Хранителі

Розділ 6

1

Упродовж останнього тижня травня і першого тижня червня Нора, Трейвіс і, звісно ж, Ейнштейн кожен день проводили разом.

Спочатку Нора боялася Трейвіса, але не так, як Арта Стрека; втім, скоро цей напад параної минув. Тепер їй було смішно через свої страхи, адже Трейвіс був добрим і милим, хоча тітка Вайолет і стверджувала, що добрі та милі — це не про чоловіків.

Коли страх Нори розвіявся, вона вбила собі в голову, що Трейвіс зустрічається з нею лише із жалю. Мовляв, будучи людиною жалісливою, він не міг відвернутися від того, хто потрапив у біду, і не допомогти. Більшість людей, з якими стикалася Нора, не помічала її розпачу, хіба що вважала її, можливо, занадто дивною і сором’язливою, але не нещасною. Насправді ж вона була у відчаї (принаймні до цього часу), бо не могла пристосуватися до світу поза чотирма стінами, дуже боялася майбутнього і почувалася страшенно самотньою. Трейвіс, який був не лише доброю, а й проникливою людиною, помітив її розпач і відгукнувся на нього, намагався допомогти. Поступово, з настанням червня, у Нори з’явилася думка, що він допомагав їй не з жалю, а тому, що вона йому справді подобається.

Проте вона ніяк не могла зрозуміти, що чоловік на подобу Трейвіса міг такого знайти в ній. Вона вважала, що нічого не може йому дати.

Звісно, у Нори була занижена самооцінка. Можливо, насправді вона не була такою безнадійно сірою і нудною, якою себе вважала. Але, без сумніву, Трейвіс заслуговував на кращу жінку, ніж вона, і легко міг її знайти.

Нора вирішила не розпитувати його про це, а просто розслабитися і насолоджуватися життям.

Оскільки Трейвіс після смерті дружини продав свій бізнес із торгівлі нерухомістю і, по суті, був безробітним, а в Нори теж не було роботи, то при бажанні вони могли бути разом майже весь день. Так вони й робили: ходили по галереях, книгарнях, довго гуляли і їздили подалі від міста у мальовничу долину Санта-Інез або вздовж прекрасного узбережжя Тихого океану.

Двічі, зібравшись ще на світанку, вони відвідали Лос- Анджелес, де провели цілісінький день. Нора була вражена як самими лише розмірами міста, так і пропонованими тут розвагами — екскурсією кіностудією, походом в зоопарк і на денний сеанс нового мюзиклу.

Одного разу Трейвіс умовив Нору підстригтися і зробити зачіску. Він повіз її в салон краси, де часто бувала його покійна дружина. Нора так нервувала, що запиналася, говорячи зі стилісткою — веселою блондинкою на ім’я Мелані. Вайолет завжди стригла Нору вдома, а після її смерті Нора стригла себе сама. Для неї похід до стилістки був таким же випробуванням, як і перший обід в ресторані. Мелані, за її словами, «профілірувала» і підстригла волосся, але якимось чином зберігши його об’єм. Тревіс і Мелані не дозволили Норі глянути в дзеркало навіть на мить, поки не висушили волосся і не причесали її. Відтак крісло крутнули — і вона побачила себе у дзеркалі. Нора була вражена.

— Ти неперевершена, — промовив Трейвіс.

— Зовсім інша людина, — додала Мелані.

— Просто чудово, — сказав Трейвіс.

— У вас дуже гарні риси обличчя, — промовила Мелані. — Але пряме довге волосся робило його занадто видовженим і гострим. Тепер ваша зачіска найкраще підкреслює його риси.

Навіть Ейнштейну сподобалася зміна в ній. Коли вони вийшли з салону, пес чекав на них, прив’язаний до паркометра. Побачивши Нору, він по-собачому уважно подивився, а тоді стрибнув на неї передніми лапами і обнюхав обличчя та волосся, радісно підвиваючи при цьому та метляючи хвостом.

Проте Норі не сподобався її новий образ. Коли її повернули до дзеркала, то вона побачила жалюгідну стару діву, яка намагається перетворитися на гарненьку і жваву дівчину. Ця зачіска не личила їй, оскільки лише підкреслювала, що вона всього лише проста і непримітна жінка. Вона ніколи не стане сексуальною і чарівною, як би не намагалася це зробити за допомогою нової зачіски чи інших речей. Це було, по суті, те саме, якби індичці встромити в задницю яскраву мітелку і видавати її за паву.

Оскільки Нора не хотіла образити почуття Трейвіса, то вдала, що їй сподобалася зачіска. Але ввечері вона помила голову і розчісувала волосся до тих пір, поки не вибавилася від так званої «зачіски». Через філірування волосся вже не було таким прямим і рівним, як раніше, але вона зробила все, що могла.

Наступного дня, коли Трейвіс заїхав за нею, щоб разом пообідати, він щиро здивувався, побачивши, що вона стала колишньою Норою, проте нічого не сказав і ні про що не розпитував. Норі було так ніяково через те, що вона образила почуття Трейвіса, що вона кілька годин не могла глянути йому в очі довше, ніж на пару секунд.

Незважаючи на постійні й відчайдушні заперечення Нори, Трейвіс умовив її поїхати з ним до магазину і купити нову яскраву літню сукню, яку б вона могла вдягти на обід у «Ток оф зе таун» — розкішному ресторані на Вест Ґутьєррез. Трейвіс стверджував, що там можна зустріти кінозірок і кінематографістів, які замешкували в цьому районі, що в цьому сенсі поступався хіба що Бель-Ейру в Беверлі-Гіллз. Вони пішли в дорогий магазин, де Нора переміряла з десяток суконь, спостерігаючи за реакцією Трейвіса і водночас аж палаючи від сорому. Продавчиня від щирого серця розхвалювала все, що Нора вдягала, повторюючи, що в неї прекрасна фігура. Але Норі постійно здавалося, що та кепкує з неї.

Найбільше Трейвісу сподобалася сукня з колекції Діани Фрайс. Нора одразу погодилась, що сукня чудова: сміливе поєднання з домінуванням червоного і золотого (в цьому й полягала особливість дизайну Фрайс). Сукня була надзвичайно жіночною. На якійсь вродливій жінці вона б виглядала просто вражаюче, але не на ній. Її стиль — це темні кольори, безформні плаття з простої тканини і без візерунків. Нора намагалася пояснити Трейвісу, що їй найбільше личить і чому вона ніколи не зможе вдягнути таку сукню, але Трейвіс на те зауважив:

— Ти в ній неперевершена. Повір мені.

Не вірячи самій собі, Нора дозволила Трейвісу купити їй сукню. Вона розуміла, що зробила велику помилку і ніколи не носитиме її, тож поки сукню запаковували, тільки те й думала, чому дозволила себе вмовити, а відтак зрозуміла, що, попри сором, їй було приємно, що чоловік купує їй одяг і цікавиться її зовнішністю. Вона раніше навіть мріяти про таке не могла і зараз була просто приголомшена.

Нора зашарілася, серце гупало в грудях. Їй паморочилося в голові, але це було приємне відчуття.

Коли вони залишили магазин, то Нора дізналася, що за плаття він заплатив п’ятсот доларів. П’ятсот доларів! Навіть якби сукня коштувала п’ятдесят, Нора повісила б її у шафі й замріяно милувалася нею. Її б цілком таке влаштовувало. Але сукню за п’ятсот доларів доведеться носити, навіть якщо вона виглядатиме в ній, як остання дурепа, як Попелюшка, котра вдає із себе принцесу.

Увечері наступного дня, за дві години до приїзду Трейвіса і подальшого вояжу в «Ток оф зе таун», Нора кілька разів приміряла сукню. Потім вона кілька разів перебирала вміст свого гардеробу, в паніці шукаючи щось скромніше, проте так нічого і не знайшла, оскільки в неї ніколи не було годящого одягу для походу в розкішний ресторан.

Незадоволено дивлячись на себе у дзеркало у ванній, Нора промовила:

— Ти схожа на Дастіна Гоффмана з «Тутсі»[41].

Нора раптом засміялася, бо зрозуміла, що занадто самокритична. Але по-іншому вона не могла, позаяк почувалася чоловіком у сукні. В таких ситуаціях почуття перемагали правду, тому сміх швидко урвався.

Потім у неї було два напади фрустрації, вона плакала і навіть хотіла скасувати побачення, проте бажання побачити Трейвіса перемогло, і вона подумки змирилася із принизливим вечором, що чекав на неї. Закрапавши очі «мурине»[42], щоб приховати почервоніння, Нора знову одягнула сукню, щоб за якийсь час зняти її.

Трейвіс приїхав на початку восьмої. Чорний костюм надавав йому елегантного вигляду. Нора була вдягнута у безформне синє плаття і темно-сині черевики. Трейвіс промовив:

— Я почекаю.

— Хех, а навіщо? — запитала Нора.

— Сама знаєш, — відповів Трейвіс, маючи на увазі перевдягання.

Нора знайшла слабку відмовку і, нервуючи, швидко промовила:

— Трейвісе, вибач! Сталося щось жахливе: я пролила каву на сукню.

— Я почекаю тут, — промовив Трейвіс, прямуючи до арки, що вела у вітальню.

Нора не здавалася:

— Цілий кавник.

— Краще поспіши, бо я замовив столик на пів на восьму.

Заспокоюючи себе, що іронічний шепіт або навіть регіт в ресторані — то пусте, бо її повинна цікавити лише думка Трейвіса, вона перевдягнулася у сукню від Діани Фрайс. Нора пошкодувала, що розпустила зачіску, яку Мелані зробила їй кілька днів тому. Можливо, це б допомогло.

Хоча ні, це виглядало би ще безглуздіше.

Коли Нора знову спустилася вниз, Трейвіс посміхнувся і промовив:

— Ти прекрасна.

Нора так і не дізналася, чи їжа у «Ток оф зе таун» була такою ж хорошою, як і репутація закладу. Вона навіть не доторкнулася до їжі. Пізніше Нора навіть не могла пригадати інтер’єр ресторану, хоч обличчя інших відвідувачів — особливо обличчя актора Джина Гекмена — закарбувалися у її пам’яті, бо вона була впевнена, що весь вечір усі лише витріщалися на неї зі здивуванням і презирством.

Посеред вечері Трейвіс, прекрасно розуміючи її стан, поставив келих з вином, нахилився до неї і тихо промовив:

— Норо, чесно, ти виглядаєш чудово, що б ти не думала. Якби в тебе раніше було щось подібне, ти б зрозуміла, що сподобалася більшості чоловіків у цій залі.

Але вона знала правду і була готова її почути. Якщо чоловіки дійсно дивилися на неї, то не через те, що вона була гарненькою. Будь-хто дивився б на індичку з мітелкою, яка видає себе за паву.

— Без косметики ти виглядаєш гарнішою за всіх жінок у цій залі, — промовив Трейвіс.

Ні, тут справа не в косметиці. На неї витріщалися з іншої причини. Коли жінку в сукні за п’ятсот доларів запрошують у дорогий ресторан, то вона причепурюється як може, використовуючи помаду, олівець для очей, косметику, рум’яна і багато чого іншого. А Нора ніколи навіть і не думала про таке.

Хоч шоколадний мус на десерт був смачний, Норі він здався схожим на клейстер і постійно застрягав у горлі.

Вони з Трейвісом довго розмовляли останні кілька тижнів. Їм було напрочуд легко ділитися інтимними почуттями та думками. Нора дізналася, чому Трейвіс був самотній, незважаючи на вроду та відносний достаток, і, своєю чергою, зізналася Трейвісу, чому в неї така низька самооцінка. Коли Нора не могла більше давитися мусом і попросила відвезти її додому, він тихо сказав:

— Якщо є на світі справедливість, то Вайолет Дейвон цього вечора смажиться у пеклі.

Нора в шоці сказала:

— Ні, ні. Вона не була вже настільки поганою.

Всю дорогу назад Трейвіс мовчав у роздумах.

Коли він прощався з Норою біля дверей, то запропонував зустрітися з Гаррісоном Ділвортом — юристом тітки, який вів дрібні справи Нори.

— Висновуючи з того, що ти мені розповіла, Ділворт як ніхто знає твою тітку, — промовив Трейвіс. — Готовий заприсягнутися, що він розповість такі речі, які зірвуть цю бісову хватку, якою вона тримає тебе, навіть будучи в могилі.

— Але тітка Вайолет не мала ніяких зловісних таємниць, — промовила Нора. — Вона насправді була простою, нещасною.

— Такою ж нещасною, як моя задниця, — сказав Трейвіс.

Він наполягав доти, доки Нора таки не погодилася на зустріч із Гаррісоном Ділвортом.

Пізніше, нагорі у спальні, коли вона хотіла зняти сукню від Діани Фрайс, то усвідомила, що не хоче роздягатися. Весь вечір вона чекала цього моменту, бо відчувала себе як у карнавальному костюмі. Але тепер, подумки переживаючи цей вечір, Нора з теплом згадувала його, і їй хотілося, щоб це тепло не зникало. Вона так і заснула в сукні за п’ятсот доларів, як сентиментальна школярка.

Офіс Гаррісона Ділворта було ретельно обставлено, щоб створити враження доброчесності, стабільності та надійності. Стіни були оббиті вигадливими дубовими панелями, вікна закривали важкі штори волошкового кольору, що висіли на латунному карнизі. Полиці було заставлено книгами з права у шкіряних палітурках. Завершував цю картину масивний дубовий стіл.

У Ділворті дивним чином поєднувалися Гідність, Непідкупність… і Санта Клаус. Це був високий і опасистий чоловік із густим сивим волоссям. Хоч йому перевалило вже за сімдесят, він працював повний тиждень. Гаррісон полюбляв костюми-трійки та темні краватки. Попри те що він уже тривалий час жив у Каліфорнії, глибокий, плавний і добре поставлений голос видавав його східне походження. Без сумніву, він виріс, виховувався і здобув освіту у вищих суспільних колах. Водночас його очі весело блищали, тепла і жвава посмішка нагадувала посмішку Санти.

Гаррісон не відсторонювався від Нори та Трейвіса шириною свого столу. Всі вони розмістилися у зручних кріслах навколо журнального столика, на якому стояла велика вотерфордська[43] ваза.

— Я не знаю, що ви бажаєте дізнатися. У вашої тітки не було жодних таємниць, тому якщо ви очікуєте на якісь великі страхітливі відкриття, які змінять ваше життя…

— Я це знала, — сказала Нора. — Вибачте, що потурбували вас.

— Зачекай, — зупинив її Трейвіс. — Дай пану Ділворту закінчити.

Юрист промовив:

— Вайолет Дейвон була моєю клієнткою. Як юрист, я повинен берегти таємниці своїх клієнтів навіть після їхньої смерті. Зрештою, я так вважаю, хоч деякі мої колеги не обтяжують себе таким вічним зобов’язанням. Звісно ж, я розмовляю з найближчою родичкою і спадкоємицею Вайолет. Тому мені, по суті, нема чого приховувати, фактично нічого. Отже, в мене є моральне право сказати, що я думаю про вашу тітку. Навіть адвокатам, священикам і лікарям це дозволено.

Гаррісон, глибоко вдихнувши і спохмурнівши, промовив:

— Мені вона ніколи не подобалася. Я вважав її вузьколобою і надзвичайно егоїстичною жінкою, яка, м’яко кажучи… мала проблеми із психікою. І виховувала вона вас, Норо, злочинними методами. Не в юридичному сенсі, що могло би привернути увагу органів. Але менш злочинними і жорстокими вони від того не стають.

Скільки Нора себе пам’ятала, всередині у неї наче був якийсь вузол, що стискав органи та судини, тримав її в напруженні й уповільнював кровообіг. Через нього їй доводилося стримувати свої емоції. Вона почувалася машиною, якій бракує палива. Аж нараз слова Гаррісона розв’язали той вузол, і тепер Нора вперше відчула, як її тілом на повну силу розтікається життя, не зустрічаючи перешкод.

Нора знала, що Вайолет зробила з нею. Але цього усвідомлення було недостатньо, щоб подолати те похмуре виховання. Їй потрібно було, щоб тітку засудив хтось інший. Трейвіс уже зробив це, і Норі трохи полегшало. Але цього було недостатньо, бо Трейвіс не знав Вайолет і його слова звучали не настільки авторитетно. Гаррісон, на відміну від Трейвіса, добре знав тітку, тому його слова звільнили Нору від пут.

Вона сильно тремтіла, її обличчям котилися сльози, але вона цього не помічала, поки Трейвіс не поклав їй руку на плече, щоб заспокоїти. Нора почала ритися в сумочці у пошуках носовичка.

— Вибачте.

