Чудесний генератор

8. СИЛИ ОСТАТОЧНО РОЗСТАВЛЯЮТЬСЯ

— Шановні товариші й товаришки! Сьогодні ми з вами спинимося коротенько на одній з галузей використання ультракоротких хвиль, лише на одній, повторюю. А саме — використання УКХ для впливу на живі істоти.

Містер-Пітерс зробив паузу і оглянув аудиторію. І під час цього він так хитнув головою, що старий Андрій Антонович аж гмикнув: на його думку, нечемно було такою мірою копіювати професора Терещенка. Тим часом Містер-Пітерс засунув ліву руку в кишеню, а правою обперся на стіл.

— Ну й лектор поважний з нього, — прошепотів Ганні Данило Якович.

— Прошу уваги, товариші й товаришки, — суворо продовжував Містер-Пітерс. — Скажемо так. Ультракороткі хвилі вийшли тепер остаточно з лабораторій радіотехніки, лабораторій зв’язку і посіли почесне місце в біології. Це не значить, що вони втратили свою вагу в галузі зв’язку; навпаки, їх використання для зв’язку весь час поширюється. Проте, ми говоритимемо сьогодні, як я вже сказав, про УКХ в біології. Власне кажучи, до відкриття сучасних УКХ вчені мало звертали уваги на високочастотні струми, на справжній їх вплив…

— Пробачте, а д’Арсонваль?.. — не витримала Рая, що давно вже з незадоволенням спостерігала обмін дружніми поглядами між поважним лектором і невідомою їй чорноокою дівчиною на ім’я Ганна.

— Що ж д’Арсонваль? — спалахнув Містер-Пітерс. — Він робив не те. Звісно, д’Арсонваль ще 1891-го року оголосив наслідки своїх дослідів щодо впливу високочастотних струмів на організм людини. Проте — які то були хвилі, я вас запитую?.. Це були майже довгі хвилі. З таким самим успіхом можна згадати й про діатермію. Ні, шановна товаришко, це не були УКХ. Тут треба просто сказати, що вперше вплив УКХ на живі організми було помічено лише тоді, коли генератори ультракоротких хвиль стояли вже в лабораторіях радіотехніків-зв’язківців. І помічений був той вплив на власних організмах. Ось що. Хіба я не пам’ятаю сам, як у мене під час роботи з УКХ з’являвся головний біль, як у мене підвищувалася температура тощо?.. А я тоді ще не знав нічого про вплив УКХ на живі організми. Отже — все це народилося в радіотехнічних лабораторіях. І д’Арсонваля нема чого згадувати.

Розтрощивши спробу втрутитися в сферу, яка була зараз виключно в його компетенції, Містер-Пітерс заспокоївся.

— Наука зареєструвала насамперед оці явища, що про них я згадав. Особи, які працювали коло генераторів УКХ, систематично зазнавали головного болю, у них підвищувалася температура тіла. Це були перші ознаки довгого впливу ультракоротких хвиль. Далі в експериментаторів помічені були такі наслідки впливу УКХ: підвищена сонливість, або, залежно від особистих властивостей людини, навпаки, стан підвищеної збудженості. Все це примусило біологів зацікавитися ультракороткими хвилями. І от уперше справжні наукові досліди в цій галузі поставив у Відні вчений Шліфаке; він користувався генератором УКХ, який спеціально для цього збудував віденський професор фізики Езау. Ось хто — Шліфаке та Езау, а не д’Арсонваль, шановна товаришко! — суворо закінчив свій історичний екскурс Містер-Пітерс.

Аудиторія зосереджено слухала. І найуважнішими слухачами були, безумовно, неофіти цієї справи — Ганна, Тетяна й Данило Якович.

— Потужність цього генератора Шліфаке та Езау була дуже невеличка. Але наслідків вони досягли, як на той час, надзвичайних. Мухи, внесені в поле конденсатора коливального контура, відразу ж, як тільки вмикали генератор, падали вниз мертві, немов убиті блискавкою. Миші, внесені в це поле, гинули за кілька секунд, а пацюки — за чотири-п’ять хвилин…

— От би наших пацюків так… — замріяно проговорив Данило Якович, — може, ти б у нас таке зробив?

