Чудесний генератор

16. 50 + 50 = 100

Іван Петрович Антохін задоволено дивився в море. Це була справжня перемога. Човен «Радіо», човен без машиніста — покірно змінював напрями, маневрував, повертався в різні боки, підкорюючися наказам, які несло до нього дивне проміння генератора Містера-Пітерса. Проблему телемеханіки, певного керування апаратами на віддалі, — розв’язано було якнайкраще. І головне — для цього непотрібні були складні спеціальні апарати, електромотори тощо. Навпаки…

Іван Петрович поглянув ще в бінокль. Човен описував широку дугу, повертаючися до берега. Потім він поплив назад. Щоправда, дуже заважали хвилі. Але човен — іде до берега. Лабораторія виконала наказ. Антохін задоволено зітхнув і повернувся до решти присутніх на шпилику:

— Розумієте, — сказав він переможно, — ніякого складного устаткування. Звичайний моторовий човен. До нього додано радіоприймач з системою реле.

Він побачив, як швидко записував його слова в блокноті репортер газети. Олівець блискавично мчав по паперу.

— Генератор випромінює коливання певної частоти. Він випромінює їх скеровано. Це, звісно, умовний вираз. Бо на віддалі трьох кілометрів, як маємо ми тут, жмут проміння, безумовно, розсіюється й охоплює широчінь близько кілометра. Але за межами цього кілометра навіть найчутливіші прилади не відзначать наявності проміння. Отже — ми говоримо — скеровано випромінювання. Це дає нам можливість сконцентрувати повну потужність генератора в тому районі, де перебуває зараз приймальний апарат, у даному разі — човен. А це, в свою чергу, значно зменшує витрату енергії. Ось чому ми надаємо великої ваги цьому дослідові.

Він знов узявся за бінокль. Репортер записував, задоволено киваючи головою. Іван Петрович згадав ще щось:

— Як ви знаєте, досі ми робили, головне, досліди в галузі впливу ультракоротких хвиль на живі організми й рослини. Але це явище, ці надзвичайні коливання можна й слід використовувати у найрізноманітніших галузях. Ось перед вами дослід у галузі зв’язку — телемеханіка. Ми використовуємо це для відшукування відомої затонулої «Альгамбри». І я певен, що ми найближчим часом за допомогою цього ж таки генератора розв’яжемо остаточно навіть найважливішу проблему пересилання енергії на віддаль без дротів.

Репортер підняв здивований погляд на академіка.

— Так, так, — усміхнувся Антохін, — замість дротів ми використаємо це саме проміння. Воно понесе енергію, струм високої напруги, створивши на своєму шляху невидимий жмут йонізованого повітря. А йонізоване повітря, як ви знаєте, вже не ізолятор, як звичайне повітря, не діелектрик, а добрий провідник. Отже…

— Іване Петровичу, човен!.. — вигукнув хтось стривоженим голосом.

— Що?

Антохін притиснув до очей бінокль. Човен спинився. Він безпорадно підстрибував і падав униз, підкидуваний хвилями. На нього налітали ззаду хвилі, жорстоко били його, кидали в усі боки. Антохін нахмурився:

— Щось трапилося, — проговорив він. — Дзвоніть до лабораторії!

Не відриваючись, він стежив за човном. І тисячі здогадок проносилися в його мозку. Зіпсувався приймач?.. Мотор?.. Зламалося щось в генераторі?.. Адже човен треба було якнайскоріше повернути до берега, інакше його захлеснуть хвилі… але — що це таке? Може, йому мариться?..

Антохін протер очі, примружився. Він відчув, як його наче обсипало морозом. На човні була жінка. Так, ось він добре бачить її. Вона в передній каюті. Звідки? Хто?

Жінка, тримаючись за борти човна, з великим трудом перебиралася до корми, до мотора. Ось вона відкрила люк кормової каюти. Зазирнула туди. Велика хвиля прокотилася човном, ледве не змивши жінку. Але вона вперто щось робила, немов чогось шукала в кормовій каюті.

