Чудесний генератор

9. РАДІОТЕХНІКА І ХУДОБА

Читач погодиться з нами: не наша, зрештою, справа описувати докладно всі побутові обставини життя чотирьох експериментаторів у радгоспі «Перемога». Так само не можемо ми й спинятися щоразу на цікавих психологічних аналізах настроїв і сердечних тяжінь Роми, як би не співчували ми цьому дуже симпатичному юнакові. Навіть образ Раї, золотоволосої Раї, яку ми залишили в попередньому розділі в стані душевних хитань і образи, навіть цей чарівний образ Раї не може примусити нас узятися до витонченого заглиблення в примхливі таємниці жіночого серця.

Перед нами поставлене інше, важке й відповідальне, завдання — уважно й пильно стежити за розвитком подій, щільно зв’язаних з виникненням і роботою чудесного генератора. Зрештою, що таке кохання, ревнощі й інші особисті справи поряд з важливими науково-технічними факторами?.. Скажімо — тяжіння до чорноокої красуні Ганни поруч з серйозною працею коло просвічування корів?.. Звісно, про Ганну можна час від часу згадувати, навіть згадувати з якимсь солодким і болючим зітханням. Проте, корови — це цілком реальна річ. І Тетяна Гаврилівна так само. Зокрема тоді, коли людина, що зітхає по Ганні, дуже любить сметану, молоко й інші молочні продукти, а додумлива Тетяна Гаврилівна відразу помічає це й починає годувати таку людину найгустішими вершками і найсмачнішою сметаною. І та людина… проте, навіщо секрети? Скажемо просто, Рома знайшов чудесний спосіб контролювати вплив просвічування ультракороткими хвилями корів. Щоранку він випробував зразки молока й вершків від просвічуваних корів — і щоранку помічав певний ефект: молоко помітно густішало, вершки жирнішали и солодшали, Тетяна Гаврилівна усміхалася дедалі приємніше — і обличчя її чомусь робилося дедалі симпатичнішим…

Олесь закінчував зерно. Непросвіченим залишилося лише те зерно, яке вирішено було використати для контролю, висіявши поряд з просвіченим: адже так найлегше було порівняти паростки й зеленя.

Кролі, що з ними працювала Рая, зростали просто перед очима. Вчора ще зовсім малесенький кролик — сьогодні поважно ворушив довгими вусами і навіть намагався в міру своїх сил і можливостей — фліртувати з сусідками по кролятнику. І з цих просвічених кролів повільно, але певно створювалася нова порода великих і міцних тварин з густою шерстю, дуже плодючих і швидкостиглих.

Але не це було головним завданням Раї. Створення великих кролів — це більше справа спеціаліста у тваринництві. Кролі потрібні були Раї лише як об’єкт для біологічних досліджень. Ще в місті Рая розроблювала засоби локалізації впливу УКХ на окремих ділянках організму. Так просвітити організми, так підібрати довжину хвилі, тривалість просвічування й потужність випромінювання, щоб, скажімо, весь вплив коливань сконцентрувався на шлунку, аж ніяк не торкаючись серця й навіть кишок.

Дечого Рая вже досягла. Рома з захопленням спостерігав в лабораторії, як Рая взялася вилікувати злосний опух на нозі мисливського собаки Данила Яковича. Внаслідок двох чи трьох просвічувань, які пройшли для великого собаки майже непомітно, опух значно зменшився й зовсім не турбував тварину. А до того собака скавчав щоразу, як тільки чимсь доторкалися до його боку з опухом.

— Бактерії в опусі вбито, — задумливо сказала Рая, — цього я певна. Проте…

Вона замислилася:

— Що «проте», Раю?

— Треба перевірити це. Але як? Оперувати собаку, вирізати в нього опух? Це не моя справа… до того ж тут немає потрібних умов… в рану може потрапити інфекція.

Довго думати Раї не довелося. Невеличка нарада бригади відразу знайшла вихід із становища. І цей вихід мав назву «електричного ножика». Дивного, але простого приладу.