— З охотою, — усміхнувся Містер-Пітерс, — для цього мені треба дуже мало. Будь ласка, приносьте мені пацюків — і я їх вбиватиму за допомогою мого генератора ще швидше, ніж Шліфаке та Езау.

— Та, спіймавши пацюка, я вже й сам як-небудь уб’ю його, — не вгавав Данило Якович, — ти так, щоб тобі їх не ловити.

— Так поки що не можу. І, взагалі, прошу не заважати мені сторонніми розмовами. Я продовжую. Досліди Шліфаке та Езау повторили радянські вчені Шерешевський та Плотніков. Цей останній працював з хвилями від 12,5 до 50 метрів завдовжки. Він установив, що найсильнішими були промені з довжиною хвилі від 14,5 до 30 метрів. Просвічені такими хвилями клопи й носаї, чи як їх називають?..

— Довгоносики, — відгукнулася Ганна.

— Ага, довгоносики. Так от, клопи й довгоносики вмирали залежно від довжини хвилі за час від кількох секунд до однієї хвилини. Таких же наслідків досягли, повторюючи досліди, і інші радянські вчені, Церветінов та Гільдебранц. Тепер, шановні товариші, я на кілька хвилин передам слово нашому шановному товаришеві Ромі, щоб він розповів про вплив УКХ на різні речовини. Це — його галузь. Прошу уваги.

Рома не вмів прибирати ефектні пози. Навіть тепер він не міг використати таке визнання його ваги, — навіть тепер, коли йому так хотілося завоювати почуття декого з присутніх. Рома сказав просто:

— Я не затримаю вас довго. Ось найголовніші з тих, хто провадив досліди в цій галузі: Шліфаке, Езау, що про них уже згадувалося, потім Коварчик, Радовіц, Рейнболт і Гессель. Вони встановили, що провідники взагалі не нагріваються у полі високої частоти, себто, під впливом ультракоротких хвиль. Зате сильно нагріваються деякі розчини. Наприклад, чиста дистильована вода не нагрівається зовсім. Але, якщо до неї додати трохи солі, зробити розчин, то така солона вода нагрівається досить сильно.

— Чому? — запитав Данило Якович.

— Цього ми ще остаточно не знаємо. Далі, цілі грудки вугілля або інших речовин майже не нагріваються. Але як розтерти їх в тонкий порошок, — вони гріються сильно. Деякі складні речовини під впливом УКХ просто розкладаються. Наприклад, ртуть-оксид під впливом УКХ розкладається на чисту ртуть і кисень. І головне, що на різні речовини ефективно впливають лише окремі хвилі різної довжини. Ми можемо, наприклад, покласти на стіл різні речовини. Змінюючи довжину хвилі, ми розкладатимемо на бажання потрібні нам речовини, залишаючи незмінними інші.

— Досить, — сказав Містер-Пітерс. — Тепер ми попросимо товаришку Раю розповісти нам про спеціальний вплив УКХ на тварин. Це ж її галузь.

І він ввічливо уклонився до Раї, що трохи зашарілася, коли на ній зосередилися всі погляди. Проте, Рая досить добре знала свою справу, щоб сказати швидко найголовніше:

— Першим, хто провадив досліди такого характеру, був професор Йєлінек, — почала вона, — цей вчений просвічував ультракороткими хвилями мишей. І він установив, що шерсть просвічених мишей була краща, густіша й довша, ніж у непросвічених.

Андрій Антонович доторкнувся до своєї просвіченої голови. Шкіра трохи боліла, як обпечена. Але пальці його відчули приємний дотик м’якого волосся на колишній лисині — й він задоволено посміхнувся: що там миші, мовляв, от у мене яка історія виходить… Але своїх думок Андрій Антонович не відкрив. А помітивши, як поглянув на нього Рома, — старий швидко сховав усмішку, вдаючи, що він з уважністю слухає.

