Хранителі

Розділ 8

1

У четвер Нора поїхала до лікаря Вайнгольда. Трейвіс та Ейнштейн гуляли трав’янистими схилами, а потім пішли в ліс, що починався одразу ж за будинком, який вони придбали в цьому чудовому прибережному куточку Каліфорнії під назвою Біґ Сур.

Осіннє сонце нагріло каміння на голих пагорбах. Землею пливли тіні поодиноких хмар. Вітер із Тихого океану легенько шелестів сухою золотистою травою. На сонці було не спекотно і не холодно, тому Трейвіс почувався комфортно у джинсах і сорочці з довгим рукавом.

Він прихопив із собою короткоствольну помпову рушницю «мосберґ» 12-го калібру з пістолетним руків’ям. Він завжди брав її з собою на прогулянку. Якщо хто й запитає, навіщо вона йому, то в нього завжди було виправдання: «На випадок зустрічі з гримучою змією».

Там, де зарості були найгустішими, здавалося, що вже не ранок, а пізній вечір, і тягнуло прохолодою, тож Трейвіс радів, що вдягнув шерстяну сорочку. Масивні сосни, невеликі гайки секвой і листяних дерев пропускали мало сонця, тому тут, унизу, панували сутінки. Підлісок був доволі густим: серед місцевої флори виділялися низькі непролазні хащі коркових дубів (дехто називав їх «чапаралі») і папороті, що росла тут у великих кількостях через часті тумани та сталий вологий клімат — давалася взнаки близькість до океану.

Ейнштейн постійно винюхував сліди кугуарів на вологому лісовому ґрунті й показував їх Трейвісу. На щастя, він добре розумів, наскільки небезпечно на них полювати, тому стримував своє природнє бажання кинутися вперед цими слідами.

Ретривера цілком влаштовувало спостереження за місцевою фауною. Полохливі олені часто спускалися чи піднімалися своїми стежками. Єнотів також вистачало, і за ними було весело спостерігати. Хоч дехто з них поводився досить приязно, Ейнштейн знав, що вони можуть розізлитися, якщо їх випадково наполохати, тому волів триматися від них подалі.

Під час однієї з таких прогулянок ретривер засмутився, дізнавшись, що білки, до яких можна було спокійно підходити, боялися його. Вони завмирали від жаху, ошаліло витріщаючись на нього, і Ейнштейн навіть бачив, як билися їхні сердечка. Одного вечора він запитав Трейвіса: «ЧОМУ БІЛКИ БОЯТЬСЯ»?

— Інстинкт, — пояснював Трейвіс. — Ти собака, а вони інстинктивно відчувають, що собаки можуть напасти і вбити.

«НЕ Я».

— Ти — ні, — погодився Трейвіс, чухаючи пса. — Ти їх не скривдиш. Але ж білки не знають, що ти інший, еге ж? Для них ти виглядаєш і пахнеш як собака, тому вони й бояться тебе.

«МЕНІ ПОДОБАЮТЬСЯ БІЛКИ».

— Знаю. На жаль, вони не настільки розумні, щоб зрозуміти це.

Після цього Ейнштейн тримався від білок подалі, щоб не лякати їх. Часто, проходячи повз, він відвертав голову, вдаючи, що не бачить їх.

Цього особливого дня білки, олені, птахи, єноти й інші представники лісової фауни мало цікавили пса і Трейвіса. Їхню увагу не привертав навіть вигляд Тихого океану. Сьогодні вони прогулювалися лише для того, щоб згаяти час і відволіктися від думок про Нору.

Трейвіс постійно поглядав на годинник і спеціально обрав такий круговий маршрут, щоби бути вдома о першій годині дня, коли Нора повинна вже повернутися.

Було двадцять перше жовтня — минуло вже вісім тижнів після того, як Трейвіс із Норою роздобули у Сан-Франциско нові документи. Добре подумавши, вони вирішили поїхати на південь, щоб суттєво скоротити відстань, яку повинен був подолати Аутсайдер, наздоганяючи Ейнштейна. Все одно — на їхню думку — він знайде їх, щоб розправитись з Ейнштейном, тому краще для них буде прискорити цей процес, щоб чимшвидше вбити чудовисько, а не зволікати.

З іншого боку, Трейвіс і Нора не ризикнули їхати занадто далеко на південь, до Санта-Барбари, бо Аутсайдер міг пройти цю відстань швидше, ніж минулого літа з округу Оріндж. Не можна бути впевненим, що він проходитиме лише по п’ять-шість кілометрів на день. Якщо цього разу він рухатиметься швидше, то заскочить їх зненацька. Біґ Сур здавався ідеальним місцем, бо тут жило мало людей, а до Санта-Барбари було триста кілометрів. Якщо Аутсайдер напав на слід Ейнштейна і повільно йде по ньому, то з’явиться тут не раніше, ніж через п’ять місяців. Якщо він прискориться, йдучи також і відкритими полями та пагорбами, то все одно досягне Біґ Сура не раніше другого тижня листопада.

Той день наближався, але Трейвіс радів, що зробив усі необхідні приготування, тому майже з нетерпінням чекав приходу Аутсайдера. Втім, Ейнштейн усе ще стверджував, що не відчуває наближення свого ворога. Вочевидь, у них було багато часу, щоб випробувати своє терпіння.

О дванадцятій п’ятдесят Трейвіс з Ейнштейном обколували заплановані пагорби й каньйони і повернулись до свого нового житла. Вони мешкали у двоповерховому будинку зі стінами з мореного дерева, дахом із кедрового тесу і двома масивними кам’яними пічними бовдурами на південній і північній сторонах. На захід і схід виходили вікна, з яких прекрасні лісові схили виднілися як на долоні.

Оскільки тут ніколи не було снігів, дах мав зовсім невеликий скіс і по ньому можна було ходити. Тут Трейвіс обладнав одну з перших оборонних споруд. Виходячи з лісу, він глянув угору. На даху він змайстрував якусь подобу трапів із дерев’яних брусків, якими можна було безпечно пересуватися. Якщо Аутсайдер підкрадеться до будинку вночі, то не зможе проникнути крізь вікно внизу, оскільки після заходу сонця Трейвіс зачиняв саморобні віконниці зсередини. Ті віконниці могли зупинити будь-якого потенційного злодія (хіба що крім маніяка з сокирою). В такому разі Аутсайдер, найімовірніше, полізе на дах над тим чи іншим ґанком, щоби потрапити в дім через вікна на другому поверсі, які теж обладнано віконницями. В цей час, отримавши попередження від інфрачервоної сигналізації, встановленої навколо будинку три тижні тому, Трейвіс вибереться на дах через люк на горищі. Там, скориставшись трапом, він прокрадеться на край даху і з безпечного місця відкриє вогонь по Аутсайдеру.

За двадцять метрів на схід від будинку, майже притулившись до лісу, стояв іржавого кольору сарайчик. На їхній ділянці не було орної землі, тому, вочевидь, перший власник збудував сарайчик для того, щоб тримати там пару коней і курей. Трейвісу й Норі він слугував гаражем, оскільки ґрунтова дорога, що з’єднувала їхню ділянку із шосе, повертала повз будинок якраз до дверей сараю.

Трейвіс припускав, що коли з’явиться Аутсайдер, він спершу якийсь час спостерігатиме за будинком з лісу, а потім — ховаючись за сараєм. Він навіть може влаштувати засідку всередині сараю, чекаючи, поки хтось прийде за пікапом «додж» чи «тойотою». Тому Трейвіс приготував у сараї кілька сюрпризів.

Їхні найближчі сусіди, яких Нора і Трейвіс бачили всього один раз, жили за 500 метрів на північ. Їхній будинок закривали дерева та чапаралі. Шосе проходило ближче, але вночі, коли Трейвіс очікував на прибуття Аутсайдера, машин там було обмаль. Якщо під час сутички буде багато стрілянини, то луна від пострілів рознесеться лісом і голими пагорбами, тому сусідам чи автомобілістам у цьому малонаселеному регіоні буде важко визначити, звідки лунають постріли. Через те бажано вбити чудовисько і закопати, поки не позбігаються перші роззяви.

Проте зараз Трейвіс більше переживав за Нору, ніж за Аутсайдера. Він піднявся сходами на задній ґанок, відкрутив подвійний замок і в супроводі Ейнштейна ввійшов у будинок. Там була кухня — достатньо простора, щоб у ній можна було їсти, але водночас і затишна: дубові стіни, підлога, викладена мексиканською плиткою, бежеві кахлеві стійки, ліпна стеля і найкраща техніка. Завдяки великому дерев’яному столу, зручним м’яким кріслам і кам’яному каміну кухня, по суті, стала осереддям дому.

В будинку було ще п’ять кімнат: величезна вітальня, хол на першому поверсі, три спальні на другому й по одній ванні на кожен поверх. Однією спальнею вони користувалися разом, а в іншій Нора влаштувала студію, де іноді малювала. Третя стояла порожнем і призначалася для майбутніх дітей.

Трейвіс увімкнув світло на кухні. Хоча дім стояв самотою, до траси було не більше двохсот метрів. Уздовж ґрунтової дороги стояли електричні стовпи.

— Я візьму пиво, — промовив Трейвіс. — Ти щось будеш?

Ейнштейн підійшов до порожньої миски для води, що стояла в кутку біля миски для їжі, і почав штовхати її до умивальника.

Нора і Трейвіс не очікували, що зможуть дозволити собі такий будинок після втечі з Санта-Барбари, особливо після того, як зателефонував Гаррісон Ділворт і повідомив, що банківські рахунки Трейвіса, напевно, заморожені. Проте їм пощастило зняти з чека двадцять тисяч доларів. Гаррісон конвертував частину коштів Трейвіса й Нори у вісім касових чеків і відправив на ім’я пана Семюела Спенсера Гаятта (нове ім’я) у мотель, де Нора з Трейвісом жили близько тижня. Але Гаррісон через два дні надіслав туди ж іще один пакет із касовими чеками, стверджуючи, що продав будинок Нори за пристойну цифру з шістьма нулями.

Розмовляючи з ним по таксофону, Нора промовила:

— Але навіть якщо ви продали будинок, не могли ж вони виплатити гроші й так швидко все владнати.

— Ні, — зізнався Гаррісон. — Для цього потрібно, щоб минув місяць. Але вам необхідна готівка зараз, тому я вам авансую.

Вони відкрили два рахунки у банку в Кармелі — місті, що розташовувалося приблизно за п’ятдесят кілометрів на північ від їхнього будинку, й одразу ж придбали новий пікап, а «мерседес» Гаррісона відвезли на північ в аеропорт Сан-Франциско і залишили там, щоб юрист міг його забрати. Потім Трейвіс і Нора поїхали через Кармел на північ уздовж узбережжя і почали шукати будинок у Біґ Сурі. Знайшовши такий, вони розплатилися готівкою. Придбати дім було розумніше, ніж орендувати, і мудріше було заплатити готівкою одразу всю суму, ніж купувати його в кредит, бо в такому випадку виникало менше питань.

Трейвіс був упевнений, що їхні паспорти пройдуть перевірку, але не бачив сенсу випробовувати долю раніше часу. Окрім того, придбавши будинок, вони стали респектабельнішими: покупка «узаконила» їхні нові особи.

Трейвіс дістав пляшку пива з холодильника, відкоркував її і зробив великий ковток, а потім налив Ейнштейну води. Ретривер натомість пішов до прохолодної комірчини, двері якої завжди були привідкриті, і, натиснувши лапою на педаль, яку Трейвіс приладнав за дверима, ввімкнув світло.

