Фіолетова загибель

21

А Меджі, отямившись від страхів, безтурботно базікала. Вона говорила про що завгодно, немов намагаючись винагородити себе за гіркі хвилини образи й розчарування, що їх вона пережила після того, як пішов Фред… Ні, в тому-то й річ, що таке поводження Фреда було зовсім не випадковим, воно завершувало собою цілу низку брутальних вчинків людини, до якої вона так тяглася. Ну й нехай, і добре, — знову й знову переконувала вона себе, коли думка про Фреда боляче колола серце, — не слід навіть згадувати про це. Особливо коли поруч іде Джеймс Марчі, милий, симпатичний Коротун, такий дбайливий і смішний. Чомусь раніше вона не уявляла собі, що з ним можна так хороше розмовляти, зовсім по-дружньому, легко й весело. Звичайно, це не Фред, лагідні слова якого хвилювали її… А те, що Джеймс так багато знає, — це навіть цікаво. Про метеорити, про огидну плісень, від якої гинуть мурахи й навіть миші, про космічні справи, — боже мій, звідки в нього стільки знань! І коли він розповідає, все стає зрозумілим, хоч ти раніше ні про що подібне й гадки не мав. Дуже гарний Джеймс, Коротун… здається, вона так і назвала його? Вийшло трохи неввічливо, але ж він не образився? Мабуть, він просто не вміє ображатися, такий уже Джеймс добрий, чи що. І тримати його під руку було б зовсім приємно, коли б він не напружувався, адже він так кумедно відставляє руку, що вона аж труситься… «Не вкушу ж я його, справді?..»

Подумавши про це, Меджі раптом сама здивувалась: яка дивна істота — людина, може говорити щось одне, а думати зовсім про інше, немов думки йдуть на якомусь другому поверсі! Адже ось і те, про що я думала зараз, лишилося для Джеймса невідомим, бо ж я не говорила про думки з другого поверху, а про щось зовсім інше, незалежно від розмови.

Вона пішла трошки повільніше, все ще спираючись на руку Коротуна.

— Джеймс!

— Що, Меджі?

— А у вас буває таке, що ви говорите зовсім не те, про що думаєте? Думаєте одне, а кажете інше?

Джеймс Марчі змішався, в його голосі почулася непевність.

— Н-ну… буває… адже не завжди скажеш те, що думаєш.

— Ні, це не те, — рішуче відповіла Меджі. — Я не про ввічливість. А от коли думки йдуть самі по собі, а кажеш… зовсім про інше. Немовби в тобі відразу двоє. Розумієте? Ну от, наприклад, ви. Коли ми розмовляли з вами зараз, про що ви думали? Про те, що говорили, чи про інші речі? Тільки правду!

Джеймс зовсім розгубився. Тільки правду?.. Але це значило б сказати про найпотаємніше, те, про що він навіть сам собі боявся признатися. Про що він думав зараз, балакаючи з Меджі, охоче підтримуючи її невимушене щебетання? Звичайно, про неї. Проте… Дуже збентежений, він однією рукою пощипав борідку, відчуваючи другою лагідний, але настійливий дотик теплої руки Меджі, і в неясному мерехтінні її очей вгадував запитливий вираз її обличчя.

— Чого ж ви мовчите, Джеймс? Вам так важко відповісти?

Голос був лагідний і трошки сумний, немов і не було щойно безтурботно балакучої Меджі Бейкер. Чому в неї раптом так змінився настрій? Чи це до Меджі прийшла та сама журлинка, яка відрізняла її від інших, знайомих Коротуну дівчат і яка здавалася йому надзвичайно привабливою, бо, коли він помічав її, серце стискалося від ніжності й невідступного бажання щось сказати, чимсь утішити Меджі.

Це почуття нахлинуло на Джеймса й зараз, і він уже не замислювався над тим, що саме можна, а чого не можна говорити. Нехай буде тільки правда, лише правда у нічній тиші, в безупинному шумі невидимого далекого листя дерев, у невщухаючому дзюркотінні річки, що долинало знизу!

— Я думав… думав про вас, мила Меджі! Ні, ні, не кажіть поки що нічого, слухайте, бо інакше зіб’юся, краще я все одним духом. Я весь час думав про вас, і коли ви розповідали про зачарований ліс, і про те, що тепер вам уже не боязко, я відповідав, але це було не те, що мені хотілося сказати вам, Меджі. Мені хотілося говорити інше. Про те, що я… що мені отак би й іти з вами, тримаючи вашу руку, уздовж нескінченної стежки і щоб ви ніколи не боялись, а навколо нехай будуть зачаровані чудовиська, вони зовсім не страшні, коли ми йдемо разом, Меджі… І я думав ще, що ніколи не скажу вам нічого подібного… — Він зупинився.

— Чому, Джеймс? — тихо відгукнулася Меджі.

— Тому, що це нездійсненно, — зітхнув Коротун, безнадійно махнувши рукою. — Бо я не той, з ким ви могли б піти далеко-далеко рука в руку. Бо я смішний і незграбний Коротун, з якого сміються навіть друзі. І ніхто не ставиться до мене всерйоз… Я наче м’яч, викинутий в аут. Він лежить за лінією і поза грою. І якщо його підберуть і вкинуть, так лише для того, щоб з часом знову викинути. Слава приходить до нападаючих, до воротаря, нарешті, до захисників, але не до м’яча. І кохання також… Можна покохати талановитого, сміливого гравця… Так, але не м’яч. І не Коротуна, — додав він, силкуючись усміхнутися. — Нічого з цього не може вийти.

