Хранителі

Розділ 4

1

Наступного дня після зустрічі з Артом Стреком Нора Дейвон довго гуляла, щоб вивчити ті частини міста, в яких вона жодного разу не була. До цього вона раз на тиждень робила короткі прогулянки з Вайолет. З тих пір, як стара померла, Нора продовжила виходити на прогулянку, хоч і рідше, і не далі шести-восьми кварталів від будинку. Сьогодні вона піде значно далі, і це стане її першим, хай і незначним кроком на довгому шляху до свободи та самоповаги.

Перед виходом Нора вирішила, що по дорозі зайде у якийсь ресторанчик і перекусить. Щоправда, вона ніколи не була в таких закладах, тому перспектива спілкування з офіціантом та сидіння в компанії незнайомців страшенно лякала Нору. Тому вона у паперовий пакет спакувала одне яблуко, апельсин і два вівсяних печива. Нора вирішила поїсти на самоті в якомусь парку. Уже це було проривом. Крочок за крочком.

Небо було чисте, а повітря тепле. Дерева у своєму свіжому яскраво-зеленому буянні виглядали вже геть по-весняному; вони хиталися від легкого вітерцю, якого вистачало лише, щоб захиститися від спекотного сонця.

Поки Нора йшла повз доглянуті будинки, частину з яких було збудовано у різних стилях іспанської архітектури, вона з цікавістю розглядала двері та вікна, розмірковуючи про людей, які там жили. Вони щасливі чи сумні? Кохають когось? Яка музика та книги їм подобаються? Що люблять їсти? Чи планують вони провести відпустку в якомусь екзотичному місці або ж вечір у театрі, відвідати нічний клуб?

Раніше Нора ніколи не цікавилася цими людьми, бо розуміла, що вона з ними ніколи не перетнеться. Думати про них — марна трата часу і сил. Але тепер…

Коли Нора стикалася з іншими перехожими, то опускала голову і відвертала обличчя, як і раніше. Але сьогодні в неї вистачило сміливості подивитися на декого з них. На її подив, чимало посміхалися їй і віталися з нею. Своєю чергою Нору ще більше здивувало те, що вона віталася у відповідь.

Біля окружного суду Нора зупинилася, щоби помилуватися жовтим цвітом юки[12] та яскраво-червоними бугенвіліями, які вилися отинькованою стіною крізь візерунчасті ковані ґратки по одному з високих вікон.

Дійшовши до місіонерської церкви Святої Варвари, побудованої у 1815 р., Нора зупинилася біля парадних сходів, вивчаючи величний фасад старовинного храму. Вона пройшлася внутрішнім двором, де був Священний сад, а тоді піднялася на західну дзвіницю.

Поступово Нора почала розуміти, чому, висновуючи з багатьох прочитаних нею книжок, Санта-Барбару називали одним із найгарніших місць на землі. Вона прожила тут майже все життя, але постійно ниділа в будинку разом із Вайолет Дейвон, а коли виходила кудись, то майже нічого не бачила, крім власних черевиків. Сьогодні Нора вперше побачила місто. Воно вразило і зачарувало її.

О першій дня Нора присіла на лавку біля озера в парку Аламеда в затінку трьох старих масивних фінікових пальм. У неї вже боліли ноги, але вона не хотіла йти додому так рано. Нора відкрила паперовий пакунок і почала свій перекус із жовтого яблука. Ще ніколи їй не було так смачно. Оскільки вона добре зголодніла, то також швидко з’їла й апельсин, склавши лушпайки назад у паперовий пакунок, відтак взялася було за вівсяне печиво, коли поряд із нею на лавку присів Арт Стрек.

— Привіт, красуне.

Він був одягнутий у блакитні спортивні шорти і кросівки для бігу, а також у білі гольфи. Проте він точно не бігав, бо навіть не спітнів. Це був м’язистий чоловік із широкими грудьми і темною засмагою. Від нього віяло маскулінністю. Він одягнувся так лише для того, щоб похвалитися своїми м’язами, тому Нора одразу опустила очі.

— Соромишся? — запитав він.

Нора не могла говорити, бо шматок печива застряг у неї в роті, а слина раптом кудись зникла. Вона боялася, що похлинеться, якщо проковтне печиво, але й виплюнути його було ніяк.

— Солоденька сором’язлива Нора, — сказав Стрек.

Подивившись униз, Нора запримітила, як сильно у неї тремтить права рука. Печиво розкришилось у долоні, і крихти сипались на тротуар просто їй під ноги.

Нора йшла на цю прогулянку, плануючи таким чином зробити перший крок до власної свободи, але тепер зрозуміла, що була й інша причина: вона сподівалася вибавитись від залицянь Стрека. Нора боялася залишатися вдома, непокоячись, що він без кінця телефонуватиме їй. Але тепер, коли він знайшов її на вулиці, де її вже не захищали зачинені вікна та двері, ситуація значно погіршала.

— Подивись на мене, Норо.

— Ні.

— Подивись на мене.

Остання крихта розкришеного печива випала з її правої руки.

Стрек узяв її за ліву руку. Вона спробувала опиратися, але він стиснув її долоню, перебираючи пальці, тому вона здалася. Стрек поклав її руку на своє оголене стегно. Його тіло було пружним і гарячим.

У неї почало крутити у шлунку, серце стукотіло наче шалене, і вона не знала, що відбудеться раніше — її знудить чи вона знепритомніє.

Повільно рухаючи її рукою вгору-вниз по своєму оголеному стегну, Стрек сказав:

— Я — те, що тобі потрібно, красунечко. Я можу подбати про тебе.

Вівсяне печиво склеїло її рот, наче глина. Нора сиділа з опущеною головою, але підняла очі, щоб подивитися спідлоба. Вона сподівалася зустріти когось, щоби покликати на допомогу, але в парку були лише дві молодих мами з дітьми, та й то надто далеко.

Піднімаючи її руку зі стегна і кладучи на голі груди, Стрек промовив:

— Як тобі сьогоднішня прогулянка? Тобі сподобалася місіонерська церква? Мммм. А як тобі цвіт юки біля суду? Гарно, еге ж?

Своїм холодним самовдоволеним голосом Стрек продовжував розпитувати про її враження від побаченого. Вона зрозуміла, що він слідкував за нею весь ранок — з машини чи пішки. Вона не бачила його, але, безсумнівно, він був там, оскільки знав про кожен її рух після того, як вона залишила будинок. Це налякало і схвилювало її більше, ніж усе, що він робив до цього.

Нора важко і швидко дихала, але все одно їй бракувало повітря. У вухах шуміло, але вона чітко чула кожне слово свого мучителя. Хоч Нора була готова вдарити Стрека чи роздряпати йому очі, її наче паралізувало. Вона була готова битися, але не могла, бо хоч її й переповнювала лють, але страх знесилював. Нора хотіла кричати, але не на допомогу, а від розпачу.

— Тепер ти гарно пройшлася, добре пообідала у парку і розслабилася, — промовив Стрек. — Знаєш, чого зараз тобі не вистачає? Ти знаєш, що зробить цей день просто пречудовим і особливим, кралечко? Ось як ми вчинимо: сядемо до мене в машину, поїдемо до тебе додому, піднімемося у твою жовту кімнату, заліземо в те ліжко під балдахіном…

Він був у її спальні! Напевне, вчора. Замість лагодити телевізор у вітальні, він прослизнув у спальню. Покидьок, він прокрався у її найінтимніше місце, вдерся в її останній прихисток і порпався у її речах.