Антохін повернувся до асистентів. На нього дивилися розгублені люди. І в кожному погляді він бачив запитання.

— Нічого не розумію, — проговорив Антохін глухо. — Якась нісенітниця, не розумію. Дзвоніть, кажу, до лабораторії!

Ганна ледве трималася. Нарешті, їй пощастило спуститися до кормової каюти й закрити за собою люк. Руки її тремтіли, промокла сукня прилипала до тіла. А хвилі, не спиняючи наступу, скажено билися об човен. Щось трапилося — це Ганна розуміла. Її присутність на човні виправдана. Треба не розгубитися. Треба зараз же узятися за мотор, запустити його знов — і пливти до берега, рятуючи човен. Безумовно, це щось у моторі. Ганна вирішила це відразу, як тільки припинилося бадьоре стукотіння двигуна. Але — що саме? Нічого, нічого, не даремно Ганна вивчала колись мотори в ТСОавіахемі. Вона зараз виправить усе. І хай тоді Містер-Пітерс спробує бути злим!..

Так, ось мотор. Вірніше, от його кожух. Лампи у приймачі горять. Значить правда, що мотор спинився сам — але приймач працює. Тепер зняти кожух. Отак…

Ганна відчула, як похололи в неї руки. Кожух не знімався. Мотор був схований під ним. Жодної ручки зовні. Все під кожухом. Вона, перевіряючи себе, подивилася ще.

Відкинула мокрі кучері з очей — вони дуже заважали. Кожух… кожух був наглухо пригвинчений. Ось гайки, вони закручені ключем. Їх не відкрутиш руками.

Несподівано відчулася неприємна слабість у ногах. Ганна присіла біля мотора, дивлячись на металевий кожух широко розкритими очима. І знов хвиля скажено й люто вдарилася об човен, поставивши його на мить майже сторч. Потім човен важко перевалився на правий бік-і випрямився. Чути було, як перелилася в ньому вода. Ганна втрималася лише тому, що вчепилася руками в кожух.

Тепер вона розуміла. Вона не могла допомогти справі. До мотора годі було й намагатися добратися. Адже кожух без інструментів не… а може — тут і є інструмент?..

Не пропускаючи жодного куточка, Ганна обмацала всі ящики, всю каюту. Вона знайшла викрутку, знайшла маненькі монтажні плоскогубці. Це було все. Очевидно, інструменти залишилися на березі.

Із глибоким зітханням Ганна опустилася на своє місце. Очам стало гаряче. Непрошені сльози… жіноча слабість… Мужність залишила Ганну, вона опустила голову на руки, з жахом відчуваючи, як кидають човен хвилі…

І так само безсило опустив голову Містер-Пітерс. Він розумів, що не може допомогти. Проклята лампа… проклята незграбність… Як можна було розбити другу лампу? Адже тепер залишилися тільки маленькі, їхньої потужності не може вистачити.

Тим часом, Рома був уже на березі. Він стояв перед кремезним широкоплечим юнаком у шкіряній куртці. Юнак дивився на нього, почісуючи щоку рукою, забрудненою кіптявою й мастивом. Рома гаряче говорив:

— Там дівчина. Човен б’ють хвилі. Її захльосне. Звісно, небезпечно. Але — ти ж сам розумієш. Ну, давай швидше…

Юнак ще вагався. Рома додав:

— Я поїду з тобою. Вдвох краще. Ну, давай, давай.

Юнак махнув рукою:

— Ходім.

Через кілька хвилин невеличкий рибальський моторовий човен, похрипуючи старим мотором, захлинаючись чорним димом, вилетів у хвилі. Юнак у шкірянці сидів на кормі, міцно тримаючи руль і вдивляючись уперед. Рома на носу складав трос. Човен розрізав носом хвилі, зариваючись в них до половини. За півхвилини одяг Роми був мокрий до останньої нитки. По мокрому обличчю збігала морська вода. Човен мчав на всю швидкість — скільки дозволяв мотор.

