Фіолетова загибель

15

Поснідавши, друзі закурили. Але цього разу ніхто з них не відчув того приємного, безтурботного настрою, який завжди виникав у них в таборі після смачного, майстерно підсмаженого бекона з яйцями, салату й димучої кави з хрумкими грінками й джемом з айви. Заважало дивне відчуття, немов чогось не зроблено, не з’ясовано, і це відчуття не зникало, а навіть немовби посилювалося, наче повисало над ними.

Чорт забери, думав Клайд, чому все це трапилося з ними? Слово честі, взяти б і знищити фіолетову мерзоту, яка псує всім настрій. Але хіба з Коротуном можна домовитись? Як він оскаженів перед сніданком, коли зайшла напівжартівлива розмова про знищення плісені! Таж вона й справді може бути небезпечною… І тоді все одно… Мабуть, у цьому теж криється причина неприємного відчуття, навіть напевно.

Так буває, подумав Клайд, коли ти, кілька разів відкладаючи, вирішиш нарешті завтра ввечері піти до дантиста запломбувати хворий зуб. Вирішиш — і все в порядку, він навіть перестав боліти, можна забути про це. І ти справді забув. Увечері йдеш до друзів, усе дуже добре, але тебе мучить якесь неусвідомлене почуття, немов щось заважає твоїй втісі. Лишається воно й завтра на роботі, — щось явно не клеїться. І навіть якщо ти підеш у кіно і дивитимешся дуже цікавий фільм, все одно щось заважатиме тобі, ти крутишся на стільці і весь час думаєш, у чому тут річ, чому тебе не захоплює ані цікавий сюжет, ані гра улюбленої актриси? А коли виходиш з кіно, то згадуєш: адже мені треба йти до дантиста, сідати в його прокляте крісло і пломбувати зуб! Ось що заважало настроєві, ось що створювало неприємне відчуття чогось незробленого, такого, що все одно обов’язково доведеться робити, хоч це дуже неприємно… Так і тут. Треба щось робити з цією плісенню, але що?

Фред Стапльтон кинув у тліюче вогнище недокурок сигарети.

— Ну, братці-кролики, я вирішив поки що пройтися лісом з рушницею. Може, щось і вийде.

— Сумніваюсь, — відзначив Клайд. — Принаймні досі…

— Я й не казав, що з мене добрячий мисливець, — рішуче перебив його Фред. — Що за манера одразу відбивати в людини кожне бажання, чорт вас візьми!

— Ну, гаразд, гаразд, — примирливо відповів Клайд. — Ведмедів ти не руш, а якщо випаде тобі знайти тетерева або фазана, то вважай, що ми з Джеймсом повністю тебе благословляємо.

Фред презирливо відкопилив губу:

— Належить сказати так: ані пуху тобі, Фреде, ні пера!

— А коли так, тобі слід у відповідь послати нас під три чорти, але не утруднюй себе, бо ти зробив це вже авансом, чи не так, Коротун?

Джеймс Марчі тільки ввічливо посміхнувся: думки його були зайняті іншим. Фред сплюнув і пішов до палатки. Взявши рушницю, він перекинув її через плече й здаля промовив:

— А ви тим часом порозважайтеся науковими питаннями! Може, щось іще відкриєте, тоді розкажете й мені.

— Якщо це дійде до тебе, — посміхнувся Клайд.

Втім, Фред уже не чув його. Він на мить спинився біля палатки Джеймса, зазирнув туди і, знову сплюнувши, рушив до лісу. Клайд і Джеймс мовчки провели його очима.

Фред швидко пройшов повз кущі, що наче оточили вхід до лісу, проминув невисокі зарості свіжого молодняка, і над ним відразу ж зімкнувся густий і соковитий намет листяних дерев. Старі дуби здіймалися в небо, гордовито спрямовуючи вгору хитромудре сплетіння вузлуватого віття, з глибини якого, з плутанини й метушні незліченного листя, молодих гілок і пагінців, линув безугавний щебет пташиного багатоголосся. А могутнє коріння, заплетене високою травою, здавалось, підіймало над собою немов віялом химерне узорчасте й широке листя папороті, крізь яке доводилося пробиратись, розсуваючи його ногами й безжалісно ламаючи. Але його було так багато, так рясно й щедро ростила його лісна плодюча земля, що шкоди ніхто не міг би й помітити, листя папороті знову сходилося вигадливим мереживом над зламаними стеблинами, і, може, лише вправний слідопит — індіанець з племені шошонів — побачив би слід людини, що пройшла між деревами.

