скрутився на дивані біля нього. За мить він поклав голову Трейвісу на стегно, щоб той погладив і почухав його за вухами. Трейвіс так і вчинив. Пес іноді поглядав на екран телевізора, але не проявляв хоч якогось інтересу до телепередач.

Трейвіса теж не цікавив телевізор, його цікавив лише пес. Він хотів більше дізнатися про нього і побачити більше його фокусів. І хоча Трейвіс намагався якимось чином змусити пса проявити свої незвичайні розумові здібності, він так і не вигадав нічого путящого, з допомогою чого міг би точно визначити інтелектуальний рівень собаки.

Окрім того, у Трейвіса було передчуття, що пес не захоче проходити перевірку. Чомусь він підозрював, що той інстинктивно приховує свій розум. Трейвіс пригадав, як ретривер по-дурнуватому незграбно і сміховинно ганявся за метеликом і як це контрастувало з його кмітливістю та спритністю, необхідними для того, щоб відкрутити кран на терасі; здавалося, що в обох випадках діяли дві різні тварини. Хоча, можливо, це могло виявитися ахінеєю, але Трейвіс запідозрив, що ретривер не бажає привертати до себе увагу і проявляє свою незвичайну кмітливість лише в екстремальних ситуаціях (як-от, для прикладу, у лісі), або коли дуже зголоднів (коли він відкрив бардачок у машині, щоб дістати батончик), або коли вважав, що його ніхто не бачить (коли відкрутив кран).

Це була абсурдна ідея, оскільки в такому разі пес був не лише найрозумнішим представником свого виду, а й усвідомлював незвичайний характер своїх талантів. У собак — як і в інших тварин — відсутній високий рівень самосвідомості, необхідний для порівняння себе з іншими представниками свого виду. Порівняльний аналіз — це суто людська якість. Якщо собака навіть досить розумний і вміє робити багато трюків, то це не означає, що він зможе відрізняти себе від своїх одноплемінців. Можна припустити фактично, що цей пес розуміє ці речі не лише через свої надзвичайні розумові здібності, а завдяки логіці та вмінню раціонально мислити, які домінують над інстинктами, що керують поведінкою інших тварин.

— Ти загадка, сповита таємницею, — промовив Трейвіс до ретривера, легенько погладивши його по голові. — Або ж мені пора в «дурку».

Пес у відповідь глянув на нього, на мить зазирнувши прямо в очі, відтак позіхнув і раптом підвів голову, витріщившись на полиці з книгами обабіч арки, що ділила вітальню та їдальню. Вдоволений дурнуватий собачий вираз зник з його морди, а натомість з’явився непідробний інтерес, який до цього Трейвіс уже помічав, і цей інтерес виходив поза межі звичайної собачої цікавості.

Зіскочивши з дивана, ретривер побіг до полиць. Він бігав під ними, дивлячись на барвисті корінці акуратно розставлених томів.

Орендований будинок був уже повністю вмебльований, але з напрочуд дешевою оббивкою, щоб вона довго не зношувалася (вініл) або щоби приховати невиводжувані плями (клітинка, яка постійно привертала погляд). Замість дерева тут була наявна форміка «під дерево», яку неможливо відколоти, подряпати, протерти чи пропалити цигаркою. Фактично єдине, що в цьому домі відображало смаки та захоплення Трейвіса Корнелла, — це книги — як у м’якій, так і у твердій обкладинках, — що стояли на полицях у вітальні.

Пес особливо зацікавився лише кількома книжками з-поміж сотень томів.

Зводячись на ноги, Трейвіс промовив:

— Що таке, хлопче? Що тебе так зворохобило?

Ретривер звівся на задні лапи, зіпершись передніми на одну з полиць, і взявся нюшити корінці книг. За мить він позирнув на Трейвіса, а тоді знову повернувся до ретельного вивчення його бібліотеки.

Здивований Трейвіс підійшов до полиці і взяв одну з тих книжок, у яку пес тицьнув носом. То був «Острів скарбів» Роберта Льюїса Стівенсона. Трейвіс простягнув книгу псу.

— Саме ця? Тебе вона цікавить?

Пес уважно дивився на зображення Довгого Джона Сілвера та піратського корабля, що прикрашали суперобкладинку. Пес поглянув на Трейвіса, а потім знову на Довгого Джона, відтак опустився на підлогу, побіг до полиці на іншій стороні арки, а потім знову підстрибнув і взявся нюшити інші книжки.

Трейвіс поставив «Острів скарбів» на місце й пішов услід за ретривером. Тепер той тицяв своїм вологим носом у колекцію романів Чарльза Діккенса. Трейвіс узяв «Повість про два міста».

Ретривер почав знову уважно вивчати ілюстровану обкладинку, наче намагаючись визначити, про що книга, а потім в очікуванні подивився на Трейвіса. Той сказав у надзвичайному збентеженні:

— Французька революція, гільйотини, відтинання голів, трагедії та героїзм. Це… ммм… про важливість того, що особистість вища за спільноту, та про те, що життя кожного чоловіка чи жінки має набагато більшу цінність, аніж інтереси мас.

Пес знову повернувся до томів на полицях перед ним, постійно щось винюхуючи.

— Я з’їхав з глузду, — промовив Трейвіс, поставивши «Повість про два міста» на місце. — Чорт забирай, та ж я роблю короткий переказ сюжету псові!

Переставивши передні лапи на наступну полицю, ретривер заскавчав і почав нюшити корінці в тому ряду. Коли пес побачив, що Трейвіс не витягує жодної із книжок, аби показати йому, він нахилив голову, обережно взяв якийсь том у зуби і спробував витягнути його для подальшого вивчення.

— Гей, — промовив Трейвіс, потягнувшись за книжкою. — Дивись не обслини гарну обкладинку, волохата мордо. Це «Олівер Твіст», той самий Діккенс. Історія одного сироти за часів королеви Вікторії. Він стикається з різними неприємними типами, кримінальним світом, і вони…

Ретривер стрибнув на підлогу і подріботів назад до полиць з іншого боку арки, де продовжив обнюхувати ті томи, до яких міг дотягнутися. Трейвіс міг навіть заприсягтися, що пес із ностальгією дивиться на книги, що стояли на верхніх полицях.

Напевне, десь хвилин із п’ять Трейвіс ходив за псом; його не полишало зловісне передчуття, що скоро трапиться щось дуже важливе. Він показував псу обкладинки безлічі романів, переказуючи сюжети одним-двома реченнями. Він ніяк не міг дотямити, чого хоче від нього цей занадто розумний песик. Звісно, він не міг розуміти сюжети, які Трейвіс розповідав йому, але, здавалося, уважно слухав. Трейвіс знав, що він, найімовірніше, неправильно витлумачує поведінку тварини, приписує їй хитромудрі наміри, яких насправді і близько не було. Але все ж у його голові крутилося погане передчуття. Поки вони з цікавістю займалися пошуками, Трейвіс щомиті очікував на якесь страшне одкровення і водночас почувався все більше ошуканим і дурнішим.

Художні смаки Трейвіса були доволі хаотичними. Серед томів на полицях були «Щось лихе насуває» Бредбері, «Довге прощання» Чандлера; «Поштар завжди дзвонить двічі» Кейна та «І сонце сходить» Гемінґвея; дві книжки Річарда Кондона й один роман Енн Тайлер; «Вбивству потрібна реклама» Дороті Лі Сейєрс та «П’ятдесят два до виплати» Елмора Леонарда.

Нарешті пес відвернувся від книжок і подався у центр кімнати, де, явно чимось збуджений, почав ходити туди-сюди. За якийсь час він зупинився навпроти Трейвіса і тричі гавкнув.

— Що трапилося, хлопче?

Пес завив, подивився на заставлені полиці, поколував трохи і знову втупився в книги. Здавалося, він засмучений і роздратований, та ще й дуже сильно.

— Я більше не знаю, чим можу зарадити, хлопче, — сказав Трейвіс. — Бог знає, що в тебе на думці і що ти хочеш мені сказати.

Пес чмихнув і обтрусився. Знічено опустивши голову, він покірно повернувся на диван і влігся на подушках.

— Все? — запитав Трейвіс. — Ми просто здамося?

Пес глянув на Трейвіса вологим, сумним поглядом. Чоловік відвернувся від нього і повільно перевів погляд на книжки, ніби вони не лише містили інформацію на своїх сторінках, а й несли якесь зашифроване повідомлення; здавалося, що їхні різноколірні корінці були дивними рунами забутої мови, які слід витлумачити, аби дізнатися якусь дивовижну таємницю. Але це було понад сили Трейвіса.

Повіривши, що він стоїть на самому краю якогось великого відкриття, Трейвіс відчув глибоке розчарування — ще більше, ніж пес, проте він не міг на подобу ретривера просто скрутитися на дивані, покласти голову і все забути.

— Що, в біса, відбувалося? — запитав він.

Пес загадково поглянув на нього.

— Що означала вся оця метушня з книжками?

Пес дивився на нього.

— Що в тобі особливого? Чи, може, мені вже геть знесло дах і всі мізки звіялися з голови?

Пес лежав нерухомо; здавалося, що він от-от заплющить очі й засне.

— Якщо ти тільки спробуєш позіхнути, дідько б тебе вхопив, то отримаєш копняка.

Пес позіхнув.

— Чортовий покруч, — промовив Трейвіс.

Ретривер знову позіхнув.

— Так. Що ти маєш на увазі? Ти навмисне позіхаєш, бо я так сказав, і хочеш мене подражнити? Чи ти просто так собі позіхаєш? Як я повинен це розуміти і що це означає?

Пес зітхнув.

