Чудесний генератор

5. ПРОФЕСУРА МАЄ ПІДСТАВИ ДИВУВАТИСЯ

Ранок цей, кажучи правду, аж нічим не відрізнявся від усіх інших. Він був такий же сонячний, такий же приємний, як і безліч інших. Були, може, лиш малюсенькі дрібні риси іншого кольору на складному малюнку того ранку. Мова тільки про те, що Містер-Пітерс з самого ранку був уже трохи стомлений — він не лягав спати цілу ніч, працюючи коло генератора. Та ще — знали про це і Рома, і Олесь, і навіть Рая, — сьогодні мали прийти до лабораторії, до нового генератора поважні професори.

Вони мали прийти на чолі з академіком Антохіним. А цей самий академік Антохін був безумовно своєрідною людиною.

Невеличкий на зріст, весь сивий, із завжди скуйовдженим волоссям, що розливалося навколо його голови, як дрібне сяйво, із сивою ж таки круглою борідкою; сухенький і жвавий, запальний, але дуже добрий, дотепний і веселий, живий склад знань, ходяча енциклопедія з геть усіх питань електрики — академік Антохін був людиною, яку поважали всі, хто його знав. Навіть ті, кого він розбивав ущент під час наукових суперечок, — навіть і ті згадували про нього з великою пошаною.

Скажемо більше. До академіка Антохіна ставився з помітною пошаною й повагою навіть інститутський сторож Андрій Антонович, — постать, можливо, не менш відома серед учених і студентів, ніж академік Антохін.

Скільки років було Андрієві Антоновичу — не знав ніхто. А сам він ніколи не відповідав на запитання про це. Він дивився на нескромну людину з-під своїх сивих брів колючим поглядом і казав:

— Та напевно більше, ніж тобі, голубе мій… напевно більше.

Лисий, як коліно, але з довгими сивими пасмами волосся коло вух, — завжди чисто поголений, чисто одягнений, з доброю волосяною шваброю в руках, з незмінною самокрутною цигаркою в пожовклих від віку й тютюну губах, — Андрій Антонович до всього ставився хоч і ввічливо, але скептично. Що могло здивувати його — людину, яка свого часу знала навіть найстарішого професора молодим студентом, хлопчиком, що частенько просив цього ж таки Андрія Антоновича позичити на два дні двадцять копійок?.. Що могло вразити людину, яка знала геть усе життя інституту, всіх його професорів і студентів?..

І єдиною людиною, яку без краю поважав Андрій Антонович — був академік Антохін. Знали вони один одного дуже давно. І любили один одного. Не бувало випадку, щоб академік Антохін, зустрівши Андрія Антоновича, не привітав його, не підійшов до нього потиснути суху його руку, не запитав:

— Ну, як живемо, Андрію Антоновичу? Як воно куриться?..

На що Андрій Антонович незмінно відповідав:

— Нічогенько, Іване Петровичу, куриться, поки не згасло…

І вони розходилися, дуже задоволені один одним. Звідки Андрій Антонович дізнався, що сьогодні до лабораторії Містера-Пітерса прийде академік Антохін, — не знав ніхто. А втім, було це й не важливо. Андрій Антонович з самого ранку з’явився до лабораторії з шваброю й ганчіркою — наводити порядок. І коли Містер-Пітерс здивовано поглянув на нього й запитав:

— Чого це сьогодні ви так заходилися прибирати, Андрію Антоновичу?..

Він поважно відповів:

— А що ж, у брудній лабораторії прийматимемо Івана Петровича, чи що?

Містер-Пітерс знизав плечима: якщо Андрій Антонович узявся прибирати, треба було вже не заважати йому.

Андрій Антонович прибирав уважно, прибирав аж до того самого моменту, коли в двері лабораторії хтось постукав — чітко й сухо. Тоді він швидко озирнувся, побачив, що все як слід, — і задоволено почув, як з-за дверей пролунав голос академіка Антохіна:

— Ми з’явилися. Приймайте гостей, товариші-лаборанти.

Двері розчинилися. Так, це був сам Іван Петрович Антохін — і з ним ще четверо професорів. Вони увійшли до лабораторії, як увіходять до трюкової кімнати сміху чи то до кімнати страхів. Професори, звісно, певні були, що ніхто й ніщо не покаже їм нічого такого, чого б вони не знали. На те вони й були професорами. Але — академік Антохін казав, ідучи сюди:

— Готуйтеся побачити дивні речі, шановні товариші. Цей Містер-Пітерс — така вперта людина, що він завжди своє доведе.

