Фіолетова загибель

6

Цього вечора Клайд довго не міг заснути: чи то ніч була задушлива, чи на нього так вплинули розповіді Джеймса про дивний метеорит з не менш дивовижною начинкою. Правду кажучи, всі скороспечені гіпотези Коротуна про походження чорного каменя були досить сумнівні. І це Клайд чудово розумів, — навіть без іронічних зауважень, які посилав на адресу Джеймса Фред Стапльтон. Втім, Коротун мало прислухався до заперечень товаришів, захоплений власними ідеями, на які був такий майстер.

Насамперед Джеймс доручив Клайдові розповісти про їхню знахідку і навіть не втручався в розповідь. Це означало, що Джеймсові було далеко цікавіше негайно ж розпочати свої дослідження. Наскільки Клайд зрозумів, Джеймсові кортіло дізнатися, чи буде синя плісень розмножуватись. Він вважав це вирішальним фактором для того, щоб з’ясувати: мають вони справу з живими істотами чи з якимись примхливими неорганічними утвореннями.

— Я певен, певен, розумієте, що це живі мікроорганізми, — тільки й сказав Джеймс Марчі тоном, що не припускав заперечень, — але перевірка все ж таки потрібна. І я зразу ж беруся за неї. А ви можете розмовляти скільки завгодно.

І поки Клайд переказував Фреду історію з чорним метеоритом і синьою плісенню, Джеймс з головою поринув в свою перевірку. Насамперед він узяв три наявні у друзів фаянсові блюдця й ретельно помив їх. Потім відкрив бляшанку з консервованими курчатами й поклав на кожне блюдечко по кілька ложечок прозорого желе, яким були залиті курчата, розрівняв тією ж ложечкою поверхню желе й задоволено відзначив:

— От і вийшли три чашки Петрі!

Він обережно розгорнув газету, де лежав уламок метеорита. Фред з цікавістю зиркнув поверх голови Джеймса на чудо-камінець. Він побачив невеличкий шматок чорного каменя й дещо прим’яту газетою синювату плісень на ньому.

— Оце і все? — розчаровано спитав Фред, знизуючи плечима.

— Що таке? — обурився Джеймс.

— Та от… про цю штуку точаться такі розмови, наче ви й справді зробили неймовірне наукове відкриття. А тут я бачу звичайнісіньку чорну плісень. Рішуче нічого цікавого! А я думав…

— Що ти думав? — скипів Джеймс.

— Та ти не ображайся, Коротунчику, не лізь у воду, — примирливо сказав Фред. — Ніхто не хоче тебе кривдити, і, крім того, ти ж і не винний, що все це має отакий дурний вигляд. Тобі хочеться морочитися з твоєю плісенню, будь ласка. Розумієш, коли мова йде про метеорит, так уявляєш собі щось серйозне, поважне. А ще коли в ньому виявляється цілий склад невідомих, як ти їх називаєш, мікроорганізмів. А тут… — Він презирливо махнув рукою. — До речі, мушу чесно сказати, що твої теорії не дуже переконливі. Чому ти вважаєш, що це метеорит, а не звичайний камінь, принесений водою з гір? А може, там залягають цілі шари отакого чорного каміння, ти ж не знаєш? Далі, чому твоя плісень має бути космічною? А може, вона з’явилася в цій тріщині десь на землі? Ні, ні, ти не хвилюйся, бо, якщо говорити щиро, так усе це потребує серйозних доказів. Я навіть дивуюсь, як це Клайд відразу повірив твоїм теоріям. Зрозуміло, ти завжди був дещо одержимий, але тут уже занадто…

— Ах, он як! — на цей раз Джеймс був обурений не на жарт.

І не стільки невірою в його припущення й ідеї, як тому, що Фред говорив усе це поблажливо-добродушним і особливо зневажливим тоном. А цього Коротун знести не міг. І все ж таки він стримався: надто йому кортіло зайнятися своєю перевіркою.

Він подивився ще на Клайда, мов шукаючи в нього підтримки; але, побачивши, що той байдуже чистить собі нігті травинкою, наче вся ця розмова його не стосується, сказав:

— Гаразд. Зараз у мене немає часу. Загальноосвітня лекція відбудеться потім. Хоч, звичайно, скажу відразу, що ніякої комерційної користі ти, Фред, з усього цього не матимеш.

— Хто знає, — загадково відповів Фред Стапльтон, запалюючи сигарету. — Ділова людина ніколи нічим не нехтує, дорогий мій братику-кролику!

Джеймс Марчі сердито фиркнув, але промовчав, знову беручись за уламок метеорита. Він обережно відділив двома трісочками крихітні шматочки синьої плісені й поклав їх зверху на бульйон з курчат у блюдечках. Потім злегка втиснув ці шматочки так, щоб вони трохи занурилися в желе, і відніс блюдечка в свою палатку.

Клайд спитав у Фреда:

— Ти й справді вважаєш, що вся ця дурниця може мати якесь значення… ну, в майбутньому?

Фред непевно відповів, задумливо випускаючи з носа дим від сигарети:

— Хто знає? Поки що все це цілком несерйозно, забава. І все ж таки… — Він замислився.

— Але навіщо тоді ти ображав Коротуна, говорив різні неприємні речі про його теорії? — здивувався Клайд.

— А хіба це не правда? — не менш здивовано відповів Фред. — Я хочу, щоб він усе довів по-справжньому. Хто його знає, може, й варт подумати… якщо справа виявиться серйозною. В усякому разі, я з цікавістю прослухаю, як сказав Джеймс, його загальноосвітню лекцію. А що то за перевірку він влаштовує, ти не знаєш? І навіщо йому ці блюдечка?

