Чудесний генератор

6. ЯКБИ ОЛЕСЬ ЗНАВ…

Одного великого ваговоза вистачило на всіх — і навіть на додатковий чемоданчик Раї, якій, звісно, аж ніяк не могло вистачити загальної норми, що не перебільшувала одного чемодана на людину. Проте, ніхто не мав права сперечатися. Адже Рая цілком логічно залічила додатковий чемодан на рахунок Андрія Антоновича, який брав з собою тільки маленького кошика.

А втім, все це здавалося дрібницею поруч із проблемою перевозки самого генератора. Отут була справжня небезпека. Не кажучи вже про можливість розбити дорогоцінні лампи в генераторі або в випростувальній частині, — ніхто не міг гарантувати, що генератор по його складанні в радгоспі почне працювати так само бездоганно, як працював він досі в інститутській лабораторії.

— Ти тільки зрозумій, андерстенд-ю, яка то складна штука — ультракороткохвильний контур, — мурмотів Містер-Пітерс, розбираючи на окремі частини генератор. — Ну, от я розібрав усе. Гаразд. Тепер, приїхавши, складу. А якась дрібничка зміниться…

— Яка?.. — розкрив очі Рома.

— Яка хочеш. Оця наприклад, — і Містер-Пітерс показав на мідний стрижень, що саме в цю мить він його відкрутив з шасі.

Рома недовірливо поглянув на стрижень.

— Щоб оця чортовина змінилася?.. — протягнув він голосом, сповненим сумніву. — Ну, знаєш, для цього треба цей стрижень, я думаю, навмисне молотом бити… І не раз, а довгенько.

Містер-Пітерс спалахнув:

— І коли тільки я навчу тебе, нещасного, розуміти щось у таких делікатних питаннях, як ультракороткі хвилі… Фуул, слово честі, фуул!

Рома тільки поглянув докірливо; це слово він пам’ятав досить добре.

— Аніж лаятися, добрий приятель з’ясував би, — промовив він, хитаючи головою.

— Слухай, нещасний. Може бути, що певна частина ефекту від мого генератора залежить від того, що оцей стрижень саме так, а не інакше вкритий тоненьким шаром зеленого оксиду. Ти ж добре знаєш, як ідуть струми високої частоти?.. А, може, для моєї частоти саме потрібний цей шар? І, якщо його зніму, ефект буде вже інший? А, може, навпаки, від вологи шар цей збільшиться — і знов-таки змінить опір стрижня… Хіба я знаю?

— Хотів би я знати, чого ти вимагаєш від нього, коли й сам цього, як слід не знаєш? — уїдливо запитав Олесь, що, увійшовши, прислухався до розмови.

— А, і ти тут, землерию, — відгукнувся Містер-Пітерс. — Не чіпляйся, будь ласка, бо можу вилаяти.

— Прошу, прошу, до речі ось іще один слухач підійшов. Ти, знаєш, міцніше лайнись, — розсміявся Олесь, бачучи, як увіходить до кімнати Рая.

Не помічаючи, як стиснув зуби Містер-Пітерс, Рая звернулася до Роми:

— Ви, не бачили, Ромо, моєї кицьки?..

— Навіщо вона вам? Адже ж ми зараз поїдемо? — щиро здивувався Рома.

— Вона поїде зо мною до радгоспу. Я так звикла до неї..

… Отак вийшло, що вантажний автомобіль привіз до великого інститутського радгоспу «Перемога» разом з розібраним потужним генератором ще й шість живих істот різного віку, кольору, статі й настроїв. Похмурого, суворого Містера-Пітерса з люлькою в роті; довжелезного Рому, що цілу дорогу жартував, радий з того, що поруч із ним сиділа найчарівніша в світі дівчина; серйозного, засмаглого Олеся, що, навпаки, зовсім навіть не помічав присутності однієї з представниць тієї половини людського роду, яка вважає одверту зраду в коханні за цілком нормальне явище; нарешті, саму причину й джерело багатьох непорозумінь, що тримала в чудесних своїх ручках велику ситу кішку з пухнастою блискучою шерстю. І, щоб закінчити наш коротенький опис, згадаймо ще про незмінного Андрія Антоновича, що, не зважаючи на чудову годину, на сліпуче гаряче сонце, приїхав до радгоспу, у великій хутряній шапці.

