Хранителі

Розділ 7

1

До кінця червня Нора малювала, проводила багато часу із Трейвісом і намагалася навчити Ейнштейна читати.

Вони з Трейвісом сумнівалися, що навіть найрозумнішого собаку можна цьому навчити, але спробувати вартувало. Якщо Ейнштейн розумів усне мовлення, то, відповідно, його можна навчити й літерам.

Звичайно, вони не могли бути стовідсотково впевнені, що Ейнштейн розуміє усне мовлення, хоча пес і відповідав правильно зі специфічною реакцією. Була невелика ймовірність, що пес не розуміє точного значення слів, але якимось телепатичним способом «читає» слова-образи в думках мовців.

— Щоправда, я не надто вірю, що справа лише в цьому, — промовив Трейвіс одного вечора.

Вони сиділи з Норою на його терасі, попиваючи коктейлі, приготовані з вина, соку та газованої води. Ейнштейн у цей час розважався зі струменями води, що били з невеличкого газонного розбризкувача.

— Можливо, лише тому, що я не хочу в це повірити. Припускати, що він не менш розумний, ніж я, та ще й телепат, — це вже занадто. Якщо це правда, то в такому разі це я повинен носити ошийник, а він нехай тримає повідець!

Якби не «іспанський» тест, то Трейвіс і Нора так би й не дізналися, що пес аж ніяк не телепат.

У коледжі Трейвіс три роки вивчав іспанську, а пізніше, коли він обрав військову кар’єру і вступив в елітний загін «Дельта», йому запропонували продовжити вивчення цієї мови, оскільки начальство вважало, що через ріст політичної нестабільності у Центральній та Південній Америці «Дельта» все частіше братиме участь в антитерористичних операціях в іспаномовних країнах. Трейвіс декілька років прослужив у «Дельті», але завдяки частому спілкуванню з вихідцями з Латинської Америки, які проживали в Каліфорнії, він добре розмовляв іспанською.

Коли Тревіс почав подавати Ейнштейну команди або запитувати про щось іспанською, пес витріщався на нього з дурнуватим виглядом, метляючи хвостом, але більше жодним чином не реагував. Трейвіс продовжував, а ретривер піднімав голову і гавкав, наче запитуючи, чи, бува, той не жартує. Без сумніву, якби пес читав образи в голові мовця, то розумів би їх незалежно від мови, якою до нього звертаються.

— Він не вміє читати думки, — виснував Трейвіс. — Хвала Богові, є межа його геніальності!

День за днем Нора сиділа на підлозі у вітальні Трейвіса або на терасі, пояснюючи Ейнштейну алфавіт і намагаючись розтлумачити, як складати слова з літер, як вони на письмі пов’язані з усним мовленням, яке він уже розумів. Час від часу Трейвіс підмінював Нору, щоб та відпочила, але здебільшого він просто сидів поряд і щось собі читав, стверджуючи, що в нього терпіння не вистачає бути вчителем.

У блокноті з перекидними сторінками Нора створила власну абетку. На лівих сторінках вона вклеїла повитинані з журналів картинки із зображеннями різноманітних предметів, а справа великими літерами понаписувала їхні назви. Слова були прості: ДЕРЕВО, АВТОМОБІЛЬ, БУДИНОК, ЧОЛОВІК, ЖІНКА, КРІСЛО… Ейнштейн сидів біля неї, уважно дивлячись в абетку. Спочатку вона показувала на картинку, а потім на слово, голосно проказуючи його декілька разів.

Тридцятого червня Нора розклала на підлозі кілька картинок без підписів.

— Зараз буде тест, — сказала вона Ейнштейну. — Подивимось, яких успіхів ти домігся у порівнянні з понеділком.

Ейнштейн напружився, випнув груди і підняв голову. Весь його вигляд виражав упевненість у своїх здібностях.

Трейвіс сидів у кріслі й чекав. Він промовив:

— Якщо ти не пройдеш тест, волохата мордо, ми обміняємо тебе на пуделя, який може перекидатися, прикидатися мертвим і просити вечерю.

Норі було приємно, що Ейнштейн не звертав на Трейвіса уваги.

— Зараз не час блазнювати, — зауважила Нора.

— Визнаю свою помилку, професоре, — промовив Трейвіс.

Нора підняла картку зі словом «ДЕРЕВО». Ретривер одразу ж підійшов до світлини сосни і тицьнувся в неї носом. Кола Нора підняла картку «АВТОМОБІЛЬ», він понюхав світлину машини, а коли взяла картку «БУДИНОК», то пес показав на колоніальний особняк. Таким чином вони пройшли п’ятдесят слів, і пес жодного разу не помилився. Нора була вражена його прогресом, а Ейнштейн постійно метляв хвостом.

— Але, Ейнштейне, — промовив Трейвіс, — все ж тобі ще до біса далеко до читання Пруста!

Нору зачепили кпини Трейвіса з її учня, і вона вигукнула:

— Він неабиякий молодець! Ейнштейн не може досягти рівня учня коледжа за один вечір, але він навчається швидше, ніж будь-яка дитина.

— Справді?

— Так! Значно швидше.

— Ну, в такому разі він заслуговує на кілька «Мілк-боунів».

Ейнштейн одразу ж побіг на кухню за печивом для собак.

2

Літо минало. Трейвіс був здивований, як швидко Нора навчила Ейнштейна читати.

До середини липня вони перейшли від саморобної абетки до дитячих книг Доктора Сьюза, Моріса Сендака, Філа Паркса, Сюзі Бодал, Сю Дрімер, Мерсера Маєра та багатьох інших авторів. Здавалося, Ейнштейн обожнював їх, але його улюбленими стали книги Паркса і особливо — чудова серія «Квак і Жаб» Арнольда Лобела, хоча ні Нора, ні Трейвіс не могли зрозуміти причини такої любові. Вони поприносили йому цілі стоси дитячих книг із міської бібліотеки, а крім того, чимало купили у магазині.

Спочатку Нора читала йому вголос, водячи пальцем під кожним словом, а Ейнштейн напрочуд уважно спостерігав за нею, нахилившись до книжки. Пізніше вона вже не читала вголос, а просто тримала книгу розгорнутою перед ретривером і перегортала сторінки, коли він просив (скавчав або подавав якийсь інший знак).

Бажання Ейнштейна цілими годинами сидіти над книгами доводило, що він справді читає їх, а не просто розглядає чудові картинки. Все ж Нора вирішила перевірити його на знання змісту книги, задаючи питання за сюжетом.

Коли Ейнштейн прочитав «Квак і Жаб цілий рік», Нора згорнула книжку і промовила:

— Добре. Тепер відповідай «так» або «ні» на мої питання.

Вони були на кухні, де Трейвіс готував картопляно-сирну запіканку на обід. Нора й Ейнштейн сиділи за кухонним столом, а Трейвіс відклав свої кулінарні справи, щоби подивитись, як Ейнштейн проходитиме свій тест.

Нора сказала:

— Перше запитання. Коли Жаб одного зимового дня прийшов до Квака, той лежав у ліжку і не хотів виходити. Так?

Ейншейн повернувся на бік на кріслі, щоб мати змогу помахати хвостом: «Так».

— Але зрештою Жаб витягнув Квака на вулицю й вони пішли кататися на ковзанах, — продовжувала Нора.

«Ні».

— Вони пішли кататися на санчатах, — промовила вона.

«Так».

— Дуже добре! Пізніше на Різдво Жаб вручив Кваку подарунок. Це був светр?

«Ні».

— Нові санчата?

«Ні».

— Коминковий годинник?

«Так, так, так».

— Чудово! — промовила Нора. — Що ми будемо читати далі? Як щодо «Неперевершеного містера Фокса»?

Ейнштейн несамовито замахав хвостом.

Трейвіс хотів би брати активнішу участь у навчанні ретривера, але він бачив, що робота з Ейнштейном йшла на користь Норі, тому вирішив не втручатися. Хоча Трейвіс іноді бурчав, сумніваючись, що пес зможе навчитися читати, і постійно кепкував з успіхів собаки чи його улюблених книжок. Цього скептицизму вистачало, щоб Нора з подвійним завзяттям взялася за навчання і проводила з ретривером ще більше часу, аби довести, наскільки Трейвіс помиляється. Ейнштейн же ніяк не реагував на негативні відгуки Трейвіса, і той припускав, що пес такий поблажливий лише тому, що розуміє тонку психологічну гру хазяїна, яка полягає у тому, щоб діяти від протилежного.

Було важко зрозуміти, чому Нора аж розквітала під час навчання. Можливо, тому, що вона ні з ким раніше так жваво не спілкувалася, як оце тепер із собакою (навіть із Трейвісом чи тіткою Вайолет). Сам процес активного спілкування допомагав їй вибавитися від своєї шкаралупи. А, можливо, їй подобався сам факт того, що вона передає свої знання псові. Нора за вдачею була дбайливою людиною, їй подобалося піклуватися про когось, хоча вона все попереднє життя і була відлюдницею, тож не мала жодної нагоди проявити себе у цьому сенсі. Тепер у Нори з’явився такий шанс, і вона не шкодувала сил та часу. І в цьому піклуванні про інших вона знаходила радість.

Трейвіс також підозрював, що стосовно ретривера яскраво проявлявся її материнський інстинкт. Терплячість Нори можна було порівняти з терплячістю хорошої матері у поводженні з дитиною, і вона часто розмовляла з Ейнштеном з такою ніжністю та любов’ю, що здавалося, ніби вона розмовляє зі своєю коханою дитиною.

Хай там як, але, працюючи з Ейнштейном, Нора ставала вільнішою і розкутішою. Поступово змінивши безформні темні плаття на літні білі вовняні слакси, яскраві блузки, джинси та футболки, вона помолодшала років на десять. Нора зробила зачіску в салоні краси, і відтоді вже не поверталася до старої звички — розпрямлення свого чудового чорного волосся. Тепер вона сміялася частіше і заразливіше. Розмовляючи з Трейвісом, вона дивилася йому в очі й рідко відводила погляд, як це було раніше. Тепер вона не боялася торкнутися його чи обійняти за талію. Норі подобалося, коли Трейвіс обіймав її, і вони вже не соромились цілуватися, хоча ці поцілунки зазвичай зоставалися невинними, наче перші поцілунки закоханих підлітків. Чотирнадцятого липня Нора отримала звістку, яка ще більше втішила її. Їй зателефонували з прокуратури федерального окружного суду Санта-Барбари і повідомили, що їй необов’язково бути присутньою на суді, щоб свідчити проти Артура Стрека. Оскільки він уже притягувався до кримінальної відповідальності, Стрек вирішив не наполягати на своїй невинуватості й будувати лінію захисту проти звинувачень у спробі зґвалтування, нападі та проникненні у чуже житло. Він доручив адвокату укласти досудову угоду з прокурором, у результаті якої з нього зняли всі звинувачення, крім нападу, і засудили до трьох років ув’язнення з правом на дострокове звільнення через два роки.

Нора ненавиділа саму думку про суд, а тепер вона уникла його, тож вирішила відсвяткувати цю подію і вперше в житті трохи напилася.

Того ж дня Трейвіс приніс додому новий стос чтива, і Ейнштейн виявив поміж усього іншого дитячі книжки про Міккі Мауса з картинками та в коміксах. Побачивши їх, він зрадів не менше, ніж Нора вирішенню проблеми зі Стреком. Захоплення Ейнштейна Міккі Маусом, Дональдом Даком й іншими діснеївськими персонажами залишилося загадкою, але було безсумнівним: Ейнштейн безнастанно метляв хвостом і на знак вдячності обслинив Трейвіса з ніг до голови.

Все було б чудово, якби Ейнштейн посеред ночі не ходив від вікна до вікна, з неприхованим страхом вдивляючись у темряву.

3

У четвер 15 липня, коли минуло майже шість тижнів після вбивств у Бордо Ріджі та два місяці після втечі Аутсайдера і пса з Банодайна, Лемюел Джонсон сидів самотою у своєму кабінеті на верхньому поверсі федеральної будівлі у Санта-Ані — адміністративному центрі округу Оріндж. Він витріщався у вікно на смог, що скупчився під інверсійним шаром[49] і вкривав усю західну частину округу. Від цього жахлива спека ставала ще гнітючішою. Така жовчно-набурмосена днина пасувала кислому настрою Лема.

В його обов’язки входив не лише пошук втікачів з лабораторії, проте, коли він навіть займався іншими справами, це розслідування невідступно турбувало його. Навіть уночі Лем не міг забути про катастрофу в Банодайні, відтак останнім часом спав не більше 4–5 годин. Він не хотів миритися з поразкою. Ще й більш од того: він був одержимий думкою про те, як уникнути поразки. Його тато, який починав життя у жахливих злиднях, але побудував успішний бізнес, втовкмачив Лему майже побожну впевненість у необхідності домагатися успіху завжди і в усьому. «Неважливо, якого успіху ти домігся. Якщо не старатимешся, життя завжди може дати тобі добрячого копняка, — повчав тато. — А для чорношкірих, Леме, це ще гірше. Для нас успіх — це канатоходець над Великим каньйоном. Ось він нагорі, і він торжествує, але одна помилка — і він уже летить сторчголов у безодню з півторакілометрової висоти. В безодню! Тому що це падіння означає бідність. В очах багатьох навіть у наші прогресивні часи бідний і нещасний чорношкірий, котрий зазнав поразки, — ніхто, просто ніґер». То був єдиний випадок, коли батько вживав це ненависне слово. Лем виріс, упевнений, що будь-який успіх — це лише непевний крок на скелі життя, де небезпека чатує на нього на кожному кроці і в будь-який момент вітер може скинути його зі скелі, тому він не має права послаблювати хват і повинен дертися все вище і вище — до ширшого і безпечнішого виступу.

Лем погано спав і зовсім не мав апетиту. Щойно він намагався щось з’їсти, як у нього одразу ж починалося сильне нетравлення. Гра у бридж також ішла коту під хвіст, бо він не міг зосередитися на картах, і на щотижневих посиденьках із Волтом й Одрі Гайнсами Джонсонам постійно не щастило.

Лем розумів, чому так жадав розкрити цю справу, але це знання не допомагало вибавитися від нав’язливих думок.

«Ми — ті, хто ми є, — розмірковував Лем. — Можливо, ми змінюємося лише тоді, коли життя підкидає нам сюрприз — несподіваний, так наче ненавмисно розбити вітрину бейсбольною битою. Такий сюрприз і струшує хватку минулого».

Так сидів Лем цього спекотного липневого дня і в тривожному очікуванні дивився у вікно.

У травні він припустив, що ретривера хтось міг підібрати і забрати додому. Зрештою, це був гарний пес, і якщо він проявить хоч би трохи свого інтелекту, то перед ним не встоїть ніхто, відтак прихисток — не проблема. Саме тому Лем зрозумів, що знайти собаку буде складніше, ніж Аутсайдера. «Останнього можна знайти за тиждень, а ретривера — за місяць», — подумав Лем. Він розіслав оголошення з проханням про допомогу в розшуках золотистого ретривера у всі притулки для тварин та ветеринарні клініки Каліфорнії, Невади й Арізони. В оголошенні йшлося, що тварина втекла з медлабораторії, де проводили важливі дослідження, пов’язані з раком. Там також зазначалося, що втрата собаки означатиме втрату мільйона доларів, виділеного на експерименти, та безмір безцінних робочих годин дослідників, а також вона спричинить серйозні перешкоди у розробці ліків від певних хвороб. В оголошенні також містилася фотографія тварини й інформація про наявність у її лівому вусі витатуйованого лабораторного знака: 33-9. У супровідному листі до оголошення АНБ прохало не лише про допомогу, а й про конфіденційність. Розсилку робили щотижня з дня втечі з Банодайна, і, крім того, десятки агентів тільки тим і займалися, що обдзвонювали притулки і ветеринарів у трьох штатах, щоб нагадати їм про існування оголошення і необхідність продовження пошуків ретривера з татуюванням.

У той же час пошуки Аутсайдера можна з упевненістю обмежити безлюдними територіями, позаяк він не хотів показуватися на людські очі. І, зрештою, зважаючи на його зовнішність, навряд чи знайдеться хтось охочий прихистити потвору. Окрім того, Аутсайдер залишав за собою купу трупів, що слугували найкращим орієнтиром.

Після вбивств у Бордо Ріджі на сході Йорба-Лінди Аутсайдер перебрався в район Чіно-Гіллз, де не було населених пунктів. Потім він перемістився на північ, перетнувши східний кордон округу Лос-Анджелес. Там 9 червня його знову помітили на окраїні ранчо Даймонд-Бар. Звідти Агентство захисту тварин округу Лос-Анджелес отримало сотні істеричних звернень про напади диких тварин на домашніх улюбленців. Телефонували в поліцію і ті, котрі вважали, що вбивства — справа рук маніяка. За дві ночі у Даймонд-Барі було замордовано понад два десятки домашніх тварин. Стан їхніх трупів, на глибоке переконання Лема, однозначно свідчив, що маніяком був Аутсайдер.

Потім більше тижня про Аутсайдера не було жодних звісток, поки зранку 18 червня молода пара туристів біля підніжжя піка Джонстона, що у південній частині безмежного національного заповідника «Анджелес», не повідомила, що бачила якусь «потойбічну» істоту.

Вони зачинилися у мікроавтобусі, але монстр постійно намагався їх дістати і при цьому навіть розбив бічне вікно каменем. На щастя, у туристів був «браунінг» 32-го калібру, й один з них відкрив вогонь по нападнику, що злякало істоту. Журналісти сприйняли їх як пару диваків, відтак у вечірніх новинах ротаті ведучі неабияк посміялися із цієї пригоди.

Проте Лем повірив молодій парочці. На карті він відзначив малонаселену смугу території, якою Аутсайдер міг пройти до піка Джонстона від Даймонд-Бар: через Сан Хосе Гіллз, регіональний парк Бонеллі між Сан Дімас та Глендорою, а там через ліси. Він повинен був перетнути чи пройти під трьома трасами. Але якщо Аутсайдер подорожував пізно вночі, коли машин було обмаль чи взагалі не було, то його б ніхто не помітив. Лем відправив у ту частину лісу сотню розвідників морської піхоти, де вони, перевдягнувшись у цивільний одяг і поділившись на групи із 3–4 чоловік, продовжили пошуки.

Лем сподівався, що туристи хоча б один раз поцілили в Аутсайдера. Проте там, де вони отаборилися, жодних слідів крові не виявилося.

Лем почав переживати, що Аутсайдер ще довго зможе переховуватися. На жаль, на північ від Лос-Анджелеса заповідник займав величезну площу.

— Завбільшки як штат Делавер, — сказав Кліфф Соамз, вимірявши площу на настінній карті, що висіла на дошці у кабінеті Лема. Кліфф походив звідти й відносно недавно перебрався сюди, на захід, тому з подивом новачка сприймав тутешні величезні масштаби. Він був молодий, завзятий і по вінця сповнений оптимізму. Кліфф виховувався зовсім в іншій атмосфері, ніж Лем: він не почувався канатохідцем і не вважав, що через одну-єдину помилку можна занапастити своє життя. Іноді Лем заздрив йому. Зараз він втупився в розрахунки Кліффа.

— Якщо Аутсайдер знайде прихисток у горах Сен-Гейбріел, харчуючись дикими тваринами, насолоджуючись спокоєм і задля задоволення своєї хижацької натури лише інколи полюючи на людей, котрі живуть на окраїнах заповідника… в такому разі його ніколи не знайдуть.

— Але не забувай, що він ненавидить пса ще більше, ніж людей, — сказав Кліфф. — Йому потрібен пес, і він може його знайти.

— Ми теж так вважаємо.

— А він виживе у дикій природі? Так, він не лише жорстокий, а й розумний. Можливо, занадто розумний, щоб виживати у забутому Богом місці.

— Можливо, — сказав Лем.

— Військові незабаром його помітять, або він сам наведе нас на свій слід, — припустив Кліфф.

Це сталося 18 червня.

Коли вони не натрапили на слід Аутсайдера впродовж наступних десяти днів, утримувати сотню людей в польових умовах стало дуже накладно. Двадцять дев’ятого червня Лему довелося відмовитися від морських піхотинців, котрі були в його розпорядженні, і відправити їх назад на базу.

День за днем Кліффа підбадьорювала відсутність будь-яких звісток про Аутсайдера. Він уже готовий був повірити, що монстр втрапив у халепу, що він загинув і вони більше ніколи не почують про нього.

Одночасно з цим Лем засмучувався все більше. Він був упевнений, що втратив контроль над ситуацією, і що Аутсайдер вигулькне найдраматичнішим чином, і врешті люди дізнаються про існування цього монстра. Це буде крах.

Єдиним позитивним моментом було те, що монстр ховався в окрузі Лос-Анджелес, який перебував поза юрисдикцією Волта Гайнса. Навіть якщо будуть іще жертви, Волт про них може ніколи не дізнатися, відтак Лему не доведеться вкотре переконувати свого друга не втручатися.

У четвер 15 липня минуло рівно два місяці після втечі з Банодайна і місяць після нападу монстра на туристів, які повважали його чи то інопланетянином, чи то молодшим кузеном Біґфута. Лем уже хотів підшукувати нову роботу. Його ніхто ні в чому не звинувачував. На нього тиснули, але не більше, ніж під час інших вагомих розслідувань. Насправді дехто з начальства сприймав відсутність результатів у такому ж сприятливому світлі, як і Кліфф Соамз.

Але в найчорніші хвилини Лем уявляв себе то охоронцем у формі, який працює у нічну зміну на складі, то розжалуваним копом. Спекотного літнього дня він, сидячи у своєму кабінеті й похмуро вдивляючись у жовту поволоку за вікном, уголос промовив:

— Чорт забирай, мене вчили ловити бандитів у людській подобі, то ж якого дідька вони хочуть, щоб я ловив утікача із фільму жахів?

У двері постукали. Лем крутнувся у кріслі. У кабінет влетів Кліфф Соамз, схвильований і пригнічений одночасно.

— Аутсайдер, — промовив він. — Ми дізналися, де він… але є дві жертви.

Двадцять років тому у В’єтнамі пілот гелікоптера АНБ навчився, що слід знати про зліт і приземляння на перетятій місцевості. І тепер, коли він постійно підтримував радіозв’язок з помічниками шерифа округу Лос-Анджелес, які вже були на місці події, він швидко, орієнтуючись за візуальними природними прикметами, знайшов район, де відбулися вбивства. На початку другої пілот приземлився на простору ділянку голого кряжу, з якої було видно каньйон Боулдер у національному заповіднику «Анджелес», усього за 100 метрів від місця, де знайшли тіла.

Коли Лем і Кліфф вилізли з гелікоптера і побігли верхівкою кряжу до натовпу поліцейських та лісничих, їм навстріч дув гарячий вітер, просякнутий запахом сухих чагарників і сосни. Тільки пучки сухої, колючої трави, спалені липневим сонцем, змогли якимось чином пустити коріння на цих височинах. Стіни каньйону з обох боків укривали низькі чагарники (зокрема пустельні рослини на кшталт мескітового дерева), а нижчі схили та його дно заросли деревами й зеленою травою.