— Моя люба, — звернувся до неї Гаррісон. — Не слід вибачатися за те, що ви позбавилися від залізної шкаралупи, у якій провели все життя. Я вперше бачу вас такою схвильованою, бо до цього часу ви проявляли хіба що надзвичайну сором’язливість, і це прекрасне видовище.

Повернувшись до Трейвіса, щоб Нора могла витерти сльози, Гаррісон запитав:

— Чого ви ще від мене очікуєте?

— Нора не знає про деякі речі, які їй слід було б знати. Я не думаю, що, розповівши їх, ви порушите своє суворе правило про адвокатську таємницю.

— Наприклад?

— Вайолет Дейвон не працювала жодного дня, але жила у достатку і ніколи не потерпала від злигоднів. Вона залишила Норі кошти, яких їй вистачить на все життя, принаймні якщо та буде постійно сидіти вдома і вести відлюдницький спосіб життя. Звідки в неї ці гроші?

— Звідки гроші? — здивовано запитав Гаррісон. — Без сумніву, Нора знає звідки.

— Ні, — відповів Трейвіс.

Нора підняла голову і помітила, що Гаррісон Делворт вражено дивиться на неї. Відтак він кліпнув і промовив:

— У чоловіка Вайолет справи йшли відносно непогано. Він помер доволі молодим, і Вайолет все успадкувала.

Нора витріщилася на нього й затамувала подих.

— Чоловіка?

— Його звали Джордж Ольмстед, — відповів юрист.

— Жодного разу не чула цього імені.

Гаррісон знову швидко кліпнув, наче йому в очі потрапив пісок.

— Вайолет жодного разу не розповідала про свого чоловіка?

— Ні.

— Але невже сусіди…

— Ми не спілкувалися з сусідами, — сказала Нора. — Вайолет не любила їх.

— Загалом кажучи, на той час, коли ви вже жили разом із Вайолет, — додав Гаррісон, — там уже мешкали нові сусіди.

Нора висякалась і відклала носовичок. Вона досі тремтіла. Її раптове звільнення від пут спричинило сильний емоційний струс. Але зараз емоції поступово згасали, поступившись місцем цікавості.

— Все гаразд? — запитав Трейвіс.

Нора кивнула, а потім почала свердлити його поглядом.

— Ти знав, чи не так? Я маю на увазі, про чоловіка. Ось чому ти і привів мене сюди.

— Я підозрював, — відповів Трейвіс. — Якби Нора успадкувала все від своїх батьків, то знала би про це. Той факт, що вона не говорила про те, звідки гроші… ну, здається, цьому є лише одне пояснення: це гроші її чоловіка і, найімовірніше, з ним були якісь проблеми. Це пояснює, чому вона так погано думала про людей, зокрема чоловіків.

Юрист був такий розгублений і схвильований, що не міг всидіти. Він підвівся і пройшов повз величезний старовинний глобус, що підсвічувався зсередини. Здавалося, він зроблений з пергаменту.

— Дивовижно! Отже, ви ніколи не розуміли, чому Вайолет Дейвон була такою мізантропкою і підозрювала всіх у найгірших намірах?

— Ні, — сказала Нора. — Гадаю, мені й не потрібно було розуміти. Я сприймала все як належне.

Крокуючи, Гаррісон промовив:

— Так, це правда. Я підозрював, що у Вайолет навіть замолоду була параноя на початковій стадії. А коли вона зрозуміла, що Джордж зраджував їй, то у неї в голові щось клацнуло і хвороба почала прогресувати.

— Чому Вайолет не змінила своє дівоче прізвище, якщо була одружена з Ольмстедом? — запитав Трейвіс.

— Вона не хотіла носити це ім’я і прокляла його, — сказав Гаррісон. — Вайолет фактично палицею виштовхала його з дому! Коли ж вона подала на розлучення, він раптом помер. Як я вже говорив, Вайолет дізналася про його романи з іншими жінками й ошаленіла. Я не звинувачую бідолаху Джорджа, оскільки, гадаю, вдома він не отримував багато любові. Він усвідомив, що зробив помилку, вже через місяць після шлюбу.

Гаррісон зупинився біля глобуса, поклавши руку на вершину світу, і замислився. Зазвичай він виглядав молодшим свого віку, але, коли занурився у спогади минулих років, риси його обличчя посуворішали, а блакитні очі потьмяніли. За мить він похитав головою і продовжив:

— Так, то були інші часи. Тоді жінка, яку покинув чоловік, ставала об’єктом презирства і кепкувань. Але навіть на той час, гадаю, те, що зробила Вайолет, було занадто. Вона спалила весь його одяг і поміняла всі замки в будинку… Вайолет навіть отруїла його улюбленого спаніеля й відправила йому посилку з трупом.

— Господи… — промовив Трейвіс.

Гаррісон продовжив:

— Вайолет узяла своє дівоче прізвище, позаяк більше не хотіла жодним чином пов’язувати себе із Джорджем. Вона сама твердила, що їй було огидно носити прізвище Джорджа Ольмстеда, хоча на той час він уже був мертвий. Вайолет нікому нічого не пробачала.

— Це правда, — підтвердила Нора.

Гаррісон скривився від неприємного спогаду і продовжив:

— Коли Джордж загинув, Вайолет не приховувала свого задоволення.

— Загинув?

Нора очікувала, що адвокат розповість про те, як тітка Вайолет убила Джорджа Ольмстеда і якимось чином уникнула відповідальності.

— Він потрапив в аварію сорок років тому, — сказав Гаррісон. — Не впорався з керуванням на Коуст-хайвей, коли їхав додому з Лос-Анджелеса, і злетів із траси. В ті часи там не було огорожі. Він упав з дуже крутого насипу — метрів двадцять заввишки. Його машина, великий чорний «паккард», кілька разів перекотилася і приземлилася на скелі. Вайолет успадкувала все, бо хоч вона й подала на розлучення, Джордж не встиг змінити заповіт.

— Отже, Джордж Ольмстед не лише зрадив Вайолет, а й помер, позбавивши її можливості мститися, — промовив Трейвіс. — Тому вона спрямувала свою лють на весь Божий світ.

— І, зокрема, на мене, — додала Нора.

Того ж вечора Нора розповіла Трейвісу про своє захоплення живописом. До цього часу вона не згадувала про свої мистецькі потуги, а він не бував у її спальні, тому й не бачив ні мольберта, ні фарб, ні рисувальної дошки. Нора сама не розуміла, чому тримала цю частину свого життя в таємниці. Вона іноді згадувала про те, що цікавиться мистецтвом, тому вони часто відвідували музеї та галереї, але ніколи не зізнавалася, що й сама малює, оскільки боялася, що йому не сподобаються її картини.

А якщо він вирішить, що вона бездарна?

Окрім книжок, Нору в ті похмурі й самотні роки рятував живопис. Вона вважала, що в неї досить добре виходить, але була занадто сором’язливою і вразливою, щоб комусь у цьому зізнатися. А якщо вона погано малює чи в неї нема таланту і вона просто гає час? Мистецтво для неї було основним способом самовираження. Її невиразне і тендітне «я» трималося на волосинці, тому їй конче необхідно було вірити у свій хист. Думка Трейвіса важила для неї більше, ніж вона могла висловити. Якщо ж він не оцінить її картин, то це буде для неї цілковитим крахом.

Проте після візиту до Гаррісона Ділворта Нора знала, що пора ризикнути. Правда про Вайолет Дейвон випустила на волю ув’язнені почуття Нори. Тепер на неї чекав довгий шлях в’язничним коридором, що виводив її з камери у навколишній світ, і повернення назад уже не буде. Тому Норі слід бути відкритою для всіх вражень нового життя, а отже, готовою і до гіркоти невизнання та розчарування. Без ризику в цьому світі годі чогось домогтися.

Повернувшись додому, Нора хотіла повести Трейвіса нагору й показати півдюжини своїх останніх картин. Але сама думка про те, що в її спальні побуває чоловік, навіть із найневиннішими намірами, занадто її тривожила. Так, одкровення Гаррісона Ділворта звільнили її, тож світ для неї стрімко розширявся, але Нора ще не була повністю розкутою. Тому вона попросила Трейвіса й Ейнштейна посидіти на одному з великих диванів у вітальні, захаращеній меблями, а сама вирішила знести деякі свої роботи вниз. Вона ввімкнула всі лампи, розкрила штори на вікнах і промовила:

— Я скоро буду.

Піднявшись нагору, Нора взялася гарячково перебирати десять картин, складених у спальні, роздумуючи, які з них показати першими. Нарешті вона зупинилася аж на чотирьох полотнах, хоч їх було й незручно нести. На півдорозі Нора зупинилась на сходах і, затремтівши від хвилювання, вирішила віднести їх назад, а взяти інші. Проте, зробивши кілька кроків, вона зрозуміла, що так можна цілий день вибирати. Нагадавши собі, що без ризику в цьому світі нічого не доможешся, вона глибоко вдихнула і швидко подріботіла вниз із чотирма картинами, які вибрала з самого початку.

Трейвісу не просто сподобалися картини. Він був у захваті.

— Господи, Норо, це не просто хобі, це справжнє мистецтво.

Вона розставила картини на чотирьох стільцях. Трейвіс не міг дивитися на них, просто сидячи на дивані, він підвівся, щоб розглянути їх ближче, і зараз ходив від полотна до полотна.

— В тебе чудові фотореалістичні картини, — промовив Трейвіс. — Я не мистецтвознавець, але ладен заприсягнутися, що в тебе талант, як у Ваєта. А ось ця картина… вона взагалі приголомшлива…

Від компліментів Трейвіса Нора геть зашарілася. Їй довелося зглитнути слину, щоб відповісти.

— І тут є сюрреалістичні штрихи.

Нора принесла два пейзажі та два натюрморти. Один пейзаж і натюрморт справді були зроблені у фотореалістичному стилі, у двох інших, крім фотореалізму, відчувався ще й сюрреалізм. Наприклад, на натюрморті було зображено кілька склянок з водою, карафка, ложки та нарізаний лимон на тарілці, виписаний до найдрібніших деталей. На перший погляд, вони виглядали дуже реалістично, проте уважний спостерігач міг помітити, що одна зі склянок мовби «вросла» у поверхню столу, а один зі шматочків лимона «проникав» через скляну стінку склянки.

— Вони чудові, — промовив Трейвіс. — А ще є?

Звісно ж!

Нора ще двічі сходила до спальні і принесла загалом ще шість картин.

З кожним полотном захоплення Трейвіса зростало. Його захват був непідробним. Спочатку Нора подумала, що він збиткується з неї, але незабаром упевнилася, що він говорить напрочуд щиро.

Переходячи від полотна до полотна, Трейвіс зауважив:

— У тебе чудове відчуття кольору.

Ейнштейн ходив за Трейвісом, тихо гавкаючи і жваво вимахуючи хвостом, наче згоджувався з кожним його словом.

— Кожна картина має свій настрій, — промовив Трейвіс.

Гав.

— Ти чудово передаєш рельєф. Мазки майже не відчуваються. Таке враження, що картина з’явилася на полотні якимось магічним чином.

Гав.

— Ніколи не повірю, що ти ніде не навчалася.

Гав.

— Норо, це можна продати. Будь-яка галерея розбере твої картини.

Гав.

— Ти не просто можеш заробляти… Гадаю, ти швидко здобудеш славу, чорт забирай!

Оскільки Нора ніколи не сприймала свою творчість всерйоз, то часто малювала одну картину поверх іншої, використовуючи одне й те ж полотно. В результаті багато картин було втрачено назавжди. Але на горищі Нора зберігала понад 80 своїх найкращих полотен. На прохання Трейвіса вони разом знесли з десяток картин, зняли з них пакувальний папір і розставили по всій кімнаті, яка вперше за Нориної пам’яті значно повеселішала й попривітнішала.

— Будь-яка галерея візьме твої роботи на виставку, — сказав Трейвіс. — До речі, давай завтра на вантажівці відвеземо їх до кількох галерей, покажемо їм картини і вислухаємо їхню думку.

— Ох, ні!

— Норо, обіцяю, ти не будеш розчарована.

Вона раптом розхвилювалася. Хоча її вразила перспектива мистецької кар’єри, все ж їй було страшно зробити цей великий крок. Їй здавалося, що це ніби стрибнути зі скелі.

— Ще рано, — промовила Нора. — Давай через тиждень… або через місяць… завантажимо їх у машину та відвеземо до галереї. Але не зараз, Трейвісе. Я просто не можу… зараз мені важко це зробити.

Трейвіс витріщився.

— Знову емоційне перевантаження?

Ейнштейн підійшов до Нори та потерся об її ногу, а відтак глянув із таким солодким виразом на морді, що Нора посміхнулася.

Почухавши пса за вухами, вона сказала:

— За ці дні дуже багато чого трапилося. Я не можу це все так швидко переварити, і в мене постійно паморочиться голова. Мені іноді здається, що я сиджу на каруселі, яка крутиться все швидше і швидше.

Нора в дечому була права, але не з цієї причини вона зволікала з демонстрацією своїх творів. Вона не хотіла поспішати, хотіла розтягнути насолоду від такої метаморфози, бо інакше могла дуже швидко перетворитися з відлюдькуватої старої діви у повноцінного учасника життя, якому поволі робиться нудно.

Нора обережно виходила у новий світ, так наче була інвалідом, змалку приреченим на ув’язнення в темній кімнаті з апаратурою життєзабезпечення, але потім якимось дивом видужала.

У тому, що Нора припинила своє відлюдництво, була не лише заслуга Трейвіса: Ейнштейн теж зіграв у цьому значну роль.

Вочевидь, ретривер вирішив, що Норі можна довірити таємницю своїх надзвичайних здібностей. Після фокусів із «Модерн брайд» та немовлям у Солванзі пес поволі почав демонструвати свій інтелект.

На «прохання» Ейнштейна Трейвіс розповів Норі про те, як знайшов ретривера в лісі, коли їх переслідувала якась дивна і небачена істота. Відтак він пригадав усі незвичайні вчинки пса з того часу, зокрема нічні напади тривоги, коли він іноді стояв біля вікна, вдивляючись у темряву, наче знав, що та невідома істота, що переслідувала їх у лісі, знайде його.

Одного разу вони довго сиділи на кухні у Нори, пили каву з домашнім ананасовим тортом і намагалися знайти пояснення незвичайного інтелекту пса. Коли Ейнштейн не був зайнятий десертом, він із цікавістю слухав, наче розуміючи, що йдеться про нього. Іноді він підвивав і нетерпляче ходив туди-сюди, наче шкодуючи, що його собачий голосовий апарат не дозволяє йому говорити. Проте якогось висновку вони так і не дійшли, позаяк підстави для цього були надто туманні.

— Гадаю, він міг би розповісти, звідки він і чому геть не схожий на інших собак, — сказала Нора.

Ейнштейн жваво замахав хвостом.

— Я в цьому впевнений, — підтвердив Трейвіс. — У нього людська самосвідомість. Він знає, що відрізняється від інших собак, і, наскільки я підозрюю, знає, в чому причина. Гадаю, він би розповів, якби знайшов спосіб це зробити.

Ретривер гавкнув один раз, пробігся кухнею, поглянув на них розпачливим поглядом і почав «пританцьовувати» — достоту як украй схвильована людина. Врешті-решт він улігся на підлогу, поклавши морду на лапи й тихенько підвиваючи.

Найбільше Нору зацікавила історія про той вечір, коли пес розхвилювався через домашню бібліотеку Трейвіса.

— Він знає, що книги — це засіб комунікації, — сказала Нора. — Можливо, він розуміє, що вони допоможуть подолати комунікаційний бар’єр між ним та людьми.

— Яким чином? — запитав Трейвіс, підчепивши виделкою ще один шматок торта.

Нора знизала плечима.

— Не знаю. А можливо, проблема в тому, що в тебе не ті книжки. Ти казав, що в тебе лише романи? Можливо, тут потрібні книжки з картинками, на які він зможе відреагувати. Якщо ми підберемо такі книги і журнали, розкидаємо по підлозі й попрацюємо з Ейнштейном, то знайдемо можливість із ним поспілкуватися.

Ретривер встав і подибав до Нори. Висновуючи з виразу його морди і впевненого погляду, вона зрозуміла, що пропозиція вдала. Тому жінка вирішила, що завтра принесе для проби з десяток книг та журналів.

— Треба запастися терпінням, — попередив Трейвіс.

— У мене море терпіння.

— Так, але іноді Ейнштейн змушує по-іншому подивитися на світ.

Повернувшись до Трейвіса, пес почав пирхати.

Після перших експериментів у середу і четвер перспективи знайти спосіб комунікації з псом здавалися вже не такими райдужними. Але до прориву залишалося недовго. У п’ятницю ввечері, 4 червня, трапилося щось таке, після чого їхнє життя змінилося кардинально.

