Фіолетова загибель

7

Джеймс Марчі повернувся до вогнища, несучи дві книжки й журнал. Він дещо розчаровано сповістив:

— Як було, так і є, тільки корінці заглибились у живильний розчин.

— А ти хотів, щоб твоя плісень за кілька хвилин перетворилась на цілі кущі? — сказав Клайд.

— Ні, звичайно. Але міг усе-таки відбутися якийсь новий процес… не знаю, який саме, але дуже мені хочеться… — з дитячою відвертістю зазначив Джеймс, сідаючи коло багаття.

— Ранувато, Коротун, — засміявся Клайд. — Навіть якщо твоя плісень і швидко росте, все одно строк надто малий.

— Та я й сам це знаю, — засмучено відповів Джеймс, заглядаючи чомусь у вогнище.

Фред сів і лінькувато потягнувся.

— Отже, дорогий Джеймс, — сказав він, — ти хотів розповісти, чому твій камінь…

— Метеорит, — виправив його Джеймс.

— Гаразд, припустімо, що метеорит. Які в тебе підстави думати, що це саме так?

— У мене немає підстав думати, що це не так.

— Будь ласка, поясни, Джеймс, і не мороч нам голови!

«Це також дуже схоже на Фреда Стапльтона, — мимоволі подумав Клайд. — Лагідний, м’який тон — і раптом, якщо хтось заперечить, у його голосі з’являються отакі металічні нотки, після яких за хвилину можна почути просто грубість». Якось вони сиділи в ресторані з дівчатами. Усіх трьох дівчат запросив Фред, — з однією він бував не раз, і вона йому вже почала набридати, а дві її подруги були новенькі. Фред Стапльтон у таких випадках не церемонився, і його друзі знали про це.

Після чергового коктейля Фред розповідав якийсь анекдот. Меджі (так звали дівчину, до якої він раніше залицявся), мабуть, уже чула його, бо вона весело зауважила:

— Е, Фред, зовсім не так! Ось як було: коли пуерторіканець помітив, що…

— Помовч, будь ласка, — грубо перебив її Фред. — Якщо мені треба буде спитати щось у тебе, тоді ти й скажеш. Зрозуміла?

І він розповідав собі далі, не звертаючи уваги ні на зніяковілу Меджі, ні на докірливі погляди Джеймса Марчі, ні на холодок, що раптом виник за їхнім столиком. Не помічав його лише сам Фред, який, доказавши анекдот, сам перший розсміявся гуркотливим сміхом.

Так, будь-які церемонії чи, як він сам презирливо називав, «сантименти» були невластиві Фреду, коли він втрачав цікавість до дівчини. Навіть Меджі. «А вона ж справді дуже мила й душевна», — подумав Клайд. Синьоока, з вічно скуйовдженою шапкою кучерявого бронзового волосся, — такі зачіски були модні, — з майже зламаними під кутом широкими й пухнастими бровами, вона охоче сміялася, весело жартувала в компанії. Втім, як сказав Джеймс Марчі незабаром після знайомства з Меджі Бейкер, у неї часом з’являлася якась «журлинка». Вона ставала задумливою, її сині очі пригасали під напівприкритими віями, вона розмовляла так, наче її думки блукали десь далеко-далеко. «Дуже приємна і симпатична дівчина, а цей грубіян Фред зовсім не вартий її», — сказав тоді Джеймс і аж злякався палкої переконаності, з якою промовив ці слова. Він скоса зиркнув на Клайда, який вдав, що нічого не помічає, і перевів розмову на іншу тему.

Але Клайд Тальбот помітив. «Еге, Коротунчику, тебе, здається, дуже цікавить синьоока Меджі, — подумав він, — чи не виявиться її «журлинка» для тебе міцним гачком?..» Проте він бачив, що Меджі і досі закохана у самовпевненого й міцного Фреда Стапльтона, який розв’язно плескав її по плечу й чарівно посміхався, коли вони заходили час від часу побалакати з нею у медичний пункт. В тому ж хмарочосі містилася й страхова фірма «Моррісон і син», і контора по збиранню об’яв Фреда Стапльтона, і багато інших підприємств, включаючи й ремонтну станцію Джеймоа Марчі, що працювала у підвалі.