Отаких гостей побачив перед собою, вийшовши назустріч ваговозові, Данило Якович Сидорін, директор радгоспу «Перемога». Вони вилізали з автомобіля поодинці, поглядали на радгоспівські будівлі і милувалися з сільських краєвидів. Тільки один з гостей, кремезний чоловік з люлькою в роті, не дивився ні на що, крім дерев’яних ящиків, що їх знімали з ваговоза робітники.

— Легше, легше, — покрикував він, — обережніше!

— Так, — промовив Данило Якович, — так. Приїхали, значить. А хто ж у вас тут, товариші, найголовніший? Бригадир, чи як там?

Рая вказала йому на Містера-Пітерса, що нарешті зліз і сам з вантажника ваговоза.

— Так, — повторив Данило Якович, — так. Значить, ти й є бригадир? Гаразд. Це, значить, про тебе ось писав мені Іван Петрович?

Іван Петрович? Академік Антохін? Досить було згадати це прізвище, щоб зацікавилися відразу всі — від Андрія Антоновича до самого Містера-Пітерса, що повернувся до директора й спитав:

— Що ж він писав?

— Щоб допомогти вам. Віддати вам лабораторію й улаштувати все. А ви, мовляв, працюватимете тут. Ну, а я як директор радгоспу, допомагатиму вам. Звати мене Данило Якович, будьмо знайомі.

І директор щиро потиснув руки всім прибулим. Погляд його на мить спинився на кішці, яку тримала Рая.

— Добра кішка, добра, — сказав він, — у нас таких немає. Ну що ж, і їй робота знайдеться. Пацюків у нас, знаєте, сила. Просто іноді скандалять, така маса.

— Потруїти треба, — відгукнувся Олесь.

— Труїли, труїли… а їх все багато. Ну, нічого. Ось ваша кішка ще допоможе… якщо їй самій пацюки хвоста не одгризуть… ні, ні, я пожартував, слово честі, пожартував, товаришко, — поспішив він заспокоїти Раю, що вже зиркнула на нього злими очима, — ходімо до будинку, я вам покажу лабораторію.

Лабораторія була зовсім непогана. Навіть сам Містер-Пітерс визнав, що вона мало чим відрізнялася від інститутської.

Сюди відразу ж таки перенесли ящики з генератором — і вся бригада негайно взялася до роботи. Вистачало що робити навіть Андрієві Антоновичу. Він вичистив шафи лабораторії, вислав їх свіжими, чистими аркушами паперу. Але ще перед тим Андрій Антонович зняв свою хутряну шапку, поклав її на підвіконня, старанно причесав свої довгі сиві пасма, що оточували його лису й блискучу голову, поглянув у той бік, де Містер-Пітерс складав генератора — і значущо вимовив:

— Ну, от і починається діло. Побачимо, побачимо…

Він пригладив рукою лисину (хоч кожен погодився б, що там зовсім не було чого пригладжувати) — і лише по тому взявся до прибирання.

Побоювання Містера-Пітерса були даремні, складання генератора пройшло дуже спокійно. Генератор немов дав обіцянку працювати весь час бездоганно. І після перших спроб Містер-Пітерс зважився навіть запросити на «відкриття генератора» директора Данила Яковича. Але хоч обставини й були такі урочисті, це відкриття відбулося зовсім неурочисто. Просто — Містер-Пітерс натиснув рубильника, спалахнула фіалковим світлом лампа; через півхвилини, коли генератор стабілізувався, з його мідної дуги, цієї своєрідної антени зірвалися перші довгі фіалкові іскри. У повітрі запахло озоном. Генератор працював.