Отже, професори входили до лабораторії, як скептики, — проте, стурбовані, збентежені скептики. Вони озиралися, вони оглядали все навколо себе, шукаючи чогось дивного.

Академік Антохін був такий, як і завжди. Він весело підійшов до Андрія Антоновича і сказав йому, усміхаючись:

— Ну, як живемо, Андрію Антоновичу? Як воно куриться?..

Обличчя старого розпливлося в задоволену посмішку:

— Нічогенько, Іване Петровичу, куриться, поки не згасло…

Академік уже йшов далі:

— Чи готові, товаришу Петро? Можна починати? Дивіться, ми настроєні дуже скептично.

— Я готовий, Іване Петровичу, — відповів Містер-Пітерс. — Сідайте, прошу. Ромо, посунь стільці.

Професура розсілася. Рома й Олесь стояли позаду. Містер-Пітерс залишився біля генератора. Рая була біля Містера-Пітерса, напоготові виконати перше-ліпше його доручення. І навіть Андрій Антонович стояв біля дверей, трохи зацікавлений: стільки професорів в одній кімнаті!.. Це вже напевно щось важливе, зокрема й тому, що тут сам Іван Петрович…

— Дозволите починати, Іване Петровичу? — запитав Містер-Пітерс.

І, діставши позитивну відповідь, він поклав руку на рубильник і почав:

— Я не хочу затримувати вашої уваги описом усіх наших дослідів, нашої роботи навколо конструювання цього генератора. Дозволю собі лише нагадати вам, що наш старий генератор, як і всі відомі досі ультракороткохвильні генератори, побудовані на Томсонівському контурі, був дуже малопотужним. Причини цього вам відомі: відсутність потрібних спеціальних ламп, труднощі побудови такого генератора, побічні впливи струмів ультрависокої частоти. Мені пощастило все ж таки сконструювати нову систему ультракороткохвильного генератора, побудовану на ефекті магнетрона. Цей генератор, що ви його тут бачите, насамперед дуже потужний. Ми можемо завдяки цьому просвічувати об’єкти його проміння не тільки касетним способом, вкладаючи просвічуваний об’єкт між половинками касети, а й просто, скеровуючи на об’єкт проміння цим рефлектором-анодом…

— Кхе-кхе… гм-м…

Містер-Пітерс озирнувся; що це за виявлення одвертого недовір’я та скепсису?.. Він оглянув свою незвичну аудиторію.

Академік Антохін сидів цілком спокійно. Він трохи схилив свою сиву голову набік — і уважно прислухався до слів Містера-Пітерса. Решта професорів так само уважно слухала — і на їх обличчях можна було помітити, лише підкреслену, властиву їм завжди байдужість і упевненість у своїх власних знаннях. Хто ж це гмикав?

Не знайшовши відповіді на своє запитання, Містер-Пітерс продовжував:

— Таким чином, ми тепер можемо просвічувати об’єкти не лише в лабораторії, а й скеровуючи проміння кудись поза межі кімнати…

— Кхе-кхе… гм-м… — почулося в кімнаті ще виразніше.

Містер-Пітерс спалахнув: що то за неввічливість? Він, проте, вирішив не звертати на неї уваги. Хай гмикає до певного часу отой неввічливий скептик…

— Крім того, мій новий генератор дає випромінювання надзвичайно високої частоти. Досить сказати, що зараз його врегульовано на хвилі довжиною п’ять міліметрів…

Аудиторія ворухнулася: п’ять міліметрів?..

— Так, — продовжував Містер-Пітерс, — але просто-таки на ваше бажання я можу переставити генератор на хвилі завдовжки міліметр і десять сантиметрів. Такі межі діапазону частот мого генератора. Як вам, безумовно, відомо, генератори з таким діапазоном частот досі ніким збудовані не були. Додайте до цього ще велику потужність…

— А саме?

— При хвилі завдовжки один міліметр — півкіловата. При хвилі десять сантиметрів довжини — п’ять кіловатів.

— А чим ви змінюєте частоту коливань?

— Зміною напруги анода. У мене ця напруга змінюється в межах від дванадцяти до вісімнадцяти тисяч вольтів. Залежно від цього автоматично змінюється і частота коливань, що їх дає генератор. Отже, ви бачите, що я не даремно потурбував вас, запросивши сюди. Якщо ви бажаєте, починаймо випробування.