— …на те велике старе ліжко. Я тебе роздягну, сонечко, роздягну і трахну…

Нора так ніколи і не змогла б пояснити, що надало їй відваги — жах від раптового усвідомлення, що Стрек проникнув у її притулок, чи від того, що він уперше лайнувся у її присутності (чи, можливо, все разом узяте). Але вона підняла голову, окинула його гнівним поглядом і виплюнула недоїдене печиво просто в його обличчя. Вологе місиво із крихт і слини прилипло до його правої щоки, повіки та бокової сторони носа, воно також застрягло у волоссі та поцяткувало лоб. Коли Нора побачила спалах гніву в очах та гримасу на його обличчі, то відчула напад жаху через те, що накоїла. Але водночас вона була у захваті, що змогла розірвати емоційні пута, які паралізували її; байдуже, що її вчинок розлютить Стрека і він захоче з нею поквитатися.

Стрек помстився їй одразу ж досить брутальним чином. Він досі тримав її ліву руку, тож Нора не могла викрутитися. Стрек так сильно стиснув її долоню, що в неї захрускотіли пальці. Господи, як їй було боляче! Але Нора не хотіла, щоб він отримав задоволення, побачивши її сльози, тому лише зціпила зуби і терпіла. На її лобі проступили краплини поту, і вона відчувала, що ось-ось знепритомніє. Проте гіршим від болю було дивитися у холодні блакитні очі Стрека, які сіяли тривогу в серці Нори. Стискаючи їй пальці, він утримував її не лише руками, а й холодним і якимось дивним поглядом. Стрек намагався втихомирити і залякати її. Господи, це працювало: Нора бачила в його очах безум, з яким вона б ніколи не впоралася.

Коли Стрек побачив її відчай, який, вочевидь, сподобався йому більше, ніж зойк від болю, то перестав стискати її пальці, але не дозволив висмикнути руку. Він сказав:

— Ти заплатиш за плювок у моє обличчя. І тобі це сподобається.

Нора промовила невпевнено:

— Я поскаржуся твоєму начальнику, і тебе звільнять.

Стрек лише посміхнувся. Норі було цікаво, чому він навіть не потурбувався витерти шматки вівсяного печива з обличчя. Проте через мить вона здогадалася: він хотів змусити її зробити це.

— Втратити роботу? А… я вже не працюю у «Водлоуз ТіВі». Звільнився вчора ввечері. Тому в мене є для тебе час, Норо, — промовив Стрек.

Вона опустила очі, не маючи сил приховати страх. Вона тремтіла так, що здавалося, скоро навіть її зуби зацокотять.

— Я ніколи не затримуюся на тривалий час на жодній роботі. Такому чоловікові, як я, дуже швидко все набридає. Я сповнений енергії. Окрім того, життя занадто коротке, щоб витрачати його на роботу, чи не так? Тому я трішки працюю, щоби призбирати грошенят, і тоді загуляю, як собі знаю. Час від часу я знаходжу таких жінок, як ти, які мають велику потребу в мені; вони моляться, щоб знайти подібного чоловіка, і я їм у цьому допомагаю.

«Копни його, вкуси, видряпай очі», — подумки наказувала собі Нора, але продовжувала сидіти в заціпенінні.

Рука Нори тупо нила, і вона ще пам’ятала, яким пекучим і сильним спершу був біль.

Стрек заговорив м’якшим, підбадьорюючим, переконливішим голосом. Але це ще більше її налякало.

— Я допоможу тобі, Норо. Я поживу в тебе деякий час. Нам сподобається. Без сумніву, ти нервуєш через мене, і я розумію чому. Чесно. Але повір мені, це те, що тобі потрібно, дівчинко. Це переверне все твоє життя і докорінно змінить тебе. Це найкраще, що може статися з тобою.

2

Ейнштейну дуже сподобався парк.

Коли Трейвіс зняв ошийника, ретривер підійшов до найближчої клумби, на якій росли великі жовті нагідки, оточені рядом пурпурових нарцисів, і повільно обійшов її; було помітно, що він зачарований. Ретривер підійшов до яскравої клумби з пізніми жовтцями, а потім до іншої, на якій росла розрив-трава. З кожним відкриттям пес усе сильніше метляв хвостом. Кажуть, що пси бачать усе в чорно-білих тонах, але Трейвіс міг заприсягнутися, що Ейнштейн здатен розрізняти кольори. Ейнштейн обнюхував усе: квіти, чагарник, дерева, каміння, урни, зім’яте сміття, підніжжя фонтанчиків питної води та кожен метр землі, якою проходив. Без сумніву, він відтворював образи людей і собак, які пройшли тут, завдяки своєму нюху. Ці картини були такими ж чіткими, як для Трейвіса світлини.

Впродовж усього ранку та першої половини дня ретривер не зробив нічого дивного. Його поведінка типового «дурного пса» виглядала настільки переконливою, що Трейвісу стало цікаво, чи інтелект собаки, який майже не поступався людському, проявлявся лише у вигляді коротких спалахів, чогось на кшталт епілептичних приступів, але в хорошому сенсі цього слова. Але після вчорашнього незвичайність Ейнштейна була доведена раз і назавжди, хоча він її показував рідко.

Поки вони прогулювалися біля озера, Ейнштейн раптом напружився, підвів голову, ледь настовбурчив обвислі було вуха і витріщився на парочку, яка сиділа на лавці за 20 метрів звідси. Чоловік був одягнутий у спортивні шорти, а жінка — у мішкувате сіре плаття; він тримав її за руку. Складалося враження, що вони занурилися у бесіду.

Трейвіс, не бажаючи турбувати парочку, уже почав відвертатися, крокуючи в бік галявини, проте Ейнштейн, коротко гавкнувши, побіг прямо туди.

— Ейнштейне! До мене! Сюди!

Пес не звернув уваги на окрики Трейвіса, підбіг до парочки і почав несамовито гавкати.

Поки підоспів Трейвіс, чоловік у спортивних шортах уже підвівся, простягнувши вперед руки і стискаючи кулаки, і боязко відступив від ретривера.

— Ейнштейне!

Ретривер припинив гавкати, ухилився від Трейвіса, коли той хотів надіти на нього ошийника, і, підбігши до жінки на лавці, поклав їй голову на коліна. Таке несподіване перетворення зі злого пса у лагідну тварину здивувало всіх.

Трейвіс промовив:

— Прийміть мої вибачення. Він ніколи…

— Якого дідька, — визвірився чолов’яга у спортивних шортах. — Не можна ж відпускати такого злого пса у парку!

— Він не злий, — заперечив Трейвіс. — Він…

— Брехня! — вигукнув бігун, бризкаючи слиною. — Ця клята тварина хотіла мене вкусити. Хочеш, я тебе по судах затягаю?

— Я не знаю, що на нього…

— Забери його! — вимагав бігун.

Збентежений Трейвіс кивнув, повернувся до Ейнштейна і побачив, що жінка покликала його сісти побіля неї на лавку. Ейнштейн сидів, дивлячись на неї і поклавши лапи їй на коліна, а вона не просто пестила, а обіймала його. Взагалі те, як жінка торкалася пса, виглядало якось розпачливо.

— Забери його! — розлючено промовив бігун.

Чоловік був вищим, ширшим у плечах і виглядав міцнішим за Трейвіса. Він підійшов уперед, нависаючи над ним, щоб налякати своїм масивним виглядом. Він звик досягати свого з допомогою ось такої агресивності, вдаючи, що він — хлопець не в тім’я битий. Трейвіс зневажав таких.

Ейнштейн повернувся до бігуна, вишкірив зуби і глухо загарчав нутряним голосом.

— Слухай, друже, — сердито промовив бігун. — Ти що, глухий? Я сказав, щоб ти взяв його на повідець, он він у тебе в руці. Якого дідька ти чекаєш?