— … знаю… бензин… — донеслися до Роми слова ззаду, розірвані вітром.

Він озирнувся. Юнак кричав:

— … чи вистачить… палива…

Рома махнув рукою. І вперше юнак посміхнувся. Він дужче натиснув на важіль руля. Човен мчав.

Ганна відкрила люк. В неї майнула думка: може хтось помітить її. Але важка хвиля обдала її з ніг до голови холодною солоною водою. Ганна знов закрила люк. Але тут-таки згадала: човен, вона встигла це помітити, був наполовину залитий водою. Якщо не виливати її, човен потоне. Зрештою, чим зовні було гірше?.. Вода, хвилі? Так вона все одно цілком мокра. Ухопивши відерко, Ганна рішуче відкрила люк і викараскалася на палубу. Міцно тримаючись однією рукою за борт, вона другою рукою зачерпувала воду відерком і виливала її за борт. Щоправда, хвилі безнастанно лили назад те, що Ганна встигала виплескувати, проте — рівень води в човні не підвищувався. Це було вже краще.

Антохін стежив у бінокль за всім, що діялося. Він бачив, як Ганна сховалася в кормовій каюті, бачив, як виплив другий човен і швидко поплив до зіпсованого.

— Так, так, — шепотіли губи Івана Петровича, що забув про всіх присутніх на шпилику.

Подув вітру зірвав в нього шапку, але він не помітив цього. Він знав уже причину невдачі. Що ж, це аж ніяк не компрометувало досліду в основному. Практичний випадок, що ні в якій мірі не кидав тіні на принципіальну сторону. Але, — все це було теоретичним міркуванням. На човні була жінка, її треба було врятувати. Оце — головне зараз.

Другий човен мчав. Його кидало хвилями, збиваючи з курсу. Але юнак у шкірянці добре знався на своїй справі. Твердою рукою він тримав руль, зосереджено дивлячись уперед. І човен виправляв курс, слухаючися цієї руки, врізаючись у хвилі носом, де здригував під потоками холодної води Рома. Губи його тремтіли. Хвилі то закривали перед ним обрій, то, підносячи човен на височінь своїх гребінців, показували йому мету — човен «Радіо», який кидало хвилями з боку на бік. І тоді Рома бачив, як працювала в човні Ганна, виливаючи з нього воду.

— Ах, і дівчина… ну й дівчина… — говорив про себе Рома, відпльовуючись від солоної води, яку плескали йому в обличчя хвилі. — Вона не втрачає мужності… ах, хоч би швидше!..

Він озирався назад, бачив упевнене суворе обличчя юнака в шкірянці, — і знов дивився вперед, шукаючи очима човен і тендітну постать дівчини на ньому.

Містер-Пітерс стояв перед шафою, люто дивлячись на запасні лампи, що лежали в ньому. Так, він добре знав: ці лампи мають потужність усього яких-небудь п’ятдесят ватів. А йому треба для генератора принаймні сто. Лампи непридатні. Вони вдвоє менш потужні. Вдвоє… вдвоє…

Якась непевна думка мигнула в голові. Містер-Пітерс приклав руку до лоба. Вдвоє менш потужні… а паралельно?.. Може — спробувати? Правда, на генераторі немає місця для двох ламп. Пристосування додаткової панелі відбере принаймні чверть години. Проте… Е, немає часу для роздуму. Треба робити. Хоч би вони потім десять хвилин попрацювали — і цього вистачить…

Як божевільний, Містер-Пітерс хапав деталі, інструменти. Треба було пристосувати додаткову панель, стійку для неї тут-таки, на генераторі. І, мов на зло, він не знаходив потрібних дрібниць — гвинтів, трубок, викруток…

Іван Петрович бачив: відстань між човнами скорочувалася. Ось уже й жінка на безпорадному човні помітила допомогу. Вона радісно сплеснула руками. Але роботу свою не спинила. Відерко її миготіло в повітрі, вичерпуючи воду з човна. Лише час від часу вона поглядала туди, звідки наближався до неї човен з Ромою.