— Оті просвічені миші, — продовжувала Рая, — зростали значно скоріше від контрольних, непросвічених. Вони набирали вагу процентів на двадцять швидше. Просвічені яйця під час дослідів Йєлінека вилуплювалися значно швидше від звичайних…

— Чуєте, товаришко Ганно? — впав їй у мову Містер-Пітерс, — а ви ще насмілювалися висловлювати сумніви щодо ваших курей.

Ганна знизала плечима:

— Побачимо…

Рая, закусивши губу, перечекала, поки закінчився цей обмін репліками, і спокійно, з помітною іронією спитала:

— Дозволите продовжувати? Звісно, якщо це не завадить вашій розмові…

Містер-Пітерс нахмурився, але нічого не відповів. Проте, Рая й не чекала на відповідь. Вона завдала останнього удару:

— А втім, я вважаю, що найголовніше я вже сказала. Ми працювали з цій галузі разом з Олесем. Отже, хай він доповнить. Олесику, допоможи, будь ласка.

І вона обдарувала Олеся такою променястою усмішкою, таким чарівним поглядом, ніби вони з ним щойно повернулися з найприємнішої прогулянки. Навіть Рома, заглиблений в свої думки, помітив це. Він з одчаєм покрутив головою: чорт забери, яке щастя всім, крім нього… А Олесь уже підвівся. Він трохи розгубився — аж ніяк не чекав він на такий вияв прихильності від підступної зрадниці.

Деяку напруженість стану примітив і Данило Якович, цілком, як ми знаємо, стороння особа. Він скосив одну брову й прислухався: ану, мовляв?..

— Власне на мою думку слід сказати ще про вплив ультракоротких хвиль на бактерії, — вимовив Олесь, дивлячись просто на Данила Яковича, як на найнейтральнішу особу, — бо про бактерії тут не згадувалося ще. Я скажу лише про досліди наших учених Ойвіна й Лауфера. Вони вивчали вплив УКХ на так звані загальнокишкові палички — досить поширений вид бактерій, а так само й вплив на інфузорії туфельки. Виявилися цікаві наслідки. Туфельки гинули дуже швидко, за час від хвилини до трьох. Вода, у якій вони перебували, нагрівалася за цей час до п’ятдесяти п’яти градусів. Бактерії трималися значно довше — від дев’яти до десяти хвилин. Проте, це можна пояснити тим, що Ойвін і Лауфер користувалися генератором, який не міг давати хвилі менші, ніж чотири метри. З цього ясно, що на бактерії слід впливати значно коротшими хвилями. Адже коливання різної частоти по-різному впливають на об’єкти. Звідси витікають величезні можливості для медицини.

Олесь спинився. Він помітив здивування в очах декого з слухачів.

— Так, так, для медицини, — повторив він. — Уявіть собі таку картину. Перед нами хворий на якусь небезпечну хворобу. Лікувати його звичайним способом ми чомусь не можемо. Ну, наприклад, хворий на туберкульоз легенів. Щоб його лікувати треба давати хворому багато жирів, доброї ситої їжі. А в нього, припустімо, ще й шлунок поганий, не може перетравлювати все це. Що робити?.. Ми знаємо, що ультракороткі хвилі здатні вбити збудників туберкульозу — палички Коха. Але — які саме хвилі, якої довжини, в умовах якої саме експозиції?.. Робимо досліди з культурою кохівських паличок. Встановлюємо, що їх за мить убивають хвилі, припустімо, п’ять сантиметрів завдовжки. І ці ж таки хвилі аж ніяк не впливають взагалі на організм…

— Ну, цього не може бути, — зауважив Містер-Пітерс, — якась форма впливу мусить бути.

— Так, це я надто спростив, — погодився Олесь. — Хвилі ці впливають безпосередньо і на організм хворого, але як? Вони в умовах дуже короткотермінового просвічування на кілька хвилин зменшують спроможність білих кров’яних тілець, лейкоцитів, протистояти інфекційним збудникам. Ну, так що ж з того?.. Ми просвічуємо хворого цілком потрібними нам хвилями, відразу вбиваємо в його організмі геть усі палички Коха — а потім витримуємо людину певний час в стерильних умовах. І все, готово. Людина одужала, в ній не залишилося жодної палички Коха. Хіба це не надзвичайно важливо для медицини? Треба тільки вивчити вплив різних хвиль на різні бактерії; різні збудники хвороб…

— Для чого в нас тепер є всі підстави, ол фьюндаментс, — голосно закінчив за Олеся Містер-Пітерс. — Ми маємо наш новий генератор — і працюватимемо з ним. Отже, загальну частину нашої бесіди вважаю за закінчену. Хто має питання? Хто хоче щось спитати? Прошу.