Окрім полиць з банками і пляшками, у доволі просторій комірчині була складна конструкція, яку змайстрували Трейвіс і Нора, щоб спростити спілкування із псом. Конструкція стояла біля задньої стіни: двадцять вісім квадратних трубок з оргскла у дерев’яній рамі два з половиною сантиметри завширшки; кожна трубка була 45 сантиметрів завдовжки з отвором зверху. Внизу — педальний клапан. У перших двадцяти шести трубках знаходилися фішки з шістьох наборів «Ерудита», щоб Ейнштейну вистачило літер на довгі послання. На кожній трубці було написано відповідну літеру: А, Б, В, Г і так далі. У двох останніх трубках містилися порожні фішки, на яких Трейвіс викарбував коми, апострофи й знаки питання (вони з Норою вирішили, що самі зрозуміють, де Ейнштейн закінчуватиме речення). Пес міг діставати літери, натискаючи на педалі, а потім носом викладати на підлозі комірчини слова. Трейвіс і Нора вирішили поставити пристрій саме в комірчині, подалі від цікавих очей, щоб їм не довелося нічого пояснювати сусідам, які можуть несподівано зайти.

Поки Ейнштейн завзято натискав на педалі і клацав фішками, складаючи їх докупи, Трейвіс виніс пиво і миску з водою на передній ґанок. Він хотів там дочекатися Нори. Коли Трейвіс повернувся, то Ейнштейн уже склав речення:

«МОЖНА МЕНІ ГАМБУРГЕР? АБО ТРИ ВІДЕНСЬКІ СОСИСКИ?»

Трейвіс відповів:

— Я збираюся пообідати з Норою, коли вона приїде. Не хочеш почекати і поїсти разом з нами?

Ретривер облизався і хвильку подумав, відтак подивився на літери і відсунув деякі з них, а натомість із тих, що залишилися, склав нове речення, додавши літери «Я» і «Л» з трубок.

«ДОБРЕ. АЛЕ Я ВМИРАЮ ВІД ГОЛОДУ».

— Витримаєш, — промовив Трейвіс, збираючи фішки і розкладаючи їх по відповідних трубках.

Потім Трейвіс узяв рушницю, притулену до одвірка задніх дверей, і, вийшовши на ґанок, поставив її поряд із кріслом-гойдалкою. Ейнштейн вимкнув світло у комірчині й приєднався до нього.

Трейвіс всівся у кріслі, а Ейнштейн — на підлозі з червоного дерева. Запанувала тривожна тиша.

Тепле жовтневе повітря повнилося пташиним щебетом.

Трейвіс смакував пиво, а Ейнштейн час від часу хлебтав воду. Потім вони вдивлялися на путівець, що ховався у гущі дерев, за якими проходило шосе.

У бардачку «тойоти» Нора тримала «Вальтер-38», заряджений кулями з м’якими наконечниками. За кілька тижнів після від’їзду із Сан-Марино вона під орудою Трейвіса навчилася кермувати машиною, стріляти з «вальтера», автоматичного пістолета-кулемета «узі» та рушниці. Сьогодні Нора взяла лише «вальтер», оскільки на шляху до Кармела їй нічого не загрожувало. Окрім того, якби навіть Аутсайдер нишпорив тут без відома Ейнштейна, то йому був потрібен він, а не Нора. Тому їй навряд чи щось загрожує.

Але ж де вона?

Трейвіс пошкодував, що не поїхав з нею. Проте після тридцяти років залежності й заляканості поїздки до Кармела були для неї одним зі способів самоствердитися і перевірити власні стійкість, незалежність і впевненість у собі. Тому Нора хотіла їздити сама.

О пів на другу, коли Нора запізнювалася вже на півгодини, у Трейвіса десь у животі почало ятрити.

Ейнштейн узявся ходити туди-сюди.

Через п’ять хвилин ретривер першим почув, як із траси повертає машина. Він кинувся вниз сходами й вибіг на узбіччя путівця.

Трейвіс не хотів, щоб Нора помітила його надмірне хвилювання, бо вона могла подумати, що він не вірить у її здатність подбати про себе, хоча цією здатністю вона могла пишатися. Тому Трейвіс не підвівся з крісла, а продовжував сидіти із пляшкою «Корони» в руках.

Коли з’явилася блакитна «тойота», Трейвіс із полегшенням зітхнув. Проїжджаючи повз будинок, Нора посигналила, а чоловік помахав у відповідь, так наче він не сидів там під важким рядном страху.

Ейнштейн підбіг до гаража, щоби привітатися з Норою, і за мить вони повернулися. Нора була вдягнута у блакитні джинси та біло-жовту картату сорочку, але, на думку Трейвіса, навіть у цьому одязі вона могла би бути у центрі уваги на якомусь балі, вальсуючи поміж пишно вдягнутих й обвішаних коштовностями принцес.

Нора підійшла до Трейвіса і, нахилившись, поцілувала його. Її губи були теплими. Нора запитала:

— Сумуєш без мене?

— Без тебе я не бачив сонячного світла, не чув пташиного співу і світ мені був немилий.

Трейвіс спробував надати своєму тону легковажності, але його репліка прозвучала досить серйозно.

Ейнштейн потерся об ноги Нори й почав скавчати, щоб вона звернула на нього увагу, а потім підвів голову і тихо гавкнув, наче запитуючи: «Ну?»

— Він має рацію, — промовив Трейвіс. — Так нечесно. Ти змушуєш нас хвилюватися.

— Все, як я і думала, — сказала Нора і посміхнулася.

— Думала?

— Так. Я залетіла.

— Господи, — протягнув Трейвіс.

— Я вагітна. Тепер у нас буде типова сім’я. Я готуюся стати матір’ю.

Трейвіс підвівся, обійняв Нору і поцілував.

— Лікар Вайнгольд не міг помилитися? — запитав він.

Нора відповіла:

— Ні. Він хороший лікар.

Трейвіс промовив:

— Він повинен був повідомити термін.

— Слід очікувати появи дитини на третій тиждень червня.

Трейвіс дурнувато запитав:

— Наступного червня?

Нора засміялася і сказала:

— Я не хочу виношувати дитину на рік більше.

Нараз втрутився Ейнштейн, якому захотілося почухатися об неї, щоб висловити таким чином своє захоплення.

— Я привезла холодненьку пляшку іскристого, щоб відсвяткувати таку новину, — промовила Нора, покручуючи паперовим пакетом.

Коли Трейвіс на кухні вийняв пляшку, то побачив, що це яблучний безалкогольний сидр.

— Хіба святкування не варте кращого шампанського? — запитав він.

Дістаючи келихи з буфету, Нора промовила:

— Напевне, я дурепа і могла би стати чемпіоном світу з переживань… але я не можу ризикувати, Трейвісе. Я ніколи не думала, що в мене будуть діти, і навіть не мріяла про це. Тепер у мене з’явилося безглузде відчуття, що я можу втратити дитину чи її заберуть від мене, якщо я не вживу всіх заходів безпеки і не зроблю все правильно. Тому я не вип’ю ні ковточка спиртного, поки не народиться дитина. Я не їстиму багато червоного м’яса, натомість додам до свого раціону більше овочів. Я ніколи не палила, тому тут проблем не буде. Я наберу стільки ваги, скільки сказав лікар Вайнгольд, займатимуся гімнастикою, тож у мене буде найкраща дитина у світі.

— Звісно, — погодився Трейвіс, наповнюючи келихи іскристим яблучним сидром. Він також налив трохи у миску Ейнштейна.

— Все буде добре, — промовила Нора.

— Так, — погодився Трейвіс.

Вони проголосили тост за дитину і за Ейнштейна, який буде чудовим хрещеним батьком, дядьком, дідусем і їхнім пухнастим янголом-хранителем.

Ніхто навіть словом не згадав про Аутсайдера.

Пізніше, коли Трейвіс і Нора були в ліжку, обіймаючи одне одного після любощів і слухаючи, як б’ються влад їхні серця, Трейвіс зважився запитати:

— Можливо, нам слід було би ще трохи почекати з дитиною, враховуючи майбутні події?

— Тссс, — промовила Нора.

— Але…

— Ми не планували дитину, — промовила Нора. — Ми ж береглися, але я все одно завагітніла. У цьому є щось особливе, зважаючи на те, наскільки ми були обережні. Згоден? Те, що всі наші застережні заходи не подіяли, — це знак долі… втім, це в мені говорить та колишня Нора, а нова Нора стверджує, що нам потрібна дитина, бо це дарунок долі, як і Ейнштейн.

— Але, враховуючи, що може статися…

— Неважливо, — промовила Нора. — Ми впораємося, і в нас усе буде гаразд. Ми готові до цього. А потім у нас народиться дитина і ми почнемо нове життя разом. Трейвісе, я кохаю тебе.

— Я теж кохаю тебе, — сказав Трейвіс. — Господи, як сильно я тебе кохаю!

Трейвіс помітив, що Нора мало нагадувала ту залякану жінку, яку він зустрів у Санта-Барбарі минулої весни. Ставши сильною і впевненою, тепер вона намагалася розігнати його страхи.

Нора добре постаралася, і Трейвісу відлягло від душі. Він думав про дитину і посміхався у темряві, устромившись обличчям у її шию. Хоч у Трейвіса доля взяла трьох заручників — Нору, ненароджену дитину й Ейнштейна, — він давно не почувався таким піднесеним. Норі вдалося прогнати його страхи.

2

Вінс Наско сидів в елегантному різьбленому італійському кріслі, вкритому блискучим лаком, який після багаторічного регулярного натирання геть випрозорішав.

Справа стояв диван, ще два крісла і низький столик такої ж тонкої роботи. За ним вивищувалися шафи з книжками у шкіряних палітурках, до яких ніхто ніколи не торкався. Вінс знав це достеменно, бо колись Маріо Тетранья, з гордістю показавши на книжкові шафи (це був його кабінет), промовив:

— Дорогі книжки. Вони непорочні, як і той день, коли їх надрукували, бо їх ніхто ніколи не читав. Жодну з них.

Попереду стояв масивний стіл, за яким Маріо Тетранья вивчав звіти про прибутки від своїх управителів, давав вказівки про нові оборудки та замовляв жертв кілерам. Дон зараз сидів за столом, розплившись у шкіряному кріслі й заплющивши очі. Здавалося, що він помер від атеросклерозу або ожиріння серця, хоча насправді Тетранья лише обмірковував прохання Вінса.

Маріо «Викрутка» Тетранья, котрий на всіх наводив страх, був поважним головою своєї сім’ї і доном значно більшої сім’ї Тетранья. Сім’я контролювала збут наркотиків, гральний бізнес, проституцію, лихварство, порнографію й іншу організовану злочинність Сан-Франциско. Маріо був куцим — метр сімдесят на зріст — і огрядним — сто тридцять шість кілограмів ваги, з обличчям обвислим і жирним, наче шматок ковбаси. Важко було повірити, що цей товстопуз власноруч вибудував цілу злочинну організацію. Так, Тетранья також був колись молодим, але навіть тоді він був коротуном і справляв враження людини, яка на все життя зостанеться товстуном. Його пухкі руки з пальцями, схожими на цурпалки, нагадували Вінсу руки немовляти. Але завдяки їм Тетранья керував цілим кланом.