Вони перебували менш ніж за 7 кілометрів на північ від Санленда, 25 кілометрів на північ від Голлівуда і за 30 кілометрів від густонаселеного серця Лос-Анджелеса. Але здавалося, що навколо пустельний острів у тисячу кілометрів завширшки і чортзна скільки кілометрів від цивілізації. Це їх лякало. Помічники шерифа припаркували свої чотирьохколісні фургони на ґрунтовій дорозі за кілометр звідси — під час приземлення гелікоптер Лема пролітав над цими машинами — і разом із лісничими прийшли до місця, де були знайдені трупи. Зараз навколо них зібралося четверо поліцейських, двоє чоловіків з окружної криміналістичної лабораторії і троє лісничих. Складалося враження, начебто вони опинились у якомусь первісному місці.

Коли прибули Лем із Кліффом, люди шерифа щойно закінчили запихати останки у спеціальні мішки. Вони ще не встигли їх застебнути, і Лем помітив, що жертвами стали чоловік і жінка. Обоє були молодими і вдягнутими як туристи. В обидвох були страшенні рани і вирвані очі.

Кількість невинних жертв сягнула п’яти. Ці втрати знову змусили Лема відчути свою провину за те, що коїться. В такі моменти він жалкував, що тато виховав у ньому настільки гостре почуття обов’язку.

Помічник шерифа Гал Бокнер, високий засмаглий чоловік із навдивовижу грубим голосом, розповів Лему про стан жертв і хто вони такі:

— Згідно з його паспортом, чоловіка звали Сідней Тренкен, двадцять вісім років, із Ґлендейла. На тілі більше десятка страшних укусів, ще більше подряпин та порізів. Як бачите, горло розідране, а очі…

— Бачу, — відповів Лем, якому не хотілося чути всі ці жахітні деталі.

Чоловіки з кримінальної лабораторії застебнули мішки. Цей звук продзвенів у спекотному липневому повітрі, немов ланцюжок із крижинок.

Бокнер промовив:

— Спершу ми подумали, що, можливо, Тренкена зарізав якийсь маніяк. Час від часу з’являється божевільний убивця, який полює на своїх жертв у лісі, а не на вулицях. Тому ми подумали… спочатку він їх зарізав, а ці рани — справа тварин-падальників, уже коли хлопець був мертвий. Але тепер… ми не впевнені.

— Я не бачу крові на землі, — трохи здивовано промовив Кліфф Соамз. — Зазвичай її буває багато.

— Їх убили не тут, — сказав Бокнер і продовжив звітувати: — Жінка, двадцяти семи років, Рут Казаваріс, також із Ґлендейла. Також страшні укуси та порізи. Її горло…

Знову перебивши його, Лем запитав:

— Коли їх було вбито?

— Поки що нема результатів криміналістичної експертизи, найімовірніше, це сталося вчора пізно ввечері. Гадаємо, що трупи принесли сюди, бо на вершині їх простіше знайти: тут проходить популярний туристичний маршрут. Але їх знайшли не туристи, а регулярний пожежний патруль. Пілот подивився вниз і побачив на голому хребті розпростерті тіла.

Ця височина над каньйоном Боулдера розташовувалася за 55 кілометрів на північно-північний захід від піку Джонстона, де 18 червня молоді туристи заховалися від Аутсайдера у мікроавтобусі і стріляли в нього з «браунінга» 32-го калібру. Це трапилося двадцять вісім днів тому. Напевно, Аутсайдер рухався на північно-північний захід, покладаючись винятково на інстинкт. Без сумніву, йому доводилося обходити непрохідні каньйони, тому в цій гористій місцевості він пройшов загалом від 100 до 150 кілометрів, тобто проходив близько чотирьох кілометрів за день. «Чим же це створіння займалося весь інший час, коли не йшло, не спало і не полювало?» — подумалось Лему.

— Ви, напевно, бажаєте глянути, де їх вбили, — сказав Бокнер. — Ми знайшли те місце. І лігво.

— Лігво?

— Чортів барліг, — промовив один із лісничих.

З часу прибуття Лема та Кліффа поліцейські, лісничі й криміналісти поглядали на них із підозрою, проте Лема це не дивувало. Місцева влада завжди сприймала їх із підозрою і цікавістю, бо тут не звикли, щоб такий могутній федеральний орган, як АНБ, приїжджав у їхню тмуторокань і брав справи під свою юрисдикцію. Втім, таке траплялося рідко. Але тепер він зрозумів, що їхня цікавість була іншого характеру і значно сильніша, ніж зазвичай, і за мить Лем уперше відчув їхній страх. Вони знайшли якийсь барліг і зрозуміли, що тут справа значно незвичніша, ніж ті, у яких раптово з’являються представники АНБ.

Лем і Кліфф були в костюмах, краватках і лакових черевиках. Звичайно, такий одяг ніяк не годився для прогулянки каньйоном, але вони не були проти, тож лісничі повели їх. Двоє поліцейських, криміналісти та один із трьох лісничих залишилися біля трупів, а шестеро чоловік почали спускатися вниз. Вони пройшли вузькою канавою, вимитою дощами, а тоді потрапили на оленячу стежку. Спустившись вниз каньйону, вони повернули на південний схід і пройшли близько кілометра. Незабаром Лем спітнів і вкрився пилюкою, а на його шкарпетки та штанини поначіплялися колючки.

— Ось тут їх убили, — промовив Бокнер, виводячи їх на галявину, оточену віргінськими соснами, тополями та іншою рослинністю.

На білуватому піску та вигорілій на сонці траві темніли величезні плями крові.

— А ось тут ми знайшли лігво, — сказав один із лісничих.

Це була вузька печера біля підніжжя стіни каньйону завглибшки десь метрів із три і завширшки метрів шість. Від місця вбивства — не більше десяти кроків. Вхід у печеру мав два метри завширшки, але був доволі низький, тому Лем нахилився, щоб увійти. Проте, опинившись усередині, він зміг випростатися, оскільки до верху було високо. В печері стояв неприємний запліснявілий запах. Світло пробивалося сюди крізь вхід і вимиту водою півметрову дірку в стелі. Але попри це в печері було темно і градусів на двадцять прохолодніше, ніж у каньйоні.

Бокнер пішов з Лемом та Кліффом. Джонсон відчув, що інші залишились біля трупів не тому, що у печері буде тісно, а через острах.

Бокнер увімкнув ліхтарик і посвітив навколо, розігнавши одні тіні й змушуючи інші метатися по стінах на подобу кажанів, зігнаних зі своїх місць.

В одному кутку із сухої трави хтось спорудив на піщаній долівці сяку-таку подобу лежака заввишки 15–20 сантиметрів. Поряд стояло оцинковане відро з відносно свіжою водою, принесеною, мабуть, із найближчого струмка. Без сумніву, його поставили там, щоб можна було попити серед ночі.

— Він був тут, — тихо промовив Кліфф.

— Так, — згодився Лем.

Він інтуїтивно здогадався, що це Аутсайдер зробив собі таку постіль; крім того, у печері досі відчувалася його незрима присутність. Лем дивився на відро, розмірковуючи, де Аутсайдер міг його взяти. Найімовірніше, по дорозі з Банодайна він вирішив, що йому таки слід знайти якесь лігво і зробити своє життя у дикій природі комфортнішим. Напевно, він вдерся у якусь стайню, сарай чи порожній будинок і вкрав відро й інші пожитки, які Бокнер зараз освітлював ліхтариком.

Плісирована фланелева ковдра на випадок холоду, попона. Лем зауважив, як акуратно була складена ковдра і покладена у вузьку нішу в стіні біля входу.

На одній «полиці» із ковдрою лежав ліхтарик. Аутсайдер чудово бачив у темряві. Це була одна з вимог, над якою працювала доктор Ярбек: хороший генетично модифікований воїн повинен бачити у темряві, наче кішка. В такому разі навіщо йому знадобився ліхтарик? Напевне… навіть нічна істота іноді боїться темряви.

Ця думка зненацька спала на гадку Лемові, і його раптом охопив такий жаль до цієї істоти — достеменно як того дня, коли він побачив, як вона спілкується з Ярбек за допомогою примітивної мови символів. У той день Аутсайдер сказав, що хоче вирвати собі очі, щоб ніколи не бачити себе.

Ліхтарик Бокнера вихопив із темряви десятків зо два обгорток з-під цукерок. Вочевидь, Аутсайдер дорогою сюди вкрав кілька великих пакунків. Лема здивувало те, що обгортки були не зіжмакані, а ретельно розгладжені й розкладені на підлозі під задньою стінкою. Десять фантиків з-під батончиків «Різ» (арахісове масло в шоколаді) і десять з-під батончиків «Кларк». Напевне, Аутсайдеру подобалися яскраві обгортки або ж вони нагадували про отриману насолоду від поїдання цукерок. Або ж він згадував про те, як було добре, коли йому раніше давали цукерки, бо зараз у його важкому житті було небагато насолод.

У протилежному і найтемнішому кутку від ліжка лежала купка кісток. З’ївши цукерки, Аутсайдер узявся за полювання, щоби прогодувати себе. Оскільки в нього не було можливості розпалити вогонь, то він задовольнявся сирим м’ясом, наче дикун. Напевне, він зберігав кістки у печері, щоб не видати себе. У тому, що Аутсайдер зберігав їх у найтемнішому і найдальшому кутку свого притулку, було якесь цивілізоване відчуття акуратності та порядку, але Лему здавалося, що Аутсайдер ховає кістки у тіні, бо соромиться власної жорстокості.

Найзворушливішим були предмети, складені у стінній ніші над ліжком із трави. «Ні, не просто складені», — подумав Лем. Пожитки були акуратно складені, наче на показ, так наче це була цінна колекція мистецьких витворів зі штучного скла, кераміки чи гончарних виробів майя. Тут зберігалась кругла цяцька з кольорового скла, які зазвичай вішають на занавісці, що закриває терасу, аби вони виблискували на сонці. Іграшка була близько десяти сантиметрів у діаметрі, із зображенням блакитної квітки на блідо-жовтому тлі. Біля іграшки стояв яскравий мідний глечик, мабуть, прихоплений із тієї самої — чи подібної — тераси. Поряд красувалося й інше добро, що його Аутсайдер теж, напевно, вкрав у тому самому домі, що й цукерки: порцелянова статуетка зі щонайдетальнішими фігурками двох червоних кардиналів[50] на гілці та кришталеве прес-пап’є. Вочевидь, навіть у пекельного створіння, в яке Ярбек уклала якнайбільше потворності, було почуття краси та бажання жити не по-звірячому, а принаймні хоч трішки ототожнювати себе із цивілізацією.

Лем геть посумнішав, коли уявив це самотнє, нелюдське створіння Ярбек, яке, будучи наділеним свідомістю, мучилося й ненавиділо себе.

Довершувала картину в ніші 25-сантиметрова скарбничка у вигляді Міккі Мауса.

Гіркота Лема посилилася, бо він знав, чому вона так сподобалася тій істоті: у Банодайні вивчали глибину та характер розуму пса й Аутсайдера, щоб з’ясувати, наскільки їхні відчуття близькі до людських. Метою одного з експериментів була перевірка їхньої здатності розмежувати фантазію та реальність. Їм декілька разів показували відеоролик із фрагментами з різних фільмів: шматки старих стрічок із Джоном Вейном[51], фрагменти із «Зоряних воєн» Джорджа Лукаса, репортажі, уривки з документальних фільмів, а також зі старих мультфільмів про Міккі Мауса. Дослідники фіксували реакції пса й Аутсайдера, а пізніше їх вивчали з точки зору того, чи розуміють вони, які фрагменти відеоплівки відображали реальні події, а які були витвором чиєїсь уяви. Обидва піддослідні поступово навчилися розпізнавати вигадані події, але одна вигадка їм найбільше заімпонувала: це був Міккі Маус. Їх просто заворожували пригоди Міккі Мауса та його друзів. Після втечі з Банодайна Аутсайдер якось наткнувся на цю скарбничку і загорівся думкою про неї, бо вона нагадувала бідоласі про єдине справжнє задоволення, яке він спізнав у лабораторії.

У промені ліхтарика Бокнера на полиці біля скарбнички щось зблиснуло. Річ лежала плазом, тому вони ледь не проґавили її. Кліфф став на трав’яне ліжко і вийняв з ніші блискучий предмет: трикутний шматок дзеркала приблизно сім на десять.

«Аутсайдер знайшов тут прихисток, милуючись своїми жалюгідними скарбами, щосили намагаючись зробити своє лігво затишнішим, — подумав Лем. — Час від часу він брав цей гострий уламок дзеркала і дивився на себе, можливо, намагаючись знайти якусь рису, яка б не була потворною, і зрозуміти свою сутність, але, вочевидь, не зміг».

— Господи, — стиха промовив Кліфф Соамз, позаяк, без сумніву, його мучили такі самі думки. — Бідолаха.

В Аутсайдера була ще одна річ: випуск журналу «Піпл». На обкладинці було зображення Роберта Редфорда. Аутсайдер видряпав йому очі кігтем, гострим каменем чи за допомогою якогось іншого предмета.

Журнал був пожмаканий і розідраний, так наче його гортали сотню разів. Бокнер взяв його й запропонував Лему погортати. Лем послухався і помітив, що очі кожної людини на картинках було або видряпано, або просто вирвано.

Щось лиховісне крилося в цій символічній руйнації (Аутсайдер не пропустив у журналі жодного зображення).

Так, він був нещасним і викликав співчуття, але разом з тим — і страх.

П’ять жертв, яким випустили нутрощі або відрізали голову.

Не можна ні на мить забувати про невинні жертви. Захоплення Міккі Маусом чи любов до краси не можуть виправдати таких убивств.

Але ж, Господи…

Істоту наділено розумом, якого достатньо, щоб відчути важливість і переваги цивілізації і прагнути до того, щоб знайти місце в ній і надати своєму життю якогось сенсу. Та Аутсайдера було запрограмовано на несамовитий потяг до насильства, прищеплений інстинкт убивці, якого навряд чи знайдеш у природі, бо він повинен бути розумним убивцею, живою бойовою машиною і перебувати на довгому невидимому повідку. Неважливо, скільки часу він провів у цій печері, де панували мир та спокій, стримуючи свій потяг до насильства, бо це нічого не змінювало. Напруга всередині постійно зростала, і він не міг себе більше стримувати, а вбивства маленьких тварин не приносили йому тієї психічної розради. Тому він починав шукати більшу та цікавішу здобич. Аутсайдер міг проклинати себе за свою жорстокість і жадати перетворення в істоту, яка б жила у гармонії зі світом, але змінити себе не міг. Лише кілька годин тому Лем розмірковував над тим, як важко стати іншою людиною, а не тим, ким виховав його батько. Будь-кому важко змінюватися, але це принаймні можливо, якщо є рішучість, воля і час. Проте Аутсайдер не міг стати іншим: потяг до вбивства було закладено у його генах, тому йому навряд чи можна було сподіватися на якісь зміни чи спасіння.

— Що, в біса, відбувається? — запитав Бокнер, не в змозі більше приховувати цікавість.

— Повір, краще тобі цього не знати, — промовив Лем.

— Що було у цій печері? — запитав Бокнер.

Лем лише похитав головою. Йому пощастило, що ці два вбивства відбулися у національному заповіднику. Це була федеральна земля, і тут АНБ могло простіше взяти розслідування під свою юрисдикцію.

Кліфф Соамз досі крутив шматок дзеркала, задумливо дивлячись на нього.

Востаннє оглянувши зловісну печеру, Лем Джонсон пообіцяв сам собі і своєму небезпечному супротивнику: «Коли я знайду тебе, то навіть не подумаю лишати живим; жодних сіток чи куль із транквілізаторами, як того хотіли би вчені чи військові. Ні, я швидко пристрелю тебе».

Це було не просто найбезпечніше рішення, а радше акт співчуття та милосердя.

4

До першого серпня Нора розпродала всі меблі й інші пожитки тітки Вайолет. Вона зателефонувала чоловіку, який купував антикваріат та уживані меблі. Він купив усе гамузом за однією ціною, що цілком влаштувало Нору. Тепер у кімнатах не було нічого, крім тарілок, срібного посуду та меблів у її власній спальні. Будинок було очищено, і здавалося, що з нього наче повиганяли злих духів. Нора усвідомлювала, що тепер у неї вистачить сили волі, щоби повністю переоблаштувати його, проте вона більше не хотіла тут жити, тому зателефонувала агенту з нерухомості й виставила будинок на продаж.

Нора також викинула свій старий одяг і повністю оновила гардероб. Тепер у неї були штани, спіднички, блузки, джинси і сукні, як і в будь-якої жінки. Іноді Норі здавалося, що через яскраве вбрання на неї всі витріщаються, але вона перемагала своє бажання знову перевдягнутися у темний і безформний одяг.

Щоправда, вона так і не знайшла у собі сміливості виставити свої роботи на продаж і дізнатися, чого вони варті. Трейвіс постійно під’юджував її тонкими натяками, але Нора не була готова виставити своє тендітне «я» напоказ, щоб кожен міг вдарити по ньому молотком. Скоро вона зможе це зробити, але не зараз.

Коли Нора розглядала себе в дзеркалі або помічала власне відображення в освітленій сонцем вітрині, то усвідомлювала, що все ж вона гарненька. Можливо, не настільки красива чи розкішна, як кінозірка, але достатньо гарненька. Проте здавалося, що Нора ніяк не може звикнути до нового сприйняття власної зовнішності, тому що через день-другий вона знову дивувалася привабливості у дзеркалі свого милого личка.

Пізно ввечері 5 серпня вони з Трейвісом сиділи на кухні і грали в «Ерудит», і Нора відчувала, що вона гарненька. Хвилин п’ять тому у ванній, дивлячись у дзеркало, вона вкотре побачила, що вродлива, і навіть вродивіша, ніж раніше. Коли Нора знову повернулася до дошки для гри в «Ерудит», то аж розквітла. Ще ніколи вона не почувалася такою щасливою — і пустотливою. Вона почала викладати нісенітницю з фішок і завзято доводила свою правоту, коли Трейвіс називав це безглуздям.

— Дофнап? — запитав Трейвіс, насуплено дивлячись на дошку. — Нема такого слова.

— Це трикутна шапочка, яку носять лісоруби, — відповіла Нора.

— Лісоруби?

— Як Поль Баньян.

— Лісоруби носять в’язані шапочки, які називаються тобганами, або круглі шкіряні шапки-вушанки.

— Я не про ті шапки, які вони носять під час роботи, — спокійно пояснила Нора. — Вони одягають дофнапи, коли лягають спати.

Трейвіс зареготав і похитав головою.

— Ти розігруєш мене?

У відповідь на його регіт Нора лише сказала:

— Це правда.

— Лісоруби вдягають спеціальну шапку перед сном?

— Так, і називається вона дофнап.

Трейвіс не очікував, що Нора може його розіграти, тому повірив.

— Дофнап? Чому вони так називають їх?

— Не знаю, — зізналася Нора.

Ейнштейн лежав на животі й читав роман. Навдивовижу швидко перейшовши від книжок-картинок до дитячої літератури на кшталт «Вітру у вербах», ретривер читав щоденно по 8—10 годин. Йому завжди було мало книг. Ейнштейн схибнувся на літературі. Десять днів тому, коли через захоплення собаки читанням у Нори вже не вистачало терпіння тримати книги і перегортати сторінки, вони з Трейвісом почали ламати голову над тим, як зробити так, щоб книга завжди була відкрита перед псом, а він міг сам перегортати сторінки. Серед товарів корпорації з постачання обладнання для лікарень вони знайшли пристрій для паралізованих пацієнтів. Це була металева підставка, на якій кріпилася книжка. Механічні руки з електропроводом трьома кнопками керування гортали сторінки. Квадріплегіки[52] могли керувати апаратом за допомогою стилету в зубах, а Ейнштейн використовував свій ніс. Здавалося, що псові надзвичайно сподобався цей пристрій. Зараз він тихенько вискнув щось відносно прочитаного, натиснув одну із кнопок і перегорнув сторінку.

Трейвіс виклав слово «ПІДСТУПНИЙ» і набрав багато очок завдяки квадрату з подвійними очками, тому Норі довелося викласти слово «ШИНДИЧКА», завдяки чому вона набрала ще більше очок.

— Шиндичка? — із сумнівом перепитав Трейвіс.

— Це улюблена страва в Югославії, — відповіла вона.

— Справді?

— Так. Її готують із шинки та м’яса індички, тому вона так і називається… — Нора не змогла закінчити і зареготала.

Трейвіс здивовано дивився на неї.

— Ти розігруєш мене. Ти розігруєш мене! Норо Дейвон, що з тобою сталося? Коли я вперше побачив тебе, я промовив: «Ба, це ж найсерйозніша і найпохмуріша жінка під земним місяцем».

— І страхопуд.

— Та ні.

— Так, так, — наполягала вона. — Ти ж подумав тоді, що я страхопуд.

— Ну гаразд, я подумав, що ти ляклива, як білка. Я взагалі подумав, що в тебе горище напхом напхане лісовими горіхами.

Усміхнувшись, Нора промовила:

— Якби ми з Вайолет жили на півдні, то здавалися б персонажами Фолкнера[53], еге ж?

— Занадто дивними навіть для Фолкнера. Але тепер ти складаєш безглузді слова і верзеш нісенітницю. Ніколи б не сподівався такого від Нори Дейвон. Без сумніву, ти змінилася за ці кілька місяців.

— Завдяки тобі, — промовила Нора.

— Радше завдяки Ейнштейну.

— Та ні, найбільше задяки тобі, — заперечила Нора й раптом знову пережила напад боязкості, від якого її наче паралізувало. Вона опустила голову до таці з фішками і тихо промовила: — Найбільш завдяки тобі. Якби не ти, я б ніколи не зустріла Ейнштейна. А ти… піклувався про мене… турбувався… побачив щось таке у мені, чого я не бачила. Ти змінив мене.

— Ні, — промовив Трейвіс. — Ти перебільшуєш. Тобі не треба було змінюватися. Ця Нора завжди жила всередині тієї старої Нори. Як квітка, схована у непримітній насінинці. Тебе потрібно було лише підштовхнути… ну, щоби почала рости і розквітла.

Нора боялася подивитися на Трейвіса. Їй здавалося, що їй на шию поклали величезну каменюку, яка заважала підняти голову. Нора зашарілася, але спромоглася сказати:

— Як важко розквітнути… і змінитися, навіть якщо мрієш про це найбільше. Одних лише мрій або відчаю недостатньо. Цього неможливо досягти… без кохання.

Голос Нори обірвався до шепоту. Вона не могла говорити голосніше.

— Кохання — це як вода і сонце, завдяки яким проростає насіння.

— Норо, подивись на мене, — попросив Трейвіс.

Той камінь на її шиї важив десь із сотню або навіть тисячу кілограмів.

— Норо?

Цілу тонну.

— Норо, я теж тебе кохаю.

Якимось дивом Норі нарешті вдалося підняти голову і поглянути на Трейвіса. Його карі, майже чорні очі світилися теплом. Нора обожнювала ті очі, його високе перенісся та тонку лінію носа. Вона обожнювала кожну деталь його худорлявого, аскетичного обличчя.

— Я перший повинен був зізнатися, бо мені це простіше, ніж тобі, — промовив Трейвіс. — Слід було сказати ще кілька днів чи тижнів тому: «Господи, Норо, як я кохаю тебе!» Але я боявся. Я втрачаю всіх людей, яких кохав. Але, можливо, цього разу все буде по-іншому. Можливо, ти зміниш моє життя, як я змінив твоє, і цього разу щастя посміхнеться мені.

Норине серце шалено билося. Вона ледь могла дихати, але промовила:

— Я кохаю тебе.

