Фіолетова загибель

22

Вони знову сиділи біля згасаючого багаття, Клайд Тальбот і Джеймс Марчі. Коротун схрестив ноги і від цього у примарному сяйві місяця був схожий на статую будди, хіба що будда ніколи не носив окулярів і не курив люльки. Клайд напівлежав, спираючись на лікоть, і лінькувато поглядав то на збуджене обличчя Джеймса, то на химерні язики полум’я, що легко відривалися від вогнища й зникали в уже прохолодному повітрі. Повновидий великий місяць зовсім викотився з-за обрію в темне небо й плив по ньому, і зірки згасали в міру його переможного наближення. Ані серпанку, ні імли, що вразила Клайда раніше, вже не було в глибокому небі; лише праворуч, над краєм лісу, над застиглими в сонному оціпенінні верхівками дерев звисали шматки білявої вати.

Меджі не схотіла навіть вечеряти, сказавши, що вона з незвички дуже втомилася й хоче тільки спати. Вона немов не помітила відсутності Фреда й пішла у відведену їй палатку, привітно, хоч і втомлено помахавши рукою обом друзям. Завіса палатки закрилася за нею, а хвилини через дві-три погасло й світло електричного ліхтарика, що пробивалося крізь полотно. Джеймс Марчі сів біля вогнища й закурив люльку. З того, як він нетерпляче попихкував нею, як нервово переминав пальцями попіл, хоч у цьому й не було потреби, з усього вигляду Коротуна Клайд безпомилково знав, що тому страшенно хочеться поговорити, сказати щось, на його думку, дуже важливе. Але Джеймс, як і завжди, не знав, з чого почати. Клайд мовчав, наче не помічаючи цього, і тільки трошки підсміювався, запалюючи сигарету. Нарешті Коротун не витримав.

— Ну, чого ти так іронічно дивишся на мене? — спитав він. — Що я, винний у чомусь, чи що?

— У чому? — перепитав його Клайд, ховаючи посмішку.

— Н-ну, Клайд, н-не треба так говорити. Ти прекрасно розумієш усе. І я не міг інакше. П-просто не міг!

— Та про що ти?

— Р-розумієш, вона така мила й гарна, що все це навіть неймовірно… н-ну, з Фредом. І ти, мабуть, думаєш, що я препогано повівся, якщо ми з ним друзі. Н-ну, я й сам розумію, що це погано й не по-товариському. Тільки так уже вийшло. Я спочатку й сам не думав…

Клайд здивовано розкрив очі:

— Зажди, зажди, Коротун! Ти що, у коханні їй освідчився? Так тебе треба розуміти?

Тепер прийшла черга дивуватися Джеймсу Марчі. Він обурено поглянув на Клайда й сплеснув руками:

— Та як ти можеш говорити таке, Клайд? Я її просто втішав, н-ну… і сказав, що вона дуже гарна. І вона сказала, що я теж… н-ну, що мене може покохати дівчина, хоч це й мало імовірно…

— Так і сказала, що це мало імовірно?

— Н-ні, — збентежився Джеймс, — це я тобі кажу. Я ж себе краще знаю. І розумію, що мало імовірно, щоб мене покохала така дівчина, як… — Він затнувся, гірко схиливши голову.

— А чому? — раптом спитав Клайд.

— Що чому? — здивувався Коротун.

— Чому ти вважаєш, що тебе не покохає така дівчина? Ну, як Меджі, адже ти саме її мав на увазі?

— Зачекай, т-ти це серйозно? Ти вважаєш, що може? П-правда? — Коротун опустив люльку, рот його розгублено округлився. Клайд не міг стримати посмішки. Джеймс Марчі засмучено махнув рукою. — Ну, ось ти й сам смієшся, бо розумієш, що це неможливо…

— Та ні, Джеймс, зовсім не так. Я цілком серйозно вважаю, що будь-яка дівчина може дуже міцно покохати тебе. І така, як Меджі, і ще краща, — переконано сказав Клайд.

— Кращої мені не треба, — палко заперечив Джеймс. І тут-таки схаменувся: — А чому ти так вважаєш?

— Та тому, що ти славний хлопець… ну, душевний, як кажуть. А це дуже важливо. Не лише для дівчат, а й для всіх, хто тебе знає.

Клайд побачив, як Джеймс непевно озирнувся і глянув на палатку, де спала Меджі. Знизивши голос, наче вона могла його почути, сказав:

— Т-ти знаєш, в-вона теж так сказала. Дивна річ! Тоді, може, це й правда, га? Як тобі здається?

— Безумовно, правда, — впевнено відповів Клайд. — Якщо і я, і вона те саме кажемо, значить — правда. Дівчата, знаєш, дарма не скажуть.