При операції, що її провадилося за допомогою цього самого «електричного ножика», був і Данило Якович. Він не ховав деякого хвилювання: адже на столі лежав його чудовий собака.

Проте, загальний спокій і впевненість вплинули й на нього. Данило Якович з цікавістю спостерігав, як Рая взяла в руки дерев’яну ручку, на кінці якої був невеличкий шматочок срібного дроту. Цей шматок дротинкою був з’єднаний з однією обкладкою конденсатора в генераторі. Друга обкладка з’єднувалася іншою дротинкою з широким аркушиком латуні, підкладеним під собаку. Оперований пацієнт спокійно лежав на столі, міцно прив’язаний ременями, з виголеним вже боком. На його рожевій шкірі яскраво виділявся колишній опух, — а тепер лише невеличка ґулька.

Рома біля генератора, Олесь при собаці, Містер-Пітерс і Данило Якович, як спостерігачі — от і всі свідки цієї дивної операції.

Рая озирнулася:

— Ніби все гаразд? Ромо, струм!

Знайоме шипіння генератора навіть собаку не стурбувало. Рая примірилася — і легко, впевненим рухом доторкнулася до шкіри собаки, немов окреслюючи на ній місце ґулі. По кімнаті поплив сморід горілого.

— Фу-у, якось неприємно смердить, — сказав Олесь, гидливо скривлюючи носа.

Але відразу ж дістав від Раї такий презирливий погляд, який негайно повернув нормальний вигляд його носові, що немов не відчував далі смороду.

Срібний кінчик «електроножа» легко розрізав шкіру й живе м’ясо собаки, відокремлюючи те, що було потрібно Раї. Ось уже вся гулька відокремилася від тіла; Рая обережно підняла її пінцетом і встромила «електроніж» між гулькою й тілом собаки. Одна… дві… три секунди — і пінцет поклав на стіл зняту з собаки гульку. Жодної краплини крові, нічого! Собака немовби й не відчув нічого; тільки ніс його трохи схвильовано чогось принюхувався до дивного смороду…

Данило Якович аж у долоні заляскав:

— Чудово! Але як же так — без крові, і щоб собака нічого не чув? Я такого, душа моя, не розумію…

Розрізаючи цікаву гульку на окремі зрізи для мікроскопічного дослідження, Рая спокійно відповіла:

— Все це тому, що наш ніж, власне, не ріже. Він спалює тіло струмами високої частоти в тому місці, до якого доторкається. Крім того, наш ніж має властивості спричинятися до коагуляції, себто — під його впливом весь білок відразу зсідається. У жилах створюється тромб — згусток білка, що спиняє кров. І все. Цілком асептична операція, під час якої пацієнт не втрачає жодної краплини крові…

— А не боляче чому?

— Так само просто. Ніж відразу спалює нерви. Вони не встигають нічого передати центральній нервовій системі, вони немов нагло вмирають. І все. А дальші нервові клітинки, не відчуваючи сигналів від убитих нашим ножем, вважають, що все гаразд. І мовчать і собі…

Данило Якович розсміявся:

— Непогано вигадали, чорти… от наука яка!

…«Електричний ніж» допоміг Раї точно встановити головне: у зрізаній гульці, колишньому опусі, не залишилося жодної живої бактерії. Геть усе було вбите. Мікроскоп знайшов лише багато трупів бактерій, що їх не встигли знищити моторні лейкоцити.

Проте найцікавіші, найдивніші наслідки дало просвічування курей і яєць. Минуло всього кілька днів з початку роботи. Через поле високої частоти чудесного генератора пройшло з десяток курей і сот зо дві яєць, — для інкубатора. Проте, Містер-Пітерс запропонував для прискорення дії просвічування ще один захід. Він сказав:

— Ми візьмемо яйця з-під квочки, якій залишилося сидіти на яйцях всього кілька днів. Просвітимо ті яйця й подивимося, як це вплине на майбутніх курчат. Дасте мені таку квочку, Ганно?

