Розділ 10

1

У вівторок, 7 грудня, Трейвіс і Нора забирали Ейнштейна додому, а Джим Кін ніяк не хотів їх відпускати. Він провів їх до пікапа і стояв біля вікна з боку водія, повторюючи, що лікування слід продовжувати ще два тижні, нагадуючи, що раз на тиждень впродовж наступного місяця він мусить оглядати Ейнштейна. Також він запрошував подружжя відвідувати його не лише для лікування пса, а й щоб випити, пообідати разом і поговорити.

Трейвіс розумів, що ветеринар мав на увазі: він хоче стати частиною життя Ейнштейна, щоб відчути його чари.

— Джиме, повірте мені, ми повернемося. Приходьте до нас перед Різдвом, проведіть з нами день.

— Гарна ідея.

— Домовились, — щиро відповів Трейвіс.

Дорогою додому Нора тримала Ейнштейна на колінах, знову закутавши його у ковдру. До нього ще не повернувся апетит, і він досі був ослаблений. Його імунна система перенесла серйозне навантаження, тому він ще кілька днів буде вразливий до різних хвороб. Джим Кін наказав поменше випускати Ейнштейна з дому і доглядати, поки до нього не повернеться його колишня енергійність. А це станеться, на його думку, не раніше Нового року.

Над ними нависало затягнуте рваними хмарами небо. Тихий океан був таким бурхливим і сірим, що скидався на мільярди уламків і шматків сланцю, які постійно ворушилися через підземні сейсмічні збурення.

Сіра погода не змогла зіпсувати їхнього гарного настрою. Нора аж світилися від щастя, а Трейвіс знай собі насвистував. Ейнштейн із цікавістю дивився на пейзажі, вочевидь, насолоджуючись навіть похмурою красою цього бляклого зимового дня. Можливо, він ніколи більше не сподівався побачити світ за межами будинку Джима Кіна, тому навіть океан кольору каміння і тривожне небо здавалися йому чудовим краєвидом.

Коли вони приїхали додому, Трейвіс залишив Нору в пікапі разом із ретривером, а сам зайшов у будинок, прихопивши «вальтер» 38-го калібру, який вони возили з собою у машині. На кухні горіло світло з моменту їх поспішного від’їзду. Трейвіс одразу ж дістав зі схованки у шафі автоматичний пістолет-кулемет «узі» і відклав легший пістолет. Він обережно пройшовся кімнатами, зазираючи за кожен великий предмет меблів і в кожну шафу.

Слідів злому не було, та він і не очікував їх побачити. У сільській місцевості відносно низька злочинність, тож можна залишити двері відчиненими на кілька днів і бути впевненим, що жоден крадій не залізе в дім і не винесе все, навіть шпалери.

Трейвіса хвилювали не злодії, а Аутсайдер. Втім, у будинку було порожньо.

Перед тим як заїхати у сарай, Трейвіс перевірив і його, але там теж нікого не було.

Вдома Нора опустила Ейнштейна на підлогу і розкутала його. Він подибав кухнею, все обнюхуючи. У вітальні він оглянув камін і свій пристрій для перегортання сторінок.

Відтак він повернувся в комірчину, натиснув педаль, щоб увімкнути світло, а тоді виклав слово «ВДОМА».

Нахилившись до пса, Трейвіс промовив:

— Добре знову повернутися додому, еге ж?

Ейнштейн тицьнувся носом у горло Трейвіса й лизнув шию. Його золотиста шерсть розпушилася і добре пахла, бо Джим Кін покупав пса просто у своєму кабінеті, дотримуючись усіх необхідних умов. Але хоч пес виглядав пухнастим і свіжим, все ж він ще не став колишнім собою: він здавався виснаженим і схудлим, тому що буквально за тиждень втратив кілька кілограмів.

Ейнштейн дістав ще більше літер і знову виклав те саме слово, наче підкреслюючи його чар: «ВДОМА».

Стоячи у дверях комірчини, Нора промовила:

— Дім — це там, де ми залишаємо наші серця. І наш будинок — саме таке місце. Гей, а як щодо раннього обіду у вітальні? Можемо подивитись і «Різдвяну історію Міккі».

Ейнштейн несамовито заметляв хвостом.

Трейвіс запитав:

— Упораєшся зі своєю улюбленою стравою — кількома віденськими сосисками на обід?

Ейнштейн облизався і дістав ще більше літер, щоб висловити свій ентузіазм щодо пропозиції Трейвіса:

«ДІМ — ЦЕ ТАМ, ДЕ ВІДЕНСЬКІ СОСИСКИ».

* * *

Коли Трейвіс прокинувся серед ночі, Ейнштейн стояв біля вікна у спальні, поставивши передні лапи на підвіконня. Він ледь розгледів його у тьмяному світлі нічника в сусідній ванній. Вікно було зачинене зсередини, тому пес не бачив, що діється на подвір’ї. Але, можливо, щоб «побачити» Аутсайдера, пес найменше покладався на свій зір.

— Там щось є, хлопче? — запитав Трейвіс тихо, щоб не розбудити Нору.

Ейнштейн зістрибнув, підійшов до Трейвіса і поклав голову на матрац.

Погладивши собаку, Трейвіс прошепотів:

— Він наближається?

Ейнштейн лише таємниче заскавчав, а тоді влігся на підлогу біля ліжка і знову заснув.

Через кілька хвилин Трейвіс теж поринув у сон.

Він прокинувся перед світанком і побачив, що Нора сидить на краю ліжка і гладить Ейнштейна.

— Спи, спи, — сказала вона Трейвісу.

— Щось трапилось?

— Нічого, — сонно прошепотіла Нора. — Я прокинулася і побачила, що він стоїть біля вікна. Нічого страшного. Спи.

Трейвісу і втретє вдалося заснути. Йому приснилося, що за півроку гонки за Ейнштейном Аутсайдер навчився користуватися інструментами і тепер із жовтим блиском в очах ламає сокирою віконниці.

2

Нора і Трейвіс регулярно, у строго визначений час давали Ейнштейну піґулки, і він слухняно ковтав їх. Вони пояснили псу, що йому необхідно добре їсти, аби відновити сили. Ейнштейн докладав усіх зусиль, але апетит до нього повертався дуже повільно. Знадобиться кілька тижнів, щоб він відновив колишню вагу й активність. Але покращення з кожним днем були все помітніші.

У п’ятницю, 10 грудня, Ейнштейн уже міг трохи прогулятися надворі. Він досі злегка похитувався, але вже не перечіпався на кожному кроці. У ветеринарній клініці Джим зробив йому всі щеплення, тому можна було не боятися, що він, крім чумки, яку щойно подолав, підхопить ще й сказ.

У порівнянні з останніми тижнями погода покращилася: температура не опускалася нижче 15 °C, та й вітру не було. У небі біліли поодинокі хмари, а сонце, коли не ховалося за ними, пестило шкіру своїм життєдайним теплом.

Ейнштейн супроводжував Трейвіса під час його інспекції інфрачервоних давачів навколо будинку і балонів з оксидом азоту в сараї. Вони йшли трохи повільніше, ніж минулого разу, але Ейнштейну подобалося бути знову в строю.

Нора була у студії і старанно працювала над новою картиною — портретом Ейнштейна. Він не знав, що став об’єктом чергового полотна. Це був один із її майбутніх подарунків на Різдво, а після цього Нора збиралася повісити картину над каміном у вітальні.

Коли вони вийшли із сараю, Трейвіс запитав Ейнштейна:

— Він наближається?

Ейнштейн повторив свої звичні дії, але з меншими зусиллями, ніж раніше: він не так уважно нюхав повітря й оглядав темний ліс навколо. Повернувшись до Трейвіса, пес тривожно завив.

— Він там? — перепитав Трейвіс.

Ейнштейн не відповів і знову зі спантеличеним виглядом оглянув ліс.

— Він досі наближається? — запитав Трейвіс, але пес не реагував.

— Він вже ближче?

Ейнштейн обійшов по колу, обнюхав землю і повітря, а потім покрутив головою. Врешті-решт він повернувся до дверей і зупинився у дверях, дивлячись на Трейвіса і терпляче чекаючи на нього.

Ввійшовши в дім, Ейнштейн одразу ж пішов у комірчину.

«РОЗПЛИВЧАСТО».

Трейвіс витріщився на слово.

— Розпливчасто?

Ейнштейн дістав більше букв і виклав: «РОЗПЛИВЧАСТО. НЕЗРОЗУМІЛО».

— Ти про свою здатність відчувати Аутсайдера?

Ейнштейн швидко помахав хвостом: «Так».

— Ти більше його не відчуваєш?

«Ні».

— Гадаєш… він помер?

«НЕ ЗНАЮ».

— Чи твоя інтуїція не працює, коли ти хворий або ослаблений, як оце зараз?

«МОЖЛИВО».

Зібравши фішки і поскладавши їх у трубки, Трейвіс на мить замислився. Його почали мучити погані й тривожні думки. Навколо дому були інфрачервоні давачі, але значною мірою вони сподівалися, що Ейнштейн попередить першим. Як колишній солдат загону «Дельта», Трейвіс міг покластися на вжиті ним заходи безпеки та власні сили. Але тепер його мучило відчуття, що він щось проґавив у системі захисту, і, якщо трапиться непередбачене, знадобляться всі здібності Ейнштейна і його сили, щоб допомогти йому відбити несподівану атаку.

— Тобі слід якнайшвидше одужати, — звернувся Трейвіс до Ейнштейна. — Тобі треба їсти, навіть якщо нема апетиту, спати якнайбільше, відновлювати сили і не стояти півночі біля вікна.

«КУРЯЧИЙ БУЛЬЙОН».

Трейвіс розсміявся і промовив:

— Це також можна спробувати.

«ЙОРЖ УБИВАЄ МІКРОБИ».

— Звідки ти взяв?

«КНИГА. ЩО ТАКЕ ЙОРЖ?»

— Кухоль пива, куди додали порцію віскі, — пояснив Трейвіс.

Ейнштейн на хвильку задумався.

«ВБИВАЄ МІКРОБИ. АЛЕ РОБИТЬ АЛКОГОЛІКОМ».

Трейвіс зареготав і почухав Ейнштейна.

— Та ти гуморист, волохата мордо.

«МОЖЛИВО МЕНІ СЛІД ВИСТУПАТИ У ВЕГАСІ».

— Готовий заприсягнутися, що в тебе вийде.

«БУДУ ХЕДЛАЙНЕРОМ».

— Навіть не сумніваюся.

«РАЗОМ З ПІА ЗАДОРОЮ».

Трейвіс обійняв пса. Вони сиділи у комірчині й реготали, кожен на свій лад.

Попри жарти, Трейвіс розумів, що Ейнштейн дуже переживає через нездатність відчувати Аутсайдера. Гумор був захисним механізмом, який відганяв страх.

Після обіду Ейнштейн заснув, виснажений короткою прогулянкою навколо будинку. Нора повністю занурилася в малювання, а Трейвіс сидів біля вікна, яке виходило на подвір’я перед будинком, постійно перебираючи в голові всі заходи безпеки і шукаючи ту дірку.

* * *

У неділю, 12 грудня, після обіду Джим Кін завітав до Трейвіса з Норою і залишився на вечерю. Він оглянув Ейнштейна. Стан собаки задовольнив його.

— Як на мене, він занадто повільний, — промовила Нора.

— Як я вже говорив, йому потрібен час, — відповів Джим.

Він дав нові рекомендації щодо лікування Ейнштейна і залишив нову пляшечку з піґулками.

Ейнштейн із радістю показав свою машинку для перегортання сторінок і пристрій для літер у комірчині і вдячно прийняв похвалу з приводу його вміння тримати олівець у зубах, щоб вмикати телевізор чи відеомагнітофон, не турбуючи Нору із Трейвісом.