Коли Вінс зазирнув у вічі Маріо Тетраньї, він одразу ж зрозумів, що статура і набрезклий вигляд дона не мають жодного значення. В нього були зміїні очі: бездушні, холодні, які уважно спостерігали за вами. Якщо якимось необережним жестом ви не сподобаєтесь дону, він загіпнотизує вас, а потім учинить, як змія із паралізованою страхом мишею: проковтне живцем.

Вінс боготворив Тетранью. Він знав, що Тетранья — велика людина, і мріяв, щоб той дізнався, що він теж — обранець Долі. Але Вінс навчився тримати язик за зубами про своє безсмертя, оскільки якось людина, якій він довірився, взяла його на кпини.

Дон Тетранья розплющив свої зміїні очі й промовив:

— Хочу впевнитися, що правильно тебе зрозумів. Ти шукаєш людину. Це не справа сім’ї, а твоя особиста справа.

— Так, сер, — відповів Вінс.

— На твою думку, той чоловік придбав фальшиві документи й живе під чужим іменем. Він міг знати, як придбати такі папери, хоча і не є членом сім’ї та братства?

— Так, сер. У нього таке минуле, що… він може знати.

— Ти вважаєш, що він придбав ці папери або у Лос-Анджелесі, або тут, — промовив дон Тетранья, вказуючи своєю пухкою рожевою ручкою у бік вікна, за яким виднілися обриси Сан-Франциско.

Вінс сказав:

— Двадцять п’ятого серпня він утік із Санта-Барбари на машині, бо через низку причин не міг полетіти літаком. Гадаю, йому якнайшвидше потрібно було зробити нові документи. Спочатку я припустив, що він поїхав на південь, щоб зробити фальшивий паспорт у Лос-Анджелесі, бо туди найближче. Але я майже два місяці витратив на те, щоб розпитати потрібних людей в округах Лос-Анджелес і Оріндж і навіть у Сан-Дієґо, до яких він міг звернутися за першокласним підробленим паспортом. У мене були деякі контакти, проте я там нічого не нарив. Тому якщо він не поїхав на південь із Санта-Барбари, то залишається північ. Єдине місце, у якому можна зробити папери такої якості, це…

— У нашому чудовому місті, — сказав з усмішкою Дон Тетранья, знову вказуючи у бік вікна на густонаселені пагорби.

Вінс спершу припустив, що дон так приязно посміхається, бо любить це місто, але потім зрозумів, що це не приязна, а зажерлива усмішка.

— І ти хочеш, щоб я тобі дав імена людей, яким дозволив виготовляти папери такої якості, якої потребує цей чоловік, — продовжував дон Тетранья.

— Якщо ви будете такі ласкаві зробити мені цю послугу, я буду дуже вам вдячний.

— Вони не залишають записів.

— Так, сер. Але вони можуть щось пам’ятати.

— У них така робота: нічого не пам’ятати.

— Але людина ніколи нічого не забуває, доне Тетранья. Як би ми не старалися, не можна щось повністю забути.

— Твоя правда. Ти присягаєшся, що чоловік, якого ти розшукуєш, жодним чином не пов’язаний із жодною сім’єю?

— Присягаюся.

— Це вбивство жодним чином не повинно бути пов’язане з моєю сім’єю.

— Присягаюся.

Дон Тетранья заплющив очі, але це тривало не так довго, як минулого разу. Коли він розплющив їх, то широко посміхнувся, але, як завжди, без натяку на радість. Це був найпохмуріший товстун, якого коли-небудь бачив Вінс.

— Коли твій батько одружився з дівчиною зі Швеції, його сім’я горювала і приготувалася до найгіршого. Але твоя матір виявилася гарною дружиною. Вона корилася чоловікові й не ставила зайвих запитань. У них народився ти — мужній син. І не просто мужній, а ще й хороший солдат. Ти добре попрацював для сімей у Нью-Йорку, Нью-Джерсі, Чикаґо та й тут, на узбережжі. Не так давно ти зробив мені велику послугу, прибравши того крамарчука Пантаньєлу.

— За якого ви мені заплатили особливо щедро, доне Тетранья.

Викрутка зневажливо махнув рукою.

— Всі ми отримуємо платню за нашу роботу. Але зараз ми говоримо не про гроші. Твоя відданість та хороша служба значно вартісніші за будь-які гроші. Тому ти заслужив принаймні на одну послугу.

— Дякую, доне Тетранья.

— Ти отримаєш імена всіх, хто виробляє такі папери у Сан-Франциско. Я потурбуюся про те, щоб їх попередили про твій візит. Вони будуть всіляко сприяти тобі.

— Якщо ви так кажете, то так і буде, — промовив Вінс.

Він підвівся і ледь вклонився.

Дон жестом наказав йому сісти.

— Але перед тим, як ти владнаєш цю справу, я хочу, щоб ти виконав ще одне замовлення. В Окленді є чоловік, який завдав мені багато горя. Він гадає, що його неможливо дістати завдяки його політичним зв’язкам і охороні. Звати чоловіка Рамо Веласкес. Це буде складна робота, Вінсенте.

Вінс ретельно приховував свій відчай і невдоволення. Він не хотів зараз займатися ризикованою справою, натомість волів зосередитися на пошуках Трейвіса Корнелла і пса. Але Вінс знав, що замовлення Тетраньї було не пропозицією, а наказом. Щоб отримати імена людей, які продавали фальшиві документи, необхідно прибрати Веласкеса.

Вінс промовив:

— Для мене буде за велику честь вбити будь-яку комаху, яка вкусила вас. Цього разу я зроблю це безкоштовно.

— О ні, я наполягаю, щоб ти взяв гроші, Вінсенте.

Якомога вкрадливіше посміхнувшись, Вінс промовив:

— Будь ласка, доне Тетранья, я хочу зробити вам послугу. Не відмовляйте мені в цій радості.

Тетранья подумав над пропозицією, хоч він на це й очікував: безкоштовне вбивство в обмін на допомогу Вінсу. Відтак, поклавши руки на величезне пузо, погладив його.

— Який я везунчик! Де б я не з’явився, всі роблять мені послуги і догоджають.

— Це не просто везіння, доне Тетранья, — промовив Вінс, хоч йому були огидні лестощі. — Що посієш, те й пожнеш. Ви ж пожинаєте добро, бо самі його щедро сієте.

Тетранья з гордим виглядом прийняв пропозицію Вінса вбити Веласкеса безкоштовно. Ніздрі його п’ятачка роздувалися, наче він занюшив щось смачне. Дон запитав:

— Але скажи мені… аби задовольнити мою цікавість, що ти зробиш із тим чоловіком, з яким у тебе є особисті порахунки?

«Висаджу йому мізки і заберу пса», — подумав Вінс.

Але він знав, що Викрутка хоче почути ту ж круту маячню, що й більшість його замовників, у яких він був улюбленим кілером, тому відповів:

— Доне Тетранья, я збираюся відрізати йому яйця і вуха, вирізати язик, а потім увігнати льодоруба в його серце, щоб воно навіки зупинилося.

Очі товстуна схвально загорілися, а ніздрі роздулися.

3

До Дня подяки Аутсайдер так і не знайшов будинок з мореного дуба у Біґ Сурі.

Щовечора Трейвіс і Нора зачиняли віконниці зсередини і замикали двері на замок. Вкладаючись спати на другому поверсі, вони спершу ставили біля ліжка рушниці, а револьвери клали на нічні столики.

Іноді глупої ночі вони прокидалися від дивних звуків надворі або на піддашку над ґанком. Ейнштейн у такому разі починав ходити від вікна до вікна, щосили принюхуючись, але завжди давав знати, що боятися нема чого. Потім Трейвіс зазвичай виявляв джерело шуму — єнота або іншу лісову істоту.

Трейвіс відсвяткував День подяки краще, ніж сподівався, враховуючи їхню ситуацію. Вони з Норою приготували розкішну традиційну вечерю на трьох: смажену індичку в каштановому соусі, запіканку з устрицями, глазуровану моркву, печену кукурудзу, салат із перченої шинкованої капусти, рогалики та гарбузяний пиріг.

Ейнштейн покуштував усі страви, оскільки тепер у нього був значно витонченіший смак, аніж у звичайного пса. Втім, він залишався псом і йому дуже не сподобалася кисла шинкована капуста з перцем, а от індичці він віддав належне. На День подяки він весь вечір із задоволенням гриз кісточки.

Через декілька тижнів Трейвіс почав помічати, що пес час від часу їсть траву у дворі, як це, бува, роблять інші собаки. На День подяки це повторилося, і коли Трейвіс запитав, чи подобається йому трава на смак, Ейнштейн відповів: «Ні».

— Тоді чому ти їси її?

«ТАК ТРЕБА».

— Навіщо?

«НЕ ЗНАЮ».

— Якщо ти не знаєш, навіщо тобі потрібна трава, чому ж тоді їси її? Інстинкт?

«ТАК».

— Просто інстинкт?

«ВІДЧЕПИСЬ».

Того вечора всі троє сиділи на подушках у вітальні навпроти великого кам’яного каміна і слухали музику. Золотиста шерсть Ейнштейна виблискувала у світлі полум’я. Трейвіс обіймав Нору, а іншою рукою гладив пса, міркуючи, що той недарма їсть траву, оскільки вигляд у нього напрочуд здоровий і бадьорий. Ейнштейн кілька разів чхнув й інколи покашлював, але це було природною реакцією на переїдання в День подяки, а також на тепле сухе повітря біля каміна. Тому Трейвісу навіть на гадку не спадало турбуватися про здоров’я пса.

4

Погожого п’ятничного дня, 26 листопада, одразу після Дня подяки Гаррісон Ділворт був на борту своєї улюбленої дванадцятиметрової яхти під назвою «Фіорітура». Вона стояла біля причалу в затоці Санта-Барбара. Гаррісон натирав мідні деталі судна й так захопився цією справою, що не помітив, як у доці з’явилися двоє чоловіків у ділових костюмах. Гаррісон підвів голову, коли вони хотіли відрекомендуватися і показати свої посвідчення, але він уже без того знав, хто вони — не їхні імена, а де вони працювали.

Прізвище першого чоловіка було Джонсон, а другого — Соамз.

Вдавши, що дуже здивований і зацікавлений, юрист запросив їх на борт. Зійшовши на яхту, Джонсон сказав:

— Ми хочемо вас про дещо порозпитувати, пане Ділворт.

— Про що? — поцікавився Гаррісон, витираючи руки білою ганчіркою.

Джонсон був чорношкірим середньої статури, радше навіть худорлявим, і вигляд у нього був виснажений, але він усе одно виглядав значливо.

Гаррісон запитав:

— Агентство національної безпеки, еге ж? Ви ж не вважаєте, що я працюю на КДБ?

Джонсон злегка посміхнувся.

— Ви працювали на Нору Дейвон?

Гаррісон звів брови.

— На Нору? Ви серйозно? Я можу вас запевнити, що Нора не така людина, яку можна втягнути…

— Добре. Ви її юрист? — запитав Джонсон.

Гаррісон подивився на веснянкуватого агента Соамза, котрий був молодший за свого начальника, і знову звів брови, наче запитуючи, чи Джонсон завжди такий суворий. Соамз, наслідуючи шефа, стояв із незворушним виглядом.

«Господи, ну і втрапив я у халепу», — подумав Гаррісон.