2

«…Повідомлення про крики у новому кварталі Бордо Рідж…»

У п’ятницю ввечері, 4 червня, менш ніж за годину до заходу, сонце ще посилало свої золотисто-мідні промені на округ Оріндж. Це був другий день пекельної спеки, коли стовпчик термометра піднявся вище 30 °C. Тротуар та будинки за день поглинули тепло й тепер віддавали його у повітря. Крони дерев утомлено похилилися. Природа німувала. Шум автомобілів на автомагістралях та вулицях міст поменшав — здавалося, що густе повітря притлумлює гудіння моторів і звуки клаксонів.

«…Повторюю: Бордо Рідж, недобудова, східна окраїна…»

На невеликих північно-східних схилах біля району Йорба-Лінда було безлюдно: передмістя тільки починало розростатися, тому мало хто тут їздив. Поодинокі автомобільні сигнали чи вереск гальм не лише звучали приглушено через спеку, а й дивовижним чином створювали скорботне, меланхолійне враження.

У патрульній машині сиділи помічники шерифа Тіл Портер і Кен Даймс. Тіл був за кермом, а Кен сидів поряд. В машині зламався кондиціонер, тому вентиляції не було. Вентиляційні отвори чомусь також не подавали повітря. Бічні вікна були опущені, але в седані все одно було спекотно, як у духовці.

— Ти смердиш, як здохлий кабан, — сказав Тіл Портер.

— Невже? — перепитав Кен Даймс. — А ти не лише смердиш, як здохлий кабан, а й навіть схожий на нього.

— Справді? А ти, я бачу, любиш здохлих кабанів.

Незважаючи на спеку, Кен посміхнувся.

— Невже? А мені твої баби розповідали, що ти злягаєшся, як здохлий кабан.

Ці недолугі жарти не могли приховати їхньої знудженості. Виклик теж не обіцяв нічого цікавого: напевно, якийсь нещасний випадок із дітьми. Вони люблять гратися на будмайданчиках. Помічникам було по тридцять два роки. Обидва — кремезні чоловіки, колишні футболісти університетської збірної. Вони не були братами, але їх об’єднували братні почуття, оскільки вони вже шість років служили разом.

Тіл звернув з окружної дороги на ґрунтівку, яка вела в район нової забудови Бордо Рідж. Тут на різній стадії будівництва містилося близько 40 будинків. Лише кілька з них були поштукатурені, а решта представляла собою голі каркаси.

— Яка маячня! — обурювався Кен. — Не можу повірити, що люди на це клюють. Чорт забирай, хто додумався дати назву «Бордо Рідж» новому кварталу в Південній Каліфорнії. Невже вони справді вірять у те, що тут колись виростуть виноградники? Вони назвали його «Рідж», хоч це рівнина між пагорбами. Назва символізує спокій — але це зараз. А що тут буде через п’ять років, коли побудують ще три тисячі будинків?

— Так, а мене ще вбиває слово «міні-садиба», — утрутився Тіл. — Що за херня! Ніхто при здоровому глузді не назве це садибою, хіба що росіяни, які живуть по дванадцять чоловік в одній квартирі. Це звичайні будинки на одну сім’ю.

На вулицях Бордо Ріджа уже були прокладені бетонні тротуари та стічні канави, але асфальту ще не було. Тіл їхав повільно, щоб не здіймати пилюку, хоча це не допомагало. Вони з Кеном роздивлялися каркаси недобудов з обох сторін, шукаючи дітей, які могли потрапити в біду.

На західній окраїні Бордо Ріджа, біля кордонів містечка Йорба-Лінда, розташувалося селище, в якому вже жили люди. Саме звідти поліція й отримала сигнал про крики з недобудов. Оскільки цей район ще не став частиною міста, скарга потрапляла під юрисдикцію департаменту окружного шерифа.

В кінці вулиці полісмени побачили білий пікап «Тулеманн бразерз» — компанії, що будувала Бордо. Його було припарковано навпроти трьох майже завершених будинків.

— Здається, охоронці ще тут, — сказав Кен.

— Або нічний сторож прийшов трохи раніше, — припустив Тіл.

Вони припаркувалися за автомобілем компанії, вилізли з душної патрульної машини й завмерли, прислухаючись. Навколо панувала тиша.

— Гей! Є тут хто? — крикнув Кен.

Його голос луною пронісся порожнім селищем.

— Хочеш оглянути все? — запитав він товариша.

— Хоча сенсу в цьому ніякого, — промовив Тіл, — але доведеться.

Кен досі не вірив, що в Бордо щось могло трапитися. Мабуть, пікап просто залишили в кінці дня, як і інше обладнання, що стояло тут усю ніч, як-от кілька міні-екскаваторів на довгій вантажівці, а також один гідравлічний зі зворотною лопатою. Скидалося на те, що, найімовірніше, кричали діти, котрі тут гралися.

Із машини вони взяли ліхтарики, бо хоча електрику в селищі вже провели, проте у недобудовах світла ще не було.

Поправивши револьвери в кобурах радше за звичкою, ніж із остороги, поліцейські ввійшли у найближчу недобудову. Вони нічого конкретного не шукали, просто оглядали місце ймовірної події, що зазвичай займає половину часу поліцейського.

Вперше за весь день війнув легенький вітерець, задуваючи в будинок хмари тирси. Сонце швидко котилося на захід, і від каркасу стін на підлогу падали гратчасті тіні. Останні промені світла, які із золотистих перетворювалися у брудно-червоні, надавали повітрю відтінок, схожий на відсвіти з доменної печі. На бетонній підлозі валялися цвяхи, які виблискували у вогняному світлі та подзенькували під ногами.

— Я гадав, що за сто вісімдесят тисяч баксів кімнати будуть більшими, — промовив Тіл, підсвічуючи ліхтариком темні закапелки.

Зробивши глибокий ковток пропахлого тирсою повітря, Кен промовив:

— Чорт забирай, та за такі гроші кімнати тут повинні бути, як зали очікування в аеропортах.

Вони вийшли на вузький задній двір і вимкнули ліхтарики. Місцевість навколо домів ще не була облаштована, тож повсюди валялося будівельне сміття: дерев’яні уламки, бетон, шматки толю, дроти, цвяхи, обрізки труб з ПВХ, кедрові дошки, що їх скинули з даху, пластикові стаканчики та коробки з-під біґ-маків, порожні бляшанки з-під кока-коли і ще багато різноманітного сміття.

До загорожі тут іще також не дійшли руки, тому звідси було видно задні двори всіх дванадцяти будинків уздовж вулиці. На землю вже опускалися фіолетові тіні, але їм було видно, що у дворах нікого нема.

— Жодних ознак погрому, — сказав Тіл.

— Жодних стурбованих паняночок, — додав Кен.

— Ну давай принаймні пройдемося між будинками, — запропонував Тіл. — Треба ж якось відпрацьовувати гроші платників податків.

У десятиметровому проході між двома будинками лежав труп.

— Дідько, — сказав Тіл.

Чоловік лежав навзнак, наполовину схований тінню, і в брудно-червоних відсвітах надвечірнього сонця виднілася лише нижня частина тіла. Спочатку Кен та Тіл не зрозуміли, на яке жахіття вони наткнулися, але, схилившись над трупом, Кен із жахом уздрів, що в чоловіка вирвані всі нутрощі.

— Господи… його очі, — промовив Тіл.

Кен підвів голову від понівеченого тіла і побачив порожні очниці жертви.

Відступаючи у засмічений двір, Тіл дістав револьвер.

Кен також відійшов від понівеченого трупа і витягнув револьвер з кобури. Хоча він весь день тільки те й робив, що пітнів, проте зараз відчув, що його пройняв геть інший піт — холодний, неприємний, пропахлий страхом.

«Дисоціативи[44], — подумав Кен. — Лише останній мудак, обколотий дисоціативами, може так жорстоко розправитися з людиною».

У Бордо Ріджі панувала тиша, рухалися тільки тіні, довшаючи з кожною миттю.

— Це справа рук якогось наркоші під кайфом, — висловив свою підозру Кен.

— Я теж так гадаю, — сказав Тіл. — Продовжимо пошуки?

— Тільки не вдвох! Викличемо когось на підмогу.

Вони пішли назад, озираючись навсібіч, поки до них не долинули якісь звуки. Щось грюкнуло, потім почулося бряжчання заліза і звук розбитого скла.

Кен не сумнівався у походженні звуків. Вони лунали з найближчого із трьох майже добудованих будинків, призначених слугувати взірцем для покупців.

Якби навколо не було нічого підозрілого і вони не знали, звідки починати пошуки, то поліцейські мали би повне право повернутися до патрульної машини і викликати підмогу. Але коли вони почули цей шум, то їхні підготовка та «чуйка» спонукали до рішучіших дій. Поліцейські пішли на задній двір.

Внутрішні приміщення дому знадвору не проглядалися, оскільки на оббиті рубероїдом дошки була прибита дротяна обшивка і півбудинку було вже поштукатурено. Штукатурка виявилася сирою, схоже, її наклали лише сьогодні. Більшість вікон уже було засклено, а там, де не встигли, заклали пройми шматками непрозорого пластику.

Зсередини знову долинув грюкіт, голосніший за попередній. Потім почувся дзенькіт розбитого скла.

Кен Даймс смикнув розсувні скляні двері, які вели з вітальні на задній двір. Вони не були замкнені.

Тіл знадвору спробував роздивитися вітальню через скло. Хоча до будинку досі потрапляло світло, бо на дверях і вікнах не було занавісок, там панували сутінки. Побачивши, що всередині нікого немає, Тіл з ліхтариком в одній руці і «сміт-вессоном» в іншій прослизнув крізь напіввідчинені двері.

— Зайди спереду, — прошепотів Тіл. — Тепер покидьок не втече.

Пригнувшись, щоб його не було видно з вікна, Кен побіг довкола будинку до парадного входу, щокроку очікуючи, що з даху чи віконної пройми на нього ось-ось щось стрибне.

Усередині вітальня була оббита гіпсокартоном, а стеля поштукатурена. Вона з’єднувалася з кімнатою для сніданків і кухнею, без жодного натяку на двері. На кухні вже були вмонтовані дубові шафки, але плитку ще не встигли покласти.

У будинку стояв вапняний запах штукатурки, змішаний з морилкою.

У кімнаті для сніданків Тіл прислухався, чи не пролунають, бува, знову руїнницькі звуки.

Тиша.

Як у більшості каліфорнійських типових будинків, зліва була їдальня, за нею — кухня, вітальня, передпокій і кабінет. Якщо піти крізь хол, що веде з кімнати для сніданків, то потрапите в кімнату для прання, ванну першого поверху, прикомірок для одягу, а насамкінець — у передпокій. Тіл не бачив різниці між маршрутами, тому пішов у хол, щоби перевірити кімнату для прання.

У темній кімнаті не було вікон. Залишивши двері напіввідчиненими, Тіл освітив ліхтариком жовті шафки та порожні місця, призначені для пральної машинки й сушки. Він також вирішив глянути ще за самі двері, де, на його думку, мали би бути зливальниця і підсобний стіл. Тіл відчинив двері й швидко зайшов, освітивши кімнату ліхтариком і спрямувавши туди револьвер. Як він і думав, там стояли зливальниця з неіржавної сталі та підсобний стіл. Але вбивці там не було.

У цю мить Тіл нервував більше, ніж за кілька останніх років, оскільки йому ніяк не йшла з голови моторошна картина: труп чоловіка з порожніми очницями.

«Ти не просто боїшся, — подумав він. — Зізнайся, ти настрашений до всирачки».

У дворі перед будинком Кен перестрибнув вузьку канаву і пішов у бік парадного входу. Подвійні двері були зачинені. Кен озирнувся і переконався, що ніхто не збирається втікати. У сутінках Бордо Рідж був схожий не на район, у якому ведеться будівництво, а радше на розбомблений квартал: тіні та пил створювали ілюзію руїн.

Тіл Портер розвернувся у кімнаті для прання, щоб іти в хол. Справа від нього, там, де стояло кілька жовтих шаф, були двері півметра завширшки та два метри завдовжки. Вони вели до комірчини для швабр. Зненацька ті двері розкрилися навстіж і звідти, неначе чорт із табакерки, вистрибнула якась істота. На мить він подумав, що це дитина у прогумованій масці якогось монстра. Тіл не зміг чітко роздивитися те з’явисько у світлі ліхтарика, бо повернув його в інший бік. Але за мить він зрозумів, що істота справжня, бо її округлі очі, що тьмаво світилися, явно були не з пластику чи скла. Він вистрелив з револьвера, але поцілив у бік холу, і куля застрягла у стіні, не завдавши нікому шкоди. Коли Тіл почав обертатися обличчям до потвори, вона кинулася на нього, зашипівши, наче змія. Борсаючись, він знову вистрелив, але цього разу вцілив у підлогу. У замкнутому просторі звук пострілу оглушив Тіла. А тоді істота штурхонула його до зливальниці, вирвавши револьвер. Ліхтарик теж випав у нього з руки і покотився в куток. Вільною рукою Тіл спробував ударити монстра, але, поки його кулак досягнув мети, відчув страшенний біль у животі, так наче йому встромили кілька кинджалів. Тіл одразу ж зрозумів, що з ним трапилося, і почав кричати. У темряві над його перекошеним від болю обличчям схилилася потворна жовтоока пика. Тіл знову закричав, почав щосили смикатися, а тоді відчув, як йому в горло встромилися нові кинджали…

Кен Даймс був за чотири кроки від парадного входу, коли почув крик Тіла, в якому змішалися здивування, страх і біль.

— От чорт!

Подвійні двері, вкриті дубовим лаком. Щоправда, права стулка втримувалася вгорі і внизу спеціальними защіпками, а ліва була незачинена. Кен увірвався всередину, забувши про небезпеку, і зупинився у напівтемному передпокої.

Крики стихли.

Кен увімкнув ліхтарик. Справа була порожня вітальня, а зліва — порожня комірчина. Сходи на другий поверх. Нікого.

Абсолютна тиша, як у вакуумі.

Кен спочатку не хотів кликати Тіла, позаяк боявся, що тим виявить себе, проте потім зрозумів, що світло ліхтарика і так видає його, а без нього ніяк. Тому плювати на окрик.

— Тіле!

Його голос луною відбивався у порожніх кімнатах.

— Тіле, ти де?

Мовчання.

Напевне, Тіл уже мертвий, інакше він би відповів.

Або ж його поранено і він лежить непритомний і помирає. В такому разі краще повернутися до поліцейської машини і викликати швидку.

Ні. Якщо його напарник у біді, то Кену слід швидко знайти його і надати першу допомогу. Тіл може померти, поки Кен зв’яжеться зі «швидкою». Так довго чекати ризиковано.

Окрім того, треба якось дати собі раду з убивцею.

У вікно тепер проникало обмаль світла, оскільки надворі вже споночіло. Кену довелося повністю покластися на ліхтарик. Але це теж був не кращий вихід, оскільки з кожним рухом його променя тіні наче оживали, створюючи враження, що вбивці довкола.

Залишивши парадні двері відчиненими і тримаючись ближче до стіни, Кен крався вузьким коридором, що вів на задній двір. Один із його черевиків скрипів на кожному кроці. Кен тримав револьвер напохваті просто перед собою, а не націленим у підлогу чи в стелю, бо в той момент йому було начхати на інструкції.

Справа він побачив відкриті двері шафи. Слава Богу, нікого.

Запах його власного поту перебивав запах вапна та морилки.

Кен дійшов до туалету, що був зліва, і нашвидку посвітив ліхтариком, але нічого екстраординарного там не побачив, хіба що злякався свого власного відображення у дзеркалі.

Просто перед ним відкривалася задня частина будинку — вітальня, кімната для сніданків, кухня. Зліва двері були відчинені. У промені ліхтарика, який раптом почав різко тремтіти в руці, Кен побачив Тіла, котрий лежав на підлозі у кімнаті для прання. Там було стільки крові, що Кен не сумнівався: Тіл мертвий.

На Кена наринула хвиля страху, але водночас він відчув горе, лють, ненависть і палке бажання помсти.

Позаду щось грюкнуло.

Кен закричав і повернувся обличчям до ворога.

Але в коридорі справа та кімнаті для сніданків зліва нікого не було.

Звук пролунав у дворі навпроти будинку. Хоч до нього дійшло лише відлуння, він знав, що це за звук: хтось зачинив парадні двері.

У тиші знову щось клацнуло — не так гучно, але якось тривожніше: хтось зачинив вхідні двері.