Трейвіс теж зітхнув і, підійшовши до одного з парадних вікон, задивився на ніч, де розкидисті гілки канарської фінікової пальми химерно підсвічувалися тьмяним жовтуватим світлом вуличних натрієвих ліхтарів. Він почув, як пес зістрибнув із дивана і вибіг з кімнати, проте вирішив не втручатися у його дії. Зараз він би вже не витримав ще одного розчарування.

Ретривер шумів на кухні: звідти чулося якесь брязкання, а потім тихеньке постукування.

Трейвіс зрозумів, що пес п’є воду зі своєї миски.

Через кілька секунд він почув, як пес повертається. Він зупинився біля Трейвіса і потерся об його ногу.

Глянувши вниз, Трейвіс побачив, що пес тримає в зубах бляшанку пива «Курз». Трейвіс узяв запропоновану бляшанку і відчув, як вона холодить пальці.

— Ти взяв її з холодильника!

Здавалося, пес посміхається.

2

Коли Нора Дейвон готувала вечерю на кухні, знову задзвонив телефон. Вона молила Бога, щоб це був не Стрек.

Але це був він.

— Я знаю, що тобі потрібно, — промовив Стрек. — Я знаю, що тобі потрібно.

Нора хотіла сказати: «Я навіть не приваблива. Я проста похмура стара діва. Чого ти хочеш від мене? Я захищена від твоїх залицянь, бо негарна. Хіба ти сліпий?» Але вголос вона не змогла нічого сказати.

— Ти знаєш, що тобі потрібно? — запитав він.

До Нори нарешті повернувся голос, і вона промовила:

— Дай мені спокій.

— Я знаю, що тобі потрібно. Можливо, ти не знаєш, але я знаю.

Цього разу вона першою кинула слухавку, грюкнувши нею так, що, напевне, у нього заболіло у вусі.

О 8:30 вечора телефон задзвонив знову. Нора саме сиділа в ліжку, читаючи «Великі сподівання» та смакуючи морозиво. Її так спантеличив перший дзвінок, що вона впустила ложку в тарілку і ледь не перекинула десерт.

Відставивши тарілку та книжку, Нора тривожно дивилася на телефон, який стояв на нічному столику. Почекала, поки він не продзвонить десять разів, потім п’ятнадцять, і двадцять. Тріскуче дзеленчання наповнило кімнату, відбиваючись від стін, поки Норі не почало здаватися, що кожен дзвінок впивається їй у череп.

Врешті-решт Нора зрозуміла, що робить велику помилку, не відповідаючи. Він знатиме, що вона тут, але боїться підняти слухавку. Це буде йому на руку, бо він любить домінувати понад усе. А її боязливість, навпаки, лише заохотить його. У Нори не було досвіду боротьби, але вона бачила, що їй доведеться навчитися постояти за себе, і то якомога швидше.

Вона взяла слухавку на тридцять першому дзвінку. Стрек промовив:

— Я не можу забути тебе.

Нора не відповідала.

Стрек продовжував:

— У тебе гарне волосся. Таке темне, майже чорне, густе і лискуче. Я хотів би його погладити.

Норі треба було щось йому сказати, щоби поставити на місце, або повісити слухавку. Але вона не могла змусити себе цього зробити.

— Я ніколи не бачив таких очей, як у тебе, — промовив Стрек, важко дихаючи. — Вони сірі, але це не звичайні сірі очі — такі глибокі, теплі й сексуальні.

Нора не могла вимовити ні слова, її наче заціпило.

— Ти дуже вродлива, Норо Дейвон, дуже вродлива. І я знаю, що тобі треба. Так, правда, Норо. Я знаю, що тобі потрібно, і ти це отримаєш від мене.

Нора затремтіла, і це вивело її із заціпеніння. Вона поклала слухавку на місце. Коли вона нахилилась уперед на ліжку, їй здавалося, що вона зараз розсиплеться, але за якийсь час тремтіння вгамувалося.

Нора не мала навіть пістолета.

Вона почувалася маленькою, беззахисною і жахливо самотньою.

«Може, викликати поліцію?» — подумалось їй. Але що їм сказати? Що вона стала жертвою сексуального домагання? Вони будуть з неї довго сміятися. Вона? Жертва сексуального домагання? Вона була старою дівою, простою, як двері, і навіть близько не тією жінкою, яка б могла заморочити чоловікові голову і з’явитися в його еротичних мріях. У поліції ще подумають, що вона все вигадала, або вважатимуть істеричкою, або припустять, що вона повважала сексуальними домаганнями ввічливі манери Стрека (бо вона спершу так і подумала).

Нора одягла на простору чоловічу піжаму блакитний халат, зав’язала пояс і босоніж збігла в кухню, де швидко вхопила з полиці біля плити ніж для м’яса. Відточеним лезом пробіг відблиск світла, схожий на тонку струминку ртуті.

Поки Нора крутила блискучий ніж у руках, на широкому пласкому лезі вона побачила віддзеркалення своїх очей. Вона витріщилася на своє відображення на полірованій сталі, міркуючи, чи зможе використати таку жахливу зброю проти іншої людини навіть задля самооборони.

Вона сподівалася, що їй ніколи не доведеться це перевірити.

Коли Нора знову опинилася нагорі, вона поклала ніж для м’яса на нічний столик, щоб він був під рукою.

Вона зняла накидку і присіла на край ліжка, обхопивши себе руками, щоб вгамувати тремтіння.

— Чому я? — вголос сказала вона. — Чому він до мене клеїться?

Стрек сказав, що вона вродлива, але Нора знала, що це не так. Рідна мати віддала її тітці Вайолет і за двадцять шість років відвідала лише двічі. Останнього разу це трапилося, коли Норі було шість.

Вона не пам’ятала свого батька, а жоден із родичів Дейвон не захотів узяти її до себе. Вайолет відверто визнала, що це через непривабливу зовнішність Нори. Тому, хоч Стрек і сказав, що вона гарненька, це не обов’язково означало, що він її хотів; він мав на меті налякати її та образити задля власного задоволення. Є такі люди. Нора читала про них у книжках і газетах. Тітка Вайолет тисячу разів попереджала її, що коли чоловік підходить до неї із солодкими словами та посмішками, то це лише щоби підняти її, а потім скинути вниз із цієї нової висоти, завдавши при цьому ще більшого болю.

Через якийсь час приступ тремтіння минув. Нора знову залізла в ліжко. Морозиво, яке залишилося в тарілці, вже розтало, тому вона відставила його на нічний столик. Узявши в руки роман Діккенса, Нора спробувала знову зануритися у розповідь про Піпа, але намарне: вона постійно відволікалася то на телефон і ніж для м’яса, то на відчинені двері та коридор на другому поверсі, бо їй там постійно ввижався якийсь рух.

3

Трейвіс пішов на кухню, пес — за ним.

Він вказав на холодильник і промовив:

— Покажи мені ще раз. Дай мені пиво. Покажи, як ти зробив це.

Пес не ворухнувся.

Трейвіс присів навпочіпки.

— Послухай, волохата мордо, хто витягнув тебе з тих лісів і врятував від того, що гналося за тобою? Я. Хто купував тобі гамбургери? Я. Я купав тебе, годував, дав тобі прихисток. Тепер мені потрібно дещо від тебе. Припини вдавати з себе дурника. Якщо можеш відкрити цю штуку, то зроби це!

Пес підійшов до старенького «Frigidaire»[9], нахилив голову до нижнього кутка емальованих дверцят і, вхопившись за нього зубами, потягнув назад, напружившись усім тілом. Гумова прокладка відкрилася з леть чутним чпоканням. Двері відчинилися. Пес запхав голову всередину, а потім, ставши на задні лапи, передньою обмацав кожну стінку камери для продуктів.

— Чорти б мене взяли, — сказав Трейвіс, підсуваючись ближче.

Ретривер зазирнув на другу полицю, де Трейвіс тримав бляшанки з пивом, дієтичну «Пепсі» й овочевий сік «V-8». Пес витягнув ще одну бляшанку «Курзу» із камери й кинув її на підлогу. Поки він повертався до Трейвіса, двері холодильника зачинилися.

Трейвіс підняв пиво. Стоячи з двома бляшанками у кожній руці, він уважно подивився на пса, а потім промовив, звертаючись радше до себе, ніж до тварини:

— Отже, хтось тебе навчив відчиняти холодильник і навіть розрізняти марки пива, знаходити їх з-поміж інших бляшанок, а також приносити їх. Але все ж тут купа таємниць. Невже тебе вчили розрізняти саме ту марку, яка стоїть у моєму холодильнику? Мабуть, так, але кінці тут не сходяться. Окрім того, я не давав тобі жодних команд стосовно пива. Ти зробив це самостійно, наче знав, що я хочу пива саме зараз. А саме так і було.

Трейвіс поставив одну бляшанку на стіл, а іншу витер сорочкою, відкрив і зробив кілька ковтків. Чоловіка не турбувало те, що бляшанка побувала в роті собаки; він був занадто схвильований вражаючими вміннями пса, щоби перейматися через якісь мікроби. Окрім того, ретривер ніс кожну бляшанку за дно, наче турбувався про гігієну.

Ретривер спостерігав за тим, як чоловік п’є.

Випивши третину бляшанки, Трейвіс промовив:

— Таке враження, ніби ти зрозумів, що я напружений і засмучений, а пиво допоможе мені розслабитися. Може, я здурів? Ми говоримо про аналітичне мислення. Добре, домашні тварини часто вгадують настрій своїх хазяїв. Але звідки вони знають про пиво і те, що від нього хазяї добрішають? Крім того, звідки ти дізнався, що у холодильнику є пиво? Гадаю, ти його встиг побачити ввечері, поки я готував вечерю, але все ж…

Його руки тремтіли. Він випив ще пива. Бляшанка легенько цокотіла об зуби.