Після виснажливого і безрезультатного допиту Ділворта Лем дав Кліффу Соамзу кілька завдань: отримати постанову суду про прослуховування його домашнього і робочого телефонів; знайти три найближчих таксофони біля його офіса та три біля будинку і теж поставити їх на прослуховування; отримати виписки з АТС про всі міжміські дзвінки з домашнього і робочого телефонів Ділворта; викликати підкріплення з Лос-Анджелеса і встановити за юристом цілодобове спостереження впродовж трьох годин.

Поки Кліфф вирішував ці питання, Лем прогулювався доками у затоці, сподіваючись, що шум океану і споглядання хвиль допоможуть йому прояснити розум і зосередитися. Один лише Бог знав, як йому терміново треба було зосередитись. Відколи пес і Аутсайдер втекли з Банодайна, Лем утратив майже шість кілограмів. Він погано спав, мало їв, зрештою, стрес позначився навіть на його сексуальному житті.

«Це називається “перестарався”, — подумав Лем. — Ось що спричиняє застій у мізках».

Але таке застереження, звичайно, нічим не допомогло. Лем досі почувався так, наче його залили бетоном.

Три місяці тому, коли наступного дня після вбивства Гокні АНБ знайшло трейлер Трейвіса на шкільній парковці, Лем дізнався, що того серпневого вечора Корнелл із жінкою поверталися з поїздки у Лас-Вегас, Тахо і Монтерей. Всі зупинки на їхньому шляху було зафіксовано завдяки карткам із кабаре в Лас-Вегасі, блокноту з готелю, сірниковим «книжечкам» та чекам кредитної картки із заправок, знайденим у трейлері та пікапі. Лему не вдалося встановити особу жінки, але він припустив, що то просто його дівчина, хоча до цього він ніколи не робив таких сміливих припущень. Лише кілька днів тому, коли один із агентів поїхав у Лас-Вегас, щоб зіграти весілля, Лем нарешті зрозумів, що Корнелл теж їздив туди з цією метою. В одну мить вся їхня поїздка почала йому нагадувати медовий місяць. Через декілька годин він підтвердив, що 11 серпня в окрузі Кларк, штат Невада, Корнелл одружився з Норою Дейвон із Санта-Барбари.

Шукаючи жінку, Лем дізнався, що будинок Нори продали через шість тижнів після їхнього зникнення. Знайшовши деталі угоди, Лем побачив, що представляв її юрист Гаррісон Ділворт.

Заморозивши активи Корнелла, Лем гадав, що втікачам тепер буде непереливки. Але нещодавно він дізнався, що Ділворт допоміг Трейвісу вивести з банку двадцять тисяч і якимось чином переслав кошти за будинок. Ще й більш од того, за підтримки Ділворта Нора чотири тижні тому закрила свій місцевий рахунок у банку, і гроші теж опинилися в неї. Тепер у неї, її чоловіка та собаки є достатньо ресурсів, щоби переховуватися роками.

У доці Лем спостерігав за помережаним сонцем океаном, що ритмічно бився об палі. Ці рухи заколисували його.

Звівши очі в небо, він якийсь час поспостерігав за крикливими чайками, але натомість заспокоїтися, спостерігаючи за їхнім граційним польотом, Лем почав нервувати.

Гаррісон Ділворт був освіченим, розумним — вроджений борець. Тепер, коли Лем виявив зв’язок між ним і Корнеллами, юрист погрожував засудити АНБ за те, що вони заморозили активи Трейвіса.

— Ви не висунули проти чоловіка жодних обвинувачень, — промовив Ділворт. — Який суддя-лизоблюд дозволив це зробити? Маніпулювати правовою системою задля того, щоб утиснути права громадян, — це вже занадто.

Лем міг висунути обвинувачення проти Трейвіса і Нори Корнелл за порушення будь-яких законів, що торкалися національної безпеки. Таким чином, Ділворт не зміг би надалі підтримувати втікачів, але це привернуло б увагу преси, і вигадана історія про пантеру Корнелла (а можливо, й усе прикриття АНБ) розсипалась би, наче солом’яна хатка під час бурі.

Єдина надія, що Ділворт спробує зв’язатися з Корнеллами, щоби повідомити, що їхній зв’язок нарешті викрито, тому подальші контакти слід приховувати ретельніше. Тоді, якщо доля посміхнеться Лему, він вирахує розташування Корнелла за номером телефону. Але особливих надій на це не було: Ділворт не ідіот.

Лем спробував заспокоїтися, споглядаючи бухту Санта-Барбари. Йому слід бути розсудливим і бадьорим, щоби перехитрувати старого юриста. На хвилях біля причалів легенько похитувалися сотні прогулянкових яхт зі спущеними чи знятими вітрилами; інші яхти тихо плавали у відкритому океані, де люди в купальних костюмах засмагали на борту або насолоджувалися коктейлями перед вечерею. У блакитному небі серед білих хмар ширяли чайки, наче голки, що намагаються залатати небесну матерію. На хвилерізі хтось рибалив. Уся ця сцена була напрочуд мальовнича, але одночасно вона створювала враження якогось фальшивого спокою, якого Лем Джонсон не поділяв. Він вважав, що такий спокій надто розслаблює, відволікає від холодних і невблаганних реалій життя у світі, де постійно панує боротьба. Будь-який відпочинок, що тривав довше кількох годин, дратував Лема, і тоді він мріяв про те, щоби повернутися до роботи. На суші дозвілля вимірювалося у днях і тижнях, а там, на тих дорогих і майстерно зроблених яхтах, відпочинок вимірювався екскурсіями вздовж узбережжя, що могли тривати місяцями. Від самої думки про таке тривале ледарство Лема проймав піт і йому хотілося кричати.

Водночас йому не давав спокою Аутсайдер. Відколи Трейвіс Корнелл стріляв у нього в орендованому будинку, від монстра не було ні слуху, ні духу. Це сталося наприкінці серпня, і відтоді минуло вже три місяці. Де він ховався? І чи досі полює на пса? Можливо, він уже мертвий?

Може, десь у лісі його вкусила гримуча змія чи він зірвався зі скелі?

«Господи, хоч би він помер! Я б міг би хоч трохи відпочити, — подумки благав Лем. — Господи, зроби так, щоб він помер».

Але Лем знав, що Аутсайдер живий, інакше це був би надто простий вихід. У житті так не буває. Клятий монстр десь ховається, шукаючи пса. Напевне, він поборов у собі бажання вбивати людей, яких зустрічав на своєму шляху, бо розумів, що кожне вбивство зменшувало відстань між ним і Лемом з його агентами. А він не хотів, щоб його знайшли раніше, ніж він уб’є собаку. Коли ж Аутсайдер розірве ретривера і Корнеллів на криваві шматки, тоді знову візьметься за людей. І кожна смерть висітиме важким тягарем на совісті Лема.

Розслідування вбивств учених із Банодайна досі тупцювало на місці, а другу оперативну групу АНБ розформували. Ніхто не сумнівався, що для цього завдання більшовики найняли кілера, тому встановити його особу було неможливо.

У цей самий момент повз Лема пройшов засмаглий чоловік у білих шортах і топсайдерах[64] і промовив:

— Який чудовий день!

— Чудовий, як сто чортів, — відповів Лем.

5

Наступного дня після Дня подяки Трейвіс пішов на кухню, щоб налити склянку молока. Він побачив, що Ейнштейн чхає, але не звернув на це уваги. Нора, яка завжди більше опікувалася здоров’ям ретривера, теж не надала цьому значення. В Каліфорнії найбільше пилку з’являється навесні та восени, проте оскільки клімат дозволяє рослинам квітнути весь рік, то жоден сезон не обходиться без нього. А в лісистій місцевості пилку, звичайно, ще більше.

Тієї ночі Трейвіс прокинувся від незрозумілого шуму. Він водномить насторожився. Сон кудись зник. У темряві Трейвіс сів на ліжкові й потягнувся за рушницею. Тримаючи «мосберґ», він прислухався до звуків, і за якийсь час звук повторився: він долинав із коридору на другому поверсі. Тихенько, щоб не розбудити Нору, вислизнувши з ліжка, Трейвіс підкрався до дверей. У коридорі, як і в інших кімнатах, були встановлені енергозберігаючі нічні лампи. У тьмяному світлі Трейвіс побачив ретривера. Ейнштейн стояв біля сходів, кашляв і тряс головою.

Підійшовши до нього, Трейвіс запитав:

— З тобою все добре?

Пес швидко помахав хвостом: «Так».

Трейвіс нахилився і погладив пса.

— Впевнений?

«Так».

На мить ретривер притулився до хазяїна: йому хотілося, щоб той його погладив. Потім він відвернувся від Трейвіса, кілька разів кашлянув і пішов униз.

Трейвіс пішов услід. На кухні Ейнштейн взявся жадібно хлебтати воду з миски.

Спорожнивши її, ретривер пішов до комірчини, увімкнув світло і почав набирати:

«ХОЧУ ПИТИ».

— Ти точно добре почуваєшся?

«ТАК. ПРОСТО ХОЧУ ПИТИ. МЕНЕ РОЗБУДИВ ПОГАНИЙ СОН».

— Тобі сняться сни? — здивувався Трейвіс.

«ТОБІ ХІБА НІ?»

— Сняться. Навіть забагато.

Трейвіс знову налив Ейнштейну води і, коли той усю її вихлебтав, наповнив миску ще раз, але пес пити більше не захотів. Трейвіс подумав, що ретривер зараз попроситься надвір, але той подибав нагору і влігся у коридорі біля дверей спальні. Трейвіс сказав йому пошепки:

— Якщо ти захочеш поспати біля нашого ліжка, то без проблем.

Ейнштейн саме цього й хотів. Він згорнувся на підлозі з боку Трейвіса.

В темряві Трейвіс міг дотягнутися і до рушниці, і до Ейнштейна, і присутність пса його заспокоювала більше, ніж зброя.

6

У суботу ввечері, через два дні після Дня подяки, Гаррісон Ділворт виїхав із подвір’я на своєму «мерседесі». За два квартали він зрозумів, що АНБ досі слідкує за ним. Вони були на зеленому «Форді» (напевно, той самий, що й минулого вечора). Агенти тримали дистанцію і старалися не виявити себе, але ж юрист був не сліпий.

Гаррісон досі не зателефонував Норі й Трейвісу. Оскільки він помітив за собою хвіст, то припустив, що телефони теж прослуховуються. Він міг поїхати до таксофону, але боявся, що АНБ підслухає розмову за допомогою дистанційного мікрофона чи якогось іншого високотехнологічного пристрою. Якщо вони запишуть тонові сигнали набору номера Корнелла, то швидко переведуть їх у цифри і відслідкують номер у Біґ Сурі. Йому слід вдатися до хитрощів, щоб зв’язатися з Норою і Трейвісом.

Гаррісон знав, що треба поспішити, поки Трейвіс і Нора самі не зателефонували. Маючи у своєму розпорядженні найсучаснішу техніку, працівники АНБ могли запеленгувати вхідний номер швидше, ніж Гаррісон попередить, що лінія прослуховується.

З цієї причини о другій годині дня в суботу в супроводі зеленого «форда» Гаррісон поїхав до Делли Колбі у Монтесіто, щоб разом з нею відпочити на «Фіорітурі». Принаймні так він сказав по телефону.