— Ти вийдеш за мене заміж?

Нора була вражена. Вона очікувала чого завгодно, але точно не цього. Лише того, що Трейвіс зізнався їй у коханні й вона відповіла йому взаємністю… лише цього було достатньо, щоб ощасливити її на багато тижнів або й місяців. Нора сподівалася, що поволі підступатиме до цього почуття, як до величної і таємничної будівлі на кшталт нововідкритої піраміди, яку спершу слід вивчити і роздивитися в усіх деталях, а вже потім можна зважитися зазирнути всередину.

— Ти вийдеш за мене заміж? — повторив Трейвіс.

Це було дуже швидко, аж занадто, і хоча Нора сиділа на кухонному кріслі, раптом її голова пішла обертом, так наче вона була на каруселі. Злякавшись, вона спробувала сказати Трейвісу, щоб він не поспішав, пояснити, що у них достатньо часу, щоб обдумати наступний крок, перед тим як його зробити, але, на свій подив, почула:

— Так. О, так!

Трейвіс узяв її за руки. Нора розплакалася, але то були сльози щастя.

Хоча Ейнштейн і був занурений у книгу, він розумів, що щось відбувається, відтак підійшов до столу, обнюхав пару, потерся об їхні ноги і щось задоволено прогарчав.

Трейвіс запитав:

— Наступного тижня?

— Одружимося? Але ж потрібен час, щоб отримати свідоцтво та залагодити все інше.

— Не у Лас-Вегасі. Я заздалегідь зателефоную до церкви щодо вінчання. Ми поїдемо туди наступного тижня й одружимось.

Плачучи і сміючись одночасно, Нора промовила:

— Я згодна.

— Чудово, — посміхаючись, промовив Трейвіс.

Ейнштейн щосили заметляв хвостом: «Так, так, так, так».

5

У середу 4 серпня, виконуючи замовлення сім’ї Тетранья, Вінс Наско вбив таргана на ймення Лоу Пантаньєла, котрий погодився свідчити у вересні проти сім’ї.

Джонні «Електрик» Сантіні, мафіозний хакер, застосував усі свої знання високих технологій, щоб зламати федеральні комп’ютери і знайти Пантаньєлу. Тарган замешкував під охороною двох федеральних шерифів у безпечному місці, що розташовувалося — хто б міг подумати! — в Редондо-Біч, що на півдні округу Лос-Анджелес. Після свідчень, які Пантаньєла повинен був дати восени у суді, йому обіцяли виготовити фальшивий паспорт, щоб він розпочав нове життя у Коннектикуті, проте, певна річ, він не повинен був аж стільки прожити.

Оскільки Вінсу, напевно, доведеться прибрати одного чи обох шерифів, щоб дістати Пантаньєлу, то галас мав би здійнятися неабиякий, тому Тетраньї запропонували Вінсу дуже велику винагороду — 60 000 доларів. Вони й гадки не мали, що для Вінса вбивство кількох людей уже було винагородою: це робило його роботу ще привабливішою.

Вінс слідкував за Пантаньєлою майже тиждень. Він щодня приїжджав на різних машинах, щоб його, бува, не помітила охорона таргана. Вони нечасто випускали Пантаньєлу на вулицю, але все ж переоцінювали його схованку, оскільки три-чотири рази на тиждень дозволяли йому підвечеряти у невеличкій тратторії[54] за чотири квартали від його помешкання, куди й супроводжували його.

Зовнішність Пантаньєли була змінена максимально. Колись у нього було густе чорне волосся, що спадало на плечі. Тепер його постригли під бокс і пофарбували у світлий каштановий колір. Раніше Пантаньєла був вусанем, але тепер поголив вуса. Попервах він мав двадцять сім кілограмів надлишкової ваги, але за два місяці під опікою шерифів схуднув на двадцять кілограмів. І все-таки Вінс упізнав його.

У середу, 4 серпня, о першій годині дня шерифи, як зазвичай, повели Пантаньєлу до тратторії. О десятій хвилині на другу туди зайшов і Вінс.

У ресторанчику було лише вісім столів посередині та шість кабінок уздовж бічних стін. Тут було чисто, але, на думку Вінса, занадто по-італійськи крикливо: біло-червоні картаті скатертини; псевдофрески римських руїн; підсвічники з порожніх винних пляшок; сотні грон пластикового винограду, які чомусь звисали з решітки на стелі, нібито імітуючи альтанку. Оскільки каліфорнійці зазвичай вечеряють рано (принаймні за східними стандартами), вони й обідають рано. О десятій хвилині на другу в ресторані було найбільше відвідувачів, але вони вже починали розходитися. О другій годині стало зрозуміло, що, найімовірніше, крім Пантаньєли та його охорони, у ресторані не залишиться нікого. Для Вінса це був ідеальний момент, щоб виконати замовлення.

Тратторія була занадто невеличкою, щоб тримати метрдотеля, тому тут була вивіска, яка запрошувала відвідувачів самостійно обирати столики. Вінс пройшовся залою повз Пантаньєлу і розташувався у сусідній кабінці.

Вінс ретельно продумав своє вбрання. На ньому були сандалі на мотузочках, червоні вовняні шорти і біла футболка із зображенням блакитних хвиль і яскравого сонця та написом «ЩЕ ОДИН З КАЛІФОРНІЇ». Вінс одягнув затемнені «авіатори» і взяв із собою відкриту брезентову пляжну сумку із задерикуватим написом «МІЙ МОТЛОХ». Будь-який перехожий міг побачити в сумці туго скручений рушник, пляшечки з кремом для засмаги, невеличкий приймач та щітку. Проте на самому дні сумки лежали пістолет-кулемет «узі» із глушником та магазин із сорока патронами. Темна засмага допомагала йому створити потрібне враження міцного, але вже немолодого серфера, простого і легковажного типа, котрий, найімовірніше, полюбляє поколобродити і щодня відвідує пляж, згадуючи молодість, — одним словом, із тих чоловіків, які, будучи навіть 60-літніми, все ще пруться від самих себе.

Вінс байдуже ковзнув поглядом по Пантаньєлі та його охороні, помітивши, що вони один раз на нього глянули, але вирішили, що він не становить загрози. Чудово.

В кабінках були високі стінки, тому зі свого місця Вінс не бачив Пантаньєлу, але чув, як цей тарган час від часу перемовляється з шерифами, в основному про бейсбол і жінок.

Після тижневого спостереження Вінс знав, що Пантаньєла не йде з тратторії раніше, ніж опів на третю, зазвичай о третій (вочевидь, тому, що замовляв повний комплект: салат для апетиту, потім основну страву і десерт). Отже, у Вінса був час посмакувати салатом та лінґвіне[55] з соусом із молюсків.

Офіціантці було близько двадцяти. Гарненька блондинка з темною засмагою, як у Вінса. Типова пляжна дівчина, яка любить понтуватися. Приймаючи замовлення, вона одразу ж почала фліртувати з Вінсом. Він зрозумів, що вона одна з тих пляжних німф, чиї мізки засмажилися на сонці, як і їхні тіла. Напевне, вона кожного літнього вечора буває на пляжі, пробуючи всі види наркотиків і розсуваючи ноги перед кожним дурнем, який хоч чимось її зацікавив (а таких, мабуть, була більшість). А отже, попри її квітучий вигляд, вона безнадійно хвора. Вінса нудило від самої лише думки про перепихон з нею, проте він змушений був грати свою роль, тому теж почав фліртувати, вдаючи, що ледь не облизується, уявляючи, як вона смикається під ним.

О п’ятій на другу Вінс закінчив обідати. До цього часу в ресторані залишилися лише Пантаньєла із двома шерифами. Одна з офіціанток пішла зовсім, а дві інші були на кухні. Кращого моменту годі й вичікувати.

Пляжна сумка стояла на сидінні біля Вінса. Він дістав звідти «узі».

Пантаньєла та шерифи якраз говорили про те, які шанси у «Доджерса»[56] потрапити на світовий чемпіонат.

Вінс підвівся, підійшов до їхньої кабінки і всадив у них зі свого «узі» двадцять-тридцять набоїв. Коротенький глушник останньої моделі спрацював бездоганно, і постріли нагадували заїкання людини, яка намагається вимовити свистячий звук. Вінс зробив усе настільки швидко, що шерифи не тільки не встигли вихопити свою зброю, а й навіть здивуватися.

«Клац, клац, клац».

Пантаньєла зі своїми охоронцями померли за три секунди.

Вінс здригнувся від неймовірної насолоди, і його одразу ж наповнила життєва енергія, яку він щойно поглинув. Від повноти почуттів він не міг навіть промовити слова, але за якийсь час тремтячим і скреготливим голосом сказав:

— Дякую.

Відвернувшись від кабінки, Вінс побачив офіціантку, котра від жаху наче завмерла посеред зали. Її блакитні очі прикипіли до трупів, але в цю мить вона повільно переводила погляд на Вінса.

Не встигла офіціантка закричати, як Вінс випустив у неї всі кулі, що залишалися в магазині (приблизно десять). Вона впала, стікаючи кров’ю.

«Клац».

— Дякую. Дякую, — двічі повторив він, оскільки вона була юною і сповненою сил, тому віддала йому більше енергії.

Хвилюючись, що з кухні може ще хтось вийти — чи якийсь перехожий зазирне і побачить мертву офіціантку на підлозі, — Вінс швидко підійшов до своєї кабінки, забрав пляжну сумку і засунув «узі» під рушник. Потім він одягнув «дзеркалки» і залишив ресторан.

Вінс не турбувався за відбитки пальців: він покрив пальці клеєм Елмера. Клей висох і був майже прозорий, тому його важко було помітити, хіба якщо Вінс усім показуватиме долоні. Шар клею був достатньо товстим і, заповнивши всі найдрібніші лінії на шкірі, залишав абсолютно гладенькі відбитки.

Вінс пройшов один квартал, повернув за ріг і сів у припарковану біля узбіччя машину. Наскільки він помітив, ніхто не звернув на нього уваги.

Вінс поїхав до океану в передчутті сонячних ванн та купання, що збадьорить його. Їхати на пляж Редондо за два квартали звідси було б украй необачно, тому він вирушив Коуст-хайвеєм на південь до Болза-Чіка, що північніше Гантінгтон-Біч, де він замешкував.

Під час поїздки Вінс розмірковував про собаку. Він досі платив Джонні Електрику, щоб той моніторив притулки для тварин і поліцейські відділки або інші установи, які могли бути задіяні у пошуках ретривера. Вінсу було відомо про оголошення АНБ для ветеринарів та служби вилову бездомних тварин у трьох штатах. Він також знав, що АНБ поки що ретривера не знайшло.

Можливо, пса збила машина або загризла та істота, яку Гадстон назвав «Аутсайдером», або ж він став жертвою зграї койотів. Але Вінс не хотів вірити, що пес мертвий, бо це поставить хрест на тому величенькому кушеві, який він міг зірвати, віддавши ретривера уряду за викуп, продавши якомусь багатому ділку шоу-бізнесу, котрий зможе скористатися з інтелекту пса, щоб отримувати надійний і непоганий прибуток із простакуватих бевзів.

Вінс сподівався, що хтось знайшов собаку і він став чиїмось домашнім улюбленцем. Якщо він знайде тих людей, котрі дали псу притулок, то міг би викупити його — або просто вбити їх і забрати тварину.

Але де, в біса, шукати і як? Якщо це можливо, то, без сумніву, АНБ знайде його першим.

Найімовірніше, якщо пес досі живий, то найкращим способом буде знайти Аутсайдера, щоб той монстр навів його на собаку. Здавалося, Гадстон говорив щось подібне. Але це теж нелегко.

Джонні Електрик надавав йому інформацію про особливо жорстокі вбивства людей і тварин у Південній Каліфорнії. Вінс знав про різню в дитячому зоопарку в Ірвайні, вбивство Веза Далберґа та чоловіків у Бордо Ріджі. Джонні нарив також інформацію про замордованих домашніх тварин у Даймонд-Барі, а Вінс на власні очі бачив репортаж про молоду парочку, яка зустріла інопланетянина в лісах за піком Джонстона. Три тижні тому було знайдено страшенно понівечені тіла двох туристів у національному заповіднику «Анджелес». Зламавши комп’ютери АНБ, Джонні підтвердив, що ця справа перебуває в їхній юрисдикції, а це означало, що вбивства — справа рук Аутсайдера.

Відтоді нічого не відбулося.

Але Вінс не хотів здаватися. Нізащо! Він був дуже терплячим: це було його професійною рисою. Вінс почекає, буде, як і раніше, спостерігати за всіма подіями, поки Джонні Електрик шукатиме свіжу інформацію, і рано чи пізно отримає свою здобич. Вінс був упевнений у цьому, як був упевнений і в тому, що пес — це частина його доленосного дару, втім, як і безсмертя.

Він хвильку постояв на громадському пляжі Болза-Чіка, відчуваючи, як хвилі розбиваються об його ноги, і вдивляючись у темні маси розбурханої води, поки не став почуватися таким же всемогутнім, як і океан. Вінса переповнювало багато життів, тому він би не здивувався, якби з кінчиків його пальців заструменіли блискавки, подібно до того, як це робили міфічні боги.

Нарешті він кинувся у воду й поплив назустріч хвилям. Він заплив далеко від берега, де взяв курс на південь паралельно пляжу, потім на північ, поки геть не знесилів і з припливом повернувся на пляж.

Вінс трохи подрімав під гарячим пообіднім сонцем. Йому наснилася вагітна жінка з великим круглим животом, яку він задушив.

Вінсу часто снилося, як він убиває дітей або, що іще краще, ненароджених в утробі, бо в реальному житті мріяв про це. Звісно ж, убивати дітей було небезпечніше, тому Вінсу доводилося відмовлятися від такого задоволення, хоч дитяча енергія була найпотужнішим, найчистішим і найціннішим продуктом. Але поки що це було занадто ризиковано, і Вінс не міг собі цього дозволити, поки не впевниться, що досяг цілковитого безсмертя і йому тепер не треба боятися поліції чи ще когось.

Хоча йому часто снилося подібне, той сон на пляжі Болза-Чіка вразив його, позаяк він здавався важливішим за інші сни. Вінс відчув себе… по-іншому: сон був пророчим. Він позіхав і кліпав, дивлячись на надвечірнє сонце, вдаючи, що не помічає дівчат у бікіні, які пускали йому бісики, і думав, що сон був передвісником майбутньої насолоди.

Одного дня він справді стисне своїми руками вагітну жінку за горло. Вінс уже відчував те божественне хвилювання, коли отримає той абсолютний дар, коли в його тіло перетече не лише її життєва енергія, а й чиста і незаймана енергія ненародженої дитини в лоні.

Почуваючись так, наче він щойно виграв мільйон, Вінс повернувся до свого мікроавтобуса і поїхав додому. Там він узяв душ, а потім поїхав пообідати до найближчого стейк-хаусу «Стюарт Андерсон», де з’їв філе-міньйон.

6

Ейнштейн пробіг повз Трейвіса з кухні через їдальню і зник у вітальні. Трейвіс із повідцем пішов за ним. Ейнштейн заховався за диваном.

— Послухай, це не боляче, — промовив Тревіс.

Пес злякано дивився на нього.

— Нам ніяк не обійтися без цього перед поїздкою до Вегаса. Ветеринар зробить тобі кілька щеплень від чумки та сказу. Це для твого ж блага, і це не боляче. Потім ми виготовимо тобі свідоцтво, яке слід було виготовити ще кілька тижнів тому.

«Ні».

— Так.

«Ні».

Зігнувшись і тримаючи повідець за застібку, яку надівали на ошийник, Трейвіс підійшов до Ейнштейна.

Ретривер втік, стрибнувши на крісло і вже звідти уважно поглядаючи на Трейвіса.

Повільно виходячи з-за дивана, Трейвіс промовив:

— Послухай, волохата мордо, я — твій хазяїн…

«Ні».

Спохмурнівши, Трейвіс промовив:

— Так, я — твій хазяїн. Ти можеш бути до біса розумним, але все ж ти — пес, і ми йдемо до ветеринара.

«Ні».

Спершись об арку, що вела до їдальні, і склавши руки, Нора промовила, посміхаючись:

— Гадаю, він хоче тобі показати, як поводяться діти, — це на той випадок, якщо ми захочемо їх мати.

Трейвіс кинувся до собаки. Той зіскочив зі свого п’єдесталу й вилетів із кімнати, а Трейвіс, перечепившись через крісло і не втримавшись на ногах, гепнувся на підлогу.

Нора розсміялася.

— Це досить кумедно.

— Куди він побіг? — запитав Трейвіс.

Нора вказала на коридор, що вів до двох спалень і ванної кімнати.

Трейвіс пішов до своєї спальні. Ретривер стояв на ліжкові й дивився на двері.

— Від мене ти не втечеш, — промовив Трейвіс. — Це ж для твого блага, чорт забирай, і тобі зроблять ці щеплення, хочеш ти цього чи ні.

Ейнштейн підняв задню ногу і подзюрив на ліжко. Трейвіс здивовано запитав:

— Що, до дідька, ти робиш?

Ейнштейн припинив дзюрити і, відійшовши від стебнованого покривала, просякнутого сечею, зухвало подивився на Трейвіса.

Той раніше вже чув історії про котів та собак, які висловлювали своє крайнє незадоволення, викидаючи такі ось фортелі. Ще коли він був власником агентства нерухомості, одна з агенток залишила свою карликову коллі в конурці й поїхала у двотижневу відпустку. Коли вона повернулася і випустила собачку, та помстилася їй, обдзюривши її улюблене крісло та ліжко.

Але Ейнштейн був не простим псом. Враховуючи його надзвичайний інтелект, його вчинок викликав ще більше обурення, ніж якби він був звичайним псом.

Трейвіс розсердився. Він підійшов до пса і промовив:

— Цього я тобі не пробачу.

Ейнштейн зіскочив з матраца. Розуміючи, що він зараз спробує втекти з кімнати, Трейвіс позадкував і зачинив двері. Бачачи, що шлях до втечі відрізаний, Ейнштейн одразу ж розвернувся і побіг у дальній куток спальні, де зупинився навпроти шафи.

— Досить бігати, — суворо сказав Трейвіс, розмотуючи повідець.

Ейнштейн відступив у куток.

Зігнувшись і розставивши руки, щоб той не проскочив, Трейвіс нарешті схопив ретривера і причепив повідець до ошийника.

— Ха!

Ейнштейн боязко зіщулився в кутку, опустив голову і затремтів.

Відчуття перемоги швидко минуло. Трейвіс збентежено стояв над собакою, бачачи, як тремтять його боки, а коли Ейнштейн тихо, майже беззвучно заскавчав від страху, Трейвіс, жаліючи і намагаючись заспокоїти ретривера, погладив його і сказав:

— Це ж для твого блага, ти ж знаєш. Краще не жартувати з такими речами, як чумка або сказ. Це не боляче, друже, присягаюся.

Пес не дивився на Трейвіса і не слухав його.

Погладжуючи Ейнштейна, Трейвіс відчув, що той тремтить так сильно, що, здавалося, ось-ось розсиплеться. Він уважно дивився на ретривера, розмірковуючи про все це, а тоді запитав:

— В лабораторії… тобі робили багато уколів? Тобі було боляче? Це через них ти боїшся вакцинації?

Ейнштейн продовжував вити.

Попри спротив, Трейвіс витягнув пса з кутка, щоб той міг помахати хвостом у відповідь. Відпустивши повідець, Трейвіс обома руками взяв Ейнштейна за голову і підняв її, щоби подивитися йому в очі.

— Тобі робили болючі уколи?

«Так».

— Тому ти так боїшся ветеринара?

Продовжуючи тремтіти, пес гавкнув один раз.

— Тобі робили болючі уколи, але ти їх не боїшся?

«Ні».

— Тоді чому ти так поводишся?

Ейнштейн лише витріщався на нього й у відчаї нестерпно вив.

Нора відкрила двері й заглянула у спальню.

— Ти вже одягнув на нього повідець? — За мить вона додала: — Фу! Що тут трапилося?

Продовжуючи тримати пса за голову і не відводячи від нього погляду, Трейвіс пояснив:

— Ейнштейн відкрито висловив своє невдоволення.

— Занадто відкрито, — погодилася Нора, підійшла до ліжка і почала знімати брудне покривало, ковдру та простирадла.

Намагаючись зрозуміти поведінку собаки, Трейвіс промовив:

— Ейнштейне, якщо ти не боїшся уколів… тоді кого — ветеринара?

«Ні».

Трейвіс у збентеженні продумував наступне питання, поки Нора стягувала простирадла з матраца.

Ейнштейн тремтів.

Раптом Трейвіса осяйнуло, і він зрозумів причину страху та впертості пса, а відтак подумки вилаяв себе за тупоголовість.

— Чорт забирай, звісно ж! Ти боїшся не самого ветеринара, а тих, кого він може проінформувати про тебе.

Ейнштейн уже не так тремтів і швидко метляв хвостом.

— Якщо тебе шукають вчені з лабораторії — а так воно і є, бо ти — найважливіша лабораторна тварина в історії людства, — то вони вже повідомили всіх ветеринарів штату, еге ж? Кожного ветеринара… всі притулки… й агентства з ліцензування собак.

Ейнштейн знову несамовито заметляв хвостом, а тремтів уже менше.

Нора обійшла ліжко і зупинилася біля Трейвіса.

— Але золотисті ретривери — це одна із двох-трьох найпопулярніших пород. Ветеринари та чиновники, котрі видають свідоцтва для собак, постійно з ними стикаються. Якщо наш геній приховає свій інтелект і вдаватиме дурноголового песика…

— А він це добре вміє.

— …тоді вони не дізнаються, що це і є їхній утікач.

«Ні, дізнаються», — наполягав Ейнштейн.

Трейвіс запитав у ретривера:

— Що ти маєш на увазі? Ти хочеш сказати, що вони можуть якимось чином тебе розпізнати?

«Так».

— Яким чином? — поцікавилася Нора.

— Якась мітка? — уточнив Трейвіс.

«Так».

— Десь під шерстю? — запитала Нора.

«Ні».

— А де тоді? — запитав Трейвіс.

Вирвавшись від Трейвіса, Ейнштейн так сильно почав махати головою, що його обвислі вуха аж заляскотіли.

— Можливо, на подушечках лап, — припустила Нора.

— Ні, — одночасно із гавкотом ретривера сказав Трейвіс. — Коли я його знайшов, його ноги кровили від тривалого і важкого шляху. Я чистив його рани борною кислотою, тому помітив би на подушечках мітку.

Ейнштейн знову почав махати головою, виляскуючи вухами.

— Можливо, на губах з іншої сторони, — припустив Трейвіс. — Біговим коням там ставлять тавро, щоб їх можна було розрізнити і щоб не допустити їх до незаконної участі у змаганнях. Хлопче, а давай поглянемо на твої губи.

Ейнштейн гавкнув один раз і несамовито заметляв головою.

Нарешті до Трейвіса дійшло. Він подивився на праве вухо, але нічого там не знайшов, проте на лівому вусі щось було. Трейвіс повів пса до вікна, де було світліше, і побачив на рожево-червоній шкірі три цифри з рискою, набиті фіолетовим чорнилом: 33-9.

Зазираючи через плече Трейвіса, Нора промовила:

— Напевне, у них багато піддослідних цуценят від різних сук. Тому їм треба якось їх розрізняти.

