Фіолетова загибель

32

Після невеселого обіду, під час якого говорив тільки Фред Стапльтон, розвиваючи широкі плани, як він завоює ринок новим препаратом з космічної плісені, — виникло питання, — його теж поставив Фред, — як бути далі з метеоритом, що і досі лежав на березі гірської річки під крислатим кедром?

— Певна річ, з ним нічого не станеться, — вголос міркував Фред, жестикулюючи сигаретою. — До нього ніхто не підійде, це теж ясно. Всіх віджене запах плісені. Ну, а якщо, наприклад, його знесе вода, течія річки, яка вже й зараз, перед дощами, стала значно бурхливішою?

Він позирнув на сіре небо, по якому нескінченною валкою повзли важкі хмари. Вітер, хоч і помітно вщух на поверхні землі, все ж лишався сильним нагорі; адже хмари йшли кількома шарами, важкі — рухалися повільніше, а над ними — мчали клапті легких хмарин.

— Вода в річці прибула, бо в горах, мабуть, пройшли дощі, — зауважив Клайд. — Мені казали, що цей вітер з гір обов’язково приносить дощ і сюди, в долину.

— От саме цього я й боюся, — стурбовано сказав Фред. — Почнуться дощі, води ще прибуде… а метеорит лежить над самою річкою. А що, коли його змиє? Ти ж знаєш, які божевільні гірські річки: то води зовсім немає, а то — справжня повінь… Дуже шкода, Клайд, що ти спалив плісень у блюдцях, — знову згадав він.

Клайд Тальбот сердито огризнувся:

— Знову, Фред? Скільки можна повторювати одне й те ж? Спалив, ну й кінець справі. Все! Їй-бо, ти стаєш нестерпним… з твоїми витівками і викрутасами.

Фред обережно замовк. Але тільки на хвилинку, бо відразу ж звернувся до Меджі, яка байдуже кудись дивилася:

— Коли приїде твій шофер?

— Завтра. Завтра вранці, як ми й домовилися. А що?

— Здорово! — зрадів Фред, хоч у цьому й не було ніякої новини. — Слухай, Клайд, я завтра ж вирушу на переговори, щоб не гаяти часу. Ти залишишся тут, звичайно, і дивитимешся, щоб усе було в порядку. А я тільки закінчу переговори і зразу ж сюди. Гаразд?

— Як хочеш, — знехотя відповів Клайд. Йому була неприємна поквапливість Фреда Стапльтона, але, може, й краще лишитися на самоті, без набридливих розмов про блискучі операції з плісенню.

— От і чудово! Ми завтра ж і поїдемо, Меджі. Згода?

Вона механічно кивнула головою. Їй було все одно, аби тільки швидше поїхати звідси! Не дуже приємно, правда, що їй доведеться їхати з Фредом, який став їй зовсім чужим. Як дивно буває в житті: от людина, така близька й рідна, раптом стає сторонньою, і нема навіть про що говорити з нею, та й не треба зовсім… А коли б і виникла розмова, як раніше, то, крім недовір’я, вона б нічого у Меджі не викликала: те, що сталося в день її приїзду, не можна забути! Від гіркого відчаю, що оволодів нею тоді, лишився тільки гіркий осадок, що роз’ятрював душу. Спочатку він також мучив, але потім, коли вона побачила, переконалася, що й до смерті Джеймса Марчі, свого друга, Фред поставився внутрішньо байдуже, — Меджі зрозуміла: така його природа, він здатний лише на короткочасні спалахи почуттів. Те, що цікавить Фреда Стапльтона зараз, у цю хвилину, — для нього справді важливе, він ладний зробити все, щоб досягти мети. Але тільки доти, доки це його цікавить… Минули якісь хвилини або дні, мети досягнуто, чи вона стала неважливою, і Фред Стапльтон згас. Як це було і з Меджі… Ось у чому річ: він байдуже, неглибоко ставиться до людей і їхніх почуттів, це вирішує все!

— Так от, — вів тим часом Фред Стапльтон, цілком задоволений мовчазною згодою Меджі, — тепер у мене є ще одна справа, яку слід зробити до від’їзду. Давай, Клайд, подивимось, як там метеорит.

— Навіщо це тобі? — здивовано спитав той. — Ні, не хочу.

— Ну, Клайд, я прошу тебе, — наполягав Фред, наче вперта дитина. — Тільки поглянемо, щоб я був спокійний. Здалека. У мене, ти ж знаєш, чудовий бінокль. Га?

