Фіолетова загибель

37

Дощ посилювався.

Спочатку його краплини пригинали до землі стеблинки трави, а потім з шумом почали бити по неспокійному листю, що здригалося від цих ударів. Та незабаром краплини вже зливалися в суцільні потоки, які стрімко падали вниз, обганяючи один одного, й часом навіть з’єднавшись у цілі річки, затоплювали беззахисну зелень, — і вона лише безпорадно приникала до землі під їх натиском. Справжня злива, і не лишалося ані найменшої надії на те, що вона припиниться або хоч трохи вщухне.

Клайд сидів у своїй палатці біля входу з одкритою завісою, — вітер односив струмені й потоки дощу від нього, — і похмуро дивився на це шаленство стихії. Думки не приносили йому полегкості, навпаки, він ще більше заплутувався в них і не знаходив просвітку.

Хіба він міг прийняти пропозицію Фреда? Безумовно, ні! Зробити так, як хотів Фред, означало б беззастережно передати згубну космічну плісень до рук тих, хто, не замислюючись, знищить нею тисячі, а може, мільйони людей. Так, не замислюючись! Звичайно, для них пропозиція Фреда дуже приваблива. Як він сказав тоді, — «фактор несподіванки»? Люди тепер почали здорово розбиратися в різних термінах, пов’язаних з узаконеним убивством, розмовляють так, наче собаку на цьому з’їли! Мабуть, неабияку роль тут відіграють газети і телебачення: коли людина з самого дитинства одержує щоденну порцію різних вбивств, так вона хоч-не-хоч звикає до того, що взагалі все дозволено. Та ще й постійні розмови тих самих газет і телебачення про червону небезпеку, про комуністів, які, судячи з газет, тільки й роблять, що підбурюють негрів, кубинців і ще кого завгодно на різні підривні дії. Сам чорт ногу зламає в цій політиці!

Наприклад, Куба. Кажуть і пишуть, що її зовсім захопили комуністи і роблять там що завгодно. Отак спаде на думку скаженим, що Кубу треба придушити, щоб раз і назавжди покінчити з комуністичною небезпекою в нашій півкулі. Раз і назавжди… Отут фіолетова плісень і послужить їм, та ще й у цілковитій згоді з «фактором несподіванки»… Пропозиція Фреда для них буде привабливою, що й казати!

Дивлячись на стрімкі потоки води, що спадали з невидимого через пелену зливи неба, Клайд ясно уявив собі, як це могло б бути.

Ось, наприклад, на Кубі йде така сама злива: там, у субтропіках, це трапляється ще частіше. Небо вкрите хмарами, у ньому нічого не видно. А вгорі, далеко за дощовими хмарами, там, де постійно сяє сонце, на висоті кілометрів двадцяти, пливуть непомітні навіть у добру погоду чорні крапки. Це У-2 чи які-небудь нові шпигунські літаки Локхіда, призначені для польотів на великих висотах. Але зараз вони завантажені не шпигунською фотографічною й різною іншою апаратурою. На них, крім цистерн з паливом, лише резервуари із згубною космічною плісенню — препаратом ФС.

Літаки пливуть у бездонній синяві неба, високо над хмарами, що заволокли острів. І в потрібний, наперед визначений час пілоти відкривають герметичні люки. З них висипається препарат ФС. За мить він розсіюється, наче пил, яким знищують шкідників. Але ж препарат ФС знищує не комах-шкідників!

Пил повільно сідає, потрапляє в дощові хмари, змішується з краплинами води і разом з ними вже швидко падає па землю острова.

Літаки вже вирушили у зворотний шлях, щоб знову наповнити резервуари плісенню.

Люди на острові не підозрюють, хоч, можливо, й відчувають неприємний запах, що вони непомітно для себе вдихають препарат ФС!

Мине кілька хвилин, і енергійні, повні радощів життя люди вмиратимуть там, де їх спостигне отруйна дія плісені. Нові Геркуланум і Помпея, де трупи застигли під розтопленою лавою в найрізноманітніших позах…

Але це не все, далеко не все. Мине ще деякий час — і трупи загиблих почнуть зникати. Зникати без сліду, остаточно, немов їх ніколи й не було. І тоді замість галасливих, багатолюдних міст чи сіл лишиться мертва пустеля. Все населення знищене, перетворене на небуття: немає ані чоловіків, ані жінок, ані старих, ані дітей! Ніхто не знатиме, що сталося, чому спустів острів: фактор несподіванки й секретна зброя зробили своє. Препарат ФС виправдав надії, що покладалися на нього…

Раптом Клайд згадав: він уже бачив колись подібну картину — мертве місто, де не лишилося жодної людини… І не просто якесь невідоме місто, а Сан-Франціско, і бачив він це в кінофільмі Стенді Крамера «На далекому березі». Жахливий, проте який же реалістичний фільм. Клайд зіщулився, ще раз уявивши собі це страшне видовище.