— Господи, якби я повів його до ветеринара, який отримав попередження про розшук ретривера з татуюванням…

— Але йому треба зробити щеплення.

— Може, йому вже їх зробили, — з надією у голосі промовив Трейвіс.

— Не слід на це розраховувати. Він був лабораторною твариною у контрольованому середовищі, де його не обов’язково було прививати, та й уколи могли завадити дослідам.

— Ми не можемо ризикувати, повівши його до ветеринара.

— Якщо вони знайдуть Ейнштейна, то ми не віддамо його, — сказала Нора.

— Вони можуть нас змусити, — стурбовано промовив Трейвіс.

— Чорта з два.

— Це нам буде чорта з два. Найімовірніше, ці досліди фінансує уряд. Вони нас розчавлять. Ми не можемо так ризикувати. Ейнштейн найбільше боїться повернення до лабораторії.

«Так, так, так».

— А якщо раптом він підхопить сказ, чумку чи… — почала було Нора.

— Зробимо щеплення пізніше, коли все стихне і його шукатимуть не так інтенсивно, — сказав Трейвіс.

Ретривер щасливо заскавчав, обнюхуючи шию й обличчя Трейвіса, таким сентиментальним чином висловлюючи свою вдячність.

— Ейнштейн — це чудо номер один двадцятого століття, — спохмурнівши, сказала Нора. — Невже ти гадаєш, що вони про нього забудуть і припинять пошуки?

— Це може тривати роками, — визнав Трейвіс, гладячи собаку. — Але поступово їхній ентузіазм згасне, як і надія. А ветеринари все рідше зазиратимуть ретриверам за вуха, тоді, гадаю, ми й зробимо ці щеплення. Це найкраще і єдине, що ми можемо зробити.

Чухаючи Ейнштейна, Нора промовила:

— Сподіваюся, ти правий.

— Так і є.

— Сподіваюся.

— Я правий.

Трейвіса вразило те, що він ледь не позбавив Ейнштейна свободи. Впродовж наступних декількох днів він думав про зловісне прокляття Корнеллів. Можливо, все знову повернулося на круги свої. Його життя кардинально змінилося і стало яскравішим, коли він закохався у Нору і полюбив цього нестерпного клятого пса. Можливо, доля, яка завжди була до нього надзвичайно ворожою, тепер відбере в нього Нору і пса.

Трейвіс був свідомий того, що доля — всього лише міфічне поняття. Він не вірив у пантеон злих богів, які дивляться на нього крізь небесну шпаринку і замишляють зловорожі підступи, але все ж вряди-годи зводив очі до неба. Щоразу, коли він робив якісь хоч трохи оптимістичні прогнози, одразу ж стукав по дереву, щоб відвести злу долю. Ненавмисно перекинувши під час обіду сільницю, Трейвіс одразу ж узяв дрібку солі, щоб кинути її через плече, проте, відчувши себе дурнем, одразу ж струсив сіль з рук. Але його серце забилося частіше від сміховинного забобонного страху, і він заспокоївся лише тоді, коли таки знову взяв дрібку солі й кинув через плече.

Хоч Нора, без сумніву, помічала дивну поведінку Трейвіса, їй вистачало тактовності не говорити нічого про його страхи. Вона намагалася підняти йому настрій своєю ненав’язливою і тихою любов’ю, захоплено обговорюючи їхню майбутню поїздку у Вегас. Нора постійно була у прекрасному настрої і без стукання по дереву.

Вона не здогадувалася про нічні жахи Трейвіса, бо він їй про це нічого не розповідав. А йому ось дві ночі поспіль снився один і той же поганий сон.

Начебто він гуляв лісистими каньйонами біля підніжжя Санта-Ани в окрузі Оріндж, там, де зустрів Ейнштейна. Він знову був там, але цього разу вже з ретривером і Норою, і загубив їх обох. Переживаючи за них, він дерся крутими схилами, бігав пагорбами, продирався крізь густі зарослі і в паніці кликав Нору та Ейнштейна. Іноді Трейвіс чув, як Нора відповідала, а пес гавкав, і чоловік розумів, що вони втрапили у халепу, і біг на їхні голоси, але щоразу вони все більше даленіли і лунали в іншому місці. І як би сторожко Трейвіс не вслухався і як швидко не продирався до них, він постійно втрачав їх…

…а потім прокидався, хапаючи ротом повітря. Серце вигупувало, мов скажене. Воно безнастанно калатало, а в горлі застрягав німий крик.

У п’ятницю, 6 серпня, видався такий завантажений день, що у Трейвіса не було часу перейматися лиховісною долею. З самого ранку він зателефонував до церкви у Лас-Вегасі і, скориставшись своєю карткою «Амерікен експрес», забронював весільну церемонію на середу, 11 серпня, об одинадцятій годині. У романтичній лихоманці Трейвіс сказав організатору, що йому потрібні двісті червоних троянд, двісті білих гвоздик і хороший органіст (а не кляті записи), який виконуватиме традиційну музику, багато свічок на вівтарі, щоб обійтися без різкого електричного світла, пляшка «Дом Периньйон»[57] на завершення церемонії та першокласний фотограф, який зафіксує вінчання. Узгодивши всі деталі, Трейвіс зателефонував у готель сімейного типу «Циркус» у Лас-Вегасі, що славився своїми кемпінгами для автотуристів, і забронював місце, починаючи з вечора неділі 8 серпня. Зателефонувавши в інший кемпінг у Барстоу, він забронював місце на ніч суботи, де вони зупиняться на півдорозі до Лас-Вегаса. Потім пішов у ювелірний магазин, де, оглянувши весь асортимент, вибрав дві обручки: одну з великим діамантом на три карати без дефектів, а іншу — з каменями на дванадцять каратів. Заховавши обручки під сидіння, Трейвіс прихопив Ейнштейна, відтак поїхав по Нору і, забравши її, відвіз на зустріч з її юристом Гаррісоном Ділвортом.

— Ви одружуєтесь? Це ж чудово! — вигукнув Гаррісон, потискаючи Трейвісу руку. Він поцілував Нору в щоку, і здавалося, що він щиро радий за них.

— Я спробував трохи про вас довідатися, Трейвісе.

— Справді? — здивувався Трейвіс.

— Заради Нори.

Почувши ці слова адвоката, Нора зашарілася і почала було протестувати, але Трейвісу сподобалося, що Гаррісон так піклується про її щастя.

Змірявши Трейвіса поглядом, сивоголовий адвокат промовив:

— Я дізнався, що у вас був досить успішний бізнес із нерухомості, поки ви його не продали.

— Був, — скромно погодився Трейвіс, почуваючись так, наче говорить з батьком Нори, і намагаючись справити на нього сильне враження.

— Дуже добре, — промовив Гаррісон. — Також я чув, що ви досить грамотно вклали капітал.

— Я не банкрут, — погодився Трейвіс.

Гаррісон із посмішкою продовжував:

— Також я дізнався, що ви хороший і надійний чоловік, ще й напрочуд добрий.

Тепер уже Трейвіс зашарівся і знизав плечима.

Гаррісон звернувся до Нори:

— Люба, я за вас такий радий, що й передати не можу.

— Дякую. — І Нора подарувала Трейвісу такий люблячий і сонцесяйний погляд, що він уперше за цілий день захотів постукати по дереву.

Оскільки їхній медовий місяць повинен був тривати принаймні тиждень чи днів з десять, Нора не хотіла поспіхом повертатися у Санта-Барбару на випадок, якщо її агент з нерухомості знайде покупця на будинок Вайолет Дейвон, тому вона попросила Ділворта скласти довіреність, яка давала йому право узгоджувати всі нюанси, зокрема й продаж будинку від імені Нори за її відсутності. Це зайняло трохи менше півгодини, відтак довіреність була підписана й засвідчена. Після ще однієї привітальної тиради і побажань молодята поїхали купувати трейлер.

Вони вирішили взяти з собою Ейнштейна не лише на весілля у Вегасі, а й у весільну подорож. Там, куди вони їхали, було важко знайти хороший і чистий мотель, у який дозволяли брати собак, тому їм конче було потрібне помешкання на колесах. Окрім того, ні Трейвіс, ні Нора не змогли б кохатися в одному номері з ретривером.

— Це те ж саме, коли б у кімнаті була стороння людина, — сказала Нора, зашарівшись, і її щоки зарум’янились, як маків цвіт. У мотелі довелося би знімати два номери: один для себе, а інший — для ретривера, і це б виглядало дуже дивно.

О четвертій годині вони знайшли, що хотіли: сріблястий «ейрстрім» середніх розмірів округлої форми. Там були міні-кухня, їдальня, спальня і ванна. Перед сном вони зможуть залишити Ейнштейна надворі, зачинивши за собою двері у спальні. Оскільки в пікапі Трейвіса на задньому бампері було надійне кріплення для трейлерів, то вони зможуть забрати його одразу ж після купівлі.

Ейнштейн їхав між Трейвісом та Норою і постійно озирався, щоб через заднє скло подивитись на блискучий трейлер напівциліндричної форми. Здавалося, його вражала винахідливість людства.

Трейвіс і Нора купили також занавіски для трейлера, пластиковий посуд, склянки, їжу та купу інших потрібних для подорожі речей. Повернувшись до Нори і приготувавши на вечерю омлет, вони вже ледве пересували ноги, тож у позіханні Ейнштейна не було якогось прихованого сенсу: він просто втомився.

Тієї ночі Трейвіс спав міцно. Йому наснилися стародавні скам’янілі дерева та динозаври. Жахи з минулих двох ночей не повторилися.

В суботу зранку Трейвіс із Норою виїхали до Вегаса на шлюбну церемонію. Їхати в основному намагалися широкими розділеними автострадами, оскільки в них був трейлер. Виїхавши на трасу 101, яка спершу вела на південь, а потім повернула на схід, вони досягли траси 134, яку згодом змінила федеральна траса 210, що вела до Лос-Анджелеса і його передмість. На півночі розкинувся величезний національний заповідник «Анджелес». Пізніше, коли вони проїжджали неосяжну пустелю Мохаве, Нора була вражена безлюдними, але незабутніми краєвидами з піску, каменю, перекотиполя, мескитових дерев, коротколистої юки й інших кактусів. Як згодом вона зізналася, світ виявився більшим, ніж вона собі уявляла. Трейвісу було приємно це чути.

Барстоу в Каліфорнії виявився доволі жвавою стоянкою, хай і посеред величезної пустелі. О третій годині дня вони вже зайняли своє місце. Їхніми сусідами на стоянці в автомістечку була пара середнього віку — Френк і Мей Джордан. Вони приїхали із Солт-Лейк-Сіті разом зі своїм чорним лабрадором на ім’я Джек.

На подив Трейвіса і Нори, Ейнштейн добре провів час, граючись із Джеком. Вони гасали навколо трейлерів, боролися, жартома покусуючи один одного. Френк кидав червоний гумовий м’ячик, і собаки ганялися за ним. Ейнштейн щосили намагався виграти. Також вони пробували відбирати м’ячик один в одного, а тоді якомога довше втримувати його. Трейвіс навіть втомився спостерігати за ними.

Без сумніву, Ейнштейн був найрозумнішим псом усіх часів та народів, феноменальною твариною, яка розуміла все не гірше людини, але водночас він був і звичайним псом. Іноді Трейвіс забував про це, та Ейнштейн завжди знаходив чудовий спосіб нагадати.

Пізніше, тихої пустельної ночі, поївши посмажених на вугіллі гамбургерів і кукурудзи та випивши кілька бляшанок пива, Трейвіс і Нора попрощалися із Джорданами, а Ейнштейн — із Джеком. У трейлері Трейвіс погладив пса і промовив:

— Ти молодець.

Пес підвів голову і витріщився на Трейвіса, наче запитуючи, що, до дідька, це означає.

Трейвіс відповів:

— Ти знаєш, про що я, волохата мордо.

— Я теж знаю, — додала Нора й обійняла пса. — Коли ви гралися із Джеком, ти б міг завиграшки пошити його в дурні, якби тільки хотів. Але ти піддавався йому.

Ейнштейн лише хекав і радісно шкірився.

Випивши останню бляшанку пива на ніч, Нора пішла у спальню, а Трейвіс уклався на розкладачці у вітальні. Він подумав було про те, щоб лягти разом із нею, і вона, мабуть, не мала б нічого проти. Врешті-решт, до весілля залишалося чотири дні. Господи, як він її хотів! І хоча Нора, найімовірніше, трохи побоювалася втратити цноту, Трейвіс не сумнівався, що вона теж його хоче. З кожним днем вони цілувалися і торкалися одне одного все частіше й чуттєвіше, а повітря навколо них було сповнене еротичної енергії. Але краще все зробити правильно, тим паче, що до весілля залишалося зовсім мало часу, і лягти на шлюбне ложе незайманими: Нора — назаймана в усіх сенсах, а він — лише стосовно неї.

Цієї ночі Трейвісу наснилося, що Нора та Ейнштейн загубилися на неосяжних просторах Мохаве. Уві сні він чомусь був безногим, тож йому доводилося шукати їх поповзом. Це було нестерпно і жахливо, бо Трейвіс знав, що на них… щось напало…

Неділя, понеділок і вівторок у Лас-Вегасі минули у підготовці до весільної церемонії. Ейнштейн веселився із собаками інших туристів. Трейвіс і Нора ненадовго з’їздили у парк Чарльзтона та на озеро Мід. Увечері вони залишили Ейнштейна з його книжками, а самі пішли на спектакль. Трейвіс почувався провинним, що залишає ретривера самого, але той різними способами показував, що не хоче, аби вони сиділи вдома лише тому, що в готелях «Стріп» проводилася така упереджена і короткозора політика — ні в казино, ні в концертні зали не впускати розумних і добре вихованих собак.

Зранку в середу Трейвіс одягнув смокінг, а Нора — просту білу сукню трохи вище колін, зі скромним мереживом на манжетах та біля вирізу. Посадивши Ейнштейна посередині, вони поїхали до церкви на пікапі, залишивши трейлер у кемпінгу.

Позаконфесійна комерційна церква була найкумеднішим місцем, яке Трейвіс коли-небудь бачив. Будівля мала водночас відверто романтичний, солідний і тривіальний вигляд. Нора теж вважала цю церкву занадто ексцентричною, і вони ледь стримувалися, щоб не розсміятися. Церква тіснилася у південній частині Лас-Вегас-Стріп між розцвіченими неоновою рекламою фешенебельними готелями-хмарочосами. Це була одноповерхова будівля, пофарбована у блідо-рожевий колір, з білими дверима, над якими висіла латунна табличка з вигравіюваним написом: «Спільно йдіть у дальшу путь…» Натомість вітражів із зображеннями святих вікна прикрашали пишні сцени з відомих літературних історій про кохання: «Ромео і Джульєтта», «Абеляр і Елоїза», «Окассен і Ніколетта», «Звіяні вітром», «Касабланка» і — несподівно — «Я кохаю Люсі» й «Оззі та Гаррієт».

Дивно, але тривіальна атмосфера не зіпсувала їхнього піднесеного настрою. Ніщо не могло зіпсувати цей день. На все життя слід зберегти яскраві й теплі спогади про кожну деталь у цій незвичайній, позбавленій архітектурного смаку церкві, бо це була їхня церква і їхній день, і тому, незважаючи ні на що, і ця церква, і цей день особливі.

Зазвичай сюди собак не впускали, але Трейвіс добре заплатив усім працівникам, щоб Ейнштейна не лише впустили всередину, а й щоб він почувався тут жаданим гостем.

Священик, преподобний Ден Дюпрі («Будь ласка, називайте мене преподобним Деном»), був червонолицим череванем. Він постійно посміхався і потискав усім руки, що робило його схожим на типового продавця вживаних автомобілів. Його супроводжували два найнятих свідки: дружина із сестрою. Для такого дня вони одягнули яскраві весняні сукні.

Трейвіс зайняв місце біля вівтаря.

Органістка заграла «Весільний марш».

Нора дуже хотіла спершу пройти проходом і тоді вже приєднатись до Трейвіса, а не просто почати церемонію біля підніжжя вівтаря. Ще й більш од того, вона хотіла, щоб її, як інших наречених, супроводжували весільні батьки. Така честь могла би випасти батькові Нори, але вона була сиротою. Не мала наречена і близької людини, тож спершу вона подумала, що їй доведеться йти до вівтаря одній чи попід ручки з незнайомцем, але в пікапі дорогою до церкви згадала про Ейнштейна і вирішила, що більш годящої кандидатури, щоби повести її під вінець, їй не знайти.

Під органну музику крізь задні двері нави Нора увійшла разом із ретривером. Ейнштейн чудово розумів, яка велика честь йому випала, тому супроводжував Нору, зібравши воєдино всю свою гордість та гідність і з високо піднятою головою. До вівтаря вони йшли повільно, в унісон.

Нікого не дратувало і не здивувало, що собака виконує роль весільного батька Нори. Врешті-решт, це Лас-Вегас.

— Вона одна з найгарніших наречених, яких я коли-небудь бачила, — прошепотіла Трейвісу дружина преподобного Дена.

Він відчув, що вона говорить щиро і що це не просто черговий комплімент.

Фотограф безнастанно знимкував, але Трейвіс не звертав уваги на спалахи, замилувавшись Норою.

Невелику наву наповнював аромат троянд і гвоздик, що стояли у вазах. Сто свічок у прозорих вотивних чашах і латунних канделябрах ледь миготіли. Нора підійшла до Трейвіса і стала збоку. Він був засліплений інтер’єром, незважаючи на його недоладність: його кохання стало архітектором, який переробив дизайн церкви, перетворивши її в найвеличніший собор на світі.

Церемонія була недовгою і, на подив, величавою. Трейвіс і Нора спершу виголосили клятви, а потім обмінялися обручками. В очах Нори бриніли сльози, у яких відображалося мерехтіння свічок. Трейвіс спочатку не зрозумів, чому від них у нього затуманився погляд, а потім відчув, що він теж от-от розплачеться. Під урочисту органну музику вони вперше поцілувалися як чоловік і дружина. Це був їхній найсолодший поцілунок.

Преподобний Ден відкоркував «Дом Периньйон» і за вказівкою Трейвіса всім налив по келиху, в тому числі й органістці. Для Ейнштейна теж знайшлася тарілочка. Гучно плямкаючи, він приєднався до тосту за вічне щастя та кохання у подружньому житті.

Ейнштейн провів вечір за книгами у дальньому кінці трейлера, де була вітальня.

Трейвіс і Нора провели вечір у ліжку.

Зачинивши двері у спальню, Трейвіс поклав у відерце з льодом другу пляшку «Дом Периньйон» і ввімкнув диск із чотирма альбомами Джорджа Вінстона з найніжнішою фортепіанною музикою.

Нора опустила жалюзі на єдиному вікні й увімкнула невелику лампу із золотистим матер’яним абажуром. Кімнату наповнило м’яке бурштинове світло, і тепер вона нагадувала якесь казкове місце.

Вони трохи полежали у ліжкові, розмовляючи, сміючись, торкаючись одне одного і цілуючись. Поступово розмови стихли, а поцілунки почастішали, і водночас Трейвіс повільно почав її роздягати.

До цього моменту Тревіс не бачив Нору оголеною. Вона виявилася ще прекраснішою, ніж він міг уявити. У неї було ідеальне тіло. Трейвіса збуджувала кожна його деталь: тонка шия, худенькі плечі й повні перса, увігнутий животик, округлі стегна й апетитні сіднички, довгі гладенькі ноги… Окрім збудження, він відчував неймовірний приплив ніжності.

Роздягнувшись, він почав обережно посвячувати Нору в мистецтво кохання. Трейвіс палко хотів задовольнити її, розуміючи, що для неї все було новим. Він дав їй відчути все, що чоловік може робити своїм язиком і пальцями (іноді дражнячи її, щоб ще більше розпалити).

Трейвіс очікував, що Нора буде вагатися і соромитися або навіть боятися, бо тридцять прожитих літ не підготували її аж до такої інтимної близькості. Проте вона не виказувала жодних ознак фригідності й була готова робити все, щоб це сподобалось одному з них або обом. Трейвіс обожнював слухати її тихенькі зойки і беззвучне дихання. Кожного разу, коли Нора уривчасто зітхала і тремтіла в екстазі, Трейвіс збуджувався ще більше, поки це почуття не стало таким сильним, як ніколи, і йому було майже болісно стримуватися.

Коли він нарешті вивергнув тепле сім’я, то припав губами до Нориної шиї, шепочучи її ім’я і знову й знову говорячи про своє кохання. Його оргазм тривав так довго, що, здавалося, час зупинився і він падає у якийсь бездонний колодязь.

Коли все закінчилося, молодята довго обіймалися. Вони лежали мовчки, оскільки слова були зайві. Трейвіс і Нора слухали музику, а потім почали обмінюватися своїми фізичними і психічними враженнями. Вони випили шампанського, а потім знову продовжували кохатися.

Незважаючи на те, що людське життя примара смерті затьмарює кожен день, його найкращі радощі й задоволення можуть справляти на нас таке враження, що серце зупиняється від захвату.

З Лас-Вегаса молодята вирушили у своєму трейлері трасою 95 до неозорої пустелі Невади. Через два дні, 13 серпня у п’ятницю, вони досягли озера Тахо, де у кемпінгу на кордоні з Каліфорнією під’єднали трейлер до електрокомунікацій та водопроводу.

Нору вже не так захоплювали нові краєвиди та свіжі враження. Але озеро Тахо було настільки прекрасним, що вона знову по-дитячому здивувалася. Воно було 35 кілометрів завдовжки і 20 кілометрів завширшки. На західному березі воно межувало із Сьєрра-Невадою, а на східному — із Карсон Рейндж. Його вважали найчистішим озером світу, перлиною, що приголомшливо переливалася всіма відтінками зеленого і блакитного.

Нора, Трейвіс і Ейнштейн шість днів мандрували безкраїми просторами національних заповідників «Ельдорадо», «Тахо» і «Тояба». Їх оточували одвічні соснові і ялинові ліси. Вони орендували човна і плавали озером, досліджуючи райські затоки і величні бухти. Трейвіс із Норою загоряли і купалися. Ейнштейну теж подобалося хлюпатися у воді, що й не дивно для його породи.

Молодята кохалися іноді зранку, іноді пізнім вечором, але найчастіше — вночі. Нора була здивована своєю ненаситністю. Їй постійно хотілося ще.

— Я кохаю тебе за твій розум і твоє серце, — зізнавалася Нора, — але, Господи, я так само сильно кохаю твоє тіло. Може, я збоченка?

— О Боже, ні. Ти просто молода здорова жінка. Насправді, враховуючи твій спосіб життя, з емоційним здоров’ям у тебе точно все гаразд. Норо, ти мене дивуєш.

— Я хочу тебе осідлати.

— Точно збоченка, — зі сміхом промовив Трейвіс.

Погожого тихого п’ятничного ранку 20 серпня молодята залишили Тахо і перетнули кордон штату, вирушивши до півострова Монтерей. Там, де континентальний шельф межував з океаном, а краєвиди були навіть кращі, ніж на озері Тахо, вони провели чотири дні. У середу 25 серпня Нора і Трейвіс поїхали додому.