Обійшовши червоний стіл, укритий формікою, пес подався до подвійних дверцят шафи під зливальницею. Він відкрив одну з них, просунув голову в темряву, витягнув пакунок печива «Мілк-боун» і одразу ж поніс його Трейвісу.

Той засміявся і сказав:

— Ну, якщо мені дісталося пиво, гадаю, ти теж заслужив гостинця, еге ж?

Він узяв у пса печиво й відкрив його.

— Кілька «Мілк-боунів» зроблять тебе щасливішим, чи не так, волохата мордо?

Трейвіс поставив відкритий пакет на підлогу.

— Пригощайся. Я вірю, що ти не будеш переїдати, як звичайний пес. — Він знову засміявся. — Чорт забирай, та тобі можна довірити кермо машини!

Ретривер виловив із пакунка одне печиво, присів на задні ноги, підібгавши їх, і радісно захрумтів.

Трейвіс тим часом відсунув крісло і сів за стіл.

— Завдяки тобі я можу повірити в чудо. Ти знаєш, що я робив у тому лісі цього ранку?

Працюючи щелепами і ретельно подрібнюючи печиво, пес, здавалося, втратив інтерес до Трейвіса, принаймні зараз.

— Це була сентиментальна подорож. Я сподівався пригадати те щастя, яке відчував у Санта-Ані в дитинстві. Ще перед… настанням темних часів. Я хотів убити кількох змій, як робив це у дитинстві, поблукати схилами, дослідити місцевість і насолодитися життям, як у добрі давні часи. Тому що багато літ поспіль мені було байдуже, жити чи померти.

Пес припинив жувати, із зусиллям ковтнув і зосередився на Трейвісі з нероздільною увагою.

— Останнім часом моя депресія була чорнішою за зворотний бік Місяця. Ти знаєш, що таке депресія, цуцику?

Покинувши печиво, ретривер устав, підійшов до Трейвіса і пильно зазирнув йому в очі з тією страшнуватою щирістю, як і до цього.

Зустрівшись поглядом із псом, Трейвіс промовив:

— Але я не думав про самогубство. По-перше, я виховувався в католицькій родині і, хоч уже давно не відвідував месу, все ж іще досі вірю в Бога. А для католика самогубство — це смертний гріх, як і вбивство. Крім того, я занадто злий і впертий, щоб здатися, як би погано не було.

Ретривер кліпнув, але не відводив погляд.

— Я в тому лісі шукав щастя, яке колись спізнав, а потім знайшов тебе.

Пес гавкнув, наче кажучи: «Добре».

Трейвіс узяв пса за голову обома руками, нахилив до нього обличчя і промовив:

— Депресія. Таке відчуття, коли життя стає безглуздим. Хоча звідки псу про це знати? У собак же жодних клопотів, правда? У пса кожен день — це радість. Хлопче, то ти дійсно розумієш, що я говорю? Присягаюся, так воно і є. Але чи не приписую я тобі забагато розуму й інтелекту, навіть для такого дивовижного пса, яким є ти? Ти справді можеш виконувати різні дивовижні трюки, але це не має стосунку до того, що ти розумієш мене.

Ретривер відвернувся і повернувся до печива. Він схопив пакунок зубами і витрусив двадцять чи тридцять штучок на лінолеум.

— Почалося, — промовив Трейвіс. — То ти спершу здаєшся напівлюдиною, а вже наступної миті перетворюєшся у звичайного пса із псячими інтересами.

Але виявилось, що ретривер більше не хотів їсти. Він почав своїм чорним носом випихати печиво на середину кухні, акуратно складаючи його докупи.

— Що, в біса, відбувається?

Пес виклав п’ять печив у ряд, який поступово загинався вправо. Потім він поклав шосте печиво, підкреслюючи вигин.

Спостерігаючи, Трейвіс швидко допив пиво і відкрив другу бляшанку. Він відчував, що воно йому знадобиться.

Пес на мить затримав погляд на своєму витворі, наче сумніваючись, чи зробив усе як слід. Кілька разів пройшовшись сюди-туди з явно невпевненим виглядом, він нарешті додав ще два печива. Відтак глянув на Трейвіса, а потім — на викладену на підлозі фігуру, і додав дев’яту.

Трейвіс сьорбнув пива і напружено чекав, що буде далі.

Труснувши головою і засмучено зітхнувши, пес пішов у дальній куток кімнати й, опустивши голову, встромився мордою в куток. Трейвісу спершу було цікаво, що робиться із псом, а потім до нього дійшло: пес намагається зосередитися. За мить він повернувся і поклав десяте й одинадцяте печива, продовживши ряд.

У Трейвіса з’явилося передчуття, що зараз трапиться якась важлива річ. На його руках проступили сироти.

Цього разу пес не розчарував Трейвіса. Золотистий ретривер використав дев’ятнадцять печив, щоб викласти на кухонній підлозі хоч і недоладний, але впізнаваний знак питання, і тепер виразно дивився на Трейвіса.

Пес наче запитував: «Чому? Чому ти впав у депресію? Чому ти вважаєш, що життя не має сенсу?»

Без сумніву, ретривер розумів, що Трейвіс йому розповідав. Ну гаразд, можливо, він не розуміє мовлення, не слідкує за кожним його словом, але якимось чином вхоплює сенс мовленого, принаймні достатньо, щоб зацікавитися.

Заради Бога, якщо пес також розуміє призначення знака питання, то він здатний до абстрактного мислення! Саме поняття простих символів на кшталт алфавіту, цифр, знаків питання й оклику, які слугують умовних позначеннями з метою передачі складних думок… це вимагало наявності абстрактного мислення. На Землі лише один вид живих істот володів абстрактним мисленням — люди. Золотистий ретривер явно не належав до людської породи, але якимось чином міг думати так, як не могла жодна із тварин.

Трейвіс був вражений. Знак питання не був випадковістю. Він був викладений незграбно, але з певною метою. Собака десь бачив цей символ, і його навчили, що він означає. Теоретики статистики стверджують, що лише методом підбору безмежна кількість мавп, озброєна безмежною кількістю друкарських машинок, рано чи пізно зможе відтворити кожен рядок найвидатніших творів англійської прози. Але Трейвісу спало на думку, що пес, який усього за дві хвилини випадково виклав знак питання з печива «Мілк-боун», — це така ж вигадка, як і ті кляті мавпи, що видруковують твори Шекспіра.

Пес в очікуванні дивився на нього.

Піднявшись, Трейвіс відчув, що його ноги тремтять. Він підійшов до викладеного на підлозі печива, розкидав його і знову сів на крісло.

Ретривер дивився на розкидані «Мілк-боуни», потім перевів запитальний погляд на Трейвіса і понюхав печиво. Здавалося, вчинок Трейвіса збив його з пантелику.

Трейвіс чекав.

У будинку панувала неприродна тиша, наче час на Землі зупинився для всіх живих істот, приладів та предметів, але не для нього, не для ретривера і не для цієї кухні.

Нарешті пес знову взявся підпихати печиво носом, як і до цього. Через кілька хвилин знак питання був готовий.

Трейвіс потягнув пива. Серце в нього калатало, а долоні спітніли. Його переповнювали цікавість і тривога, дика радість і страх перед невідомим, благоговіння та спантеличення. Трейвісу хотілося сміятися, бо він жодного разу в житті не бачив такої чудернацької істоти, як цей пес, і водночас плакати, бо лише кілька годин тому він гадав, що його життя — це безглузда, похмура нудьга. Але щойно Трейвіс зрозумів, що, незважаючи на всі злощастя, життя є безцінним. Він був майже впевнений, що ретривера йому послав сам Господь, щоб заінтригувати його та нагадати, що життя сповнене сюрпризів, тому не слід зневірюватися, навіть коли не розумієш мети та дивних можливостей існування. Трейвісу закортіло розсміятися, але його сміх перейшов у схлипи. Коли ж йому вдалося притлумити сльози, він знову розсміявся. Трейвіс спробував устати, але відчував, що не втримається на ногах, тож він зробив єдине, що міг у цій ситуації: сидіти й потягувати пиво з бляшанки.

Нахиляючи голову то в один, то в другий бік, пес, хоч і виглядав трохи втомленим, спостерігав за Трейвісом, наче метикував, чи той, бува, не збожеволів. Так і було раніше. Це сталося ще кілька місяців тому. Але зараз йому вже краще.

Трейвіс поставив «Курз», витер сльози тильним боком долоні й промовив:

— Йди сюди, волохата мордо.

Ретривер завагався, але підійшов.

Трейвіс поплескав його по спині й почухав за вухами.

— Ти дивуєш і одночасно лякаєш мене. Я не можу зрозуміти, звідки ти взявся і як таким став. Але ти прийшов туди, де найбільше потрібен. Знак питання, еге ж? Господи! Добре. Ти хочеш знати, чому життя втратило для мене сенс чи радість? Я тобі скажу, добре. Я присяду тут, вип’ю ще пива й розповім усе псу. Але спочатку… Треба тебе якось назвати.

Ретривер чмихнув, наче говорячи: «Давно пора».

Тримаючи пса за голову і дивлячись йому в очі, Трейвіс промовив:

— Ейнштейн. З цієї миті, волохата мордо, звати тебе Ейнштейн.

4

Стрек зателефонував о 9:10.

Нора похапцем підняла слухавку після першого дзвінка, налаштувавшись різко його відшити, щоб він нарешті дав їй спокій. Але чомусь її знову заціпило, і вона не могла вимовити ні слова.

Відразливо панібратським голосом Стрек промовив:

— Сумуєш, кралечко? Ахмммм? Хочеш, я приїду і стану твоїм чоловіком?

Нора поклала слухавку.

«Що зі мною таке? — подумала Нора. — Чому я не можу просто його прогнати, щоб він мене більше не турбував?»