Спочатку Нора здивувалася, що ветеринар виглядав не таким сумним і невеселим, яким вона його запам’ятала, але потім зрозуміла, що обличчя Джима не змінилося, а просто вона по-іншому стала сприймати лікаря. Тепер, коли Нора краще спізнала Джима і він став їхнім найкращим другом, вона бачила не лише сумні риси, а й доброту і почуття гумору, приховані за ними.

За вечерею Джим сказав:

— Я трохи зайнявся вивченням татуювання, щоб з’ясувати, чи вдасться вивести ті цифри з його вуха.

Ейнштейн, котрий лежав неподалік на підлозі, прислухаючись до їхньої розмови, підвівся, хитнувся, поспішив до кухонного столу і стрибнув на одне із порожніх крісел. Він випростався і витріщився на Джима.

— Більшість татуювань можна вивести, хоч і не всі, — сказав ветеринар, поклавши виделку зі шматком курчати карі, яку не встиг донести до рота. — Якби я знав, що там за чорнило використовувалося і як наносили цифри під шкіру, то зміг би їх вивести.

— Було би круто, — сказала Нора. — В такому разі навіть якщо вони знайдуть Ейнштейна і спробують його повернути, то не зможуть довести, що це саме той пес.

— Але при ретельному огляді можна буде знайти сліди татуювання, — заперечив Трейвіс. — Під лупою.

Ейнштейн перевів погляд із Трейвіса на Джима Кіна, ніби запитуючи: «А що ти на це скажеш?»

— У більшості лабораторій на піддослідних тварин просто вішають ярлики, — сказав Джим. — Для таких татуювань використовують кілька видів стандартного чорнила. Можливо, мені пощастить його вивести, не залишивши жодних слідів, окрім природної плями на шкірі. Сліди чорнила не знайдуть навіть під мікроскопом. Тож про числа ніхто навіть не здогадається. Врешті-решт, татуювання невелике, тому це полегшує завдання. Я поки що досліджую методи його видалення, але через пару тижнів можемо спробувати, якщо Ейнштейн не зважатиме на деякі незручності.

Ретривер зістрибнув зі стільця і подибав до комірчини, звідки за мить долинуло постукування педалей: пес діставав фішки.

Нора пішла подивитись, що за повідомлення набрав Ейнштейн.

«Я НЕ ХОЧУ ЩОБ МЕНЕ ТАВРУВАЛИ. Я НЕ КОРОВА».

Його бажання позбавитися татуювання було глибшим, аніж гадала Нора. Ейнштейн хотів, щоб клеймо вивели, щоб учені з лабораторії не впізнали його. Але, вочевидь, він ненавидів ті цифри у вусі, бо вони робили з нього чиюсь власність. Це ображало його гідність і порушувало його права як розумної істоти.

«СВОБОДА».

— Так, — з повагою сказала Нора, опустивши руку Ейнштейну на голову. — Я розумію. Ти… особистість. Особистість, — уперше Нора подумала про цей бік справи, — з душею.

Чи було блюзнірством думати, що в Ейнштейна є душа? Ні. Нора не вважала це блюзнірством. Собаку створили люди. Але якщо Бог є на світі, то, без сумнівів, він на боці Ейнштейна — не лише тому, що пес уміє відрізняти погане від хорошого; його здатність любити, відвага й альтруїзм робила його ближчим до Бога, ніж більшість людських створінь, що живуть на землі.

— Свобода, — промовила Нора. — Якщо в тебе є душа — а я знаю, що є, — то це означає, що ти народився зі свободою волі та правом на самовизначення. Цифри у твоєму вусі — це образа, і ми від них вибавимось.

Після вечері Ейнштейну явно хотілося послухати бесіду і взяти в ній участь, але втома далася взнаки, і він заснув біля каміна.

Трейвіс запропонував Джиму трохи випити. За бренді й кавою Джим Кін слухав розповідь господаря про методи захисту проти Аутсайдера. Трейвіс попросив ветеринара спробувати знайти слабкі місця у його системі, але Джим зміг вказати лише на вразливість лінії електропередач.

— Якщо та істота здогадається пошкодити лінію електропередач, яка йде від головного шосе, то ваш будинок уночі зануриться в темряву, а сигналізація не допоможе. Без електрики ті хитромудрі механізми в сараї не зможуть зачинити двері за чудовиськом і випустити оксид азоту.

Нора і Трейвіс повели Джима вниз у напівпідвальне приміщення за будинком, де стояв аварійний генератор. Він працював від стап’ятдесятилітрового балона з бензином, закопаного у дворі, і зміг би відновити електропостачання в будинку і сараї, а також запустити сигналізацію через 10 секунд після знеструмлення головної лінії.

— Я бачу, ви все продумали, — сказав Джим.

— Я теж так гадаю, — погодилася Нора.

Але Трейвіс похмуро промовив:

— Хтозна…

* * *

У середу, 22 грудня, Нора із Трейвісом поїхали в Кармел. Залишивши Ейнштейна з Джимом Кіном, вони весь день купували різдвяні подарунки, прикраси для будинку, ялинку й іграшки для неї.

Враховуючи те, що Аутсайдер невмолимо наближався, щось планувати на свято здавалося вельми легковажною затією, але Трейвіс сказав:

— Життя коротке. Ніхто не знає, скільки кому відведено. Як би там не було, а не можна допустити, щоб Різдво минуло без святкувань. Окрім того, за останні роки в мене не було такого приголомшливого Різдва. Тому я на нього заслужив.

— Тітка Вайолет не робила з Різдва події. Вона не вірила у традицію обмінюватися подарунками чи прикрашати ялинку.

— Вона й у життя не вірила, — промовив Трейвіс. — Це ще одна причина відсвяткувати Різдво як слід. Це буде твоє перше справжнє Різдво, як і в Ейнштейна.

«Наступного року в нас уже буде дитина, з якою ми теж відсвяткуємо Різдво. Просто чудово!» — подумала Нора.

Поки що єдиними ознаками її вагітності були легка ранкова нудота і незначне погладшання. Її живіт досі був пласким, і, як стверджував лікар Вайнгольд, враховуючи її статуру, вона може бути однією з тих жінок, чий живіт збільшиться незначною мірою. Нора сподівалася, що в цьому сенсі їй пощастило, позаяк після пологів їй буде неважко відновити форму. Звісно ж, півроку ще не минуло, тому вона ще може перетворитись у моржа.

Повертаючись із Кармела додому, Нора і Трейвіс везли в багажнику свого пікапа купу згортків і напрочуд пухнасту ялинку. Ейнштейн спав, поклавши голову на коліна Норі. Він втомився після насиченого дня, проведеного з Джимом та Пукою. Додому вони доїхали за годину до того, як стемніло. Ейнштейн побіг першим до дверей…

…аж раптом він зупинився і з цікавістю озирнувся, нюхаючи холодне повітря. Потім перетнув двір, опустивши ніс до землі, так наче взяв слід.

Нора йшла до заднього входу з покупками в обох руках, тому спочатку не помітила нічого дивного у поведінці собаки, побачила лише, що Трейвіс зупинився і витріщається на Ейнштейна. Нора запитала:

— Що трапилося?

— Почекай.

Ейнштейн перетнув двір, підійшовши до краю лісу з південного боку. Там він застиг, витягнувши голову. Потім пес стріпнувся і подибав периметром лісу. Декілька разів він зупинявся, завмирав і через кілька хвилин знову продовжував свій коловий рух на північ.

— Там щось є? — запитав Трейвіс.

Ейнштейн одразу ж помахав хвостом і гавкнув: «І так, і ні».

В комірчині ретривер виклав повідомлення:

«ЩОСЬ ВІДЧУВ».

— Що? — запитав Трейвіс.

«НЕ ЗНАЮ».

— Аутсайдер?

«МОЖЛИВО».

— Близько?

«НЕ ЗНАЮ».

— До тебе повертається твоя інтуїція? — запитала Нора.

«НЕ ЗНАЮ. ПРОСТО ВІДЧУВ».

— Що саме? — запитав Трейвіс.

Якийсь час подумавши, пес виклав відповідь:

«ВЕЛИКА ТЕМРЯВА».

— Ти відчув велику темряву?

«Так».

— Що це означає? — тривожно запитала Нора.

«НЕ МОЖУ ПОЯСНИТИ КРАЩЕ. ЛИШЕ ВІДЧУВ».

Нора помітила в очах у Трейвіса тривогу, яка, напевно, віддзеркалювала її власну.

Десь там була велика темрява, і вона наближалася.

3

Різдво минуло чудово, подарувавши всім багато радощів.

Зранку, всівшись довкола прикрашеної гірляндами ялинки, вони пили молоко з домашнім печивом і розглядали подарунки. Нора жартома подарувала Трейвісу спідню білизну, а він приготував для неї яскраве помаранчево-жовте муу-муу, розраховане на жінку завважки кілограмів сто тридцять:

— Це на березень, коли все для тебе буде замале. Але, певна річ, до травня ти виростеш і з цього.

Вони також обмінялися справжніми подарунками: прикрасами, светрами і книгами.

Але Нора із Трейвісом розуміли, що цей день належить насамперед Ейнштейну. Вона подарувала йому портрет, над яким працювала цілий місяць. Здавалося, ретривер був вражений, що Нора вирішила увіковічнити його на полотні, тому це його розчулило і втішило. Він також отримав три нових мультики про Міккі Мауса, пару новеньких металевих мисок для їжі та води з його іменем замість старих пластмасових, годинничок на батарейках, який міг носити з собою по всьому будинку (Ейнштейн почав усе більше і більше цікавитися часом), і кілька інших подарунків. Але найбільше йому сподобався портрет, який вони повісили над каміном у вітальні: Ейнштейн ставав біля каміна на задні лапи і з гордістю милувався собою.

Ейнштейн, можливо, уявивши себе дитиною, грався із порожніми коробками, пожмаканим обгортковим папером і стрічками, отримуючи від цього не менше задоволення, ніж від самих подарунків. Особливо йому сподобалася подарована задля жарту червона шапка Санти з білим помпоном, яка трималася на його голові з допомогою гумки. Нора одягла її на Ейнштейна заради сміху, але коли він побачив себе у дзеркало, йому так сподобалося, що він не захотів її знімати і майже весь день проходив у ній.

Джим Кін і Пука приїхали одразу після обіду. Ейнштейн негайно повів їх у вітальню, щоби показати портрет над каміном. Цілу годину собаки гралися на задньому дворі під наглядом Джима і Трейвіса. Після такої активності й ранкової метушні з подарунками Ейнштейн захотів спати, тому всі зайшли в дім. Джим і Трейвіс допомагали Норі готувати вечерю.

Поспавши, Ейнштейн спробував зацікавити Пуку мультиками про Міккі Мауса, але, як помітила Нора, це йому вдалося лише частково. Пука не зміг зосередитись на пригодах Дональда, Гуфі і Плуто чи Міккі. Ейнштейн врахував нижчий інтелект товариша, але, вочевидь, йому не було з ним нудно, тому вони зайнялися суто собачими справами: трохи пововтузилися у комірчині, а потім довго лежали, ніс до носа, мабуть, мовчки ділячись своїми собачими проблемами.

Під вечір дім наповнили аромати індички, печеної кукурудзи, батату та інших смаколиків. Грала різдвяна музика. Незважаючи на те, що з настанням зимових сутінків Трейвіс зачинив віконниці, незважаючи на зброю, що лежала напохваті, і демонічний образ Аутсайдера, що постійно крутився у її голові, Нора почувалася щасливою, як ніколи.