Під час подорожі вони повністю занурилися у радощі медового місяця, тому неймовірний людський інтелект Ейнштейна відійшов на другий план. Але коли вони пізно ввечері доїжджали до Санта-Барбари, Ейнштейн нагадав про свій унікальний дар. За шістдесят-вісімдесят кілометрів від дому ретривер почав хвилюватися: він постійно совався на сидінні між Норою та Трейвісом, потім хвильку сидів непорушно, клав голову Норі на коліна, а тоді знову підскакував. Водночас Ейнштейн якось дивно підвивав. Коли до дому залишалося не більше п’ятнадцяти кілометрів, пес почав тремтіти.

— Що з тобою, волохата мордо? — поцікавилася Нора.

Дивлячись на неї своїми виразними карими очима, Ейнштейн щосили намагався передати якусь складну і важливу думку, проте Нора його не могла зрозуміти.

За півгодини до заходу сонця, коли вони вже в’їхали в місто й австостраду змінили міські вулиці, Ейнштейн почав вити вже по-іншому, а відтак глухо загарчав.

— Що з ним таке? — запитала Нора.

Спохмурнівши, Трейвіс промовив:

— Не знаю.

Коли пікап під’їхав до орендованого будинку Трейвіса і зупинився в тіні фінікової пальми, ретривер почав гавкати. Упродовж їхньої тривалої подорожі він мовчав, а тепер його гавкіт у замкнутому просторі ледь не оглушив Трейвіса і Нору, проте ретривер не заспокоювався.

Коли Трейвіс із Норою вийшли з машини, Ейнштейн проскочив повз них і, не перестаючи гавкати, завмер, перепинивши їм шлях.

Нора рушила було до парадного входу, але Ейнштейн із гарчанням кинувся на неї. Він схопив її за джинси і спробував збити з ніг, але вона встояла. Ейнштейн відпустив її лише тоді, коли Нора відійшла назад.

— Що на нього найшло? — запитала вона Трейвіса.

Замислено дивлячись на будинок, той промовив:

— Він точнісінько так само поводився у лісі того дня… коли не хотів, щоб я йшов темною стежкою.

Нора спробувала підкликати пса, щоб заспокоїти.

Але Ейнштейн не йшов. Коли Трейвіс вирішив перевірити пса і спробував підійти до будинку, Ейнштейн загарчав на нього і змусив відступити.

— Почекай тут, — наказав Трейвіс Норі й повернувся до трейлера.

Ейнштейн бігав туди-сюди перед будинком, з гарчанням і скавулінням поглядаючи на двері та вікна.

Сонце заходило, вже майже потонувши в океанічних водах. На вулиці було тихо і звично, проте Нора відчувала, що тут щось не так. Теплий тихоокеанський вітерець поколихував пальми, евкаліпти й фікуси, які тихо шелестіли. Будь-якого іншого дня ці звуки були би приємними, але зараз вони здавалися зловісними. У довгих тінях і останніх помаранчево-фіолетових променях сонця Норі ввижалася зачаєна небезпека. Окрім поведінки пса, у неї не було жодних причин вважати, що десь поряд на них чигає щось небезпечне, тому її тривога мала радше інстинктивний характер.

Трейвіс вийшов із трейлера, тримаючи в руках великий револьвер. Він лежав незаряджений у шухляді в спальні впродовж усього їхнього медового місяця. Зараз Трейвіс вставляв набої в гнізда, а ще за мить клацнув барабаном.

— Це необхідно? — схвильовано запитала Нора.

— Того дня в лісі щось було, — промовив Трейвіс. — Хоч я й не бачив того створіння… але в мене волосся стало дибки. Так, гадаю, револьвер не буде зайвим.

Реакція Нори на шелестіння дерев та вечірні тіні наштовхнула її на думку, що Трейвіс міг відчути в лісі. Тому вона визнала, що з револьвером трішки безпечніше.

Ейнштейн перестав бігати і знову перепинив Трейвісу шлях до будинку.

— Всередині хтось є? — звернувся Трейвіс до ретривера.

Ейнштейн швидко помахав хвостом.

— Люди з лабораторії?

«Ні».

— Та інша піддослідна тварина, про яку ти говорив?

«Так».

— Та істота з лісу?

«Так».

— Добре. Я хочу ввійти.

«Ні».

— Так, — наполягав Трейвіс. — Це мій будинок, і я не збираюся втікати, хай би там що було.

Нора згадала світлину кіношного монстра з журналу, на яку Ейнштейн так бурхливо відреагував. Вона не вірила, що на світі може існувати щось подібне. На думку Нори, Ейнштейн перебільшував або ж вони не зрозуміли його «пояснення» до світлини. І попри те вона раптом пошкодувала, що в них нема гвинтівки, а є лише револьвер.

— Це «Магнум 357», — узявся Трейвіс пояснювати псові. — Один постріл, навіть якщо вцілить у руку чи ногу, зіб’є будь-якого негідника з ніг, хоч би то й був велетень. Це те ж саме, що стріляти з гармати. В мене чудова вогнева підготовка, і я постійно тренуюся на стрільбищі, щоб не втрачати форму. Я знаю, що роблю, і сам із ним впораюся. Окрім того, ми ж не можемо викликати копів, еге ж? Що б вони тут не знайшли, їх це зацікавить, посиплеться купа запитань, і рано чи пізно вони відвезуть тебе назад у ту кляту лабораторію.

Ейнштейн був, вочевидь, незадоволений рішучістю Трейвіса, та все ж піднявся сходами й озирнувся, наче стверджуючи: «Добре, але я тебе самого не пущу».

Нора теж хотіла зайти з ними, проте Трейвіс був непохитний, наполігши, щоб вона залишилась у дворі перед будинком. Нора неохоче погодилася, оскільки в неї не було зброї, тому вона б мало чим зарадила, а, найімовірніше, могла б і сама постраждати.

Тримаючи револьвер напоготові, Трейвіс піднявся сходами до Ейнштейна і встромив ключ у замок.

7

Трейвіс відімкнув замок, поклав ключ у кишеню і штовхнув двері, тримаючи перед собою револьвер, а за мить обережно переступив через поріг. Ейнштейн зупинився поряд.

У будинку було тихо, як і належить. Але у повітрі відчувався якийсь сморід.

Ейнштейн тихо загарчав.

Через вікна в будинок майже не проникало світло надвечірнього сонця — кілька вікон були частково або повністю зашторені. Але все ж Трейвіс роздивився, що диванне покриття порване. Пошматовану поролонову начинку було розкидано на підлозі, а дерев’яний стелаж для журналів розбито об стіну на друзки. У фанері зяяли дірки. Телевізор розбили підлоговою лампою, яка ще досі стирчала з екрана, а книжки з полиці, пошматувавши, порозкидали по всій вітальні.

Незважаючи на протяг із відкритих дверей, сморід ставав нестерпним.

Трейвіс потягнувся до настінного перемикача, і в кутку загорілася лампа. Вона не давала багато світла, але безлад можна було роздивитися.

«Таке враження, що тут хтось пройшовся з бензопилою і мотокосаркою», — подумав Трейвіс.

У будинку панувала тиша.

Залишивши двері відкритими, Трейвіс зробив кілька кроків углиб кімнати. Під ногами хрускотіли пожмакані сторінки розідраних книжок. На деяких сторінках і на сніжно-білому поролоні Трейвіс зауважив якісь темні, іржаві плями, відтак різко зупинився, зрозумівши, що це кров.

За мить він помітив труп велетня, що лежав на боці біля дивана. Він був наполовину закиданий закривавленими сторінками з книг, палітурками і суперобкладинками.

Ейнштейн загарчав голосніше і зловісніше.

Підійшовши до тіла, яке лежало всього лише за декілька метрів від входу до їдальні, Трейвіс зрозумів, що це хазяїн будинку Тед Гокні. Біля нього лежав набір інструментів «Крафтсмен». У Теда був ключ, і Трейвіс не мав нічого проти, якщо той приходив будь-коли, аби щось полагодити. Останнім часом там щось постійно ламалося — то крани протікали, то посудомийка не працювала. Вочевидь, Тед, котрий мешкав звідси за квартал, прийшов сюди, щоб щось полагодити, а тепер сам зламався і ремонту не підлягає.

Через сильний сморід Трейвісу спочатку здалося, що чоловіка вбито тиждень тому. Але, придивившись, він побачив, що тіло ще не розпухло від трупних газів і не почало розкладатися. Отже, його вбито не так давно: можливо, день тому чи навіть менше. Були дві причини огидного смороду: по-перше, Теда вительбушили, а по-друге, вбивця випорожнився і обдзюрив труп.

Очі Теда було вирвано.

Трейвіса ледь не знудило, і не лише тому, що він товаришував із Тедом. Було достатньо лише глянути на таку божевільну жорстокість, і неважливо, хто був убитий. Здавалося, таким робом збезчещено було не лише жертву, а й усе людство.

Ейнштейн загарчав голосніше, зриваючись на лютий гавкіт. Це таки діяло на нерви.

Трейвіса пересмикнуло, а за мить лунко закалатало серце. Він відвернувся від трупа і побачив, що ретривер дивиться в їдальню. Зважаючи на зашторені обидва вікна, там було темно, хоч в око стрель. З кухні просочувалася лише тонка смужка тьмавого світла.

«Втікай!» — порадив його внутрішній голос.

Але він не втік, бо не звик повертатися спиною до небезпеки. Ну, не так, щоб зовсім: останні роки він фактично втікав від життя, занурившись у відчай і самотність. Це й було відвертим боягузтвом. Але все вже позаду: зараз Трейвіс став зовсім іншою людиною. Його змінили Ейнштейн і Нора. Тому він не втікатиме, чорт забирай!

Ейнштейн напружився, вигнувши спину і витягнувши вперед голову, і почав гавкати настільки люто, що аж слина потекла з пащі.

Трейвіс підійшов до арки, що вела в їдальню.

Ретривер став збоку і загавкав ще лютіше.

Виставивши револьвер і намагаючись підбадьорити себе вже самим виглядом потужної зброї, Трейвіс обережно зробив ще один крок посеред зрадливого безладу. До арки залишалося не більше трьох кроків. Він зазирнув у темну їдальню.

Гавкіт Ейнштейна відлунював по всьому будинку, так наче тут була ціла зграя псів.

Трейвіс зробив ще один крок і побачив, як у темряві щось поворухнулося.

Він застиг.

Нічого. Жодного поруху. Невже це виплід його уяви? Тіні у їдальні були схожі на чорно-сірий креп. Трейвіс не міг уже зрозуміти, чи там дійсно щось ворушилося, чи це розігралася його фантазія.

«Біжи звідси», — промовив його внутрішній голос.

Але Трейвіс не послухався і вже підняв було ногу, щоб увійти в їдальню. Створіння знову поворухнулося, і тепер уже не було жодних сумнівів у його присутності, бо за мить воно метнулося з дальньої частини кімнати, плигнуло на стіл і з криком, від якого кров холонула в жилах, кинулося на Трейвіса. У темряві він бачив постать у людський зріст із палаючими очима. Попри погане освітлення, Трейвіс іще встиг зауважити її спотворені риси, поки вона наближалася.

Ейнштейн схопився і стрибнув навперейми, а Трейвіс спробував відступити хоч на крок назад, щоб виграти секунду на постріл. Натискаючи на курок, він послизнувся на одному з аркушів, якими було всипано підлогу, й упав навзнак. Почувши звук пострілу, він зрозумів, що не влучив і куля застрягла у стелі. За мить до того, як Ейнштейн кинувся на нападника, Трейвісу вдалося краще розгледіти те створіння з палаючими очима, його зловісні, ікласті й гострі, як в алігатора, щелепи і напрочуд широко роззявлену пащеку на безформній морді.

— Ейнштейне, ні! — закричав він, оскільки знав, що у сутичці те поріддя пекла розірве собаку на шматки, і, лежачи на підлозі, знову двічі неприцільно вистрелив.

Його крик і постріли зупинили не лише Ейнштейна: створіння, мабуть, вирішило, що не варто нападати на озброєного чоловіка. Рухаючись набагато швидше, ніж кішка, воно на змиг ока перетнуло їдальню і зникло на кухні. На мить Трейвіс помітив його силует у тьмяному кухонному світлі. Йому здалося, що це була якась згорблена двонога почвара, яка не повинна би прямо ходити, але всупереч усьому ходила, із деформованою головою, вдвічі більшою, ніж годилося б, занадто довгими руками з кігтями, що нагадували зубці граблів.

Трейвіс знову вистрелив, і цього разу влучніше: куля відірвала шматок дерева з одвірка. Чудовисько з криком зникло на кухні.

Що, в біса, то було і звідки воно взялося? Невже воно справді втекло з тієї ж лабораторії, що й Ейнштейн? Але як їм вдалося створити такого монстра і навіщо? Навіщо?

Трейвіс був непогано начитаним. Насправді останні кілька років він тільки те й робив, що читав, тому зараз йому на думку почали спадати різні варіанти, зокрема про дослідження рекомбінантних ДНК.

Ейнштейн стояв посеред їдальні, гавкаючи і дивлячись у бік дверей, за якими зникло створіння.

Звівшись на ноги, Трейвіс покликав собаку. Ейнштейн охоче прибіг.

Трейвіс цикнув на пса і прислухався. Знадвору долинав панічний крик Нори, проте в кухні панувала тиша.

Щоб заспокоїти Нору, Трейвіс крикнув:

— Зі мною все гаразд! Будь там!

Ейнштейн тремтів.

Трейвіс чув, як лунко б’ється його серце, і, здавалося, майже чув, як його обличчям і спиною стікає піт. І жодних тобі звуків, що свідчили би про перебування втікача з фільму жахів. Трейвіс відкинув думку про те, що той міг вибігти з кухні на задній двір: по-перше, це створіння бажає залишатися непоміченим, тому виходить лише вночі. В такий час можна потайки прослизнути навіть у таке велике місто, як Санта-Барбара. Ще було досить світло, тому чудовисько боялося з’являтися на вулиці. Ще й більш од того: Трейвіс відчував його присутність — так людина відчуває когось спинним мозком чи передбачає грозу в паркий день, коли хмари майже виснуть над головою. Чудовисько зачаїлося на кухні й вичікувало.

Трейвіс обережно повернувся до арки і зайшов у напівтемну їдальню.

Ейнштейн ішов поряд із ним, зовсім близько. Він більше не гарчав, не вив і не гавкав, напевне, розуміючи, що Трейвісу потрібна цілковита тиша, щоб він міг розчути будь-який звук чудовиська.

Трейвіс зробив ще кілька кроків.

Крізь кухонні двері попереду він бачив шматок столу, зливальницю, частину стійки. Посудомийку було видно наполовину. Сонце заходило з іншого боку будинку, тому кухню наповнювало сіре, тьмяне світло, а отже, ворог не відкидатиме тінь, яка б могла його видати. Напевне, він чекав з іншого боку від дверей або ж заліз на стійку, щоб звідти стрибнути на Трейвіса, коли той увійде в кімнату.

Трейвіс спробував обдурити чудовисько, сподіваючись, що воно одразу ж відреагує на перший-ліпший рух у дверях. Тому він запхав револьвер за пояс, тихо підняв одне із крісел у їдальні, підійшов на два метри до кухні і жбурнув його крізь відкриті двері. Поки крісло летіло в кухню, Трейвіс вихопив з-за пояса револьвер і став у стрілецьку стійку. Крісло гепнуло об стіл, оббитий формікою, впало на підлогу і відскочило до посудомийки.

Супротивник із жовтими очима не клюнув: з його боку не було жодних рухів. Коли крісло перестало перекидатися, у кухні знову запанувала напружена тиша.

З боку Ейнштейна почувся якийсь дивний звук, схожий на тихий уривчастий шурхіт. Врешті-решт Трейвіс зрозумів, що причиною було невпинне тремтіння пса.

Безсумнівно, нападник, який зараз причаївся на кухні, був тим самим чудовиськом, яке понад три місяці тому переслідувало їх у лісі. Весь цей час воно рухалося на північ, напевне, пересуваючись здебільшого дикими краями на схід від населеної частини штату, з якоїсь геть незрозумілої Тревісу причини — і яку він навряд чи колись зрозуміє — вперто переслідуючи пса.

Наче у відповідь на кидок Трейвіса кріслом, біля входу на кухню впала біла емальована бляшанка. Трейвіс від несподіванки відстрибнув назад, навмання стрельнувши, і аж тоді зрозумів, що його просто лякають. Під час падіння покришка злетіла, і на плитку підлоги розсипалося борошно.

Знову запанувала тиша.

Нападник продемонстрував неабиякі розумові здібності, відповівши на погрозу погрозою. Трейвіс одразу ж зрозумів, що ця істота може бути не менш розумною, ніж ретривер, оскільки вона втекла з тієї ж лабораторії, що й Ейнштейн, і була продуктом схожих експериментів. Недарма ж ретривер так боявся її. Якби Трейвіс уже повністю не звик до собаки з людським інтелектом, то не міг би навіть припустити, що ця істота розумніша за звичайну тварину; але події останніх місяців навчили його швидко приймати рфшення і пристосовуватись до будь-яких несподіванок.

Тиша.

В барабані залишився всього один патрон. Мертва тиша.

Трейвіса так вивело з рівноваги падіння бляшанки, що він навіть не помітив, з якого боку вона впала і де може бути нападник. Він досі не знав, справа це створіння чи зліва, та й не був упевнений, чи йому це треба. Трейвіс розумів, що навіть із «Магнумом 357» заходити на кухню небезпечно, враховуючи, що клятий монстр наділений людським інтелектом. Чорт забирай, це те ж саме, що воювати з розумною циркуляркою.

На кухні, вікна якої виходили на схід, густішала темрява, як і в їдальні, де стояли Трейвіс з Ейнштейном. Навіть позаду них у вітальні, попри відкриті парадні двері, у вікні та в кутку, де горіла лампа, скупчувалися тіні.

Чудовисько на кухні голосно зашипіло, наче газ із пошкодженої труби, й одразу ж після цього щось заклацало, так наче хтось постукував кігтями на кінцівках по твердій поверхні.

Тремтіння Ейнштейна передалося Трейвісу. Він почувався мухою, що перебуває на краю павутини й от-от втрапить у пастку.

Трейвіс згадав покусане і закривавлене обличчя Теда Гокні, його порожні очниці.

Клац-клац!

Під час антитерористичних навчань Трейвіса тренували у переслідуванні людей. У нього це добре виходило. Але біда в тому, що хоча жовтоокий нападник, ймовірно, був не менш розумним, ніж людина, не слід розраховувати, що він і мислить по-людськи. Трейвіс гадки не мав, що чудовисько зробить далі і як реагувати на його дії, тому він навряд чи зможе перехитрувати його; завдяки своїй нелюдській природі істота мала вбивчу перевагу — несподіваність.

Клац.

Трейвіс почав тихо відступати від відчинених кухонних дверей, роблячи це дуже обережно. Він не хотів, щоб істота дізналася, що він відступає, бо один лише Бог знає, як чинитиме монстр, усвідомивши, що жертва вислизає у нього з рук. Ейнштейн тихо пішов до вітальні. Він, як і Трейвіс, хотів бути подалі від нападника.

Дійшовши до трупа Теда Гокні, Трейвіс відвернув погляд від їдальні в пошуках більш-менш чистого маршруту до парадних дверей — і нараз побачив біля крісла Нору. Її налякали постріли, тому вона взяла з кухні в трейлері ніж для м’яса і прийшла Трейвісу на допомогу.

Хоча його вразила відвага Нори, але водночас він і жахнувся, побачивши її у світлі лампи. Трейвісу раптом примарилось, що його нічні жахіття про те, як він втрачає Ейнштейна й Нору, от-от справдяться і знову затріумфує прокляття Корнелла: вони обоє були в будинку, безпорадні перед чудовиськом, яке зачаїлося в кухні.

Нора хотіла було щось сказати.

Трейвіс похитав головою і приклав палець до губ.

Нора замовкла і перевела погляд на труп.

Проходячи крізь руїну, Трейвіс припустив, що нападник міг вийти через задні двері, обійти будинок і чекати їх біля парадного входу, незважаючи на те, що його в сутінках могли помітити сусіди. На це він витратив би небагато часу. Нора стояла між Трейвісом та вхідними дверима, тому він не зможе вистрелити в чудовисько, якщо воно раптом з’явиться; чорт забирай, та щоб напасти на Нору, йому досить однієї секунди! Намагаючись не панікувати і не думати про порожні очниці Теда, Трейвіс прискорив кроки. Під ногами зашелестів папір, але він сподівався, що цього шелестіння на кухні не чути (якщо нападник ще досі там). Дійшовши до Нори, Трейвіс схопив її за руку і потягнув до дверей на ґанок і вниз сходами, очікуючи нападу створіння, проте його ніде не було видно.

Постріли та Норині крики привернули увагу сусідів. Вони повиходили на ґанки й газони, і, напевне, хтось із них уже встиг викликати копів. А зважаючи на те, що Ейнштейн був надзвичайно цінним втікачем, поліція була не менш небезпечна для них, аніж той жовтоокий монстр у будинку.

Утрьох вони залізли в пікап. Нора зачинила двері зі свого боку, а Трейвіс — зі свого. Чоловік завів двигун і викермував автівку з трейлером на вулицю. Він усвідомлював, що за ним спостерігають люди.

Незабаром сутінки перетворяться у темінь, як це завше буває біля океану. На сході небо вже було чорним, над головою пурпуровим, а на заході — багряним і теж швидко темніло. Трейвіс був радий, що скоро споночіє, хоч і розумів, що жовтоока істота теж цьому зрадіє.

Він проїхав повз сусідів, що витріщалися на них. Поки Трейвіс жив у добровільній ізоляції, він жодного разу з ними не спілкувався. Доїхавши до кінця кварталу, він повернув за ріг. Нора міцно тримала Ейнштейна, і Трейвіс їхав так швидко, наскільки дозволяла машина із трейлером. Трейлер позаду них розхитувався і трясся.

— Що там трапилося? — запитала Нора.

— Воно вбило Гокні сьогодні або вчора…

— Воно?

— …і чекало на нас.

— Воно? — перепитала Нора.

Ейнштейн заскавчав.

Трейвіс промовив:

— Пізніше поясню.

Проте він сумнівався, що зможе це зробити. Він не міг нормально описати нападника, бо йому забракне слів, щоби передати, наскільки це створіння чужорідне.

Вони не проїхали ще й восьми кварталів, коли почули десь поблизу їхнього житла виття сирен. Проминувши іще чотири квартали, Трейвіс припаркувався на порожній стоянці якогось навчального закладу.

— Що тепер? — запитала Нора.

— Ми покинемо тут трейлер і машину, бо вони шукатимуть їх, — промовив він.

Трейвіс запхав револьвер у її сумочку, а Нора наполягла ще й на тому, щоби покласти туди і ніж для м’яса, а не залишати його в машині.

Вони вилізли з пікапа і в щохвилини густішій темряві проминули будівлю школи, перетнули стадіон, а тоді через сітчасті ворота вийшли на вулицю, вздовж якої росли старі дерева.

Вночі вітерець переріс у теплі пориви сухого вітру. Він кинув у них кілька пошерхлих листочків і здійняв уздовж тротуару вихорці куряви.

Трейвіс розумів, що вони виглядали підозріло навіть без трейлера й автомобіля. Сусіди скажуть поліцейським, що слід шукати чоловіка, жінку та золотистого ретривера, а таке тріо не кожного дня зустрінеш. Їх захочуть допитати з приводу вбивства Теда Гокні, тому шукатимуть ретельно. Їм треба швидко зникнути.