— Звісно, можна, — погодилася Ганна.

Так і зробили.

І ось одного доброго ранку на головному дворі зібрався цілий натовп. Селяни, що приїхали в своїх справах до радгоспу, протирали собі очі, не вірячи їм. Робітники радгоспу, що наче звикли вже до дивних наслідків роботи з генератором, цього разу дивувалися не менш, ніж селяни. Навіть сам Данило Якович, суворий директор радгоспу, що проходив по двору, спинився здивовано й сказав Ганні:

— Ну, знаєш, це той… м-да, здорово ви це зробили!

Посередині двора метушилася біла невеличка квочка.

Вона стурбовано перелякано кудкудакала, скликаючи своїх жовтих пухнастих курчат, що вперше вийшли пройтися. Бідна збентежена квочка помітно хвилювалася, вона намагалася захистити своїх діток. Вона скликала їх до себе, широко розкриваючи крила, щоб курчата сховалися під ними від можливої небезпеки — адже стільки людей зібралося тут у дворі… Проте, курчата вперто не бажали ховатися під крилами. Навіть коли квочка намагалася прикрити крилом те курча, що пробігало повз неї, — з цього нічого не виходило: квочці щастило тільки зачепити курча крилом, і вона знов заходжувалася стурбовано кудкудакати. Бо курчата були такі великі, що жодне з них не могло влізти квочці під крило…

Ось одно з них інстинктивно спробувало залізти головою під це крило — і квочка зраділо кудкудакнула. Але — крило накрило саму тільки голову, курча цілком залишилося зовні. Це йому не сподобалося, і воно побігло далі.

Данило Якович похитав головою:

— Ну й велетні…

Курчата бігали по двору, на зріст такі ж, як і їх мати. Вони клювали зерно, вони шукали собі їжі. Одно з них нахабно підбігло до чобота Данила Яковича й клюнуло його. На чорній шкірі помітно позначився слід дзьоба. Навколо розсміялися:

— Данило Якович, чобіт проклюне… © http://kompas.co.ua

Директор усміхнувся:

— М-да… так, так… здорово клюнуло. Ти, Ганно, забери їх кудись, бо це ж небезпечно. Вони так скоро на справжніх страховищ обернуться…

І Данило Якович пішов далі, щось обмірковуючи. Проте, через кілька кроків він спинився.

— Ганно, — крикнув він здивовано, — а це що таке?..

Вздовж двору поважно й гордо йшла велика курка.

Вона була така гордовита, так упевнено тримала голову, що вже й цим привертала до себе увагу. Проте, справа була не в цьому. І Данило Якович, і Ганна, і всі, хто був у дворі, майже перелякано дивилися в напрямку, звідки посувалася курка. З інтервалами в два-три кроки — там рівною лінією лежали великі білі яйця.

— Хто це розклав… — почав розгнівано Данило Якович, але відразу спинився. Він бачив: курка на мить спинилася, якось особливо крутнула хвостом, трохи пригнула його до землі. І ззаду в неї легко й вільно випало велике біле яйце. Воно впало на землю, м’яку запалену землю, — і залишилося на ній лежати, продовжуючи дивну лінію, яку утворювали всі попередні яйця. Курка озирнулася, поглянула на яйця, хитнула неуважно й презирливо головою — і сунула далі, несучи голову так само гордовито й поважно.

Данило Якович аж закашлявся. Він поглянув на яйце, на Ганну, на робітників, що не менш здивовано оглядали курку. А та йшла далі. Але через два-три кроки вона знов спинилася. З блискавичною швидкістю курка знесла ще одне яйце і по тому зникла за рогом будинку. Стежка з яєць лежала нерухомо. Це було неймовірно: здавалося, що все це приснилося. Проте — докази, великі білі яйця лежали на землі…

Першою опанувала себе Ганна. Вона взяла великого кошика й почала збирати несподіваний врожай яєць. Данило Якович потер собі ніс і запитав у Ганни — так, між іншим:

— Слухай, ти, куряча начальниця… це ж що, усі кури в тебе на кулемети отак обернуться?