За вечерею вони розмовляли про дитину. Джим запитав, чи вони вже придумали якесь ім’я. Ейнштейн, який вечеряв у кутку з Пукою, одразу ж загорівся бажанням узяти в цьому участь, тому побіг у комірчину, щоб запропонувати свій варіант.

Нора пішла глянути, яке ж ім’я вигадав пес.

«МІККІ».

— Нізащо! — вигукнула Нора. — Ми не назвемо мою дитину на честь мультяшної миші.

«ДОНАЛЬД».

— І на честь качки теж.

«ПЛУТО».

— Плуто? Будь серйознішим, волохата мордо.

«ГУФІ».

Нора рішуче відштовхнула Ейнштейна від педалей, зібрала літери і прибрала їх. Вимкнувши світло у комірчині, Нора повернулася за стіл.

— Ви вважаєте, що це смішно, — поскаржилася Нора, поки Трейвіс і Джим вмирали від сміху. — Але ж він не жартує!

Після вечері всі троє сиділи у вітальні, обговорюючи багато речей, у тому числі намір Джима завести ще одного собаку.

— Пуці потрібна пара, — розмірковував ветеринар. — Йому майже півтора роки, і я вважаю, що коли собаки виростають із цуценят, товариства людей їм недостатньо. Собаки теж страждають від самотності, як і люди. Тому я хочу підібрати йому чистокровну суку лабрадора, і, можливо, у них народяться гарні цуценята, яких можна буде продати. Тому в нього буде не лише товариш, а й пара.

Нора не помітила, щоб Ейнштейна ця розмова якось особливо зацікавила, проте коли Джим із Пукою поїхали додому, Трейвіс побачив у комірчині повідомлення: «ПАРА. ДРУГ, ПАРТНЕР, ОДИН З ПАРИ». Він покликав Нору, щоб вона також глянула.

Ретривер чекав, поки Нора і Трейвіс помітять акуратно розкладені фішки. Він стояв за спиною і запитально дивився на них.

— Ти хочеш, щоб ми знайшли тобі пару? — запитала Нора.

Ейнштейн прослизнув поміж ними у комірчину, порозкидав фішки і виклав свою відповідь:

«МОЖНА НАД ЦИМ ПОДУМАТИ».

— Але послухай, волохата мордо, — сказав Трейвіс. — Ти єдиний і неповторний. Собак з таким високим інтелектом більше немає.

Ретривер обдумав це, але не здавався:

«ЖИТТЯ ВАЖЛИВІШЕ ЗА ІНТЕЛЕКТ».

— Справедливо, — погодився Трейвіс. — Але це слід обдумати.

«ЖИТТЯ ЦЕ ПОЧУТТЯ».

— Гаразд, — сказала Нора. — Ми подумаємо.

«ЖИТТЯ ЦЕ ДРУЖБА І ПІКЛУВАННЯ».

— Я обіцяю, що ми подумаємо над цим і потім усе обговоримо, — сказав Трейвіс. — А зараз уже пізно.

Ейнштейн швидко склав ще одне повідомлення:

«НЕМОВЛЯ МІККІ?»

— В жодному разі! — відрубала Нора.

* * *

Тієї ночі після любощів Нора промовила:

— Я впевнена, що він самотній.

— Джим Кін?

— Ну так, він теж самотній. Джим напрочуд хороша людина і міг би стати чудовим чоловіком. Але жінки такі ж перебірливі, як і чоловіки, еге ж? Їм не потрібні чоловіки з обличчям, як у собаки. Натомість вони виходять за чоловіків із гарною зовнішністю, які в половині випадків змішують їх із брудом. Але я не про Джима, я про Ейнштейна. Як на мене, він часто почувається самотнім.

— Але ми постійно разом.

— Насправді ні. Я малюю, а ти займаєшся багатьма речами, у яких бідолаха не бере участі. А коли ти врешті-решт знову почнеш займатися нерухомістю, то Ейнштейн дуже багато часу проводитиме на самоті.

— У нього є книги, які він обожнює.

— Можливо, книг йому недостатньо, — промовила Нора.

Вони так довго мовчали, що жінка було подумала, що Трейвіс уже спить, але він запитав:

— Уяви, що Ейнштейн із кимось спарувався і народилися цуценята. Якими вони будуть?

— Ти хотів запитати, чи вони будуть такими ж розумними, як і він?

— Не знаю… Як на мене, тут три варіанти. Перший: його розум не успадковується, тому в нього будуть звичайні цуценята. Другий: його розум успадковується, але гени суки його приглушать, тому цуценята будуть розумними, хоч і не настільки, як їхній батько. З кожним поколінням ця риса буде стиратися, і зрештою його прапраправнуки стануть звичайними псами.

— А третій варіант?

— Оскільки розум потрібен для виживання, тому він стане сильним домінантним геном.

— У такому випадку цуценята Ейнштейна будуть розумні, як він.

— Як і майбутні його покоління, поки ми не отримаємо колонію розумних золотистих ретриверів, які розплодяться по всьому світу.

Вони знову замовкли, а тоді Нора вигукнула:

— Ого!

— А він правий, — погодився Трейвіс.

— Ти про що?

— Це справді слід обдумати.

4

Тоді, у листопаді, Вінс Наско ніколи б не подумав, що йому знадобиться цілий місяць на те, щоб убити Рамона Веласкеса — того самого чоловіка з Окленда, який був скабкою у задниці дона Маріо Тетраньї. Вінс не отримає імен людей у Сан- Франциско, які виготовляли фальшиві документи і могли б навести його на слід Трейвіса Корнелла, жінки і пса, доти, допоки не перетворить Веласкеса на купу гнилого м’яса.

Але клятий Веласкес був наче тінь. Двоє охоронців не відходили від нього ні на крок, і через це він радше ставав помітнішим, а не навпаки. Проте всі свої бізнесові оборудки з азартними іграми та наркотиками він провертав із хитрощами, гідними Говарда Г’юза[68], і тим самим підривав оклендську мережу Тетраньї. Він непомітно виїжджав у справах, постійно міняв автомобілі у супроводі, ніколи не повторюючи двічі один і той самий маршрут, ніколи не призначав зустрічі в одному і тому самому місці. Його кабінетом була вулиця, де він ніколи не затримувався надовго, тому його неможливо було вирахувати і прибрати. Веласкес був безнадійним параноїком, який вважав, що живе в оточенні ворогів. Вінс навіть не мав можливості як слід його роздивитись, щоби порівняти зі світлиною, яку дав Тетранья: Рамон Веласкес був привидом.

Вінс зміг дібратися до нього аж на Різдво, і під час ліквідації все перевернулося з ніг на голову. Рамон був удома разом із купою родичів. Вінс потрапив у двір Веласкеса з боку сусіднього дому, перелізши через високу цегляну стіну, що розділяла дві будівлі. Опинившись з іншого боку стіни, Вінс запримітив Веласкеса, коли той з іще кількома чоловіками смажив барбекю на терасі біля басейну. На мангалі покоїлася величезна індичка — де ще можна натрапити на барбекю з індички, як не в Каліфорнії? Вінса побачили одразу, хоч він стояв приблизно за півакра від них. Охоронці потягнулися до кобури за зброєю, тому Вінсу нічого не залишалося, як відкрити по терасі безладний вогонь з «узі». Він розстріляв двох охоронців, Веласкеса, жінку середнього віку (напевно, чиюсь дружину) і літню даму (напевно, чиюсь бабусю).

Клац! Клац! Клац! Клац! Клац!

На подвір’ї і в будинку пролунали крики людей, котрі намагалися заховатися від куль.

Вінсу довелося знову перелазити через стіну на подвір’я сусіднього дому, де, на щастя, нікого не було. Вже коли він був на самому вершечку стіни, латиноси в домі Веласкеса відкрили по ньому вогонь, і йому дивом вдалося врятуватися.

Наступного дня після Різдва Вінс прийшов у ресторан дона Тетраньї у Сан-Франциско, де повинен був зустрітися із Френком Діченціано — поважним капо[69] сім’ї, який був довіреною особою самого дона. Вінс хвилювався, оскільки у братстві існували свої правила щодо вбивств. Дідько б їх ухопив, та вони навіть у туалет ішли за правилами, але найсуворіше дотримувалися кодексу найманого вбивці. Першим правилом було: «Не вбивай людину в колі сім’ї, хіба що вона переховується і дістати її інакше нема більше змоги». За це Вінс не боявся. Але згідно з іншим правилом, не можна було вбивати дружину, дітей або бабусю жертви, щоб дістати її. Будь-який найманий убивця, котрий порушив це правило, ризикує загинути від рук своїх же замовників. Вінс сподівався переконати Діченціано, що Веласкес — це особливий випадок, оскільки ще нікому не вдалося переховуватися від Вінса цілий місяць. Тому він шкодує через те, що сталося в Окленді на Різдво, але це було неминуче.

Якщо Діченціано, а можливо, і дон, будуть занадто розлючені, щоб вислухати його аргументи, Вінс приготував не лише пістолет. Кілер знав: якщо вони захочуть його вбити, то щойно він зайде в ресторан і зрозуміє, що до чого, його оточать і заберуть зброю, щоб він не встиг її застосувати. Про всяк випадок Вінс обмотався ще й пластидом і готовий був підірвати весь ресторан, якщо вони готують для нього могилу.

Вінс не був упевнений, чи зможе пережити вибух. Він уже ввібрав у себе стільки життєвої енергії, що сподівався, що її вже достатньо для безсмертя, якого він так прагнув. Проте Вінс не знав, наскільки він сильний, поки не випробує цього. Якби він постав перед вибором: перебувати в епіцентрі вибуху… чи дозволити кільком гангстерам випустити в нього сотню куль, а тоді зацементувати, перш ніж скинути його у воду… Перший варіант Вінсу сподобався більше і, як він вважав, давав йому трохи більше шансів на порятунок.

На подив Вінса, Діченціано, який був схожий на білку із напханими за щоки горіхами, зрадів, дізнавшись, яким чином Вінс виконав замовлення. Він сказав, що дон дуже хвалив його. Коли Вінс зайшов до ресторану, його ніхто не обшукував. Його і Френка, як найдорожчих гостей, обслуговували в кутовому кабінеті, де подавали спеціальні страви, яких не було в меню. Вони пили «Совіньйон каберне» за триста доларів — подарунок від Маріо Тетраньї.

Коли Вінс обережно зачепив тему про вбитих дружину і бабусю, Діченціано промовив:

— Послухай, друже, ми знали, що Веласкес — міцний горішок і це буде надзвичайно складне завдання, тому, мабуть, доведеться порушити деякі правила. Окрім того, це не наші люди, а купка мігрантів-латиносів. Їм зась до нашого бізнесу. Якщо вони намагаються влізти в нього, то хай не сподіваються, що ми гратимемо за правилами.

Вінс із полегшенням зітхнув і пішов у туалет, де від’єднав детонатор; йому не хотілось би, щоб він випадково спрацював — особливо зараз, коли небезпека минула.

Пообідавши, Френк дав Вінсу список, у якому було дев’ять імен.

— Ці люди — до речі, вони не належать до сім’ї — платять дону за право виготовляти фальшиві документи на його території. Ще у листопаді я поговорив з цими дев’ятьма, бо передбачив, що ти успішно впораєшся із завданням. Вони пам’ятають, що дон наказав їм всіляко посприяти тобі.

Вінс того ж вечора вирушив шукати когось, хто пам’ятатиме Трейвіса Корнелла.

Спочатку він був у відчаї. Перші двоє не виходили на зв’язок: вони зачинили свої контори і поїхали на відпочинок. Вінс вважав, що кримінальному світу не личить брати відпустку на Різдво та Новий рік, наче якимось учителям.