— Але як вони заберуть її звідти? — вимовив Іван Петрович. — Адже хвилі не дозволять наблизитися до того човна… вони розіб’ють човни один об один…

Немов у відповідь йому Рома розгорнув трос, що лежав біля нього. Він щось кричав, але Ганна не чула його — заважав вітер, і шум хвиль. Рома підвівся. Широкими помахами руки він щось показував Ганні. Вона дивилася на нього, не розуміючи. Відерко застигло в її руці. Рома махав рукою й кричав. Хвиля штовхнула човен — і Ганна насилу утрималася. Подув вітру доніс до неї:

— … кину… ловіть…

Цього було досить. Ганна перебралася, вчеплюючись задубілими пальцями в борти, на корму. Вона влізла в люк і стала ногами на кожух мотора, залишаючися по пояс над човном. Так було певніше — і звільнялися руки. Ганна була напоготові.

Юнак-моторист вів човен просто на перший. Велика хвиля підкинула його й почала опускати. Як по похилій гірці мчав човен до Ганни. Здавалося, він вріжеться в корму. Але за два-три метри моторист різко натиснув на руль, переклавши його вбік. Човен майнув праворуч, проносячись повз перший. І цієї ж миті Рома кинув трос, міцно прив’язаний одним кінцем до човна. Моторист зменшив газ, і човен уповільнив хід.

В’юнкою гадюкою трос майнув у повітрі, розкручуючись петлями над Ганною. Обома руками вона схопила його. І, відчуваючи, як він натягується мов витягаючи її, Ганна, скривавлюючи руки, кілька разів обкрутила його навколо флагштока, з усієї сили тримаючи вільний кінець.

— … в’язуйте… зав’я… — знов донісся до неї вигук.

Так, зав’язати кінець. Тремтячими пальцями Ганна міцно прив’язала вільний кінець до кришки люка. І безсило опустилася. Сили вмить покинули її. Вона тремтіла всім тілом. Вона боялася поглянути туди, де був човен з рятівниками. У висках щось стукало, перед очима пливли зелені кола. Ще хвилину — і вона знепритомніє… Ні, треба пересилити себе. Із зусиллям Ганна підвела голову.

Моторист озирнувся. Він помітив прив’язаний трос, кивнув головою. Рука його знов натиснула на руль. З-під корми його човна знов заклубився чорний дим. Стукіт мотора злився в ритмічну пісню. Трос натягнувся. Перший човен ішов уперед, повільно повертаючись до берега.

І за ним на буксирі йшов другий, підтягуваний тросом, кормою вперед. Рома радісно посміхався. Тепер він дивився вже не вперед, а назад, — туди, де бачив він на відстані десятка метрів Ганну.

Антохін так само посміхнувся:

— Молодця! — гаряче вигукнув він, упевнившись, що небезпечна операція закінчилася. — Молодця! Добре впоралися. Але й жінка яка… не розгубитися, спіймати трос…

До берега залишалося вже не більше, як кілометр. Дивлячись назад на Ганну, що нерухомо сиділа на кормі човна, Рома бачив водночас і моториста. Обличчя юнака було суворе й серйозне. Він начеб до чогось прислухався. Ось він підвів брови. Поглянув на Рому — і знов прислухався. Рома занепокоївся. Юнак всім своїм виглядом свідчив про щось небезпечне. І раптом Рома зрозумів. Він і сам почув, як мотор їхнього човна немов закашлявся. Сухий кашель… потім пауза. І знов кашель… І знов пауза. Довга й нестерпуча. Мотор не працював. Човен спинив свій хід. Ганна й собі здивовано підвела голову: що трапилось?

Не менш тривожно здригнув і Антохін, що не зводив очей з човнів. Зупинка… що?.. Чому?..