Напевне, їй відібрало мову через потаємне бажання почути, як чоловік — будь-який, навіть найогидніший представник цього племені на кшталт Стрека — назве її гарною. Хоча він був не з тих, хто здатен на ніжність та співчуття, вона могла би слухати його і уявляти, як вродливий чоловік говорить їй щось приємне.

«Ну, якщо ти негарна і ніколи такою не станеш, припини ходити околяса. Коли він наступного разу зателефонує, просто відший його», — сказала Нора сама до себе.

Вона вилізла з ліжка й пішла через коридор до ванної. Там було дзеркало. Наслідуючи Вайолет Дейвон, Нора ніде не вішала дзеркал, окрім ванної: не любила дивитись на себе, оскільки це засмучувало її.

Але цього вечора вона захотіла подивитися на себе, оскільки залицяння Стрека збудили її цікавість, хоч і були холодними і зваженими. Вона не очікувала побачити щось таке, чого раніше не помічала. Ні. Перетворитися з гидкого каченяти на прекрасного лебедя за одну ніч… зухвала і марна мрія. Нора радше хотіла ще раз переконатися у власній непривабливості. Наполеглива цікавість Стрека тривожила Нору, звиклу до домашнього затишку та спокою, і вона хотіла переконатися, що той лише насміхається з неї, а відтак, якщо не брати до уваги слів, більше ніякими діями не потривожить її безхмарне існування. Так вона переконувала себе, заходячи у ванну та вмикаючи світло.

Стіни вузької кімнати від підлоги до стелі були облицьовані блідо-блакитною плиткою з білою облямівкою. Величезна ванна з ніжками-лапами, білий фаянс, латунні крани і потемніле від часу величезне дзеркало.

Нора подивилася на своє волосся, яке Стрек назвав гарним, темним і лискучим. Але воно було одного відтінку без природних проблисків; Норі здавалося, що воно не лискуче, а масляне, хоч вона й мила його зранку.

Вона швидким поглядом оглянула свої брови, вилиці, ніс, щелепу, губи й підборіддя і навмисне провела по обличчю однією рукою, але не побачила жодної риси, якою можна було би причарувати чоловіка.

Насамкінець Нора неохоче подивилася собі в очі, які Стрек назвав гарними. Вони були тьмавими і мали відворотний сірий відтінок. Нора не могла терпіти свій погляд довше кількох секунд; ці очі лише зміцнили її занижену самооцінку. Але… у власних очах вона побачила тліючий гнів. Це дратувало, бо геть не було на неї схоже. Злитися не мало сенсу, оскільки природа зробила її мишкою, і тут годі чимось зарадити.

Відвернувшись від потемнілого дзеркала, вона відчула розчарування: вивчення власного відображення не принесло їй жодних приємних несподіванок через те, що, оглянувши себе, вона нічому не здивувалася і не відкрила нічого нового. Проте в ту ж мить Нора жахнулася цьому почуттю. Стоячи у дверях ванної, вона лише похитувала головою, вражаючись, як подібна дурня могла з’явитися в її голові.

Вона хотіла сподобатися Стреку? Звісно ж, ні. Він був хворим і небезпечним збоченцем. Подобатися йому було б останнім, чого хотіла б Нора. Можливо, вона б і не була проти, якби якийсь чоловік симпатизував їй, але не Стрек. Їй слід було б на колінах дякувати Богу, що він створив її такою, якою вона є. Якби вона була красунею, то Стрек уже втілив би в життя свої погрози. Він би прийшов сюди, зґвалтував… а можливо, і вбив. Хто знає, на що здатен такий чоловік? Вона боялася вбивства не через те, що була старою дівою, ні, просто зараз у світі коїться чортзна-що: в усіх газетах про це пишуть.

Нора відчула себе беззахисною і побігла назад до спальні, де залишила ніж для м’яса.

5

Більшість із нас вірить, що психоаналіз може вилікувати нещасливу людину: мовляв, вона розбереться з усіма своїми проблемами та віднайде душевний спокій, якщо зрозуміє власну психологію та причини свого поганого настрою і саморуйнування. Але Трейвіс збагнув, що це не так. Упродовж багатьох років він постійно займався самоаналізом і вже давно усвідомив, чому став самотнім і не може ні з ким заприятелювати. Але, попри це розуміння, він не міг змінитися.

Наближалась північ. Трейвіс стирчав на кухні з черговою бляшанкою «Курзу» і розповідав Ейнштейну про свою добровільну ізоляцію. Пес непорушно сидів перед ним, навіть не позіхаючи, так наче його справді цікавила розповідь Трейвіса.

— Я був відлюдником ще змалку, хоч у мене й були деякі друзі. Але я завжди волів бути сам. Гадаю, таким я вже народився. Я маю на увазі, що коли був хлопчиком, то не замислювався над тим, як це небезпечно — товаришувати зі мною.

Мати Трейвіса померла під час пологів, і він знав про це змалку. Пізніше її смерть почне здаватися йому якимось надважливим лихим знаком, але це буде потім; у дитинстві Трейвіса ще не мучило почуття провини.

Все почалося, коли Трейвісу стукнуло 10. Тоді помер його брат Гаррі. Йому було дванадцять, і він був на 2 роки старший за Трейвіса. Одного червневого ранку, в понеділок, Гаррі вмовив Трейвіса пройтися на пляж за три квартали, хоча батько щонайсуворіше заборонив їм плавати без нього. Це була віддалена бухта без рятувальника, а окрім Трейвіса і Гаррі, там не було ні душі.

— Гаррі потрапив у підводну течію, — сповідався Трейвіс Ейнштейну. — Ми разом були у воді, і нас розділяло не більше трьох метрів. А потім він потрапив у ту кляту підводну течію, яка засмоктала його, але мене не зачепила. Я навіть було кинувся до нього, щоб спробувати врятувати. Мені потрібно було заплисти в ту течію, але, гадаю, перед тим як забрати Гаррі, вона змінила напрям, оскільки я врятувався.

Трейвіс надовго затримав погляд на кухонному столі, але бачив не червону форміку, а зрадливі переливчасті блакитно-зелені морські хвилі.

— Я нікого не любив так сильно, як свого брата.

Ейнштейн тихо підвивав, наче співчуваючи Трейвісу.

— Ніхто не звинувачував мене в тому, що трапилося з Гаррі. Він був старшим, і від нього очікували більшої відповідальності. Але я відчував… якщо підводна течія забрала Гаррі, вона повинна була забрати й мене.

Із заходу подув нічний вітер, стукаючи у відкриту віконницю. Сьорбнувши пива, Трейвіс продовжив:

— Того літа, коли мені виповнилося чотирнадцять, я дуже хотів поїхати у тенісний табір. Тоді я нетямився від тенісу. Тато записав мене в одне місце біля Сан-Дієґо, де можна було пройти місячний курс інтенсивного тренування. Він повіз мене в неділю, але ми так і не доїхали туди. На північ від Оушенсайда водій вантажівки заснув за кермом, його колимага виїхала на зустрічну смугу, і нас просто змело з дороги. Тато помер на місці: зламана шия і спина, розтрощений череп, втиснена грудина. Я сидів поряд на передньому сидінні, але відбувся лише кількома порізами та саднами і двома зламаними пальцями.

Пес уважно дивився на чоловіка.

— Усе сталося, як і з Гаррі. Ми повинні були обидва померти, але я вижив. Ми б не поїхали в ту кляту поїздку, якби я не носився з тим тенісним табором, як дурень зі ступою. Тому тут уже нічого не зміниш. Можливо, я не винний у смерті матері під час пологів і в смерті Гаррі. Але цього разу… Хоча я й не був завжди призвідцем чиєїсь смерті, але дійшов думки, що є проклятим і людям небезпечно перебувати зі мною. Всі, кого я по-справжньому любив, неодмінно вмирали.

Лише дитина могла бути настільки впевненою, що всі ці трагічні події свідчили, що вона — ходяче прокляття. Але Трейвіс тоді й був, по суті, чотирнадцятирічною дитиною, тому це було найлогічнішим поясненням для нього; він був занадто малий, щоб зрозуміти одну річ: за своєю природою нещаслива доля сліпа, тож і діє наосліп. У чотирнадцять років йому потрібен був якийсь сенс, тому він навіяв собі, що є проклятим, через що і прирікав усіх близьких друзів на передчасну смерть. Спочатку Трейвіс став чимось на кшталт інтроверта, йому було неважко замкнутися в собі, вдовольнившись власним товариством.

До закінчення коледжу двадцятиоднорічний Трейвіс був уже затятим відлюдником, хоч, подорослішавши, став сприймати смерть своєї матері, брата та батька не настільки хворобливо. Він уже не вважав себе проклятим і не звинувачував у тому, що трапилося з його сім’єю. Він залишився інтровертом, не маючи близьких друзів, частково через те, що втратив здатність до формування та підтримання тісних стосунків, а частково тому, що вважав: що менше друзів, то менше горя і втрат.

— Я жив у емоційній ізоляції за звичкою та через самозахист, — сказав Трейвіс Ейнштейну.

Пес встав і пройшов кухонною підлогою ті пару метрів, що розділяли їх. Він протиснувся між ногами Трейвіса і поклав йому голову на коліна.