Делла була вдовою судді Джека Колбі. Вони із Джеком були найкращими друзями Гаррісона і Франсін і товаришували двадцять п’ять років, поки смерть не розлучила їхню компанію. Джек помер за рік після смерті Франсін. Делла і Гаррісон підтримували тісний зв’язок. Вони часто вечеряли разом, ходили на танці, разом прогулювалися і плавали. Спочатку їхні стосунки були суто платонічними: вони зоставалися просто давніми друзями, яким пощастило — або навпаки — пережити своїх рідних. Вони обоє пам’ятали гарні часи, і ці спогади давно би звіялися з пам’яті, якби ними не було з ким поділитися. Рік тому, коли вони раптово прокинулися в одному ліжку, їх це здивувало. Вони згоряли від провини, що зрадили своїм «половинкам», хоч Джек і Франсін померли кілька років тому. Звичайно, почуття провини минуло, і тепер Гаррісон і Делла були вдячні, що знайшли одне одного, і раділи тій легкій пристрасті, яка зненацька розгорілася, прикрасивши їхню старість.

Коли Гаррісон заїхав на подвір’я до Делли, вона вийшла з будинку, зачинила парадний вхід і побігла до машини. Жінка була у водонепроникних мокасинах, білих штанях, біло-блакитному смугастому светрі та блакитному тренчкоті. Хоча Деллі виповнилося вже шістдесят дев’ять років, а її коротке волосся було біле, наче молоко, виглядала вона років на п’ятнадцять молодшою.

Гаррісон вийшов із «мерседеса» і, обійнявши та поцілувавши жінку, запитав:

— Може, поїдемо твоєю машиною?

Жінка кліпнула:

— А з твоєю щось сталося?

— Ні, — відповів Гаррісон, — але я волів би поїхати твоєю.

— Гаразд.

Делла виїхала на своєму «фольксваґені кедді» з гаража, а Гаррісон сів на місце пасажира. Поки вони їхали, юрист промовив:

— Боюся, що у моїй машині жучок, а я не хочу, щоб вони чули нашу розмову.

Вираз обличчя Делли був неперевершений.

За мить, розсміявшись, він сказав:

— Ні, я ще не впав у маразм. Якщо ти подивишся у дзеркало заднього огляду, то помітиш, що за нами слідкують. Вони дуже вміло маскуються, але невидимками їм бути не дано.

Гаррісон дав Деллі час роздивитися, і через кілька кварталів вона запитала:

— Зелений «форд», еге ж?

— Так, це вони.

— У що ти вже вляпався, любий?

— Не їдь одразу до затоки. Спочатку завітаємо на сільськогосподарський ринок, купимо свіжих фруктів, а потім повернемо до вино-горілчаного магазину, де купимо вина. За цей час я все розповім.

— Ти ведеш таємне життя, про яке я не здогадувалася? — запитала Делла, посміхнувшись. — Джеймс Бонд у старості?

Лем Джонсон учора відкрив тимчасовий штаб у напрочуд тісному кабінеті суду Санта-Барбари з одним-єдиним вузеньким вікном. Стіни було пофарбовано у темний колір, а лампа вгорі світила так тьмяно, що в кутках було повно тіней, схожих на недоладні опудала. Орендовані меблі складалися з речей, списаних з інших офісів. Він працював у цьому кабінеті після вбивства Гокні, але потім на якийсь час покинув його, усвідомивши, що тут йому більше нема чого робити. Тепер, сподіваючись, що Ділворт виведе його на Корнеллів, Лем відкрив тісний польовий штаб, під’єднав телефони і взявся чекати на результати.

Крім нього, в кабінеті сидів також його помічник Джим Ванн — занадто чесний молодик двадцяти п’яти років із загостреним почуттям обов’язку.

У цей момент Кліфф Соамз керував групою із шести чоловік, які працювали у різних точках району, і водночас координував стеження за Гаррісоном Ділвортом, з цією метою залучивши ще й береговий патруль та охорону. Хитромудрий стариган, вочевидь, помітив стеження, тому Лем очікував, що він спробує відірватися від агентів, щоб на самоті зателефонувати Корнеллам. Найлогічнішим способом відірватися від хвоста для Гаррісона було спробувати вийти в океан, пропливти вздовж узбережжя, на човні прокрастися десь до берега і зателефонувати Корнеллу, перш ніж переслідувачі зможуть засікти його. Проте як здивується Ділворт, коли побачить, що в затоці на нього чекає місцевий патруль, а на морі супроводжуватиме катер берегової охорони.

О третій сорок зателефонував Кліфф і доповів, що Ділворт і його подруга сидять на борту «Фіорітури», насолоджуючись фруктами й вином, ділячись спогадами і час від часу сміючись.

— З того, що ми почули за допомогою направлених мікрофонів і побачили, я можу виснувати, що вони не збираються нікуди втікати, хіба що в ліжко. Хтиві пенсіонери!

— Не зводь із них очей, — наказав Лем. — Я їм не довіряю.

Потім зателефонував агент із групи, яка таємно проникла в будинок Ділворта через кілька хвилин після його від’їзду, але там не виявилося жодних доказів, пов’язаних із Корнеллами чи собакою.

Минулого вечора в офісі Ділворта провели ретельний обшук, але там також нічого не знайшли. У роздруківці його телефонних дзвінків номера Корнеллів не було. Якщо Ділворт і телефонував їм, то тільки з таксофону. Вивчення виписок з його картки Американської телефонно-телеграфної компанії теж не дало результату; якщо Ділворт і телефонував з таксофону, то за рахунок Корнеллів, щоб замести сліди. А це вже було зле: вочевидь, Ділворт був дуже обачний навіть до того, як помітив за собою стеження.

В суботу Трейвіс стривожився, чи Ейнштейн, бува, не застудився, і весь день спостерігав за псом. Проте ретривер лише кашлянув кілька разів, а загалом виглядав цілком здоровим.

Цього дня транспортна компанія доставила десять великих коробок із готовими полотнами Нори, які вона залишила у Санта-Барбарі. Кілька тижнів тому за допомогою зворотньої адреси свого друга, щоб неможливо було встановити його зв’язок із Норою Еймс, Гаррісон Ділворт надіслав їй картини.

Зараз, розпаковуючи полотна і розкидаючи паперові обгортки по всій вітальні, Нора почувалася піднесено. Трейвіс знав, що вона багато років жила тільки творчістю, і здогадувався, що вона не лише радіє возз’єднанню зі своїми картинами, а й готова з новими силами зайнятися живописом у своїй студії.

— Ти не хочеш зателефонувати Гаррісону і подякувати? — запропонував Трейвіс.

— Так, звісно! — промовила Нора. — Але спочатку давай розпакуємо всі роботи і глянемо, чи з ними все гаразд.

Розташувавшись на причалі та вдаючи із себе власників яхт чи рибалок, Кліфф Соамз із агентами слідкували за Ділвортом та Деллою Колбі, одночасно прослуховуючи їхні розмови за допомогою направлених мікрофонів. На океан спускалися сутінки, а це означало, що Ділворт може вийти в океан. Запала ніч, але юрист із подругою так і не зрушили з місця.

Через півгодини після того, як стемніло, Кліфф Соамз втомився грати роль рибалки, котрий ловить рибу з корми двадцятиметрової спортивної яхти «Чой Лі», яку було пришвартовано за чотири причали від Ділворта. Він спустився в кабіни стерничого і стягнув навушники з голови Генка Горнера — агента, котрий на самоті за допомогою направленого мікрофона прослуховував розмову Гаррісона та Делли.

«…А пам’ятаєш, як Джек орендував риболовне судно в Акапулько…»

«…Ага! Вся команда була схожа на піратів…»

«…ми гадали, що нам переріжуть горлянки і викинуть в море…»

«…але виявилося, що то студенти-богослови…»

«…вони готувалися стати місіонерами… а Джек сказав…»

Повернувши Генку навушники, Кліфф промовив:

— Досі обмінюються спогадами!

Інший агент кивнув. У кабіні було темно, бо світилася лише невеличка, прикрита блендом лампочка над штурманським столом, яку Генк ввімкнув раніше, і в цьому тьмавому світлі його постать здавалася незвично видовженою.

— І так весь день. Принаймні їм є, що згадати.

— Я сходжу в гальюн, — утомлено промовив Кліфф. — Скоро буду.

— Можеш там сидіти хоч десять годин. Вони нікуди не збираються.

Кліфф повернувся через кілька хвилин. Генк Горнер зняв навушники і промовив:

— Вони пішли в каюту.

— Щось задумали?

— Не те, на що ми сподівалися. Зараз будуть трахатися.

— Ох…

— Кліффе, ну його нафіг, я не хочу цього слухати.

— Треба слухати, — наполягав Кліфф.

Генк одягнув один навушник.

— Ну його нафіг! Вони роздягають одне одного. Вони мені в дідуся і бабусю годяться. Який сором!

Кліфф зітхнув.

— Затихли, — продовжив Генк, незадоволено спохмурнівши. — В будь-яку мить почнуть стогнати, Кліффе.

— Слухай, — наполягав Кліфф.

Він узяв легку куртку зі столу і вийшов на палубу, щоб не чути цього.

Кліфф усівся на стільці на кормі й знову взяв вудочку.

Зважаючи на прохолоду, Кліфф одягнув куртку, але загалом ніч була чудовою. У чистому, свіжому повітрі відчувався аромат океану. Небо сяяло зорями, хоча місяць ще не зійшов. Хвилі заспокійливо билися об сваї і корпуси пришвартованих яхт. Десь на іншому боці затоки з якоїсь яхти долинали пісні про кохання 40-х років. Хтось завів двигун — пух-пух-пух, — і це додало романтики. Кліфф замріявся про те, як добре було би мати власну яхту й вирушити в круїз південною частиною Тихого океану — туди, де тільки острови і пальми…

Раптом тихий звук двигуна переріс у гарчання. Кліфф зрозумів, що то «Фіорітура». Він зірвався зі стільця, упустивши вудочку, і побачив, що Ділворт зухвало і швидко розвертає свою яхту біля причалу. Кліфф аж ніяк не очікував, що вона зможе так швидко рухатися з прибраними вітрилами. На яхті стояли допоміжні двигуни, й агенти були до цього готові, проте все одно це стало несподіванкою. Кліфф побіг до кабіни.

— Генку, набери береговий патруль! Ділворт утікає.

— Але вони у пастці.

— Чорта з два!

Кліфф вибіг на ніс і побачив, що Ділворт уже встиг розвернути свою «Фіорітуру» і несеться до виходу із затоки. На кормі яхти і біля стерна не було ліхтарів, світила лише невеличка лампа на носі. Ділворт дійсно хотів відірватися від них.

Трейвіс і Нора розпакували всі сто полотен. Деякі з них вони повісили на стіни, а інші віднесли до студії і зараз вмирали з голоду.

— Напевне, Гаррісон зараз теж вечеряє, — промовила Нора. — Не хочу його відривати. Зателефонуємо, коли він поїсть.

У комірчині Ейнштейн виклав:

«ВЖЕ ТЕМНО. СПОЧАТКУ ЗАКРИЙТЕ ВІКОННИЦІ».

Трейвіса здивувала і стривожила власна необачність. Це на нього не схоже. Він почав бігати кімнатами, закриваючи віконниці й замикаючи їх на засуви. Його так заворожили роботи Нори і її задоволення від того, що Гаррісон надіслав їх, що він не помітив, як запала ніч.

Пройшовши половину шляху до виходу із затоки, Гаррісон був упевнений, що на такій відстані направлені мікрофони йому не страшні (до того ж звук заглушало ревіння мотора), тому попросив:

— Прийми до кінця північного хвилеріза і тримайся краю каналу.

— Впевнений? — схвильовано запитала Делла. — Ти ж не підліток.