Обличчя Джеймса розпливлося в радісній, світлій посмішці; його рука люто вчепилася в борідку, наче намагаючись одірвати її. Але через хвилину він знову спохмурнів.

— А Фред? — зажурено спитав він.

— Що Фред?

— Н-ну, як він поставиться до цього? Що я й Меджі…

— Гадаю, що Фредові це зовсім байдуже, — відповів Клайд.

Коротун болісно зморщився.

— Н-не розумію, — задумливо сказав він. — Він такий вродливий… І вона теж… а він…

— Тебе це бентежить більш за все? — іронічно спитав Клайд.

— Н-ну, і це трошки… знаєш, я завжди вважав, що коли у мого приятеля і якоїсь дівчини… то це недобре, коли я буду… — знову зам’явся Джеймс, марно намагаючись затягнутися згаслою люлькою.

— Боже ти мій, я ж тобі сказав, що Фредові це зовсім байдуже, — нетерпляче мовив Клайд. — Він і сам мені казав про це.

— Н-не може бути! Ні-ні, якщо так, тоді…

Вогнище згасло. Місяць переможно мандрував тихим нічним небом; у його спокійному промінні все здавалося мирним, усе поринуло в безтурботний сон. Від лісу віяло вологою свіжістю, — ні, це був навіть не вітрець, подумав Клайд, а ледве помітне дихання чогось великого й сонного, що розляглося в темряві біля їхнього маленького табору й не виявляло себе нічим, крім легенького прохолодного повівання. Такий непомітний, невловимий вітрець, і все ж таки, вирішив Клайд, мабуть, саме він ледь колихав листя великого куща, що наче задрімав біля вогнища. І від цього здається, немов з листя куща, переливаючись, скочуються вниз яскраві краплинки розплавленого срібла, скочуються й з’являються знову на листі, яке колишеться й ніби ловить ці краплинки з нескінченного місячного сяйва. Як гарно, задоволено відзначив у думці Клайд, і як шкода, що бачити все це доводиться лише раз на рік, а іншим часом людині й подивитися на природу ніколи та й ніде. Живеш наче безталанний стрибунець на мотузці: праця, кафетерій, вулиця, квартира, і знову все з самого початку, і місяця ніколи не побачиш крізь ліхтарі й безглузді неонові реклами… Одним словом, «пий кока-кола» тощо, а про інше й не наважуйся думати, бо для тебе, як і для інших, усе вже й так розмірено, зважено й приготовано, від п’ятицентової булочки для кави до ревю з стриптизом, від бейсбольного матчу до виборів президента, від гральних автоматів до «холодної» війни, яку також для взаємного остраху й залякування комуністами вигадали якісь скажені політикани. Коротше кажучи, від найпрекраснішого американського способу життя, як подумаєш, лишається сама каламуть у голові і більше нічого, особливо коли ти думаєш про нього такої літньої ночі, і навколо тебе одвічна тиша, і струмені місячного сяйва, і ці краплинки розплавленого срібла, що тремтять і скочуються з узорчастого листя темного куща… ну і, певна річ, космічна плісень Коротуна Марчі!

— Ну, гаразд, Коротун, а що з нею? — спитав Клайд раптом Джеймса, який, здавалося, глибоко замислився біля згаслого вогнища.

В його обличчі вже не було тієї збудженості й хвилювання, з яким він щойно говорив. Він нерішуче пощипував свою борідку, наче сумніваючись у чомусь. Почувши запитання Клайда, Коротун спочатку подивився на нього невидющими очима, немов намагаючись одірватися від думок, що заполонили його. Потім він збентежено покліпав очима й зніяковіло відповів:

— Розумієш, дуже важко розібратися в усьому цьому… якщо в ній і справді виникла мутація, то зрозуміло, що плісень… Зажди, зажди, ти про що мене запитував? — раптом стурбовано перепитав він. — Може, ти про…

Клайд розсміявся:

— Все гаразд, Коротун, я питав саме про те, як справи з твоєю плісенню, і ні про що інше.

— Ага, — заспокоєно сказав Джеймс Марчі. — А я чогось подумав, що ти…

— Ні-ні, я про плісень… Що з нею нового?

— Бач, якщо мені пощастить довести, що саме мутація дає плісені отакі згубні властивості, то це дуже важливо. Тоді це — велике наукове відкриття. І Меджі, безумовно, побачить, що я вже не такий незграбний і дурний, як…

— Коротун, насамперед ти не незграбний і не дурний, а по-друге, ти кажи не про Меджі, а про плісень, зрозуміло? — обірвав його Клайд.