Трейвіс почав усвідомлювати, що тут щось недобре. Бігун перегравав зі своєю лицемірною злістю; складалося враження, що він вчинив щось срамотне й тепер намагається приховати свою провину, одразу ж переходячи в агресивний наступ. Жінка теж поводилася дивно: вона не промовила ні слова, її обличчя було блідим, а руки тремтіли. Висновуючи з того, як вона гладила і притискалася до пса, це не він налякав її. Трейвіса також здивувало, як ця парочка, збираючись на прогулянку в парк, спромоглася вдягнутися так по-різному: чоловік — у спортивних шортах, жінка — у сірому домашньому платті. Трейвіс помітив, що жінка нишком боязливо поглядає на бігуна, і раптом зрозумів, що разом ці двоє опинились випадково — принаймні жінка цього не хоче, — а чоловік, без сумніву, вчинив щось негарне.

— Пані, з вами все гаразд? — запитав Трейвіс.

— Звісно, з нею не все гаразд, — сказав бігун. — Твій клятий пес налякав її, гавкаючи і клацаючи зубами…

— Здається, зараз вона його не боїться, — відповів Трейвіс, зустрівшись поглядом із чоловіком.

До щоки чоловіка прилипли якісь крихти, ймовірно, вівсяного печива. Трейвіс помітив також, що одне печиво випало із пакунка на лавку біля жінки, а інше лежало розкришене на землі в неї під ногами. Що, дідько б його вхопив, тут відбулося?

Бігун кинув на Трейвіса гнівний погляд і хотів щось сказати, але, подивившись на жінку й Ейнштейна, нарешті усвідомив, що його награне обурення вже недоречне, тому вперто промовив:

— Ну… все ж треба пильнувати за псом.

— Навряд чи він ще когось потурбує, — сказав Трейвіс, змотуючи повідець. — Це було всього лиш якесь затьмарення.

Бігун досі був розлючений, але вже починав вагатися. Він звернувся до принишклої жінки:

— Норо?

Вона не відповіла, а продовжувала пестити Ейнштейна.

— Побачимось пізніше, — сказав їй бігун.

Не отримавши відповіді, він знову повернувся до Трейвіса, звузив очі й промовив:

— Якщо той пес гнатиметься за мною…

— Не буде, — перебив Трейвіс. — Можете продовжувати бігти. Він не потурбує вас.

Чоловік, озираючись, повільно побіг у бік найближчого виходу. За якийсь час він зник.

На лавці Ейнштейн влігся на живіт, поклавши голову жінці на коліна.

— Ви йому точно сподобалися, — сказав Трейвіс.

Не піднімаючи голови і гладячи Ейнштейна однією рукою, Нора відповіла:

— Чудовий пес.

— Я знайшов його вчора.

Нора промовчала.

Трейвіс присів на інший кінець лавки так, що Ейнштейн опинився поміж ними.

— Я Трейвіс.

Нора нічого не відповідала, чухаючи Ейнштейна за вухами. Пес задоволено буркотів.

— Трейвіс Корнелл, — додав чоловік.

Нарешті Нора підняла голову і подивилася на Трейвіса.

— Нора Дейвон.

— Приємно познайомитися.

Вона нервово посміхнулася.

Нора була доволі привабливою, незважаючи на пряме волосся і відсутність косметики. Вона була брюнеткою з лискучим волоссям, бездоганною шкірою і сірими, із зеленими прожилками очима, які, здавалося, аж світяться під яскравим травневим сонцем.

Наче відчуваючи прихильність Трейвіса і водночас злякавшись її, Нора одразу ж відвернула погляд, ще нижче опустивши голову.

— Пані Дейвон… У вас щось трапилося? — запитав Трейвіс.

Нора промовчала.

— Той чоловік… чіплявся до вас?

— Усе гаразд, — відповіла Нора.

Нора сиділа з опущеною головою, згорбившись під тонною своєї сором’язливості. Вона виглядала такою вразливою, що Трейвіс не міг отак встати й піти, залишивши її зі своїми проблемами.

— Якщо той чоловік чіплявся до вас, гадаю, слід покликати копа… — порадив він.

— Ні, — заперечила Нора тихо, але наполегливо. Вона прибрала Ейнштейна з колін і підвелася.

Собака зістрибнув з лавки і став біля Нори, співчутливо дивлячись на неї.

Підводячись із лавки, Трейвіс промовив:

— Звісно, я не хочу лізти в…

Нора побігла геть, але не тією доріжкою, якою покинув парк бігун.

Ейнштейн кинувся було за нею, але зупинився і неохоче повернувся, коли Трейвіс покликав його.

Нічого не розуміючи, Трейвіс дивився услід Норі. Загадкова та знервована жінка у сірому платті, безформному, наче жіночий одяг амішів чи членів інших сект, прихильниці яких ревно намагалися приховати свою жіночу поставу, щоб не спокушати чоловіків.

Трейвіс та Ейнштейн продовжили прогулянку парком. Пізніше вони пішли на пляж, де ретривер, здавалося, взагалі був ошелешений безкінечними краєвидами морських хвиль та бурунів, від яких на піску залишалися клапті шумовиння. Пес постійно зупинявся, щоб кілька хвилин подивитися на океан, а потім весело борсався у хвилях прибою. Пізніше, вже вдома, Трейвіс намагався привернути увагу пса до книг, які так схвилювали його минулого вечора, сподіваючись, що цього разу він зможе зрозуміти, що такого Ейнштейн знайшов у них. Пес байдуже понюхав томи, які йому приніс Трейвіс, і позіхнув.

Упродовж усього вечора Трейвіс часто згадував Нору Дейвон. Її образ яскраво відобразився в його свідомості, і це дивувало його. Їй не потрібен був крикливий одяг, щоби привернути чоловічу увагу; достатньо було її личка й отих сіро-зелених очей.

3

Через кілька годин міцного сну Вінсент Наско рано-вранці полетів до Акапулько, в Мексику. Він заселився у величезний готель на узбережжі. Це була будівля, залита вогнями, але справляла враження бездушного царства, де панували скло, бетон і тераццо[13]. Після цього він перевдягнувся в широкі білі топ-сайдери[14], білі вовняні шорти та світло-блакитну сорочку з банлону[15] і вирушив на пошуки доктора Лоутона Гайнса.

Останній проводив відпустку в Акапулько. Йому було тридцять дев’ять років, зріст метр сімдесят п’ять і вага — сімдесят два кілограми. Гайнс мав буйне темно-коричневе волосся і міг би бути схожим на Аль Пачино, якби не червона родима пляма на лобі завбільшки як півдоларова монета. Він приїжджав до Акапулько не рідше двох разів на рік і завжди зупинявся в елегантному готелі «Лас Брізас», на окраїні східної частини затоки. Гайнс любив довго обідати у ресторані біля готелю «Калета», бо там подавали його улюблені коктейлі з текіли і звідти було чудово видно пляж ла-Калета.

О дванадцятій двадцять у цьому ж ресторані Вінс сидів у ротанговому кріслі зі зручними жовтими та зеленими подушками за столом біля вікна. Він помітив Гайнса, щойно зайшовши в ресторан. Доктор сидів за іншим столом біля вікна, за три столи від Вінса, і його трохи затуляла пальма у горщику. Він їв креветки і пив «маргариту» із шикарною блондинкою. Дівчина була одягнута у білі слакси та яскравий топ — добра половина чоловіків у ресторані витріщалася на неї.

На думку Вінса, Гайнс був більше схожим на Дастіна Гоффмана[16], ніж на Пачино. У нього були виразні риси Гоффмана, зокрема гоффманівський ніс. Що ж до інших ознак, він виглядав точнісінько так, як його й описали. Чоловік був одягнутий у рожеві вовняні штани та блідо-жовту сорочку. На ногах у нього були білі сандалі. Вінс вважав такий одяг занадто тропічним і курортним.