Взагалі, подумав Клайд, якщо вже щось і справді зв’язало їх трьох, так це хмарочос Оффіс-Сейнтер, що поєднав волею випадку їхні установи. Уявімо собі, що всі вони працюють у різних місцях: у Чікаго це було б не тільки нормально, а навіть більш природно. А от — доля! І під час обідньої перерви вони найчастіше зустрічались у шумній їдальні-автоматі на першому поверсі. Клайд і Джеймс майже завжди приходили разом, а Фред іноді був зайнятий і в інших районах міста. «Така робота, — жартував він, — вовка ноги годують, братці-кролики!»

Меджі Бейкер працювала на тому ж поверсі медичною сестрою у пункті невідкладної допомоги; можливо, саме там всюдисущий енергійний Фред і познайомився з нею. І, звичайно, відразу ж почав упадати біля Меджі. В цьому не було нічого дивного, адміністрація пункту добре знала, як підбирати кадри медичних сестер для Оффіс-Сейнтра. У білому накрохмаленому халаті, із скромною білосніжною пов’язкою на голові, з-під якої кокетливо виглядало її бронзове пухнасте волосся, Меджі Бейкер була чарівна. Хіба могла вона не звернути на себе уваги такого знавця-жіночої краси, як Фред Стапльтон? І чи могла вона сама лишитися байдужою до його залицянь? Звичайно, ні.

Так тривало кілька місяців. Але останнім часом Фред змінився, хоч зовні лишився таким самим галасливим і спритним хлопцем і навіть подеколи ще упадав за Меджі. Тільки тепер він охоче проводив час в компанії інших дівчат, яких запрошував танцювати, лишаючи Меджі на своїх друзів. І Клайд, і Джеймс добре розуміли це, а Коротун навіть мовчки зітхав. Але Меджі наче не помічала, що Фред ставиться до неї гірше. Не бачила, мабуть, і того, як Джеймс Марчі червоніє, розмовляючи з нею, і старанно протирає окуляри хусточкою, хоч і до того вони були бездоганно чисті. «Ех, Коротунчику ти мій, Коротунчику, — співчутливо думав Клайд, — ну куди тобі змагатися з спокусливим Фредом Стапльтоном і його чарівною усмішкою?.. Нехай Фред грубіян, нехай він не вартий Меджі, але ж вона думає інакше, і жінка завжди лишається жінкою…»

Джеймс не поспішаючи набив свою люльку, запалив її жаринкою з вогнища й сказав:

— Насамперед це не камінь і не кам’яний метеорит, які зустрічаються найчастіше. Він — металевий, можливо, з різними домішками. Пам’ятаєш, Клайд, як задзвенів метеорит, коли я вдарив по ньому молотком?

Клайд ствердно кивнув головою.

— Такий звук може видавати лише металевий метеорит. Ви самі розумієте, що річка не могла винести таку штуку з гір хоча б тому, що там немає нічого схожого.

— Але ж ти не знаєш, які породи є в горах? — заперечив Фред.

— Якими б вони не були, все одно ніколи не буває залізного каміння, — рішуче відповів Джеймс. — Значить, це безперечно метеорит, небесний гість, що прилетів до нас з якогось іншого світу.

— Якого? — запитав Клайд.

Джеймс знизав плечима:

— Коли б я міг, то охоче відповів би тобі. Думаю, що з якоїсь іншої планети і, мабуть, не з Фаетона.

— А це що за дивина? — втупився в нього Фред.

Джеймс поблажливо посміхнувся.

— Якби ти цікавився наукою, — відповів він, — то знав би, що в Сонячній системі, крім звичних для нас планет, як-от: Земля, Марс, Венера, Юпітер та інші, була ще одна — вона колись розсипалась на уламки. Вчені назвали її Фаетоном. Невідомо, яка саме катастрофа знищила цю планету, тільки з її уламків утворився той «пояс астероїдів», що нині проходить між орбітами Марса і Юпітера, з якого на Землю прилітають астероїди.