Містер-Пітерс спинився. В кімнаті панувала тиша. Професори сиділи, немов набравши в рот води. Мовчав навіть академік Антохін. Рая стурбовано озирнулася на Містера-Пітерса: чого, мовляв, вони всі мовчать?.. Проте, ось підвівся професор Терещенко, знімаючи водночас з носа своє незмінне пенсне:

— Е… я хотів би відразу ж таки попросити нашого шановного… е… винахідника довести нам фактами його… е… твердження про можливість активного просвічування його… е… генератором об’єктів на віддалі, а не касетним засобом…

І він сів, задирливо надягаючи пенсне й поглядаючи переможно на Містера-Пітерса, що цілком спокійно спитав його:

— Шановний професор хотів би побачити вплив на живі істоти, чи на якісь інші об’єкти?

— Е… як першу спробу, я можу запропонувати таке. Я підніму палець, а ви спіймаєте його вашим промінням… е… за допомогою екрана…

Професор Терещенко, дійсно, підняв палець. Він сидів нерухомо — і поза скляними віконцями його пенсне ховалася презирлива посмішка. Це відчула навіть Рая. Вона стиснула кулаки: ах, як треба провчити цього професора!..

Містер-Пітерс спокійно увімкнув генератор. Академік Антохін навіть підвівся трохи, побачивши фіалковий колір світла ламп. Ось зірвалися перші фіалкові вогняні іскри. Ось вони попливли по кімнаті. Ось повітря наповнилося характерним запахом озону. Професор Терещенко тримав піднесеним свій сухий жовтий палець. На його обличчі можна було помітити лише підкреслену байдужість.

— Шановний професор бажає якого саме впливу? — спитав ввічливо Містер-Пітерс, повертаючи пристрій з лампою.

— Якого хочете, е… скажімо, найбільш ефективного, — відповів професор, вже не ховаючи презирливої усмішки.

Погляди аудиторії перебігали з генератора на палець професора Терещенко: що ж буде?..

Містер-Пітерс покрутив ручки контурів. Уважно поглянув він на професора Терещенка, на решту:

— Увага, товариші! — вимовив він.

І майже відразу професор Терещенко зойкнув. Поривчастим рухом він смикнув руку вниз, ховаючи палець і водночас розглядаючи його розширеними очима. Решта схилилася над ним. Містер-Пітерс повернув пристрій убік.

— Отже? — спитав він.

Професор Терещенко мовчав, злісно поглядаючи на нього. Його палець потемнів, замість жовтого він став коричневий, ніби його чимсь обпалило.

Академік Антохін відповів за професора Терещенка:

— Я гадаю, що ми перейдемо до більш наукових експериментів, га?.. — запитав він Містера-Пітерса.

Той з готовністю відгукнувся:

— Я лише виконав бажання професора щодо демонстрації ефективного прикладу впливу мого проміння на віддалі без касет.

Тим часом професор Терещенко закрутив палець носовою хусткою і тепер сидів зовсім нерухомо, немов безневинно скривджена людина. Його рот наглухо закрився.

— Якщо дозволите, Іване Петровичу, — продовжував Містер-Пітерс, — я показав би цілком своєрідний вплив мого проміння тепер уже на відстані метрів із п’ятнадцять. Звісно, на такій відстані проміння вже нікого не обпалюватиме. Ми просто на хвилинку спинимо рух на тому боці вулиці.

Рая непомітно оглянула професорів: на їх обличчях застигло здивування. Навіть академік Антохін ширше відкрив очі:

— Це дуже нескладний експеримент. Моє проміння створить на тому боці вулиці потужне електричне поле, що відштовхуватиме кожного, хто намагатиметься пройти крізь нього, — пояснював далі Містер-Пітерс, — це зовсім просто, і ми зробимо це, повторюю, на хвилинку. Прошу шановних гостей до вікон.

Першим підвівся академік Антохін. Він не ховав своєї зацікавленості. Покручуючи за старою звичкою сиве пасмо свого волосся на правому виску, академік підійшов до вікна. За ним слідом перейшла до вікон і решта спостерігачів. Рома та Олесь і собі дивилися на Містера-Пітерса: що то за нові фокуси?

Тротуаром на тому боці вулиці ішли люди. Вони проходили повз будинок, вони поглядали на вітрини, дехто поспішав, дехто йшов розглядаючи зустрічних. Цілком звичайна картина.

— Увага, увага! — проговорив Містер-Пітерс, скеровуючи рефлектор крізь вікно на той бік вулиці.