Але п’ятий, Ансон Ван Дайн, працював у підвалі під «Гот тіпс» — клубом із дівчатами, котрі танцювали топлес. Двадцять шостого грудня о пів на шосту Вінс знайшов, що хотів. Ван Дайн глянув на фотографію Трейвіса Корнелла, яку Вінс вирізав зі старої газети Санта-Барбари.

— Так, пам’ятаю його. Такого не забудеш. Це не іноземець, що хоче швидко стати громадянином США. Серед моїх клієнтів половина таких. І це не простий невдаха, якому не пощастило і він, вляпавшись у халепу, вирішив змінити зовнішність та ім’я. Він не якийсь там здоровило і не вдає із себе крутого, але в мене склалося враження, що він зітре в порошок будь-кого, хто стане йому на заваді. Він дуже стриманий і спостережливий. Його важко забути.

— А його кайфову дівку взагалі неможливо забути, — сказав один із двох бороданів, котрі сиділи за комп’ютером.

— На неї і в мерця встав би, — прокоментував інший, а перший додав:

— Так, навіть у мерця, це точно.

Вінса образили і спантеличили їхні коментарі, тому він не зважав на них і звернувся до Ван Дайна:

— Ви зможете згадати їхні нові імена?

— Звісно. У нас вся інформація зберігається, — відповів Ван Дайн.

Вінс не вірив своїм вухам.

— Я гадав, що люди вашої професії не зберігають записи задля безпеки клієнтів і власної теж.

Ван Дайн знизав плечима.

— Мені насрати на клієнтів. До нас можуть вдертися федерали або місцева поліція, і ми залишимося не при ділі. Тож мені треба буде стабільний дохід, щоб оплачувати послуги адвоката. А що може бути краще за список із кількох тисяч бовдурів під чужими іменами, яких можна притиснути? Їм же вигідніше буде трохи потерпіти, ніж знову починати все спочатку.

— Шантаж, — промовив Вінс.

— Негарне слово, — сказав Ван Дайн. — Але боюсь, що точне. В будь-якому разі, все, що нас хвилює, то це наша власна безпека, тому проти нас тут нема жодних доказів. Ми не зберігаємо дані в цьому бардаку. Щойно ми надаємо комусь нові документи, то передаємо записи з цього комп’ютера на інший за допомогою захищеної телефонної лінії. Той комп’ютер запрограмовано таким чином, що звідти нічого неможливо передати. Це шлях в один кінець. Тому якщо нас накриють, поліцейські хакери не зможуть видобути записи з наших машин. Чорт забирай, та вони навіть не дізнаються про існування цих записів.

У Вінса паморочилося в голові від високих технологій у кримінальному світі. Навіть дон, який був людиною неосяжного кримінального розуму, гадав, що ці люди не зберігають записи, і навіть не здогадувався, як безпечно це можна робити за допомогою комп’ютерів. Вінс обдумав слова Ван Дайна, розклавши їх по поличках, а потім запитав:

— Отже, ви покажете мені той комп’ютер, де зберігаються нові документи Корнелла?

— Для друга дона Тетраньї я зроблю все, окрім як перерізати собі горло, — промовив Ван Дайн. — Ходімо.

* * *

Ван Дайн відвіз Вінса у гамірний китайський ресторан у Чайна-тауні. Ресторан був розрахований, мабуть, місць на сто п’ятдесят, і всі вони були зайняті — здебільшого білими американцями, а не азійцями.

Попри його величезну площу і прикраси у вигляді паперових ліхтариків, настінних зображень драконів, ширм під червоне дерево і латунних дзвіночків у формі китайських ієрогліфів, Вінсу він нагадав дешеву італійську тратторію, у якій у серпні він убив цього щура Пантаньєлу і двох федералів. Усі ці народні мотиви і декорації, по суті, нічим не різняться — що китайські чи італійські, що польські чи ірландські.

Власником ресторану виявився тридцятирічний китаєць. Ван Дайн назвав його просто Юанем. Отримавши від нього по пляшці «Чінзано», Ван Дайн із Вінсом пішли в його офіс, що розташовувався у підвалі. Там на двох столах стояли два комп’ютери: один посеред кімнати, а другий сиротів у кутку. Останній було увімкнено, хоча за ним ніхто не працював.

— Це мій комп’ютер, — промовив Ван Дайн. — За ним ніхто не працює, і його навіть не торкаються, хіба зранку відкривають телефонну лінію, щоб увімкнути модем, а ввечері закривають. Всі мої комп’ютери у «Гот тіпс» під’єднані до нього.

— Ви довіряєте Юаню?

— Я дав йому позику на розвиток бізнесу. Тому він у мене в боргу. Це чиста позика, тому Юаня нічого не пов’язує зі мною чи доном Тетраньєю і він залишається чесним громадянином, яким копи не цікавляться. Навзамін Юань дозволяє тут тримати мій комп’ютер.

Ван Дайн почав щось набирати. Через дві хвилини Вінс побачив нове ім’я Трейвіса Корнелла: Семюел Спенсер Гаятт.

— А ось жінка, що була з ним, — промовив Ван Дайн, поки на моніторі миготіли дані. — Її справжнє ім’я — Нора Луї Дейвон із Санта-Барбари. Тепер її звати Нора Жан Еймс.

— Добре, — сказав Вінс. — Тепер стирайте.

— Тобто?

— Стирайте їх із комп’ютера. Вони більше не ваші, вони — мої. І ніхто на них не має права.

* * *

Незабаром Ван Дайн і Вінс прибули назад у «Гот тіпс». Це було пекельне місце, від якого Вінса нудило.

У підвалі Ван Дайн назвав прізвища «Гаятт» і «Еймс» двом бороданям, котрі, здавалося, перебувають тут цілодобово, наче пара тролів.

Насамперед вони зламали комп’ютери Департаменту автотранспорту, щоби подивитися, чи за три місяці після отримання нових документів Гаятт і Еймс десь осіли і подали заявку на зміну адреси в межах штату.

— Еврика! — сказав один із них.

На моніторі з’явилася адреса, і бородань роздрукував її.

Ансон Ван Дайн узяв аркуш із принтера і передав Вінсу.

Трейвіс Корнелл і Нора Дейвон — тепер Гаятт і Еймс — мешкали у сільській місцевості біля шосе «Пасіфік коуст», що на південь від Кармела.

5

У середу, 29 грудня, Нора поїхала в Кармел до лікаря Вайнгольда.

Небо було затягнуте такими темними хмарами, що білі чайки на їхньому тлі здавалися яскравими вогниками. Ця погода встановилася наступного дня після Різдва, хоча обіцяний дощ так і не пішов.

Але сьогодні, коли Нора припаркувала свій пікап на невеличкій парковці позаду кабінету лікаря Вайнгольда, дощ полив як із відра. Вона про всяк випадок перед від’їздом вдягнула нейлонову куртку з капюшоном, тож перед тим, як вийти з пікапа й забігти в одноповерхову цегляну будівлю, накинула його на голову.

Лікар Вайнгольд, як завжди, ретельно оглянув її, а тоді сказав, щоб вона тримала хвіст пістолетом. Ейнштейна це би потішило.

— Жодного разу не бачив жінки, яка на третьому місяці була б у такій хорошій формі, — зізнався лікар.

— Я хочу, щоб у мене народилася здорова, ідеальна дитина.

— Так і буде.

Лікар знав, що її прізвище Еймс, а чоловіка — Гаятт, але жодного разу не висловив невдоволення їхнім сімейним статусом. Це бентежило Нору, але вона подумала, що у світі, в який вона вилетіла прямо з колиски, йменованої «домом Дейвон», до таких речей ставляться поблажливо.

Як і до цього, лікар Вайнгольд запропонував зробити тест на визначення статі дитини. Але Нора відмовилася минулого разу. Вона хотіла, щоб це був сюрприз. Окрім того, якщо вони дізнаються, що в них буде дівчинка, то Ейнштейн наполягатиме, щоб її назвали Мінні.

Обговоривши наступний прийом з реєстратором, Нора натягнула капюшон і вийшла під зливу. На одній частині даху не було ринви, тому вода стікала прямо на тротуар, утворюючи калюжі на вкритій щебенем парковці. Вона похлюпала до пікапу через цю «річечку», і водномить її кросівки промокли наскрізь.

Коли Нора підійшла до машини, то побачила, як із червоної «хонди», припаркованої поряд, вийшов якийсь чоловік. Вона не особливо звернула на нього увагу, помітила лише, що його автівка надто маленька, як на такого здорованя, і що він одягнений не по погоді — джинси і синій пуловер. «Бідолашний промокне до нитки», — подумала Нора.

Вона відкрила двері, щоб сісти за кермо. Наступної миті Нора відчула, як чоловік у синьому пуловері заштовхує її на сусіднє сидіння, а сам усідається за кермо.

— Якщо ти, суко, закричиш, — сказав він, — я випущу тобі кишки.

Нора відчула, як її боку діткнувся револьвер.

Усе ж вона мимовільно зойкнула і хотіла було пролізти далі через переднє сидіння, а тоді чкурнути через пасажирські двері справа. Але, почувши його брутальний і грубий голос, Нора завагалася. Їй здалося, що він радше вистрелить їй у спину, ніж відпустить.

Чоловік грюкнув дверима з її боку, і тепер Нора залишилася з ним віч-на-віч. На допомогу не було кого кликати. Вона в прямому сенсі виявилася відгородженою від світу дощовою завісою, через яку ніхто не міг побачити, що робиться в машині. Втім, на парковці й так нікого не було, а саму парковку з вулиці не було видно, тому їй усе одно ніхто не зміг би допомогти.

Нападник виявився м’язистим велетнем, але Нору лякали не його габарити. У нього було широке спокійне обличчя, на якому годі було щось прочитати; ця байдужість, яка зовсім не в’язалась із ситуацією, лякала Нору. Але ще страшнішими були його очі: зелені — і холодні.

— Хто ви? — запитала Нора, намагаючись приховати свій страх, щоб не збуджувати чоловіка. А він, здавалося, балансував на тонкій межі.

— Чого ви хочете від мене?

— Собаку.

«Грабіжник, — подумала Нора. — Ні, ґвалтівник. Або вбивця-психопат». Вона ані на мить не припустила, що це може бути урядовий агент: хто ж іще розшукуватиме пса? Ніхто ж не знає про його існування.

— Ви про що? — запитала Нора.

Чоловік ще сильніше, аж до болю тикнув Нору в бік дулом револьвера. Вона одразу ж стривожилася за свою дитину.

— Добре, вочевидь, якщо ви знаєте про собаку, то немає сенсу ходити коло та навколо.

— Згоден.

Чоловік говорив так тихо, що вона ледь чула його крізь стукіт дощових крапель об дах пікапа і лобове скло.

Він зняв з Нори капюшон, розстебнув блискавку і провів руками по її грудях і животу. На мить вона злякалася, бо подумала, що він хоче її зґвалтувати.

Натомість він сказав:

— Цей Вайнгольд — акушер-гінеколог. Що з тобою? В тебе якась клята венерична хвороба чи ти вагітна?

Чоловік ледь не сплюнув при словах «венерична хвороба», наче його нудило від самих цих слів.

— Ви не урядовий агент, — механічно промовила Нора.

— Я запитав, суко, — майже прошепотів чоловік. Він підсунувся до неї ближче і знову почав штрикати револьвером. У салоні було волого. Шум дощу і парке повітря створювали майже нестерпну клаустрофобічну атмосферу. — То що з тобою? Герпес, сифіліс, гонорея чи якась інша зараза? Чи ти вагітна?