— Та це зовсім не потрібно, Фред. Він лежить там, як лежав, адже за один день ніщо не змінилось. Одним словом, я не хочу і тобі не раджу. Хіба мало що може…

— Клайд, друже! Нічого не може трапитися. Я ж тобі кажу, ми навіть не підходитимемо до нього. Та й вітер дме з гір, уздовж течії річки. Значить, якщо ми десь стоятимемо зверху, за вітром, то нам зовсім не страшна плісень. Адже її запах не йде проти вітру? Ну, на всякий випадок візьмемо для повної гарантії мокрі рушники. Нехай і Меджі йде, вона суворо стежитиме за нами і, коли щось буде не так, відразу ж скаже. Ну, Клайд? — Голос Фреда звучав так наполегливо й благально, що Клайд здався, хоч і зробив це проти власного бажання.

— Гаразд, ходімо, — сказав він. — Хоч мені це й не до душі. Тільки без Меджі, — додав він.

— О ні, Клайд, і я піду, — запротестувала Меджі. — Я й справді наглядатиму за вами, інакше не буду спокійна. Слово честі! Я навіть боюся лишатися тут сама. Якщо вже йти, так усім разом! — її охопило палке, нестримне бажання ще раз глянути на те місце, де вони знайшли тіло Джеймса Марчі.

Клайд знизав плечима. А Фред Стапльтон уже зірвався з місця і біг до палатки по бінокля. Він гукнув на ходу:

— Візьми рушники, Меджі! І добре намочи їх, бо ми до води не спускатимемось!..

Яр, яким протікала річка, справляв враження похмурого й дикого, а в цю неспокійну погоду він, здавалося, був ущерть сповнений незнаних загадок і несподіванок. Вітер, що вщух нагорі, тут чомусь люто шарпав гілля дерев, і від цього глиці, що ані на мить не лишалися спокійними, вже не шурхотіли, а безугавно поскрипували. «У яру страшенний протяг, — подумала Меджі, пробираючись слідом за Фредом і Клайдом проміж великих дерев. — Мабуть, так воно й є: яр тягнеться з гір, і вітер дме уздовж нього, от і виходить наче протяг, — вирішила вона. — Але я не наважилася б піти в таку погоду сюди сама», — подумала Меджі. Тим більше, що Фред ішов не звичною стежкою, яка веде до берега найкоротшим шляхом, а яром, то спускаючись, то підіймаючись, між заростями колючих кущів і дерев. Меджі розуміла, що Фред хоче пройти яром, ближче до кедрів, лишаючи метеорит ліворуч: тоді вітер-протяг, який підштовхує їх у спину, виконуватиме роль потужного вентилятора, здуватиме геть запах фіолетової плісені.

Фред зупинився на скелястому, майже прямовисному виступі. Під ним відкривався захаращений валунами берег річки, яка й справді протягом останніх днів стала невпізнанною. Вода в ній ще піднялася не менше як на метр, кипіла й вирувала, з гуркотом перекочуючи жовті валуни. Спінена вода й каміння — тільки це бачило око; гуркіт і скрегіт, короткі гучні удари зливались у якийсь напівбожевільний неугавний гул. Клайд не відривав очей від цієї величної картини, вражений її могутністю. Він не помітив, як Меджі про щось запитала його, навіть забув про неї.

Меджі не повторювала запитання. Вона дивилась на берег, і їй марилося, що вона знову бачить там Джеймса Марчі, тіло якого нерухомо витяглося на сухій гальці, біля валунів. Один з цих валунів і був той метеорит, що вбив його. Один з них, — який саме, вона не знала, вони всі здавалися однаковими. Джеймс казав, що його метеорит, на відміну від жовтих валунів, чорний. Але на такій відстані вона не могла розрізнити його, та їй і не хотілося думати про метеорит, який приніс загибель Джеймсу… і знову притяг сюди не лише Фреда, а й Клайда. Навіщо? Хіба не краще було б забути про цю страшну знахідку, лишити її там, де вона була? Бачить бог, їй не хотілося, щоб Клайд піддався умовлянням Фреда. Але хіба вона могла сказати про це? Звичайно, ні, яке вона взагалі мала право вирішувати? Ніякого… Вона з німим докором поглянула на Клайда, а потім перевела погляд на Фреда.