Вбивця пішов з дому і зачинив двері знадвору ключем? Але де він його взяв? У вбитого охоронця? І чому він зробив паузу перед тим, як їх закрити?

Найімовірніше, він зачинив двері не тільки для того, щоб затримати Кена, а й наче натякав йому, що полювання триває.

Кен хотів було вимкнути ліхтарик, оскільки той видавав його місцезнаходження, але фіолетово-сірі сутінки за вікном настільки погустішали, що в будинку було темно, хоч очі повиколюй. Тому без ліхтарика годі щось розгледіти.

Як чортів убивця знаходить дорогу в цій щоразу густішій темряві? Наркоман під дією дисоціативів робиться сильніший удесятеро. Але чи стосується це такою ж мірою і можливості нічного бачення?

У будинку було тихо.

Кен стояв, притулившись спиною до стіни коридору, і відчував запах крові Тіла. Який дивний металевий запах!

Клац. Клац. Клац.

Кен завмер і напружено вслухався, але після цих трьох коротких клацань більше нічого не почув. Це було схоже на звук швидких кроків по цементній підлозі, створюваний кимось, взутим у чоботи на шкіряній підошві або ж черевики з підківками.

Ці звуки були настільки швидкими і короткими, що Кен не міг зрозуміти, звідки вони лунають. Потім знову почулося: клац, клац, клац, клац — цього разу чотири кроки. Хтось ішов із передпокою у бік коридору, де стояв він.

Кен миттєво відштовхнувся від стіни і, присівши та спрямувавши ліхтарик і револьвер в бік нападника, приготувався стріляти. Проте в коридорі не було ні душі.

Дихаючи відкритим ротом, щоб не притлумлювати шумом свого дихання звуків від рухів ворога, Кен прокрався коридором у передпокій. Порожньо. Парадний вхід було зачинено, але ні у вітальні, ні на сходах, ні в кабінеті нікого не було.

Клац, клац, клац, клац.

Тепер звуки долинали геть з іншого боку, а саме із задньої частини будинку, де містилася кімната для сніданків. Убивця нечутно прокрався із передпокою крізь вітальню та їдальню, а тоді, перетнувши кухню, опинився у кімнаті для сніданків. Таким чином він, обійшовши дім зсередини, підібрався до Кена ззаду. Тепер покидьок входив у коридор, з якого щойно вийшов Кен. І хоча вбивця прокрався через усі кімнати нечутно, тепер він навмисно не приховував своєї присутності, щоб налякати свою жертву, наче кажучи: «Гей, я позаду тебе, я йду. Ти готовий чи ні?»

Клац, клац, клац.

Кен Даймс не був боягузом. Він був хорошим копом, який ніколи не пасував перед проблемами. Лише за сім років служби він отримав дві грамоти за відвагу, але цей невидимий, хворий на цілу голову сучий син, що вирізнявся надзвичайною жорстокістю… котрий скрадався у темряві то безшумно, то видаючи страхітливі звуки, коли так йому баглося, цей сучий син не лише збивав Кена з пантелику, а й лякав. Хоча Кен, як і будь-який коп, не був боягузом, але й дурнем також не був, тому не хотів кидатися сторчголов назустріч незрозумілій небезпеці.

Щоб не повертатися у коридор і не зустрітися віч-на-віч з убивцею, Кен пішов до парадного входу і потягнувся до латунної ручки, маючи намір вийти надвір. Він хотів вибратися з цього клятого місця, але за мить помітив, що двері не просто зачинено на засув. Дві стулки дверей було зв’язано шматком дроту, і тепер, щоб вийти назовні, Кену треба було розплутати дріт, а це займе секунд тридцять.

Клац, клац, клац.

Кен вистрелив у коридор, навіть не цілячись, і побіг через вітальню у протилежний бік. Він чув, як позаду, клацаючи, біжить у темряві вбивця. Коли ж Кен домчав до їдальні й був уже майже біля дверей, що вели на кухню, плануючи вибігти на терасу крізь вітальню (звідки заходив Тіл), він знову почув клацання, але вже попереду себе. Кен був упевнений, що вбивця погнався за ним до вітальні, але виявляється, що той повернувся назад і тепер біжить з протилежного боку. То була якась божевільна гра. Висновуючи зі звуків, що видавав цей покидьок, він от-от опиниться у кімнаті для сніданків, де їх розділятиме лише кухня. Тому Кен вирішив просто стояти на місці й застрелити психа, щойно той з’явиться у промені ліхтарика…

Вбивця закричав.

Клацаючи в коридорі й наближаючись до Кена, хоча той досі його не бачив, нападник раптом різко закричав голосом, у якому не було нічого людського, голосом, сповненим первісних люті й ненависті. Кен в житті не чув такого страхітного крику. Так не могла кричати жодна людина, навіть психопат. Поліцейський не витримав, кинув ліхтарик у кухню, щоб відволікти нападника, і помчав щодуху, але не в бік вітальні чи інших кімнат, де ця гра у кота і мишку буде продовжуватися безкінечно, а до вікна у їдальні, через яке з густих сутінків ледь сочилося останнє світло. Нахиливши голову і згрупувавшись, він з оглушливим тріском і дзенькотом вилетів назовні й покотився по задньому двору, всіяному будівельним сміттям. Гострі уламки брусків та шматки бетону боляче ввіп’ялися в ноги та ребра. Кен піднявся, повернувся обличчям до будинку і розрядив усю обойму в розбите вікно на випадок, якщо вбивця хотів переслідувати його.

У нічній темряві він не побачив, щоб убивця гнався за ним.

Розуміючи, що навряд чи він вцілив у нападника, Кен не став гаяти часу. Оббігши довкола будинку, він вискочив на головну вулицю. Йому треба було добратися до патрульної машини, де були рація і помпова гвинтівка.

3

В середу та четвер — другого і третього червня — Трейвіс, Нора й Ейнштейн старанно шукали спосіб спілкування між собою. В процесі цих пошуків вони ледь не почали гризти меблі у відчаї. Але у Нори вистачило терпцю на всіх. Коли нарешті у п’ятницю 4 червня, вже перед самим заходом сонця, вони таки домоглися успіху, то Нора була менш здивована, ніж Трейвіс чи Ейнштейн.

Вони придбали сорок журналів — від «Тайм» та «Лайф» до «МакКоллз» і «Редбук» — та п’ятдесят книг, присвячених мистецтву взагалі й фотомистецтву зокрема, і принесли їх у вітальню орендованого Трейвісом будинку, де було достатньо місця, щоб розкласти все це добро на підлозі. Задля зручності вони поклали поряд подушки.

Ейнштейн із цікавістю спостерігав за їхньою підготовкою.

Сівши на підлогу і спершись на диван, обшитий штучною шкірою, Нора взяла ретривера за голову і, подивившись йому в очі, ледве не торкаючись своїм носом його носа, промовила:

— Ейнштейне, послухай. Ми хочемо все про тебе дізнатися: звідки ти, чому ти розумніший за звичайного пса і чого так злякався у лісі, коли Трейвіс знайшов тебе; чому ти вночі дивишся у вікно, наче боїшся чогось. Та й багато чого іншого нас цікавить. Але ж ти не можеш говорити, правда? Не можеш. І, наскільки ми знаємо, ти не вмієш читати. Тому нам доведеться спілкуватися картинками.

Трейвіс сидів біля Нори і побачив, що пес навіть не ворухнув вухами і взагалі ніяк не поворухнувся. Він сидів, опустивши хвіст, але, здавалося, не лише розумів, що говорила Нора, а й дуже розхвилювався через експеримент.

«Цікаво, наскільки він розуміє сказане і чи не надто я переборщую з тим, що стосується його розумових здібностей?» — подумав Трейвіс.

У людей є природне бажання надавати своїм улюбленцям антропоморфних рис, щоби приписувати їм людські почуття та наміри, яких насправді нема. Що ж до Ейнштейна, у нього справді був видатний розум, тому Трейвіс і міг спокуситися, щоб вбачати глибокий сенс у будь-яких дрібницях, навіть коли пес просто чхнув.

— Ми будемо роздивлятися всі картинки, шукаючи ті, які тебе зацікавлять. Це допоможе нам зрозуміти, хто ти і звідки прибув. Щоразу, коли ти побачиш картинку, яка допоможе нам відповісти на ці запитання, ти повинен якимось чином привернути нашу увагу до таких речей — гавкнути, чи покласти на неї лапу, чи помахати хвостом.

— Маячня, — сказав Трейвіс.

— Ти розумієш мене, Ейнштейне? — запитала Нора.

Ретривер тихо гавкнув.

— Не спрацює, — промовив Трейвіс.

— Спрацює, — наполягала Нора. — Він не вміє розмовляти, писати, але він може показувати нам різні речі. Якщо він покаже нам із десяток картинок, ми не одразу зрозуміємо, що це значить і як це пов’язано з його походженням. Але з часом ми зв’яжемо все воєдино і зрозуміємо, що він хоче нам сказати.

Нора досі міцно тримала ретривера за голову. Він глянув на Трейвіса і знову гавкнув.

— Готовий? — запитала Нора Ейнштейна.

Пес знову перевів погляд на Нору і помахав хвостом.

— Добре, — промовила Нора, відпустивши ретривера. — Почнемо.

З середи по п’ятницю по декілька годин на день вони гортали десятки журналів, показуючи Ейнштейну різні картинки — людей, дерева, квіти, собак та інших тварин, машини, вулиці міст та сіл, автомобілі, кораблі, літаки, їжу, рекламу різних виробів, — і при цьому сподівалися, що якийсь із цих предметів зацікавить його. Проблема в тому, що його багато що цікавило. Він гавкав, тицяв на картинки лапами, нюхав їх або махав хвостом у ста випадках із тисячі. Його вибір був настільки широкий, що Трейвіс не зміг вибудувати жодного логічного ланцюжка чи асоціації.

Ейнштейн заворожено дивився на рекламу автомобілів, де машину помістили в залізну клітку, проводячи аналогію між її потужністю та силою тигра. Незрозуміло, що його зацікавило більше — машина чи тигр. Він також звернув увагу на реклами комп’ютерів, собачого корму «Альпо» та «Пуріна доґ чоу», портативного стереопрогравача для касет та картинки у книжках, зокрема на метеликів, папугу, самотнього чоловіка в тюремній камері, чотирьох молодиків, що грали смугастим пляжним м’ячем, Міккі Мауса, скрипку, чоловіка на тренажері та багато іншого. Ейнштейна дратували світлини золотистого ретривера, схожого на нього, а ще його дуже розхвилювало зображення кокер-спаніеля. Але, на подив, він не цікавився іншими видами собак.

Якимось загадковим чином він найсильніше відреагував на світлину в журнальній статті, де анонсувався фільм від «20th Century Fox» про потойбічних істот — привидів, полстергейстів, демонів з пекла. Його схвилювала світлина пекельного створіння з величезними щелепами, гострими іклами й очима, що світилися, як ліхтарі. Істота була не страшніша за подібних в інших фільмах, проте увагу Ейнштейна привернув лише цей демон.

Ретривер почав гавкати на світлину. Він згорнувся за диваном і визирав з-за нього, так наче істота з журналу мала от-от ожити і погнатися за ним. Відтак він знову загавкав, почав вити, і його довелося вмовляти підійти до журналу. Вдруге побачивши демона, Ейнштейн загрозливо загарчав. Він почав щосили бити лапою по журналу, незграбно перегортати сторінки, поки не закрив його, щоправда, вже добряче понівечений.

— Що такого особливого у цій світлині? — запитала Нора.

Ейнштейн лише дивився на журнал і ледь тремтів.

Нора терпляче відкривала його на тій же сторінці, а Ейнштейн постійно закривав.

Нора знову відкрила те зображення.

Ейнштейн утретє закрив журнал, відтак схопив зубами і виніс з кімнати.

Трейвіс і Нора пішли за ретривером на кухню і побачили, що він прямує до відра для сміття. Поставивши лапу на педаль, пес почекав, поки відкриється накривка, відтак впустив журнал, а коли зняв лапу з педалі, накривка закрилася.

— Що відбувається? — поцікавилася Нора.

— Гадаю, він точно не схоче дивитися цей фільм.

— Наш четвероногий волохатий кінокритик.

Цей інцидент трапився у четвер увечері. Після обіду в п’ятницю відчай Трейвіса та ретривера дійшли до точки кипіння.

Час від часу Ейнштейн проявляв свій нечуваний інтелект, але іноді поводився як звичайний пес. Ці коливання між геніальністю й ідіотизмом виводили Трейвіса та Нору з себе, позаяк вони знали, наскільки він розумний. Трейвіс уже почав думати, що краще прийняти ретривера таким, яким він є: так, пес іноді показував свої дивовижні трюки, але не слід від нього постійно цього очікувати. Найімовірніше, таємницю інтелекту Ейнштейна їм ніколи не розгадати.

Але Нора не втрачала терпіння. Вона постійно нагадувала, що Рим теж не одразу будувався і, щоб домогтися результату, потрібні рішучість, наполегливість і час.

Коли Нора починала читати ці лекції про наполегливість та терпіння, Трейвіс утомлено зітхав, а Ейнштейн позіхав.

Проте Нора була ще тим впертюхом. Коли вони переглянули всі картинки у книгах та журналах, вона підібрала ті, на які реагував Ейнштейн, а тоді розкидала їх по підлозі й вони разом спробували знайти зв’язок між ними.

— Тут зображено все, що відіграло велику роль у його минулому, — сказала Нора.

— Не впевнений, — промовив Трейвіс.

— Але ми просили його це зробити, — заперечила Нора. — Ми попросили його показати картинки, які можуть розповісти щось про його походження.

— А він справді розуміє правила гри?

— Так, — упевнено сказала Нора.

Пес гавкнув.

Нора взяла Ейнштейна за лапу і поклала її на світлину зі скрипкою.

— Добре, собацюро. Ти пам’ятаєш скрипку, і це означає, що вона для тебе була важливою.

— Може, він виступав у «Карнеґі-хол»? — припустив Трейвіс.

— Припини.

Нора звернулася до собаки:

— Гаразд. А скрипка якось пов’язана з іншими картинками? Чи існує якийсь зв’язок з іншими картинками, щоб ми зрозуміли значення скрипки?

Ейнштейн уважно подивився на неї, наче роздумуючи над її питанням. Потім він пройшов через кімнату, обережно маневруючи поміж рядами розкладених на підлозі світлин. Він обнюхував журнали, крутячи головою, поки не знайшов зображення портативного касетного програвача «Соні». Відтак поклав лапу на світлину і подивився на Нору.

— Є очевидний зв’язок, — промовив Трейвіс. — Скрипка — музичний інструмент, а касета її програє. Як для собаки, це дивовижна здатність асоціативно мислити. Але хіба це якось пов’язано з його минулим?

— Я впевнена, що так, — сказала Нора і звернулася до Ейнштейна: — А у твоєму минулому хтось грав на скрипці?

Пес витріщився на неї.

— У твого колишнього хазяїна був такий касетний програвач? — уточнила вона.

Пес продовжував витріщатися.

— Може, якийсь скрипаль із твого минулого записував музику на касети?

Пес кліпнув і заскавчав.

— Гаразд, — сказала Нора. — Чи є ще якась картинка, що пов’язана у тебе зі скрипкою та магнітофоном?

Ейнштейн кілька хвилин дивився на рекламу «Соні», наче роздумуючи, а потім подибав проходом між двома рядами інших картинок і зупинився біля розгорнутого журналу з рекламою «Блу кросс»[45].

На світлині лікар у білому халаті стояв біля породіллі з немовлям. Вони посміхалися, а дитина виглядала спокійною і невинною, неначе Ісус.

Нора підповзла до собаки й запитала:

— Ця світлина нагадує тобі про сім’ю, в якій ти жив?

Пес витріщився на неї.

— У тій сім’ї були мати, тато і немовля?

Пес продовжував витріщатися.

Сидячи на підлозі й обіпершись об диван, Трейвіс сказав:

— Ба, та ми маємо справу з реінкарнацією. Може, Ейнштейн досі пам’ятає, як у минулому житті він був лікарем, матір’ю або дитиною.

Нора навіть не спромоглася на відповідь.

— Дитиною, що грала на скрипці, — додав Трейвіс.

Ейнштейн сумно заскавчав.

Нора, стоячи навкарачки навпроти ретривера всього за якийсь метр, пропустила повз вуха його дотепи.

— Гаразд, такий підхід нам нічого не дає. Недостатньо просто пов’язати дві картинки. Нам треба розпитувати про ці картинки, щоб якось отримати відповідь.

— Дай йому папір та ручку, — запропонував Трейвіс.

— Я серйозно, — сказала Нора, дратуючись від нього навіть більше, ніж від пса.