Гладячи Ейнштейна, Трейвіс продовжував:

— Я не знав, що робити після коледжу. На мене чекала служба в армії, і я записався добровольцем. Вибрав військову службу в силах особливого призначення. Мені таке подобалося. Можливо, тому, що там… було відчуття братства, і мені довелося завести друзів. Бачиш, я вдавав, що ні з ким не хочу зав’язувати тісних стосунків, але мені довелося, бо я потрапив у ситуацію, де це було необхідно. Я вирішив зробити військову кар’єру. Коли утворили загін «Дельта» — антитерористичний підрозділ, — я закінчував службу там. Хлопці з «Дельти» стали моїми справжніми товаришами, я міцно здружився з ними. Вони кликали мене «Мовчуном» або, навпаки, «Балакуном», бо я був скупий на слова. Але друзі в мене з’явились усупереч мені самому. І ось під час нашої одинадцятої операції загін вилетів до Афін, щоб очистити посольство США від палестинських екстремістів, які захопили його. Вони вбили вісьмох співробітників і продовжували вбивати заручника щогодини. На перемовини не йшли. Ми всіх швидко прибрали, але зазнали поразки: вони замінували будівлю. Дев’ять чоловік із мого загону загинули, один лише я вижив. З кулею у стегні і шрапнеллю в сідницях. Проте я вижив.

Ейнштейн підвів голову з колін Трейвіса.

Чоловіку здалося, що пес зі співчуттям дивиться на нього, можливо, тому, що він хотів, щоб той так дивився.

— Це трапилося вісім років тому. Мені було двадцять вісім. Я покинув службу і повернувся до Каліфорнії. Я отримав ліцензію агента з нерухомості, позаяк цим займався мій тато, а на щось інше мені забракло уяви. В мене добре виходило, можливо, через те, що мені було байдуже, куплять будинки, які я продавав, чи ні. Я не тиснув на них і був геть не таким, якими повинні бути продавці. Проте факт зостається фактом: я став брокером, відкрив власний офіс і найняв продавців.

Так він познайомився з Паулою. Це була висока блондинка, яскрава і цікава людина. Вона так добре продавала нерухомість, що жартувала, ніби в минулому житті була представником голландських колоністів, які за безцінь викупили Мангеттен в індіанців. Паула божеволіла від Трейвіса. Ось що вона йому сказала:

— Пане Корнелле, сер, я божеволію від вас. Гадаю, це через вашу впевнену і мовчазну гру. Ви найкраща копія Клінта Іствуда, яку я коли-небудь бачила.

Спочатку Трейвіс не підпускав її до себе. Він не вірив, що здатен принести їй нещастя, принаймні свідомо — тоді його дитячий забобон ще не проявився на повну силу. Але Трейвіс боявся знову пережити біль утрати. Вагання Трейвіса не зупинили Паулу, і з часом він визнав, що закохався в неї. Тоді він розповів їй про свою гру в квача зі Смертю, хоча до цього ніколи ні з ким не говорив на цю тему.

— Послухай, — сказала Паула, — тобі не доведеться оплакувати мене. Я проживу довше, ніж ти, оскільки не звикла стримувати свої почуття. Всі можуть бачити мої нервові зриви, тому це радше я вкраду з десяток твоїх років.

Вони скромно пошлюбувалися чотири роки тому. Це сталося влітку, Трейвісу тоді виповнилося тридцять два. Він кохав її. Господи, як же він її кохав!

Трейвіс промовив до Ейнштейна:

— Ми тоді нічого ще не знали, але на момент весілля в неї вже був рак. Через десять місяців вона померла.

Пес знову поклав голову Трейвісу на коліна. Якийсь час той не міг промовити навіть слова.

Він випив ще пива і погладив пса по голові.

За мить продовжив:

— Після того я намагався жити звичним життям. Я завжди пишався своєю здатністю йти вперед наперекір усьому, приймати виклики, тримати хвіст пістолетом і все таке. Я ще рік керував агентством нерухомості, але більше не бачив у цьому ані найменшого сенсу. Тому я продав його два роки тому, перевів усі свої кошти в готівку і поклав у банк. Зняв цей будинок, а останні два роки провів… ну, в роздумах. І я став забобонним. Дивина, еге ж? Забобонний, як сам чорт. Бачиш, я пройшов увесь цикл і повернувся до того самого стану, що й у дитинстві. Я став небезпечним для своїх близьких. Але ти змінив мене, Ейнштейне, за один день. Присягаюся, тебе послали мені, щоб показати, яке життя таємниче, дивовижне і сповнене чудес. Лише дурень добровільно відсторонюється від нього і байдуже споглядає, як воно проходить повз.

Пес знову подивився на Трейвіса. Той потягнувся за бляшанкою, але вона виявилася порожньою. Ейнштейн пішов до холодильника і приніс ще одну.

Взявши пиво, Трейвіс запитав:

— Тепер, коли ти знаєш все, що думаєш? Гадаєш, це мудро і безпечно — вештатися зі мною?

Ейнштейн гавкнув.

— Це означає «так»?

Ейнштейн перекотився на спину і задер чотири лапи вгору, показуючи живіт, як і минулого разу, коли він дозволив Трейвісу одягнути на себе ошийник.

Відставивши пиво, Трейвіс підвівся з крісла, сів на підлогу і погладив псові живіт.

— Добре, — сказав він. — Добре. Але дивись, щоб ти не помер через мене, чорт забирай. Навіть не смій!

6

У Нори Дейвон об одинадцятій знову задзвонив телефон. То був Стрек.

— Ти вже в ліжку, красунечко?

Нора не відповіла.

— Ти мрієш, щоб я був поряд?

Після минулого дзвінка вона думала про те, як вибавитися від Стрека, і вже вигадала кілька погроз, які могли б спрацювати. Нора сказала:

— Якщо ти не залишиш мене у спокої, я викличу поліцію.

— Норо, ти спиш голою?

Нора сіла в ліжку, випрямилася і напружилась.

— Я піду в поліцію і скажу, що ти намагався… взяти мене силою, присягаюся.

— Я б хотів побачити тебе голою, — сказав Стрек, не звертаючи уваги на її погрози.

— Я збрешу і скажу, що ти хотів зґвалтувати мене.

— Невже ти не хочеш покласти мої руки собі на груди, Норо?

Кольки у животі змусили її влягтися на ліжко.

— Я попрошу телефонну компанію прослухати лінію і записати всі дзвінки. Тоді у мене будуть докази.

— Я буду цілувати твоє тіло, Норо. Хіба це погано?

Кольки посилювалися, а крім того, в неї почалася неконтрольована дрож. Її голос кілька разів зривався, поки вона озвучувала свою останню погрозу:

— У мене є рушниця, чуєш?

— Я тобі сьогодні снитимусь, Норо, я впевнений. Тобі насниться, як я цілую все твоє гарне тіло…

Вона кинула слухавку, впала на бік і скрутилася клубочком. Біль був не фізичною, а радше емоційною реакцією на жах, сором, лють і страшенний відчай.

Поступово кольки минали, як і страх. Залишилася тільки лють.

Нора була настільки не призвичаєна до цього світу та його неписаних законів, настільки не пристосована до спілкування, що не могла нормально жити за межами свого будинку, який був її приватним світком, де вона не перетиналася з людьми. Нора нічого не тямила у людських стосунках і навіть не могла підтримувати ввічливу розмову з Гаррісоном Ділвортом, юристом тітки Вайолет (який тепер став юристом Нори), під час зустрічей зі спадкоємних проблем. Вона відповідала на його питання одним-двома словами, опустивши очі й перебираючи холодними пальцями на колінах. Норі в його присутності було страшенно незручно. Вона боялася власного юриста! Якщо Нора торопіла у присутності такого м’якосердого чоловіка, як Гаррісон Ділворт, то що вже говорити про типа на кшталт Арта Стрека? Вона більше ніколи не викличе майстра на дім, хай би що там зламалося; краще вже нехай западеться і завалиться, бо наступний чоловік може виявитися другим Стреком чи навіть чимось гіршим. Згідно з традицією, запровадженою тіткою, продукти Норі доставляли безпосередньо з ринку неподалік, тому їй не доводилося ходити до магазину; тепер би вона побоялася впускати посильного. Він ніколи не виказував ані краплі агресії чи хіті й жодним чином не образив Нору, але одного дня він міг помітити ту слабкість, яку побачив Стрек…

Вона ненавиділа тітку Вайолет.

З іншого боку, та була права: Нора — миша, тому її доля втікати і ховатися, зіщулившись у темряві.

Норина лють ущухла, як і кольки. Тепер вона почувалася самотньою, і тому тихенько заплакала.

Пізніше, обіпершись спиною об узголів’я ліжка та витираючи почервонілі очі серветками «Клінекс» і сякаючись, Нора рішуче заприсягнулася, що перестане бути такою відлюдницею. Їй якимось чином треба знайти в собі мужність тісніше контактувати із зовнішнім світом. Вона зустрічатиметься з людьми і познайомиться з сусідами, яких Вайолет до цього часу так чи інакше уникала. Вона подружиться з кимось, чесно. І не дасть Стреку залякати себе. Вона навчиться вирішувати інші проблеми, які у неї з’являтимуться, і через деякий час стане зовсім новою людиною. Так Нора пообіцяла сама собі, навіть заприсяглася.

Відтак їй спало на думку, чи не висмикнути телефонний провід, щоби позбутися Стрека, але вона побоялася, тому що телефон їй може знадобитися: раптом вона прокинеться і почує, що в будинку хтось є, і не зможе швидко його під’єднати?

Перед тим як вимкнути світло й залізти під ковдру, Нора зачинила двері в спальню і, оскільки замок там був відсутній, підперла їх кріслом, вперши у дверну клямку. Уже лежачи в ліжку, вона в суцільній темряві намацала ніж для м’яса, що лежав на нічному столику. Коли Нора змогла безпомильно його торкнутися, тоді відчула, як їй додалося впевненості.

Вона лежала на спині із розплющеними очима. Спати не хотілося. Крізь зачинені вікна пробивалося бліде бурштинове світло вуличних ліхтарів. Стеля переливалася смугами чорного та тьмаво-золотавого кольорів. Здавалося, що це тигр розпростерся над ліжком у своєму вічному стрибку. Цікаво, чи вдасться Норі знову заснути?