Запитання мав лише Данило Якович. Він сказав:

— Хотілося б узнати, чого саме ви вже досягли цією вашою новою машиною?

Містер-Пітерс усміхнувся:

— Їжу собі на столі промінням підсмажували. Пальця професорові Терещенкові обпекли — і разом з тим вухо нашому шановному Іванові Петровичу Антохіну, щоправда, цілком випадково. Людей на вулиці спиняли, авто затримували, пошарпаній кішці виразки загоїли й шерсть нову виростили… багато чого досягли… правда, не досить, я б сказав, систематизовано й науково, проте — переконливо.

— Так, так, — відгукнувся Данило Якович, — не зовсім систематизовано. Я ж казав, фокуси-покуси робили. Ні, це мені непотрібно. У нас тут інша мета. Так і Іван Петрович мені писав. От тільки про шерсть… не віриться мені, що це так. Звідки візьметься та нова шерсть?..

— Виросла нова шерсть, — ствердив Містер-Пітерс.

— Хм…. — висловив сумнів Данило Якович. — Дивно… щось воно не теє… може, вона якраз линяла тоді, ваша кішка?

Рома відчув в його тоні безумовну образу. Він підвівся на весь свій зріст. Похитуючись від схвильованості, він грізно перепитав:

— Ви думаєте, що вона линяла? І що це не був вплив нашого проміння? Що це випадковий збіг обставин?

Данило Якович ствердив:

— Здається мені, що так…

Тоді Рома не витримав. Він підняв руку, немов збираючись щось схопити в повітрі, і запитав ще:

— Гаразд, а якщо б вам показати нову, так би мовити, рослинність на істоті, якій напевно не властиве линяння, тоді б ви повірили?..

— Хм… тоді, звісно, що ж скажеш…

Аудиторія з інтересом слухала. Вона побачила, як Рома після цих слів Данила Яковича поривчасто простягнув свою довгу руку понад головами Олеся й Тетяни Гаврилівни. Тетяна відсахнулася з переляку:

— Ой!..

Але рука пройшла повз її голову. Рука на мить повисла над головою Андрія Антоновича, як шуліка впала вниз, схопила в свої пазурі славнозвісну хутряну шапку, що її невмолимо не знімав старий, — і підняла її вгору. Андрій Антонович зблід. Він схопився обома руками за голову, немов намагаючись прикрити її і зойкнув:

— Та що ти робиш?..

Було вже запізно. Переможний голос Роми звучав у стихлій кімнаті.

— Так ось, шановний Данило Якович, ви маєте перед собою живу істоту, якій аж ніяк не властиво линяти. Ось вона перед вами. Наш старий знайомий Андрій Антонович, що досі міг правити на найкращий зразок реклами типу «я був лисим». Чи доводилося вам, товариші, бачити десь більш безнадійну лисину? Це ж була справжня Сахара, а не голова. І ось — маєте!

Рома майже силоміць відвів убік руки Андрія Антоновича, що соромливо закривав голову. А що Андрій Антонович пручався, Рома ласкаво вимовив:

— Нічого, нічого, Андрію Антоновичу. Ви тепер все одно як науковий об’єкт. Нічого не поробиш. Зате — наслідки які багатющі. Дивіться, товариші, на цю колишню пустелю Сахару.

Так, це було дійсно новиною не тільки для неофітів, як от Данило Якович, Ганна або Тетяна Гаврилівна. Ні, здивування охопило всіх без жодного винятку. Рая поглядала то на голову Андрія Антоновича, то на Рому, немов не вірячи своїм очам. Олесь відкрив рота — і так застиг. Містер-Пітерс підійшов ближче і придивлявся, ледве стримуючи в собі бажання помацати цей новий об’єкт рукою.

І справді, тут було на що подивитися.

