Фіолетова загибель

16

Клайд першим помітив автофургон, що наближався до табору. Спочатку він не повірив своїм очам: автомобіль у їхньому відлюдному таборі! Машина впевнено прямувала до палаток, наче шофер прекрасно знав сюди дорогу. Клайд щосили загорлав:

— Джеймс! До нас їде машина!

Джеймс Марчі, що заглибився в якусь книжку після того, як тричі заглядав у свою палатку, перевіряючи, чи не змінилося щось у поведінці плісені, підвів голову. Окуляри його блиснули на сонці, коли він неохоче відповів:

— Не може бути, Клайд. Тобі привиділось. Яка машина заїде сюди?

— Та подивись же! Їй-богу, це той автофургон, що привіз нас сюди!

Джеймс трохи підвівся, подивився на автомобіль і відклав книжку.

— Дивно, — пробурмотів він. — Ми ж умовилися, що він приїде сюди тридцятого липня, а це ще не так скоро…

Автофургон тим часом хвацько вирулив і зупинився перед палатками. З нього визирнув їхній знайомий шофер.

— Алло, джентльмени! Не чекали так швидко? — усміхнувся він. — Привіз вам поповнення. Приймайте!

З кабіни вийшла Меджі Бейкер. Вигляд у неї був трошки збентежений, наче у школярки, що завинила. Вітерець тріпав її бронзове хвилясте волосся, немов вона й не чепурилася в останні хвилини подорожі. Але сині очі дивилися весело, мовби вона заїхала сюди мимохідь, так, просто взяла й заїхала на дачу до друзів.

— Алло, Клайд! Алло, Джеймс! Як живете, хлопці! Не сподівались? А де ж Фред? — швидко заговорила вона, немов ховаючи у потоці запитань своє хвилювання.

Ніхто не відповів.

— Оце випало кілька вільних днів, я й прилетіла, ви не гніваєтесь? Чого ви мовчите? А Фред кудись пішов? Ви не раді, га? А я думала зробити вам сюрприз!.. Ви чуєте, Джеймс, Клайд? Та відповідайте ж! Де Фред?

Не тільки Джеймс, але й Клайд не міг отямитися від здивування. Меджі — у цій глушині! Меджі Бейкер на галявині дикого айдахського лісу! Хоч вони її й запрошували приїхати, але, мабуть, тільки із чемності. А вона ось тут як тут!

Вона справді стояла серед високої густої трави біля напівзгаслого вогнища, біля палаток з їхніми ліжками, поруч з розкиданим після сніданку посудом. На ній був зеленкуватий трикотажний костюм з великими квадратними ґудзиками; коротка спідниця відкривала стрункі ноги в легких жовтих туфлях, — дівчина з вітрини модного магазину, яку одягли для позаміської прогулянки, але так, щоб ніхто не міг дорікнути їй в недбалості. Бронзове волосся відтіняло ледь помітний загар обличчя, на якому світилися лукаві сині очі під пухнастими зломами темних брів. Очі Меджі ставали дедалі більш лукавими, поки вона дивилася на остовпілих друзів; і, нарешті, збентеженості на її усміхненому обличчі не лишилося і сліду.

Вона сказала вередливо:

— Якщо ви не раді, що я приїхала, то так і скажіть!

Клайд поглянув на Джеймса і відповів на найголовніше, як йому здалося, запитання Меджі:

— Фред пішов у ліс на полювання. А ми дуже раді, що ви приїхали, Меджі. Правда, Джеймс, ми раді?

Джеймс стрепенувся і незграбно кинувся до дівчини, схопив її руку і, ледь заїкаючись, поквапливо заговорив:

— Т-так, Меджі, ми дуже, дуже раді! Як ви можете сумніватися в цьому? Це ч-чудово, що ви приїхали! Ми просто трошки… тропіки розгубилися, надто це несподівано сталося!.. А Фред… Фред, мабуть, зараз прийде, ви не турбуйтесь, — додав він, наче згадавши те, що, на його думку, обов’язково слід сказати.

Меджі чарівно всміхнулася.

— Я й не турбуюсь, — відповіла вона, звільняючи руку.

— Пробачте, будь ласка, — збентежено мовив Джеймс, непевно поглядаючи на свої пальці. — Я, з-здається…

— Нічого, нічого, Джеймс, усе гаразд, — милостиво заспокоїла його Меджі, дмухнувши на руку. — Я навіть не думала, що ви так міцно тиснете руку.

— Ого, Джеймс може й не так, — відгукнувся Клайд. — Він, знаєте, практикується тепер на геолога-любителя… розколює каміння й відшукує різні цінні породи.

— Та невже? — ввічливо здивувалася Меджі, озираючись на всі боки. — А у вас тут чудово! Дуже приємне місце для табору.

— Якщо ви не заперечуєте, міс, я поїду, — сказав шофер автофургона. — То коли приїжджати по вас?

— Рівно через три дні, — відповіла Меджі не задумуючись. І відразу ж таки додала, знову лукаво дивлячись на Клайда і Джеймса: — Звичайно, коли ви дозволите мені побути тут три дні?

— О! — захоплено, від надміру почуттів вигукнув Джеймс Марчі.

Клайд скоса поглянув на нього: щось ти, Коротунчику, надто вже палко зустрічаєш Меджі Бейкер! Гляди, братику, обережніше, як то кажуть: серце не горобець, влетить у любов — годі спинити!.. І він запевнив Меджі, що й вони — і Фред також — будуть раді, якщо вона пробуде тут і значно довше. «І Фред також», — повторив він у думці.

Шофер виніс з автофургона невеличкий гарний картатий чемодан і, помахавши на прощання рукою, наче давній знайомий, поїхав. Меджі провела його очима й звернулася до Клайда:

— А де я можу причепуритися, Клайд?