Моторист злісно стукнув кулаком по борту. Він прокричав Ромі на всю силу своєї горлянки:

— Я ж казав… палива не виста…

Кінець слова відніс, відірвавши, скажений подув вітру. Проте, не зрозуміти не можна було. Не вистачило палива. Другий човен не закінчив своєї путі. Поспішаючи, і моторист, і Рома не перевірили кількість палива в баках. Човен стояв. Трос безсило звис. Хвилі почали кидати човни, мов тріски. Раптом моторист схопився знов за руль. Він натиснув на важіль, намагаючись змінити напрям, у якому кидало човен хвилями.

І знов Рома зрозумів. Тепер з’явилася нова небезпека: хвилі, кидаючи човни, могли стиснути їх і розбити один об другий. Що ж робити? Відв’язатися, кинути трос?..

Антохін поклав бінокль. Обличчя його зблідло. Це була справжня катастрофа. Човни, залишаючися зв’язаними, мусіли загинути обидва…

Ганна знов схилила голову. Їй було байдуже. Вона втомилася, їй було холодно, вона тремтіла. Хай буде, як буде…

Човни зближувалися. Руль не слухався, він безпорадно повертався у воді. Ось уже залишилося два-три метри. Велика й висока хвиля котилася на них. Зараз все буде скінчено…

І раптом з дзвінким гуркотом запрацював мотор човна «Радіо». Ганна здригнула. Їй здавалося, що вона марить. Але мотор працював. Він тягнув човен кудись — не так швидко, як раніше, бо він наполовину був у воді. Але тягнув. Трос натягувався. Ще мить — і, підкорюючись йому, другий човен повернувся кормою вперед і поплив у нього на буксирі. Велика хвиля наблизилася. Вона піднесла човен на гребінь, але моторист вже тримав руль. Човен слухняно зустрів хвилю носом. Хвиля пройшла, гнівно розпадаючись білою піною.

Рома вчепився руками в борти. Він нічого не розумів. Моторист, мабуть, не розумів нічого й собі. Проте, він бачив, що один з човнів пливе, тягне. Значить, на другому човні треба міцно тримати руль. І він тримав.

Човен «Радіо» повільно повертав, виходячи на прямий курс до берега. За ним, услід, плив другий, кормою вперед, на буксирі, підтягуваний тим самим тросом, що його він так недавно тягнув сам. Небезпека залишилася позаду…

Невідривним поглядом стежив Містер-Пітерс за рухами обох човнів. Його рука лежала на ручці «Повний газ». За ним жовтогарячим світлом сяяли розпечені лампи генератора. Фіалкові іскри зривалися з антени й виходили, здавалося, через вікно, до моря. Дзвонив телефон, роздираючи вуха; але Містер-Пітерс не чув його. Він бачив лише, як повільно наближалися до берега обидва човни. І ще він помітив, як безсило впала в люк тендітна постать дівчини на першому човні. Містер-Пітерс нервово повів плечима: мабуть, Ганна знепритомніла… ну, що ж, зате тепер усе йде до кінця.

Він поглянув назад, на генератор. Побачив, як сяють розжарені лампи. Малопотужні лампи, поставлені паралельно замість однієї потужної. Звичним досвідченим оком Містер-Пітерс помітив, що анод одної вже розжарився майже до білого. Ще хвилина-дві і лампа зіпсується. Але, замість того, щоб вимкнути, зберегти лампу, як зробив би це він звичайно, — Містер-Пітерс ще дужче натиснув на ручку «Повний газ», хоч і без того була вона виведена до краю.

Іван Петрович нервово переступав з ноги на ногу. Він і лаявся («Як же так не відповідають з лабораторії? Дзвоніть ще, ще міцніше!.. Мусять відповісти, чорти…»), і радів, непевно посміхаючися («От чорти, як встигли… ну й молодця!..»).