Колишня лисина Андрія Антоновича змінила колір. Вона зробилася коричнявою. І на ній, закриваючи її немов рівним густим газоном, кучерявилося нове волосся близько півсантиметра завдовжки. Це був уже не пушок, що його Рома бачив вранці; ні, це було волосся, справжнє густе нове волосся. Рома аж крикнув:

— Ач, як зросло!..

Містер-Пітерс не стримався. Він обережно доторкнувся пальцем до розкішної молодої шевелюри і повернувся до Роми:

— Та скажи ти, коли це вийшло? Що за секрети?

На Ромі зібралися всі погляди — здивовані й зацікавлені. Але запал уже покинув Рому. Він відчув ніяковість, слова почали путлятися в його роті:

— Та це ми сьогодні… Андрій Антонович дуже просив… ну я й просвітив його лисину… от і все…

— Ранком? Сьогодні? — перепитав Данило Якович.

— Ага, — зніяковіло погодив ся Рома.

— Ну, так… це так… — не знайшов слів директор.

Але Містер-Пітерс не міг не використати таке явище.

Він підбив підсумки всьому цьому:

— Оскільки шановний Данило Якович не суперечить, що Андрієві Антоновичу не властиве линяння як таке, йому доведеться визнати й попереднє: нова шерсть на кішці так само виросла лише внаслідок просвічування. Тільки тут ми маємо значно ефективніший приклад. Бо це нове волосся зросло протягом всього одного дня. Рома, можеш взяти патент на наймогутніший засіб зарощування лисин. Це ти правильно згадав про рекламу «я був лисим». Андрію Антоновичу, вітаю вас. Ви були об’єктом дуже цікавого відкриття. Ваше ім’я з пошаною й подякою віднині згадуватимуть мільйони лисих цілого світу. А що я свого часу так само примушений буду використати ваш спосіб, заздалегідь висловлюю вам і мою щиру подяку.

І Містер-Пітерс поважно потиснув руку Андрієві Антоновичу. Старий слабо пручався, мурмотячи:

— Та чого ви всі причепилися… та ну вас…

Але обличчя в нього було радісне й щасливе. Він радів, як мала дитина, що дістала собі нову ляльку.

Данило Якович оглянув кімнату. Він помітив, як посміхається Містеру-Пітерсу чорноока Ганна, помітив зле обличчя Раї. І водночас не обминуло його уваги й те, якими очима дивиться на Рому Тетяна. Мабуть, в уяві цієї жінки Рома був магом і чарівником… Данило Якович заговорив:

— Нічого не поробиш, хлопці, справді в вашому розпорядженню велика сила. Так от, починайте працювати. Зерно ми в основному вже просвітлили, тепер черга за худобою. Ти кажеш, Містер-Пітерс, що бригадами працюватимете?..

Рая прислухалася уважніше: про бригади вона досі нічого не чула.

— Ага, — відповів Містер-Пітерс. — Бригадами буде краще. Зараз ми остаточно затвердимо їх склад. Так от, бригада коло корів — Рома і Тетяна Гаврилівна. Немає заперечень?

Які заперечення? Рома остаточно видхнув під час свого запального попереднього виступу. Він безпорадно поглянув на Тетяну — і зустрів там такий вислів надії, такі сповнені ласкою очі, що навіть дивним здавалося, як вони вмістили стільки її. Отже, Рома мовчав.

— Друга бригада — Олесь. Він працюватиме з… ким саме, Олесю?

Олесь засміявся:

— Та в мене немає нікого. Мені просто робітників треба буде.

— Хм… — Містер-Пітерс замислився. — А втім, хай. Якщо потрібний буде хтось, скажеш. Третя бригада — ми з товаришкою Ганною коло птахів і їхнього господарства. Немає заперечень?

Власне, заперечувати могла б лише Рая. Але вона гордо мовчала. Ображені почуття примушували її не говорити жодного слова.

— Так, — продовжував Містер-Пітерс, — так. Ну, і нарешті Рая. Їй, скільки мені відомо, помічників не треба. Отже, хай вона користується з послуг шановного Андрія Антоновича. І, звісно, завідувача кролівництвом. Правильно, Данило Якович? Ол райт!