— Я знаю, що серйозно, — відповів він. — Але звучить безглуздо.

Вона на мить схилила голову, ставши схожою на собачку, яка потерпає від літньої спеки, відтак різко здійняла її і, глянувши на Ейнштейна, промовила:

— Ти ж бо розумний, собацюро, чи не так? Хочеш довести, що ти геній, і тим самим назавжди завоювати нашу любов і повагу? Тоді відповідай на наші питання «так» або «ні».

Пес уважно дивився на Нору і чогось чекав.

— Якщо «так» — махай хвостом, — продовжувала Нора. — Але це лише якщо відповідь «так». Поки ми випробовуємо цю теорію, постарайся не махати хвостом за звичкою чи просто від збудження. Махай ним лише тоді, коли хочеш сказати «так». Якщо відповідь «ні», то гавкни один раз. Всього один.

Трейвіс промовив:

— «Я краще ловитиму котів» — гавкнути двічі, — промовив Трейвіс, — а «Принеси мені “Будвайзер”» — гавкнути тричі.

— Не збивай його, — різко сказала Нора.

— Чому б ні? Він же збиває мене.

Пес навіть не дивився на Трейвіса. Він зосередив свій погляд на Норі, поки вона ще раз пояснювала свою систему гавкання.

— Добре, — сказала Нора. — Давай спробуємо. Ейнштейне, ти зрозумів систему?

Ретривер разів п’ять-шість помахав хвостом.

— Це просто збіг, який ні про що не свідчить, — промовив Трейвіс.

Нора на мить завагалася, обдумуючи наступне питання, а потім промовила:

— Як мене звати?

Ейнштейн припинив махати хвостом.

— Мене звати… Елен?

Пес гавкнув: «Ні».

— Мене звати… Мері?

Пес гавкнув: «Ні».

— Мене звати… Нона?

Пес закотив очі, наче дорікаючи Норі за те, що вона його хоче розіграти. При цьому хвостом він не махав і гавкнув один раз.

— Мене звати… Нора?

Ейнштейн щосили заметляв хвостом.

Засміявшись від задоволення, Нора підповзла вперед, присіла й обійняла ретривера.

— Чорти б мене взяли, — промовив Трейвіс, підповзаючи до них.

Нора показала світлину, на яку ретривер поклав одну лапу:

— Ти відреагував на світлину, бо вона нагадує тобі про сім’ю, у якій ти жив?

«Ні».

— Ти колись жив у якійсь сім’ї? — запитав Трейвіс.

«Ні».

— Але ти ж не дикий пес, — заперечила Нора. — Ти ж десь жив, поки Трейвіс не знайшов тебе.

Вивчаючи рекламу «Блу кросс», Трейвіс раптом зрозумів, що знає, які питання ставити.

— Ти відреагував на світлину, бо там є дитина?

«Ні».

— Через жінку?

«Ні».

— Через чоловіка у білому халаті?

Ретривер почав щосили махати: «Так, так, так».

— Отже, він жив з лікарем, — промовила Нора. — Можливо, з ветеринаром.

— Або з ученим, — промовив Трейвіс, розвиваючи свою інтуїтивну думку, яка зненацька спала йому на згадку.

Ейнштейн помахав хвостом, коли Трейвіс сказав про вченого.

— Дослідником, — додав Трейвіс.

«Так».

— У лабораторії, — промовив Трейвіс.

«Так, так, так».

— Ти пес із лабораторії? — запитала Нора.

«Так».

— Над тобою ставили досліди, — сказав Трейвіс.

«Так».

— Ось чому ти такий розумний.

«Так».

— Бо з тобою щось зробили.

«Так».

У Трейвіса стукотіло серце. Чорт забирай, та вони дійсно спілкувалися. Не просто абстрактними поняттями і не відносно примітивним методом, як тоді ввечері, коли пес виклав знак питання з «Мілк-боунів». Це було надзвичайно точне спілкування. Вони розмовляли так, як ото розмовляють троє людей, — ну, майже розмовляли. І нараз Трейвіс із Норою зрозуміли, що це докорінно все змінює. Напевно, такий світ і повинен змінитися, світ, у якому люди і тварини наділені однаковим інтелектом і живуть в однакових умовах як рівня (або принаймні вони можуть дійти згоди), мають спільні надії та мрії. Гаразд, припустимо, що він виділяється з цієї парадигми. Але ж не всі тварини наділені людськими свідомістю і розумом, а всього лише один піддослідний собака, єдиний у своєму роді. Але чорт забирай! Трейвіс побожно дивився на ретривера, і по спині в нього побігли мурашки. Це був не страх, а подив.

Нора звернулася до пса. У її голосі теж читалася побожність, від чого Трейвіс наче онімів.

— Вони не хотіли відпускати тебе?

«Ні».

— Ти втік?

«Так».

— Це трапилося того ранку у вівторок, коли я тебе знайшов у лісі? — запитав Трейвіс. — Це тоді ти втік?

Ейнштейн не гавкав і не махав хвостом.

— За день до цього? — запитав Трейвіс.

Собака завив.

Трейвіс запитав:

— Напевне, в нього є відчуття часу, бо фактично в усіх тварин є біоритми, — промовила Нора. — У них є біологічний годинник. Але він, напевно, не вміє рахувати календарні дні. Він не розуміє, як ми ділимо час на дні, тижні та місяці, тому й не знає, як відповісти на твоє питання.

— Тоді треба якось навчити його, — сказав Трейвіс.

Ейнштейн щосили замахав хвостом.

Нора замислено промовила:

— Втік…

Трейвіс здогадався, про що вона думала, і звернувся до Ейнштейна:

— Вони шукають тебе?

Пес завив і замахав хвостом. Трейвіс зрозумів, що це означає «так» і що він стривожений.

4

За годину після заходу сонця Лемюел Джонсон та Кліфф Соамз приїхали у Бордо Рідж. З ними були восьмеро агентів АНБ на двох машинах. На немощеній вулиці в центрі недобудованого кварталу тіснилося чимало автомобілів, поміж яких одразу впали в око чорно-білі машини з емблемами управління шерифа, а також автомобілі та мікроавтобус, що належали службі коронера.

Лем із роздратуванням зауважив, що преса вже тут як тут. Журналісти та телевізійники з мінікамерами тіснилися за поліцейським оточенням за півкварталу до місця вбивства. Приховавши деталі смерті Везлі Далберґа у каньйоні Святого Джима і схожі вбивства вчених, котрі працювали у Банодайні, а також розпочавши активну кампанію з дезінформації, співробітникам АНБ вдалося не дати можливості журналістам пов’язати між собою ці події. Лем сподівався, що Волт Гайнс відібрав найнадійніших людей, котрі зустрінуть питання репортерів мовчки і з кам’яними обличчями, аж поки вони не вигадають якусь переконливу історію.

Вони розсунули козли, щоб машини АНБ могли проїхати крізь оточення, й одразу ж поставили їх на місце.

Лем припаркувався в кінці вулиці, неподалік від місця злочину. Він залишив Кліффа, щоб той проінструктував агентів, що прибули з ними, а сам пішов у бік недобудови, яка зараз була в центрі уваги.

Нічне повітря повнилося звуками шифрованих перемовин і поліцейським жаргоном, що долинав із рацій патрульних машин. Шипіння і тріщання радіозавад створювало враження, що весь світ смажили на космічному грилі.

Щоб забезпечити повноцінну роботу слідчої бригади, головну вулицю освітили переносними прожекторами, встановленими на триногах. Лем раптом уявив себе актором на величезній сцені. Навколо прожекторів літали нічні метелики, вдаряючись об них і відкидаючи збільшені тіні на запилюжену землю.

Наступаючи на свою велетенську тінь, Лем пройшов незацементованим двором. Усередині також стояли прожектори, затуляючись від яскравого світла, що відбивалося від білих стін, осліплюючи його. У різкому сяйві прожекторів стояло кілька блідих та спітнілих помічників коронера та напружені типи з відділу криміналістики.

У дальньому кінці будинку фотограф двічі клацнув фотоапаратом. У коридорі було повно людей, тому Лем вийшов на задній двір через вітальню, їдальню та кухню.

Волт Гайнс стояв у кімнаті для сніданків майже невидимий через світло прожекторів із надітими блендами. Але навіть зараз Лем зміг побачити на його обличчі гнів упереміж із горем. Без сумніву, страшну новину про вбивство свого помічника він почув удома, позаяк на ньому були підтоптані кросівки, пожмаканий коричневий комбінезон і картата червоно-коричнева футболка. Незважаючи на великі габарити, бичачу шию, дужі плечі та величезні руки, одяг і схилена постать Волта робили його схожим на покинутого маленького хлопчика.

З кімнати для сніданків Лем не бачив, що відбувається у кімнаті для прання, де досі лежало тіло, оскільки цьому заважали криміналісти.

— Волте, мені дуже шкода, що так вийшло, — сказав Лем.

— Його звали Тіл Портер. Я двадцять п’ять років дружив з його батьком, Редом Портером. Він вийшов на пенсію лише минулого року. Як я йому скажу цю новину? Господи… але я мушу це сам зробити, бо ж ми були близькими друзями. Таку справу нікому не передоручиш.

Лем знав, що коли гинули колеги Волта, він завжди особисто відвідував сім’ю загиблого, повідомляв їм страшну новину і сидів з ними, поки вони переживали перший шок.

— Ледь не втратив двох, — промовив Волт. — Другий ще перебуває у шоковому стані.

— А що… з Тілом?

— Випустили кишки, як ото Далберґу, а тоді відтяли голову.

«Аутсайдер, — подумав Лем. — І в цьому нема жодних сумнівів».

Всередину приміщення вже встигла залетіти нічна мошва і тепер билася об скло прожектора, за яким стояли Лем із Волтом.

Волт продовжував розповідати, і Лем відчув, як його голос наливається гнівом:

— Голову не знайшли… Як я скажу батькові Тіла, що голови нема?

Лем нічого не відповів.

Волт сердито подивився на нього.

— Тепер ти мене не проженеш. У мене гинуть люди!

— Волте, в нашому агентстві навмисне нічого не кажуть. Чорт забирай, навіть кількість агентів у платіжній відомості — конфіденційна інформація. Але твій департамент постійно потрапляє під увагу преси. Щоб знати, як розслідувати цю справу, твоїм людям слід сказати, що вони шукають. А це означатиме, що я розкрию державну таємницю великій групі поліцейських…

— Твої люди знають, що відбувається, — заперечив Волт.

— Так, але мої люди поклялися про нерозголошення, пройшли ретельну перевірку благонадійності й знають, що язик треба тримати за зубами.

— Мої люди теж уміють тримати язика за зубами.

— Я тобі вірю, — обережно сказав Лем. — Я впевнений, що вони не базікають про звичайні справи в неробочий час. Але це незвичайна справа. Ні, це повинно залишатися у нашій юрисдикції.

— Мої люди також можуть поклястися, що мовчатимуть, — запевнив Волт.

— В такому разі довелось би перевірити справи кожного співробітника вашого департаменту. Не лише помічників шерифа, а й службовців. Це може зайняти кілька тижнів, а то й місяців.

Глянувши через відкриті двері кухні, Волт помітив Кліффа Соамза й агента АНБ, котрі розмовляли із двома поліцейськими.

— Ти взявся до справи, щойно з’явившись тут, навіть не поговоривши зі мною?

— Так. Ми робимо все, аби твої люди зрозуміли, що слід тримати язика за зубами і не розповідати про побачене навіть своїм дружинам. Кожному співробітнику ми нагадуємо відповідні федеральні закони, бо хочемо, щоб вони розуміли, які штрафи чи тюремні строки чекають їх у разі розголошення.

— Знову лякаєш мене тюрмою? — запитав Волт, але без усіляких жартів, як це було кілька днів тому в гаражі лікарні Святого Йосипа після зустрічі з Трейсі Кішен.

Лема пригнічувала не лише смерть помічника шерифа, а й той бар’єр, який ширився між ним та Волтом через цю справу.

— Я не маю бажання нікого запроторювати у в’язницю. Саме тому й хочу, щоб вони усвідомлювали можливі наслідки…

— Ходімо зі мною, — сердито промовив Волт.

Лем пішов услід за Волтом на вулицю до патрульної машини навпроти будинку. Волт сів на водійське місце, а Лем — поряд із ним. Двері вони закрили.

— Підніми скло, щоб нам ніхто не заважав.

Лем спершу запротестував, тому що без кондиціонера в салоні можна було задихнутися, проте навіть у напівтемряві помітив, що Волт розгніваний не на жарт і що він ось-ось вибухне, тому, щоб не почуватися людиною, котра купається в бензині із запаленою свічкою, підняв скло.

— Добре, — сказав Волт. — Ми одні. Давай поговоримо не як директор районного управління АНБ і шериф, а просто як давні друзі. Приятелі. Розкажи мені, що відбувається.

— Волте, чорт забирай, я не можу.

— Розкажи мені все, і я відчеплюся.

— Ти все одно не можеш брати участі в цьому розслідуванні. Ти не маєш права.

— Чорта з два! — сердито сказав Волт. — Я можу хоч зараз піти он до тих пройдисвітів. — Попереду був виїзд із Бордо Ріджа, де біля ко`злів товпилися репортери. Волт показав на них крізь запилене лобове скло. — Я можу розповісти їм, що лабораторія Банодайн працювала над якимось оборонним проектом, який вийшов з-під контролю. Я розповім, що якась дивна істота втекла з лабораторії, незважаючи на всі заходи безпеки, і тепер вона на свободі вбиває людей.

— Якщо ти це зробиш, то не просто загримиш у в’язницю, — сказав Лем. — Ти втратиш роботу і зруйнуєш свою кар’єру.

— Навряд чи. В суді мені доведеться обирати між порушенням національних інтересів і зрадою людям, які обрали мене шерифом округу. Я доведу, що у критичну хвилину поставив безпеку місцевого населення понад інтереси бюрократів з Міністерства оборони. Я впевнений, що будь-який суд мене виправдає. Я не потраплю до в’язниці, а наступні вибори виграю з іще більшим відривом.

— Маячня, — сказав Лем, хоча знав, що Волт правий.

— Якщо ти розповіси мені й переконаєш, що твої люди краще з цим упораються, я не втручатимусь. Але якщо ні, то громадськість про все дізнається.

— Я порушу присягу і сам затягну мотузку на своїй шиї.

— Ніхто нічого не дізнається.

— Невже? Тоді, заради Бога, скажи, Волте, чому ти ставиш мене в таке незручне становище — тільки щоб вдовольнити свою цікавість?

Волт ображено подивився на Лема.

— Чорт забирай, це не така дрібниця і не просто цікавість.

— Тоді що?

— Один із моїх людей загинув!

Лем відкинувся на сидіння, заплющив очі й зітхнув. Волту треба знати, чому він не може помститися за вбивство його людини, інакше його почуття обов’язку та честь не довзолять йому відступити. Тому в цьому був сенс.

— Ну то мені йти до репортерів? — тихо запитав Волт.

Лем розплющив очі й витер рукою спітніле обличчя. В салоні машини було дуже парко, тому йому хотілося підняти скло, але біля машини постійно сновигали люди, тож їхню розмову могли почути.

— Ти правий щодо Банодайна. Вони там кілька років займалися оборонними проектами.

— Біологічна зброя? — запитав Волт. — Створення нових смертельних вірусів за допомогою рекомбінантних ДНК?

— Можливо, що й це, — погодився Лем. — Але бактеріологічна зброя не має жодного стосунку до цієї справи. Тому я розповім тобі лише про дослідження, пов’язане з нашими проблемами.

Вікна запітніли. Волт увімкнув двигун. Позаяк у машині не було кондиціонера, на склі почало збиратися ще більше конденсату, але навіть ледве вловиме тепле повітря, що почало надходити з вентиляційних отворів, освіжало Лема.

Він промовив:

— У Банодайні працювали над кількома оборонними програмами під загальною назвою «Проект “Франциск”», на честь Франциска Ассизького.

— Вони назвали оборонний проект на честь святого? — здивовано кліпнувши, запитав Волт.

— Назва годяща, — запевнив Лем. — Кажуть, що Франциск Ассизький міг розмовляти з птахами і тваринами. А в Банодайні доктор Дейвіс Везербі відповідав за проект зі створення спільної мови для тварин та людей.

— Тобто вивчали мову морських свинок чи що?

— Ні. Вони хотіли за допомогою новітніх технологій у генній інженерії створити тварину, яка буде набагато розумнішою за всіх представників свого виду і чий інтелект майже дорівняється до людського. Тому з такими тваринами можна буде спілкуватися.

Волт роззявив рота, не вірячи своїм вухам.