Гаррісон поплескав жінку по сідницях.

— Я навіть кращий.

— Мрійник.

Гаррісон поцілував її в щоку і, підійшовши до поруччя з правого борту, приготувався стрибати. Він був одягнутий у темно-блакитні плавки. Слід би вдягнути і гідрокостюм, бо вода була доволі холодна, проте Гаррісон прикинув, що зможе доплисти до хвилеріза, обійти його й вилізти на північному боці, де його не буде видно із затоки. Це слід було зробити за кілька хвилин, поки він геть не замерзне.

— У нас гості! — стоячи біля стерна, крикнула Делла.

Гаррісон обернувся і побачив катери берегового патруля, які виїжджали з південних доків і брали курс у їхньому напрямку.

«Вони нас не зупинять. Не мають права», — подумав юрист.

Але йому слід було обпливти хвилеріз, поки патруль не наблизився, бо інакше вони помітять, як він стрибає за борт. Зараз, поки вони ще були далеко і з лівого борту, ніхто не помітить відсутності Гаррісона на яхті, а фосфоресцентний кільватер прикриє його на кілька секунд, поки він обпливатиме хвилеріз. За цей час вони не встигнуть перевести увагу з Делли.

Яхта мчала на максимальній швидкості, прийнятній для Делли. Зюйд-вест підкидав яхту на хвилях з такою силою, що Гаррісону довелося триматися за поруччя. І все ж йому здавалося, що вони пропливають кам’яну стіну хвилеріза нестерпно повільно, а береговий патруль ось-ось їх наздожене. Проте Гаррісон усе вичікував, тому що не хотів пірнати у воду за сто метрів від виходу із затоки. Якщо він стрибне зарано, то не встигне доплисти до північної стінки і йому доведеться вилазити на хвилеріз на очах у спостерігачів. Між яхтою і патрулем залишалося не більше ста метрів; коли Гаррісон випростався, то побачив їхній катер. Патрульні взяли курс на обгін, тому Гаррісон не міг більше чекати і…

— На місці! — крикнула Делла від стерна.

Гаррісон перестрибнув поруччя і шугонув у темну воду, подалі від яхти.

Океан був такий холодний, що Гаррісону перехопило подих. Він усе глибше йшов під воду і ніяк не міг випірнути. Його охопила паніка і почало трусити, аж поки зрештою, хапаючи ротом повітря, він не випірнув на поверхню.

«Фіорітура» була навдивовижу близько. Гаррісону здавалося, що він борсався під водою хвилину чи дві, але насправді минуло не більше кількох секунд, бо яхта не встигла далеко відплисти. Катер берегового патруля теж був неподалік, і Гаррісон зрозумів, що навіть кільватер від «Фіорітури» погано маскує його. Тому він зробив ще один глибокий вдих і пірнув під воду, залишаючись там якнайдовше. Коли Гаррісон випірнув, то Делла та її переслідувачі вже давно пропливли вхід до затоки, повернувши на південь, — тепер він міг спокійно перевести подих.

Відплив швидко ніс його за північний хвилеріз, що являв собою шестиметрової висоти стіну із валунів та каменюк. У нічній темряві він здавався темно-сірим бастіоном. Гаррісону треба було не лише обпливти вал, а й дістатися проти течії до берега. Ні секунди не вагаючись, він почав пливти, не розуміючи, чому вважав, що це буде легкою справою.

«Тобі майже сімдесят один, — розмірковував Гаррісон, пропливаючи повз кінець хвилеріза, підсвічений навігаційним ліхтарем. — Навіщо було вдавати з себе героя?»

Але Гаррісон знав навіщо: в ньому вкорінилася думка, що псу необхідно зберегти свободу, бо він не є власністю уряду. В ту ніч, коли було вбито Теда Гокні, Гаррісон сказав Норі й Трейвісу від щирого серця: «Якщо ми вже дійшли до того, що можемо творити нарівні з Господом, пора навчитися Божої справедливості й милосердя».

Від солоної води у нього пекло в очах і він погано бачив. Вода потрапила в рот і роз’їла невелику виразку на нижній губі.

Долаючи спротив течії, Гаррісон обігнув мис хвилеріза, і тепер його не було видно із затоки. Допливши нарешті до каміння, він схопився за перший-ліпший валун і завис на ньому, збираючись із силами, щоб вилізти з води.

Упродовж тих кількох тижнів, що минули після втечі Нори і Трейвіса, в Гаррісона була купа часу подумати про Ейнштейна. Він все гостріше відчував, що поневолення розумної істоти, яка не зробила нічого протизаконного, — це кричуща несправедливість, хай це стосується навіть собаки. Гаррісон присвятив усе своє життя боротьбі за справедливість і, відповідно, захисту свободи. Ідеалісти припиняють бути самими собою (і взагалі людьми), коли вважають себе занадто старими для ризику. Ця гірка правда й змусила його, попри свій вік, зважитися на таку небезпечну нічну плавбу. Дивно, але вперше за сімдесят років ідеалізм Гаррісона повинен був пройти перевірку долею пса.

Але що то був за пес!

«У якому дивному новому світі ми живемо!» — розмірковував Гаррісон.

Генетичні технології слід перейменувати у «генетичне мистецтво», оскільки будь-яке мистецтво — це творчість; жоден витвір не може бути кращим чи гарнішим за творіння рук людських.

Зібравшись із силами, Гаррісон виліз із води на пологий північний схил хвилеріза. Цей бар’єр відділяв його від затоки, і він пішов у бік берега по камінню, а зліва від нього хвилювався океан. Гаррісон завбачливо прикріпив до плавок водонепроникний ліхтарик і тепер ним освітлював собі шлях. Гаррісон ішов босоніж, дуже обережно, щоб не послизнутися на вологому камінні й не зламати ногу чи щиколотку.

За декілька сотень метрів попереду виднілися нечітка берегова лінія та міські вогні.

Гаррісон змерз, але тут було тепліше, ніж у воді, і його серце вже не так сильно калатало.

У нього вийде!

Лем Джонсон приїхав на пристань зі свого тимчасового штабу в суді. Кліфф зустрів його біля порожнього причалу, де стояла «Фіорітура». Здійнявся вітер, і сотні суден легенько і з тихим скрипом погойдувалися біля своїх причалів, а трохи ослаблені парусні снасті стукались і стукались об мачти. Ліхтарі в доках і на суднах тьмаво мерехтіли на темних, маслянистих водах, де до цього була пришвартована дванадцятиметрова яхта Ділворта.

— Що там береговий патруль? — стурбовано запитав Лем.

— Вони вели його у відкритий океан. Здавалося, що Гаррісон збирається повернути на північ, але натомість він повернув на південь.

— Ділворт помітив їх?

— Напевно, що так. Ви ж бачите: туману немає, кожну зірку видно.

— Добре. Я хочу, щоб він знав про це. А берегова охорона?

— Я розмовляв із командою катера, — запевнив Кліфф. — Вони на місці, переслідують «Фіорітуру» на відстані ста метрів. Яхта пливе на південь уздовж узбережжя.

Здригнувшись від раптового холоду, Лем промовив:

— Вони знають, що Ділворт може пристати до берега на надувному човні?

— Знають, — запевнив Кліфф. — Він не проскочить повз них.

— А охорона знає, що Ділворт бачить їх?

— Вони світяться, неначе новорічна ялинка.

— Чудово. Хочу дати йому зрозуміти, що все марно. Якщо ми просто будемо заважати йому телефонувати Корнеллам, то вони самі вийдуть на зв’язок і ми схопимо їх. Навіть якщо вони зателефонують із таксофону, ми вирахуємо їхнє приблизне розташування.

Окрім «жучків» на домашньому та робочому телефонах, АНБ встановило обладнання для відстеження дзвінків, яке відкриває лінію одразу ж після з’єднання і не закриває, поки номери та адреси співрозмовників не будуть визначені та підтверджені, навіть коли слухавка вже покладена. Якщо Ділворт якнайшвидше викрикне попередження й одразу повісить слухавку, усе одно буде вже пізно. Єдиним для нього способом перехитрувати АНБ було взагалі не брати слухавку, але й це б не спрацювало, бо після шостого гудка обладнання АНБ «відповідало» на кожен вхідний виклик, а потім відкривало лінію і розпізнавало координати.

— Єдине, що нас обламає, — це якщо Ділворт знайде телефон, який ми не відслідковуємо, і попередить Корнеллів, — промовив Лем.

— Цього не буде, — запевнив Кліфф. — Ми добряче взяли його в лещата.

— Сплюнь, — занепокоївся Лем. Різкий порив вітру грюкнув металевою застібкою, що звисала з вільного кінця мотузки, і від несподіванки Лем аж підстрибнув. — Як любив примовляти мій тато, не буди лихо, поки воно тихе.

Кліфф похитав головою.

— З усією повагою до вашого батька, сер, але з кожним почутим його висловом мені здається, що це був найпохмуріший чоловік у світі.

Озираючись навсібіч на хитавицю суден і хвиль і відчуваючи, що це він рухається замість того, щоб стояти посеред рухомого світу, і що від цього його трохи нудить, Лем промовив:

— Так… мій тато був на свій лад чудовою людиною, хоч і… нестерпною.

Раптом пролунав крик Генка Горнера:

— Гей!

Генк мчав доком від «Чой Лі», де весь день просидів із Кліффом.

— Я щойно розмовляв із береговою охороною. Вони посвітили на яхту прожектором, щоб трохи налякати їх, і стверджують, що Ділворта не побачили. Там лише жінка.

Лем промовив:

— Але, чорт забирай, хто ж за стерном?

— На «Фіорітурі» темно, але берегова охорона посвітила і з’ясувала, що за стерном жінка, — продовжив Горнер.

— Гадаю, все в порядку. Він у каюті, — промовив Кліфф.

— Ні, — заперечив Лем, нараз відчувши, як закалатало його серце. — Він не сидів би у каюті в такий момент, а спостерігав би за катером, щоб зрозуміти, в який бік він рухається. Ділворта нема на яхті. Але як так? Він же був там, коли вони виходили в океан. — Лем втупився у кришталево-чисту затоку, де на кінці північного хвилеріза світив маяк. — Ти сказав, що клята яхта проходила близько до північної сторони хвилеріза і йшла на північ, але раптом повернула на південь.

— Дідько, — лайнувся Кліфф.

— Він там зістрибнув, — продовжив Лем. — Біля північного хвилеріза без надувного човна. Чорт забирай, та він поплив!

— Він занадто старий для цього лайна, — заперечив Кліфф.

— Вочевидь, ні. Він переплив на інший бік і рухається до таксофону на одному із північних громадських пляжів. Слід зупинити його, і то якнайшвидше!

Кліфф, склавши руки рупором, гукнув чотирьох агентів, які сиділи в інших човнах у доці. Вітер розніс його голос над водою. На поклик Кліффа бігли агенти, а Лем кинувся до парковки, де залишив свій автомобіль.

«Не буди лихо, поки воно тихе».

Трейвіс мив посуд, коли Нора промовила:

— Подивись на це.

Трейвіс обернувся. Нора стояла біля мисок Ейнштейна. Пес випив усю воду, але залишив півмиски їжі.

— Ти пам’ятаєш, щоб він залишав бодай крихту? — промовила Нора.

— Ні.

Трейвіс спохмурнів і витер руки об кухонний рушник.

— Останні кілька днів… Я гадав, це застуда чи ще щось, але він стверджує, що почувається добре. Сьогодні він не кашляв і не чхав.