Данило Якович не мав нічого проти. І справу можна було б вважати за цілком закінчену, якби не слова Раї:

— Я думаю, що найкраще буде, коли ми деякий час працюватимемо з Олесем. У нього зараз роботи буде небагато, зерно він майже закінчив. А в мене є деякі питання, що їх розв’язати він зможе якнайкраще. Так, от ми з ним трохи й попрацюємо… якщо він нічого не має проти.

Олесь погодився — правда, дещо здивовано. Він був єдиний, хто й досі не розумів нового співвідношення сил. А втім, це його мало цікавило. Він був радий з самого факту замирення з Раєю.

Так закінчувалися своєрідні організаційні збори, що виявили остаточну розстановку сил навколо чудесного генератора. Данило Якович вже одягнув свого незмінного кашкета, збираючись виходити разом з усіма з кімнати, як до кімнати вбіг захеканий робітник. Він спинився при дверях і зам’явся:

— Данило Якович… там таке…

— Що таке?

— Та до наших пасток попали такі великі пацюки, яких ми й не бачили ніколи. Як кішки… ні, майже з собаку на зріст.

Обличчя Данила Яковича посерйознішало. Він насунув кашкета:

— Ходім, покажеш.

Вони вийшли. Містер-Пітерс поглянув на Рому, на Олеся. Потім він поманив їх до себе пальцем:

— Слухайте, — сказав він пошепки, — чи не наслідок це того, що вони нажерлися просвіченого зерна?..

— Не може бути, — вагався Рома, — так швидко?

— А кішка?.. А лисина Андрія Антоновича? Адже ми нічого ще не знаємо про строки впливу нашого проміння.

Рома й Олесь мовчали. Найгірше відчував себе Олесь — саме ж він, зрештою, був винний утому, що пацюки дістали змогу їсти просвічене зерно.

— Ходім, — розпорядився Містер-Пітерс суворо.

— Куди?

— Та подивимось на пацюків. Може, це ще й не те. Раю, — голосно покликав він, — якщо бажаєте, ходімте з нами. Ми до тих пацюків, це ж цікаво.

Але Рая не схотіла:

— Та я не переношу навіть згадки про цих мерзенних тварин. Ні, не піду…

Приятелі знайшли Данила Яковича біля пасток. Дійсно пацюки були дуже великі. Звісно, робітник у своєму запалі трохи перебільшив. Можна було говорити тільки про величину доброї кішки, а не собаки. А втім, і цього було досить. Пацюки лежали, вийняті з пасток, задушені ними. Кожен з них був близько тридцяти сантиметрів завдовжки — і майже на стільки ж тягнувся довгий облізлий хвіст. Рома навіть зіщулився з огиди:

— Бр-р… — промурмотів він, — не переношу такої погані.

Містер-Пітерс уважно приглядався. Він чув, як розпоряджався Данило Якович поставити пастки, як наказував завтра ж поїхати до міста й привезти надійної отрути, щоб як слід заходитися винищувати пацюків. Звісно, так і мав робити директор. Містер-Пітерс відійшов убік.

— Ні, — сказав він приятелям, — ні, це не те. Це просто великі пацюки і більш нічого. Ходім. Це не наша справа.

Проте, відходячи, він ще раз або два озирнувся; і йшов додому похмурий і заглиблений у свої думки. Все ж таки в нього не було певності. Попрощавшись з Ромою й Олесем, Містер-Пітерс пішов не до своєї кімнати, а до лабораторії. Там він замкнув за собою двері, розіклав на столі папери, привезені з собою, і заглибився в них.

Це були складні, заплутані схеми якихось апаратів. Досвідчене око радіоаматора пізнало б у них знайомі риси відрядників, приймачів, телевізорів. Містер-Пітерс чогось шукав. Нарешті, він стукнув кулаком по столу:

— Все одно, буде по моєму. Я доведу. Будь що, доведу. І ніякі пацюки не завадять мені зробити це.

Більше він не проронив ні слова. Він працював, обгортаючи папери, і самого себе, і всі речі в лабораторії хмарами пахучого диму з люльки.