— Під загальною назвою «Проект “Франциск”», — продовжував Лем, — працювало кілька груп учених, які робили різні експерименти. Їх фінансували приблизно п’ять років. Так, наприклад, група доктора Везербі займалася собаками… Він працював зі спермою та яйцеклітиною золотистих ретриверів. Саме цю породу він обрав тому, що її ретельно виводили понад сто років, а це означало, що в генетичному коді чистопородних тварин майже унеможливлена наявність спадкових хвороб чи вад. Це своєю чергою означало, що доктор Везербі має здорових та розумних об’єктів дослідження. Якщо в процесі досліджень народжувалися цуценята з відхиленнями, Везербі під час своїх хитромудрих маніпуляцій з генофондом тварин міг легко розрізнити природні мутації від випадкових побічних ефектів. Він міг учитися на власних помилках. Упродовж кількох років, намагаючись підвищити інтелект породи, не змінюючи її зовнішнього вигляду, Дейвіс Везербі у своїй лабораторії штучно запліднив сотні генетично модифікованих яйцеклітини ретриверів, а відтак поміщав їх у матку самок, які ставали сурогатними матерями. Вони виношували пробірочних цуценят упродовж повного терміну, а після цього Везербі досліджував молоде покоління на предмет підвищеного інтелекту.

— Там було до дідька проколів, — сказав Лем. — З’являлося потомство фізичних потвор, і їх доводилося вбивати. Народжувались мертві цуценята. Траплялося нормальне потомство, але не надто розумне. Везербі практикував міжвидове схрещення, тому можна тільки уявити, до яких страшних наслідків це могло призвести.

Волт витріщався у лобове скло. Тепер він був уже повністю спантеличений і насуплено подивився на Лема.

— Міжвидове схрещення? Тобто?

— Ну, він відбирав ці генетичні фактори, що відповідали за інтелект, у тварин, які за своєю природою розумніші за ретривера…

— Наприклад, у мавп? Вони ж розумніші за собак, еге ж?

— Так. У мавп… і в людей.

— Господи, — промовив Волт.

Лем налаштував відбивач вентилятора на щитку таким чином, щоби повітря дуло йому прямо в обличчя.

— Везербі поміщав чужий генетичний матеріал в генетичний код ретривера й одночасно змінював ті гени собаки, які начебто обмежували його інтелект.

— Це неможливо! Генетичний матеріал, як ти кажеш, не можна передавати від одного виду до іншого, — заперечив Волт.

— У природі це постійно трапляється, — сказав Лем. — Різні види повсякчас обмінюються генетичним матеріалом. У якості носія зазвичай виступає вірус. Припустимо, що вірус живе у макаках-резусах і бере генетичний матеріал із клітин такої мавпи. Такі мавп’ячі гени теж стають частиною віруса. Пізніше, після зараження людини, такий вірус може залишити частину генетичного матеріалу мавпи в організмі. Візьмімо, наприклад, вірус СНІДу. Вважається, що його носіями вже декілька десятиліть є певні мавпи та люди, хоч вони й не хворіли. Тобто ми були лише носіями і не хворіли на СНІД. Але потім якимось чином щось трапилося в організмі мавп, якісь негативні генетичні зміни, через які вони стали жертвами, а не просто носіями вірусу СНІДу. Мавпи почали від нього вмирати. Тоді вірус передали людям, і разом з ним передалася вразливість до СНІДу. Відтак незабаром вони теж стали його носіями. Ось як це працює в природі, а ще ефективніше це можна зробити в лабораторних умовах.

Бокове скло поступово затягувалося конденсатом.

— Отже, Везербі дійсно вдалося вивести собаку з людським інтелектом? — запитав Волт.

— Це був довгий і повільний процес, але він поступово прогресував. Трохи менше, ніж рік тому, народилося дивовижне цуценя.

— Котре мислить як людина?

— Не як людина, а, можливо, так само.

— Але виглядає як звичайний пес?

— Так було потрібно Пентагону. Гадаю, це ускладнило роботу Везербі. Без сумнівів, розмір мозку має певний стосунок до інтелекту. Напевне, якби доктору вдалося вивести ретривера з більшим мозком, то він би домігся успіху значно швидше. Але для більшого мозку потрібен був більший череп, який у такому разі слід було б видозмінювати, а відтак пес виглядав би напрочуд дивно.

Всі вікна вже запітніли, проте Волт і Лем не поспішали протирати їх. Вони не бачили, що робиться надворі, будучи відрізаними від світу і часу у вологому замкненому просторі, перебуваючи у стані, який дивним чином налаштовував на роздуми про неймовірні й обурливі речі, на які спроможна генна інженерія.

Волт промовив:

— Пентагону потрібен був пес, який виглядав би як пес, але мислив як людина? Навіщо?

— Уяви ті можливості, які відкриваються для шпигунства, — сказав Лем. — У військовий час такий пес зможе без проблем потрапити на ворожу територію, оглянути військові об’єкти й оцінити сили противника. Розумний собака, з яким можна спілкуватися, повернеться, розповість усе, що там бачив і чув.

— Розповість? Тобто ти вважаєш, що собаки можуть говорити, як мул Френсіс[46] або містер Ед?[47] Чорт забирай, Леме, ти серйозно?

Лема розчулило те, як його друг з недовірою сприймав ці неймовірні можливості. Сучасна наука розвивається надзвичайно швидко, і щороку вчені роблять такі революційні відкриття, що для дилетантів уже не існує великої різниці між наукою та магією. Мало хто з неспеціалістів міг передбачити, що за останні двадцять років світ зміниться настільки кардинально, як, можливо, не змінювався за попередні двісті років. Зміни відбуваються шаленими темпами, і коли ти раптом починаєш осмислювати ці зміни — як-от Волт зараз, — то це водночас захоплює і лякає.

Лем сказав:

— Мабуть, можливо змінити генетичний код собаки, щоб він міг говорити. Це може виявитися взагалі просто — я не знаю. Але зробити так, щоб у нього був відповідний мовний апарат — язик, губи… це б найрадикальнішим чином змінило його вигляд, що не входило в інтереси Пентагону. Тому ці собаки не вміють говорити. Без сумніву, спілкуватися з ними можна буде за допомогою складної системи знаків.

— Ти не насміхаєшся? — сказав Волт. — Це, напевно, якийсь дурний жарт, тоді чому ти не смієшся?

— Ти тільки прикинь, — терпляче промовив Лем. — У мирний час… уяви, як наш президент презентує радянському прем’єру однолітнього золотистого ретривера як подарунок від американського народу. Пес живе у того вдома, буває на роботі, він присутній під час найтаємніших розмов партійної верхівки СРСР. Іноді кожні два тижні чи місяці пес може вночі вислизнути з дому, щоб у Москві зустрітись із нашим агентом і відзвітувати.

— Відзвітувати? Божевілля! — вигукнув Волт і засміявся, проте його сміх був якийсь силуваний, і Лем виснував, що скептицизм Волта, попри показну іронію, похитнувся.

— Кажу тобі, що це можливо. Такого собаку можна вивести в лабораторних умовах шляхом злиття генетично модифікованого сперматозоїда та яйцеклітини і виношування в утробі сурогатної матері. Після річного перебування у лабораторії Банодайн вранці 17 травня пес утік звідти, якимось хитромудрим чином обдуривши сигналізацію й охорону об’єкта.

— То пес утік?

— Так.

— І він вбивав…

— Ні, — заперечив Лем. — Пес ні в чому не винний. Це мила і прекрасна тварина. Я бував у лабораторії Везербі, поки той працював із собакою. Мені довелося спілкувався з ним, у певному сенсі, так би мовити. Присягаюся, Волте, якби ти побачив того пса, створеного Везербі, то зрозумів би, наскільки він ідеальніший від нас, мізерних нікчем.

Волт дивився на нього, нічого не розуміючи.

Лем не міг підібрати слова, щоб висловити свої почуття. Від емоцій, що сповнили його, у грудях защеміло.

— Ну… Я мав на увазі, якщо ми зможемо створити таке чудо і подарувати його світу, то отримаємо щось надзвичайно цінне, хоча песимісти вважають інакше. Якщо нам це вдасться, то силою і, можливо, мудрістю, ми майже дорівняємося до Господа. Ми не лише створюємо зброю, ми ще й створюємо життя. Якщо ми зможемо розвинути інші види до нашого рівня і створити расу, подібну нашій… людський світогляд зміниться назавжди. Змінивши ретривера, ми змінили себе. Надавши собаці нову свідомість, ми, без сумніву, теж станемо свідоміші.

— Господи, Леме, ти як проповідник.

— Невже? Це тому, що я значно довше над цим міркував, аніж ти. Через якийсь час ти зрозумієш, про що я. Ти теж спізнаєш це неймовірне почуття, усвідомивши, що людство наближається до божественного рівня. І ми заслуговуємо на це.

Волт Гайнс витріщився на запітніле скло, наче прочитавши щось цікаве у візерунках конденсату.

— Може, ти й правий, — зрештою промовив він, — і ми стоїмо на порозі нового світу, але зараз доводиться брехати і жити по-дідівськи. Якщо це не пес убив мого помічника, то хто?

— В ту ніч із Банодайна втекла ще одна істота, — сказав Лем. Його ейфорія раптом зникла, бо він згадав і темний бік проекту «Франциск». — Її називають Аутсайдером.

5

Нора взяла журнал з рекламою, в якій потужність автомобіля асоціювали із силою тигра, і, показуючи Ейнштейну машину в залізній клітці, промовила:

— Гаразд, що ж ти ще нам розповіси. Чому тебе так цікавить ця світлина автомобіля?

Ейнштейн гавкнув: «Ні».

— Це тигр? — запитав Трейвіс.

Пес гавкнув.

— Клітка? — запитала Нора.

Ейнштейн помахав хвостом: «Так».

— Ти обрав цю світлину, бо тебе тримали у клітці? — запитала Нора.

«Так».

Трейвіс заповзав на підлозі у пошуках зображення самотнього чоловіка у камері. Повернувшись із ним, він показав його ретриверу й запитав:

— Ти обрав її, бо камера нагадувала ту клітку?

«Так».

— І в’язень на картинці нагадав тобі про твої відчуття у клітці?

«Так».

— Скрипка, — промовила Нора. — В лабораторії хтось грав на скрипці?

«Так».

— Цікаво, навіщо це було потрібно? — поцікавився Трейвіс.

На це питання пес не міг просто відповісти «так» або «ні».

— Тобі подобалася гра на скрипці? — запитала Нора.

«Так».

— Ти взагалі любиш музику?

«Так».

— Тобі подобається джаз?

Пес не загавкав і не замахав хвостом.

— Він не знає, що таке джаз, — звертаючись до Нори, сказав Трейвіс. — Навряд чи він слухав щось подібне.

— Тобі подобається рок-н-рол? — запитала Нора.

Пес гавкнув і одночасно замахав хвостом.

— Що б це означало? — запитала Нора.

— Напевне, і так, і ні, — припустив Трейвіс. — Йому подобається рок-н-рол, але не весь.

Ейнштейн почав махати хвостом, підтверджуючи здогадку Трейвіса.

— Класична музика? — запитала Нора.

«Так».

— Отже, ти у нас сноб, так? — зауважив Трейвіс

«Так, так, так».

Нора задоволено засміялася. Трейвіс теж, а Ейнштейн почав тикатися в них носом і облизувати язиком.

Трейвіс почав шукати іншу картинку, врешті витягнувши ту, на якій було зображено чоловіка, котрий займався на тренажері.

— Вони не хотіли випускати тебе з лабораторії, наскільки я розумію? Але слідкували за твоєю фізичною формою? Вони змушували тебе займатися на тренажері?

«Так».

Відчуття відкриття було неймовірним. Навіть якби Трейвісу вдалося поспілкуватися з представниками позаземної цивілізації, він би не був настільки вражений, збуджений і не відчував би такого побожного захвату.

6

«Я падаю у кролячу нору», — знервовано думав Волт Гайнс, слухаючи Лема Джонсона.

Цей новий світ високих технологій, космічних польотів, домашніх комп’ютерів, супутникового телефонного зв’язку, заводських роботів та біоінженерії видавався неймовірно чужим для того світу, в якому народився і зростав Волт. Господи, та що там казати — під час Другої світової, коли він був малям, не існувало ще навіть реактивних літаків. Волт виріс у значно простішому світі, де були кораблеподібні «крайслери» з «плавниками», телефони з дисками, а не кнопкові, годинники зі стрілками, а не цифровими дисплеями. Коли він народився, про телевізори навіть згадки ще не було, а можливість ядерного Апокаліпсису нікому не могла й приснитися. Волту здавалося, що він пройшв через якийсь невидимий бар’єр і потрапив в іншу реальність, де час біг значно швидше. Нове царство високих технологій могло бути захопливим, а могло й жахати, а інколи і те, й інше зливалися воєдино.

Як-от зараз.

Думка про розумного собаку розбудила у Волтові дитину, і йому захотілося посміхнутися.

Але з лабораторії втекло щось інше — Аутсайдер, і це налякало його до смерті.

— У собаки нема імені, — продовжував Лем Джонсон. — І в цьому нічого дивного. Більшіть учених, котрі працюють з лабораторними тваринами, не дають їм імен, інакше це неминуче призводить до їхньої персоніфікації, а відтак і до зміни у ставленні. В таких випадках важко зберегти об’єктивність у дослідженнях. Тому поки Везербі не зрозумів, що нарешті досяг успіху, до якого він так довго йшов, у собаки був лише номер. Навіть коли стало зрозуміло, що експеримент удався і пса не доведеться знищувати, йому все одно не дали імені. Всі просто називали його «псом», бо інші тварини Везербі мали тільки номери, відтак його було легко вирізнити. Ну ось, а в той самий час доктор Ярбек працювала над зовсім іншим дослідженням у рамках проекту «Франциск», і вона теж нарешті домоглася певних результатів. Завданням Ярбек було створити тварину з надзвичайно потужним інтелектом, оскільки ця тварина повинна була супроводжувати солдатів на війні, точнісінько як поліцейські собаки супроводжують копів у небезпечних районах міста. Ярбек працювала над створенням такої тварини, яка була б не лише розумною, а й смертельно небезпечною, уособленням жаху на полі бою: лютою, невидимою, хитрою і достатньо розумною, щоби брати участь у бойових діях як у джунглях, так і в місті. Звичайно, Ярбек розуміла, що її піддослідний буде не настільки розумним, як люди чи ретривер Везербі. Це було б жахливим безумством — створити машину смерті з людським інтелектом, оскільки її ж треба якось використовувати і контролювати. Всі читали «Франкенштейна» і бачили старі фільми Карлоффа, тому тверезо оцінювали небезпеку, що таїлась у дослідженнях Ярбек. Вона вирішила працювати з мавпами та приматами з огляду на їхню природну кмітливість і схожі на людські кінцівки. Ярбек зупинилась на дитинчатах бабуїнів для своїх темних справ. Оскільки з-поміж приматів вони найрозумніші, тому були хорошим вихідним матеріалом. Природа створила їх небезпечними і вправними бійцями, давши їм величезні ікла та пазурі. Бабуїни ретельно охороняють свою територію і негайно атакують кожного, кого повважають за свого ворога.

— Першочерговим завданням Ярбек було модифікувати розміри бабуїна, щоб він міг протистояти дорослому чоловікові, — сказав Лем. — Вона вирішила, що ця істота повинна мати принаймні півтора метра зросту і сорок п’ять-п’ятдесят кілограмів ваги.

— Не такий уже й великий, — зауважив Волт.

— Достатньо великий.

— Я можу вбити людину таких габаритів.

— Людину — так, але з цим створінням так просто не впоратися. Він складається із самих лише м’язів, ні краплі жиру, і значно швидший за людину. Двадцятикілограмовий пітбуль може зробити з дорослого котлету, а тепер уяви, яку небезпеку становить створений Ярбек боєць, вага якого — п’ятдесят кілограм.

Лобове скло патрульної машини, срібне від конденсату, здавалося Волту екраном у кінотеатрі, куди проеціювали зображення розтерзаних людей — Веза Далберґа, Тіла Портера… Він заплющив очі, але трупи досі стояли перед очима.

— Добре, я зрозумів тебе. П’ятдесят кілограмів достатньо для істоти, яка призначена воювати і вбивати.

— Отже, Ярбек вивела породу бабуїнів більшого розміру, а потім почала працювати над модифікацією сперматозоїдів і яйцеклітини своїх велетенських приматів якимось іншим способом — змінюючи генетичний матеріал бабуїнів або ж уводячи гени інших видів.

— Те ж саме міжвидове латання, як у випадку з розумним собакою? — запитав Волт.