Трейвіс і Нора пішли до вітальні. Ретривер читав «Чорного красеня»[65] за допомогою пристрою для перегортання сторінок.

Вони присіли біля нього. Ейнштейн підвів голову, і Нора запитала:

— Ейнштейне, ти прихворів?

Ретривер тихо гавкнув один раз: «Ні».

— Точно?

Пес помахав хвостом: «Так».

— Ти не доїв обід, — сказав Трейвіс, а Ейнштейн старанно позіхнув.

Нора запитала:

— Ти хочеш нам сказати, що трохи втомився?

«Так».

— Якби ти захворів, то одразу сказав би нам, волохата мордо, еге ж? — запитав Трейвіс.

«Так».

Нора оглянула очі, рот і вуха Ейнштейна на предмет видимих симптомів інфекції, але врешті-решт констатувала:

— Усе гаразд. Гадаю, навіть суперпес може втомитися.

Холодний вітер посилювався, здіймаючи ще більші хвилі, ніж удень.

Коли Гаррісон дійшов північним хвилерізом до берега, його шкіра взялася сиротами. Нарешті тверде, а подекуди й гостре каміння змінив піщаний пляж. Він був упевнений, що дав доброго хльосту ногам, бо з кожним кроком вони пекли все дужче, особливо ліва, змушуючи його накульгувати.

Гаррісон намагався триматися поближче до океану, подалі від парку, що починався одразу ж за пляжем. Там, поміж освітлених доріжок і пальм, він буде як на долоні. Гаррісон дуже сумнівався, що хтось його шукатиме, оскільки був упевнений, що трюк спрацював. Але якщо його розшукували, то про всяк випадок треба триматися подалі від них.

Пориви вітру зривали із хвиль шумовиння і жбурляли Гаррісону просто в обличчя. Здавалося, наче він біжить крізь безкінечну павутину. Хоча його очі нещодавно перестали сльозитися після купання в океані, тепер знову почали пекти. Нарешті Гаррісон не витримав і відійшов від води поближче до пляжу, де пісок був м’якший і темрява все ще приховувала його.

Попри ніч, на пляжі розважалася молодь: усі були тепло вдягнуті і, обійнявшись, парочками лежали чи сиділи на ковдрах; поділившись на маленькі групки, вони курили траву і слухали музику. Вісім-десять підлітків скупчилися навколо двох всюдиходів із товстими шинами, на яких удень не дозволялося в’їжджати на пляж (найімовірніше, що і вночі теж). Підлітки пили пиво біля ями, виритої в піску, щоб заховати туди пляшки на випадок з’яви копів. Вони голосно розмовляли про дівчат, час від часу укидаючи масні жартики. Ніхто навіть не глянув на Гаррісона, коли той пройшов повз. У Каліфорнії фанати здорового способу життя були звичним явищем, як і вуличні грабіжники в Нью-Йорку. Старий, котрому забаглося скупатися у холодній воді, а потім зробити пробіжку нічним пляжем, привертав не більше уваги, ніж священик у церкві.

Гаррісон ішов на північ, поглядаючи, чи не трапиться, бува, у парку таксофон. Він очікував, що вони стоятимуть по два, яскраво освітлені на бетонних тумбах біля доріжок або ж громадських вбиралень.

Адвокат уже почав втрачати надію, подумавши, що пропустив групу таксофонів і його старечий зір починає підводити, але в цю мить побачив шукане: добре освітлені два таксофони з акустичними екранами, що нагадували крила. Вони стояли за сотню метрів від пляжу, на півдорозі до вулиці, яка прилягала до іншої сторони парку.

Повернувшись спиною до бурхливого океану, Гаррісон стишив ходу, щоби передихнути. Тепер він ішов по траві під гіллям трьох величних королівських пальм, яке розхитував вітер. До таксофонів залишалося не більше п’ятнадцяти метрів, коли Гаррісон побачив автомобіль, що мчав назустріч на шаленій швидкості, а вже наступної мить він, скрегочучи шинами, різко загальмував на узбіччі якраз навпроти телефонів. Гаррісон не знав, хто це, але вирішив не ризикувати. Він сахнувся за величезну фінікову пальму з двома стовбурами, на щастя, не підсвічену гірляндами. У щілину поміж стовбурами він бачив таксофони і доріжку, що вела на узбіччя, де зупинилася автівка.

З седана вийшло двоє. Один побіг по периметру парку, вдивляючись углиб і щось шукаючи.

Інший чоловік помчав алеєю просто в парк. Коли він опинився на освітленому майданчику з таксофонами, то Гаррісон був шокований, побачивши, що це… Лемюел Джонсон.

Гаррісон скоцюрбився за пальмовими стовбурами, бо хоч і розумів, що він надійно захований від побіжного погляду, але все ж хотів «зробитися» меншим.

Джонсон підійшов до першого апарата, підняв слухавку і спробував відірвати її. Проте в неї виявився гнучкий металізований шнур, і він, проклинаючи міцність апарата, кілька разів безуспішно смикав за нього. Врешті-решт йому вдалося вирвати слухавку і жбурнути її углиб парку. Таким же робом він вчинив і з другим таксофоном.

На мить, коли Джонсон відвернувся від таксофонів і пішов у бік Гаррісона, той подумав, що його помітили. Але Джонсон зупинився всього за кілька кроків від адвоката і почав оглядати ту частину парку, яка примикала до океану, а заодно і сам пляж. Він ні на мить не зупинив свій погляд на фініковій пальмі, за якою причаївся Гаррісон.

— Клятий божевільний стариган, — лайнувся Джонсон і побіг до машини.

Скоцюрбившись у тіні за пальмою, Гаррісон усміхнувся, бо знав, кого мав на увазі той чоловік з АНБ, і після цього холодний вітер з нічного океану раптом припинив його турбувати.

Адвокат міг тепер вибирати між «клятим божевільним стариганом» і «Джеймсом Бондом у старості». У будь-якому разі він ще чогось був вартий у цьому житті.

У підвалі комутаційного приміщення АТС агенти Рік Олбір і Денні Джонс наглядали за електронним обладанням АНБ, встановленим для прослуховування домашніх і службових телефонів Гаррісона Ділворта. На такій роботі можна було від нудьги померти, тому, щоб якось згайнувати час, вони грали у пінокл і в раммі[66]. Жодна із цих ігор їм не подобалася, але навіть сама думка про покер удвох їм була огидна.

Коли о восьмій чотирнадцять на номер Ділворта хтось зателефонував, то Олбір і Джонс відреагували жвавіше, аніж цього потребувала ситуація, бо вже дуже прагнули хоч якоїсь дії. Олбір впустив карти на підлогу, Джонс кинув свої на стіл, і вони водномить схопилися за дві пари навушників із таким завзяттям, наче зараз ішла Друга світова, а вони зібралися підслухати надсекретну розмову поміж Гітлером та Ґерінґом.

Спеціальний пристрій повинен був з’єднати і зафіксувати сигнал, якщо Ділворт не відповість після шостого гудка. Оскільки вони знали, що Ділворта нема вдома і слухавку ніхто не візьме, Олбір випередив програму і відкрив лінію після другого гудка.

На екрані з’явилися зелені літери: «НОМЕР ВИЗНАЧАЄТЬСЯ». У відкритій лінії якийсь чоловік сказав:

— Алло?

— Алло, — відповів Джонс у мікрофон своїх навушників.

На екрані з’явилися вхідний номер та місцева адреса. Система працювала, як і поліцейський комп’ютер, що приймав екстрені виклики, й одразу ж визначала абонента. Проте зараз на екрані над адресою замість імені висвітилася назва компанії: «КОРПОРАЦІЯ “ТЕЛЕФОУН СОЛІСІТЕЙШНС”».

У відповідь Денні Джонс почув:

— Сер, радий вам повідомити, що ви виграли світлину двадцять на двадцять п’ять і десять стікерів будь-якого…

— Хто це? — запитав Джонс.

Комп’ютер шукав адреси Санта-Барбари у банках даних, щоб зіставити їх із паспортними даними абонента.

Голос у слухавці продовжував:

— Сер, я телефоную від імені «Олін Міллз». Це фотостудія, де роблять першокласні …

— Зачекайте, — перебив Джонс.

Комп’ютер пробив особу абонента. Це був звичайнісінький торговий агент.

— Не потрібно! — різко відповів Джонс і від’єднався.

— Чорт забирай, — лайнувся Олбір.

— Зіграємо в пінокл? — запропонував Джонс.

На допомогу шістьом агентам, котрі вже перебували в порту, Лем викликав з тимчасового штабу ще чотирьох.

Він розставив п’ятьох агентів по периметру парку, на відстані приблизно ста метрів один від одного. Їхнім завданням було спостерігати за широкою алеєю, яка відокремлювала парк від ділового кварталу, де були мотелі, ресторани, йогурт-кафе, сувенірні магазини тощо. В усіх цих закладах, звичайно ж, були телефони, а у фойє деяких мотелів навіть стояли таксофони. Звідти адвокат завиграшки міг попередити Нору і Трейвіса Корнеллів. У цей вечірній суботній час деякі магазини вже зачинилися, але не всі. Ресторани ще працювали, тому не можна було допустити, щоб Ділворт перетнув вулицю.

Вітер з океану посилювався і ставав холоднішим, тому чоловіки засунули руки в кишені і стояли, спустивши голови і тремтячи від холоду.

Гілки пальми хиталися від раптових поривів вітру. Птахи в паніці злетіли з дерев, але за мить знову сіли.

Лем відправив ще одного агента у південно-західний куток парку, що межував із хвилерізом, розділяючи громадський пляж і затоку, та наказав йому пильнувати, щоб Ділворт, повернувшись, не заліз на хвилеріз, звідки можна непомітно переплисти затоку до таксофонів в іншому кінці міста.

Сьомий агент стояв у північно-західному кутку парку, де починався океан, і стежив, щоб Ділворт не потрапив на приватний пляж, а потім — до житлових кварталів, де він зможе у когось попросити дозволу скористатися телефоном, який не прослуховується.

Лем, Кліфф і Генк залишилися прочісувати парк і прилеглий пляж у пошуках юриста. Лем розумів, що в нього дуже мало людей, але в місті, окрім цих десяти агентів (й Олбіра з Джонсом, які сиділи на АТС), не було нікого. Він не бачив сенсу викликати підмогу із Лос-Анджелеса, бо поки ті приїдуть, Ділворта або вже зловлять, або він встигне зателефонувати Корнеллам.

На всюдиході з відкритим дахом був трубчатий каркас, на якому було встановлено два ківшеподібних сидіння, а позаду — багажник, у якому могли поміститися додаткові пасажири або значна кількість багажу.

Гаррісон лежав на животі в багажнику, прикрившись ковдрою. На ківшеподібних сидіннях розташувалися два підлітки, а ще двоє сиділи на Гаррісоні, розкинувшись, наче під ними була просто купа ковдр. Вони намагалися не тиснути на нього всією вагою, але все ж Гаррісон почувався, наче його от-от розчавлять.

Звук двигуна нагадував високе і настирливе дзижчання сердитих ос. Гаррісон ледь не оглух, бо правим вухом лежав на кузові, який передавав і підсилював вібрації.

На щастя, пісок пом’якшував їзду.

Машина почала гальмувати, а за мить двигун різко заглухнув.

— Дідько, — прошепотів один із хлопців до Гаррісона, — попереду якийсь чувак з ліхтариком, який махає, щоб ми зупинились.

