Хранителі

Розділ 11

1

У четвер удень, 13 січня, Лем Джонсон залишив Кліффа Соамза і трьох інших агентів там, де ґрунтова дорога примикала до шосе «Пасіфік коуст». Він наказав їм нікого не пропускати і зоставатися на місці доти, допоки він їх за потреби не покличе.

Кліффу Соамзу це здалося дивним, але він не заперечував.

Лем пояснив, що Трейвіс Корнелл раніше служив у загоні «Дельта» і має за плечима непоганий бойовий досвід, тому з ним слід бути дуже обережним.

— Якщо ми захочемо взяти будинок штурмом, то він здогадається, хто ми, і може вчинити опір. А якщо я піду сам, то зможу його переконати і вмовити просто здатися.

Таке непереконливе пояснення його дій, що суперечили правилам, не змогло стерти виразу нерозуміння з обличчя Кліффа, проте Лем на це не зважав.

Він одинцем поїхав на одному із седанів і припаркувався перед будинком із мореного дуба.

На деревах виспівувало птаство. Зима тимчасово відступила з північного каліфорнійського узбережжя, і день випав теплий.

Лем піднявся сходами і постукав у двері.

На стук до дверей підійшов Трейвіс Корнелл і, поглянувши на непроханого гостя крізь дверцята решітки, поцікавився:

— Пан Джонсон, наскільки я розумію?

— Як ви… а, так, звісно. Гаррісон Ділворт розповів про мене того вечора, коли зателефонував вам.

На подив Лема, Корнелл відкрив двері.

— Прошу, заходьте.

Корнелл був одягнутий у безрукавку, вочевидь, через пов’язку майже на ціле плече. Він провів Лема крізь вітальню в кухню, де за столом сиділа його дружина і чистила яблука на пиріг.

— Пан Джонсон? — запитала вона.

Лем посміхнувся і сказав:

— Я так бачу, мене тут усі знають.

Корнелл сів за стіл і взяв у руки чашку кави, але Лему не запропонував.

Трохи зніяковілий, Лем якусь хвильку постояв, а тоді присів поряд із ними.

— Бачте, цього не уникнути, — промовив він. — Рано чи пізно ми би знайшли вас.

Жінка мовчки чистила яблука. Її чоловік дивився у чашку.

«Що з ними?» — подумав Лем.

Він уявляв собі геть не такий розвиток подій і був готовий до паніки, злості, відчаю і багатьох інших проявів емоцій, але не сподівався від них такої дивної апатії. Здавалося, їм узагалі байдуже, що їх знайшли.

— Невже вам нецікаво, як ми вас знайшли? — запитав Лем.

Жінка похитала головою, а Корнелл сказав:

— Якщо ви справді хочете нам розповісти і вам від цього полегшає, тоді будь ласка.

Лем насупився, нічого не розуміючи, але почав свою розповідь:

— Усе було просто. Ми знали, що пан Ділворт зателефонував вам із якогось будинку чи офіса за кілька кварталів від того парку в затоці. Тому ми під’єдналися до комп’ютерів АТС — звісно ж, з їхньої згоди, — і наші агенти проаналізували всі міжміські дзвінки, зроблені з телефонів, що розташовувались у межах трьох кварталів біля того парку. З вами ці дзвінки не були пов’язані. Але потім ми зрозуміли, що рахунки було переадресовано на отримувача, тобто на вас. Це теж фіксується у спеціальних записах на АТС, щоби потім задокументувати дзвінки, якщо людина, якій надійшов рахунок, відмовляється платити. Ми проаналізували ці спеціальні записи — а їх було небагато — і швидко запеленгували дзвінок на ваш номер, який було зроблено з будинку на узбережжі. Він стояв на північ від парку, біля самого пляжу. Коли ми туди приїхали, щоби поговорити з його господарями — сімейством Ессенбі, — то звернули увагу на їхнього сина-підлітка. Його звуть Томмі. Хоч це й зайняло трохи часу, проте ми переконалися, що Ділворт дійсно скористався їхнім телефоном. Спочатку ми витратили купу часу, тижні й тижні, але потім… усе пішло як по маслу.

— Може, вам тепер медаль вручити? — запитав Корнелл.