— Не назвав би це латанням… але загалом так, технологія одна. Ярбек хотіла, щоб у її бійця була величезна зловісна щелепа, більша, ніж у німецької вівчарки, чи навіть як у шакала, щоби було якомога більше зубів, але зубів довших, гостріших і, бажано, ледь вигнутих. Для цього Ярбек збиралася збільшити голову бабуїна і повністю змінити структуру його морди, щоб там могло все поміститися. Череп також слід було збільшити, щоб у ньому помістився більший мозок. У Ярбек не було обмежень, як у Дейвіса Везербі, бо їй треба було змінювати зовнішність своєї піддослідної тварини. Навпаки, що жахливішу і страшнішу інфернальну істоту створила би Ярбек, то було б краще, позаяк у цьому разі таке створіння не лише переслідуватиме і вбиватиме ворогів, а й наводитиме на них жах.

Незважаючи на спеку й задуху, Волт Гайнс відчув холодок у животі, так наче він проковтнув величенький шматок льоду.

— Господи, хіба Ярбек та інші не розуміли, наскільки це аморально? Хіба вони не читали «Острів доктора Моро»? Леме, ти повинен виконати моральний обов’язок перед громадськістю і розповісти всім правду. І я також.

— Нічого подібного, — сказав Лем. — Концепція поганих і хороших знань… вона лежить, по суті, лише у релігійній площині. Дії людей можуть бути моральними або аморальними. Це правда. Але знання не можна поділяти. Для вченого чи іншої освіченої людини знання абсолютно нейтральне.

— Але, чорт забирай, застосування знань у випадку з Ярбек не було морально нейтральним.

Засідаючи вихідними на котрійсь із терас і попиваючи «Корону», вони любили помудрувати на такі глобальні теми. Філософи задвірків, підпилі мудрагелі, котрі самовдоволено насолоджувалися своєю мудрістю. Іноді моральні дилеми, які вони обговорювали на дозвіллі, проскакували під час їхньої роботи, але Волт не пам’ятав жодної суперечки, яка була б настільки пов’язаною з їхньою роботою, як теперішня.

— Застосування знань — це частина процесу пізнання, — промови Лем. — Учені повинні впроваджувати свої винаходи, щоб зрозуміти, куди вони їх заведуть. Моральна відповідальність лежить на плечах тих, хто виносить технології за межі лабораторії і використовує для аморальних цілей.

— Ти віриш у цю маячню?

Лем трохи подумав.

— Гадаю, що так. На мою думку, якби ми звинувачували вчених у всіх наслідках, до яких можуть призвести їхні труди, то вони б відмовилися від своєї роботи, та й про якийсь науковий прогрес можна було б забути. Ми й досі жили б у печерах.

Волт вийняв з кишені чистий носовичок і витер обличчя, тим самим даючи собі якийсь час на обмірковування того, що сказав Лем. Він спітнів не стільки від спеки й задухи, скільки від думки, що смертоносний витвір Ярбек сновигає округом Оріндж.

Йому хотілось попередити все людство, що у світі з’явилося шось небачене та вкрай небезпечне, проте це лише підігріло б неолудитів[48], котрі використають творіння Ярбек для роздмухування загальної істерії, щоби покласти край дослідженням рекомбінантних ДНК. Але ж саме подібні дослідження вже уможливили створення кукурудзи та пшениці, які можна вирощувати у бідних і засушливих ґрунтах, що допомогло подолати проблему голоду. Декілька років тому вчені створили штучний вірус, який виробляє дешевий інсулін як побічний продукт. Якщо Волт розповість про жахливий винахід Ярбек, то це допоможе зберегти кілька життів у найближчому майбутньому, але через це світ втратить неймовірні відкриття, пов’язані із дослідженням рекомбінантних ДНК, а в дальшій перспективі це може позбавити житття десятки тисяч людей.

— Лайно, — промовив Волт. — Та ж не все ділиться на чорне і біле!

Лем промовив:

— Саме тому життя і цікаве.

Волт гірко посміхнувся.

— Надто вже цікавим воно стало в останній час. Гаразд, гадаю, що наймудрішим рішенням зараз буде нікому нічого не розповідати. Окрім того, якщо оприлюднити цю інформацію, то сотні недороблених авантюристів почнуть снувати у пошуках тієї істоти, а відтак або стануть її жертвами, або ж перестріляють одне одного.

— Саме так.

— Але мої люди можуть допомогти тримати це у таємниці, беручи участь в пошуках.

Лем розповів йому про сотню вояків з розвідки морської піхоти у цивільному, які досі прочісували пагорби з високотехнологічним обладнанням для відслідковування, а дехто з вовкодавами.

— У мене вже задіяно стільки людей, що аж задосить. Ми робимо все, що можна зробити в цій ситуації. Тепер вчини правильно: не лізь сюди.

Волт насупився і промовив:

— На деякий час. Але ти повинен постійно мене тримати в курсі.

Лем кивнув.

— Добре.

— У мене ще є питання. По-перше, чому його називають Аутсайдером?

— Ну, пес був першим успішним витвором лабораторії, першою істотою з видатним інтелектом, а той монстр — вже опісля. Вчені досягли успіху лише з цими тваринами. Спершу вони писали його ім’я з великої літери: Інший. Але через деякий час він став Аутсайдером, бо це прізвисько йому личило більше. Він виявився не покращеним Божим створінням на кшталт собаки, а взагалі позамежною істотою — чудовиськом з іншого світу. І воно чудово розуміло свій статус аутсайдера.

— Чому не просто бабуїн?

— Бо… він уже не був схожий на бабуїна. Ніхто не бачив подібного до цього, окрім як у фільмах жахів.

Волту не сподобалося те, як потемніли обличчя та погляд Лема, тож він вирішив, що не варто просити описати Аутсайдера детальніше; напевне, йому не треба цього знати.

— А вбивства Гадстона, Везеребі та Ярбеків? Хто за цим стоїть? — запитав він.

— Ми не знайшли вбивцю, але знаємо, що замовник — Радянський Союз. Також було вбито ще одного співробітника Банодайна, який відпочивав в Акапулько.

У Волта було таке відчуття, наче він переступає невидимі кордони ще складнішого світу.

— Радянський Союз? Хіба ми про них згадували? А вони тут яким боком?

— Ми навіть не здогадувалися, що їм щось відомо про проект «Франциск», — промовив Лем. — Але виявилося, що відомо. Вочевидь, у Банодайні у них був агент, який доповідав про хід експериментів. Коли пес утік, а вслід за ним і Аутсайдер, агент доповів про це і комуністи вирішили скористатися безладом, щоб ще більше напаскудити нам. Вони вбили всіх керівників проектів — Ярбеків, Везербі, Гайнса, а також Гадстона, який колись керував проектом, але звільнився з Банодайна. Гадаю, у них на те були дві причини: по-перше, зупинити проект «Франциск», а по-друге, ускладнити пошуки Аутсайдера.

— Але яким чином?

Лем відкинувся на сидінні, так наче вагота відповідальності за цю справу, що лежала на його плечах, втиснула його у сидіння.

— Вбивши Гадстона, Гайнса й особливо Везербі та Ярбек, більшовики залишили нас без фахівців, які найкраще знали хід думок Аутсайдера і пса та як їх знайти і зловити.

— Ти досі вважаєш, що це справа рук Радянського Союзу?

Лем зітхнув.

— Не зовсім. У першу чергу я зосередився на пошуках пса й Аутсайдера. Вирахуванням більшовицьких агентів, які стоять за вбивствами, підпалом і викраденням даних, займається окрема оперативна група. На жаль, Радянський Союз користується послугами кілерів, а не власних агентів, тому ми не знаємо, де шукати вбивцю, відтак розслідування у цьому напрямку загрузло.

— А пожежа у Банодайні, що сталася наступного дня чи через кілька днів? — запитав Волт.

— Без сумніву, то був підпал. Теж справа рук радянських агентів. Усі документи на паперових та електронних носіях, пов’язані з проектом «Франциск», було знищено. Звісно, в іншому місці були резервні диски… але хтось стер усі дані з них.

— Знову Радянський Союз?

— Гадаю, що так. Таким чином, знищені як куратори проекту, так і всі файли, і ми намацуємо шлях у темряві, коли намагаємося зрозуміти хід думок собаки чи Аутсайдера: куди вони могли піти і як заманити їх у пастку.

Волт похитав головою.

— Ніколи не думав, що захищатиму росіян, але зупинити проект було чудовою ідеєю.

— Вони теж далеко не безневинні. Наскільки я знаю, у них є схожий проект, над яким працюють у лабораторії в Україні. Я не сумніваюся, що США добросовісно працює над тим, щоб знищити їхні файли та вбити їхніх людей, як і вони наших. У будь-якому разі Радянський Союз тільки зрадіє, якщо Аутсайдер бігатиме в якомусь тихомирному кварталі, випускаючи кишки домогосподаркам і відкушуючи голови немовлятам. Якщо таке трапиться кілька разів… то для нас це обернеться найгіршим чином.

«Відкушені голови немовлят? Господи!» — подумав Волт і, здригнувшись, запитав:

— Таке можливо?

— Ми так не вважаємо. Аутсайдер агресивний, як диявол. Зрештою, це його призначення. Він особливо ненавидить своїх творців. Ярбек не врахувала цього і сподівалася виправити у наступних поколіннях. Аутсайдеру дуже подобається вбивати людей. Але він розумний, тому усвідомлює, що з кожним новим убивством ми дізнаємося про його місцезнаходження. Тому він не буде занадто часто проявляти насильство. Здебільшого Аутсайдер ховатиметься від людей, пересуваючись уночі. Іноді з цікавості він може зазирати у населені пункти на сході округу, де проживає багато людей…

— Як було у Кішенів.

— Так. Але я впевнений, що там він нікого не хотів убивати, просто зазирнув, бо йому стало цікаво. Він не хоче бути впійманим доти, доки не завершить свою головну справу.

— Яку?

— Знайти і вбити пса, — сказав Лем.

Волт здивувався.

— Навіщо ж йому пес?

— Ми точно не знаємо, — сказав Лем. — Але в Банодайні він люто ненавидів пса, навіть більше, ніж людей. Коли Ярбек працювала з Аутсайдером, створюючи мову символів, щоби передавати складні ідеї, то він кілька разів виявляв думку про те, що хоче покалічити і вбити пса, але не міг пояснити чому. Він був схиблений на псові.

— Гадаєш, він женеться за ретривером?

— Так. Видно, що тієї травневої ночі пес утік з лабораторії першим. Це ледь не довело до сказу Аутсайдера. Його тримали у великій клітці в лабораторії Ярбек. Всі його пожитки — постіль, навчальні матеріали, іграшки — було розірвано і розбито. Потім він, вочевидь, зрозумів, що назавжди втратить пса з поля зору, якщо сам не втече. Аутсайдер почав думати над цією проблемою, і лише одному Богу відомо, як він звідти вибрався.

— Але якщо пес добряче вирвався вперед…

— Між Аутсайдером і псом існує непояснимий зв’язок, якого ніхто не розуміє. Це радше якийсь психічний інстинктивний зв’язок. Ми не знаємо, наскільки він сильний, але його достатньо, щоб відчувати одне одного навіть на значних відстанях. Вочевидь, якийсь різновид легкої інтуїції, що стало додатковою перевагою методу підвищення інтелекту в результаті експериментів Везербі та Ярбек. Але це просто здогадки. Достеменно ми нічого не знаємо. Ми до дідька мало знаємо!

Обидва чоловіки помовчали.

Задушлива тіснота салону вже не здавалася їм такою неприємною. Враховуючи всі ті небезпеки, що чатували на них у сучасному світі, цей паркий прихисток здавався тепер безпечною і затишною райською місциною.

Хоча Волту вже перехотілося розпитувати через боязнь відповідей, все ж він сказав:

— Банодайн — це дуже засекречене місце. Туди без дозволу не пройдеш, та й вийти звідти, гадаю, не менш складно, проте псові й Аутсайдеру це вдалося.

— Так.

— Вочевидь, ніхто на це не розраховував. І це означає, що вони виявилися розумнішими, ніж дехто вважав.

— Так.

— У випадку з собакою… ну, виявився він розумнішим, аніж усі вважали, то й що з того? Пес поводиться мирно, — промовив Волт.

Лем відвів погляд від запітнілого лобового скла і глянув на Волта.

— Все правильно. Але якщо Аутсайдер розумніший, аніж ми вважали… або настільки ж розумний, як ми, то зловити його буде значно важче.

— Настільки? Як ми?

— Це неможливо.

— А якщо він ще розумніший? — промовив Волт.

— Ні. Цього не може бути.

— Невже?

— Ні.

— Точно?

Лем зітхнув, утомлено протер очі й промовчав. Він не збирався знову брехати своєму найкращому другу.

7

Нора і Трейвіс гортали світлини по черзі, помалу дізнаючись більше інформації про Ейнштейна. Він відповідав на питання, гавкаючи або метляючи хвостом. Він зміг підтвердити, що обрав рекламу комп’ютерів, бо вона нагадала йому про машини у лабораторії, де його тримали. Ретриверу сподобалася світлина з чотирма молодими людьми, які на пляжі грали у смугастого м’яча, бо один з учених, вочевидь, використовував м’ячі різних розмірів під час дослідження інтелекту, а цей тест Ейнштейну особливо подобався. Вони не могли визначити причину його зацікавленості папугою, метеликами, Міккі Маусом та іншими речами, але лише тому, що не могли придумати точних запитань, на які можна було відповісти лише «так» або «ні».

Але навіть незважаючи на те, що на сотні їхніх запитань вони так і не дочекалися відповідей, сам процес пізнання збуджував і захоплював їх, оскільки успіх був очевидний. Тому варто було продовжувати. Вони лише раз засмутилися, коли запитували Ейнштейна про картинку з журналу, де був намальований демон з анонсованого фільму жахів. Ретривера ця картинка надзвичайно схвилювала — він підібгав хвоста, вишкірився і глухо загарчав. Кілька разів він відбігав назад від світлини, ховаючись за диваном або йдучи в іншу кімнату, де сидів хвилину-дві, а потім неохоче повертався, щоб вислухати додаткові питання. І весь цей час він безперервно тремтів.

Нарешті, після десятихвилинної спроби з’ясувати причину страху Ейнштейна, Трейвіс вказав на кіношне чудовисько зі здоровенними щелепами, гострими іклами та очима, що світилися, і запитав:

— Можливо, ти просто не розумієш, Ейнштейне. На картинці зображено несправжню істоту. Це вигаданий демон із фільму. Ти розумієш, що таке вигаданий?

Ейнштейн помахав хвостом: «Так».

— Це вигаданий монстр.

«Ні».

— Вигаданий, дурнику, несправжній. Просто людина в гумовому костюмі, — промовила Нора.

«Ні».

— Так, — наполягав Трейвіс.

«Ні».

Ейнштейн спробував знову оббігти диван, але Трейвіс ухопив його за ошийник і не відпускав.

— Ти стверджуєш, що бачив таке створіння?

Пес підвів голову від картинки, зазирнув Трейвісу в очі, а потім здригнувся і завив.

Жалісливі нотки первісного жаху в тихомирному витті Ейнштейна і тривога у його темних очах, яку неможливо описати, так зворушили Трейвіса, що він аж сам здивувався. Тримаючи Ейнштейна за ошийник, а іншу руку поклавши йому на спину і відчувши, як тремтить пес, він раптом і сам затремтів. Трейвісу спало на гадку, що пес дійсно бачив щось схоже, хоча це було божевілля.

Відчувши зміну в Трейвісі, Нора запитала:

— Що трапилося?

Нічого не відповівши, він повторив запитання, яке Ейнштейн перед цим проігнорував:

— Ти стверджуєш, що бачив таку істоту?

«Так».

— Щось на кшталт цього демона?

Пес гавкнув і помахав хвостом: «І так, і ні».

— Щось принаймні схоже на цього демона?

«Так».

Відпустивши ошийника, Трейвіс погладив собаку, щоб заспокоїти. Проте Ейнштейн продовжував тремтіти.

— Це через нього ти постійно чатуєш біля вікна?

«Так».

Нору бентежило і тривожило сум’яття Ейнштейна, і вона теж почала його погладжувати.

— Я гадав, що ти боявся тих людей з лабораторії, які можуть тебе знайти.

«Ні».

— Ти не боїшся їх?

«І так, і ні».

— Але найбільше ти боїшся… що цей монстр знайде тебе, — промовив Трейвіс.

«Так, так, так».

— Це та істота, що гналася за нами в лісі? Та, в яку я стріляв? — запитав Трейвіс.

«Так, так, так».

Трейвіс глянув на спохмурнілу Нору.

— Але це просто кіношний монстр. В реальному житті такого не буває, — сказала вона.