Гадаючи, що вагітність захистить її від насилля, на яке чоловік був здатний, Нора сказала:

— Я готуюсь стати матір’ю. Я на третьому місяці.

В очах у чоловіка щось ворухнулося, неначе у дитячому калейдоскопі змінився орнамент, складений зі шматочків зеленого скла різних відтінків.

Нора одразу ж подумала, що зізнатися йому у своїй вагітності було найгіршою ідеєю, але не знала чому.

Вона згадала про «вальтер» 38-го калібру, що лежав у бардачку. Звісно, вона не могла відкрити бардачок, схопити пістолет і застрелити негідника, поки той не встиг натиснути на гашетку. Але їй слід постійно чекати щасливої нагоди, якоїсь необачності з його боку, коли їй випаде шанс ухопити зброю.

Раптом Нора відчула, що він лізе на неї, і знову подумала, що він хоче її зґвалтувати серед білого дня, хай і під покровом дощу. За мить вона зрозуміла, що він просто міняється з нею місцями, змушуючи її сісти за кермо, а сам перебирається на пасажирське сидіння, тримаючи її на мушці.

— Поїхали, — наказав чоловік.

— Куди?

— До тебе додому.

— Але…

— Закрийся і заводь машину.

Тепер чоловік сидів навпроти бардачка. Щоб дістати пістолет, їй довелось би тягнутися через нього, а цього він ніколи не дозволить.

Нора вирішила, що будь-якою ціною контролюватиме свій страх, який швидко наростав, але зараз вона відчула, що їй треба також боротися з відчаєм.

Вона завела мотор, виїхала з парковки на вулицю і повернула направо.

Двірники на лобовому склі гупали в унісон з її серцем. Вона не знала, що шумить голосніше — надокучливий дощ чи кров у її вухах.

Проїжджаючи квартал за кварталом, Нора шукала очима копів, хоч і не розуміла, що робитиме, якщо побачить їх. Проте їй так і не довелося нічого робити, оскільки копів ніде не було видно.

Поки вони не виїхали з Кармела на шосе «Пасіфік коуст», шквальний вітер не лише гнав дощ по лобовому склу, а й жбурляв у нього кипарисові та соснові голки з величезних старих дерев, що нависали вздовж міських вулиць. Коли вони залишили місто і попрямували вздовж узбережжя на південь, місцевість ставала все менш населеною; тут над дорогою вже не нависали дерева, але вітер з океану з іще більшою силою вдаряв у пікап. Нора часто відчувала, як він викручує кермо. А дощ з океану з такою силою шмагав по машині, що, здавалося, от-от погне листове залізо.

Після п’яти хвилин тиші, які видалися Норі годиною, вона більше не могла мовчати.

— Як ви нас знайшли?

— Кілька днів спостерігав за вашим будинком, — відповів чоловік своїм спокійним тихим голосом, що підкреслював його сумирне обличчя. — Коли ти зранку залишила дім, я поїхав услід, сподіваючись, що ти мені допоможеш.

— Я маю на увазі, як ви знайшли, де ми живемо?

Чоловік посміхнувся:

— Ван Дайн.

— Лицемірний покидьок.

— Це особливий випадок, — запевнив чоловік. — Бос із Сан-Франциско в боргу переді мною, тому він натиснув на Ван Дайна.

— Бос?

— Tетранья.

— Хто це?

— Ти взагалі нічого не знаєш, так? — перепитав чоловік. — Окрім того, як робити дітей, так? Ти ж знаєш, як це робиться, так?

У його грубому зловісному голосі Нора почула не лише сексуальний підтекст, а й щось темніше і химерніше, і від цього її пройняв ще більший страх. Вона так боялася тієї несамовитої напруги, яка проявлялася щоразу, коли він говорив про секс, що не зважилася відповісти.

Вони заїхали в туман. Нора увімкнула фари і крізь заляпане лобове скло уважно вдивлялася в мокре шосе.

— Ти дуже гарненька. Якби я міг до когось прихилитися, то зупинив би свій вибір на тобі, — промовив чоловік.

Нора прикусила губу.

— Але хоч ти й гарна, я впевнений, що ти така, як усі, — продовжував він. — Якби я вставив у тебе, то мій член би зігнив і відпав, бо ти заразна, як і всі ви, правда ж? Так. Секс — це смерть. Я один із небагатьох, хто знає це, хоча довкола не бракує доказів. Секс — це смерть. Але ти дуже гарненька…

Поки Нора слухала, у її горлі застряг клубок і вона не могла навіть зробити глибокий вдих.

Раптом його мовчазність кудись зникла. Чоловік заговорив дуже швидко, хоч і тихим, спокійним голосом, що тривожив Нору, враховуючи ті божевільні речі, що він сплітав:

— Я стану більшим і важливішим, аніж Тетранья. В мені є багато життів. Я поглинув енергію стількох людей, що ти навіть не можеш собі уявити. Я відчув Момент і те «Клац». Це мій Дар. Коли Тетранья помре, я займу його місце. Всі помруть, а я житиму, бо я безсмертний.

Нора не знала, що відповісти. Цей тип з’явився нізвідки, якось дізнався про Ейнштейна, а зараз плів маячню. Схоже на те, що Нора нічого не зможе із цим вдіяти. Її страх змішався зі злістю через таку несправедливість. Вони ретельно підготувалися до зустрічі з Аутсайдером і обвели навколо пальця уряд. Але хіба вони могли таке передбачити? Так нечесно.

Тип замовк і уважно дивився на неї кілька хвилин, які знову здалися їй вічністю. Нора відчувала погляд його крижаних зелених очей так виразно, як і дотик холодної руки, якою чоловік гладив її.

— Ти не розумієш, про що я говорю? — запитав чоловік.

— Ні.

Можливо, через те, що Нора йому сподобалася, він вирішив пояснити.

— Я розповідав це лише одному чоловіку, який узяв мене на глум. Його звали Денні Словіч. Ми працювали на сім’ю Карамацца у Нью-Йорку — один із п’яти найбільших мафіозних кланів. Ми займалися певною брудною роботою, іноді вбиваючи тих, котрі на це заслужили.

Нору ледь не знудило: цей тип виявився не просто божевільним убивцею, а божевільним професійним кілером.

Не помітивши її реакції і перевівши погляд з мокрого шосе на Нору, чоловік продовжив:

— Бачиш, ми обідали в ресторані з Денні, запиваючи устриці «Вальполичеллою»[70]. Я зізнався йому, що стану довгожителем через свою здатність вбирати життєву енергію вбитих мною людей. Я сказав: «Бачиш, Денні, люди — це двоногі акумулятори, наповнені загадковою енергією. Коли я когось убиваю, то їхня енергія переходить у мене і робить мене сильнішим. Я сильний, наче бик, Денні». І додав: «Подивись на мене: я схожий на бика? В мене ж є дар забирати чужу енергію». Знаєш, що бовкнув Денні?

— Що? — глухо запитала Нора.

— Ну, Денні був любитель поїсти, тому не піднімав голови від своєї тарілки, поки не підчепив ще кілька устриць. Потім він подивився на мене. З його рота і підборіддя стікав соус. Денні сказав: «Вінсе, де ж ти навчився цих штук? Де можна навчитися поглинати ту життєву енергію?» Я відповів: «Це мій Дар», а Денні: «Від бога?» Я подумав і відрубав: «Хтозна. Це мій Дар, як удар Ментла[71] чи голос Сінатри». Денні відповів: «Скажи мені от що: уяви, що ти вбив електрика. Якщо ти поглинеш його енергію, то зможеш полагодити електричну лінію?» Я не зрозумів, що він бере мене на кпини, і сприйняв його питання всерйоз, тому почав пояснювати, як я вбирав їхню життєву енергію, а не особистість. Не знання, а саме енергію. Потім Денні каже: «Тобто якщо ти вб’єш якогось божевільного фокусника, то не станеш відкушувати голови курчатам?» Тоді я подумав, що Денні п’яний чи здурів. Я доїв устриці й більше нічого не розповідав про свій Дар аж до цієї миті.

Він назвався Вінсом, отже, тепер Нора знала його ім’я, хоч і не розуміла, що це їй дає.

Вінс розповідав цю історію, не показуючи того, що усвідомлює той божевільний чорний гумор, що міститься в ній. Це був надзвичайно серйозний чоловік, і він не залишить їх в живих, якщо Трейвіс не розправиться з ним.

— Отже, я не міг допустити, щоб Денні все розпатякав, бо той міг вигадати купу мальовничих подробиць, зробити мене посміховиськом, і всі тоді вважали б мене божевільним, — продовжував Вінс. — Великі боси ніколи не наймуть божевільних кілерів; натомість їм потрібні холоднокровні, розсудливі й урівноважені люди, які все роблять чисто — голки не підсунеш. Як я, наприклад: холоднокровний і врівноважений. Але Денні міг зіпсувати мою репутацію. Тому тієї ночі я перерізав йому горлянку, відвіз тіло на закинуту фабрику, розчленував, а потім закинув у бак і залив сірчаною кислотою. Денні був улюбленим племінником дона, тому я не міг допустити, щоб хтось знайшов його тіло і вийшов на мене. Я поглинув енергію Денні, як і інших людей.

У бардачку лежав пістолет, і це хоч трохи обнадіювало Нору.

* * *

Поки Нора була у лікаря Вайнгольда, Трейвіс збив тісто і спік дві порції печива з арахісовим маслом. Поки він жив одинаком, то навчився готувати, але тепер робив це із задоволенням. За останні кілька місяців Нора допомогла йому підвищити свої кулінарні навички, і тепер він обожнював готувати, особливо пекти.

Ейнштейн, який зазвичай діловито ходив навколо Трейвіса, поки той пік печиво, небезпідставно очікуючи, що і йому щось перепаде, сьогодні покинув кухню ще до того, як той почав місити тісто. Він був чимось схвильований і ходив від вікна до вікна, вглядаючись у дощ за склом.

Поведінка пса незабаром стривожила Трейвіса, і він запитав, що трапилося.

Ейнштейн у комірчині виклав свою відповідь:

«Я ПОЧУВАЮСЯ ЯКОСЬ ДИВНО».

— Ти, бува, не захворів? — запитав Трейвіс. Він переживав, що у собаки може статися рецидив. Ретривер швидко одужував, але ще не повністю оклигав, і його імунна система ще не була готова для нових серйозних випробувань.

«Я НЕ ХВОРИЙ».

— Тоді що? Ти відчуваєш… Аутсайдера?

«НІ. ТАКОГО ЩЕ НЕ БУЛО».

— Але ж ти щось відчуваєш?

«ПОГАНИЙ ДЕНЬ».

— Може, це через дощ?

«МОЖЛИВО».

Трейвіс заспокоївся й повернувся до випічки, але все ще трохи нервуючись.

* * *

Шосе було сірим від дощу.

Нора їхала на південь уздовж берега. Туман густішав, тому їй довелося зменшити швидкість до шістдесяти п’яти кілометрів на годину, а в деяких місцях вона взагалі не перевищувала п’ятдесяти.

Можливо, зважаючи на туман, пригальмувати сильніше, а потім спробувати відчинити двері й вистрибнути? Та ні. Щоб не постраждати і захистити свою ненароджену дитину, доведеться зменшити швидкість до восьми кілометрів на годину, а туман був не настільки густим, щоб виправдати таку низьку швидкість. Окрім того, під час розмови Вінс не прибирав револьвер, тому варто було лише повернутися до дверей, як він вистрелить у спину.

Світло фар пікапа та поодиноких зустрічних автомобілів розсіювалося у клубах наче живого туману, утворюючи яскраві ореоли та іскристі райдуги, які водномить зникали.