— Так я ж і кажу про плісень. Я дещо вже зробив з цього приводу. Знаєш, це взагалі дуже небезпечно, але нічого. Зате відразу все стане ясним. І якщо справа в мутації, то плісень може виявитися отрутою страшенної сили. Не лише для комах або мишей, але…

— О, це вже дуже цікаво, братці-кролики! На такій справі можна заробити купу грошей! — пролунав біля них гучний голос Фреда Стапльтона.

Він несподівано вийшов з-за великого куща, того самого, що, залитий місячним світлом, викликав у Клайда уявлення про блискучі краплини срібла. Фред простяг руку до Джеймса Марчі, що розкрив рота від здивування.

— Я завжди вважав, Коротун, що краще від тебе ніхто не розбирається в наукових справах. Віддавав, так би мовити, пальму переваги…

— Т-ти зажди… ти звідки взявся? Адже Клайд сказав, що ти давно вже пішов спати. — Джеймс ошелешено дивився на Фреда. — В-виходить, ти чув, про що ми говорили? — їв його голосі Клайд відчув стурбованість.

Фред зневажливо присвиснув:

— Про що можуть говорити мої високоосвічені друзі, як не про їхню пресловуту космічну плісень? — іронічно зауважив він, сідаючи біля згаслого вогнища. — Так захопилися, що, я бачу, і про вогонь забули… — Він витяг з кишені сигарету й запалив її од вугілля, що ледь жевріло під попелом. — Спить? — ні до кого особисто не звертаючись, кивнув він головою до своєї палатки.

Клайд знизав плечима й лінькувато відповів:

— Мабуть. Свіже повітря й таке інше.

— Меджі дуже втомилася, — сказав Джеймс, скоса поглядаючи на Фреда.

Той насмішкувато процідив:

— Ще б пак, особливо після твоїх, Коротун, дуже наукових розмов. На це ти майстер, нічого не скажеш… ну, ну, адже я не збираюся обговорювати, про що саме ти з нею балакав, — примирливо додав він, побачивши, як Джеймс ображено блиснув окулярами. — Мені що, я бажаю тобі найкращих успіхів, будь ласка…

— Фред, я н-не дозволю…

— От дивак, і чого ти кип’ятишся? Хіба я проти? Я навіть хотів би допомогти тобі… та облиш ти, не підстрибуй! Краще скажи, це ти серйозно щойно говорив Клайду про якісь твої нові експерименти з плісенню? Про те, що вона. може виявитися сильною отрутою? Га?

— Може, — неохоче погодився Джеймс. — І що з того?

— От я тобі й кажу, що ти дивак. Це ж дуже серйозна справа, Коротун! А що ти з нею зробив?

— Нічого особливого… ще рано говорити про це, — ухилився од відповіді Джеймс.

— Секрет? Ну, хоч трошки скажи! — не вгавав Фред. Мабуть, він і справді був дуже зацікавлений.

— Адже тобі це ні до чого! — все ще захищався Джеймс.

— А ти прямо розкажи, що й до чого, без глибоких наукових обгрунтувань, як печерній людині, розумієш?

— Ну… я зробив так, що плісень може стати ще більш отруйною, чи що.

— Зробив з твоїми блюдцями, так?

Джеймс зам’явся. Він зняв окуляри й почав їх протирати.

— Н-не зовсім… я вирішив, що буде краще, коли зробити цю річ прямо з метеоритом… адже там плісені більше, вона може відразу сильніше розвинутися.

— Ти мені цього не казав, Джеймс, — з докором кинув Клайд. — Значить, ти був там, біля метеорита, з Меджі? І що ж, Коротун? Що це дало?

— Я ще не знаю… вранці перевірю… і, слово честі, мені поки що немає більше чого сказати, — жалібно проговорив Джеймс. — От завтра, можливо…

— Що завтра?

— Коли я перевірю, що це дало. Я поки що навіть Меджі нічого не сказав. Бо ще рано…

— Та облиш Меджі! — заревів Фред. — Це може бути диявольськи важлива справа! Це може озолотити нас, розумієте, братці-кролики!

— Про що ти, Фред? — дивувався його гарячковості Клайд.

— Ет, ви нічого не розумієте в справах! — відмахнувся Фред. — А в мене тут виникає така ідея, така ідея! Ну гаразд, зачекаймо до завтра, — несподівано закінчив він.

Клайд поглянув на Джеймса, Джеймс на Клайда. Обидва вони нічого не розуміли.

— Справді, в чому річ, Фред? — почав був Клайд.

Але Фред лише загадково посміхався.

— Коротун відкладає своє повідомлення до завтра, — сказав він, насолоджуючись враженням, яке зробив. — Чого ж я маю поспішати? Моя ідея ще в зародку. Але…

Він постукав себе пальцем по голові:

— Якщо Фред Стапльтон каже, можете не сумніватися! У справах він розуміє трохи більше від вас обох, будьте певні!