Ейнштейн подибав кімнатою, обнюхуючи розкладені журнали зі світлинами. Він зупинився біля реклами «Блу кросс», де було зображено лікаря і матір з немовлям у лікарняній палаті. Він приніс їм у зубах журнал і кинув на підлогу, потім понюхав лікаря на світлині й подивився на Нору з Трейвісом. Після цього ретривер знову тицьнув носом у лікаря й очікувально звів очі.

— Ми вже знаємо, що лікар нагадує тобі одного з учених у лабораторії, — сказала Нора.

«Так».

— Отже, ти хочеш сказати, що вчений, котрий працював із тобою, знає, що то за створіння? — запитав Трейвіс.

«Так».

Ейнштейн знову почав переглядати світлини. Цього разу він повернувся з рекламою, на якій було зображено автомобіль у клітці. Він знову тицьнув носом у клітку, а потім, вагаючись, — у демона.

— Ти хочеш сказати, що цю істоту треба помістити у клітку? — запитала Нора.

«Так».

— Ще й більш од того, гадаю, він хоче сказати, що бачив ту істоту, коли вона була в клітці, — промовив Трейвіс.

«Так».

— У тій же лабораторії, де був ти?

«Так, так, так».

— Ще одна лабораторна тварина? — запитала Нора.

«Так».

Трейвіс витріщився на світлину демона з густими бровами, глибоко посадженими жовтими очима та викривленою пащекою з гострими зубами. Нарешті він промовив:

— Під час експерименту… щось пішло не так?

«І так, і ні».

Ейнштейн схвильовано перебіг вітальнею до вікна і, поклавши передні лапи на підвіконня, визирнув назовні. На Санта-Барбару опускався вечір.

Нора та Трейвіс сиділи на підлозі посеред порозгортуваних журналів та книг. Вони раділи, що досягли успіху, але вже почали втомлюватися, хоч і не показували цього. Раптом вони спантеличено глянули одне на одного.

— Як гадаєш, Ейнштейн може брехати, вигадуючи неймовірні історії, як це, бува, роблять діти? — тихо запитала Нора.

— Не знаю. Вміють собаки брехати чи це суто людське вміння? — Він засміявся, відчуваючи абсурдність власного запитання. — Чи можуть собаки брехати? Чи може лось стати президентом? Чи можуть корови співати?

Нора засміялася вслід за ним.

— А качки можуть вибивати чечітку?

Бажаючи трохи поклеїти дурня після розумових та емоційних зусиль, що їх вони доклали під час спілкування з Ейнштейном, Трейвіс сказав:

— Я бачив таке одного разу.

— Справді?

— Так. У Лас-Вегасі.

Нора розсміялася і промовила:

— У якому готелі це відбувалося?

— «Цезар-палас». Крім того, та качка ще й співала.

— Качка?

— Так. Знаєш, як її звали?

— Як?

— Семмі Дейвіс-молодший, — відповів Трейвіс, і вони знову розсміялися. — Він був такою суперзіркою, що на афіші навіть не вказували повністю його імені: люди і без того знали, хто виступатиме.

— Вони просто писали: «Семмі», так?

— Ні. Лише «Мол.»

Ейнштейн відвернувся від вікна і тепер, нашорошивши вуха, дивився на них, намагаючись зрозуміти їхню чудернацьку поведінку.

Трейвіса і Нору ще більше розвеселило спантеличення Ейнштейна. Це було найсмішніше, що вони коли-небудь бачили. Захлинаючись реготом, вони попадали одне на одного, наче якісь дурники.

Презирливо пирхнувши, ретривер повернувся до вікна.

Поки вони приходили до тями і втишувався сміх, Трейвіс раптом усвідомив, що він обіймає Нору, а вона поклала йому голову на плече. До цього часу вони ще не дозволяли собі такого близького фізичного контакту. Трейвіс відчував свіжий запах її чистого волосся і тепло її тіла. Раптом він відчайдушно захотів її, і вже знав наперед, що поцілує її, щойно вона підніме голову з його плеча. Через мить вона підняла голову, і Трейвіс так і вчинив: поцілував її, а вона відповіла на його поцілунок. Кілька секунд Нора не розуміла, що відбувається; на якусь мить вона збайдужіла до всього на світі й лише насолоджувалася цим напрочуд невинним цілунком, в якому відобразилася не пристрасть, а дружба й ніжність. Потім губи Нори зробилися м’якшими, дихання почастішало і вона, міцніше схопивши його за руку, присунулася ближче, ледь застогнавши. Пробурмотівши щось, Нора раптом наче отямилась від власного голосу. Відтак вона несподівано і напрочуд гостро відчула у Трейвісі чоловіка, і її очі широко розплющилися від подиву (і страху). Трейвіс одразу ж відсунувся від неї, бо на підсвідомому рівні відчув, що ще рано. Коли зрештою вони будуть кохатися, то це в слушний момент відбудеться без будь-яких вагань і перешкод. Оскільки пам’ять про перше їхнє кохання зостанеться на все життя, вона повинна бути яскравою, радісною і вартою того, щоби про неї не забути. І хоча зараз був не той момент, щоб щось планувати чи присягатися, Трейвіс не сумнівався, що він проведе з Норою Дейвон усе життя. На підсвідомому рівні він зрозумів, що вже знав про це кілька останніх днів.

Коли незручний момент минув, вони просто сиділи обіч одне одного, не зважуючись коментувати раптові зміни у їхніх стосунках. Нарешті Нора вимовила:

— Він досі стоїть біля вікна.

Притиснувшись носом до скла, Ейнштейн вглядався в темряву.

— Можливо, він говорить правду, — промовила Нора. — Хіба з лабораторії не могла втекти якась інша дивна істота?

— Якщо в них був такий розумний собака, то, цілком можливо, є і значно цікавіші створіння. Того ж дня у лісі щось таки було.

— Але ти заїхав із ним так далеко на північ, що навряд чи хтось зможе його знайти.

— І справді, — погодився Трейвіс. — Мабуть, Ейнштейн не розуміє цього. Що б там не було в лісі, воно його вже не зможе наздогнати. Водночас мені здається, що вчені вже з ніг збилися, шукаючи його. Я за це й переживаю. Ось чому Ейнштейн на публіці поводиться як звичайний пес, а свій інтелект показує лише нам. Він не хоче повертатися.

— Якщо вони знайдуть його… — почала було Нора.

— Не знайдуть.

— А якщо знайдуть, то що тоді?

— Я ніколи нікому його не віддам, — промовив Трейвіс. — Ніколи.

8

Об одинадцятій годині ночі помічники коронера забрали обезголовлений труп Портера та понівечене тіло сторожа з Бордо Ріджа. Для репортерів, котрі купчилися біля поліцейського загородження, розповіли вигадану історію. Здається, преса на неї купилася; вони поставили свої питання, зробили кілька світлин і зняли кілька сотень метрів відеоплівки, щоб завтра змонтувати у кількахвилинний репортаж (в епоху масових убивств і тероризму двом жертвам приділяли не більше двох хвилин ефіру: десять секунд на вступ, півтори хвилини на сам сюжет і десять секунд на прилизаних ведучих, котрі поважно сидять із похмурим і сумним виглядом. Потім вони переходять до репортажів про конкурс купальників, з’їзд власників «едселів» і чоловіка, який стверджує, що бачив НЛО у вигляді Твінкі). Репортери, криміналісти, поліцейські роз’їхались, як, втім, і всі агенти Лемюела Джонсона, а зосталися лише Волт, Лем і Кліфф Соамз.

Місяний серп заховався десь за хмарами. Прожектори прибрали, і довколишню місцевість тепер освітлювали лише фари машини Волта. Він розвернув свого седана і спрямував фари на автівку Лема, припарковану в кінці немощеної вулиці, щоб їм із Кліффом не доводилося спотикатися у темряві. Там же, куди не досягало світло фар, кістяки будинків виглядали як закам’янілі скелети доісторичних рептилій.

Підійшовши до своєї машини, Лем відчув, що йому полегшало, наскільки це можливо у такій ситуації. Волт без вагань погодився дозволити федеральним органам взяти цю справу під свою юрисдикцію.

Хоча Лем порушив із десяток правил і клятву, розповівши Волту подробиці проекту «Франциск», він був упевнений, що Волт триматиме язика за зубами. Справа досі залишалася секретною. Хоч Лем і трохи привідкрив завісу таємничості, але все ж таки лише привідкрив.

Кліфф Соамз першим дістався машини, відкрив двері й сів на пасажирське сидіння. В той момент, коли Лем відчинив водійські дверцята, щоб сісти за кермо, Кліфф раптом вигукнув:

— Господи!

Кліфф прожогом вискочив з машини. Хоча Лем і сидів з іншого боку, він зрозумів, чому помічник так злякався. Там лежала голова. Без сумніву, вона належала Тілу Портеру.

Голова лежала на передньому сидінні автомобіля, повернута в бік Лема. Рот був відкритий у беззвучному крику, а очей не було взагалі.

Вистрибнувши з машини, Лем вихопив з-під піджака револьвер.

Волт Гайнс із пістолетом у руці вже також вискочив із машини й побіг до Лема.

— Що трапилося?

Лем вказав на голову.

Підійшовши до седана АНБ, Волт зазирнув усередину крізь відчинені двері й злегка скрикнув від жаху, побачивши голову.

Кліфф зайшов з іншому боку, стискаючи револьвер і цілячись перед собою.

— Кляте чудовисько було тут весь час, поки ми оглядали будинок.

— Напевно, воно й досі тут, — промовив Лем, напружено вдивляючись у темряву, яка огортала все довкола, де не сягало світло фар патрульної машини.

Дивлячись на споночілий квартал, Волт промовив:

— Я викличу своїх людей, і ми все тут обшукаємо.

— Нема сенсу, — промовив Лем. — Воно втече, побачивши, що твої люди повертаються… якщо вже не втекло.

Вони стояли на межі Бордо Ріджа. На декілька кілометрів попереду розкинулися рівнини, пагорби та гори. Напевне, Аутсайдер прийшов звідти і туди ж утік. Всі ці пагорби, гряди та каньйони освітлював лише ледве видимий місячний серпик, і чоловіки радше вгадували їх, ніж бачили.

Десь на неосвітленій вулиці щось голосно грюкнуло, наче хтось перекинув штабель дощок чи машину щебеню.

— Воно тут, — промовив Волт.

— Можливо, — промовив Лем. — Але ми не будемо шукати його в темряві. І тим паче — втрьох. Воно тільки на це й очікує.

Чоловіки прислухалися, але ніщо більше не порушило тишу.

— Щойно приїхавши, ми обшукали все селище, — запевнив Волт.

Кліфф промовив:

— Воно йшло на крок попереду, граючись з вами в кота й мишку. Потім чудовисько побачило нас і впізнало Лема.

— Воно впізнало мене, бо я кілька разів бував у Банодайні, — погодився Лем. — Узагалі… Аутсайдер, напевно, чекав саме на мене, бо розуміє мою роль у цьому і знає, що це я керую розшуками його і собаки. Тому він і залишив мені голову поліцейського.

— Щоби подражнити тебе? — запитав Волт.

— Так.

Вони помовчали, напружено вдивляючись у темряву в будинках та навколо них.

У гарячому червневому повітрі не було жодного поруху.

Тривалий час єдиним звуком, який вони чули, було тихе гудіння мотора у машині шерифа.

— Він спостерігає, — промовив Волт.

Знову почувся гуркіт перекинутих будматеріалів, але цього разу десь ближче.

Трійця застигла, розвернувшись в різні боки, готуючись відбити напад.

Потім знову на хвилину все затихло.

Коли Лем хотів щось сказати, почувся нелюдський крик Аутсайдера, від якого кров холола в жилах. Цього разу вони змогли визначити, звідки прийшов звук, — з нічної рівнини за Бордо Ріджем.

— Він іде, — промовив Лем. — Аутсайдер зрозумів, що ми не купимося на його провокацію, бо нас обмаль, всього лише троє, тому вирішив утекти, поки ми не викликали підкріплення.

Звідкись здалеку знову донісся нелюдський крик. Зловісний звук шкрябонув Лема всередині, наче хтось пройшовся гострими кігтями.

— Зранку ми відправимо розвідників морської піхоти на східні пагорби, — промовив він. — Ми зловимо клятого монстра, присягаюся Богом.

Волт повернувся до седана Лема, вочевидь зволікаючи з вирішенням неприємної справи — що робити з відірваною головою Тіла Портера.

— А очі? Чому він постійно їх вириває? — запитав Волт.

— По-перше, через те, що він до біса агресивний і кровожерливий, — відповів Лем. — Це в його генах. По-друге, йому дуже подобається сіяти жах, як я гадаю. Але…

— Що «але»?

— Я б дуже хотів це забути, але, на жаль, пам’ятаю так чітко, наче це трапилось учора.

Під час одного зі своїх візитів у Банодайн Лем став свідком неприємної розмови (якщо це можна так назвати) між доктором Ярбек та Аутсайдером. Вона разом зі своїми асистентами навчила Аутсайдера мови символів, що нагадувала мову, розроблену дослідниками, які проводили перші експерименти зі спілкування з вищими приматами (наприклад, горилами) у середині 70-х. Найбільшого успіху було досягнуто із самицею горили на ім’я Коко — упродовж минулого десятиріччя вона стала героїнею сотень історій. Подейкували, що Коко опанувала 400 слів- символів. Коли останнього разу Лем бачив Аутсайдера, той міг похвалитися більшим, аніж у Коко, словниковим запасом, хоч і досі примітивним. У лабораторії Ярбек Лем спостерігав за тим, як жахливе творіння людських рук у величезній клітці обмінювалося з ученою складною серією ручних сигналів, а асистент нашіптував синхронний переклад. Аутсайдер був напрочуд вороже налаштований до всіх і всього. Він часто переривав діалог з Ярбек, у шаленій люті метаючись по клітці і з диким вереском гамселячи по ґратах. Лему ця страхітлива сцена здавалася відразливою. Але водночас йому було страшенно жаль цього створіння: Аутсайдер завжди сидітиме у клітці й завжди буде чужинцем, найсамотнішою істотою у світі, навіть ще більш самотньою, ніж пес Везербі. Це видовище так вразило Лема, що він запам’ятав кожен символ, якими обмінювалися Аутсайдер і Ярбек, і ось тепер ця страхітлива «розмова» зринула в його пам’яті.

Якоїсь миті Аутсайдер показав знаками:

«Вирвати очі».

«Ти хочеш вирвати мої очі?» — запитала знаками Ярбек.

«Вирвати чиїсь очі».

«Навіщо?»

«Не побачать».

«Чому ти не хочеш, щоб тебе побачили?»

«Огидний».

«Ти гадаєш, що ти огидний?»

«Дуже огидний».

«Звідки ти взяв, що ти огидний?»

«Від людей».

«Яких людей?»

«Від усіх, хто бачив мене вперше».

«Як отой чоловік, що прийшов сьогодні?» — показала Ярбек, маючи на увазі Лема.

«Так. Усі вважають мене огидним. Ненавидять мене».

«Ніхто тебе не ненавидить».

«Всі».

«Ніхто ніколи не казав, що ти огидний. Звідки ти знаєш, що вони думають?»

«Я знаю».

«Звідки?»

«Я знаю, я знаю, я знаю!»

Аутсайдер гасав кліткою, б’ючи ґрати і щось викрикуючи. Потім він повернувся до Ярбек.

«Вирвати свої очі».

«Щоб не бачити себе?»

«Щоб не дивитися на людей, які дивляться на мене», — показала знаками істота.

У Лема тоді прокинулося глибоке співчуття до неї, хоча його страх нікуди не дівся.

Тепер він стояв тут серед спекотної червневої ночі й розповідав Волту про спілкування в лабораторії Ярбек. Шериф здригнувся.

— Господи, — промовив Кліфф Соамз. — Він ненавидить себе, інших, а ще більше — свого творця.

— Тепер ти розповів мені все, — зауважив Волт. — Дивно, що ніхто з вас не розуміє, чому він так самовіддано ненавидить собаку. Той бідолашний каліка, чорт забирай, і пес — це єдині діти проекту «Франциск». Собаку всі люблять, він — мазунчик, і Аутсайдер завжди знав про це. Батьки зазвичай пишаються такими дітьми, а Аутсайдер — дитина, яку завжди ховають подалі. Тому його ненависть до собаки зростає з кожним днем.

— Звісно, — погодився Лем. — Звісно ж, ти правий.

— Це також пояснює, чому два дзеркала у ванній на другому поверсі розбиті. Я про будинок, де вбили Тіла Портера, — продовжував Волт. — Аутсайдер не терпить своєї зовнішності.

Десь дуже далеко закричала якась потойбічна істота.