У Трейвіса не було товаришів, у яких можна було би переховатися. Коли померла Паула, він припинив спілкуватися зі своїм невеличким колом друзів і не підтримував зв’язків з агентами з нерухомості, з якими колись працював. У Нори теж не було друзів через Вайолет Дейвон.

Вони проминули кілька будинків. У більшості з них горіло світло, і здавалося, що вони ніби насміхаються з них недосяжністю своїх притулків.

8

Гаррісон Ділворт жив на межі Санта-Барбари та Монтесіто, де йому належали 200 акрів землі з буйною рослинністю і солідний будинок в тюдоріанському стилі, який не надто поєднувався із флорою Каліфорнії, але цілком влаштовував юриста. Коли він відчинив двері, на ньому були чорні мокасини, сірі штани, темно-синя спортивна куртка, біла трикотажна сорочка й окуляри в черепаховій оправі з напівлінзами для читання. Ділворт здивовано глянув поверх окулярів на непроханих гостей, але, на щастя, його погляд був приязний.

— Ну, вітаю вас, молодята!

— Ви самі вдома? — запитав Трейвіс, коли він, Нора й Ейнштейн зайшли у велике фойє з мармуровою підлогою.

— Так.

По дорозі Нора розповіла Трейвісу, що дружина юриста померла три роки тому і тепер за ним доглядала Ґледіс Мерфі.

— А місіс Мерфі? — запитав Трейвіс.

— Вона на один день поїхала додому, — відповів юрист, зачинивши двері. — Ви виглядаєте виснаженими. Що ж із вами трапилося?

— Нам потрібна допомога, — відповіла Нора.

— Але кожен, хто допоможе нам, може мати проблеми з законом, — попередив Трейвіс.

Гаррісон здивовано глянув на нього.

— Що ви накоїли? У вас такий пригнічений вигляд, наче ви викрали президента.

— Ми нічого поганого не зробили, — запевнила Нора.

— Зробили, — заперечив Трейвіс. — І ми продовжуємо це робити, переховуючи собаку.

Гаррісон спантеличено подивився на пса. Ейнштейн заскавчав, і весь його вигляд говорив про те, що він дуже нещасний і хоче, щоб його приголубили.

— А в моєму будинку труп, — додав Трейвіс.

Гаррісон перевів погляд із собаки на чоловіка.

— Труп?

— Трейвіс його не вбивав, — запевнила Нора.

Гаррісон знову подивився на Ейнштейна.

— Пес теж цього не робив, — промовив Трейвіс. — Але мене повсюди розшукуватимуть як важливого свідка.

— Гммм, — протягнув Гаррісон. — Чому б нам не піти у мій кабінет, де ви мені все розкажете?

Він повів їх крізь величезну вітальню, де горіла лише половина ламп, а тоді, проминувши коридорчик, вони опинились у кабінеті, оббитому розкішними тиковими[58] панелями, зі стелею мідяного кольору. Темно-бордові шкіряні крісла та диван виглядали дорогими і дуже зручними. У кутку стояли масивний полірований тиковий стіл і детальна модель п’ятимачтової шхуни з піднятими вітрилами. Стіни кабінету прикрашало різноманітне морське приладдя: стерно, латунний секстант, різьблений бичий ріг, наповнений жиром, у якому лежали голки для шиття вітрил, шість видів корабельних ліхтарів, дзвінок стернового та морські карти. Трейвіс помітив світлини чоловіка та жінки на різних човнах. У чоловікові він впізнав Гаррісона.

На невеликому столику біля крісел лежала розгорнена книга і стояло півсклянки віскі. Вочевидь, до приходу Нори і Трейвіса юрист відпочивав. Він запропонував їм випити, і вони погодились, сказавши, що будуть пити те, що й хазяїн.

Трейвіс і Нора сіли на диван, а Ейнштейн умостився на другому кріслі. Натомість лягти на нього, він сів прямо, наче теж приготувався до участі у розмові.

Пішовши до кутового бару, Гаррісон налив дві склянки «Чівас ріґал»[59] з льодом. Нора нечасто пила віскі, тому Трейвіс здивувався, коли вона осушила свою склянку за два ковтки і попросила ще. Він вирішив, що в цьому випадку вона має рацію, тому взяв приклад з неї, а порожню склянку відніс до бару, де Гаррісон повторно наповнював Норину склянку.

— Я хочу вам усе розповісти, тому що нам потрібна ваша допомога, — промовив Трейвіс. — Але ви повинні розуміти, що можете опинитися по той бік закону.

Закриваючи пляшку, Гаррісон відповів:

— Одразу видно, що ви не юрист. Розумієте, закон — це не віковічна мармурова колона, яку неможливо зрушити з місця чи переробити. Закон… радше нагадує зафіксовану, але рухому пружину. Він досить гнучкий, тому його можна розтягувати в різні боки, крутити таким чином, щоб завжди бути на безпечному боці. Я не кажу зараз про зухвалий грабіж чи холоднокровне вбивство. У це важко повірити, але так є насправді. Навряд чи ваші слова заженуть мене у тюремну камеру, Трейвісе.

За півгодини Трейвіс і Нора розповіли про Ейнштейна все. Як для людини, якій через пару місяців повинно стукнути сімдесят один, сивоголовий юрист був досить кмітливим. Він ставив правильні питання і не брав їх на кпини. Коли Трейвіс і Нора влаштували десятихвилинну демонстрацію неймовірних здібностей Ейнштейна, юрист не назвав це всього лише спритністю рук або нісенітницею. Він прийняв усе як належне і переглянув свої думки про те, що є нормальним і можливим у цьому світі. Навіть не кожна тридцятип’ятирічна людина могла похвалитися таким гнучким і метикованим розумом, як у Гілберта.

Ейнштейн тим часом уклався на коліна Гілберта, який сидів у своєму великому шкіряному кріслі. Легенько чухаючи собаку за вухами, він промовив:

— Якщо ви підете на телебачення, організуєте прес- конференцію, щоби про це дізналася громадськість, тоді, можливо, суд дозволить вам залишити собаку.

— Ви в це вірите? — запитала Нора.

— У кращому випадку, п’ятдесят на п’ятдесят, — зізнався Гаррісон.

Трейвіс похитав головою.

— Ні. Ми не можемо так ризикувати.

— Що ви плануєте робити? — запитав Гаррісон.

— Дати драла, — промовив Трейвіс. — Утікати.

— І чого ви доможетеся?

— Ми збережемо Ейнштейну свободу.

Пес гавкнув на знак згоди.

— Збережете. Але чи надовго? — запитав Гаррісон.

Трейвіс підвівся і пройшовся, бо від хвилювання не міг більше всидіти на місці.

— Вони не припинять пошуки, — визнав він. — Принаймні впродовж кількох років.

— Вони ніколи їх не припинять, — промовив юрист.

— Розумію, це буде важко, але ми не можемо по-іншому. Хай мене чорти візьмуть, якщо я його віддам! Він ненавидить ту лабораторію. Окрім того, як не крути, він повернув мене до життя…

— А мене він врятував від Стрека, — додала Нора.

— Він познайомив нас, — промовив Трейвіс.

— І змінив наші життя.

— Кардинально змінив. Ми любимо його, як свою дитину, — сказав Трейвіс. Помітивши вдячний погляд ретривера, він відчув, як у нього клубок застряг у горлі.

— Ми будемо боротися за нього, як він боровся за нас. Ми — сім’я. Ми будемо жити разом… або разом помремо.

Погладивши ретривера, Гаррісон промовив:

— Вас шукатимуть не лише вчені й поліція.

— Та істота, — погодився Трейвіс і кивнув.

Ейнштейн затремтів.

— Тихо, тихо, — Гаррісон заспокоїв ретривера, погладжуючи його, а потім звернувся до Трейвіса: — Як ви гадаєте, що то за істота? Бо ваш опис нічогісінько не пояснює.

— Що б це не було, але то не Боже створіння, — відповів Трейвіс. — Це справа людських рук, результат якихось досліджень рекомбінантних ДНК. Один лише Бог знає, що вони там хімічили і навіщо. Але вони створили цю істоту.

— І, здається, вона наділена неймовірними здібностями знаходити вас.

— Знаходити Ейнштейна, — виправила Нора.

— Тому нам треба втікати, — промовив Трейвіс. — Далеко.

— Для цього потрібні гроші, але банки відкриються не раніше ніж через дванадцять годин, — промовив Гаррісон. — Якщо ви хочете дременути, гадаю, ви це плануєте зробити сьогодні.

— Ось тут нам і потрібна допомога, — сказав Трейвіс.

Нора відкрила гаманець і дістала дві чекові книжки — свою і Трейвіса.

— Гаррісоне, ми б хотіли виписати на ваше ім’я два чеки: один — я, а другий — Трейвіс. У нього там лише три тисячі, але в цьому ж банку він відкрив депозитний рахунок зі значною сумою. Вони мають право переводити кошти, щоб запобігти овердрафту. На моєму рахунку так само. Якщо ми дамо вам один із чеків Трейвіса на двадцять тисяч заднім числом, начебто до всіх цих неприємностей, і один із мого рахунку також на двадцять тисяч, ви могли би покласти ці кошти на свій рахунок. Коли все буде зроблено, ви можете придбати вісім касових чеків, кожен на п’ять тисяч, і надіслати їх нам.

Трейвіс додав:

— Поліція розшукуватиме мене, бо захоче допитати, але вони побачать, що я не вбивав Теда Гокні, адже жодна людина не могла б його так вительбушити. Тому вони навряд чи заарештують мої рахунки.

— Якщо за експериментами, в результаті яких з’явилися Ейнштейн і ця істота, стоять федеральні органи, то вони швидко вас знайдуть і можуть заморозити ваші рахунки, — промовив Гаррісон.

— Можливо. Ми живемо в одному місті, тому банк зніме кошти з мого рахунку не пізніше понеділка.

— І як ви обходитиметеся без грошей, поки я не надішлю вам сорок тисяч?

— У нас є готівка і дорожні чеки, що залишилися після нашого медового місяця, — промовила Нора.

— І мої кредитки, — додав Трейвіс.

— Вони зможуть знайти вас за кредитними картками і дорожніми чеками.

— Я знаю, — відповів Трейвіс. — Тому ми знімемо гроші в місті, де не плануємо залишатися, і якнайшвидше накиваємо звідти п’ятами.

— Після того як я придбаю касові чеки на сорок тисяч, куди їх надсилати?

— Я триматиму зв’язок по телефону, — відповів Трейвіс, сідаючи на диван біля Нори. — Щось придумаємо.

— Як щодо інших ваших із Норою активів?

— Пізніше про це подбаємо, — відповіла жінка.

Гаррісон спохмурнів.

— Трейвісе, перед вашим від’їздом ви можете підписати документ, який дозволить мені представляти вас у будь-яких юридичних справах. Якщо хтось спробує заморозити ваші або Норині активи, я захищатиму їх до останнього, але не буду вистромлятися доти, доки не випливе те, що ми пов’язані.

— Гадаю, що активам Нори поки що нічого не загрожує. Ми нікому не говорили про весілля, крім вас. Сусіди повідомлять поліції, що я втік із якоюсь жінкою. Але вони її не знають. Ви комусь про нас розповідали?

— Лише моїй секретарці місіс Ешкрофт, але вона вміє тримати язика за зубами.

— Тоді гаразд, — сказав Трейвіс. — Навряд чи поліція дізнається про те, що ми одружились, тож нескоро добереться до Нори. Але коли вони вийдуть на неї, то дізнаються, що ви — її юрист. Якщо вони почнуть моніторити рух коштів на моїх рахунках, щоб знайти мене, то виявлять ті двадцять тисяч, які я вам заплатив, і почнуть вас розшукувати…

— Це мене анітрохи не зупинить, — відповів Гаррісон.

— Можливо, — сказав Трейвіс. — Але щойно вони знайдуть зв’язок між мною, вами і Норою, то встановлять за вами пильне спостереження. Якщо це трапиться… то коли ми зателефонуємо, ви повинні одразу ж нам про це сказати, покласти слухавку й перервати з нами всі контакти.

— Я це чудово розумію, — сказав юрист.

— Гаррісоне, вам не треба в це встрягати, — промовила Нора. — Ми й так багато від вас вимагаємо.

— Послухайте, моя люба, мені майже сімдесят один рік. Юридична практика мені ще не набридла, і я досі ходжу в плавання… але, відверто кажучи, останнім часом моє життя зробилося трохи нуднуватим. Ця авантюра розжене кров у моїх замшілих жилах. Окрім того, я вірю, що ви зобов’язані зберегти Ейнштейну свободу не лише з тих причин, які ви назвали, а… люди не мають права використовувати свій геніальний розум, щоб створювати інших істот, наділених розумом, а потім ставитися до них, як до меблів. Якщо ми вже дійшли до того, що можемо творити нарівні з Господом, пора навчитися Божої справедливості й милосердя. А в цьому випадку зберегти Ейнштейну свободу — справедливо і милосердно.

Ейнштейн підвів голову, захоплено подивився на юриста, а потім тикнувся своїм холодним носом під його підборіддя.

У гаражі, розрахованому на три автомобілі, Гаррісон тримав чорний «Мерседес 560 SEL», старіший білий «Мерседес 500 SEL» зі світло-блакитним салоном і зелений джип, на якому він зазвичай їздив до океану, де стояла його яхта.

— Білий «мерседес» належав моїй дружині Франсін, — пояснив юрист, коли вів Трейвіса й Нору до автівки. — Я більше ним не користуюся, але підтримую в робочому стані й часто катаюся, щоб шини не застоювалися. Слід було вибавитися від нього, коли Френні померла. Все ж це була її машина. Але… вона так любила свій сяючий білий «мерседес»! Я досі пам’ятаю, якою вона була за кермом… Візьміть це.

— Втікати на машині за шістдесят тисяч доларів? — запитав Трейвіс, провівши рукою полірованим капотом. — Втеча на широку ногу.

— Її ніхто не шукатиме, — промовив Гаррісон. — Навіть якщо вони врешті-решт зрозуміють, що між нами є якийсь зв’язок, то не дізнаються, що я вам віддав одну зі своїх машин.

— Ми не можемо прийняти такий дорогий подарунок, — заперечила Нора.

— Назвемо це позикою, — промовив юрист. — Коли все закінчиться і ви придбаєте іншу машину, просто припаркуйте її десь — на автостанції чи в аеропорту, — відтак зателефонуйте мені й повідомте, де вона. Я когось пошлю, щоб її забрали.

Ейнштейн поклав передні лапи на двері водійського сидіння і визирнув крізь бокове скло. Потім він повернувся до молодят і гавкнув, наче називаючи їх дурнями, бо вони відмовляються від такого подарунка.

9

Трейвіс був за кермом. Вони залишили будинок Гаррісона Ділворта у середу о десятій п’ятнадцять вечора. Трейвіс вирішив їхати на північ трасою 101. О пів на першу ночі вони проїхали Сан-Луїс-Обіспо, а за півгодини вже були в Пасо-Роблс. О другій годині вони зупинилися на заправці із самообслуговуванням. До Салінаса, що лежав на півдні, залишалася година їзди.

Нору гнітило відчуття власної непотрібності. Вона навіть не могла підмінити Трейвіса за кермом, оскільки не вміла кермувати. В дечому це була провина Вайолет Дейвон, а не Нори, — ще один наслідок відлюдництва і пригнічення. Тому жінка відчувала, що не може принести жодної користі, і була собою незадоволена. Все ж вона не збирається все життя бути такою безпомічною, чорт забирай! Вона теж навчиться кермувати і стріляти. Трейвіс може навчити її цьому. Враховуючи його минуле, він також може навчити її бойовим мистецтвам — дзюдо чи карате. Трейвіс — хороший тренер, адже він добре навчив її кохатися. Від цієї думки Нора посміхнулася, і її самокритичність поступово зникла.

Поки вони їхали на північ до Салінаса, а потім — до Сан-Хосе, Нора виспалася як слід за дві з половиною години, а решту часу рахувала кілометри, які вони вже проїхали. Обабіч шосе розкинулися неосяжні поля. У холодному місячному сяйві вони здавалися безкінечними. Коли місяць зайшов за хмару, вони тривалий час їхали у цілковитій темряві, перш ніж їм траплялося освітлене вікно одинокої хатини чи приміщення придорожніх служб.

Жовтоокий монстр пройшов по сліду Ейнштейна 225 кілометрів, якщо брати по прямій — від підніжжя Санта-Ани в окрузі Оріндж до Санта-Барбари. Так стверджував Трейвіс. Це приблизно дорівнювало шестистам кілометрам ходою дикою місцевістю. Цю відстань монстр подолав за три місяці. Не вельми швидко. Тому якщо вони поїдуть на шістсот кілометрів північніше Санта-Барбари, а тоді причаяться недалеко від затоки Сан-Франциско, то нападник знайде їх тільки через сім-вісім місяців. А можливо, взагалі не знайде. Як він занюхає Ейнштейна на такій відстані? Звісно ж, його неймовірна здатність чути пса має свої межі. Трейвіс у цьому не сумнівався.

10

У четвер об одинадцятій Лемюел Джонсон стояв у спальні невеличкого будинку, який Трейвіс Корнелл орендував у Санта-Барбарі. Дзеркало на комоді було розбите, а кімнатою наче пройшовся ураган. Здавалося, що Аутсайдер оскаженів від заздрощів, що пес живе в затишному будинку, поки він змушений нишпорити дикими хащами і жити у порівняно примітивних умовах.

Серед уламків на підлозі Лем знайшов чотири світлини у срібних рамках. Напевно, вони стояли на комоді або на нічному столику. На першій було зображено Корнелла разом із симпатичною блондинкою. До цього Лем уже багато дізнався про нього, тож припустив, що це Паула, його покійна дружина. На іншій чорно-білій світлині було зображено пару. Висновуючи з їхнього віку, Лем здогадався, що то батьки Корнелла. На третьому знімку, також чорно-білому, був хлопчина років одинадцяти-дванадцяти. Можливо, сам Трейвіс Корнелл, але вірогідніше — його брат, котрий загинув ще дитиною.

На останній світлині було зображено групу з десяти вояків, які сиділи на дерев’яних сходах біля входу в казарму і посміхалися на камеру. Серед них був Трейвіс Корнелл. На кількох уніформах Лем помітив виразний шеврон загону «Дельта» — елітного антитерористичного підрозділу.

У задумі поставивши останню світлину на комод, Лем попрямував до вітальні, де Кліфф продовжував ритися в закривавленому мотлоху. Вони шукали докази, які поліцію жодним чином не могли б зацікавити, але багато чого розповіли би співробітнику АНБ.

Вони пізно дізналися про вбивство у Санта-Барбарі. Лема повідомили майже о шостій ранку. В результаті преса вже встигла розтрубити найстрахітніші подробиці і з неабияким ентузіазмом висувала найнеймовірніші версії щодо можливого вбивці. Здебільшого репортери схилялися до того, що Корнелл тримав екзотичну небезпечну тварину (гепарда або пантеру), яка напала на хазяїна, коли той, нічого не підозрюючи, увійшов у будинок. Оператори залюбки знімали порвані, закривавлені книжки. Такої версії дотримувались і в «Нейшнл інкваєр». Лема це не здивувало, оскільки, на його думку, таблоїди на кшталт «Інкваєра», що ганялися за сенсацією, і так звані офіційні засоби масової інформації мало чим відрізнялися одне від одного, хоча журналісти з цим не погоджувалися.

Лем уже продумав і почав втілювати кампанію з дезінформації на підтримку істерії про екзотичних кішок, що вирвалися на свободу, таким чином пустивши пресу хибним слідом. Інформатори, проплачені АНБ, даватимуть інтерв’ю, стверджуючи, що знали Корнелла, і клястимуться, що той дійсно тримав пантеру разом із собакою. Інші, котрі хоча й в очі не бачили Корнелла, називатимуть себе його друзями, скиглитимуть, що давно радили йому вирвати пантері зуби і кігті, коли та виросла. Поліція захоче допитати Корнелла і невідому жінку відносно пантери та місця її ймовірного перебування.

Лем був упевнений, що це відволіче пресу від розслідувань, які, можливо, допоможуть їм з’ясувати правду.

Звісно ж, Волт Гайнс в окрузі Оріндж дізнається про вбивство, розпочне розслідування разом зі своїми друзями з місцевої поліції і швидко здогадається, що Аутсайдер у погоні за псом пробрався далеко на північ. Як добре, що він скористався допомогою Волта!

Увійшовши до вітальні, де працював Кліфф, Лем запитав:

— Ти щось знайшов?

Молодик підвівся із безладу, обтрусив руку і промовив:

— Так. Гляньте на столі у їдальні.

Лем пішов за ним, де на столі лежав лише товстий блокнот на металевих кільцях. Розгорнувши і прогортавши його, він побачив світлини з глянцевих журналів, наклеєні з лівого боку. Навпроти кожної світлини великими друкованими літерами було написано назву предмета: «ДЕРЕВО», «БУДИНОК», «АВТОМОБІЛЬ» тощо.

— Як гадаєш, що це? — запитав Кліфф.

Лем промовчав і продовжив сердито гортати блокнот. Він відчував, що це щось напрочуд важливе, проте не міг зрозуміти чому. І нараз його осяяло:

— Це абетка.

— Еге, — погодився Кліфф.

Лем помітив, що помічник посміхається.

— Гадаєш, вони знали, що пес такий розумний? Він продемонстрував їм свої здібності, і вони вирішили… навчити його читати?

— Схоже на те, — промовив Кліфф, досі посміхаючись. — Господи, невже ти гадаєш, що таке можливо?

— Не сумніваюся, — промовив Лем. — До речі, у програму експериментів доктора Везербі входило навчання ретривера читанню цієї осені.

Тихо засміявшись від подиву, Кліфф промовив:

— Щоб мене чорти вхопили!

— Аніж шкіритися, краще поміркуй над цим, — промовив Лем. — Чолов’яга знає, що пес надзвичайно розумний, і, можливо, йому вдалося навчити його читати. Тому нам потрібно зрозуміти, яким чином він спілкувався з собакою. Він знає, що має справу з піддослідною твариною, і розуміє, що пса розшукують.

— Тоді він, напевно, знає і про Аутсайдера, — додав Кліфф, — бо пес якимось способом міг «розповісти» йому.

— Так. Але, знаючи це, він вирішив нікому нічого не розголошувати. Він міг продати цю інформацію за велику винагороду, проте не зробив цього. Якби він був бунтарем, то звернувся б до журналістів, щоб звинуватити Пентагон у фінансуванні подібних досліджень.

— Але він так не вчинив, — заперечив Кліфф, насупившись.

— А це насамперед означає, що він прихилився до пса, хоче залишити його собі, щоб він не дістався нікому іншому.

Кліфф кивнув і сказав:

— У цьому є сенс, якщо те, що ми дізналися про нього, є правдою. Я про те, що чолов’яга замолоду втратив усю сім’ю. Через рік після весілля померла його дружина. Загинули всі його бойові побратими із загону «Дельта». Тому він став відлюдником і обірвав контакти з усіма друзями. Він, напевно, самотній, як диявол. І тут з’являється пес…

— В яблучко, — промовив Лем. — А чоловікові, котрий служив у загоні «Дельта», неважко заховатися. Якщо ж ми знайдемо його, то він знатиме, як оборонити пса. Чорт забирай!

— Ну, чутки про «Дельту» ще не підтвердилися, — з надією в голосі промовив Кліфф.