— Та хто ж його знає, — знизав плечима Клайд. — Здається, він хоче довідатися, чи можуть його мікроорганізми розмножуватися… — Він не встиг закінчити думки, як з палатки пролунав переможний вигук Джеймса:

— Я ж казав! Вони живі! Живі!

Клайд трохи підвівся, але Джеймс уже вибіг з палатки, тріумфуюче піднявши руки. Його обличчя сяяло від задоволення.

— Вони пускають коріння, — збуджено заговорив він. — Укріплюються корінням у живильній речовині! Ні, ні, не чіпайте їх! Потім я вам усе покажу. Вони ростуть, ростуть!

— Як, отак відразу? А ти ж казав, що це мікроорганізми? — недовірливо зауважив Клайд, знову сідаючи на своє місце.

Він поглянув на Фреда. Той незворушно попихкував сигаретою.

— Не знаю, не знаю, поки що нічого не знаю, — захоплено говорив Джеймс, сідаючи біля них. — Може, це й не мікроорганізми, а якась плісень, що моментально розростається. Важливо те, що це — живі організми, як я й казав! Зачекайте, вони ще себе покажуть!

— А що ти робиш з ними? — спитав, немов між іншим, Фред.

— Як що? Розводжу нормальну культуру. Чашок Петрі, справжніх лабораторних чашок, у мене, звичайно, немає. І справжньої живильної речовини нема. Але блюдечка цілком замінюють чашки Петрі. А замість живильної речовини з агар-агару я взяв курине желе. У ньому все одно чимало потрібних сполук. Я посадовив шматочки плісені на це желе. Якщо це живі організми, то вони мусять розвиватися й розмножуватись. Та що там говорити: адже вони вже пускають коріння в желе, розумієш? І ніяких сумнівів бути не може!

— Звідки ти про все це знаєш? — знову почав допитуватися Фред.

— Що я знаю? — здивовано перепитав Джеймс.

— Ну, про ці самі чашки… Петрі, чи що… і про всякі живильні речовини, агар-агари…

Джеймс ще більше здивувався.

— Як звідки? Про це всі знають, — із щирим переконанням простодушно відповів він. — Хіба мало зараз пишуть про всякі лабораторні дослідження? І не тільки в книгах і журналах, а й у газетах. Що ж тут треба особливо знати?

— Просто треба читати не тільки про курси біржових акцій, Фред, а й про все інше, — повчально сказав Клайд. — І тоді ти теж будеш усе знати. І про чашки Петрі, і про трансформатори, і про міжпланетні ракети. Як Коротун, наприклад. Або навіть як я.

— Як ти? — іронічно протяг Фред. Потім весело визнав: — Гаразд, складаю зброю! Наука й техніка ніколи не вабили мене. Я, братці-кролики, живу на рівні печерної людини. Дещо в своїх власних справах я розумію і вважаю, що ви не будете заперечувати цього. А щодо науки й техніки — пробачте! Тому я так і шаную тебе, Коротун, що ти не лишаєш мене повним невігласом і ласкаво проливаєш світло справжнього знання на мій слабо тямущий мозок. А що, хіба я погано закрутив?

— Та вже куди там, — погодився Клайд. Джеймс лише зніяковіло переводив розгублений погляд то на одного, то на другого: він завжди не знав, як йому поводитися під час отаких пікірувань. Фред тим часом вів далі:

— Тому я й прошу тебе, дорогий Джеймс, пролий на мене ще трохи світла знання. Ти обіцяв щось подібне до загальноосвітньої лекції про метеорити й інші мікроорганізми, адже правда? Клайдові, як я бачу, це не дуже потрібно, він і так усе знає. Ну, а мені сам бог велів ставити безглузді запитання. От скажи, чому ти вважаєш, що це метеорит? Чому ти певен, що твоя плісень — космічна, а не якась інша? Давай, Коротунчику, давай, я обіцяю слухати уважно і цілком серйозно.

Клайд слухав мову Фреда Стапльтона і думав: а й справді, немає нічого дивного в тому, що його вважають досвідченим і тямущим агентом по збиранню об’яв! Що там не кажи, а Фред мастак поговорити. Коли він хоче — з’являються і м’який тембр голосу, і зворушлива переконливість, та й жести стають якимись повільнішими, плавними. Коли він хоче… Так, тоді опуклі карі очі дивляться лагідно з-під навислих темних брів, і навіть мало помітно різкі зморшки від прямого носа до куточків тонкого рота. Але Клайд знає й інший вираз обличчя Фреда Стапльтона, який лишився в його пам’яті ще з давніх часів великих бейсбольних матчів у коледжі. Клайд пам’ятає, яким лютим і напруженим ставало обличчя Фреда Стапльтона, коли він вів м’яч, відмітаючи всіх на своєму шляху. Тоді це було обличчя людини, готової на все заради перемоги! І з такою людиною Клайд це хотів би зустрічатися, о ні! Цікаво, чи буває таким Фред Стапльтон тепер?

Джеймс сказав:

— Я зараз, Фред. Тільки зайду подивлюся ще на плісень, як вона там. І візьму в палатці одну-дві книжки, щоб ти сам міг побачити, в чому справа.

Фред відкинувся на спину і, заклавши руки за голову, задивився на вечірнє небо, по якому повільно пливли блакитнувато-сірі хмарки, схожі на розкидані клапті вати. Клайд підкинув у багаття гілок і з задоволенням спостерігав, як воно розгорялося. Ось вибухнули темні клуби диму, і раптом гілля охопило гаряче полум’я, од якого відразу стало тепло і приємно. Обидва вони мовчали, чекаючи Джеймса.