Фред не звертав уваги ні на супутників, ні на розлючену річку. Він притулив бінокль до очей і шукав метеорит десь там, під кедром. Але під яким? Фред уважно переводив бінокль з одного дерева на друге, але марно. Вони так схожі між собою. Пальці у нього побіліли від напруження, з яким він притискав до очей бінокль. «Ч-чорт!» — вилаявся він, втрачаючи терпіння. Зрозуміло, коли б підійти ближче, тоді його було б відшукати легше. Але наближатися до метеорита Фред не мав аж ніякого наміру. Поки що все йшло благополучно, вітер відносив запах плісені у протилежний бік, боятися не було чого.

— Зажди, зажди, — бурмотів Фред, — зараз я тебе знайду, ось іще хвилинку, і знайду!

Втім, метеорита не було видно. «А що, як я помилився, — подумав злякано Фред Стапльтон, — і підійшов не з того боку? Тому й не бачу метеорита? Може, його взагалі звідси не видно, бо він лежить, скажімо, за деревом?.. І чому Коротун не позначив якось місце? Поставив би якусь палицю з шматком тканини, чи що. І завжди так трапляється з запальними, навіженими людьми, — роздратовано говорив собі Фред Стапльтон, — ніколи вони з розумом нічого не роблять. А тепер ось — шукай! Чорт його знає, може, його вже змила річка? Тоді загинуло все, всі блискучі перспективи…»

Фред навіть зіщулився від такого неприємного припущення. Ні-ні, він десь тут, не може бути, щоб метеорит зник! Треба тільки уважно шукати. І місце він вибрав правильно, він мусить, мусить бути десь тут! Милий ти мій, дорогоцінний метеорит, ну, будь ласка, покажися!..

Раптом в окулярах щось блиснуло. Фред ще міцніше притиснув до очей бінокль. Так, сумнівів не було: це окуляри Джеймса. Падаючи, Коротун загубив їх! Вони лежать на гальці цілісінькі. Фред бачить їхні круглі скельця й закинуті вгору завушники. Отже, Коротун усе ж таки залишив позначку. Молодець! Метеорит десь зовсім близько, адже Коротун, падаючи, наче тягнувся до нього…

— Є! — вигукнув Фред, не тямлячи себе з радощів.

Тепер його добре видно.

Під величезним кедром лежить чорний метеорит. Здається, якщо забути про бінокль, це зовсім поруч. Чітко-чітко видно його оплавлені боки. І фіолетова плісень підіймається узорчастою бахромою від нього вгору. «Ого, досить велика, — подумав Фред. — Зовсім не така, як у блюдцях. Не дивно, що та плісень вбивала комах, ну, ще, скажімо, мишу, а тут — навіть людину, Коротуна. Ну що ж, нічого не вдієш, комусь треба лежати, щоб інший читав напис на могилі, епітафія правильно говорить, — подумав Фред, — життя мусить іти далі, — філософськи зауважив він. — Головне те, що метеорит з плісенню — ось він!» Фред відняв од очей бінокль і сказав обернувшись:

— Клайд, є! Поглянь сам. І, знаєш, дуже близько. Навіть дивно, що запах плісені не доходить до нас. Мабуть, його відганяє вітер.

Клайд узяв бінокль.

— Де? — спитав він.

— Та он, біля того здоровезного кедра, — впевнено вказав рукою Фред.

— Справді, — погодився Клайд. — Він самий. Хочете подивитися, Меджі?

Меджі в свою чергу приклала бінокль до очей. Вона відразу знайшла метеорит, але за мить дивилася вже в інший бік. Дівчина втратила до нього будь-яку цікавість. Розширеними очима вона дивилася на те, що примусило її здригнутися від хвилювання, на осиротілі, самітні круглі окуляри Джеймса Марчі, що лежали неподалік від метеорита. Окуляри Джеймса… ті самі, які він так кумедно й стурбовано протирав кожного разу, коли бентежився… Вона відчула майже фізичний біль від цієї думки і вже хотіла віддати бінокль Клайду, як раптом побачила якусь велику рябу пляму, що наче майнула в полі зору бінокля. Тварина?.. Вона розгледіла чорну спину з білими смужками, довгий і широкий хвіст, також з поперечними чорними й білими смугами. Це був досить великий скунс, який, мабуть, прийшов до річки напитися води. Раптом він упав біля кедра, судорожно зводячи лапками. Раз чи два сіпнувся — і завмер.

— Клайд! Ви бачите? — скрикнула Меджі, злякано опустивши бінокль.