Може, спробувати звернути з дороги там, де насип м’якший, тому можна вистрибнути без шкоди для здоров’я? Але Нора злякалася, що переплутає місця і заїде в урвище, де зі страшенною швидкістю полетить у шістдесятиметрову прірву і врешті розіб’ється об скелястий берег. Навіть якщо вона з’їде у потрібному місці, в результаті такої зваженої і не надто небезпечної аварії може знепритомніти або спровокувати викидень; Нора хотіла, наскільки це було можливо, вибратися з цієї халепи разом із дитиною у повній цілості.

Заговоривши до Нори, Вінс уже не міг зупинитися. Він багато років оберігав свою велику таємницю, приховував свої мрії про владу та безсмертя від усього світу, але навіть після поразки з Денні Словічем не втратив бажання розповісти всім про свою майбутню велич. Здавалося, що Вінс записав у своїй голові все, що хотів розповісти, на кілометрову плівку і тепер прокручував її у прискореному темпі, вивергаючи власне божевілля на Нору, яку вже нудило від страху.

Вінс розповів, як дізнався про Ейнштейна, вбивши вчених, котрі займалися різними дослідженнями в рамках проекту «Франциск» у Банодайні. Він знав і про Аутсайдера, але не боявся потвори, бо, за його словами, стояв на краю безсмертя і викрадення пса було останнім кроком для справдження своєї Долі. А після цього, твердив Вінс, його вже ніщо не зупинить, навіть Аутсайдер.

Половини з того, що говорив кілер, Нора не розуміла. Вона припустила, що навіть якби зрозуміла його слова, то це означало би, що вона така сама божевільна. Хоча Нора не завжди вловлювала смисл, вона знала, що Вінс зробить з нею і Трейвісом, коли добереться до пса. Спочатку жінка боялася запитувати про це, так наче озвучені слова могли зробити її страшне майбутнє неминучим. Але коли до ґрунтової дороги, яка звертала з шосе і вела до їхнього дерев’яного будинку, залишалося не більше восьми кілометрів, Нора запитала:

— Ви ж не відпустите нас, отримавши собаку?

Вінс уважно дивився на неї, пестячи її поглядом:

— А як ти гадаєш, Норо?

— Гадаю, що ви вб’єте нас.

— Звісно.

Нора здивувалася, що зізнання Вінса не налякало її ще більше. Навпаки, його самовпевнена відповідь лише розлютила її, притлумивши страх. Нора загорілася бажанням зруйнувати його бездоганний план.

Вона розуміла, що суттєво відрізняється від колишньої Нори, якою була у травні і яка б жахнулася від нахабної і самовпевненої поведінки Вінса.

— А якщо я з’їду в кювет і спричиню аварію? — запитала Нора.

— Щойно ти крутнеш кермом, я застрелю тебе й перехоплю керування, — промовив Вінс.

— А якщо у вас не вийде і ви теж загинете?

— Я загину? Можливо. Але не під час такої дрібниці, як автокатастрофа. Е, ні… В мені занадто багато життів, щоб мене можна було так легко вбити. Та я й не вірю, що ти спробуєш так учинити. У глибині душі ти сподіваєшся, що твій чоловік перехитрує мене і врятує тебе, собаку і себе. Звісно, ти помиляєшся, але ніхто не забороняє тобі вірити. Він нічого не вдіє, оскільки побоїться поранити тебе. Я зайду в дім, приставивши револьвер до живота. Це паралізує його. І тих кількох секунд мені вистачить, щоб вибити йому мізки. Ось чому в мене лише один револьвер. Це все, що мені потрібно. Оці його турбота і переживання за тебе погублять твого чоловіка.

Нора вирішила, що їй у жодному разі не можна виявляти свого гніву. Вона повинна вдавати, що дуже злякалася, що вона просто слабка й перелякана жінка. Якщо він буде її недооцінювати, то може допустити промах і дати їй шанс.

Вона лише на мить перевела погляд з мокрого шосе на Вінса, котрий дивився на неї. І в його очах не було цікавості чи люті психопата, як можна було сподіватися, чи його звичного тупого спокою, а було щось схоже на співчуття і навіть вдячність.

— Я роками мріяв убити вагітну жінку, — сказав Вінс таким тоном, наче розмірковував про якусь гідну і похвальну ціль на кшталт розбудувати бізнесову імперію, чи нагодувати всіх голодних, чи доглядати за хворими. — Ще ніколи я не потрапляв у таку ситуацію, де ризик убивства вагітної жінки був би достатньо низьким, щоб можна було спробувати. Але у твоєму віддаленому будинку, коли я розправлюся з Корнеллом, у мене з’явиться ідеальна можливість.

— Будь ласка, не треба, — тремтячим голосом благала Нора, вдаючи переляк, хоча її нервове тремтіння було справжнім.

Вінс продовжив спокійним голосом, але вже з більшими емоціями, ніж раніше:

— Я отримаю енергію твого молодого і насиченого життя. Водночас у мить твоєї смерті до мене перейде ще й кришталево чиста, невикористана енергія немовляти, яка ще не встигла забруднитися брудом цього хворого і дегенеративного світу. Ти — моя перша вагітна жінка, Норо, яку я ніколи не забуду.

В її очах забриніли сльози, які теж не були частиною хорошої акторської гри. Хоча Нора вірила, що Трейвіс знайде спосіб впоратися з цим чоловіком, вона боялася, що він або Ейнштейн можуть загинути в сутичці, як не знала і того, чи переживе Трейвіс потрясіння, якщо не зможе захистити своїх рідних.

— Не сумуй, Норо, — промовив Вінс. — Ваше існування з немовлям не припиниться, бо ви станете частиною мене. Я подарую вам вічне життя.

* * *

Трейвіс вийняв з духовки першу порцію печива і поставив на полицю, щоб воно охололо.

Ейнштейн почав було вже принюхуватися, але Трейвіс промовив:

— Вони ще гарячі.

Пес повернувся до вітальні й підійшов до вікна, яке виходило на подвір’я перед будинком. Ішов дощ.

* * *

Перед поворотом із шосе Вінс зсунувся на сидінні, щоб його не можна було побачити з вікна, але револьвер не прибрав.

— Один неправильний рух, і я виб’ю немовля з живота.

Нора повірила.

* * *

Звернувши на брудну і ковзку ґрунтову дорогу, Нора поїхала до будинку. Дерева, що нависали над дорогою, трохи захищали її від дощу, зате в гіллі збиралася вода, звідки падала на землю ще важчими краплями чи й струмками.

Нора побачила Ейнштейна у вікні й намагалася вигадати якийсь сигнал, який би означав «біда» і був одразу ж зрозумілий псові. Але їй нічого не спадало на гадку.

Вінс наказав, дивлячись на Нору:

— Не доїжджай до сараю, а зупинися біля дому.

Його план був очевидним: у частині будинку, де розташовувалися комірчина і сходи у погріб, не було вікон. Трейвіс та Ейнштейн не зможуть побачити чоловіка, який вилізе з пікапа разом із Норою. Вінс заведе її за ріг до заднього ґанку і потрапить усередину ще до того, як Трейвіс щось запідозрить.

Можливо, Ейнштейн зачує небезпеку своїм собачим чуттям. Можливо. Але…

Ейнштейн був такий хворий…

* * *

Ейнштейн подибав на кухню. Вигляд у нього був збуджений.

— То Норин пікап?

«Так».

Ретривер підбіг до задніх дверей і від нетерпіння почав танцювати — а потім завмер, звівши голову.

* * *

Фортуна посміхнулася Норі, коли вона найменш цього очікувала.

Щойно жінка припаркувалася біля будинку, поставила машину на ручник і заглушила двигун, Вінс схопив її і потягнув через сидіння на половину, що була ближче до задньої частини будинку, а відтак гірше проглядалася крізь передні вікна. Вилізаючи з пікапа й тягнучи Нору за руку, Вінс роззирався навсібіч, щоби, бува, його не застукав Трейвіс. Відволікшись, він уже не міг так уважно слідкувати за Норою.

Протискаючись через сидіння біля «бардачка», вона вмить відчинила його і схопила «вальтер» 38-го калібру. Напевно, Вінс почув або відчув щось, оскільки рвучко обернувся. Проте було вже пізно: Нора приставила пістолет до його живота і тричі вистрелила. Вінс навіть не встиг підняти револьвер і зробити постріл.

Украй приголомшеного Вінса відкинуло до стіни будинку, що була на метр позаду.

Нора здивувалася власній холоднокровності. В неї в голові промайнула божевільна думка, що нема небезпечнішої істоти, ніж матір, яка захищає своїх дітей, навіть якщо одна дитина ще ненароджена, а інша — пес. Нора ще раз вистрелила йому в груди, цього разу впритул.

Вінс важко гепнувся на мокру землю, обличчям униз.

Нора обернулася і побігла. За рогом вона ледь не врізалася в Трейвіса, який перестрибнув через поруччя ґанку і приземлився накарячки біля неї, не випускаючи з рук «узі».

— Я вбила його, — промовила Нора з істеричними нотками в голосі, які намагалася приховати. — Я чотири рази вистрелила в нього, і, Господи, я вбила його.

Трейвіс випростався. Він був спантеличений. Нора обійняла чоловіка і притисла до грудей. Вони стояли під холодним дощем, і вона насолоджувалася його живим теплом.

— Кого… — почав Трейвіс.

Позаду Нори пронизливо закричав Вінс. Він не міг вдихнути, але перевернувся на спину і вистрелив. Куля втрапила Трейвісу в плече і відкинула його назад. П’ять сантиметрів управо — і вона б розтрощила їй голову.

Нора ледь не впала вслід за Трейвісом, але вчасно відпустила його і стрибнула вліво, щоб сховатися за пікапом і вийти з лінії вогню. Вона мигцем глянула на Вінса, який, тримаючи в одній руці револьвер, а іншою схопившись за живіт, намагався підвестися.

Перш ніж сховатися за пікапом, Нора раптом зауважила, що на чоловікові не було жодних слідів крові.

Що відбувається? Він не міг вижити після трьох пострілів у живіт і одного в груди, бо інакше він справді був би безсмертним.

Поки Нора ховалася за пікапом, Трейвіс припіднявся і сів у багнюці. У нього з плеча струменіла кров, розтікаючись грудьми і просочуючи сорочку. Незважаючи на рану в плечі, він так і не випустив «узі» з правої руки. Вінс навмання вистрелив удруге, і тоді Трейвіс відкрив вогонь у відповідь. Його позиція була не кращою, ніж у Вінса: кулі відрикошетили від будинку і відлетіли до пікапа.

Трейвіс припинив стріляти.

— Лайно.

Чоловік звівся на ноги.

— Ти влучив у нього? — запитала Нора.

— Він побіг за будинок, — відповів Трейвіс і кинувся навздогін.

* * *

Вінс вважав, що якщо навіть ще й не став безсмертним, то ось-ось стане. Йому треба було ще пару життів, не більше. Він боявся, що загине в той момент, коли настільки близько підійшов до своєї Долі. Тому він перестрахувався, придбавши останню і найдорожчу модель кевларового бронежилета, який урятував його під пострілів тієї сучки. Він пом’якшив удар куль, тому крові не було. Але який то був біль! Його просто жбурнуло об стіну, майже вибивши дух. Вінсу здавалось, наче його поклали на велетенське ковадло і хтось гупає по ньому молотом.

Зігнувшись від болю і накульгуючи в бік будинку, щоб сховатися від клятого «узі», Вінс був упевнений, що йому вистрелять у спину. Але якимось дивом йому пощастило зайти за ріг і піднятися на ґанок, де Корнелл не міг його поцілити.