Ганна не встигла відповісти. Веселий голос Містера-Пітерса відповів за неї.

— Насамперед, шановний Данило Якович, обернуться вже вони тоді не на кулемети, а на яйцемети.

— Як?

— Яйцемети, кажу. Проте, хіба це буде так погано?

— А що ж тут гарного? — сердито вимовив Данило Якович. — Адже це не машина, а курка. Ось вона випустить ще кілька яєць — край їй. Вона ж виснажується. Ти, що — не розумієш цього?

Містер-Пітерс підняв палець вгору:

— А я думаю, що нічого страшного тут немає. Якби курка не діставала водночас нових поповнень сили, то, звісно, їй би прийшов край. Але тут справа складніша.

— Ну, ну, кажи.

— Ми ж не тільки збудили її, не тільки підвищили за допомогою просвічування її яйценосність. Ми активізували увесь її організм. Отже, вона їстиме більше, питиме більше. Витрати сили вона компенсує дуже швидко — тільки давайте їй їжу. Розумієте, Данило Якович, курка почала швидше працювати, як машина.

— Ну — от я й кажу…

— Та ні, від цього їй гірше не буде. А господарству корисніше. Навіть якщо ми припустимо, що ця курка житиме не так довго, як звичайна, непросвічена, — і це не важно. Вона за свій короткий вік дасть вам більше користі. Проте, все це ми ще перевіримо — адже вона ще не збирається помирати.

Данило Якович не сперечався. Він бачив, що перед його очима відбуваються дивні зміни в природі. Це було щось принципіально інше, щось таке, що відрізнялося ґрунтовно від усіх попередніх засобів інтенсифікації господарства. Він вирішив ждати: в усякому разі початок обіцяв цікаве продовження.

А Містер-Пітерс, давши деякі розпорядження Ганні, подався до своєї кімнати. Ось уже третій день він виходив з неї лише для того, щоб трохи пройтися й розім’яти задубілі ноги. На всі запитання він відповідав коротко:

— Не можу ще нічого сказати. Чекайте, побачите самі.

І лише одного разу ввечері, коли всі практиканти зібралися в червоному кутку слухати по радіо концерт з Москви, зайшовши і собі, як кажуть, на вогник, Містер-Пітерс прислухався до голосу співачки і сказав замріяно:

— Це все ще не те…

— А що? — запитав його Олесь.

— Все це можна зробити краще. От, я думаю…

І він змовк. Олесь поглянув на нього:

— Та над чим ти працюєш, скажи, будь ласка. Хочеш, щоб кури ще швидше неслися?.. Так Ганна й цим задоволена.

— Недотепно, — розсердився Містер-Пітерс. — Що у вас у всіх за манера — обов’язково примішувати всякі нісенітниці до серйозних справ? Тю!.. Ю ар е хут, ось як.

— Що?

— Ви — шляпа, сказав я. Ти — шляпа.

А що Олесь розсердився — адже до їхньої розмови прислухалися й дівчата, — то Містер-Пітерс додав:

— Звісно, англійською мовою це зовсім не образа. Це навіть більше скидається на комплімент.

І пошепки додав ще:

— Ти, Олесю, забув, що я все-таки — електротехнік, зв’язківець. Всі ці досліди в радгоспі, звісно, дуже цікава історія. Але…

— Що але?

Проте Містер-Пітерс більше нічого не хотів сказати, крім уже знайомого:

— Почекай — побачиш.

Найщасливішою людиною з усіх був, безумовно, старий Андрій Антонович. Його щастю не заважало ніщо. Насамперед, він залишив раз і назавжди дома свою знамениту шапку. Тепер він ходив усюди з непокритою головою. Він гордо ніс її, немов весь час відчуваючи свою чудесну нову шевелюру. Та й справді, йому було чим похвалитися.