Вони загальмували, і крізь тихе гурчання двигуна Гаррісон почув, як чоловік запитав:

— Куди прямуєте, хлопці?

— На пляж.

— Там приватна власність. У вас є право туди заходити?

— Ми там живемо, — відповів Томмі — хлопець, котрий сидів за кермом.

— Невже?

— А хіба ми не схожі на розбещених мажорів? — зухвало запитав інший.

— Що ви задумали? — підозріло запитав чоловік.

— Покататися і позависати на пляжі. Але тут дуже холодно.

— Ви щось пили?

«Недоумок, — подумав Гаррісон, слухаючи перемовини. — Це підлітки. Бідолахи, у яких грають гормони. Вони бунтуватимуть проти будь-якої влади ще кілька років. Вони симпатизують мені, бо знають, що я втікаю від копів. Вони на моєму боці, хоча навіть не знають, що я вчинив. Якщо ти хочеш, щоб вони тобі допомогли, не можна на них тиснути».

— Чорта з два, — відповів інший хлопець. — Якщо хочете, зазирніть у холодильник позаду. Там лише «Доктор Пеппер».

Гаррісон, якого притиснули до холодильника, молив Бога, щоб чоловік і справді не надумав перевірити. Якщо він підійде занадто близько, то точно помітить під ковдрою, на якій сиділи хлопці, щось схоже на людську постать.

— «Доктор Пеппер», еге ж? А скільки пива ви видудлили до цього?

— Гей, чуваче, — промовив Томмі. — Чому ти доколупався до нас? Ти що, коп?

— До речі, так.

— А де твоя уніформа? — запитав один із хлопців.

— Працюю під прикриттям. Слухай, я можу вас відпустити, не перевіривши на предмет алкоголю чи інших речовин. Але я хочу знати, чи не бачили ви тут на пляжі сивого діда?

— Кому потрібні дідугани? — промовив хлопець. — От жінки — інша справа.

— Того старого важко не помітити. Найімовірніше, він був у плавках.

— У плавках? — перепитав Томмі. — Зараз майже грудень. Ти бачиш, який вітер?

— Може, і не в плавках.

— Ні, не бачили ніякого сивого діда, — відповів Томмі. — А ви?

Троє хлопців підтвердили, що не бачили жодного старого пердуна, який би підходив під опис. Тож чоловік дозволив їм проїхати на північ від громадського пляжу в житлові квартали, де стояли прибережні будиночки та приватні пляжі.

Коли машина об’їхала круглий пагорб, а чоловік, котрий зупинив їх, зник із поля зору, хлопці зняли ковдру з Гаррісона. Він з полегшенням сів.

Томмі розвіз інших трьох хлопців по домах і поїхав з Гаррісоном до себе, бо його батьків увечері не було вдома. Він мешкав у будинку, що височів на крутому березі й нагадував корабель із декількома палубами: весь зі скла й кутів.

Зайшовши вслід за Томмі в коридор, Гаррісон побачив своє відображення у дзеркалі. Він узагалі не був схожий на того поважного сивого адвоката, якого знали в усіх судах міста. Його закустране волосся було брудним і мокрим, а обличчя вимащене багнюкою. До тіла поприлипали пісок і трава, а у волоссі на грудях заплуталися водорості. Гаррісон щасливо посміхнувся.

— Тут є телефон, — промовив Томмі з передпокою.

Після того як Нора і Трейвіс приготували вечерю, поїли й помили посуд, то, стривожившись через втрату Ейнштейном апетиту, забули зателефонувати Гаррісону Ділворту, щоби подякувати за те, з якою турботою він спакував і вислав картини. Вони саме сиділи біля каміна, коли раптом Нора згадала за Гаррісона.

Раніше вони телефонували юристу з таксофонів у Кармелі, але згодом дійшли висновку, що вони аж занадто обережні, тому сьогодні ввечері передумали їхати у місто.

— Можемо почекати і завтра зателефонувати з Кармела, — сказав Трейвіс.

— Ми нічим не ризикуємо, якщо зателефонуємо звідси, — промовила Нора. — Якби вони дізналися, що нас щось пов’язує з Гаррісоном, то він би вже зв’язався з нами і попередив.

— Не факт, що він про це дізнається, — сказав Трейвіс. — Він може навіть не здогадуватися, що за ним стежать.

— Гаррісон би знав, — упевнено сказала Нора.

Трейвіс кивнув:

— Так.

— Тому ми нічим не ризикуємо.

Нора вже була на півдорозі до телефона, коли пролунав дзвінок.

Телефоністка промовила:

— Пан Гаррісон Ділворт із Санта-Барбари просить з’єднати його з вами. Ви згодні прийняти виклик за ваш рахунок?

Близько десятої вечора, провівши ретельні, але безплідні розшуки в парку і на пляжі, Лем неохоче визнав, що Гаррісон Ділворт якимось чином прослизнув повз нього, тож змушений був відіслати агентів назад у суд і в порт.

Лем із Кліффом також поїхали в порт, де стояла спортивна яхта, з якої вони розпочали пошуки Ділворта. Допитавши команду берегової охорони, яка переслідувала «Фіорітуру», вони дізналися, що жінка, з якою був юрист, розвернулася біля Вентури і зараз прямує на північ уздовж узбережжя в Санта-Барбару.

О пів на одинадцяту яхта була в порту.

На порожньому причалі, що належав Гаррісону, стояли Лем із Кліффом. Зіщулившись від колючого вітру, вони спостерігали, як Делла плавно і м’яко причалює до берега. Це була гарна яхта із вправним керманичем.

Деллі не забракло відваги крикнути:

— Не стійте там, як бовдури! Хапайте мотузки й допоможіть мені прив’язати яхту!

Лем із Кліффом послухалися лише тому, що їм нетерпеливилося чимшвидше поговорити з нею, а поки «Фіорітуру» не прив’яжуть, то нічого не вийде.

Допомігши жінці, вони ступили на борт яхти. Кліфф був узутий у топсайдери (частина його образу рибалки), але на Лемові були звичайні черевики, тому він не так упевнено ішов мокрою палубою, особливо тоді, коли яхту починало похитувати.

Не встиг ніхто із присутніх спромогтися навіть на словечко, як у них за спиною хтось промовив:

— Пробачте, панове…

Лем обернувся. У світлі портового ліхтаря він побачив Гаррісона Ділворта, який услід за ними сходив на яхту. Він був одягнений у чужий одяг: штани були йому завеликі в поясі, тому він підперезав їх паском, і закороткі, тому з-під них біліли його голі щиколотки. Футболка на ньому теж була із чужого плеча.

— …вибачте, але мені потрібно перевдягнутися у щось тепліше і випити кави…

Лем промовив:

— Чорт забирай!

— …щоб зігріти свої старі кістки.

Від подиву Кліфф роззявив рота, а потім розсміявся, але, глянувши на Лема, сказав:

— Вибачте.

У Лема скрутило в животі: виразка на першій стадії. Він не смикнувся і не зігнувся від болю, навіть не схопився за живіт і взагалі жодним чином не виказав, що йому дискомфортно, оскільки гадав, що Ділворт від цього буде ще більше задоволений. Лем лише зиркнув на адвоката і жінку й одразу пішов геть, не промовивши ні слова.

— Клятий пес, — сказав Кліфф, крокуючи поряд із Лемом, коли вони вже зійшли на сушу. — Він робить всіх до біса відданими.

Пізніше, коли Лем вкладався у мотелі в ліжко, занадто втомлений, щоб закінчити тут з усіма справами і поїхати додому в Оріндж, він розмірковував над словами Кліффа. Відданість. До біса відданий. Лем замислився, а чи був він таким відданим комусь, як Корнелли і Гаррісон Ділворт стосовно ретривера. Він крутився у ліжку і ніяк не міг заснути, поки не зрозумів, що Морфей не забере його у своє царство, поки той не доведе, що теж здатен на таку самопожертву, як Корнелли та їхній адвокат.

Лем сів у темряві, обіпершись об спинку ліжка.

Він до біса відданий своїй країні, яку він любить і поважає. Він вірно служить Агентству. Але чи може він бути відданим комусь іншому? Своїй дружині Карен. Він був відданий Карен усім серцем, розумом і статевими органами. Він дуже сильно кохав Карен уже близько двадцяти років.

— Ага, звісно, — голосно промовив Лем у порожній кімнаті мотелю о другій ночі. — Якщо ти такий відданий Карен, то чому зараз не з нею?

Але він лукавив. Врешті-решт, у нього була робота, дуже важлива робота.

— В тому й біда, — пробурмотів Лем. — У тебе завжди, завжди є якісь роботи.

Він ночував поза межами свого дому понад сто ночей на рік, кожну третю ніч. А коли навіть бував удома, то половину цього часу блукав подумки геть іншими місцями, розмірковуючи про останню справу. Якось Карен запропонувала народити дитину, проте Лем відклав це на потім, зіславшись на те, що, мовляв, він не може взяти на себе відповідальність за дітей, поки не зробить успішну кар’єру.

— Успішна кар’єра? — уголос повторив Лем. — Господи, та ти успадкував гроші свого татуся. В тебе більший стартовий капітал, аніж у доброї половини твоїх знайомих.

Якби він був такий відданий Карен, як ті люди своєму псові, то її бажання були б для нього понад усе. Якщо Карен захотіла мати дітей, то це повинно бути важливіше за кар’єру. Принаймні він міг би піти на компроміс і згодитися на народження дитини, коли йому стукнуло тридцять. До цього він би опікувався кар’єрою, а після тридцяти займався б вихованням дітей. Зараз йому було сорок п’ять, скоро стукне сорок шість. Карен — сорок три, тому думати про дітей уже трохи пізнувато.

Лем відчув себе страшенно самотнім.

Він підвівся з ліжка і в трусах пішов до ванної, де увімкнув світло й уважно подивився у дзеркало. Очі в нього запали і налилися кров’ю. Він так схуднув, що на обличчі скидався на скелет.

У животі знову почало поколювати, і Лем зігнувся, вхопившись руками за умивальник. Виразка далася взнаки приблизно місяць тому, і відтоді його стан різко погіршувався. Біль довго не минав.

Коли Лем знову побачив своє відображення, то промовив:

— Ти навіть собі не відданий, засранцю. Руйнуєш себе, гориш на роботі й не можеш зупинитися. Ти не відданий ні Карен, ні собі, ні навіть свої країні чи Агентству, якщо як слід покумекати. Чорт забирай, єдине, чому ти повністю і безумовно відданий, — це своєму переконанню, що життя — це шлях канатохідця. Ти схожий на старого фанатика.

Фанатик.

Це слово відбивалося від стін ванної. Лем любив і поважав свого батька. Жодного разу він не пішов проти його волі. Але сьогодні він зізнався Кліффу, що його батько був «нестерпною» людиною. А тепер ще й це — «старий фанатик». Лем не розлюбив свого тата; ні, таке ніколи не станеться. Але він почав замислюватися над тим, чи може син любити батька, водночас нехтуючи його напучуваннями.

Рік тому, місяць тому і навіть кілька днів тому Лем не посмів би навіть подумати про таке. Але зараз йому це здавалося не лише можливим, а й украй необхідним — відділити любов до батька і неухильне дотримання батькового кодексу трудоголіка.

«Що зі мною? — подумав Лем. — Свобода? У сорок п’ять років?»

Вдивляючись у дзеркало, Лем промовив:

— Майже у сорок шість.