Кінофільм розповідав, як атомна радіація від вибухів ядерних бомб поширилась на весь американський континент і знищила людство, в тому числі й населення Фріско. Найбільш вражало у фільмі те, що гігантський Фріско залишився зовсім цілий — і саме місто, і його вулиці, і будинки, і навіть курява на майданах збереглася. А людей — людей-то й не було, бо всі вони загинули від смертоносної радіації… Чи не так само діятиме й смертоносна космічна плісень?.. Втім, заждіть, заждіть, справа тут зовсім в іншому! Радіація поширювалася від вибухів ядерних бомб, це так. А дія плісені? Ти розумієш, що це буде, коли дія космічної плісені стане ще більша, ще загрозливіша?..

Бо ж плісень — жива, і вона розповсюджуватиметься: кожен найдрібніший її шматочок ростиме й дедалі більше отруюватиме земні організми. Мине якийсь час — і космічна плісень обов’язково перекинеться в інші місця, її перенесе вітер, чи, чорти його знають, як саме це станеться, але вона, клята фіолетова загибель, неодмінно пройде свій згубний шлях. У кінофільмі Стенлі Крамера згубна радіація перекинулася з Америки до Австралії протягом двох-трьох тижнів. Скільки часу буде потрібно космічній плісені, щоб подолати таку ж відстань? Може, більше, можливо — кілька місяців, та хоч би й рік, все одно не в цьому річ. Головне те, що вона не знатиме меж і кордонів, як ота атомна радіація. І вона загрожуватиме вже всьому людству!.. Ні, вже не загрожуватиме, вона почне його винищувати!..

У Клайда перехопило подих, — надто вже жахливою, неймовірно потворною здалася йому картина, яку він намалював у своїй уяві. Фред Стапльтон не помилявся, твердячи, що в порівнянні з космічною плісенню бліднуть і атомна, і воднева бомби, хоч досі це була найжахливіша зброя, винайдена людством.

— І він хотів, щоб я брав у цьому злочині участь! — голосно вихопилося в Клайда. — Ніколи! Нізащо!

А що ж далі? Як він може перешкодити Фреду здійснити його плани? Це ж не винахід, креслення якого можна, скажімо, спалити. Це — страшна космічна плісень, до якої не можна навіть підійти, щоб знищити її.

Перед від’їздом Фред Стапльтон в’їдливо кинув: якщо ти не схочеш покінчити життя самогубством… Тут Фред не помилився. Лише самовбивця підійде до метеорита. Спалити метеорит, — плісень чудово горить, але наблизитися як? Не допоможуть ніякі рушники. Протигаза чи водолазного скафандра нема. До того ж гілки зараз мокрі від дощу, а полум’я має бути дуже сильним. Не сушити ж мені гілля? Ні, це теж не підходить. Що ж тоді?..

А дощ все лив і лив. Палатка здригалася й прогиналася від міцних ударів, наче пожежні шланги з усієї сили били по ній міцними пружними стовпами води. Іншим часом Клайд міг би навіть захоплюватися таким видовищем: ніколи вій ще не бачив подібної картини розбурханої водяної стихії, що вражала своєю величчю і міццю. Калюжка біля палатки швидко збільшувалась і вже розрослася в озерце. Вода облизувала своїми нерівними краями ще суху поверхню долівки палатки, підступала до засохлої квітки, що невідомо звідки взялася тут, підхопила її і, паче примірюючись, хитнула ліворуч і праворуч. Клайд машинально стежив за квіткою. Ще неясна здогадка заворушилась у його мозку. Вода в калюжі, ніби збираючись з силами, трохи підняла квітку й, повільно повертаючись, несла її до виходу з палатки. А рівень води в озерці все збільшувався. Клайд зіскочив з койки.

«Ось те, до чого не додумався Фред Стапльтон, незважаючи на свою обачливість! Вода може змити метеорит з берега! Джеймс-Коротун з самого початку боявся цього. Еврика, еврика, чорт забирай! Злива, звичайно, нажене в річку багато води. Адже річка тече в яру, до неї біжать потоки води з галявини; та ні, не лише це, річка тече з гір, а дощ був і там, якщо не ллє і зараз. Значить, вона швидко розіллється, можливо, не відразу, але, в усякому разі, ще до повернення Фреда. Ні, я не можу чекати, треба подивитися, переконатися, що так і буде», — стрибали у мозку Клайда безладні, наче в маренні, думки.

Він гарячково надів і наглухо застебнув дощовик, накинув на голову капюшон і вибіг з палатки. Гострі краплини застукотіли, наче град, по складках капюшона, мов відшукуючи щілину в одязі, куди б вони могли проникнути. Штани Клайда миттю вимокли знизу до колін. Він відпльовувався од бризок, що хльостали по обличчю, і радів, що вітер дме майже в спину. Забіг у палатку Фреда і взяв його бінокль. Тепер до урвища, до річки, а що ноги промокли, це не важливо. Він стрибав через калюжі, через струмки, мерщій вперед, не встигаючи все ж таки наздоганяти свої думки, що бігли ще швидше…