— Я підтвердив, — заперечив Лем і розповів про світлину, знайдену серед безладу в спальні.

Кліфф зітхнув.

— Ми вляпалися у велику купу лайна.

— По горло, — погодився Лем.

11

У четвер о шостій ранку Трейвіс і Нора вже були в Сан- Франциско. Вони знайшли годящий мотель — простору сучасну будівлю, де все сяяло чистотою. Сюди не впускали тварин, але Ейнштейну не становило великих труднощів прослизнути в кімнату.

Хоча існувала невелика ймовірність, що ордер на арешт Трейвіса вже виписали, він поселився у мотелі, показавши свій паспорт. Вибирати не доводилось, оскільки в Нори не було ні кредитних карток, ні водійського посвідчення. В ті часи портьє віддавали перевагу готівці, але вимагали паспорт, бо дані про гостей слід було вносити в комп’ютер мотельної мережі.

Але Трейвіс дав неправильний номер і модель автомобіля, оскільки припаркував його подалі від мотелю тільки тому, щоби приховати від портьє зайві деталі.

Вони поселилися в одній кімнаті разом із Ейнштейном, бо зараз їм було не до усамітнення і кохання. Трейвіс був такий змучений, що, ледь поцілувавши Нору в губи, міцно заснув. Йому снилися жовтоокі істоти з деформованими головами, крокодилячими пащеками й акулячими зубами.

Він прокинувся через п’ять годин, о десятій на першу.

Нора встала раніше, взяла душ і вдягнула те саме вбрання, в якому приїхала. Її волосся ще не висохло і звабливо поприлипало до шиї.

— Вода гаряча, і напір напрочуд сильний, — сказала Нора.

— І в мене також, — сказав Трейвіс, обіймаючи і цілуючи Нору.

— Тоді краще охолонь, — промовила вона, відсуваючись від Трейвіса, — бо і стіни мають вуха.

— Ти про Ейнштейна? Та в нього не вуха, а вушиська.

У ванній Ейнштейн стояв на столику і пив холодну воду з умивальника, яку Нора набрала для нього.

— Знаєш, волохата мордо, більшість собак залюбки п’ють воду з унітаза.

Ейнштейн чмихнув на Трейвіса, зістрибнув зі столика і вийшов з ванної.

Трейвіс не мав чим поголитися, але подумав, що одноденна щетина надасть йому саме того вигляду, який потрібний для вирішення задуманої ним вечірньої оборудки в районі Тендерлойн.

Покинувши мотель, Трейвіс і Нора поїхали в перший-ліпший «Макдональдс». Підкріпившись, вони зайшли у місцеве відділення банку Санта-Барбари, де у Трейвіса був рахунок. Скориставшись своєю комп’ютерною банківською карткою, а також карткою «Mastercard» і двома «Visa», вони зняли тисячу чотириста доларів. Потім завітали в офіс «Амерікен експрес» і зняли максимально можливу суму (п’ятсот доларів) готівкою і чотири тисячі п’ятсот дорожніми чеками. Разом із двома тисячами ста доларами і дорожніми чеками, що залишилися після їхнього медового місяця, вони мали у своєму розпорядженні вісім тисяч п’ятсот доларів.

Після обіду аж до вечора молодята скуповувалися. Завдяки кредиткам вони придбали повний комплект сумок і необхідну кількість одягу. Купили туалетний дріб’язок і електробритву для Трейвіса.

Трейвіс придбав також гру «Ерудит», на що Нора поцікавилася:

— Хіба в тебе є настрій гратися?

— Ні, — таємниче сказав він, радіючи, що вона нічого не зрозуміла. — Поясню пізніше.

За півгодини до заходу сонця, спакувавши свої покупки у просторий багажник «мерседеса», Трейвіс заїхав у самий центр Тендерлойна. Цей район Сан-Франциско лежав за вулицею О’Фарелл, затиснутою між Маркет-стріт і Ван-Несс-авеню. Тут процвітали низькопробні бари з оголеними до пояса танцівницями, дискотеки, де дівчата виступали на сцені голяка, будинки розпусти, де чоловіки платили за те, щоб сидіти поряд із голими дівками та розмовляти про секс, і де часто розмовами про секс справа не закінчувалася.

Нора була шокована, побачивши такий занепад моралі. А вона вважала себе досвідченою! Виявилося, що вона зовсім не готова до помийної ями під назвою Тендерлойн. Вражена до глибини душі, Нора роздивлялася крикливі неонові вивіски, що рекламували піп-шоу, жіночу боротьбу в багнюці, жінок-пародисток, сауни для геїв та масажні салони. Нору спантеличили деякі білборди із запрошеннями до найрозпусніших барів, і вона час від часу запитувала:

— Що це за афіша: «Подивись і оближись»?

Роззираючись у пошуках місця для паркування, Трейвіс відповів:

— Це означає, що дівчата танцюють повністю голими і розсувають статеві губи, щоб усі змогли все роздивитися.

— Та ну!

— Еге ж.

— Господи, аж не віриться. Тобто я вірю, але я б ніколи не подумала про таке. А що таке «Багатократне збільшення»?

— Дівчата танцюють біля столиків клієнтів. Торкатися їх не можна, але вони танцюють дуже близько, погойдуючи голими грудьми під носом у відвідувачів. Між їхніми пипками та губами чоловіків заледве чи пропхаєш складений удвоє аркуш паперу.

Ейнштейн на задньому сидінні відразливо пирхнув.

— Згоден, друже, — промовив Трейвіс.

Вони проїхали заклад, на фасаді якого зловісно мерехтіли червоно-жовті вогні з блакитно-фіолетовими неоновими смугами, запрошуючи на живе секс-шоу.

Нора з відразою в голосі запитала:

— Господи, хіба є шоу з «мертвими»?

Трейвіс так розсміявся, що ледь не врізався у натовп зі студентів коледжу, які витріщалися навсібіч.

— Ні, ні. Навіть Тендерлойн знає межу. «Живий» означає, що шоу демонструється на сцені перед публікою, а не записане на відеокасету. Тут безлік кінотеатрів, де показують порнофільми, але в цьому закладі все відбувається на сцені живцем. Хоча я не знаю, чи це правда.

— Не хочу навіть знати! — сказала Нора, достеменно як Дороті з Канзасу, яка потрапила в неймовірну країну Оз. — Що ми тут робимо?

— Тут можна придбати такі речі, які не знайдеш у Ноб-Гілл[60]: наприклад, хлопчиків чи великі партії наркотиків. Або фальшиві водійські посвідчення чи інші документи.

— Оу, — промовила Нора. — Розумію. Тут панує кримінал на кшталт дона Корлеоне.

— Я теж так вважаю, — відповів Трейвіс, припарковуючи «мерседес» на узбіччі дороги. — Але не думай, що справжня мафія — це шляхетні красунчики на кшталт Корлеоне.

Ейнштейн волів залишитися в «мерседесі».

— Ось що, волохата мордо. Якщо нам дійсно пощастить, то тобі теж зробимо новий паспорт, — пожартував Трейвіс. — Будеш пуделем.

Нора з подивом зауважила, що з настанням сутінків з моря подув такий холодний вітер, що довелося одягти нейлонову стебновану куртку, яку вони купили вдень.

— Тут навіть влітку ночі холодні, — промовив Трейвіс. — Скоро на місто опуститься туман, і волога всотає все денне тепло.

Самому Трейвісу за будь-яких обставин довелося би прихопити куртку, оскільки потрібно було чимось прикрити запханий за пояс револьвер.

— Тобі справді потрібна зброя? — запитала Нора, коли вони відійшли від машини.

— Ні. Це радше моє посвідчення особи.

— Тобто?

— Побачиш.

Нора озирнулася на Ейнштейна, який печально визирав із заднього вікна автівки. Вона дуже не хотіла залишати його на самоті, але розуміла, що такі заклади погано вплинуть на моральний стан Ейнштейна, навіть якщо б його туди впустили.

Здавалося, Трейвіса цікавили лише бари з вивісками іспанською або ж продубльованими іспанською. Деякі заклади були надзвичайно обідрані, так наче спеціально виставляли напоказ облущену фарбу і запліснявілі килими, інші ж намагалися приховати свою справжню барижну сутність за допомогою дзеркал і крикливої ілюмінації. Лише кілька з них були чистими і по-справжньому розкішними. Трейвіс у кожному з таких закладів щось говорив іспанською до барменів, а іноді — до музикантів, якщо у них була перерва. Кілька разів він совав їм скручені двадцятки. Оскільки Нора не знала іспанської, то й не розуміла, що запитував Трейвіс і чому він роздає гроші.

Коли вони вийшли на вулицю у пошуках ще однієї забігайлівки, Трейвіс пояснив, що найбільше нелегалів приїжджає з Мексики, Сальвадору та Нікарагуа. Знедолені люди тікають звідти від економічного безладу і політичних репресій. Саме тому на ринку фальшивих документів було більше іспаномовних, аніж в’єтнамців, китайців та представників інших народів.

— Тому найкоротший шлях до постачальника фальшивих паперів лежить через латинський криміналітет.

— А ти вже знайшов цей шлях?

— Ще ні. Лише натяки на нього. Найімовірніше, дев’яносто дев’ять відсотків купленої мною інформації — це брехня. Але не турбуйся: ми знайдемо те, що треба. Ось чому Тендерлойн завжди залишається в тренді: люди, які сюди приходять, завжди знаходять, що хочуть.

Тутешня публіка дивувала Нору. На вулиці й у стриптиз-барах можна було знайти будь-кого: азіатів, латиносів, білих, чорношкірих і навіть індусів, котрі змішалися у п’яному чаді. Здавалося, що міжрасова гармонія була позитивним побічним ефектом у цьому царстві гріха. Навколо тинялися типи у шкіряних куртках і джинсах. У Нориній уяві бандюги саме так і мали виглядати. Але там траплялись і чоловіки у ділових костюмах, прилизані студентики, якісь ковбої і пристойні серфери, як у старих фільмах з Аннетт Фунічелло. Волоцюги сиділи на тротуарах або підпирали стіни. Тут було багато старих алкоголіків у геть зношеному лахмітті, проте навіть пристойно вдягнуті люди мали такий дивний блиск в очах, що хотілося триматися від них подалі. Але загалом тутешнє населення майже не відрізнялося від звичайних поважних громадян із пристойних кварталів. Це вразило Нору.

На вулицях і в барах із чоловіками було мало жінок. Точніше, вони були, але виглядали ще розпуснішими, ніж голі танцівниці. Здавалося, що майже всі вони — повії.

У стриптиз-барі під назвою «Гот тіпс», куди відвідувачів запрошувала вивіска, продубльована іспанською й англійською мовами, рок-музика була такою гучною, що у Нори розболілася голова. На столах танцювали шість дівчат із прекрасними тілами. На них були лише туфлі-шпильки і пляжні трусики з блискітками. Вони звивалися і похитували грудьми перед спітнілими обличчями відвідувачів, які або заворожено дивилися на них, або з улюлюканням плескали в долоні. Не менш симпатичні офіціантки теж були голі по пояс.

Поки Трейвіс говорив із барменом іспанською, Нора помітила, що деякі відвідувачі кидають на неї оцінювальні погляди. Вона аж здригнулася і так міцно вхопила Трейвіса за руку, що той її навіть обценьками не відірвав би.

Від смороду прокислого пива та віскі й запаху людських тіл, змішаного із ароматами дешевих парфумів та цигаркового диму, у барі стояло важке повітря, як у лазні, хоч і не настільки корисне.

Нора зціпила зуби: «Що б не трапилось, але мене не знудить і я не зганьблюся. Цього ніколи не буде».

Після кількахвилинних перемовин Трейвіс дав бармену пару двадцяток, і його відправили у дальній куток бару, де тип завбільшки як Шварценеґґер охороняв двері, які закривала густо розцяцькована бісером занавіска. Здоровило з кам’яним обличчям і сірими, прозорими, наче скло, очима був одягнутий у чорні шкіряні штани та білу футболку, а його руки нагадували стовбури дерев. Трейвіс звернувся до нього іспанською і дав дві двадцятки.

Надокучливий шум музики переріс у ревіння. Жінка біля мікрофона промовила:

— Добре, хлопчики, якщо вам подобається наше шоу, напихайте їхні дірки.

Нора злякано смикнулася. Коли музика знову заграла, вона побачила, що означало це грубе оголошення: клієнтам пропонувалося запихати п’яти- і десятидоларові купюри танцівницям у трусики.

Здоровань у шкіряних штанях підвівся і провів Трейвіса з Норою за бісеровану занавіску. Вони опинилися у кімнаті 3 метри завширшки і 5–6 метрів завдовжки. Там шестеро таких же дівчат на шпильках і в пляжних трусиках готувалися підмінити танцівниць. Вони фарбувалися біля дзеркал, наносили помаду на губи або просто базікали. Нора помітила, що вони такі ж симпатичні, як і дівчата в залі. У декотрих з них були жорсткі обличчя, хоч і миловидні, а інші виглядали цілком безвинно, наче вчительки. Саме таких чоловіки називають «апетитними».

Здоровило вів Трейвіса — Нора йшла, тримаючи чоловіка за руку, — через роздягальню до дверей в іншому кінці кімнати. Одна з танцівниць — шикарна блондинка — поклала Норі руку на плече і якийсь час ішла поряд.

— Ти новенька, сонце?

— Я? Боже, ні, я тут не працюю.

У блондинки були такі великі груди, що Нора почувалася дитиною.

Танцівниця сказала:

— А в тебе непогане причандалля, сонечко.

— Ні, ні, — спромоглася пропищати Нора.

— А моє тобі подобається? — запитала блондинка.

— О, так, ви дуже гарні, — сказала Нора.

Трейвіс звернувся до блондинки:

— Зав’язуй, сестричко. Пані не по цих справах.

Блондинка солодко посміхнулася.

— Якщо вона спробує, можливо, їй сподобається.

Вони вийшли з роздягальні й опинились у вузькому і захаращеному коридорі з поганим освітленням. Аж там Нора усвідомила, що до неї чіплялася жінка з пропозицією переспати!

Вона не знала, сміятися їй чи блювати. Напевне, і се, і те.

Здоровило привів їх до кабінету в задній частині будівлі й залишив там, сказавши:

— Пан Ван Дайн буде з хвилини на хвилину.

В кабінеті все було у сірих тонах: стіни, металеві крісла, добряче побитий часом стіл і сейф. До того ж — абсолютно голі стіни: ні картин, ні календарів. Те саме стосувалося і столу: ні ручки, ні блокнота, ні паперів. Здавалося, що тут рідко хто буває.

Нора і Трейвіс сіли на металеві крісла перед столом.

Вони досі чули музику з бару, але вона вже хоч не глушила. Перевівши подих, Нора сказала:

— Звідки вони?

— Хто?

— Всі ці гарні довгоногі дівчата з ідеальними грудьми і тугими маленькими дупцями, які хочуть… цим займатися. Звідки їх стільки набралося?

— Поблизу Модесто є племінна ферма, — промовив Трейвіс.

Нора витріщилася на нього.

Він розсміявся і промовив:

— Вибач. Я постійно забуваю, які ви невинні, місіс Корнелл.

Трейвіс поцілував її в щоку. Його щетина трохи колола, але Норі було приємно. Хоча Трейвіс і був одягнутий у вчорашній одяг і не поголився, він здавався чистим, як немовля, якщо порівнювати з тією наволоччю, повз яку їм довелося пройти, щоби потрапити в цей кабінет.

Трейвіс промовив:

— Пробач, мені потрібно було прямо відповідати, бо ти ще не розумієш, коли я жартую, а коли кажу правду.

Нора кліпнула.

— Тобто поблизу Модесто немає ніякої племінної ферми?

— Ні. Але цим багато хто займається. Дівчата, які мріяли потрапити в шоу-бізнес, поїхати у Лос-Анджелес і стати кінозірками. Але їм не вдається, тому вони опиняються у таких от місцях у Лос-Анджелесі, чи ще далі на північ — у Сан-Франциско чи Лас-Вегасі. У більшості вони походять із досить поважних сімей і дивляться на це заняття як на тимчасову роботу, де можна дуже швидко заробити великі гроші. Таким чином вони готують собі плацдарм для ще однієї спроби пробитися в Голлівуд. Є мазохістки, яким подобається, коли їх принижують. Інші протестують проти батьків, перших чоловіків і проти всього чортового світу. Звичайно, є поміж них і повії.

— Повії тут шукають… клієнтів? — запитала Нора.

— Важко сказати. Дехто танцює, щоб мати якісь гроші на випадок, коли податкова служба постукає у двері. Вони декларують свій дохід як танцівниці, і це допомагає їм приховувати свій прибуток від проституції.

— Сумно, — промовила Нора.

— Так. У деяких випадках… у багатьох випадках це дуже сумно.

Нора вражено запитала:

— А той Ван Дайн дасть нам фальшиві паспорти?

— Гадаю, що так.

Нора подивилася на Трейвіса із серйозним виглядом.

— Ти, виявляється, знаєш про такі місця?

— Це погано, що я знаю про такі місця?

Нора на хвильку задумалася, а потім сказала:

— Ні. Розумієш… якщо жінка хоче одружитися, то їй потрібен чоловік, який знає, що робити в будь-якій ситуації. Це додає впевненості.

— В мені?

— Так. І впевненості в тому, що ми виплутаємося, врятуємо Ейнштейна і себе.

— Впевненість — це добре. Але в загоні «Дельта» перше, чому нас учили, це тому, що надмірна впевненість може бути згубною.

У цей час двері відчинились, і здоровило повернувся з круглолицим чоловіком у сірому костюмі, синій сорочці й чорній краватці.

— Ван Дайн, — відрекомендувався новоприбулий, але нікому не подав руки.

Він обійшов стіл і сів у крісло з пружинною спинкою. У нього було рідке світле волосся і гладкі, як у немовляти, щоки. Чоловік нагадував біржевого маклера з реклами: успішного, розумного, законослухняного і добре вдягненого.

— Я хотів поговорити з вами, бо мені цікаво, хто розповсюджує про мене цю брехню.

Трейвіс промовив:

— Нам потрібні нові документи: водійські посвідчення, страховка і таке інше. Але вони повинні бути першокласними, з усіма резервними копіями, а не якесь барахло.

— І я про те, — погодився Ван Дайн і здивовано звів брови. — Звідки, в біса, ви взяли, що я цим займаюсь? Боюся, вас неправильно поінформували.

— Нам потрібні першокласні документи з резервними копіями, — повторив Трейвіс.

Ван Дайн витріщився на них.

— Дозвольте заглянути у ваш гаманець. І вашу сумочку, міс.

Поклавши гаманець на стіл, Трейвіс сказав Норі:

— Все гаразд.

Нора неохоче поклала свою сумочку поряд.

— Можете встати, щоб Цезар вас обшукав? — попрохав Ван Дайн.

Трейвіс підвівся і жестом показав Норі вчинити так само.

Цезар — здоровило з кам’яним обличчям — обшукав Трейвіса з безсоромною старанністю і, знайшовши «Магнум 357», поклав зброю на стіл. Ще прискіпливіше він обшукав Нору, розстебнувши блузку і помацавши чашечки її бюстгальтера на предмет наявності мініатюрного мікрофона і записувального пристрою. Вона зашарілася. Нора не дозволила би продовжувати такий інтимний обшук, якби Трейвіс не пояснив їй, що шукає Цезар.

Окрім того, здоровань не виявляв жодних емоцій, наче був машиною, вибавленою від сексуального інстинкту.

Коли Цезар закінчив, вони присіли і трохи почекали, поки Ван Дайн ознайомиться із вмістом гаманця Трейвіса і сумочки Нори. Жінка було злякалася, що той забере всі гроші, але, мабуть, його цікавили лише їхні паспорти і ніж для м’яса, який Нора прихопила з собою.

— Добре. Якби ви були копом, — звернувся він до Трейвіса, — то вам би не дозволили носити «магнум», та ще й заряджений відповідними кулями. — Ван Дайн розкрив барабан і глянув, скільки в ньому куль. — Американський союз захисту громадянських свобод добряче схопив би вас за зад.

Він посміхнувся до Нори.

— А жінки-копи не носять із собою ножі для м’яса.

Саме тоді вона зрозуміла, що Трейвіс мав на увазі, коли говорив, що револьвер — це не засіб безпеки, а посвідка.

Ван Дайн і Трейвіс хвильку поторгувалися і зійшлися на шести тисячах п’ятсот за два набори документів з «усіма резервними копіями».

Їм було повернуто всі речі, в тому числі ніж для м’яса і револьвер.

Із сірого кабінету вони вийшли за Ван Дайном у вузький коридор, де він відпустив Цезаря і повів їх у підвальне приміщення, де звуки рок-музики приглушувало бетонне перекриття.

Нора не уявляла собі, що можна побачити там: можливо, людей, схожих на Едварда Г. Робінсона[61], у зелених світлозахисних козирках на гумках, котрі працювали за старими друкарськими пресами, виготовляючи не лише підробні паспорти, а й купи фальшивих купюр. Але те, що вона побачила, здивувало її.

Сходи привели у складську кімнату з кам’яними стінами площею приблизно дев’ять на дванадцять. Тут стояли стелажі заввишки по плече, забиті коробками із напоями для бару. Вони пройшли вузьким проходом між картонними коробками з віскі, пивом і серветками для коктейлів до сталевих вогнетривких дверей у задній стіні. Ван Дайн натиснув кнопку на дверній рамі. Камера відеоспостереження видала м’який звук, просканувавши їх.

Двері відчинилися зсередини, і вони опинилися у трохи меншій кімнаті із приглушеним світлом, де двоє бородатих молодиків працювали за двома із семи комп’ютерів, що стояли на столах уздовж стіни. Перший був у зручних черевиках «Рокпорт», штанах-сафарі з тасьмяним паском і вовняній грубій сорочці, а другий — у кросівках «Рібок», джинсах і светрі із зображенням Трьох Бовдурів[62]. Вони були схожі між собою, як дві краплі води, і нагадували Спілберґа замолоду. Молодики так заглибилися у свою роботу, що навіть не підняли голови, щоб глянути на Нору, Трейвіса і Ван Дайна. Водночас від роботи вони, мабуть, отримували задоволення, оскільки захоплено перемовлялися між собою і пускали дотепи щодо своїх комп’ютерів, використовуючи терміни зі сфери високих технологій, які Нора взагалі не розуміла.

В кімнаті також працювала коротко підстрижена блондинка, якій було десь за двадцять. У неї були дивні, але гарні очі фіалкового кольору. Поки Ван Дайн розмовляв із двома хлопцями за комп’ютерами, жінка повела Нору і Трейвіса у дальній куток, посадила перед білим екраном і сфотографувала для фальшивих водійських посвідчень.

Коли блондинка пішла у темну кімнату, щоби проявити плівку, Трейвіс із Норою підійшли до Ван Дайна, який стояв біля комп’ютерників. Нора спостерігала, як вони зламують так звані «непроникні» комп’ютери Департаменту автотранспорту Каліфорнії та Асоціації соціального забезпечення, а також інших органів федерального та місцевого рівнів і штату.

— Коли я сказав пану Ван Дайну, що мені потрібні документи з «усіма резервними копіями», я мав на увазі, що водійське посвідчення повинно пройти перевірки, якщо нас на трасі зупинить патрульний, — пояснював Трейвіс Норі. — Наші посвідчення нічим не відрізнятимуться від справжніх. Хлопці внесуть наші нові імена у файли Департаменту автотранспорту, одночасно записавши їх у банки даних штату.