Вінс закінчив свій обід: суп з тефтелями, енчілади[17] з водоростями у зеленому соусі та безалкогольна «маргарита», і розрахувався якраз тоді, коли Гайнс із блондинкою збиралися йти.

Блондинка сіла за кермо свого червоного «порше», а Вінс заліз в орендований «форд». У нього був великий пробіг, тому він гримів, наче перкусії якогось маріачі-гурту[18]. Окрім того, під ногами був ще й смердючий запліснявілий килимок.

Блондинка висадила Гайнса на парковці біля «Лас Брізаса», де вони ще постояли щонайменше п’ять хвилин біля її машини, мацаючи одне одного за дупи і посеред білого дня цілуючись засмоктом.

Це видовище розчарувало Вінса. Він гадав, що Гайнс повинен поводитися пристойніше. Зрештою, у нього був ступінь доктора. Якщо вже освічені люди не мають гарних манер, то що вже говорити про звичайних людей? Хіба їх цьому більше не навчають в університетах? Не дивно, що світ сходить на пси.

Блондинка сіла у свій «порше», а Гайнс поїхав з парковки на білому спортивному двомісному «Мерседесі 560 SL». Він явно був не орендованим, і Вінсу стало цікаво, звідки в доктора така автівка.

Гайнс, як і за хвилину Вінс, залишив машину в паркувальника. Він пішов за доктором крізь фойє на пляж — випадковому спостерігачу могло би здатися, що два чоловіки просто прогулюються узбережжям. Але потім Гайнс присів біля шикарної мексиканки у стрічковому бікіні. Це була смаглява дівчина з ідеальним тілом і років на п’ятнадцять молодша за доктора. Вона засмагала у шезлонгу із заплющеними очима. Гайнс поцілував її в шию, злякавши при цьому. Без сумніву, вони були знайомі, бо дівчина засміялася й обійняла його.

Вінс ходив пляжем туди-сюди, а потім присів на пісок позаду Гайнса з дівчиною. Їх розділяли кілька відпочивальників. Він не турбувався, що Гайнс помітить його: найімовірніше, того цікавила лише дівоча анатомія. Крім того, незважаючи на свої габарити, Вінс мав талант до маскування.

Високо над затокою якийсь турист ширяв на парашуті, причепленому на тонкому тросі до катера. Сонячні промені розсипалися у повітрі, наче дощ із золотих монет над піском і над морем.

Через двадцять хвилин Гайнс поцілував дівчину в губи та в груди і пішов назад. Дівчина вигукнула:

— Сьогодні о шостій!

Гайнс відповів:

— Я буду там.

Після цього Гайнс і Вінс поїхали кататися. Спочатку Вінс гадав, що доктор їде з якоюсь конкретною метою, але через деякий час стало зрозуміло, що вони просто безцільно намотують кола узбережжям, милуючись краєвидами. Вони проїхали пляж Револькадеро і мчали далі: Гайнс на своєму білому «мерседесі», а Вінс — позаду на своєму «форді», тримаючись на безпечній відстані, але так, щоб не втратити Гайнса з поля зору.

Нарешті вони доїхали до якогось місця, звідки відкривався мальовничий краєвид. Там Гайнс з’їхав з дороги і припаркувався біля машини, з якої вийшло четверо ошатно вдягнених туристів. Вінс теж припаркувався, відтак підійшов до залізних поручнів із зовнішнього краю схилу. Звідти відкривався справді дивовижний краєвид на узбережжя та буруни, які з гуркотом розбивалися об скелястий берег, розташований більш ніж на 30 метрів нижче.

Туристи у смугастих сорочках та пістрявих шортах, закінчивши гучно захоплюватися краєвидами, познимкувавшись і наостанок насмітивши, поїхали геть, залишивши на скелі Вінса та Гайнса наодинці. На трасі виднівся лише чорний автомобіль компанії «Транс-Ам», і він наближався. Вінс чекав, поки машина проїде. Після цього він планував напасти на Гайнса зненацька.

Проте замість того, щоб їхати собі далі, «Транс-Ам» з’їхав із шосе і припаркувався біля «мерседеса» Гайнса. Звідти вийшла красуня років двадцяти п’яти. Вона побігла до Гайнса. У неї була зовнішність мексиканки, але з великою домішкою китайської крові, загалом дуже екзотична особа. Дівчина була одягнена у білий топік із бретелькою через шию та білі шорти. У неї були найкращі ноги, які Вінсу доводилося колись бачити. Дівчина з Гайнсом пішли до поруччя, аж поки зупинилися метрів за двадцять від Вінса, а тоді так увіп’ялися одне в одного, що Вінс аж почервонів.

Декілька хвилин Вінс наближався до них уздовж поручнів, час від часу ризиковано перехиляючись вниз і витягуючи шию, щоби подивитися на буруни, які підлітали метрів на п’ять заввишки, і примовляючи: «Оце я розумію!» — коли особливо велика хвиля вдарялася об крутий виступ скелі. Вінс намагався зробити вигляд, що його рух у бік парочки був зовсім випадковим.

Хоч вони стояли спиною до нього, вітер доносив окремі фрагменти їхньої розмови. Жінка, здавалося, переживала, що її чоловік дізнається про те, що Гайнс у місті, а останній вмовляв жінку домовитися про завтрашній вечір. Безсовісний!

Траса знову спорожніла, і Вінс вирішив, що іншої можливості дати собі раду з Гайнсом у нього не буде. Він пройшов останні кілька метрів, що розділяли його та дівчину, схопив її ззаду за шию і пояс її шортів і, одним махом відірвавши від землі, перекинув через поруччя. З криком вона полетіла вниз на каміння.

Усе сталося так швидко, що Гайнс навіть не встиг відреагувати. Поки жінка летіла, Вінс повернувся до спантеличеного доктора, двічі вдарив його в обличчя, розбивши губи і зламавши ніс. Гайнс знепритомнів.

Поки він сповзав на землю, жінка долетіла до скель. Навіть на відстані Вінс прийняв її пожертву. Клац!

Він хотів перехилитися через поручні, щоб глянути на її понівечене тіло на камінні, але, на жаль, часу було обмаль: скоро на трасі з’являться машини.

Вінс відніс Гайнса назад у «форд» і поклав його на переднє сидіння, обіперши об двері. Сторонній подумав би, що той мирно спить. Вінс відкинув голову чоловіка таким чином, щоб кров з його носа текла у носоглотку.

Зі звивистої прибережної траси, в багатьох місцях поцяткованої вибоїнами, Вінс повернув на бічну дорогу, яка, дедалі вужчаючи і заглиблюючись у тропічний ліс, незабаром із дороги з гравію перетворилася у звичайний путівець. Нарешті він зупинив автомобіль у віддаленому закутку, побіля суцільної зеленої стіни із величних дерев і буйної рослинності. Впродовж цього часу Гайнс двічі починав приходити до тями, але Вінс утихомирював доктора, б’ючи головою об передній щиток.

Він витягнув з автівки непритомного чоловіка і поволік крізь прогалину в кущах під деревами, поки не знайшов тінисту галявину, вкриту густим мохом. Пташине кавкання і тріскотіння одразу ж припинилося, а невидима оку дрібнота з химерними голосами кинулася врозтіч поміж трави. Великі комахи, в тому числі жук завбільшки як долоня Вінса, також поспішили втекти від гріха подалі, а ящірки полізли на дерева.