Фред зупинився і з насолодою вдихнув лісове повітря, пряна прохолода якого п’янила його.

«Тут, братці-кролики, — подумав він, — природа й справді чудова, без усяких сурогатів і вдосконалень. Прямо взяти б це лісове повітря, накачати його в бляшанки, закупорити й продавати в місті!»

— Запашне повітря з лісу дасть здоров’я вам до біса! — відразу ж голосно продекламував Фред Стапльтон свіжоспечений рекламний віршик. Він зробив це з великим задоволенням, підкреслюючи римовані закінчення рядків, з чого виходило, що тямущий агент по збиранню об’яв завжди, навіть у час відпустки, лишається в добрій формі і готовий наділити шановних клієнтів дзвінкою рекламою.

Погано тільки, що вельмишановні клієнти мало цінять якості такого агента, зажурено відзначив він. Намагаються, щоб усе було дешевше, економніше. А то й взагалі відмовляються від оригінальної, яскравої реклами. Наче агентові не треба заробити! Всім треба, братці-кролики, особливо йому, інакше ані самостійного діла не відкриєш, ані навіть паршивої крамнички не купиш. І це з його природженими здібностями справжнього, крупного бізнесмена!

— Е, ні, ми ще повоюємо з вами! — вигукнув Фред. — Ось вам, будь ласка: «Аромат наш духовитий із бляшанки ти вдихни і з повітрям свіжим, чистим всі хвороби прожени!» Хіба ж не поезія, чорт забирай, ого-го-го!..

Стурбоване раптовим вигуком пернате населення лісу на мить припинило різноголосий щебет, немов прислухаючись, чи не загрожує йому якась небезпека. Але через секунду-дві цвірінчання, воркування, заливчасті співи й веселе щебетання поновилися ще з більшою силою, наче всі чисто птахи збиралися перекричати одна одну й висловити цим своє обурення несподіваній перешкоді. З-за товстелезного стовбура бука обережно вистромилась цікава мордочка невеличкої білки, її чорні оченята запитливо поглядали на незнайому істоту, що стояла під деревами і вигукувала щось незрозуміле.

Фред Стапльтон скинув рушницю і, майже не прицілюючись, вистрелив. Розкотистий гуркіт подесятерився лісовими відгуками, посипалося листя й букова кора. Щось вологе, тепле й липуче вдарилось об щоку Фреда. Мимоволі він провів рукою по щоці і бридливо поморщився: на пальцях лишився закривавлений шматочок пухнастої шерсті й шкірки. А білка? її не було, заряд крупного шроту розірвав маленьке тільце, розкидавши шматки на всі боки.

«Чортзна-що! — подумав Фред. — Знову я не розрахував, яким зарядом треба стріляти. Ну, гаразд, білок на світі чимало, однією більше, однією менше, — нічого не зміниться. Нехай не буде такою цікавою, а то втупилася чорними намистинками очей прямо на мене, хіба можна було не вистрелити? Заряду, звичайно, шкода; і потрапив під руку цей набій з крупним, немов картеч, шротом… ясно, що розніс білку на шматки».