Лисини як не бувало. Навіть сиве старе волосся, немов соромлячись нових сусідів, і собі покоричнявішало. Густа нова рослинність вкрила всю голову. Вже тепер можна було зробити проділь на тому місці, що ще кілька днів тому виблискувало під світлом, як дзеркало. Але Андрій Антонович був проти проділя, хоч Рая пропонувала йому свої послуги в ролі досвідченого парикмахера. Вона весело казала:

— Тільки проділя не вистачає, Андрію Антоновичу. Давайте, я вам зроблю. Їй-право, кожна дівчина тоді закохається.

Андрій Антонович невблаганно відхиляв ці похвальні пропозиції і тільки усміхався на відповідь. Проте, в нього з’явилися нові знайомі й приятелі. Два старі сторожі радгоспу, один комірник і ще якийсь старий робітник частенько зустрічалися з Андрієм Антоновичем і про щось радилися з ним. Ці розмови тривали довгенько, Андрій Антонович щось докладно розповідав приятелям, що з пошаною дивилися на його нове густе волосся. А старий розповідав і з’ясовував на всі способи дивну подію, наслідком якої була розкішна шевелюра. Одне лише питання не щастило розв’язати Андрію Антоновичу, звідки взялося нове волосся.

— Ну, от, значить, те вилізло. Старе, значить. А там, у шкірі, значить, залишилися такі дірочки. З-під волосся. Тільки вони малесенькі такі, що волоссю там аж ніяк не пролізти. Воно б з охотою, та ходу йому немає…

Приятелі уважно слухали, похитуючи лисими головами.

— Ну, а те проміння, — продовжував Андрій Антонович, — те проміння розкрило ті дірочки. Та чого ти вирячився? Не розумієш? Ну, от як у лазні. Там пара розкриває тобі все, розм’якшує шкіру — і весь піт виходить. Так і те проміння, як пара. Тільки замість поту — волосся вилазить. Воно ж там було, тільки ходу йому той… крізь дірочки не було…

Але саме цього ніяк і не розуміли нетямкі розмовники. Вони із заздрістю поглядали на голову Андрія Антоновича, хитали своїми старими головами, — але не розуміли. Одверто кажучи, не зовсім розумів усе це і сам Андрій Антонович. Але — хіба міг він сказати це приятелям, він, повноправний представник науки в цій аудиторії?.. Звісно, не міг.

Ми можемо втішитися лише тим, що дивне явище викликало певні сумніви навіть у самих молодих працівників науки. Олесь сперечався з Ромою, не припиняючи своїх гімнастичних вправ. Він робив стійку і, витягаючи ноги вгору стрілкою, доводив Ромі.

— Звісно, чудесного тут нічого немає. Проте… проте…

— Та стань ти як людина, — гарячився Рома, — не можу я спокійно розмовляти, коли твій голос лунає звідкись з підлоги, а замість обличчя перед очима самі ноги бовтаються…

— Навпаки, цим я навіть доводжу тобі правильність моїх думок, — відгукнувся Олесь, роблячи два кроки на руках.

— Себто?

— Дуже просто. От, тобі здається дивним, що на тій безплідній пустелі, на лисині, зросло волосся. Мовляв, там усі вже волосяні луковички померли: і коріння зникло…

— А хіба не так?

— Звісно, так, інакше б не було й лисини. Але…

— Ставай на ноги, я тобі кажу! В тебе, чортяко, все обличчя як буряк почервоніло. Вся кров у голову вдарила.

— Це й є мій доказ. Слухай, Ромо. Наше проміння так інтенсифікувало шкіру на голові Андрія Антоновича, що примусило знов почати працювати ті волосяні луковички. От, як до моєї голови зараз прилила кров, так і проміння, активізуючи шкіру й луковички, притягло до них свіжі соки. Ну, й почалося бурхливе зростання волосся. Гоп!..