Ван Дайн промовив:

— Звісно ж, адреси фальшиві. Але якщо ви десь зупинитесь під вашими новими іменами, просто зверніться у Департамент автотранспорту, заявивши про зміну місця проживання, і у вас не буде жодних проблем із законом. Термін дії цих документів закінчується через рік. Тоді ви повинні з’явитися у Департамент автотранспорту, пройти стандартну процедуру — й отримаєте нові свідоцтва, оскільки ваші імена є у їхніх файлах.

— А які у нас нові імена? — запитала Нора.

— Бачите, слід почати зі свідоцтв про народження, — терпляче промовив Ван Дайн тоном маклера, який пояснює правила ринку новому інвестору. — У нас є комп’ютерні файли, в яких зафіксовані дитячі смерті у західній частині США за останні п’ятдесят років. Ми вже промоніторили списки для ваших років народження, щоб знайти померлих дітей з таким же кольором волосся й очей та іменами, як у вас. Так простіше, бо вам не доведеться змінювати ім’я. Ми знайшли дівчинку на ім’я Нора Жан Еймс, яка народилася дванадцятого жовтня того ж року, що й ви. Вона померла місяць потому тут, у Сан-Франциско. В нас є лазерний принтер із майже безкінечним набором стилів і кеглів шрифту. Ми вже створили факсиміле свідоцтва про народження, яке в той час використовували в Сан-Франциско. В ньому записане ім’я Нори Жан і загальні відомості про неї. Ми зробимо дві ксерокопії і віддамо вам. Після цього ми зламали комп’ютери Адміністрації соціального забезпечення і привласнили Норі Жан Еймс номер, який вона так і не отримала. Ми також створили історію податкових відрахувань в Адміністрацію соціального забезпечення. — Ван Дайн посміхнувся. — Ви вже зробили достатньо квартальних відрахувань, щоб отримувати пенсію. Аналогічно зі Службою внутрішнього оподатковування: там є записи, які засвідчують, що ви працювали офіціанткою в п’яти містах і щороку добросовісно сплачували податки.

Трейвіс промовив:

— Завдяки свідоцтву про народження й узаконеному номеру страховки вони змогли виготовити водійське посвідчення на основі справжніх документів.

— Тобто я тепер Нора Жан Еймс? Але якщо є свідоцтво про народження, то повинно бути й свідоцтво про смерть. Якщо хтось захоче перевірити…

Ван Дайн похитав головою.

— В ті дні свідоцтва про народження і смерть видавали лише у паперовому вигляді. Оскільки уряд воліє просто розтринькувати гроші, замість того щоб витрачати на якісь корисні справи, у нього нема коштів на перенесення записів доінформаційної епохи у цифрові банки даних. Тому якщо хтось щось запідозрить, то вони не зможуть знайти записів про смерть на комп’ютері й дізнатися правду за дві хвилини. Їм доведеться звертатися у суд, ритися у тогорічних записах коронера в пошуках свідоцтва про смерть Нори Жан. Але цього не станеться, бо ми це передбачили і вилучили свідоцтво з публічного доступу, щойно ви придбали нові документи.

— Ми зараз зламали TRW — бюро кредитних історій, — із неприхованим задоволенням промовив один зі «Спілберґів».

Нора побачила, як на зелених моніторах миготять якісь дані, але не зрозуміла, що це означає.

— Вони створюють для нас солідні кредитні історії, — пояснив Трейвіс. — На той час, коли ми десь замешкаємо, змінимо адресу в Департаменті автотранспорту і TRW, нашу поштову скриньку завалять листи з пропозицією відкрити кредитку — «Visa», «Mastercard» чи навіть «Амерікен експрес» і «Carte Blanche».

— Нора Жан Еймс, — бездумно сказала Нора, намагаючись осягнути швидкість, з якою кардинально змінювалося її життя.

Оскільки дитини, яка би звалася Трейвісом і народилася того самого року, знайти не вдалося, йому довелося стати Семюелем Спенсером Гаяттом, котрий народився у січні й віддав Богові душу в березні в Портленді, штат Орегон. Свідоцтво про смерть вдалося вилучити з публічних записів, тому нова особа Трейвіса зможе витримати досить ретельну перевірку.

Лише заради того, щоби подуркувати (як сказали самі «Спілберґи»), бородаті комп’ютерники створили Трейвісу військове минуле, записавши йому шість років служби у морській піхоті й нагородивши медаллю «Пурпурове серце» та кількома грамотами за хоробрість під час боїв у ході миротворчої місії на Близькому Сході. Трейвіс потішив їх, попросивши створити дійсну ліцензію агента з нерухомості під новим іменем. Через двадцять хвилин «Спілберґи» зламали відповідні банки даних, та й по всьому.

— Як собаці муху з’їсти, — промовив перший «Спілберґ».

— Як собаці муху з’їсти, — повторив другий.

Нора насупилась, нічого не розуміючи.

— Дуже просто, — пояснив один із комп’ютерників.

— Як двічі по два, — додав другий.

— Як собаці муху з’їсти, — промовила Нора, кивнувши.

Блондинка з фіалковими очима повернулася в кімнату, вручивши Норі і Трейвісу водійські посвідчення з їхніми фотографіями.

— Ви дуже фотогенічні, — прокоментувала дівчина.

Через дві години і двадцять хвилин після зустрічі з Ван Дайном Нора і Трейвіс залишили «Гот тіпс» із двома довгастими конвертами. В них була низка документів, що засвідчували їхні нові особи. На вулиці Норі трохи запаморочилося в голові, тому по дорозі до машини Трейвіс вів її під руку.

Поки вони були в барі, на місто опустився туман. Він пом’якшив мерехтіння вогнів та сплески неонових вивісок Тендерлойна, але дивним чином тепер здавалося, що кожен кубічний сантиметр нічного повітря заповнений химерним світлом, схожим на північне сяйво. Ці брудні вулиці тепер наче вабили до себе, але це могло подіяти тільки на тих, хто не бачив їх удень.

Ейнштейн терпляче чекав їх у «мерседесі».

— Ми так і не змогли перетворити тебе на пуделя, — промовила Нора, пристібуючись. — Але про себе ми подбали. Дозвольте відрекомендуватися: Сем Гаятт і Нора Еймс.

Ретривер перехилився через переднє сидіння, подивився на них із Трейвісом і пирхнув, наче говорячи, що його не обдурити і він знає, хто вони насправді.

Нора звернулася до Трейвіса:

— Ти дізнався про такі місця, як… «Гот тіпс», і людей на кшталт Ван Дайна під час служби в антитерористичному підрозділі? Це тут терористи роблять нові документи перед в’їздом до країни?

— Так. Дехто йде до таких, як Ван Дайн, хоч і не завжди. Більшість із них отримує документи від Радянського Союзу. Ван Дайн же зазвичай допомагає нелегалам, у яких є гроші, і бандитам у розшуку.

Коли Трейвіс заводив машину, Нора промовила:

— Але якщо ти зміг знайти Ван Дайна, то ті, хто нас розшукують, теж можуть.

— Так. Це забере у них трохи часу, але все може бути.

— Тоді вони дізнаються про те, що ми підробили документи.

— Ні, — заперечив Трейвіс і увімкнув обігрівач та двірники, щоби позбутися конденсату ззовні. — Ван Дайн нічого не записує, бо не хоче, щоб його зловили на гарячому. Якщо до нього і вдеруться з обшуком, то на комп’ютерах не буде нічого, крім бухгалтерських і закупівельних документів для «Гот тіпс».

Поки вони їхали містом у бік мосту «Золоті ворота», Нора зачаровано роздивлялася людей на вулицях та в автомобілях, і не лише у Тендерлойні, а й в інших районах. Їй було цікаво, скільки з них жило під власними іменами і зі справжніми документами, а скільки їх змінило, як-от вони з Трейвісом.

— Нас повністю переробили менше ніж за три години, — промовила Нора.

— Дивний, дивний світ, еге ж? Ось що таке високі технології — максимальна гнучкість. Весь світ прискорюється і стає гнучкішим. Більшість фінансових операцій зараз здійснюють з допомогою електроніки, гроші можна перерахувати з Нью-Йорка в Лос-Анджелес — та й по всьому світу — за лічені секунди. Гроші за кордон можна переслати за кілька хвилин, і вже не треба їх ховати від митників. Більшість записів зберігають у формі електронних сигналів, які можна зчитати лише за допомогою комп’ютерів. Отже, все стає плинним — особистості, минуле.

— І навіть генетична структура, — додала Нора.

Ейнштейн гавкнув на знак згоди.

— Страшно, еге ж? — запитала жінка.

— Трохи, — погодився Трейвіс, коли вони під’їхали до південного кінця «Золотих воріт», що сяяв вогнями крізь туман, хоч сам зоставався невидимим. — Все ж максимальна гнучкість — це добре. Соціальна і фінансова гнучкість — це гарантія свободи. Я вірю і сподіваюся, що ми рухаємось до такої епохи, коли роль уряду буде невпинно зменшуватися і він не зможе керувати і контролювати населення так жорстко, як раніше. Тоталітарні режими впадуть.

— Яким чином?

— А як диктатура зможе контролювати своїх громадян у високотехнологічному і швидкозмінному суспільстві? Хіба що заборонити високі технології, закрити кордони, щоб все було, як раніше. Але це буде національне самогубство. Така держава не вистоїть. Через кілька десятиріч її мешканці перетворяться на неоаборигенів і дикунів, згідно з усіма стандартами цивілізованого високотехнологічного світу. Наприклад, зараз у Радянському Союзі хочуть обмежити використання комп’ютерів лише оборонною сферою. Але так довго не зможе тривати. Їм доведеться оцифрувати всю економіку і навчити народ користуватися комп’ютерами. Але як тоді закручувати гайки, якщо люди зможуть маніпулювати системою і захищатися від її контролю?

Південний в’їзд був безкоштовним, і вони заїхали на міст, на якому через погодні умови довелося значно зменшити швидкість.

Дивлячись на примарний кістяк мосту, який блищав від вологи і ховався в тумані, Нора запитала:

— Тобто ти вважаєш, що через кілька десятиріч світ перетвориться на райське місце?

— Ні, — заперечив він. — Але життя стане простішим і безпечнішим, а люди — багатшими і щасливішими. Проте це не буде рай. Врешті-решт, люди все одно страждатимуть від душевних проблем та хвороб. І в новому світі з’являться нові радощі, як і нові біди.

— На подобу тієї, що трапилась із твоїм домовласником? — запитала Нора.

— Еге ж.

Із заднього сидіння почулося гарчання Ейнштейна.

12

Того четверга, 26 серпня, Вінсент Наско поїхав до Джонні «Електрика» Сантіні у Сан-Клементе, щоби проглянути звіт за минулий тиждень. Саме з нього він дізнався про вбивство Теда Гокні у Санта-Барбарі, яке сталося напередодні ввечері. Стан трупа, а особливо вирвані очі, вказував на причетність Аутсайдера. Джонні також запевнив Вінса, що АНБ таємно прибрало справу про втікачів із Банодайна до своїх рук.

Того вечора Вінс купив газету і поїхав вечеряти до мексиканського ресторану, де замовив енчілади з морепродуктами і пляшку «Дос еквіс»[63]. Там він прочитав про Гокні та чоловіка, котрий орендував будинок, де сталося вбивство, — Трейвіса Корнелла. Преса повідомляла, що Корнелл, колишній агент із нерухомості й відставний солдат загону «Дельта», тримав удома пантеру, яка і вбила Гокні. Але Вінс розумів, що то маячня і відписка. Копи мали намір допитати Корнелла і невідому жінку, яку бачили з ним, хоч і не висували проти нього жодних звинувачень.

Також повідомлялося, що Корнелла та жінку супроводжував золотистий ретривер.

«Якщо я зможу знайти Корнелла, то знайду й пса», — подумав Вінс.

Це був перший прорив у цій справі, який додав Вінсу впевненості в тому, що йому таки суджено Долею знайти ретривера.

На радощах Вінс замовив ще енчілад із морепродуктами й пива.

13

Трейвіс, Нора й Ейнштейн зупинились на ніч у мотелі у графстві Марін, на північ від Сан-Франциско. Вони придбали у фаст-фуді упаковку з шести пляшок пива «Сан Міґель», готову курку, печиво та шинковану капусту. Пізно ввечері вони повечеряли у своїй кімнаті.

Ейнштейну сподобалася курка, а ще він зацікавився пивом.

Трейвіс вирішив відлити половину пляшки у нову жовту пластикову миску, яку вони сьогодні придбали для пса.

— Але не більше як півпляшки, навіть якщо дуже захочеться ще. Мені потрібно, щоб ти був тверезий і відповідав на мої запитання.

Після вечері вони розташувалися на величезному ліжкові, і Трейвіс розпакував «Ерудит». Він розклав дошку на матраці, а Нора допомогла йому розсортувати фішки на двадцять шість стосиків.

Ейнштейн із цікавістю спостерігав. Здавалося, після своєї порції «Сан Міґелю» він був цілковито тверезий.

— Добре, — промовив Трейвіс. — Мені потрібні детальніші відповіді, аніж «так» або «ні». Гадаю, це повинно спрацювати.

— Геніально, — погодилася Нора.

Трейвіс звернувся до пса:

— Я запитуватиму, а ти повинен показати ті літери, з яких складається слово. Вибирай по одній літері й складай по одному слову. Зрозумів?

Ейнштейн кліпнув на Трейвіса, подивився на стосики фішок, відтак знову підвів очі на хазяїна й «усміхнувся».

Трейвіс промовив:

— Добре. Як називалася лабораторія, з якої ти втік?

Ейнштейн тицьнув носом у стосик літер із буквою «Б».

Нора взяла фішку й поклала на порожню клітинку.

Не минуло навіть хвилини, як пес «склав» слово «банодайн».

— Банодайн, — замислено промовив Трейвіс. — Ніколи не чув про це. Це повна назва?

Ейнштейн завагався, а потім почав вибирати інші літери, поки не утворилося словосполучення «корпорація лабораторія банодайн».

У мотельному блокноті Трейвіс записав відповідь собаки, а потім знову розклав усі фішки.

— Де розташовується Банодайн?

«ірвайн».

— Логічно, — промовив Трейвіс. — Я тебе знайшов у лісах на північ від Ірвайна. Добре… Я знайшов тебе 18 травня, у вівторок. Коли ти втік із Банодайна?

Ейнштейн подивився на фішки, але, заскавчавши, не вибрав нічого.

— Ти досить багато прочитав, щоб тямити у тижнях, днях і місяцях, — промовив Трейвіс. — У тебе є відчуття часу.

Подивившись на Нору, пес знову завив.

Нора сказала:

— У нього зараз є відчуття часу, але коли він утік, його не було. Тому йому важко визначити, як довго він був на втіках.

Ейнштейн одразу почав складати слово «так».

— Ти знаєш, як звали вчених у Банодайні?

«дейвіс везербі».

Трейвіс записав ім’я.

— А ще?

Часто зупиняючись, щоби перебрати всі варіанти написання імен, Ейнштейн урешті склав «лоутон гейнс», «ал гадстун» і ще кілька імен.

Записавши їх у блокнот, Трейвіс запитав:

— Тебе хтось розшукує?

«так» і «джонсон».

— Джонсон? — запитала Нора. — Це один з учених?

«ні». Ретривер на хвильку замислився, уважно подивився на стосики фішок і нарешті склав слово «безпека».

— Це начальник служби безпеки у Банодайні? — запитав Трейвіс.

«ні», «вище».

— Напевно, якийсь федерал, — промовив Трейвіс до Нори, коли вона знову розклала фішки стосиками.

— Ти знаєш, як звати цього Джонсона? — запитала Нора Ейнштейна.

Пес дивився на літери і скавчав. Трейвіс уже хотів сказати, що це не так важливо, але Ейнштейн спробував: «лемуул».

— Нема такого імені, — промовила Нора, збираючи літери.

Ейнштейн повторив спробу: «лемюол» і «лімал».

— Таких теж нема, — сказав Трейвіс.

Пес спробував третій варіант: «лемб ю вілл».

До Трейвіса дійшло, що пес намагався транскрибувати ім’я, і власноруч розклав шість фішок: «лемюел».

— Лемюел Джонсон, — сказала Нора.

Ейнштейн нахилився вперед і тицьнувся в її шию. Він так зрадів, що зміг повідомити їм ім’я, що млинком пішов по ліжку, аж пружини заскрипіли.

Потім ретривер трохи вгамувався і, повернувшись до фішок, склав: «темний лемюел».

— Темний? — перепитав Трейвіс. — Тобто… злий?

«ні». «темний».

— Тобто небезпечний? — поцікавилася Нора.

Ейнштейн пирхнув, наче вважаючи їх безнадійними тупаками, і знову склав: «ні». «темний».

На мить всі замовкли, і нарешті Трейвіс вигукнув:

— Чорний! Тобто Лемюел Джонсон — темношкірий.

Ейнштейн тихо пирхнув, схвально похитав головою і помахав хвостом, а потім склав найдовшу відповідь за вечір: «ВИ НЕ ТАКІ ВЖЕ Й БЕЗНАДІЙНІ».

Нора розсміялася.

Трейвіс промовив:

— Розумака.

Пса переповнювала радість, яку неможливо передати словами. Вони вже кілька тижнів спілкувалися з ретривером, але «Ерудит» надавав значно більше можливостей, аніж безпосереднє спілкування. Тепер Ейнштейн ще більше здавався Трейвісу і Норі їхньою дитиною. До цього додалася ейфорія від усвідомлення того, що вони таки зламали бар’єри звичайного людського досвіду і перейшли якусь межу. Звісно, Ейнштейн не був звичайним песиком, і його неабиякий інтелект нагадував радше людський, аніж собачий. Але все ж він залишався псом, і тому його інтелект суттєво відрізнявся від людського, а це своєю чергою привносило у спілкування з ним щось дуже таємниче і неймовірне. Дивлячись на «ВИ НЕ ТАКІ ВЖЕ Й БЕЗНАДІЙНІ», Трейвіс помислив, що це можна трактувати і як послання всьому людству.

Впродовж півгодини вони продовжували розпитувати Ейнштейна, а Трейвіс занотовував відповіді. Тепер вони обговорювали жовтоокого монстра, що вбив Теда Гокні.

— Що то за клята істота? — запитала Нора.

«АУТСАЙДЕР».

— Аутсайдер? Ти про що? — перепитав Трейвіс.

«ТАК ЙОГО НАЗВАЛИ».

— Вчені? — запитав Трейвіс. — Чому його назвали Аутсайдером?

«БО ВІН НЕ НАЛЕЖИТЬ».

— Не розумію, — промовила Нора.

«ДВА РЕЗУЛЬТАТИ УСПІХУ. Я І ВІН. Я СОБАКА. ЙОМУ НЕМА НАЗВИ. АУТСАЙДЕР».

— Він теж розумний? — запитав Трейвіс.

«ТАК».

— Як і ти?

«МОЖЛИВО».

— Господи, — протягнув Трейвіс і здригнувся.

Ейнштейн сумно заскавчав і поклав голову Норі на коліна, щоб вона його погладила і заспокоїла.

— Навіщо створювати таке? — запитав Трейвіс.

Ейнштейн повернувся до літер і склав: «ЩОБ ВІН ВБИВАВ».

Трейвіс відчув холодок по спині й десь усередині.

— А кого вони хотіли вбивати?

«ВОРОГА».

— Якого? — запитала Нора.

«НА ВІЙНІ».

З розумінням прийшла огида, і Трейвіса ледь не знудило. Він відкинувся на спинку ліжка і згадав розмову з Норою про те, що навіть у світі, де нема бідності й панує цілковита свобода, годі мріяти про рай, оскільки завжди існуватимуть душевні проблеми та хвороби.

Трейвіс звернувся до Ейнштейна:

— Отже, ти стверджуєш, що Аутсайдер — це прототип генетично модифікованого воїна. Щось на кшталт… дуже розумного й небезпечного поліцейського собаки, створеного для війни.

«ЙОГО СТВОРИЛИ ВБИВАТИ. І ВІН ХОЧЕ ВБИВАТИ».

Нора була в шоці, прочитавши це.

— Але це божевілля. Як можна контролювати таку істоту? Невже вони не розуміють, що вона може обернутися проти своїх творців?

Трейвіс підвівся і запитав:

— Чому Аутсайдер полює на тебе?

«НЕНАВИДИТЬ МЕНЕ».

— Чому?

«НЕ ЗНАЮ».

Поки Нора складала фішки у стосики, Трейвіс запитав:

— Він буде й надалі на тебе полювати?

«ТАК. ПОСТІЙНО».

— Але як таке чудовисько пересувається непоміченим?

«ВНОЧІ».

— Все ж…

«ЯК ЩУРИ ПЕРЕСУВАЮТЬСЯ НЕПОМІТНО».

Нора збентежено запитала:

— Але як він знайшов тебе?

«ВІДЧУВАЄ МЕНЕ».

— Відчуває? Тобто? — запитала Нора.

Ретривер довго над цим думав, декілька разів хотів відповідати, але врешті-решт склав: «НЕ МОЖУ ПОЯСНИТИ».

— А ти теж відчуваєш його? — запитав Трейвіс.

«ІНОДІ».

— А зараз?

«ТАК. ДАЛЕКО».

— Дуже далеко, — погодився Трейвіс. — За сотні кілометрів. А він може відчути і знайти тебе на такій відстані?

«НАВІТЬ ДАЛІ».

— Він зараз шукає тебе?

«НАБЛИЖАЄТЬСЯ».

Трейвіс іще гостріше відчув холодок усередині.

— Коли він зможе знайти тебе?

«НЕ ЗНАЮ».

Пес був пригнічений і знову почав тремтіти.

— Скоро? Він скоро прийде сюди?

«МОЖЛИВО НЕ СКОРО».

Побачивши, як поблідла Нора, Трейвіс поклав їй руку на коліно і промовив:

— Ми не будемо втікати від нього все життя, чорт забирай! Знайдемо місце, де можна укріпитися, і чекатимемо. Нам потрібна така місцина, де ми зможемо підготуватися до оборони, щоб ніхто нам не заважав розправитися з Аутсайдером, коли він прийде.

Ейнштейн вказав на літери, і Трейвіс виклав: «Я ПОВИНЕН ПІТИ».

— Тобто? — запитав чоловік, поклавши фішки на місце.

«Я НЕБЕЗПЕЧНИЙ ДЛЯ ВАС».

Нора обійняла ретривера.

— Викинь це з голови. Ти — член нашої сім’ї, чорт забирай. Ми всі сім’я і спільно у це вписалися, тому й виплутуватися будемо разом, бо так роблять усі сім’ї. — Нора взяла ретривера за голову і зазирнула йому в очі. — Якби я прокинулася вранці й побачила, що ти пішов від нас, це б розбило мені серце. — В її очах забриніли сльози, а голос затремтів. — Розумієш, волохата мордо? Ти розіб’єш мені серце, якщо підеш від мене.

Пес відійшов і почав обирати фішки:

«Я Б ПОМЕР».

— Ти б помер, якби пішов від нас? — запитав Трейвіс.

Пес обрав більше фішок, почекав, поки молодята прочитають, і з серйозним виглядом подивився на них, аби впевнитися, що вони все зрозуміли: «Я Б ПОМЕР ВІД САМОТНОСТІ».