Жінка взяла ще одне яблуко, розрізала його на чотири частини і почала чистити.

Спілкування йшло туго, але в Лема були інші наміри, ніж подружжя могло очікувати. Не можна було їх засуджувати за таке прохолодне ставлення, адже вони ще не знали, що він прийшов із дружніми намірами.

— Послухайте, я залишив своїх агентів у кінці дороги, — сказав Лем. — Я пояснив їм, що ви можете запанікувати чи наробити дурниць, якщо ми з’явимося всі разом. Але насправді я прийшов сам… щоб зробити вам пропозицію.

Нарешті чоловік із жінкою з цікавістю подивилися на Лема, а він продовжив:

— Я навесні кидаю цю кляту роботу. Чому… вам це знати не обов’язково, та й, утім, це не ваша справа. Просто скажу, що в мені відбулися різкі зміни. Я навчився спокійно сприймати поразки, і тепер їх не боюся.

Лем зітхнув і знизав плечима.

— У будь-якому разі псові не місце в клітці. Мені начхати, що вони кажуть і що їм треба. Я сам знаю, що правильно, і розумію, як це — жити в клітці. Я сам провів у ній все життя і лише недавно звільнився. Тому пес не повинен повертатися туди. Ось що я хочу запропонувати: заберіть пса кудись, пане Корнелле, відвезіть його в ліс і заховайте у безпечному місці, а потім повертайтесь — і ми поговоримо. Скажете, що пес утік кілька місяців тому, коли ви були в іншому місці, і ви вважаєте, що він уже мертвий чи потрапив у чиїсь хороші руки. Залишається проблема з Аутсайдером — гадаю, ви знаєте про нього, — але ми разом розробимо план, щоб з ним впоратися, коли він з’явиться. Я оголошу вас у розшук, але через кілька тижнів припиню його, сказавши, що це марна справа…

Корнелл підвівся і, підійшовши до Лема, схопив його лівою рукою за сорочку і підняв.

— Ти запізнився на шістнадцять днів, сучий ти сину.

— Тобто?

— Пес загинув від рук Аутсайдера, а я вбив чудовисько.

Жінка відклала свій ніж і шматок яблука і, затуливши обличчя руками та згорбивши плечі, тихенько заплакала.

— О Господи! — промовив Лем.

Корнелл відпустив його. Зніяковілий і пригнічений, Лем розправив краватку і складки на своїй сорочці, а потім обтрусив штани.

— О Господи! — повторив він.

Корнелл сам зголосився показати агентам місце в лісі, де він поховав Аутсайдера. Вони викопали його.

Чудовисько було загорнуте у пластиковий мішок, але їм навіть не потрібно було розгортати його, щоб зрозуміти, що перед ними творіння Ярбек.

Хоча від часу вбивства Аутсайдера стояла прохолодна погода, все ж труп уже почав розкладатися.

Де похований собака, Корнелл відмовився говорити.

— Йому не давали спокою за життя, — похмуро промовив чоловік. — Але, хвала Господу, тепер він спатиме спокійно. Ніхто не зможе зробити йому розтин. Ніколи і нізащо!

— Коли йдеться про інтереси національної безпеки, вас можуть змусити…

— Нехай спробують, — відповів Корнелл. — Якщо мене потягнуть у суд і будуть допитуватися, де я поховав Ейнштейна, то я все розповім пресі. Але якщо вони дадуть і псові, і нам із дружиною спокій, то я триматиму язика за зубами. Я не збираюся повертатися у Санта-Барбару під іменем Трейвіса Корнелла. Тепер я Гаятт, ним і залишуся. Я розпрощався зі своїм минулим життям і не бачу причин до нього повертатися. Тому якщо в урядовців є голова на плечах, вони дозволять мені бути Гаяттом і не заважатимуть.

Лем довго дивився на Трейвіса, а потім промовив:

— Так. Якщо в них є розум у головах, то так вони і вчинять.

Того самого дня, але пізніше, саме коли Джим Кін готував вечерю, йому зателефонували. Це був Гаррісон Ділворт. Ветеринар жодного разу його не бачив, але познайомився з ним минулого тижня, коли виступав посередником між адвокатом, Трейвісом і Норою. Гаррісон телефонував з таксофону в Санта-Барбарі.