Вінс повернувся до свого «форда», де в багажнику лежало сяке-таке знаряддя для допиту: пакет зі шприцами і дві ампули із «сироваткою правди», шкіряний мішечок зі шротом, ручний шокер, схожий на пульт від телевізора, та відкорковувач із дерев’яною ручкою.

Лоутон Гайнс досі не прийшов до тями, коли Вінс повернувся до галявини. Доктор хрипів через розбитий ніс.

Гайнс повинен був померти ще добу тому. Люди, які замовили Вінсу трьох людей, хотіли задіяти іншого «фрілансера», котрий мешкав в Акапулько і працював у Мексиці. Але той чолов’яга помер вчора вранці, бо в довгоочікуваній посилці, яку надіслали авіаційною поштою з лондонського відділення «Fortnum & Mason», натомість желейного та мармеладного асорті виявився кілограм пластиду.

Через доконечну необхідність організація з Лос- Анджелеса доручила цю роботу Вінсу, хоча він і так уже запрацювався, а це було небезпечно. Вінсу пощастило, оскільки він був упевнений, що цей доктор також повинен бути пов’язаний з лабораторією у Банодайні і зможе дати йому додаткову інформацію про проект «Франциск».

Оглянувши нетрі тропічного лісу навколо галявини, на якій лежав Гайнс, Вінс знайшов повалене дерево. Йому вдалося відірвати від нього покручений шматок товстої кори, який міг би придатися як імпровізована посудина. Знайшовши потім зарослий ряскою струмок, він набрав у цю посудину десь із півкварти води. Вода була застояною. Можна собі тільки уявити, які екзотичні бактерії там водилися, але, певна річ, Гайнсу повинно бути байдуже.

Першу порцію води Вінс вихлюпнув доктору в обличчя. Через мить повернувся з другою порцією, яку змусив випити. Гайнс довго плювався, давився і трохи поблював, поки йому в голові не прояснилося і він не почав розуміти, що йому говорили, а відтак чітко відповідати.

Тримаючи шкіряний мішечок зі шротом, шокер та відкорковувач, Вінс пояснив, яким чином буде їх застосовувати, якщо Гайнс не захоче говорити. У доктора, який виявився спеціалістом із фізіології та функції мозку, було більше здорового глузду, ніж патріотизму, тому він охоче почав розповідати всі подробиці надсекретного оборонного проекту в Банодайні, в якому брав участь.

Коли Гайнс поклявся, що йому більше нічого додати, Вінс приготував «сироватку правди». Набравши препарат у шприц, він запитав невимушено:

— Докторе, що у вас із тими жінками?

Гайнс, котрий лежав на спині в густому моху, витягнувши руки вздовж тіла точнісінько так, як наказав йому Вінс, не зміг швидко перейти на іншу тему розмови і лише розгублено кліпав.

— Я слідкував за вами з обіду і знаю, що у вас тут, в Акапулько, троє…

— Четверо, — заперечив Гайнс, і, незважаючи на жах, у його голосі прозвучала гордість. — «Мерседес», на якому я їжджу, належить Жизель. Це наймиліше створіння…

— Ви користувалися машиною однієї жінки, щоб зраджувати їй з іншими трьома?

Гайнс кивнув і спробував посміхнутися, але скривився, коли відчув новий напад болю у зламаному носі.

— Я завжди… так поводився з жінками.

— Заради Бога! — з відразою сказав Вінс. — Невже ви не розумієте, що шістдесяті й сімдесяті давно минули? Вільне кохання померло, і тепер за це треба платити високу ціну. Хіба ви не чули про герпес, СНІД і все таке?

Вводячи доктору сироватку, Вінс продовжив:

— Та ви, напевне, носій усіх відомих людству венеричних хвороб.

Дурнувато кліпаючи, Гайнс спершу виглядав спантеличено, а потім під дією препарату впав у сон. Він підтвердив свої слова про Банодайн та проект «Франциск».

Коли дія препарату закінчилася, Вінс почав мучити Гайнса шокером просто заради забави, аж поки батарейки не сіли. Вчений смикався, як напіврозчавлений водяний жук, вигинаючи спину і б’ючись п’ятками, головою і руками об мох.

Коли шокер зовсім розрядився, Вінс почав лупцювати доктора мішечком зі шротом до втрати свідомості, відтак убив його, засунувши відкорковувач поміж ребрами у саме серце.

Клац!

У тропічному лісі запанувала глуха тиша, але Вінс відчував, що за ним спостерігали тисячі очей диких мешканців. На його думку, невидимі спостерігачі схвалювали те, що він зробив із Гайнсом, оскільки спосіб життя, який вів учений, порушував закони природи, яких дотримувалися всі мешканці джунглів.

Він подякував Гайнсу, але не поцілував чоловіка ні в губи, ні в чоло: життєва енергія Гайнса могла би збадьорити його, і Вінс був би їй радий, проте тіло та дух доктора були нечистими.

4

Після прогулянки в парку Нора одразу ж пішла додому. Пригодницький настрій та дух свободи, які урізноманітнили її ранкову прогулянку, зникли: Стрек зіпсував їй день.

Зайшовши в будинок, Нора зачинила двері на основний замок, запірний ригель і латунний ланцюжок. Вона обійшла всі кімнати на першому поверсі, щільно закриваючи занавіски, щоб Артур Стрек не міг побачити, що відбувається, якщо вештатиметься навколо. Темрява, що запала після її дій, не сподобалася Норі, тож вона увімкнула лампи в усіх кімнатах. Не забула вона і про кухню, закривши віконниці й перевіривши замок на задніх дверях.

Контакт зі Стреком не лише налякав її, а й вселив відчуття фізичної огиди. Найбільше, чого вона зараз хотіла, — це тривалий і гарячий душ.

Але в Нори раптом почали підкошуватися ноги і паморочитися в голові. Щоб не впасти, їй довелося схопитися за кухонний стіл. Нора знала, що впаде, якщо почне підніматися сходами, тому вона присіла, склала руки на столі й узялася чекати, поки напад слабкості не минеться.

Коли найгірше було позаду, Нора згадала про пляшку бренді у буфеті біля холодильника. Їй спало на думку, що випивка її збадьорить. Вона придбала цю пляшку «Ремі Мартін» після смерті Вайолет, оскільки та була противником будь-яких напоїв, міцніших за яблучний сидр. Наче протестуючи проти цього, Нора налила собі склянку бренді, повернувшись із похорону тітки. Їй не сподобався напій, і вона вилила майже всю порцію в умивальник. Але зараз Норі здалося, що після склянки бренді тремтіння припиниться. Спершу Нора підійшла до умивальника і кілька разів помила руки, увімкнувши найгарячішу воду, яку могла витримати. Вона намагался змити всі спогади про Стрека — спершу за допомогою мила, а потім великої кількості миючого засобу «Айворі». Після такої процедури її руки почервоніли, нагадуючи шматки вареного м’яса.

Відтак Нора принесла пляшку з бренді та склянку і поставила на стіл. У книжках, що їх вона читала, часто зустрічалися персонажі, котрі, перебуваючи в розпачі, могли випити цілу пляшку спиртного. Останнє вони використовували, щоб вибавитися від першого. Іноді це допомагало, тому могло допомогти і їй. Якщо бренді зможе хоч трішки впорядкувати її думки, в такому разі вона готова випити всю цю кляту пляшку.

Проте пиячки з Нори не вийшло, тож склянку «Ремі Мартін» вона пила цілих дві години.