Вінс радів, що поранив Корнелла, хоч і знав, що рана не смертельна. Він не зміг напасти несподівано, тому на нього попереду чекає тривалий поєдинок; жінка виявилася не менш небезпечною, ніж сам Корнелл, — божевільна амазонка!

Вінс спочатку думав, шо ця, здавалось би, сумирна жінка поводитиметься тихенько, наче мишка. Безсумнівно, він недооцінив її, і ось тобі результат. Вінс Наско не звик так помилятися; помилятися могли дріб’язкові людці, але не улюбленець Долі.

Відступаючи через передній ґанок, упевнений у тому, що Корнелл от-от його наздожене, Вінс вирішив сховатися всередині будинку, а не втікати в ліс. Вони натомість подумають, що він вирішив знайти прихисток саме в лісі, щоб розробити якийсь новий план, а він у цей час проникне в будинок і займе таку позицію, щоб контролювати обидва виходи. Можливо, йому навіть удасться заскочити їх зненацька.

Вінс саме минав велике вікно, прямуючи до парадного входу, коли нараз звідти хтось вистрибнув.

Вінс скрикнув від несподіванки і вистрелив. Але куля потрапила у піддашок ґанку, а пес — а хто б це ще міг бути, як не він, — збив його з ніг. Вінс випустив револьвер і впав на спину. Пес учепився в нього, рвучи кігтями одяг і впиваючись зубами у плече. Поруччя на ґанку не витримало, і вони гепнулися на землю під дощ.

Вінс заверещав і почав щосили лупцювати пса своїми величезними кулаками, поки той не заскавчав і не відпустив його, але одразу ж спробував схопити за горлянку. Вінс відштовхнув собаку якраз вчасно, поки він не вирвав йому трахею.

У животі у Вінса досі ще пекло вогнем, але він зміг підтягнутися і, перечіпаючись, вилізти на ґанок, де взявся шукати свій револьвер, проте замість зброї побачив Корнелла. У нього з плеча юшила кров, але він продовжував стояти, дивлячись зверху вниз на Вінса.

Вінс відчув шалений приплив упевненості, знаючи, що з ним буде все гаразд, бо він непереможний, бо він безсмертний, і саме тому міг безстрашно дивитися в дуло «узі». Вінс узагалі не боявся, тому й вишкірився до Корнелла.

— Подивись на мене! Я твоє найгірше нічне жахіття.

— Аж ніяк не найгірше, — промовив Корнелл і натиснув на гашетку.

* * *

Трейвіс сидів у кухонному кріслі, а Ейнштейн лежав поруч, поки Нора обробляла чоловікові рану й розповідала про нападника, котрий вдерся в її машину.

— Це клятий форс-мажор, — промовив Трейвіс. — Цього ніхто не міг передбачити.

— Сподіваюсь, що це єдиний форс-мажор.

Трейвіс морщився, поки Нора обробляла рану від кулі спиртом і йодом, а потім наклала йому бинт, пропустивши під пахвою, відтак промовив:

— Не турбуйся ти так. Крові небагато, тому жодну артерію не зачепило.

Куля прошила плече, залишивши зловісну наскрізну рану, яка нестерпно боліла, але деякий час він іще буде в строю. Пізніше Трейвісу не завадило би звернутися до лікаря, можливо, до Джима Кіна, щоб уникнути надокучливих питань чужих лікарів, проте зараз його турбувало лише, щоб рана була туго перев’язана і він зміг би вибавитися від трупа.

Ейнштейн теж постраждав. На щастя, він не порізався уламками, коли стрибав через скло, і нічого не зламав. Проте Вінс добряче його пом’яв. Пес був не в найкращій формі й вигляд мав страшнуватий: весь брудний, мокрий і хворий. Йому тепер теж не завадить допомога Джима Кіна.

Дощ за вікном посилився, вистукуючи по покрівлі і з шумом стікаючи жолобами і водостоками. Він залітав через передній ґанок у розбите вікно, але Норі з Трейвісом було не до того.

— Добре, що пішов дощ, — промовив Трейвіс. — Злива заглушила звуки стрільби.

— Де ми заховаємо труп? — запитала Нора.

— Я саме думаю над цим.

Але думати заважав біль у плечі, що аж відлунював у голові.

Нора запропонувала:

— Можна закопати його в лісі…

— Ні. Ми завжди будемо пам’ятати, що він тут, і постійно переживати, що труп розриють дикі тварини або знайдуть туристи. Краще… десь уздовж шосе. Ми перечекаємо, поки не буде машин, витягнемо його з багажника і скинемо вниз. Якщо знайдемо таке місце, де океан підходить до підніжжя схилу, то труп змиє раніше, ніж його помітять.

Коли Нора закінчила перев’язку, Ейнштейн різко підвівся й завив. Він почав нюхати повітря, а потім підійшов до задніх дверей і витріщився на них, а після цього зник у вітальні.

— Боюсь, він постраждав більше, ніж здається, — промовила Нора, накладаючи останню смужку пластиру.

— Можливо, — промовив Трейвіс. — А можливо, й ні. Він із самого ранку дивно поводиться, з того часу, коли ти поїхала до лікаря. Пес казав, що сьогодні пахне поганим днем.

— Він виявився правий, — погодилася Нора.

Раптом Ейнштейн з вітальні помчав у комірчину, ввімкнув світло й почав діставати фішки, натискаючи на педалі.

— Можливо, у нього є ідея, як нам вчинити з трупом, — припустила Нора.

Поки дружина прибирала йод, спирт, бинт і пластир, Трейвіс, пересилюючи біль, одягнув сорочку і пішов до комірчини, щоби прочитати повідомлення Ейнштейна.

«АУТСАЙДЕР ТУТ».

* * *

Трейвіс уставив новий магазин у приклад свого карабіна, а запасний поклав у кишеню. Норі він дав один із пістолетів «узі» з комірчини.

Висновуючи із поспіху Ейнштейна, часу оглядати будинок і зачиняти віконниці в них не було.

Коли Трейвіс будував хитромудрий план приспати Аутсайдера за допомогою газу в сараї, то був упевнений, що він з’явиться вночі, тому спершу розвідає місцевість. Тепер цей план відпав, оскільки Аутсайдер прийшов удень і, поки подружжя відволіклося на Вінса, все рознюхав.

Вони стояли на кухні, нашорошивши вуха, але безнастанний шум дощу все заглушав.

Ейнштейн не міг точно визначити місцезнаходження противника: його інтуїція ще погано працювала. Їм пощастило, що він узагалі відчув присутність Аутсайдера, і його ранкова тривога аж ніяк не була пов’язана з нападником, котрий приїхав разом із Норою. Ця тривога була спричинена Аутсайдером, хоч Ейнштейн і не усвідомлював цього.

— Ходімо нагору, — сказав Трейвіс.

На першому поверсі чудовисько могло проникнути і через двері, і через вікна, а на другому потрібно буде контролювати лише вікна. Можливо, вони встигнуть закрити віконниці.

Нора пішла нагору разом з Ейнштейном. Трейвіс, задкуючи і тримаючи на прицілі перший поверх, замикав їхню процесію. Від підйому йому паморочилася голова. Він гостро відчував, як біль і слабкість у пораненому плечі розтікаються всім тілом, наче чорнильна пляма по промокальному папері.

Добравшись сходами на другий поверх, Трейвіс промовив:

— Якщо ми почуємо, що він у будинку, відступаємо, поки він не кинеться за нами, а тоді зненацька вискочимо і розстріляємо.

Нора кивнула.

Їм треба було зберігати тишу, щоб Аутсайдер прокрався на перший поверх, а тоді, зрозумівши, що вони нагорі, рушив до сходів, почуваючись у безпеці.

За вікном у кінці коридору блиснуло — уперше за весь час — і почувся грім. Небо здригнулося від удару, і з небес на землю ринули потоки води.

В кінці коридору одне з полотен Нори вилетіло з її студії і вдарилося об стіну.

Нора зойкнула від несподіванки, і якусь мить усі троє з дурнуватим виглядом дивилися на картину, яка лежала на підлозі в коридорі, сподіваючись, що цей політ у дусі полтергейста спричинений страшенним громом та блискавкою.

Зі студії вилетіла друга картина і теж вдарилася об стіну. Трейвіс побачив, що полотно геть пошматоване.

Аутсайдер уже був у будинку.

Вони перебували в кінці короткого коридорчика. Зліва розташовувалася їхня спальня та майбутня дитяча кімната, а справа — ванна і студія.

Від чудовиська, яке у студії Нори знищувало її картини, їх відділяло лише дві кімнати.

У коридор вилетіло ще одне полотно.

Мокрий і побитий Ейнштейн, який досі не оклигав від чумки, все ж люто загавкав, намагаючись злякати Аутсайдера.

Тримаючи «узі» напохваті, Трейвіс зробив один крок коридором. Нора схопила його за руку.

— Давай вийдемо звідси.

— Ні. Ми дамо йому бій.

— На наших умовах, — промовила Нора.

— Кращих умов годі собі уявити.

Зі студії вилетіло ще дві картини, які приземлилися на вже чималеньку купу понівечених полотен.

Ейнштейн уже не гавкав, а глухо гарчав.

Усі троє рухалися коридором у бік відчинених дверей студії.

Досвід та навички Трейвіса підказували йому, що їм слід розділитися, а не групуватися, являючи собою єдину мішень. Але це був не загін «Дельта», і їхній ворог не був звичайним терористом. Якщо вони розділяться, то їм не вистачить духу дати бій тій істоті. Їхня близькість додавала їм сили.

Вони вже були на півдорозі до дверей студії, коли Аутсайдер закричав так, що у Трейвіса кров захолола в жилах. Вони з Норою зупинились, але Ейнштейн зробив ще два кроки.

Пес несамовито тремтів.

Трейвіс усвідомив, що теж тремтить, і від цього біль у плечі сильнішав.

Подолавши напад страху, Трейвіс кинувся до відчинених дверей, прогупотівши по понівечених полотнах, і відкрив вогонь по студії. Незважаючи на незначний відбій карабіна, здавалося, що в його рану хтось вбиває долото.

Кулі не завдали нікому шкоди. Аутсайдер не закричав, і його ніде не було видно.

На підлозі лежали понівечені картини і шматки віконної шиби: Аутсайдер заліз у будинку з піддашка над переднім ґанком.

Трейвіс вичікував, широко розставивши ноги. Він тримав карабін обома руками, покліпуючи, щоби піт не затікав йому в очі, і чекав, намагаючись не звертати уваги на біль у правому плечі.

Напевне, Аутсайдер або зліва від дверей, або справа — присів і готується до стрибка. «Якщо потягнути час, то, можливо, цьому створінню набридне чекати і воно кинеться на мене, а я його пристрелю у дверях. Але ні, воно таке ж розумне, як Ейнштейн. Лише дурень стрибатиме на мене крізь вузькі двері. Ні. Воно вчинить по-розумному і заскочить нас зненацька», — розмірковував Трейвіс.

Новий удар грому був такої сили, що задрижали не тільки шибки, а й весь будинок. Небо протяла блискавка.

«Давай, покидьку, вилазь».

Трейвіс подивився на Нору й Ейнштейна, які стояли за кілька кроків від нього. Справа від них була спальня, зліва — ванна кімната, а позаду — сходи.

Трейвіс перевів погляд на двері і скло, що валялося на підлозі. Раптом йому спало на думку, що Аутсайдера може вже не бути у студії; він міг вилізти крізь вікно на піддашок і зайти з іншого боку: крізь другі двері, можливо, через одну зі спалень чи ванну, або ж із криком кинутися на них зі сходів.

Трейвіс жестом покликав Нору.

— Прикрий мене.