А ще їй було цікаво, чи вона знайде людину, яка буде піклуватися і турбуватися про неї у тому величезному світі, у який вона вступає. Невже не знайдеться нікого, хто зміг би полюбити мишку і делікатно обходитися з нею?

Десь далеко монотонно свистів потяг. Звук його був низьким, холодним і невеселим.

7

Ще ніколи Вінс Наско не був такий зайнятий. І щасливий.

Коли він зателефонував на добре знайомий номер у Лос-Анджелесі, щоб відзвітуватися про успішно виконане завдання в будинку Ярбеків, його відіслали до ще одного таксофону, що виявився між магазином, у якому продавали заморожені йогурти, та рестораном із рибним меню на острові Бальбоа в затоці Ньюпорт.

Там йому роботу дала та сама жінка із сексуальним дівчачим голосом. Вона розпитувала про вбивства обтічно, щоб на випадок прослуховування ними не зацікавилася поліція, заміняючи небезпечні слова екзотичними евфемізмами, які з точки зору юриспруденції не можна використовувати як докази. Вона телефонувала з іншого, вибраного навмання таксофону, тому шанс на те, що їх можуть прослуховувати, фактично дорівнював нулю. Але у світі, де панує Великий брат, не можна ризикувати.

У жінки була для нього третя робота за сьогодні.

Поки Вінс спостерігав за вечірніми машинами, що проїжджали вузькою острівною вулицею, жінка, яку він ніколи не бачив і навіть не знав її імені, дала йому адресу доктора Альберта Гадстона в Лагуна-Біч. Гадстон жив із дружиною та шістнадцятирічним сином. Подружню пару слід було вбити. Але долю хлопця Вінс міг вирішувати самостійно. Якщо нема потреби вбивати його, то й добре. Але якщо він помітить Вінса і зможе стати свідком, то його слід також прибрати.

— На ваш розсуд, — сказала жінка.

Вінс уже знав, що вб’є хлопця, позаяк йому більше подобалося вбивати; якщо жертва була юною, то це бадьорило його. Він уже давно не вбивав юних, тому ця перспектива збуджувала.

— Підкреслюю, що цю роботу слід зробити якнайшвидше, — сказала контактна особа (Вінс божеволів від її дихання під час пауз). — Сьогодні ж це слід завершити. Завтра наші конкуренти знатимуть, що ми хочемо провернути, і будуть нам заважати.

Вінс знав, що під «конкурентами» вона мала на увазі поліцію. Йому заплатили за вбивство трьох докторів за один день — а він до цього не вбивав докторів, — тому він знав, що їх щось об’єднує і копи зможуть зачепитися за щось, знайшовши Везербі в багажнику свого автомобіля і забиту до смерті Елізабет Ярбек у спальні. Вінс не знав, що їх зв’язувало, бо ніколи не дізнавався нічого про людей, яких йому замовляли, та й не хотів цього. Так було безпечніше. Але копи знайдуть зв’язок між Везербі та Ярбек, а потім і їхній зв’язок з Гадстоном, тому якщо не вбити останнього сьогодні, завтра поліція надасть йому захист.

Вінс промовив:

— Хотів уточнити… це слід виконати так само, як і дві інших справи? Вам потрібен почерк?

Вінс подумав, що, можливо, треба було вщент спалити будинок Гадстона, щоби приховати вбивство.

— Так. Нам конче потрібен почерк, — сказала жінка. — Такий, як і в інших двох випадках. Ми хочемо, щоб вони знали, що ми працюємо.

— Зрозумів.

— Ми хочемо втерти їм носа, — промовила жінка і тихо засміялася. — Посипати сіллю на рану.

Вінс поклав слухавку і пішов у «Джоллі Роджер» пообідати. Він замовив овочевий суп, гамбургер, картоплю фрі, цибулеві кільця, шатковану капусту і шоколадний торт із морозивом, а насамкінець узяв ще й яблучний пиріг. Все це він запив п’ятьма чашками кави. Вінс зазвичай любив добре поїсти, але після роботи апетит підвищувався, тому навіть давши раду пирогу, він не наситився. Та й це зрозуміло: за один напружений день він увібрав життєву енергію Дейвіса Везербі та Ярбеків, тож тепер потребував палива, наче двигун перегонової машини. У нього був дуже швидкий обмін речовин: йому зараз ще знадобиться паливо, поки його організм не відкладе надлишки життєвої енергії у біологічні батареї.

У Вінса був Дар, який відрізняв його від інших людей: він міг всотувати життєву силу своїх жертв. Завдяки своєму Дару він завжди буде сильним і сповненим енергії. Він житиме вічно.

Він ніколи не відкривав таємницю свого чудового Дару жінці з гортанним голосом чи своїм замовникам. У світі обмаль людей, наділених достатньою уявою, щоб належно сприйняти й поцінувати такий незвичайний талант. Вінс нікому не розповідав про це, оскільки побоювався, що його вважатимуть божевільним.

Вийшовши з ресторану, він якусь хвилину постояв на тротуарі, глибоко дихаючи і насолоджуючись морським повітрям. Із затоки дув прохолодний нічний вітер, ганяючи тротуаром папірці та фіолетовий цвіт палісандра.

Вінс почувався шаленцем. Йому здавалося, що він такий же сильний, як стихія моря та вітру.

З острова Бальбоа він поїхав на південь до Лагуна-Біч. Об одинадцятій двадцять припаркував мікроавтобус навпроти одноповерхового будинку Гадстона, який закоренився на крутому пагорбі. Звідти було добре видно океан. У кількох вікнах будинку світилося.

Вінс переліз через сидіння і присів позаду мікроавтобуса, щоби бути непоміченим і дочекатися, поки Гадстони заснуть. Залишивши будинок Ярбеків, Вінс змінив свій синій костюм на сірі штани, білу сорочку, темно-бордовий светр і темно-синю нейлонову куртку. Сидячи у темряві, він тепер гаяв час, дістаючи зброю з картонної коробки, у якій її було заховано поміж двома буханцями хліба, упаковкою з чотирма рулонами туалетного паперу та іншими речами, які створювали видимість, що Вінс їде з ринку.

«Вальтер П-38» був повністю заряджений. Завершивши справи у будинку Ярбеків, Вінс надів новий глушник на ствол. Це був один із коротких стволів, які, завдяки науковому прогресу, були наполовину коротшими за старі моделі. Вінс відклав пістолет.

У нього був п’ятнадцятисантиметровий викидний ніж, який він переклав у праву передню кишеню штанів.

Відтак Вінс туго закрутив дротяний зашморг і поклав у ліву кишеню куртки.

У праву зовнішню кишеню куртки він запхав ваговитий мішечок зі шротом.

Вінс не планував користуватись нічим, окрім пістолета, але волів бути готовим до випадковостей.

Для деяких замовлень Вінс використовував пістолет-кулемет «узі», нелегально перероблений для автоматичної стрільби. Але теперішнє завдання не потребувало наявності важкого озброєння.

Також у нього була невелика шкіряна сумочка, вдвічі менша за набір для гоління. Там було кілька інструментів для злому. Вінс навіть не перевіряв їх, бо знав, що вони можуть і не знадобитися, оскільки багато людей приділяли на подив мало уваги домашній безпеці, залишаючи двері та вікна незачиненими вночі, так наче вони жили у квакерському селі в дев’ятнадцятому столітті.

Об одинадцятій сорок Вінс схилився до переднього сидіння і глянув на будинок Гадстонів крізь бічне скло. У вікнах було темно, а отже, всі сплять. Чудово.

Щоб у них був час заснути, Вінс знову сів на заднє сидіння мікроавтобуса, з’їв батончик «Містер Ґудбар»[10] і почав міркувати, на що витратити доволі непогані гроші, які він отримав цього ранку за роботу.

Він віддавна мріяв про гідроцикл «PowerSki» — один із тих хитромудрих пристроїв, які дозволяли кататися на водних лижах без катера. Вінс любив океан. Море приваблювало його; під час припливів він почувався як вдома, відчуваючи душевне піднесення, коли рухався в гармонії з великими темними масами води, що здіймалися майже вертикально. Вінс обожнював пірнати з аквалангом, обожнював парусний спорт і серфінг. У підлітковому віці він проводив більше часу на пляжі, ніж у школі. Він досі час від часу займався серфінгом, коли хвилі були високими. Але щойно йому стукнуло двадцять вісім, серфінг почав здаватися не настільки цікавим, як раніше. Він полюбив швидкість. Він уявляв, як мчатиме на водних лижах сірувато-темними хвилями, коли вітер б’є в обличчя, як підстрибуватиме на нескінченних бурунах, приборкуючи Тихий океан, як ковбой на родео приборкує дикого мустанга.

О дванадцятій п’ятнадцять Вінс вибрався з мікроавтобуса. Засунувши пістолет за пояс, перетнув тиху спорожнілу вулицю і підійшов до будинку Гадстона. Він пройшов крізь відчинену дерев’яну хвіртку й опинився на бічній терасі, залитій місячним світлом, що пробивалося крізь зелені гілки величезного розлогого коралового дерева.

Там Вінс зупинився, щоб надіти пару шкіряних рукавиць.

Розсувні скляні двері, від яких відбивалося місячне сяйво, вели з тераси у вітальню. Вони були зачинені. Кишеньковим ліхтариком, що його Вінс витягнув із сумки з інструментами для злому, він освітив унизу дверей дерев’яну запору, встановлену для того, щоб їх не можна було відкрити.

Гадстони приділяли безпеці більше уваги, ніж більшість людей, проте Вінсу було байдуже. Він прикріпив присмоктувач до скла біля дверної ручки, алмазним різцем обвів кругом і безшумно вийняв кружало скла разом із присмоктувачем. Насамкінець він просунув руку в дірку і відкрив замок. Потім вирізав іще одне кружало біля порога і через нього виштовхнув дерев’яну запору у кімнату, під занавіски.