Директор, Данило Якович, уважно й з пошаною подивився на генератор, простежив очима за фіалковими іскрами, понюхав трохи боязко повітря з незнайомим запахом озону. Потім вийняв з кишені кисет з тютюном, скрутив цигарку, запалив і спитав:

— Як я бачу, машина ваша робить. Іван Петрович мені про неї таке писав, що я й не знаю…

— Можемо показати, Даниле Яковичу, — засміявся Олесь, — на ваше бажання можемо вам тут м’яса підсмажити, чи, скажімо, пальця припекти… Одному професорові, знаєте, так припекли, ай-яй…

Але це не справило вражіння на Данила Яковича. Він покрутив в руці цигарку, ще раз поглянув на генератор і відповів:

— Ти мені, приятелю, такі штуки не показуй, вони мені ні до чого. В мене інші турботи, мені фокусів-покусів не треба. От Іван Петрович писав, що ваша машина мусить все чисто наше зерно для засівної просвітити. Я, правда, не знаю, що з того вийде, не дуже довіряю. Якось воно…

І він покрутив у повітрі пальцями, доповнюючи тим незакінчену думку. Цього було досить. Містер-Пітерс, що досі слухав неуважно жартівливу розмову, повернувся до директора. Очі його заблищали, брови зійшлися. Це були грізні ознаки.

— Так ви кажете, що не дуже довіряєте, товаришу директор? Га? Що це ви хотіли сказати тим вашим «якось воно»? — почав Містер-Пітерс. — Та ви знаєте, що саме ви насміляєтесь брати під сумнів, га?

Він насувався на директора. Його рука з люлькою описувала в повітрі широкі кола. Данило Якович трохи відступив:

— Та не те, щоб зовсім, але…

— Е, ні, пробачте, — насідав Містер-Пітерс, — на якій підставі ви насмілилися таке казати? Та чи не знаєте ви, що досліди навколо просвічування зерна ультракороткими хвилями почалися вже кілька років тому? Чи знаєте ви, яких наслідків устигли вже досягти вчені? Згадайте, що ще року 1930-го берлінський професор Гільдебрандт провадив такі досліди. Ви знаєте, чого він досяг ще тоді?

— Та почекай ти, почекай, — промурмотів Данило Якович, відступаючись ще далі.

Але розлютованого Містера-Пітерса годі було спинити. Він уже розмахував обома руками й вигукував:

— Цей професор Гільдебранд просвічував насіння простими дециметровими хвилями, всього тільки від одного метра до тридцяти сантиметрів завдовжки. Це ж дурниця, порівнюючи з нашими міліметровими хвилями, розумієте? І знаєте, чого він досяг?.. Насіння звичайнісінької місячної редьки, яке він просвічував усього тільки п’ятнадцять секунд, вже через два тижні дало плоди. А від звичайного насіння ніколи не щастило дістати плоди раніше, ніж за чотири, розумієте, чо-ти-ри тижні. Ось як. Удвоє швидше. Удвоє, га?

— Та я ж… — спробував знов виправдатися Данило Якович.

— Ні, ні, це далеко не все. Інші досліди дали ще кращі наслідки. Насіння соняшника, просвічене так само протягом усього тільки п’ятнадцяти секунд, зросло, дало велику рослину, що дала плоди, — протягом усього шести тижнів. Розумієте? Соняшник з насіння за шість тижнів? Ви можете таке зробити?..

Містер-Пітерс гнівно спинився. Данило Якович використав цю паузу:

— Та звісно ж ні, я не можу. Голубе мій, я ж ніколи не говорив, що я проти твоїх хвиль. Я цілком за. Отак, і руками, і ногами. Просвічуй, спасибі тобі скажу. Я тільки…

— Почекайте, — суворо перепинив його Містер-Пітерс, — я забув ще про один випадок. От, скажімо, гарбузове насіння. Скільки часу воно в вас тут зростає, вистигає, дає овоч?.. Цілі місяці, чи не так?

— Так, — погодився Данило Якович.

— А просвічене ультракороткими хвилями насіння зростає, дає рослину, вистигає й дає нові гарбузи діаметром аж сорок сантиметрів. Розумієте? Гарбуз діаметром близько півметра.

— Та і в нас бувають такі, навіть ще більші…

— Та за який час? За місяці. А тут усього за шість тижнів. Я ж сказав.

— Не сказав ти… Себто, ні, все сказав, усе, — збентежився Данило Якович, помітивши, як знов нахмурився Містер-Пітерс.