— Вони вже приїжджали? — запитав адвокат.

— Одразу після обіду, — сказав Джим. — Напевне, цей Томмі Ессенбі хороший хлопець.

— Непоганий. Але він попередив мене не тому, що в нього таке добре серце. Він протестує проти влади. Коли вони натиснули на нього, аби він зізнався, що я телефонував з їхнього будинку, хлопець розізлився і назло їм з упертістю козла, що б’ється головою об дерев’яний паркан, одразу побіг до мене, щоб тільки дозолити їм.

— Вони забрали Аутсайдера.

— А собаку?

— Трейвіс відмовився показувати їм його могилу, натякнувши, що надере всім задницю й окошить свій гнів на їхні голови, якщо вони тільки спробують зачепити його.

— Як там Нора? — запитав Ділворт.

— З дитиною все буде добре.

— Хвала Богові, ви мене заспокоїли.

2

Через вісім місяців, під час вихідних з нагоди Дня праці[72], Джонсони та Гайнси зібралися на барбекю вдома у шерифа. Майже весь вечір вони грали у бридж. Лем із Карен частіше вигравали, що виглядало дивно, адже у Лема більше не було фанатичного прагнення перемогти.

Він звільнився з АНБ у червні і жив на прибутки від тих грошей, що їх успадкував від батька. До наступної весни Лем планував заснувати невеличкий бізнес, де він буде сам собі паном і зможе працювати, коли захоче.

Пізно ввечері, поки жінки були на кухні, де готували салати, Лем із Волтом смажили на терасі стейки.

— Отже, в Агентстві ти зажив слави людини, яка провалила справу Банодайна?

— Так мене пам’ятатимуть завжди.

— Але все ж ти отримуєш пенсію, — промовив Волт.

— Я пропрацював двадцять три роки.

— Але це несправедливо, коли людина провалює найбільшу справу століття, але звільняється у сорок шість років і отримує повну пенсію.

— Три чверті від повної пенсії.

Волт глибоко вдихнув ароматний дим смажених стейків.

— І все-таки: куди котиться наша країна? У менш ліберальні часи за такі проколи тебе б, як мінімум, висікли і наділи кайданки.

Волт ще раз вдихнув аромат стейків і продовжив:

— Розкажи ще раз про те, що тоді відбулося на кухні.

Лем уже розповідав це сотні разів, але Волту не набридало слухати.

— Ну, там усе блищало. Корнелл та його дружина теж доглянуті й акуратно одягнені. Корнелл розгнівався, стягнув мене з крісла за сорочку і так блиснув очима, що я подумав, що він зараз відірве мені голову. Коли чолов’яга відпустив мене, я розправив краватку і сорочку… і кинув погляд на свої штани. Така вже в мене звичка. І тут я помічаю ті золотисті шерстинки. Собачі. І дурню зрозуміло, що то шерсть ретривера. Невже у таких акуратних людей не було часу поприбирати за два тижні, особливо тоді, коли їм треба було чимось заповнити порожнечу і відволіктись від свого горя?

— Твої штани були всі у шерсті, — промовив Волт.

— На них були сотні шерстинок.

— Наче за кілька хвилин до твого приходу там сидів пес.

— Таке враження, що якби я з’явився на дві хвилини раніше, то сів би на собаку.

Волт перевернув стейки на мангалі.

— Ти дуже спостережливий, Леме, і міг би зробити хорошу кар’єру в Агентстві. Не розумію, як ти з такими здібностями завалив справу Банодайна.

Вони обидва, як завжди, розсміялися.

— Гадаю, мені просто пощастило, — як завжди, промовив Лем, і знову зареготав.

3

Коли Джеймс Гаррісон Гаятт 28 червня святкував свій третій день народження, його мати вдруге завагітніла, народивши йому згодом сестричку. Сім’я організувала вечірку в будинку з мореного дуба на лісистому пагорбі, що височів над Тихим океаном. Оскільки Гаятти готувалися переїхати до нового, більшого будинку, трохи далі узбережжям, вони влаштували вечірку не лише на честь дня народження, а й на честь цього дому, який став першим прихистком для їхньої сім’ї.