Він спритно перекинувся, став на рівні ноги і, роблячи заспокоювальні гімнастичні вправи, закінчив:

— От, я жену кров з голови назад. Ще хвилина — і все буде гаразд, все стане на своє місце. А ось там, на голові Андрія Антоновича, — там ми не знаємо, як воно піде далі. Чи довговічна буде його нова шевелюра, чи ні?.. Зрозумів, нарешті, мою теорію?.. Хіба не добрі докази я подав тобі?

— Докази, звісно, непогані, барвисті… але не остаточно наукові. Активізація, інтенсифікація, нові свіжі соки… Якийсь віталізм… Ні, Олесю, гімнастику ти робиш краще, ніж доводиш.

— А якщо тобі мої докази не до вподоби, — іди до коровнику. Там на тебе напевне свіжа сметана чекає.

— І зовсім не дотепно…

— Скажи дотепніше.

— Та ну тебе зовсім!

І Рома подався з кімнати, залишивши Олеся закінчувати гімнастичні вправи на самоті.

Отже, якщо навіть наукові працівники не могли знайти пояснень, які б задовольнили всіх і підвели б справжній науковий ґрунт під дивну подію з лисиною Андрія Антоновича, то хіба ми маємо право глузувати з вільних пояснень самого власника нової шевелюри? Звісно, ні. Тим більше, що теорія Олеся з його активізаціями, інтенсифікаціями тощо й справді мало чим відрізнялася від робочої гіпотези Андрія Антоновича про дірочки; а приклад з кров’ю, яка прилила до голови, був дуже подібний до прикладу Андрія Антоновича, де фігурувала лазня з гарячою парою.

Щоб закінчити всі розмови про побутове, так би мовити — прикладне вживання ультракоротких хвиль в радгоспі «Перемога», згадаймо ще про один дивний випадок з нашою чарівною знайомою Раєю. О, безумовно, тут зовсім ні при чому було раптове захоплення віроломного Містера-Пітерса чорноокою красунею Ганною з її чорним кучерявим волоссям і ніжною бронзою засмаглості, яку вкривав ледве помітний ніжний пушок, зовсім такий, як буває на жовтогарячих персиках. Зовсім ні: навіть на думку такого нам не могло впасти. Просто, Рая чомусь дуже захопилася думкою про те, що засмаглість їй дуже пасує.

І справді, хіба не красиво: золоте волосся, навколо ледве засмаглого обличчя? Адже це лише підкреслить її тонкий рум’янець… не такий різкий, як у декого…

Так чи інакше, справа була вирішена. Для здійснення такого задуму досить було просвітити обличчя ультракороткими хвилями — звісно, не такими короткими, як для просвічування тварин, а найдовшими з усіх, що давав генератор. Як це зробити, Рая знала. Треба тільки реостатом змінити напругу в колі генератора. Зменшити її до краю, до дванадцяти тисяч вольтів і все.

Рая обережно пересунула движок реостата, що змінював напругу, аж до самого краю. Генератор мусів дати найдовшу хвилю. Проте, увімкнувши генератор, Рая ще раз перевірила приладами: так, довжина хвилі близько десяти сантиметрів…

Дуже обережно Рая підставила під проміння спочатку один бік обличчя, потім другий. Ніжне тепло полилося їй в обличчя — от як буває, коли людина, перебуваючи в тіні, підставляє обличчя під золоте сонячне проміння. Рая уважно рахувала секунди: просвітлювання мало тривати не більше як десять секунд. Ось готова одна половина обличчя… ось і друга. Рая усміхнулася:

— Просто хоч організуй інститут краси з цим генератором. Волосся він зрощує, засмаглість надає… ах!

Так, Рая забула заперти двері — і до кімнати, до лабораторії вбіг Рома. Він безпорадно спинився на порозі, здивований картиною, що відкрилася перед ним. Рая себе просвічує… що таке?.. Проте, Рая вже опанувала себе. Вона спокійно витягла кишенькове дзеркало, спокійно ж подивилася в нього і, зневажливо повернувши до Роми голову на одну чверть, спитала:

— Що трапилося Ромо? Чого це ви такий здивований?