Данило Якович навіть рукою махнув на нього. Відійшов убік, до стола, де Рома та Рая розкладали касети й інші прилади, подивився на них, почухав потилицю і сказав, обережно озираючись на Містера-Пітерса:

— Гарячий він у вас… той, як його… запальний якийсь…

Рома усміхнувся, згадавши про безконечні «фуули», які він щодня діставав від Містера-Пітерса. А Рая гордо відповіла:

— Але ж він правий. Знаєте, Данило Якович, ультракороткі хвилі — це таке дивне явище. Ось, наприклад…

— Е, ні, пробачте, мені час уже йти, — злякався Данило Якович, поспішно виходячи з лабораторії, — ви тут по черзі мені лекції читатимете, а в мене як не як, є ще інші справи. Ви краще починайте зерно просвічувати, година не чекає…

І він вийшов під звуки веселого сміху. Усміхнувся й Містер-Пітерс. Але відразу ж таки він знов посерйознішав. На хвилину він задумався, потім рішуче вимкнув генератор і повернувся до товаришів:

— А ну, пліз, прошу сюди на невеличку нараду. Оунлі файф міньют, усього п’ять хвилин. Треба точно встановити, хто з нас що робитиме тут.

Всі подивилися на нього із здивуванням: як так установити? Адже цілком і добре відомо, хто яку мав професію? Проте, Містер-Пітерс говорив далі:

— На мою думку, я правильно розумію Івана Петровича. Найголовніше з тих завдань, які ми зараз маємо, це просвічувати зерно. Олесь має починати. Перед ним багато роботи. А втім, сам він не встигне все зробити. Ми по черзі допомагатимемо йому. Решта робіт поки що піде в другу чергу.

— Мої кролі в другу чергу? — здивовано й жалібно вимовила Рая, нахиляючи голову.

— Мої продукти… в другу чергу? — перепитав Рома.

— Так, у другу. А так само кури, і яйця, і корови, і всяка інша худоба, інші тварини. Насамперед зерно. Цього вимагають виробничі плани радгоспу, вимагають потреби засівної. Як бригадир, нагадую вам про це. Поки що все. Олесь візьметься до роботи сьогодні ж. А я пішов поговорити з директором. Ромо, ти, мабуть, підеш зі мною. Вам, Раю, я радив би ознайомитися з тутешніми умовами, в яких перебуває худоба. А Олесь готуватиметься. Пішли.

Дивно, але ніхто й не подумав здивуватися з приводу того, що Містер-Пітерс несподівано взяв на себе функції розпорядчика й головного начальника. Може, сталося це тому, що такий стан був обумовлений всіма попередніми подіями. Кому ж, дійсно, як не шановному винахідникові й конструкторові нового генератора й слід було взяти на себе такі права?..

Поважно крокував Містер-Пітерс двором у супроводі Роми. Вони йшли мовчки, мимохіть поглядаючи по сторонах. Чи цікавився справді чимсь гордий Містер-Пітерс — невідомо; проте, Рома з інтересом оглядав радгоспівські будівлі, сільськогосподарський реманент і машини, які вони натрапляли на своєму шляху. Рома не дуже часто бував на селі. Головний продукт сільського господарства, що його добре знав і любив Рома (крім свіжого й запашного хліба, звісно), була сметана. Отже, і тепер Рома з особливим інтересом поглядав на великих красивих корів, що поверталися з пасовиська і поважно переступали з ноги на ногу, несучи повне густого молока вим’я.

— Добрі корівки, добрі… — почав Рома.

Але, подивившися на Містера-Пітерса, відразу замовк, бо той дивився зовсім у протилежний бік. Простеживши за його поглядом, Рома побачив, як біля одного з будинків проходила невисока дівчина у червоній сукні й білій пов’язці на голові. Дівчина йшла повільно. Вона несла в руках маленьке жовте пухнасте курча, з любов’ю погладжуючи його, немов заспокоюючи. З-під білої косинки вибивалося чорняве блискуче волосся.

— Еге, — промурмотів Рома, — так ось чого замислився шановний Містер-Пітерс. Розумію, розумію, — і він іронічно посміхнувся.