Коли Нора намагалася прогнати думки про Стрека, то її починали мучити спогади про тітку Вайолет. Коли ж вона намагалася не думати про останню, її розум знову повертався до Стрека. Намагання ж Нори викинути з голови обох закінчувалося тим, що вона починала думати про Трейвіса Корнелла — чоловіка у парку. Але роздуми про нього теж не давали спокою. Він видався їй приємним — тактовним, ввічливим і турботливим — і… врятував від Стрека. Але він міг виявитися таким же негідником, як і Стрек. Якби вона залишила йому хоч якісь шанси, то, напевне, Корнелл теж би намагався чіплятися до неї, як і Стрек. Без сумніву, тітка Вайолет була хворим тираном і все ставила з ніг на голову, але Норі все частіше починало здаватися, що вона була права щодо небезпеки спілкування з іншими людьми.

А… ще ж був пес. Це зовсім інша історія. Нора не злякалася його, навіть коли він з лютим гавканням біг до лавки. Якимось чином вона здогадалася, що ретривер — Ейнштейн, як його назвав хазяїн, — гавкав не на неї; його злість було спрямовано на Стрека. Коли Нора обіймала Ейнштейна, то почувалася в безпеці, хоча загроза, що її становив Стрек, досі нависала над нею.

Можливо, пора самій завести собаку? Вайолет жахалася від самої думки про домашніх тварин. Але Вайолет померла і вже не воскресне, тож нічого не заважало Норі завести собаку.

Хіба…

Нора виразно відчувала, що жоден інший собака не дасть їй такого глибокого відчуття безпеки, як Ейнштейн. У них з ретривером одразу ж встановився тісний зв’язок.

Звісно, Нора приписувала псу ті якості, яких він не мав, бо той врятував її від Стрека. Тож не дивно, що вона бачила у ньому рятівника та відважного охоронця. Але як би Нора не намагалася переконати себе, що Ейнштейн був лише псом, усе одно вона відчувала, що він особливий і жоден інший пес не зможе так захистити її, як це зробив Ейнштейн.

Все ж порція «Ремі Мартін», хай і розтягнута на дві години, та думки про Ейнштейна підняли Норі настрій. Що важливіше, бренді та спогади про пса додали їй відваги піти до телефона на кухні, щоб зателефонувати Трейвісу Корнеллу з пропозицією придбати його ретривера. Зрештою, він сказав, що знайшов пса лише день тому, тож, мабуть, не встиг до нього сильно прихилитися. Якщо запропонувати прийнятну ціну, то Корнелл може погодитися. Нора прогортала телефонний довідник, знайшла номер Корнелла і набрала.

Чоловік відповів після другого гудка.

— Алло?

Почувши його голос, Нора усвідомила, що будь-яка спроба придбати собаку дасть йому можливість утрутитися в її життя. Вона забула, що він може бути таким же небезпечним, як і Стрек.

— Алло? — повторив чоловік.

Нора завагалася.

— Алло? З ким маю честь?

Нора мовчки поклала слухавку.

Перш ніж почати з Корнеллом розмову про собаку, слід убезпечити себе на випадок, якщо він виявиться таким же, як Стрек.

5

Коли близько п’ятої години кілька хвилин дзвонив телефон, Трейвіс саме висипав «Альпо» у миску Ейнштейна. Ретривер з цікавістю спостерігав за ним, облизуючись і чекаючи, поки Трейвіс вишкребе останні шматки з бляшанки. У пса був напружений вигляд.

Трейвіс підійшов до телефона, а Ейнштейн узявся за їжу. Коли ніхто не відповів на привітання Трейвіса, він знову повторив: «Алло», а пес підвів голову від миски. Трейвіс так і не отримав відповіді й запитав, хто на лінії. Здавалося, Ейнштейна це заінтригувало, бо він подибав до кухні й поглянув на слухавку в руках у Трейвіса.

Трейвіс поклав слухавку, повернувся і побачив, що Ейнштейн досі стоїть, витріщаючись на настінний телефон.

— Напевне, не той номер.

Ейнштейн подивився на Трейвіса, а потім знову перевів погляд на телефон.

— Або дітлахи думають, що вони найрозумніші.

Ейнштейн сумно завив.

— Що тебе гризе?

Ейнштейн досі стояв там, прикипівши до телефона.

Зітхнувши, Трейвіс промовив:

— На сьогодні мені вистачить твоїх вибриків. Якщо ти знову хочеш напустити туману, то без мене.

Трейвіс хотів подивитися новини до того, як почне готувати вечерю, тому взяв із холодильника дієтичну «Пепсі» й пішов до вітальні, залишивши пса наодинці з телефоном. Увімкнувши телевізор, він вмостився у фотель, відкрив «Пепсі» й раптом почув, що Ейнштейн щось чудить на кухні.

— Що ти там робиш?

Щось дзеленькнуло і стукнуло, потім об тверду поверхню зашкрябали пазурі, а насамкінець почулося якесь гупання.

— Якщо щось зламаєш, будеш платити, — попередив Трейвіс. — Як ти зароблятимеш гроші? Можеш поїхати на Аляску і стати їздовим собакою.

Шум на кухні припинився, але лише на мить. Потім Трейвіс знову почув якийсь брязкіт, стукіт, скрип і пошкрябування.

Трейвіс хоч і вдавав, що злиться, був заінтригований, тому, скориставшись пультом, вимкнув звук телевізора.

Щось гепнулося на кухонну підлогу.

Трейвіс хотів уже піти подивитися, що сталося, але не встиг він підвестися з крісла, як у кімнаті з’явився Ейнштейн, несучи в зубах телефонний довідник. Напевне, йому довелося декілька разів підстрибнути, щоб нарешті скинути довідник зі столу. Пес пройшов вітальнею і поклав книгу біля ніг Трейвіса.

— Що ти хочеш? — запитав Трейвіс.

Пес носом підштовхнув телефонну книгу і в очікуванні задивився на Трейвіса.

— Ти хочеш, щоб я комусь зателефонував?

Ейнштейн гавкнув.

— Кому?

Ейнштейн знову підштовхнув книгу носом.

— Кому телефонувати? Лессі, Рін Тін Тіну[19] чи Старому Брехуну?[20] — запитав Трейвіс.

Ретривер подивився на нього своїми темними очима, яких Трейвіс не бачив у жодного собаки; пес наче намагався передати поглядом те, що можна висловити тільки словами.

— Слухай, може, ти і вмієш читати мої думки, але я твої не вмію, — промовив Трейвіс.

Ретривер заскавчав у відчаї і вибіг з кімнати, зникнувши за рогом у короткому коридорчику, що вів до ванної кімнати і двох спалень.

Трейвіс хотів піти за ним, але потім вирішив посидіти і почекати, що буде далі.

За мить Енштейн повернувся зі світлиною 8х10 у золотій рамці й поклав її біля довідника. На ній була зображена Паула. Трейвіс зберігав світлину на своєму нічному столику. Цей знімок було зроблено у день їхнього весілля, за десять місяців до її смерті. На фото Паула була красунею і виглядала оманливо здоровою.

— Немає сенсу, хлопче. Неможливо зателефонувати мертвим.

Ейнштейн чмихнув, наче хотів сказати, що Трейвіс міднолобий. Він підійшов до стелажу з журналами, перевернув його, розкидавши все, і повернувся до Трейвіса з випуском «Таймз», який поклав біля фото у золотій рамці. Відтак він пошкрябав лапами якийсь журнал, відкрив його і взявся гортати сторінки, порвавши декілька з них.

Сівши на краєчок фотелю і нахилившись вперед, Трейвіс із цікавістю спостерігав.

Ейнштейн кілька разів зупинявся, щоб вивчити сторінки журналу, а потім продовжував гортати. Нарешті він знайшов рекламу автосалону, на якій красувалася шикарна брюнетка модельної зовнішності. Ейнштейн підвів голову на Трейвіса, потім на оголошення, а потім знову на Трейвіса й гавкнув.

— Не розумію.

