Фіолетова загибель

5

На нерівному зломі у звивистих тріщинах і заглибинах уламка виднілася незвичайна бура плісень. Рудувата й крихка, вона здавалася живою, її рвані відростки трохи ворушилися, немов намагались відділитися від каменя. На очах у Джеймса і Клайда вона змінювала своє забарвлення. Спочатку — бурого кольору, за кілька секунд плісень стала зеленуватою, з синім відтінком. І такою вона вже й залишалася.

— Джеймс, що це таке? — чомусь пошепки спитав Клайд.

Він, не відриваючи очей, споглядав це дивовижне явище, нічого не розуміючи.

— Н-не знаю, — також пошепки відповів Джеймс, трохи заїкаючись від хвилювання.

Він зняв окуляри й уважно дивився у злом уламка, наче намагаючись зміркувати, з чим можна порівняти цю незвичайну плісень.

А синя плісень майже застигла й більше не ворушилася. Джеймс Марчі і Клайд Тальбот наче остовпіли, пройняті гострою цікавістю: що за незвичайне явище відкрилося їхнім очам!

Клайд нарешті перевів погляд на те місце валуна, од якого відколовся уламок. Там також було видно тріщини й заглибини. Але дивно: в них не лишалося й сліду плісені. Немовби вся вона опинилася тільки на цьому уламку. Клайд простяг руки, щоб доторкнутися до каменя, але Джеймс затримав його.

— Не смій! Не смій торкатися! — вигукнув він. — Це… це може бути небезпечно!

— Чому? — здивувався Клайд, висмикуючи руку.

— Ні ти, ні я не знаємо, що це таке, — збуджено говорив Джеймс, показуючи на плісень знятими окулярами. — Можна сказати лише одне: ця штука не схожа ні на які інші живі організми, що є на нашій Землі. Розумієш? «Воно» прилетіло до нас з інших світів! Прилетіло всередині метеорита, хіба тобі не ясно?..

— Нісенітниця все це, просто якась кольорова плісень, — промовив Клайд. Але в глибині душі він і сам не міг подолати дивного хвилювання: хто його знає, може, й справді ця штука чимось небезпечна?..

— Гаразд, а як же ти перевіриш, у чому тут справа? — з сумнівом спитав він нарешті. — Я ще не знаю, — визнав Джеймс, поступово заспокоюючись. — Але поводитися з ним треба дуже-дуже обережно.

Адже ця плісень, чи що, може виявитися мікроорганізмами, які здатні розмножуватись… Зажди, зажди! Розмножуватись! Я знаю, що треба робити! Хвилиночку!

Він витяг з кишені газету. Розіслав її на землі. Потім підібрав на березі дві сухі лозини й за допомогою їх, не торкаючись руками камінця, пересунув його на газету. Клайд з цікавістю стежив за цією операцією.

Камінець лежав тепер випуклою поверхнею вниз, плісень була зверху. Джеймс Марчі з спритністю досвідченого дослідника прикрив її картонкою від пачки сигарет і акуратно загорнув весь уламок частиною газети, що лишалася в нього.

— Отак буде краще, — задоволено зауважив він, беручи в руки згорток і кладучи його в свою сумку. — Там, у таборі, ми побачимо, що це може бути.

— А весь цей камінь? Метеорит? Може, викинути його в річку, щоб не лишалося спокус? — запитав напівжартома Клайд.

— Ти збожеволів! — злякався Джеймс. — Нехай він поки що лежить. Метеорит, у якому опинилися живі мікроорганізми з інших світів, — і раптом викинути! А якщо там будуть і інші колонії? Адже це страшенно важливо для науки.

— Значить, уже мікроорганізми, а не плісень? — насмішкувато зауважив Клайд. — Це що, нова гіпотеза Джеймса Марчі?

— Ну, я, звичайно, ще не знаю, — визнав Коротун, — але й це цілком можливо…

Згори, від схилу, порослого колючими кущами, пролунав далекий свист і долинув змінений відстанню голос:

— Клайд! Джеймс! Де ви?

— Це Фред, — оглянувся до схилу Клайд. — Ну що ж, поділимося з ним новиною. До речі, час уже й обідати. Ходімо, Джеймс!

І вони почали підійматися схилом.