— Чорт його знає, що таке! — обурився Фред. — Ми говорили про метеорит, а ти раптом завів про якісь астероїди. При чому тут вони?

Тепер посміхнувся й Клайд: справді, Фред був недалеко від істини, коли говорив про свій рівень печерної людини!

— Справа в тому, Фред, — сказав він якомога лагідніше, — що все це те саме. Астероїди обертаються навколо Сонця, а коли якийсь з них падає на Землю, то його називають уже метеоритом. Так, Коротун?

Джеймс Марчі ствердно кивнув головою, а Фред з ваганням зауважив:

— Але навіщо тоді дві назви? Тільки плутають людину! Ну, гаразд, давай далі, Джеймс. Чому твій метеорит, який раніше називався астероїдом, прилетів до нас не з Фаетона?

— Тому, що астероїди, які виникли внаслідок катастрофи з Фаетоном, за своїм складом не відрізняються від земних порід. І це, до речі, доводить, що всі планети Сонячної системи схожі, бо вони народжені, мабуть, з самого Сонця…

Клайд мимоволі поглянув на небо, де вже засвітилися перші великі вечірні зірки. На сході вони були яскравими, і здавалося, що починають вимальовуватися знайомі контури сузір’їв; на заході ще жевріла червона смуга — прощальне вітання посилало сонце; вона поступово ставала фіолетовою, потім синюватою, доки не злилась у суцільне синє небесне море, на якому вже не було видно легких розірваних хмаринок. І від схилів, звідки долинало мирне дзюрчання безіменної річки, потягнуло холодом. Клайд зіщулився. «Як швидко тут сутінь змінюється ніччю!» — подумав він і підкинув до багаття гілок.

— А що ж випливає з того, що планети схожі? — почув він голос Фреда Стапльтона.

— А те, що металевий метеорит, який ми знайшли, не типовий ні для Фаетона, ні для Землі, — спокійно відповів Джеймс. — Отож наш метеорит походить з якоїсь іншої планети, можливо дуже далекої від Землі. А те, що це саме метеорит, підтверджує й оплавленість його поверхні, яка страшенно нагрілася, пролітаючи крізь земну атмосферу. От і все. Більше я й сам нічого не знаю, — скромно закінчив він.

Фред мовчав. У його опуклих карих очах миготіли язики полум’я. Здавалося, він розмірковує над тим, що говорив Джеймс, засвоює його, немов важку для травлення їжу. Клайд позіхнув: правду сказати, він не почув зараз від Коротуна нічого нового порівняно з тим; що знав до цього.

— Ну, а як відносно твоєї плісені? — Фред раптом стрепенувся і сів зручніше.

В очах у нього знову з’явилася зацікавленість.

Клайд засміявся.

— Чого ти? — з ваганням спитав Фред.

— Нічогісінько ти не зрозумів з пояснень Коротуна, — все ще сміючись, сказав Клайд. — Дивився я оце на тебе і думав: приємно бачити, як Фред Стапльтон розмірковує на наукові теми. Але тобі явно набридли всі ці розмови про метеорити, і ти був дуже радий, що згадав раптом про плісень. Скажи, хіба це не так?

Фред задумливо почухав потилицю.

— Ні, певна річ, я думав про метеорити, — відповів він. — Але, розумієш, усе це страшенно складно для мене. І я прийшов до висновку, що Коротун, мабуть, має рацію.

— Ну, а плісень?

— Е, братику-кролику, плісень інша річ, — з певністю відповів Фред. — Тут пахне чимсь практичним. Я ще не знаю, чим саме, але все ж таки це цікаво. Щось зовсім нове, розумієш? А все нове цікаве.

— Навіть коли це стосується науки? — ущипливо спитав Джеймс. Клайд здивовано поглянув на нього: звідки в простодушного Коротуна стільки іронії, та ще й в’їдливої? Але Фред навіть не помітив її.

— А чому б і не так? — спокійно відгукнувся він. — Дуже цікаво, якщо, звичайно, не треба багацько думати і втомлюватися. Мені в науковому плані це протипоказано. Тому, Коротунчику, давай якомога популярніше. Отже, про плісень. Вона теж космічна?..