— Чому, Джеймс? — знову, наче луна, тихо повторила Меджі.

Джеймс здивовано й недовірливо поглянув на неї: адже він щойно все пояснив. А може… Його серце рвонулося з грудей судорожним поштовхом і закалатало швидко-швидко. А може… Обличчя Меджі ледь вимальовувалося в темряві, очі здавалися величезними й глибокими. Його напружена рука все ще торкалася її ліктя, підтримуючи його, наче тендітну коштовність. Та ні, дурниці, все це лише здалося йому! Зусиллям волі він примусив себе стриматися.

— Я все сказав вам, бо я Коротун… А не…

— Ви хотіли сказати: не Фред? Ви значно кращі від нього, Джеймс. І дівчина, яка покохає вас, не помилиться, як… інші.

— Заждіть, заждіть, що вона каже? — беззвучно шепотіли побілілі губи Джеймса. Слова Меджі були ледве чутні, мов невловиме шелестіння трави, але для нього вони дзвеніли й переливалися наче звуки невимовно приємної музики, що брала за серце. О Меджі! — Ви… ви кажете… — пробурмотів він неслухняними губами.

— Що ви значно кращі від Фреда і від багатьох інших. Ви — справжній, Джеймс. Я не знала цього… раніше. А тепер розумію. І справа не в тому, що ви дуже багато знаєте і цікаво розповідаєте. Правда, це також важливо. Але головне в тому, що ви — душевний і без ніяких хитрощів. Тому мені й добре з вами, Джеймс… Бачите, ось і я кажу правду, те, що думала, але не сказала вам.

Джеймс Марчі скоріше догадався, ніж побачив, що Меджі ледь усміхнулася. Йому здалося, що її обличчя світиться в темряві, і він навіть примружив очі, щоб затримати в пам’яті це дивовижне явище.

Голос Меджі зашелестів знову:

— Жінки прекрасно розуміють, хто справжній, а хто прикидається… іноді, звісно, не відразу, а згодом… ну, це вже зовсім інше діло. Так от, ви — справжній. І дівчина, що покохає вас, піде з вами куди завгодно, вона, я знаю тепер точно, не помилиться в своєму виборі…

Меджі випустила його руку і рушила вперед. Стежка, що звивалася вгору, була вже не така темна, як доти. Може, з-за лісу сходив місяць?..

Джеймс Марчі спантеличено поглянув на свою руку, яка ще зберігала тепло від руки Меджі, мимоволі погладив її й кинувся за дівчиною, поправляючи на ходу окуляри.

— Меджі! Зачекайте, Меджі! Вона озирнулася:

— Що, Джеймс? Адже нам треба поспішати.

Він порівнявся з нею. Ні, звичайно, обличчя Меджі не світилося тоді, в темряві, це дивне враження виникало тому, що з-за обрію повільно випливав місяць, і тепер його ріжки проглядали крізь верхівки кедрів. Але для Джеймса обличчя Меджі, коли вона говорила, все одно світилося, в цьому не було сумніву!

— Меджі!

Він знову тримав її за руку, йому хотілося до болю стиснути милі пальці, і він побоювався необережним жестом сполохати те непередаване відчуття близькості, яке все ще з’єднувало його з нею.

— Меджі, ви казали про дівчину, яка… покохає, можливо, мене…

— Так, Джеймс.

— Ну, я й подумав… якщо ви тепер… якщо ви потім ще більше взнаєте мене… і побачите, що я… одне слово, якщо тоді…

Він безпорадно заплутався в словах, почервонів і безжалісно куйовдив ні в чому не винну борідку. Ну як, як можна сказати те, що найважливіше від усього на світі і в той же час важче від усього вимовити, навіть коли ти вирішив говорити лише правду? «Не можу, не можу я наважитися, — з відчаєм думав Джеймс, — ось уже майже сказав і знову загруз у словах, які лише заважають…»

На превеликий свій подив, Джеймс раптом почув м’який голос Меджі, немов вона вирішила допомогти йому:

— Ви хочете спитати, чи не буду я такою дівчиною?

— Так! — захоплено вигукнув Джеймс. — Так, — повторив він уже тихше, зляканий думкою, що майнула у нього в голові: а чому, власне, вона мусила б відповісти ствердно?

Але Меджі все так само м’яко проговорила, і на обличчі її він ясно бачив задумливу усмішку:

— Не знаю, Джеймс. Я не думала про це. Адже я говорила з вами про інше, про вас. І це правда. А про себе… — З її обличчя зникла усмішка, дівчина зітхнула. — Знаєте, мені важко говорити про таке. Особливо зараз…

— Знаю, знаю, Меджі! — вихопилось у Джеймса. — І я, безумовно, великий негідник, що дозволив собі запитувати вас про це сьогодні, коли ви…

Тепла долоня Меджі затулила йому рот. Дівчина знов усміхнулася. В місячному сяйві, що пробилося нарешті крізь листя дерев, Джеймс розрізняв риси її обличчя, що так світилися цією усмішкою!

— Не треба говорити про це, Джеймс. Я й так уже чимало передумала… і думаю ще. Не треба говорити про це! І про те, інше, теж не треба. Може, колись, тоді… Ну, досить, досить, ходімо, нарешті! Така кумедна у вас борідка, милий Джеймс, і вуса також, вони лоскочуть пальці, особливо коли ви хочете щось сказати, а говорити ж і не треба, розумієте?..

— Так, не треба! — радісно погодився Джеймс Марчі.