Джим Кін приїхав з Кармела разом із Пукою та Сейді — чорними лабрадорами. З ним також був молодий золотистий ретривер Леонардо, якого всі кликали Лео. З агентства нерухомості у Кармел Гайлендс, де працював Сем — для всіх «Трейвіс», — і з галереї в Кармелі, де Нора виставила свої картини на продаж, приїхало кілька близьких друзів. Вони теж привезли з собою ретриверів — двох нащадків Ейнштейна та Мінні.

Не вистачало лише Гаррісона Ділворта. Він торік помер уві сні.

То був гарний день. Усі добре провели час, не лише тому, що були друзями і раділи зустрічі, а через спільнє таємниче щастя, яке назавжди об’єднало їх у велику сім’ю.

Все потомство першого покоління, з яким Трейвіс та Нора не змогли розлучитися і залишили у будинку з мореного дуба, також було тут присутнє: Міккі, Дональд, Дейзі, Крячик, Квачик і Кручик.

Собаки веселилися навіть більше, ніж люди: гасали галявиною, гралися у схованки в лісі і переглядали відеофільми у вітальні.

Собачий патріарх брав участь у деяких іграх, але здебільшого проводив час із Норою і Трейвісом і, як завжди, тримався біля Мінні. Він накульгував, оскільки Аутсайдер сильно пошкодив його праву ногу. Якби не ветеринар, що доклав усіх зусиль, щоб відновити його кінцівку, вона б узагалі не працювала.

Трейвіс часто думав, чому Аутсайдер, з величезною силою кинувши Ейнштейна об стіну в дитячій кімнаті, повважав, що той помер. Можливо, коли життя ретривера опинилося в руках чудовиська, в глибині своєї душі воно віднайшло краплю милосердя, хоча милосердя не було передбачене його творцями. Можливо, Аутсайдер пригадав те єдине задоволення, яке вони із псом розділяли у лабораторії, — мультики, і, згадавши це, уперше відчув, що має туманну можливість бути, як усі живі істоти. Порівнявши себе з іншими, можливо, йому стало важче вбити Ейнштейна, аніж він сподівався: адже Аутсайдер міг би розірвати його одним ударом пазурів.

Хоча Ейнштейн тепер і накульгував, завдяки Джиму Кіну він вибавився від татуювання, і тепер ніхто не зможе довести, що ретривер утік із Банодайна, і він, як і раніше, міг за бажання грати роль «дурного пса».

Під час святкування третіх іменин Джиммі Мінні зачаровано дивилася на свого товариша і своє потомство, дивуючись і з них самих, і з їхніх витівок. Хоча вона й не до кінця розуміла їх, жодна мати у собачому світі не отримувала стільки любові від своїх дітей. Мінні наглядала за ними, а вони за нею, ставши янголами-охоронцями одне для одного.

Коли цей пречудовий день дійшов свого кінця, гості роз’їхалися, а Джиммі заснув у дитячій кімнаті. Мінні зі своїм потомством теж лаштувалася на ніч, а Ейнштейн, Нора і Трейвіс зібралися в комірчині.

Пристрою з фішками «Ерудита» не було. Замість нього на підлозі стояв комп’ютер IBM. Ейнштейн узяв стилус і почав натискати на клавіші. На екрані з’явилося повідомлення:

«ВОНИ ШВИДКО РОСТУТЬ».

— Так, — промовила Нора. — Швидше, ніж наші.

«КОЛИСЬ ВОНИ БУДУТЬ ПОВСЮДИ».

— Так. Вони будуть по всьому світу, — промовив Трейвіс. — Для цього потрібен час і кілька поколінь.

«ТАК ДАЛЕКО ВІД МЕНЕ. ШКОДА».

— Так, — сказала Нора. — Але всі пташенята рано чи пізно залишають своє гніздо.

«А КОЛИ Я ВІДІЙДУ?»

— Тобто? — запитав Трейвіс, схилившись над Ейнштейном і почухавши його густу шерсть.

«ВОНИ ПАМ’ЯТАТИМУТЬ МЕНЕ?»

— Ще б пак, волохата мордо, — промовила Нора, присідаючи й обіймаючи пса. — Вони пам’ятатимуть тебе, доки будуть на світі пси і люди, які можуть з ними порозумітися.