Вона не встигла заперечити, як Трейвіс напівприсядки зайшов до студії. Він ледь не перечепився у цьому безладі, але втримався на ногах і повернувся, готовий відкрити вогонь, якщо побачить, що чудовисько нависає над ним.

Але нікого не було.

Двері шафи виявилися відчиненими, але там теж було порожньо.

Трейвіс підійшов до розбитого вікна і обережно визирнув на піддашок над мокрим ґанком. Нікого.

Вітер торохтів небезпечно гострими уламками скла, які досі стирчали з віконної рами.

Трейвіс пішов коридором. Він бачив, що Нора злякано дивиться на нього, але твердо стискає свій «узі». Позаду відчинилися двері майбутньої дитячої кімнати. Монстр із палаючими жовтими очима був там. Він широко роззявив свою страхітливу пащу, повну зубів, набагато гостріших за уламки скла у віконній рамі.

Нора побачила чудовисько і повернулася, але Аутсайдер напав першим, водномить вирвавши «узі» у неї з рук. Вона навіть не встигла вистрелити.

Проте монстру не вдалося пошматувати Нору своїми п’ятнадцятисантиметровими іклами, гострими, як ножі, бо в той момент, коли він виривав із рук Нори пістолет-кулемет, Ейнштейн із гарчанням стрибнув на нього. Прудкий, наче кішка, Аутсайдер перемкнув увагу з Нори на собаку і спробував ударити його, дістаючи так далеко, наче його довгі руки складалися не з одного ліктьового суглоба, а з декількох. Через мить він схопив Ейнштейна своїми страхітними лапами.

Підбігши до дверей студії, Трейвіс не міг прицілитися, бо між ним і монстром стояла Нора. Він крикнув їй, аби вона лягла, щоб він міг вистрелити. Вона так і вчинила, але було вже пізно: Аутсайдер затягнув Ейнштейна в дитячу кімнату і з грюкотом зачинив двері, так наче він був виплодом якогось нічного жахіття, що вмить вискочило, наче чорт із табакерки, і заховалось назад зі своєю здобиччю.

Почулося скавчання Ейнштейна, і Нора кинулася до дверей.

— Ні! — вигукнув Трейвіс, відтягуючи її.

Він спрямував карабін на зачинені двері й випустив решту куль із магазина, пробивши в них близько тридцяти дірок і зціпивши зуби від пекучого болю у плечі. Він міг зачепити Ейнштейна, але якщо не стріляти, пес буде у ще більшій небезпеці. Коли набої закінчилися, Трейвіс умить витягнув порожній магазин, дістав новий і перезарядив карабін, а потім, вибивши ногою двері, вбіг у дитячу кімнату.

Вікно було відчинене. Вітер колихав завіси. Аутсайдера не було.

Ейнштейн лежав непорушно на підлозі біля стіни, увесь закривавлений.

Побачивши ретривера, Нора пронизливо закричала від горя.

Виглянувши з вікна, Трейвіс помітив криваві сліди, що вели на піддашок. Дощ швидко змивав їх.

Помітивши якусь подобу руху, він глянув у бік сараю, і саме вчасно, щоби побачити, як за Аутсайдером зачиняються великі двері.

Схилившись над псом, Нора промовила:

— Боже, Трейвісе, невже він помре після всього, що йому довелося пережити?

— Я за тим сраним покидьком, — люто промовив Трейвіс. — Він у сараї.

Нора теж смикнулася було в бік дверей, але він наказав:

— Ні! Зателефонуй Джиму Кіну і залишайся з Ейнштейном, залишайся з ним!

— Але тобі потрібна моя допомога. Я не відпущу тебе самого.

— Ти потрібна Ейнштейну!

— Він мертвий, — промовила вона крізь сльози.

— Не кажи так! — заволав Трейвіс. Він розумів, що безглуздо вважати, що Ейнштейн не помре доти, доки вони цього не скажуть. Але Трейвіс не міг себе стримати. — Не говори, що він мертвий. Чорт забирай, будь з ним. Я вже підстрелив того сраного монстра з фільму жахів, добряче його поранивши. Гадаю, він стікає кров’ю. Я сам його доб’ю. Телефонуй Джиму Кіну і будь з Ейнштейном.

Трейвіс боявся також, що в Нори може статися викидень, якщо вже не стався. Тоді вони втратять не лише Ейнштейна, а й дитину.

Трейвіс вибіг із кімнати.

«Ти не в тому стані, щоб іти в сарай, — подумав чоловік. — Спершу слід заспокоїтись. Ти звелів Норі викликати ветеринара до мертвого пса і сидіти з ним, у той час як вона могла допомогти… Це погано. Ти дозволив своїй люті й жадобі помсти запанувати над тобою. Це погано».

Але він не міг зупинитися. Все життя він втрачав своїх близьких, і в нього не було можливості комусь помститися, окрім того часу, коли він служив у загоні «Дельта». Але навіть тоді ворог був безликий: безформна маса маніяків і фанатиків, частина «міжнародного тероризму». Тож така помста приносила невелике задоволення. Але зараз Трейвіс зіткнувся з надзвичайно лютим і справжнім ворогом, який мусив заплатити за те, що зробив з Ейнштейном.

Трейвіс пробіг коридором і, перестрибуючи через дві-три сходинки, понісся вниз. Напад нудоти і запаморочення був такий сильний, що він заледве не впав, проте вчасно схопився за поручні. Він зіперся не на ту руку, і гострий біль пронизав його поранене плече. Відпустивши поручні, Трейвіс хитнувся і, перечепившись за останню сходинку, боляче гепнувся на підлогу.

Він був у гіршій формі, ніж гадав.

Стискаючи «узі», Трейвіс звівся на ноги, хитаючись, пішов через задні двері на ґанок і спустився на подвір’я. Прохолодний дощ розігнав туман з його голови, і він ще на якусь мить завмер на галявині, щоб минуло запаморочення.

Перед його зором пронісся образ понівеченого, закривавленого тіла Ейнштейна. Трейвіс подумав про ті кумедні повідомлення на підлозі в комірчині, яких він більше ніколи не побачить, про Різдво без Ейнштейна, який уже не бігатиме в шапці Санта-Клауса, про любов, яку він не зможе отримати чи віддати. Він усвідомив, що не буде ніяких цуценят-геніїв, і тягар цієї втрати ледь не притиснув його до землі.

Горе Трейвіса розпалило його лють, і вона настільки загострилася, що стала гострішою від бритви.

Після цього він пішов у сарай.

Це місце кишіло тінями. Трейвіс стояв у відкритих дверях. Дощ шмагав його по голові й спині, а він вдивлявся у напівтемряву, сподіваючись побачити ті жовті очі.

Нікого.

Трейвіс увійшов усередину. Лють додала йому відваги. Він потягнувся до перемикача на північній стіні. Навіть увімкнувши світло, Трейвіс не побачив Аутсайдера.

Намагаючись побороти запаморочення і зціпивши зуби від болю, Трейвіс пройшов повз порожнє місце, де зазвичай стояв пікап, проминув «тойоту» і повільно рушив уздовж машини.

Горище.

Через кілька кроків Трейвіс опиниться під горищем. Якщо чудовисько там, то воно може стрибнути на нього…

Його розмірковування перервалися: Аутсайдер лежав у задній частині сараю попереду «тойоти», скорчившись на бетонній підлозі. Він вив, обхопивши себе своїми довгими, сильними руками. Навколо нього все було у крові.

Трейвіс майже хвилину стояв біля машини за чотири метри від чудовиська і з огидою, жахом і якимось незбагненним зачаруванням розглядав його. Йому здавалось, що він бачить тіло мавпи, можливо, бабуїна, — в будь-якому разі, когось із родини вищих приматів. Але він не належав до жодного з відомих видів, хоч і не був мішаниною з різних частин багатьох тварин. Це було унікальне створіння. Воно жахало своїм гіпертрофованим безформним обличчям, яскравими жовтими очима, щелепою, схожою на ківш парового екскаватора, довгими вигнутими зубами, горбом на спині, скуйовдженою шерстю та довжелезними руками.

Істота витріщалася на Трейвіса й вичікувала.

Чоловік зробив два кроки вперед і звів карабін.

Аутсайдер підняв голову і почав рухати щелепами, видавши різке, тріскуче і нечітке, але розбірливе слово, яке Трейвіс зрозумів навіть попри шум зливи:

— Болить.

Страх пересилив здивування. Ця істота не повинна була вміти говорити, але їй вистачило розуму і бажання навчитися цьому. Вочевидь, під час кількамісячної погоні за Ейнштейном його бажання спілкуватися стало таким сильним, що допомогло певною мірою побороти фізичні обмеження. Аутсайдер учився говорити, шукаючи способи вимовляти спотворені звуки своїми жилавими голосовими зв’язками і викривленим ротом. Трейвіса лякав не сам вигляд демона, котрий міг говорити, а його відчайдушне бажання спілкуватися хоч із кимось. Він відганяв усі думки про жалість до цієї істоти, бо хотів відчувати задоволення від того, що зітре цього монстра з лиця землі.

— Пройшов довгий шлях. Все закінчилося, — з великими зусиллями промовив Аутсайдер, наче вириваючи кожне слово з горлянки.

Його очі були занадто чужими, щоб викликати співчуття, а всі кінцівки, без сумніву, слугували знаряддям убивства.

Вивільнивши довжелезну руку з-за спини, Аутсайдер узяв щось із підлоги. І Трейвіс тільки зараз помітив, що це була одна з відеокасет із мультиком про Міккі Мауса, яку Ейнштейн отримав на Різдво. На футлярі касети було намальоване знамените мишеня у своєму звичному одязі, що махало лапкою. Міккі, як завжди, посміхався.

— Міккі, — промовив Аутсайдер, і попри те, що його голос був таким же мерзенним, дивним і майже нерозбірливим, він якимось дивом передавав відчуття жахливої втрати і самотності.

— Міккі.

Після цього Аутсайдер впустив касету і, знову обхопивши себе руками, в агонії почав качатися по підлозі.

Трейвіс зробив ще крок уперед.

Жахливе обличчя Аутсайдера було настільки огидним, що в ньому був якийсь елемент довершеності. Трейвіса навіть певною мірою приваблювала його унікальна і страхітлива потворність.

Пролунав новий гуркіт грому, і цього разу світло в сараї блимнуло і заледве не згасло.

Аутсайдер знову підняв голову і заговорив своїм скрипучим голосом, але вже з якимось холодним божевільним відтінком:

— Вбив собаку, вбив собаку, вбив собаку, — і видав звук, що, мабуть, повинен був означати сміх.

Трейвіс уже хотів розстріляти Аутсайдера, але не встиг він натиснути на гашетку, як сміх монстра переріс у схлипування. Трейвіс дивився на нього, наче зачарований.

Свердлячи Трейвіса палаючими очима, Аутсайдер знову повторив:

— Вбив собаку, вбив собаку, вбив собаку, — але цього разу здавалося, що в його голосі звучить така туга, наче він усвідомлює масштаб свого злочину, хай навіть закладеного на генетичному рівні.

Аутсайдер глянув на касету із зображенням Міккі Мауса і благально промовив:

— Вбий мене.

Трейвіс не усвідомив, що ним рухало — лють чи жалість, — коли він натиснув на гашетку і випустив в Аутсайдера весь магазин. Що людина створила, те людина і знищила.

Коли магазин спорожнів, Трейвіс відчув себе геть спустошеним.

Він впустив карабін і вийшов із сараю. Щоби повернутися в дім, у нього не зосталося сили, тому він просто всівся на землю під дощ і заплакав.

Коли із шосе на ґрунтову дорогу звернула автівка Джима Кіна, Трейвіс усе ще плакав.

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска и скачивания книг

Книжный Бот

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник