Фіолетова загибель

17

Так чи інакше, зустріч відбулася на високому рівні, у дружній і теплій обстановці, як охарактеризував би її в думці Клайд. Фред шумно вітав Меджі й заявив, що вона прекрасно зробила, приїхавши сюди. Він навіть не заперечував проти того, що вона оселилася в його палатці, і сказав, що влаштується на свіжому повітрі. Все склалося чудово. Навіть Джеймс Марчі, який спочатку неспокійно переступав з ноги на ногу і непевно переводив погляд то на Фреда, то на Меджі, почав усміхатися й сказав:

— Ну, ось, бачите, Меджі, а ви хвилювалися, що нема Фреда!..

— Та невже? — раптом з незрозумілою іронією поцікавився Фред Стапльтон, відшукуючи пачку сигарет у кишенях. Вийнявши її, він байдуже спитав: — Чи, немає в тебе сірників, Клайд? Мої кудись пропали… Значить, хвилювалася?

Меджі щось швидко й засоромлено заговорила, немов виправдовуючись і пояснюючи, що вона спитала тільки між іншим, де він, і Джеймс, мабуть, жартував, коли сказав, що вона хвилювалася. А Коротун лише розгублено кліпав очима, підтакуючи їй: він не розумів ані дивної іронії, що була в словах Фреда, ані раптової засоромленості Меджі. Адже ж він сказав щиро. І раптом отака реакція… Навіть коли Фреду Стапльтону і здалося щось не так, то навіщо було підкреслювати це іронічним зауваженням? А якщо Меджі запитувала й хвилювалася, так хіба це не природно? До кого ж вона їхала, як не до Фреда? Не до нього ж, Джеймса, і не до Клайда, зрозуміло… хоч, звичайно, це було б дуже приємно, коли б Меджі… ні, ні, не треба й думати про таке. «А проте — о Меджі!» — подумав ще Джеймс і злякано прикрив собі рота рукою: йому здалося, що він промовив її ім’я вголос, так воно ще дзвеніло в його вухах. Фред позіхнув.

— Щось я, братці-кролики, втомився в лісі, хоч і невдале було полювання, — сказав він, потягуючись. — Треба трішечки відпочити, чи що.

— Будь ласка, Фред, іди в свою палатку, я вже зробила все, що треба було, — квапилась Меджі, зазираючи йому в очі. — А я… я пройдуся тут з Клайдом і Джеймсом, мені буде дуже приємно, — додала вона, немов благаючи в них підтримки.

— Ну що ж, можна й так, — великодушно погодився Фред, кидаючи недокурок у траву. — Знаєш, у нас тут деякі труднощі з палатками. У Джеймса, наприклад, живе його космічна плісень, їй надано окреме приміщення…

— Яка плісень? — здивувалася Меджі.

— Е, Коротун тобі все розповість, — поблажливо усміхнувся Фред. — Я вже втомився слухати всю цю нісенітницю. В крайньому разі, і Клайд допоможе, бо у них з Джеймсом ось уже другий день тільки й розмов, що про плісень, комах і навіть про мишей.

І він, позіхаючи, рушив до своєї палатки, Меджі розгублено поглядала то на нього, то на Клайда і Джеймса. І важко було зрозуміти, що більше вразило її: чи згадування Фреда про якусь космічну плісень, сказане з такою зневагою, чи ще зневажливіше ставлення Фреда до її приїзду в табір. Він стомився, йому, бач, треба поспати саме тоді, коли вона приїхала, а їй так хочеться побути з ним, саме з ним, а не з його друзями!

Уже входячи в палатку, Фред обернувся й, чарівно усміхаючись, сказав:

— А ввечері ти, певна річ, займеш моє місце в палатці, Меджі. Спати вночі на свіжому повітрі мені буде навіть корисно, отож ти не турбуйся!

Він прикрив за собою завісу.

Меджі відчувала, як у неї до очей підступають сльози, і, щоб приховати це, стрімголов помчала до іншої палатки. Навіщо Клайду і Джеймсу бачити, як вона засмучена й збентежена?

— Подивимось, що у вас тут за плісень! — гукнула вона так весело й жваво, мов нічого й не сталося. — Ану, показуйте!

— Меджі, туди не можна! — крикнув стривожений Клайд.

— Меджі! О Меджі, стоп! — Джеймс Марчі одним стрибком перехопив дівчину й зупинив її вже біля входу в палатку. — Туди не можна заходити!

— Чому? — здивовано глянула на нього Меджі.

— Бо там… я вам зараз усе поясню, але ходімо звідси… Сідайте на цей пеньок, тут вам буде затишно і в холодочку… — Джеймс з усієї сили намагався говорити невимушено, і від цього його мова була ще недоладнішою. Клайд розумів друга: справді, не так легко було сказати дівчині про незвичайний метеорит з плісенню.

Меджі покірно сіла на кругленький пеньок біля кущів, що відкидали густу тінь, поправила свою смугасту спідницю і запитливо глянула на друзів.

— Ну от, я слухаю. Що у вас тут відбувається? Чому дівчині не можна навіть поглянути на якусь плісень? Викладайте, — сказала вона безтурботно.

Джеймс Марчі безпорадно подивився на Клайда. «Та допоможи ж, допоможи, адже ти бачиш, як мені важко», — можна було прочитати в цьому виразному погляді.

Клайд посміхнувся.

— Гаразд, Меджі, зараз ви зрозумієте все. Принаймні те, що розуміємо ми самі, — сказав він, сідаючи біля неї й закурюючи сигарету. Джеймс полегшено зітхнув і вийняв з кишені свою люльку.

В міру розповіді Клайда сині очі Меджі ставали дедалі круглішими від здивування. Вона міцно обхопила руками коліна, немов хотіла зіщулитися в клубочок. Час від часу вона поглядала на палатку Джеймса і відразу ж одверталася, знову невідривно дивлячись на Клайда. А коли Клайд закінчив розповідь тим, що вони побоюються шкідливих випарів фіолетової плісені і тому не дозволили їй увійти до палатки, — Меджі злякано сплеснула руками.

— Та коли б я знала, то й сама ніколи не ввійшла б туди! Слухайте, Коро… пробачте, Джеймс, це я випадково обмовилася, пробачте, будь ласка! — Вона помітно засоромилася.

— Нічого, нічого, Меджі, — заспокоїв її Марчі, ласкаво дивлячись на дівчину крізь окуляри, — мені навіть приємно, коли ви називаєте мене так, як і вони. — Він вказав люлькою на Клайда і на палатку Фреда. — Що ви хотіли спитати?

— Про вашу плісень, Джеймс. Це все правда, чи Клайд просто морочив мене? Адже це так неймовірно…

— Цілковита правда, Меджі, — серйозно й переконано відповів Коротун. З його круглого обличчя зникла усмішка. Задумливо поскубуючи борідку, він вів далі: — Клайд прекрасно все виклав… Крім деяких наукових неточностей, дуже несуттєвих, у його розповіді все правильно. І відносно метеорита, і знайденої нами плісені…

— Власне, знайшов ти її сам, тобі й мусить належати ця сумнівна честь, — вставив несхвально Клайд. Він уже трохи шкодував, що так докладно розповів усю історію цьому синьоокому гарненькому дівчиськові, яке навряд чи й зрозуміло її як слід, бо ще насмілюється думати, ніби він її морочив для більшої ваги! І казав же він Коротуну, що ця дівчина, мабуть, не второпає серйозної розповіді. Так ні, йому хоч кіл на голові теши… Він скоса поглянув на Меджі Бейкер. Дівчина була розгублена. «А, чорт, — подумав Клайд, — вона й справді боїться, бач, як блимає переляканими очима…» Дарма, дарма він розповідав їй про все це!

Марчі здивовано поглянув на Клайда.

— Ні, чому ж, ми знайшли і метеорит, і плісень разом з тобою, Клайд, — сказав він цілком щиро. — І потім, коли плісень почала активно діяти, ти подавав такі правильні, такі розумні поради… я просто не знаю, що б я робив без тебе! До речі, чому ти вважаєш сумнівною честь знахідки? Я не розумію, Клайд. Інша справа, коли б це сказав Фред, йому потрібна сенсація, і більше нічого… — Він схаменувся, але було вже пізно.

Меджі, відкинувши з лоба своє бронзове волосся, насторожено спитала:

— А що, Фред і справді сказав так? Про сенсацію? Чого йому більше нічого не треба? А що потрібно вам?

Клайд насупився.

«Ну ось, — подумав Клайд, — починається! Насамперед розпитати про любого Фреда, про його погляди, аякже, це ж надзвичайно важливо! А тоді й інше — «навіщо це потрібно вам»? Таке безглузде запитання!» Але в глибині душі Клайд відчував, що й сам він не міг би переконливо відповісти на нього. Можливо, те, що спитала Меджі, було не таке вже й безглузде… І від того, що несподіване запитання Меджі завело його в безвихідь, Клайд ще більше роздратувався. Гаразд, нехай тепер віддувається Коротун, а з нього досить! І взагалі навіщо всі ці розмови? Замість того, щоб спробувати нарешті ловити рибу бодай вудочкою, не кажучи вже про спінінг, доводиться нескінченно міркувати про метеорит, плісень, її дію, та ще з ким? З Меджі Бейкер, ха!

Джеймс Марчі старанно протер свої окуляри, хоч у цьому й не було особливої потреби. Потім він, усе ще не дивлячись на дівчину, що чекала його відповіді, сказав, обережно добираючи слова:

— Ні, звичайно, Фред не говорив саме так. Але ж ви, Меджі, добре знаєте, що він мало цікавиться… ну, науковими, чи що, питаннями. А тут він навіть запропонував був нам взятися за комерційне використання плісені. Потім, як би це сказати, охолонув. От і все. Тепер відносно того, що ми збираємося робити з космічною фіолетовою плісенню…

«Ми», знову «ми»! — так само роздратовано відзначив у думці Клайд. — Та нічого не збираємося, зокрема я! Знищити б її під три чорти і забути про все, пов’язане з нею, як я вже казав Коротуну. Так хіба ж його проймеш, якщо він вирішив робити наукові відкриття?..» Втім, він все ж таки змовчав, люто гризучи зірвану травинку.

— Бачите, Меджі, — вів далі Джеймс, — ніхто ніколи не знає, до чого можуть привести наукові експерименти. Можливо, плісень даватиме користь, а може, й ні. Хто знає? Ми ще трошки поморочимося з нею, а потім передамо вченим для серйозних досліджень. І скажемо: ось те, про що ми довідалися самі. Звичайно, цього дуже мало. Але ж у нас тут немає ніяких умов для досліджень. А так хотілося б розібратися в усьому цьому самим, — мрійливо закінчив він.

— Обезсмертити своє ім’я, — в’їдливо кинув Клайд. Але Джеймс не прийняв виклику.

— Не знаю, — сказав він повільно, наче зважуючи. — Я не думав про це, Клайд. Я не вмію говорити такі гучні слова. Але, мені здається, коли людині пощастить зробити справді цікаве й серйозне наукове відкриття, то вона недаремно жила. Навіть коли… — Джеймс різко обірвав фразу.

— Що «навіть коли»? — чомусь стурбовано спитала Меджі.

— Та ні, нічого, — кволо всміхнувся Джеймс. Він підвівся, сховав люльку в кишеню і з навмисною пожвавленістю спитав: — Але ж ви, мабуть, зголодніли, Меджі? І як це я зразу не догадався! Клайд, давай приготуємо щось смачне. Курча, га?

Тільки тепер дівчина відчула, що їй справді дуже хочеться їсти.

— Давайте курча, давайте що завгодно! Я з’їм усе, що дасте! Тільки без особливих приготувань, без церемоній, бо мені страшенно хочеться їсти!..