Він трохи подумав: справді, де? Для Меджі, очевидно, треба виділити палатку. Але яку саме? У палатці Коротуна ця чортова плісень, треба буде ще розказати Меджі, що трапилось. У палатці самого Клайда вони тепер удвох з Джеймсом. Палатка Фреда?.. Ну, звичайно, туди! А Фред спатиме надворі: кінець кінцем, до кого приїхала Меджі, якщо не до нього? Нехай потерпить деякі незручності, чорти його не вхоплять.

— Будь ласка, Меджі, ось для вас палатка, можете розташовуватися в ній, — вказав він на палатку Фреда. Джеймс дещо спантеличено простежив за рухом його руки, проте, відразу збагнувши, що це єдиний вихід, кинувся до чемодана:

— Ось я зараз віднесу ваші речі, Меджі! А Фред уже скоро прийде…

— І навіть із здобиччю! — посміхнувся Клайд.

Втім, Меджі не оцінила його дотепу. Вона рушила до палатки Фреда в супроводі Джеймса, який ніс чемодан, мов велику дорогоцінність. Його окуляри переможно виблискували, коли він, лишивши Меджі в палатці, повернувся до Клайда.

— Ну що, хіба не оригінальна дівчина? — захоплено мовив Джеймс. — Взяла та й приїхала, га? Чудово!

— До кого? — саркастично спитав Клайд і відразу ж таки пошкодував. Джеймс Марчі спочатку здивовано підняв брови, а потім, збагнувши в’їдливість запитання Клайда, тихо й сумно відповів:

— Н-ну, я розумію, Клайд… Звичайно, мене це зовсім не обходить, але ж вона таки чудова… якщо може отак взяти й приїхати, знайти нас… і вона така привітна…

Він замовк і більше нічого не сказав. І Клайд, дивлячись на зажурене обличчя Джеймса, на його раптом потьмянілі добрі очі, погляд яких він навмисно відводив убік, наче боячись, що Клайд прочитає в ньому його потаємні думки, — зрозумів, що Коротуну зовсім не байдужа Меджі Бейкер. А Джеймс, так само як і Клайд, розумів, мабуть, що в нього немає шансів, адже партію першої скрипки в цій грі виконує Фред Стапльтон.

— Слухай, Клайд, — раптом сказав Джеймс, — мені здається, що нам треба розповісти Меджі про плісень.

— Ти так думаєш? — неуважно відгукнувся Клайд, все ще думаючи про те, як ускладнюються часом взаємини між людьми. І зовсім невлад зауважив: — А все тому, що кожна людина уявляє себе центром всесвіту!

— Що?

Клайд побачив, як від його дивного зауваження брови Коротуна полізли вгору від щирого здивування. Він розсміявся.

— Ні-ні, Коротунчику, не звертай уваги! — сказав він. — Це я згадав нашу недавню розмову про всесвіт, людину і про те, як наморочиться в голові, коли дивишся в небо. Пам’ятаєш?

— Еге, — непевно відповів Джеймс. — А яке ж це має відношення до нашої теперішньої розмови?

— Дуже просте. Голова може паморочитися не лише від споглядання на небесні світила. Розумієш?

— Поки що — ні, — сказав Джеймс, недовірливо позираючи на Клайда.

— Брешеш, Коротун, прекрасно все розумієш! Наприклад, якщо дивитися на такі світила, як сині очі нашої знайомої на літеру «Меджі»…

— Облиш, б-будь ласка, ці д-дурні з-зауваження, — раптом розсердився Джеймс Марчі, войовничо висунувши вперед борідку, немов наїжуючись. — Я к-кажу тобі цілком с-серйозно, а т-ти… І взагалі, що за манера говорити так про дівчину — «на літеру Меджі»!.. Зовсім неповажливо! — Він скоса поглянув на палатку Фреда, наче Меджі Бейкер могла почути їхню розмову.

— Гаразд, не буду, — весело відгукнувся Клайд. — Отож про що ти питав?

— Що слід, мабуть, розповісти Меджі історію з плісенню… ну, як усе це трапилося.

— Та я й сам подумую про це, — сказав Клайд, — тільки от — чи зрозуміє вона?

— Вона? Чи зрозуміє? Та як же вона може не зрозуміти? — обурився Джеймс. — Якщо Фред, товстошкірий Фред усе зрозумів, так Меджі з її вдумливою світлою голівкою…

— Ти повторюєшся, Коротун, — повчально зауважив Клайд. — Здається, ти вже не раз говорив про «світлу голову» на мою адресу… І я ще просив тебе не улещувати мене, чи не так?

— Ну гаразд, нехай, — покірно погодився Джеймс. — А що, хіба не може бути світлою голова і в тебе, і в неї? — простодушно додав він, з ваганням дивлячись на приятеля.

— Та ні, будь ласка, я не заперечую, — усміхнувся Клайд. — До речі, он і товстошкірий Фред, — вказав він очима на узлісся. — Фред, іди швидше! — гукнув він. — Знаєш, хто до нас приїхав? Ніколи не вгадаєш!

— А ось і я, хлопці!

З палатки Фреда вийшла свіжа, сяюча і ледь-ледь засоромлена Меджі Бейкер у короткій смугастій спідниці і білій кофті. Вона підставила руки гарячому промінню сонця, легкий вітерець грався з її пухнастим бронзовим волоссям.

Дівчина привітно усміхалась, але Клайд бачив, як тривожно тремтять її довгі вії, а сині очі вп’ялися у високу плечисту постать Фреда, який прямував, розмахуючи рушницею, до палаток.