Ейнштейн знову почав гортати журнал, аж поки знайшов рекламу, на якій усміхнена блондинка палила цигарку. Потім він пирхнув на Трейвіса.

— Машини та цигарки? Ти хочеш, щоб я тобі купив машину та пачку «Вірджинії слімз»?

Знову пройшовшись до перевернутого стелажа, Ейнштейн приніс журнал з нерухомості, який присилали поштою, хоча Трейвіс уже понад два роки не займався цією справою. Пес також прогортав його, поки не знайшов фото агента з нерухомості — симпатичної брюнетки в куртці з логотипом «Century 21».

Трейвіс подивився на фото Паули, на блондинку з цигаркою, на веселу дівчину-агента в куртці. Він згадав ту рекламу з брюнеткою та автомобілем і сказав:

— Жінка? Ти хочеш, щоб я зателефонував… якійсь жінці?

Ейнштейн гавкнув.

— Кому?

Ейнштейн обережно взяв Трейвіса зубами за зап’ястя і спробував витягнути його з крісла.

— Добре, добре, я вже йду.

Ейнштейн не хотів відпускати зап’ястя, тягнучи свого хазяїна, який був змушений іти навпригинці, через вітальню та їдальню на кухню до настінного телефона. Там пес нарешті відпустив його.

— Кому? — знову запитав Трейвіс, але раптом збагнув: у них із псом була лише одна спільна знайома.

— Бува, не тій пані з парку?

Ейнштейн почав махати хвостом.

— Гадаєш, це вона телефонувала?

Ейнштейн ще швидше заметляв хвостом.

— Звідки ти дізнався, хто телефонував? Вона не сказала ані слова. І що ти взагалі замислив? Шукаєш мені пару?

Пес гавкнув два рази.

— Ну, вона справді симпатична, але це не мій тип, чуваче. Вона трохи дивна, тобі не здалося?

Ейнштейн, гавкнувши на Трейвіса, побіг до кухонних дверей, двічі стрибнув на них, повернувся до Трейвіса, знову гавкнув, оббіг стіл, постійно гавкаючи, кинувся до дверей, стрибнув ще раз. Поступово стало зрозуміло, що пес був чимось дуже стурбований.

Через ту жінку.

Тоді, після обіду в парку, з нею щось трапилося. Трейвіс згадав того покидька у спортивних шортах. Трейвіс запропонував їй допомогу, але та відмовилася. Проте, можливо, вона передумала і зателефонувала кілька хвилин тому, але їй забракло хоробрості розповісти про свою проблему?

— Ти дійсно гадаєш, що то вона телефонувала?

Пес знову замахав хвостом.

— Нууу… навіть якщо то вона, то краще не втручатися.

Ретривер підбіг до нього, схопив за праву штанину джинсів і почав тормосити нею, ледь не зваливши Трейвіса з ніг.

— Ну гаразд, гаразд! Я зроблю це. Дай сюди той клятий довідник.

Ейнштейн відпустив його і вибіг з кімнати, ковзаючись на слизькому лінолеумі. Він повернувся вже з довідником у зубах.

Лише взявши довідник у руки, Трейвіс раптом усвідомив, що він навіть не сумнівався в тому, що пес зрозуміє його прохання. Тобто він уже сприймав надзвичайні розумові здібності пса як належне.

Насамкінець його осяяло, що пес не став би нести довідник із вітальні, якби не знав його призначення.

— Готовий заприсягнутися, волохата мордо, що недарма я тебе назвав Ейнштейном!

6

Хоча Нора зазвичай вечеряла не раніше сьомої, вона вже зголодніла. Від вранішньої прогулянки та склянки бренді їй так приспіло поїсти, що навіть думки про Стрека не могли зіпсувати апетиту. Вона не хотіла готувати, тому взяла тарілку зі свіжими фруктами та сир, а також розігріла у мікрохвильовці круасан.

Нора зазвичай вечеряла у своїй кімнаті в ліжку, читаючи журнал чи книгу. Там вона почувалася найщасливіше. Коли вона вже було зібралася віднести тарілку нагору, задзвонив телефон.

Стрек.

Напевне, це він. Хто б іще міг, крім нього, бути? Норі рідко телефонували.

Вона завмерла, прислухаючись до дзвінків. Навіть коли телефон замовк, вона сперлася об кухонний стіл, відчуваючи слабкість і чекаючи, що ось зараз телефон знову задзвонить.

7

Коли Нора Дейвон не відповіла на дзвінок, Трейвіс уже хотів знову повернутися до перегляду вечірніх новин, але Ейнштейн усе ще був схвильований. Ретривер стрибнув на стіл, знову скинув телефонний довідник на підлогу, схопив його і вибіг з кухні.

Трейвісу стало цікаво, як пес діятиме далі. Подавшись услід за ним, чоловік побачив, що той стоїть біля вхідних дверей, усе ще затиснувши довідник у зубах.

— Що тепер?

Ейнштейн вперся передньою лапою у двері.

— Ти хочеш вийти?

Пес заскавчав, але звук був приглушений через довідник у зубах.

— Що ти з ним робитимеш на вулиці? Закопаєш його, наче кістку? Що сталося?

Хоча Трейвіс не отримав відповіді на жодне зі своїх питань, він відчинив двері й випустив ретривера на визолочену надвечірнім сонцем вулицю. Ейнштейн одразу ж побіг до пікапа, що стояв у проїзді. Він почав підстрибувати біля дверей автомобіля, схвильовано обертаючись.

Трейвіс підійшов до машини, подивився на ретривера і зітхнув.

— Я підозрюю, що ти хочеш кудись поїхати, і то аж ніяк не в офіс АТС.

Впустивши довідник, Ейнштейн підстрибнув і вперся лапами у двері пікапа. Потім він обернувся до Трейвіса і загавкав.

— Ти хочеш, щоб я знайшов адресу пані Дейвон у телефонній книзі й поїхав до неї. Так?

Ейнштейн ще раз гавкнув.

— Вибач, — промовив Трейвіс. — Я знаю, що вона тобі сподобалася, але я не шукаю дівчат. Окрім того, вона, як я вже говорив, не в моєму стилі. А я — не в її. І, відверто кажучи, гадаю, що для неї ніхто не в її стилі.

Пес гавкнув.

— Ні.

Пес опустився на землю, підбіг до Трейвіса і знову схопив його за штанину.

— Ні, — повторив Трейвіс, опускаючись і хапаючи Ейнштейна за ошийник. — Нема сенсу жувати мій одяг. Я нікуди не поїду.

Ейнштейн відпустив штанину, вирвався і побіг до величенької клумби, на якій яскраво цвіла розрив-трава, і взявся несамовито рити лапами землю, розкидаючи навсібіч понівечені квіти.

— Заради Бога, що ти робиш?

Пес продовжував завзято прополювати клумбу, перетворюючи її у цілковиту руїну.

— Гей, припини!

Трейвіс побіг у бік ретривера.

Ейнштейн побіг в інший бік двору перед будинком і почав рити яму на галявині.

Трейвіс метнувся за ним.

Ейнштейн знову втік, помчавши в інший кінець галявини, де зіпсував ще добрячий шмат газону, відтак гайнув до годівнички і спробував її підкопати, а коли в нього нічого не вийшло, повернувся до клумби з розрив-травою, щоб добити її до кінця.

Трейвіс ніяк не міг зловити ретривера, тому зрештою зупинився, щоби перевести подих, і заволав:

— Досить!

Ейнштейн припинив ритися у квітах і підвів голову. З його рота стирчали кучеряві пагони коралових квітів розрив-трави…

— Їдемо, — промовив Трейвіс.