— Про… пробачте, Раю, але…

Обличчя Роми було таке безпорадне, він так вагався. Він доторкнувся рукою до свого волосся й несміло запитав:

— Адже не волосся ж вам?.. кхм…

Рая підкреслено спокійно розсміялася:

— Так, так, ваші здогадки дуже цікаві. Ні, Ромо, волосся в мене таке, що його просвічувати не треба.

— Отож, отож й я кажу — зрадів Рома.

— Я скажу вам, Ромо. Мені дуже ніколи було брати сонячні ванни. А засмаглість не лише дуже красива взагалі, вона, на мою думку, водночас дуже корисна. Наприклад, професор… професор Філінбері…

— Як?.. Тілімбері?..

— Ага, Тілінбері. Це ж, ви знаєте, відомий фізіолог. Так от, він доводить, що пігмент засмаглості дуже потрібний людині, він, цей пігмент грає ролю акумулятора вітамінів. От, я вирішила…

— Розумію, розумію. Тепер розумію. Та вам воно й пасує, Раю.

— Звісно, краще. Всякій людині краще, коли вона засмагла. Ось ви, наприклад: білий, як ваша улюблена сметана. Навіть неприємно дивитися. Проте, бувайте, мені вже час іти.

Несподівано розмова обернулася на суцільну неприємність для Роми: «навіть неприємно дивитися, такий він білий»… Ну і не везе!

Рая вже зачиняла за собою двері, коли Рома кинувся їй навздогін:

— Раю… Раю…

— Що таке?

— Одну хвилинку. Скажіть, скільки ви просвічували обличчя, щоб виник такий чудесний колір?

Рая лукаво усміхнулася:

— Недовго. Всього двадцять секунд на кожну половину обличчя. Спочатку одну, потім другу.

І вона зникла. А Рома стояв біля генератора, шепочучи:

— Двадцять секунд на кожну половину обличчя… спочатку одну, потім другу… професор Тілімбері… Філімбері… не чув ніколи про такого…

А Рая, швидко йдучи до виходу думала:

«Та й прізвище недоладне вигадала. Що то за Тілімбері? Тільки такий простак, як Рома, і міг повірити».

Проте, Рома вже забув про дивне прізвище. Він поспішав наздогнати Раю. Акуратно витер він хусткою правий бік обличчя й підставив його під проміння, голосно відраховуючи секунди:

— П’ять… дев’ять… дванадцять… ой, пече! П’ятнадцять… фу-у, припікає… вісімнадцять… ой!

Він підскочив від генератора. І час уже був, бо шкіра на його обличчі почервоніла й набрякла. Її пекло, мов огнем. Рома доторкнувся пальцем до щоки — і скрикнув:

— Ой!.. Щось не так… ні, це просто такий сильний ефект. Адже Рая витримала…

І він героїчно підставив промінню другий бік, заплющивши очі: щоб бути красивим, треба страждати.

Але цієї секунди він почув голосний вигук за вікном:

— Ромо!.. Ромо!.. Скоріше сюди!

Це кричав Містер-Пітерс. Рома підбіг до вікна:

— Що трапилося?

— Скоріше сюди! Пацюки… З’явилися велетенські пацюки!

Цього було досить. Рома забув про біль у правій половині обличчя, забув про непросвічений лівий бік. Швидким рухом він вимкнув генератор, вистрибнув на двері й побіг надвір.

Містер-Пітерс був дуже схвильований. Він схопив Рому за руку і, не помічаючи різнокольоровості його обличчя, проговорив:

— У радгоспі з’явилися велетенські пацюки. Не такі, як оті, що їх ми бачили раніше… Вони зробили наскок на кролятник. Ходім. Я так боявся цього!

Вони швидко йшли двором. І Містер-Пітерс, нахиливши голову Роми до своєї, додав пошепки:

— Я певен, що це наша вина.

— Як?..

— Пам’ятаєш те просвічене зерно, що його пожерли пацюки? Оце воно й є. Ті пацюки перетворилися на гігантів. Е, що казати! Зараз сам побачиш…