Вінс не боявся, що в будинку може бути собака: жінка із сексуальним голосом повідомила йому, що у Гадстонів не було домашніх тварин. Ось чому йому подобалося працювати із цими замовниками: вони надавали детальну і точну інформацію.

Відчинивши двері, Вінс пройшов крізь закриті занавіски й опинився у темній вітальні. Там він постояв якийсь час, аби очі звикли до темряви, і прислухався. В будинку була мертва тиша.

Спочатку він знайшов кімнату хлопця, підсвічену зеленими цифрами на електронному радіогодиннику. Підліток лежав на боці й тихо спав. Йому було шістнадцять. Дуже малий, а Вінс таких любив.

Вінс обійшов ліжко і присів збоку, обличчя до обличчя зі сплячим. Зубами він зняв рукавицю з лівої руки. Тримаючи пістолет у правій, торкнувся кінчика підборіддя хлопця. Той одразу ж прокинувся.

Вінс сильно ляснув його по лобі голою рукою й одночасно вистрелив. Куля пройшла через м’яку частину підборіддя і верхнє піднебіння в мозок. Хлопець помер одразу.

Клац!

Вінс отримав сильний заряд життєвої енергії, що вирвався з помираючого тіла. Це була така чиста і живильна енергія, що він аж заплакав від задоволення, відчуваючи, як вона переповнює його.

На мить Вінс затримався біля ліжка, боячись поворухнутися, п’яніючи і задихаючись. Нарешті у темряві він поцілував мертвого хлопця в губи і сказав:

— Я прийняв. Дякую.

Вінс швидко і тихо, наче кіт, скрадався через дім, аж поки знайшов спальню господарів. Інший електронний годинник із зеленими цифрами спільно з м’яким світлом нічника, що проникало через привідкриті двері ванної, достатньо добре освітлювали кімнату. Доктор Гадстон та його дружина спали. Вінс спочатку вбив жінку…

Клац!

…а її чоловік навіть не прокинувся. Вона спала оголеною, тому коли він отримав від неї пожертву, то приклав голову до її голих грудей, прислухаючись, чи перестало битися серце. Він поцілував її пипки і пробурмотів:

— Дякую.

Обійшовши ліжко, він увімкнув нічник і розбудив доктора Гадстона. Спершу той не міг зрозуміти, в чому справа, а потім наткнувся поглядом на свою мертву жінку. Тоді Гадстон закричав і схопив Вінса за руку, так що йому довелося аж двічі вдарити його по голові руків’ям пістолета.

Вінс затягнув Гадстона, який теж спав голим, у ванну. Як і минулого разу, він знайшов скотч і заклеїв зап’ястя та щиколотки доктора.

Наповнивши ванну холодною водою, затягнув туди жертву. Доктор нарешті отямився.

Незважаючи на те, що Гадстон був голий і зв’язаний, він спробував вилізти з ванної і напасти на Вінса.

Той ударив чоловіка пістолетом в обличчя і знову запхнув його назад.

— Хто ти? Чого тобі треба?

Гадстон почав плюватися, коли вийняв голову з води.

— Я вбив твого сина і дружину. Зараз вб’ю і тебе.

Здалося, що очі Гадстона запали на вологому пом’ятому обличчі.

— Джиммі? Ні, тільки не Джиммі.

— Хлопець мертвий, — повторив Вінс. — Його мізки розлетілися.

Коли Вінс сказав про сина, Гадстон зламався. Він не розридався й не почав благати Вінса — жодного драматизму. Але його очі помертвіли за одну мить, наче в них вимкнули світло. Він дивився на Вінса, але в його погляді не було ні гніву, ні страху.

Вінс промовив:

— У тебе є вибір: легка або важка смерть. Ти скажеш мені, що я хочу дізнатися, і помреш легкою, безболісною і швидкою смертю. Якщо будеш упиратися, я розтягну це задоволення на п’ять-шість годин.

Доктор Гадстон витріщився на нього. Він був хворобливо блідим, якщо не брати до уваги яскравих патьоків свіжої крові на обличчі, і білим, як шкіра якоїсь глибоководної тварини. Вінс сподівався, що доктор не страждає на якісь приступи.

— Я хочу знати, що у вас спільного з Дейвісом Везербі й Елізабет Ярбек.

Гадстон кліпнув і витріщився на Вінса, а потім промовив хрипким і тремтячим голосом:

— Дейвіс та Ліза? Ти про що?

— Ти знаєш їх?

Гадстон кивнув.

— А звідки? Ви разом ходили до школи чи жили по сусідству?

Хитаючи головою, Гадстон сказав:

— Ми… ми працювали разом у Банодайні.

— Що це таке?

— Лабораторія Банодайн.

— Це де?

— В окрузі Оріндж, — сказав Гадстон і назвав адресу в Ірвайні.

— Що ти там робив?

— Займався дослідженнями. Але десять місяців тому я звільнився. Везербі та Ярбек досі там працюють, але не я.

— Які дослідження? — запитав Вінс.

Гадстон завагався.

Вінс додав:

— Швидко і безболісно чи довго і страхітно?

Доктор розповів про дослідження, якими займався у Банодайні: проект «Франциск»… експерименти… із собаками.

Це була неймовірна історія. Вінс змусив Гадстона все розповісти детально три-чотири рази, поки не переконався, що це правда.

Коли він упевнився, що все вичавив із цього чоловіка, то вистрелив йому в лоба, дотримавши обіцянку про швидку смерть.

Клац!

Їдучи мікроавтобусом пагорбами Лагуни від будинку Гадстона, Вінс думав про небезпечний крок, який він щойно зробив. Зазвичай він нічого не знав про своїх жертв. Так було безпечніше і для нього, і для його замовників. Зазвичай Вінс сам не хотів знати, через які дурниці бідолахи накликали на себе біду, бо й сам би переживав за них. Але зараз ситуація була не зовсім звичайна. Йому заплатили за вбивство трьох докторів — не медиків, як виявилося, а вчених, — які були шанованими громадянами, а також членів їхніх сімей, які опинилися не в той час не в тому місці. Подія — екстраординарна, і завтрашні газети розриватимуться від новин на цю тему. Відбувалися якісь важливі події, і Вінс не повинен проґавити таку можливість. Він може настільки розбагатіти, що зіб’ється з ліку, рахуючи гроші. Гроші можна отримати за потаємну інформацію, яку він витиснув із Гадстона… якщо, звичайно, знайде потенційного покупця. Але інформація була не лише товаром, а й джерелом небезпеки. Адам і Єва відчули це на собі. Якщо його замовники — жінка із сексуальним голосом і ті інші з Лос-Анджелеса — дізнаються, що він порушив одне з основних правил своєї професії (ні про що не розпитувати у своїх жертв перед ліквідацією), то Вінса теж замовлять, і відтак мисливець стане жертвою.

Звісно, Вінс не переживав за те, що може померти: в ньому було надто багато життів інших людей. Більше, ніж у десятьох котів. Вінс житиме вічно, в цьому він був непохитно впевнений. Але… він же не знав точно, скільки життів слід поглинути для того, щоб здобути безсмертя. Іноді Вінс відчував, що він уже житиме вічно, але іноді усвідомлював, що досі вразливий і йому потрібно ще багато енергії, аби дорівнятися до небожителів. Поки він точно не знатиме, що вже на Олімпі, слід бути обережнішим.

Банодайн.

Проект «Франциск».

Якщо Гадстон говорив правду, то Вінсу добряче заплатять, коли він знайде потрібного покупця інформації: він розбагатіє.

8

Вже десять років Вез Далберґ замешкував самотою в кам’яній хатині у верхній частині каньйону Святого Джима, що на сході округу Оріндж. Хатина освітлювалася лише завдяки кемпінговій лампі, а воду Вез помпав ручним насосом, встановленим над кухонною зливальницею. Нужник був за хатиною на відстані 30 метрів від неї, на його дверях було вирізано щербатий місяць (задля жарту).

Везу було сорок два, але він виглядав старшим. Це був чоловік із добряче видубленим вітром і сонцем обличчям, акуратно підстриженою бородою та пишними сивими вусами. Хоч він виглядав старшим як на свій вік, але здоров’я мав, як двадцятип’ятирічний. Вез вважав, що це через те, що він жив на природі.

Увечері 18 травня, у вівторок, Вез сидів за кухонним столом при світлі шиплячої кемпінгової лампи, потягуючи домашнє сливове вино і читаючи роман Джона Д. Макдональда з циклу про Макгі[11]. Вез вважав себе «антисоціальним волоцюгою, котрий народився не у своєму сторіччі» й не бачив свого місця в сучасному світі. Але він любив книги про Макгі, оскільки той постійно плавав у тому брудному і підлому світі й плив упоперек його смертельної течії.

Коли о першій ночі Вез закінчив книгу, то вийшов надвір, щоби принести оберемок дров. Вітер хитав гіллям платанів, що кидали на землю химерні тіні, а блискуча поверхня шелесткого листя тьмяно виблискувала в місячному сяйві. Десь вили койоти, ганяючись за кролями й іншою лісовою дрібнотою. Поряд у кущах виспівувала комашня, а у верховітті дерев голосив холодний вітер.

Вез тримав заготовлені дрова у прибудові з північного боку хатини. Він зняв защіпку із клямри подвійних дверей дровітні. Вез так добре орієнтувався тут, що навпомацки накидав з півдюжини полін у великий ношак і, винісши його надвір, поставив на землю і повернувся, щоб зачинити двері.

Нараз до Веза дійшло, що койоти і комахи раптом затихли. Було чутно лише шум вітру.

Спохмурнівши, Вез повернувся обличчям до лісу, що темною стіною оточував невелику галявинку, де стояла його хатина.

Щось десь загарчало.