Фред ще раз потер щоку рукою. Неприємне враження не зникало, здавалося, що кров білки стягнула всю шкіру й волосинки пухнастої шерсті ще лишалися на ній, лоскотали й дратували. А, під три чорти! Він витяг з кишені носову хусточку й старанно розтер нею щоку. Чомусь спала на думку Меджі Бейкер. У неї бархатисті щічки і м’яке волосся. Та хай їй біс, вона тепер тільки й робить, що жалібно дивиться на нього, коли вони зрідка зустрічаються, наче він давав їй якісь обіцянки… Ні, серденько, такого не було! Фред — чесна людина й ніколи не каже нічого зайвого. Отож і ображатися нема чого. Тим більше, що часті дівочі образи, скарги й ревнощі лише псують взаємини. Стає нудно, що далі, то нудніше. Дивно, що жінки самі цього не розуміють! Що потрібно серйозному, зайнятому справами чоловікові? Він прийшов до дівчини, щоб відпочити від цих справ, від різних неприємностей. Йому потрібно милування, затишок, веселе базікання й чарівна привабливість. А не жалісні зітхання і образи: «Ти мене, мабуть, більше не кохаєш, а я тебе кохаю і страждаю від цього; ти не приходив учора й позавчора, коли я чекала на тебе…» Не приходив тому, що був зайнятий! Зайнятий справами або приємною розмовою з такою дівчиною, яка не скиглить, не страждає, не розводить кисло-солодкі сентименти, зрозуміло? Втім, усього цього все одно не скажеш, образ буде вище неба…

Сам не помічаючи, Фред Стапльтон розпалювався дедалі більше. Може, причиною цьому був невдалий постріл по білці, яка з такою цікавістю поглядала на нього малесенькими чорними оченятами, наче вивчала й приглядалася, а потім раптом зникла, немов її й не було зовсім. Та білок на світі скільки завгодно і не варт засмучуватися через таку дрібницю. Може, його розсердили думки про Меджі Бейкер, яка раніше була такою милою й привабливою, справжньою синьоокою бебі-долл, а тепер стала нудною й зовсім не цікавою, набридливим і сентиментальним дівчиськом, яких на світі скільки завгодно… Він з люттю розмахував рушницею, збиваючи крупні пагони папороті, кришачи узорчасте листя так, наче воно було його ненависним ворогом.

«Звичайно, — сердито думав він, — коли б я був такою квашею, як Джеймс Марчі, тоді справа могла повернутися зовсім інакше. Йому якраз потрібні спасенні розмови про те, про се і взагалі ні про що. Та й на Меджі він поглядає дуже виразно. Мов кіт на сало. Ну, зрозуміло, так воно й є! Тільки куди йому з його кумедною борідкою, круглими окулярами й науковими розумуваннями?.. Чоловік мусить поводитися інакше — впевнено й солідно, привітно розмовляти, уміти влучно пустити дотеп чи кинути доречний комплімент. Оце подобається дівчатам, а не заумні наукові розмови». Фред Стапльтон вивчив таке мистецтво досконально!

Щодо наукових розмов, то Коротун, певна річ, на них мастак. Чорти його знають, звідки в нього все це береться! Тепер оцей метеорит з пліснявою. Сумнівно, правда, але все ж таки щось у цьому є. Комах плісень убиває, це факт. І дарма Джеймс отак негативно сприйняв пропозицію Фреда щодо інсектицидного препарату. Та й Клайд теж постарався. Обидва вони наче діти в ділових розмовах, не розуміють, зовсім не тямлять, що гроші можна робити на чому завгодно, навіть на плісені Коротуна. Втім, зараз уже щось змінилося. Виявляється, плісень убиває й тварин. Маленьких, правда, але вбиває. Значить, ставку на інсектицид можна зняти. Не підходить, щоб плісень убивала й комах, і тварин, господаркам це буде не до вподоби. А хатні господарки — могутня підойма торгівлі! Гаразд, ми вигадаємо щось інше. Не знаю, що саме, але вигадаємо неодмінно!

Отак мирно розмірковуючи, Фред поступово заспокоївся. Він знову перекинув рушницю на плече, на його шляху вже не залишалося слідів грандіозного папоротєвого побоїща. Він поглянув на годинник: є, братці-кролики, час іде! Треба повертатися додому, хоч Клайд Тальбот обов’язково пустить якийсь дотеп відносно невдалого полювання. Не скажеш же йому про забиту в лісі білку. Згадка про нещасливий постріл уже не турбувала Фреда. Він рішуче повернув до табору.