Аж дівчина повернула до них своє обличчя — і іронічна усмішка збігла з обличчя Роми. Рот його залишався відкритим — і тільки очі розгублено моргали. Бо й справді тут було на що подивитися…

Як описувати жіночу вродливість? Які фарби для цього треба мати, яке перо і яке чорнило?..

Скажемо просто: це була дівчина незрівняна. Чорне блискуче волосся оздоблювало її правильної форми обличчя засмаглої повнокровної і жвавої українки. Простий тонкий ніс стояв на своєму місці, над червоними губами, що поряд із ними зблідли б від заздрості найспіліші черешні. І білі, сліпучо білі зуби, які на мить показалися, коли дівчина, помітивши хлопців, швидко усміхнулася, мигнула довгими й загнутими вгору віями — і зникла.

Та ні, хіба пощастило нам передати тут хоча б одну десятимільйонну частку того, що побачили здивовані очі Роми біля одної з радгоспівських будівель?..

Рома спинився й стояв. Він стояв би так невідомо скільки часу, якби не штовхнув його під бік Містер-Пітерс:

— Може підемо вже, Ромо?..

Важке зітхання було йому відповіддю. Ах, нащо Рома побачив чорнооку дівчину?.. Нащо збентежила вона його почуття, у яких досі панувала лише золотоволоса Рая?.. Раю, Раю, напевне, не відчуваєте ви зараз цього. Ви вивчаєте місцеві умови, ви знайомитеся з станом кролятника… Хіба ж можна прирівняти якихось кролів до Роми?.. Адже й просто на зріст і вагу: скільки кролів можна було б зробити з самого Роми?..

Не відчувала цього Рая, не відчував цього й суперник Роми — Олесь, що просвічував уже в лабораторії зерно. Так, Олесь старанно працював. Один за одним, навколо стінки, вздовж її вишикувалися чували з зерном. Ці чували розкривалися на великому столі перед генератором. Золотий потік зерна вкривав дерев’яний стіл. Сите важке зерно шаруділо, висипаючись — і виблискувало дивним світлом під загадковим промінням генератора. Недовго тривав сеанс просвічування, всього тридцять секунд. За тридцять секунд дужі руки робітників знов зсипали просвічене зерно в чували. Воно було вже помітно теплим; здавалося, воно немов набухало, збільшувалося, мов прокидалося від сну й було тепер уже цілком готове до зростання.

Скільки разів брав у руки Олесь просвічене зерно, пересипав його з долоні на долоню — і щоразу здавалося йому, що в його руках немов вібрує сховане під твердою оболонкою, але буйне життя. Зерно було тепле, від нього чувся гострий солодкий запах і його мимоволі хотілося негайно ж покласти в землю, старанно вкрити м’якою вогкою чорною ковдрою пухкого чорнозему, щоб скоріше побачити оті блідо-зелені паростки, гострі кінчики листя немайбутньої рослини.

А, може, все це відчував Олесь лише тому, що любив він до безкраю землю і все те, що від землі йшло?.. Адже ж не даремно і фах обрав він собі агронома…

Так чи інакше, Олесь працював із насолодою. На повні груди дихав він гострими солодкими пахощами гарячого зерна, змішаними з не менш гострим запахом озону, що ним насичене було повітря лабораторії. Чувал за чувалом проходив, розсипаючись і знов наповнюючись, повз генератор. Час ішов зовсім непомітно. Ось змінилися робітники, ось до лабораторії зазирнув Данило Якович, поглянув на Олеся, на робітників, на чували, потягнув ніздрями повітря, покрутив головою:

— Оце й я розумію, іде робота… так, так, буде діло… — І зник.

Ось зайшов Містер-Пітерс з Ромою. Містер-Пітерс подивився на генератор, перевірив прилади, записав собі, що показували вимірчі апарати, і теж подався. Зазирнула Рая — але Олесь не звернув і на це уваги. Він вирішив працювати з зерном, не витрачаючи часу ані хвилинки. Увагу Олеся привернув до себе лише Андрій Антонович, що прийшов до лабораторії зовсім вночі, коли Олесь уже відпускав робітників.

Андрій Антонович уважно простежив за тим, як виходили робітники, і, очевидно, збирався щось сказати Олесеві. Проте, Олесь найменш схильний був тепер до розмов. Він вирішив працювати далі сам, без допомоги робітників.