Вез окинув поглядом нічний ліс, і йому здалося, що місяць світить не так яскраво, як за мить до цього.

Гарчання було глухим і сповненим люті. Вез не чув нічого подібного за всі десять років, які провів тут на самоті.

Йому було цікаво, але не страшно. Він завмер, прислухаючись. Так минула хвилина, але повсюди панувала тиша.

Вез зачинив двері халабуди, поставив защіпку на місце й підняв ношак із дровами.

Гарчання почулося знову, але за мить-другу воно затихло. Після цього почувся тріск сухого гілляччя та шарудіння листя під чиїмись ногами.

Висновуючи зі звуку, істота була десь за тридцять метрів у лісі, на захід від його хатини.

І знову гарчання, але вже ближче. Тепер на відстані двадцяти метрів, не більше.

Вез не бачив джерела звуку. Зрадливий місяць продовжував ховатися за вузьким, але філігранним мереживом хмар.

Слухаючи грубе нутряне, із підвиваннями, гарчання, Вез раптом захвилювався. Вперше за останні десять років, упродовж яких він жив у каньйоні, Вез усвідомив справжню небезпеку. З ношаком полін у руках він поспішив до кухонних дверей.

Шум у потривожених кущах дедалі голоснішав. Істота в лісі почала рухатися швидше, ніж до цього. Чорт забирай, та вона бігла!

Вез теж побіг.

За мить гарчання переросло у зловісний і агресивний рик — враження було таке, наче це нараз озвалися собака, свиня, кугуар і людина. Істота вже майже наступала йому на п’яти.

Забігши за хатину, Вез із розмаху жбурнув ношак туди, де, на його думку, була істота. Він почув, як поліна застукотіли об землю, як зверху на них упав металевий ношак. Проте рик із кожною миттю ближчав, і Вез зрозумів, що промахнувся. Під час останніх трьох кроків він прискорився, відкрив навстіж двері на кухню, забіг і з грюкотом зачинив двері на засув. Він не вживав таких заходів безпеки вже дев’ять років, з тих пір, як переконався, що жити у каньйоні цілком безпечно.

Вез підбіг до передніх дверей і теж зачинив їх на защіпку. Він був здивований тим, що настільки налякався. Навіть якщо там ховався якийсь кровожерний хижак — можливо, скажений ведмідь, що спустився з гір, — він би не зміг відчинити двері й зайти всередину. У замках не було потреби, але тепер Вез відчував, що даремно він їх не встановив. Він керувався інстинктом і досить непогано орієнтувався у дикій природі, щоб розуміти те, що інстинктам слід довіряти, навіть якщо вони викликані, здавалося б, ірраціональною поведінкою.

Що ж, тепер він у безпеці: жодна тварина не зможе відчинити двері. Навіть ведмідь — а це, найімовірніше, він і був.

Проте ведмеді так не ричать, тому це й налякало Веза Далберґа: жодна тварина в лісі не здатна видавати такі звуки. Він знав усіх лісових звірів і міг вирізнити їхні завивання, крики і тому подібне.

Єдине, що освітлювало кімнату, — це камін, проте вогонь у ньому не міг розігнати тіні у закутках. Омахи полум’я стрибали стінами. Вперше Вез пошкодував, що в домі нема електрики.

У нього була рушниця «ремінґтон» 12-го калібру, з якою він полював на невелику дичину задля доповнення до раціону з магазинних продуктів. Вона лежала на кухонній полиці. Вез вирішив зняти і зарядити її, але тепер, коли він був у безпеці за зачиненими дверима, засоромився свого панічного страху. Як жовторотик, їй-Богу. Так оранжерейні містяни верещать, побачивши мишу-полівку. Якби він просто крикнув і поплескав у долоні, то, найвірогідніше, налякав би ту істоту в кущах. Навіть якщо його реакцію повважати інстинктом, Вез поводився не як крутий дикий мешканець каньйону, яким він себе вважав. Якби він узяв гвинтівку, коли в ній не було нагальної потреби, то втратив би самоповагу. А це було важливо, бо єдина думка, до якої прислухався Вез Далберґ, — це його власна думка. Ніяких рушниць.

Вез ризикнув підійти до великого вікна у вітальні. Його встановив якийсь чоловік, котрий орендував цю хатинку для Лісової служби двадцять років тому; він замінив вузьке, старе багатосекційне вікно на велике з однією секцією, зробивши більшу дірку в стіні. Через це вікно ліс виднівся як на долоні.

Кілька сріблястих хмар у сяйві місяця світилися на тлі оксамитового чорного нічного неба. Двір перед будинком був залитий місячним сяйвом, яке виблискувало на ґратці радіатора, капоті та лобовому склі джипа «Черокі», який належав Везу, і підкреслювало примарні обриси дерев, що росли у дворі. Спочатку він побачив лише кілька гілок, які ледь-ледь похитувалися від легенького вітру.

Вез кілька хвилин вивчав лісовий пейзаж. Не почувши і не побачивши нічого незвичного, він вирішив, що тварина пішла геть. Йому відчутно полегшало, і він знову зніяковів. Повертаючись від вікна, Вез помітив якийсь рух біля джипа. Він придивився, але нічого не побачив, хоч і уважно вдивлявся протягом кількох хвилин. Потім Вез вирішив, що це йому здалося, але за мить знову побачив щось: воно з’явилося з-за джипа.

Вез припав до віконної шибки.

Щось швидко бігло по двору в бік хатини, майже стелячись по землі. У місячному світлі неможливо було розгледіти, що то за істота, і це світло робило її ще таємничішою і безформнішою. Істота неслася до хатини. Несподівано — о Господи! — вона здійнялась у повітря, і тепер це страховидло летіло в темряві просто на нього. Вез закричав, а миттю пізніше істота в польоті розбила велике вікно. А ще через мить він захлинувся власним криком.

9

Оскільки Трейвіс не був любителем випити, то трьох бляшанок пива йому вистачило, щоб вибавитися від безсоння. Він заснув за кілька секунд, ледь поклавши голову на подушку. Йому наснилося, що він дресирувальник у цирку, де всі тварини, які виступали на манежі, могли говорити. Після кожного виступу він заходив у їхні клітки, де тварини розповідали йому різні таємниці, які вражали його, хоча він і забував їх, коли йшов до наступної клітки вислухати нові секрети.

Трейвіс прокинувся о четвертій ранку і побачив Ейнштейна біля вікна у спальні. Пес стояв на задніх лапах, обіпершись передніми на підвіконня. Його морда була освітлена місячним сяйвом. Він дуже сторожко вдивлявся у нічну темряву.

— Що трапилося, хлопче? — запитав Трейвіс.

Ейнштейн подивився на нього, а потім знову повернувся до посрібленого місяцем краєвиду. Він тихенько підвивав і ледь настовбурчив вуха.

— Там є хтось? — запитав Трейвіс, натягуючи джинси.

Пес стрибнув на чотири лапи і побіг зі спальні. За мить Трейвіс побачив його біля іншого вікна у напівтемній вітальні, де той знову вдивлявся у темряву з іншого боку будинку. Присівши біля пса і поклавши руку на його широку волохату спину, чоловік запитав:

— У чому справа, га?

Ейнштейн прилип носом до скла і знервовано скавчав.

Трейвіс не бачив нічого загрозливого на галявині перед будинком чи на дорозі. Потім йому дещо спало на думку і він запитав:

— Ти переживаєш через нашого вранішнього лісового переслідувача?

Пес подивився на нього серйозними очима.

— Що це воно було в лісі? — запитав Трейвіс.

Ейнштейн знову заскавчав і здригнувся.

Згадуючи пронизливий страх, що оволодів ретривером (та й Трейвісом) на схилах Санта-Ани, та тривожне відчуття, що за ними женеться якась надприродна істота, Трейвіс також здригнувся. Він визирнув у темряву. Колючі чорні обриси фінікової пальми виділялися на тлі тьмяного жовтого світла вуличного ліхтаря, що стояв неподалік. Пориви вітру ганяли вздовж тротуару кушпелу, опале листя і дрібне сміття, на мить-другу давали їм спокій, а потім знову здіймали в повітря. Якийсь нічний метелик легенько стукнувся об шибку просто перед обличчям Трейвіса та мордою Ейнштейна, мабуть, повважавши відображення місяця чи вуличного ліхтаря живим полум’ям.

— Ти переживаєш, що воно досі за тобою женеться? — запитав він.

Пес тихо гавкнув.

— Я так не вважаю, — сказав Трейвіс. — Ти, напевно, не розумієш, наскільки ми далеко заїхали на північ. У нас була машина, тій істоті довелося би бігти за нами, а таке неможливо. Що б це не було, воно вже далеко позаду. Ейнштейне, воно залишилось у Богом забутому окрузі Оріндж і, звичайно, ні сном, ні духом не відає, куди ми поїхали. Не хвилюйся через це, зрозумів?

Ейнштейн понюхав і облизав руку Трейвіса, наче на знак згоди і вдячності, але після цього знову виглянув у вікно і ледь чутно заскавчав.

Трейвісу довелося кликати його назад до спальні. Там пес захотів лягти біля хазяїна. Трейвіс дозволив, щоб заспокоїти тварину.

На даху бунгало завивав вітер.

Час від часу в будинку щось поскрипувало — звичні, заспокійливі нічні звуки.

Тихо гуркочучи мотором і шурхочучи шинами, вулицею проїхав автомобіль.

Виснажений психічними та фізичними потрясіннями того дня, Трейвіс незабаром заснув.

Перед світанком він спросоння побачив, що Ейнштейн знову стоїть на варті біля вікна спальні. Напівсонний Трейвіс покликав пса і мляво поплескав долонею по матрацу. Але Ейнштейн не залишив свій пост, і Трейвіс знову занурився у царство Морфея.