Ейнштейн струсив із морди квіти й обережно вийшов на понівечений газон.

— Чесно, — пообіцяв Трейвіс. — Якщо це настільки важливо для тебе, то ми поїдемо до тієї жінки. Але я гадки не маю, що їй казати.

8

Нора йшла коридором першого поверху, несучи тарілку з вечерею і пляшку «Евіан»[21]. Світло, яке вона увімкнула в кожній кімнаті, заспокоювало її. На сходовому майданчику другого поверху вона ліктем увімкнула світло в коридорі. Нора подумала, що наступного разу їй треба буде замовити партію лампочок в супермаркеті, бо у найближчому майбутньому вона хотіла, щоб світло горіло повсюди цілодобово. Нора принаймні не збиралася на цьому економити.

Оскільки вона досі перебувала під дією випитого бренді, то дорогою до спальні почала тихо наспівувати:

— Місячна ріка завширшки з милю…

Зайшовши у спальню, Нора уздріла на ліжку Стрека. Він посміхнувся і промовив:

— Привіт, солоденька.

На мить Нора подумала, що це галюцинація. Але коли він заговорив, то зрозуміла, що це таки реальний Стрек. Тарілка випала у неї з руки, а фрукти із сиром розсипалися підлогою.

— Що ж ти накоїла, — сказав він, підвівшись і опустивши ноги на підлогу. Він досі був одягнутий у спортивні шорти, гольфи та кросівки для бігу. Більше на ньому нічого не було.

— Потім прибереш. Зараз є важливіші справи. Я довго чекав, поки ти піднімешся нагору. Я чекав, думаючи про тебе… я так хочу тебе…

Він звівся на ноги.

— Час тобі отримати урок.

Нора не могла навіть поворухнутися чи перевести подих.

Напевне, він проник у її будинок, прийшовши просто з парку, задовго до її приходу. Проник, не залишивши жодних слідів злому, і, поки вона потягувала бренді на кухні, увесь цей час чекав її тут, на ліжку. У цьому чеканні було щось значно моторошніше, ніж в інших його діях; в очікуванні її тіла він знемагав від хоті й згорав від нетерпіння, слухаючи, як вона товчеться внизу, не відаючи про його присутність.

Що він зробить з нею після всього? Вб’є? Вона обернулася і побігла в коридор другого поверху.

Вже схопившись за поруччя сходів, щоб стрімголов бігти вниз, Нора почула, що Стрек кинувся за нею.

Вона летіла вниз, перестрибуючи дві-три сходинки. Нора боялася, що підверне щиколотку і впаде. На майданчику поміж поверхами вона ледь не вивихнула коліно, перечепилась, але продовжила бігти. Перестрибнувши останню сходинку, вона опинилась у коридорі першого поверху.

Стрек схопив Нору за мішкуваті плечики її плаття і повернув до себе.

9

Коли Трейвіс припаркувався на узбіччі біля будинку Дейвон, Ейнштейн встав на передньому сидінні, поклав лапи на ручку і, натиснувши всією вагою, відчинив двері. Ще один трюк. Трейвіс не встиг ще потягнути назад руків’я ручного гальма і заглушити двигун, як Ейнштейн уже виплигнув з машини і помчав доріжкою в будинок.

Через кілька секунд Трейвіс уже також піднімався східцями на терасу. Тим часом ретривер стояв на задніх лапах біля вхідних дверей, а передньою натискав кнопку дзвінка. Звук було чути аж на вулицю.

Піднімаючись сходами, Трейвіс запитав:

— Яка чортівня щойно в тебе вселилася?

Пес знову подзвонив.

— Та зажди…

Коли Ейнштейн натиснув кнопку втретє, Трейвіс почув, як якийсь чоловік кричить від люті та болю. Потім до його вух долинув жіночий крик про допомогу.

Люто гавкаючи, як напередодні в лісі, Ейнштейн почав дряпатися у двері, наче насправді вірив, що таким чином зможе продертися всередину.

Нахилившись до дверей, Трейвіс приклав обличчя до вітражного віконечка. Коридор було добре освітлено, тож він зміг чітко розгледіти, як усього за кілька метрів від нього вовтузяться двоє.

Ейнштейн гавкав і гарчав, немов оскаженілий.

Трейвіс посмикав за ручку, але двері були зачинені. Вибивши кілька сегментів вітражу, він засунув руку всередину, відкрив замок, зняв ланцюжок і увірався в будинок якраз у той момент, коли чоловік у спортивних шортах відштовхнув жінку й повернувся обличчям до Трейвіса.

Ейнштейн випередив господаря й метнувся коридором до бігуна.

Чоловік відреагував так, як зробив би кожен, побачивши, що на нього летить такий величезний псисько: він почав утікати. Жінка спробувала підчепити Стрека ногою, проте він хоч і перечепився, але не впав. У кінці коридору він з гуркотом пробіг крізь стулкові двері й зник.

Ейнштейн промчав повз Нору Дейвон і з розгону проскочив у двері, точно підгадавши мить, коли вони відкриються всередину. З-за дверей у кімнаті (як здогадався Трейвіс, там була кухня) почулося голосне гавкання, гарчання і крики. Щось впало і розбилося, а потім упало щось іще важче, бігун лайнувся. Потім Ейнштейн видав зловісний звук, від якого у Трейвіса похолола кров у жилах, а за мить шум боротьби ще більше посилився.

Трейвіс підійшов до Нори Дейвон. Вона стояла внизу сходів, спершись на поручень.

— З вами все добре? — запитав Трейвіс.

— Він ледь… ледь не…

— Але не встиг, — припустив Трейвіс.

— Ні.

Він торкнувся крові на її підборідді.

— Вас поранено.

— Це його кров, — заперечила Нора, побачивши кров на пальцях Трейвіса. — Я вкусила того покидька. — Вона вказала на стулчасті двері, які нарешті перестали колихатися. — Дивіться, щоб він не поранив пса.

— Навряд чи, — заспокоїв її Трейвіс.

Коли чоловік зайшов у кухню, шум там уже майже стих. Два кухонні крісла та стіл валялися на підлозі. Втім, як і уламки великої керамічної вази для печива з блакитним квітчастим орнаментом. Вівсяне печиво, що раніше лежало в ній, тепер було порозкидане повсюди. Бігун сидів у кутку, задерши голі ноги і схрестивши руки на грудях, щоб хоч так убезпечитись. Одна його нога була босою. Трейвіс припустив, що пес забрав у нього кросівок. Права рука чоловіка кровила. Без сумніву, це була робота Нори Дейвон. Його ліве стегно також кровило, і до цього, безсумнівно, доклався ретривер. Ейнштейн пильнував його на такій відстані, щоб вберегтися від удару ногою, але був насторожі, ладен кинутися на бігуна, якщо тому вистачить глупоти вилізти зі свого закутка.

— Гарна робота, — похвалив пса Трейвіс. — Молодець!

Ейнштейн заскавчав на знак того, що прийняв похвалу. Але коли бігун поворухнувся, пес одразу ж змінив щасливе скавчання, відтак, вишкірившись, змусив його знову забратися в куток.

— Тобі кінець, — сказав Трейвіс до бігуна.

— Він вкусив мене! Вони обидвоє покусали мене. — У його голосі відчувалися роздратування, гнів і здивування.

— Він вкусив мене.

Як і більшість хамовитих типів, звиклих усе вирішувати силою, чоловік був вражений тим, що його теж можна поранити і побити. Зі свого досвіду Стрек знав, що люди відступають, якщо натиснути на них або вдати шаленця. Він ніяк не міг повірити, що може програти. Тепер Стрек сидів шокований і блідий, наче стіна.

Трейвіс підійшов до телефона й набрав номер поліції.