З розгону, підкинутий ще хвилею, човен «Радіо» вистрибнув з води просто на піщаний берег. Як жива істота він хитнувся з боку на бік, мов струшуючи воду, — і залишився лежати. За ним, скерований твердою рукою, поруч із ним із води вистрибнув і другий човен. Мокрий до останньої нитки Рома кинувся до першого човна. Він побачив у отворі люку непритомну Ганну. Мокрі її кучері збилися шапкою, бліде обличчя було нерухоме. Рома взяв її на руки, виніс. Ганна розплющила очі — і знов заплющила їх.

Берегом, забувши про солідність, біг академік Антохін, випереджуючи асистентів і довгого репортера. Він кричав:

— Ну, й добре… Несіть швидше до будинку…

Він махав руками, його пенсне зскочило й висіло на шнурку, бовтаючись у такт його ході.

А назустріч Ромі вже мчав Містер-Пітерс. Перший раз за весь час своєї роботи він побіг з лабораторії, не вимкнувши генератора, не оглядаючись на розжарені лампи, де розтоплювалися повільно пластинки анодів. Містер-Пітерс мчав до Роми, що ніс на своїх незграбних довгих руках непритомну Ганну. Він зазирнув їй в обличчя, розгублено покрутив чомусь пальцями в повітрі і сказав:

— А я, Рома, той… запустив його таки…

Блаженна усмішка розм’якшила риси його обличчя.

Він ішов поруч Роми, підтримуючи руку Ганни. Дівчина повільно опритомнювала. Вона розплющила знов очі. Поглянула на Рому, слабо усміхнулася. Поглянула вбік, де йшов Містер-Пітерс. Відшукала очима його. Знов усміхнулася — і закрила очі. Містер-Пітерс лагідно, зовсім незвичним голосом, вимовив:

— Ганно, я дуже винний…

Ледве помітно Ганна поворушила головою. Її довгі вії заперечливо відкрили очі. Містер-Пітерс певніше побачив, ніж почув її відповідь:

— Ні… все гаразд…

Чиясь рука обережно доторкнулася до ліктя Містера-Пітерса. Він, нервово здригнувши, озирнувся: хто, що?

Невисокий підстаркуватий чоловік ввічливо знімав капелюх. Де бачив вже його Містер-Пітерс?.. Знайоме неприємне, мов вилизане обличчя… рожева лисина…

— Дозвольте знов попросити вас, — улесливо почав чоловік, тримаючи капелюх в руках, — вітаючи вас, я хотів би ще раз попросити вас… разом із моїм товаришем і другом…

З-за його плеча висунулася ще голова. Улеслива усмішка, гострі оченята… І знов лисина… що таке?

— Попросити вас допомогти нам у справі нашого волосся… трохи просвітити нас…

Містер-Пітерс, нарешті, згадав: це той самий лисий, що приходив уже сьогодні до лабораторії… огидна пика!

— Залиште мене! — гримнув Містер-Пітерс так, що обидва мов одлетіли від нього. — Залиште, бо інакше…

Він стиснув кулаки. Але Ганна знов розплющила очі й тривожно запитливо подивилася на нього. Містер-Пітерс забув про настирливих прохачів, нахилився на ходу над нею:

— Все гаразд, моя люба… все гаразд!

… Хто сказав це? Невже гордий Містер-Пітерс?.. Шановний винахіднику, людино з твердим характером, упертий чоловіче — невже це ви вживаєте такі вирази?.. І без улюблених вами англійських слів?.. Дивно, дивно. Навіть Рома поглянув на свого приятеля й бригадира. Але Рома цього разу не сказав нічого. Щось подібне до усмішки промайнуло на його обличчі, — чи, може, це лише здалося Містеру-Пітерсу?.. Хто знає. Зрештою — хіба не може людина хоча б один раз забути про свої звички, про якісь там англійські слова? Ми певні, що може й має рацію.

Мабуть — це саме зрозумів і Рома, несучи на руках Ганну й прислухаючись до слів Містера-Пітерса…