Андрій Антонович подивився, подивився, потім зітхнув, потер свою лисину рукою — і відійшов убік.

Саме й це помітив Олесь.

— Що таке, Андрію Антоновичу? Маєте щось сказати? То говоріть, бо я не можу відірватися від роботи.

Андрій Антонович незадоволено похитав головою:

— Отак і працюватимеш? А відпочивати коли?

— Немає часу, Андрію Антоновичу. Зерно не чекає, засівна ж от-от. А що, вам треба щось від мене?

— Та ні, де там треба, коли ти як скажений крутишся. Піду я…

— А, може, скажете, Андрію Антоновичу?..

— Ні, не скажу. Бувай.

І Андрій Антонович пішов з лабораторії, — очевидно, чимсь дуже незадоволений. Проте, Олесеві не було часу роздумувати про причини, які примусили старого цікавитися генератором; Олесь працював.

І лише близько півночі Олесь відчув, як він утомився. Руки були немов не його, тягучо нили плечі. А втім, не те збентежило Олеся. Він побачив, як розігрівся мідний стрижень коло головної генераторної лампи. Це був той самий стрижень, що його колись уже розтопив Рома.

Стрижень сяяв, розжарений до білого. Швидким рухом Олесь вимкнув генератор. Лампи згасли. Зникло звичне шипіння, в лабораторії стало дивно тихо: адже вуха Олеся звикли до цього шипіння, і тиша здавалася ненормальною. Стрижень повільно холонув. Ось він став знов темний. Олесь з полегшенням зітхнув: лихо пройшло стороною, не зачепивши його. Що було б, коли б Олесь зіпсував генератор тут, підчас гарячої роботи?

Ще раз Олесь оглянув стурбованим поглядом генератор. Здавалося, все було гаразд. Проте, Олесь вирішив дати генераторові трохи перепочити.

«Та й сам я відпочину якихось десять хвилин», — подумав Олесь. Він сів біля стола, відсунувши вбік просвічене зерно, поклав на стіл руки й схилив на них голову. Ах, як він втомився!.. Голова лежала на руках, як свинцева; очі заплющилися і шкода було намагатися їх розкрити, бо вони немов склеїлися.

«Смішно: очі склеїлися…»

Це було останнє, про що подумав Олесь. Через кілька секунд він уже спав солодким і міцним сном стомленої вкрай молодої людини. Можна було гарантувати, що він не прокинувся б навіть від доброго штовхана.

Тим більше не чув він шарудіння швидких лап, що бігали навколо нього в усіх напрямках. Не чув він і хрумтіння зерна, що його з насолодою жерли тварини, які бігали спочатку по підлозі, а потім швидко забралися й на стіл. Тварини ці радісно жерли смачне тепле зерно. Вони ворушили довгими вусами, вони з’являлися ще й ще — немов перші з них устигли вже подати сигнал решті, яка залишалася до того під підлогою.

Так, Олесь спав солодким сном в оточенні пацюків. Тих самих пацюків, що про них скаржився директор Данило Якович:

— Пацюків у нас сила…

Пацюки бігали повз саме обличчя Олеся, майже торкаючись своїми довгими вусами й хвостами до його голови. Олесь спав.

Ось два пацюки наскочили один на одного. Вони зойкнули, пискнули — і вчепилися один в одного. Пацюки билися, вгризаючись один одному в спину. Шаруділо зерно, яке вони скидали з столу. Нарешті, один переміг, другий стрибнув з столу й зник у норці. Перший переможно випростався й заходився наздоганяти інших, що жерли зерно.

Олесь спав — і тільки один раз поворушився, коли якийсь ситий пацюк, замість бігти до ніжки, стрибнув просто йому на коліна й далі на підлогу.

І тільки перед самим світанком закінчився пацючиний бенкет. Рожеве проміння ранкового сонця, боязко зазирнувши крізь вікно до лабораторії, не побачило пацюків. Вони зникли, нажершись.

Поклавши голову серед розкиданого зерна, в лабораторії спав сам Олесь. Якби він знав, що він наробив!

Якби він знав…