Проте, навряд чи варто було закликати глядачів до уваги — бо й без того ніхто не відривав поглядів від вулиці. Якраз напроти вікна на тому боці висіла велика афіша міського театру. Вона напіввідклеїлась, її кінці вільно гойдалися під подувами вітру. До афіші наближався високий міцний чоловік з портфелем у лівій руці. Він ішов упевнено розмашною ходою, — як ходить певний себе і безумовної необхідності свого існування на світі керсправами якогось тресту. Ось він невимушеним рухом підняв руку й покрутив вус, побачивши з кількох кроків від себе добре одягнену громадянку з маленькою собачкою на ланцюжку. Відстань між чоловіком з портфелем і громадянкою зменшувалася. Ось їх уже відділяла сама афіша. Собачка бігла попереду громадянки.

— Увага! — вимовив коротко ще раз Містер-Пітерс.

І раптово чоловік з портфелем спинився. Він спинився, наче його хтось штовхнув у груди. Він відсахнувся назад і здивовано поглянув перед собою. Він нічого не розумів. Хто штовхнув його?..

Не менш раптово спинилася й дама. Її собачка все ще тягнула її вперед, натягуючи щосили тонкий ланцюжок. Але громадянка немов сперлася грудьми на якусь невидиму перегорожу. Обличчя її почервоніло, рот недоумінно розкрився. Громадянка перелякано смикала ланцюжок назад і махала руками:

— Джіммі, назад… Джіммі!

Чоловік з портфелем спробував ще раз підійти до громадянки, заспокоїти її, допомогти їй спинити собаку. Він підняв ногу, щоб зробити крок уперед і знов відхилився назад.

На обличчі його виобразилося остаточне здивування. Нерозуміючими очима, безпорадно, враз утративши всю свою переможність, — чоловік з портфелем дивився на громадянку, що так само тупцювала на місці, намагаючись відтягнути назад свою собаку. Коло них спинилося ще кілька людей — здивованих неймовірною подією. Вже чути було вигуки:

— Та що це, сниться, чи що?

— А ви спробуйте, може, пройдете…

— Якесь господнє чудо, неначе ангел став з мечем…

З середини вулиці вже наближався міліціонер. Він ішов упевненою ходою господаря вулиці, якому мусить підкорюватися все — від пішохода до найрозкішнішого автомобіля.

Академік Антохін зітхнув:

— Неймовірно… електричне поле такої потужності!

— Як бачите, Іване Петровичу, — весело відгукнувся Містер-Пітерс, старанно скеровуючи рефлектор.

Решта професорів мовчала, уважно дивлючись у вікно.

Міліціонер спокійно наблизився до невеличкого натовпу, звідки доносилися вигуки здивування.

— Що трапилося, громадяни?.. — спитав він ввічливим, але крижаним голосом.

— Ось зараз додасть «розійдіться», — прошепотів Ромі Олесь, ховаючи посмішку.

— Що трапилося, громадяни? — повторив міліціонер. — Ану, прошу, розійдіться, не заважайте рухові.

Рома пирснув сміхом, почувши, як здійснилося передбачення Олеся, але відразу ж спинився. Бо на нього озирнувся злісним поглядом сам професор Терещенко.

— Тихше, прошу, — прошипів він, — ви заважаєте, товаришу!

А на вулиці відбувалося таке. Чоловік з портфелем докладно з’ясував міліціонерові, що саме трапилося і чому він позбавлений можливості виконати розпорядження господаря вулиці й «розійтися»: адже його шлях вздовж вулиці чомусь закритий, все одно, як і шлях громадянки, що йшла йому назустріч. Громадянка ж тільки кивала головою, стверджуючи слова чоловіка з портфелем, та тягнула до себе собаку, якій, очевидно, дуже сподобалися приступки біля ніг чоловіка з портфелем.

Міліціонер скептично подивився на обох: він аж ніяк не прихильний був вірити в чудеса. Його зіркий огляд упав на собаку.

— От ви кажете, що пройти тут не можете, — сказав він іронічно, — а як же ваша собака пройшла?..

Чоловік з портфелем зніяковів: дійсно, стан виходив дурний. Собака пройшла, а людина не може! Проте, соватися ще раз він не хотів.

— Не знаю, товаришу міліціонер, собака дійсно пройшла. А от спробуйте ви, — уклонився він.

Саме цієї миті почувся зойк. То академік Антохін, забувши обережність, забувши про випромінювання, що проходило повз його голову крізь вікно, посунувся у вікні на середину. І відразу ж проміння дало себе почути. Одне пасмо, сиве пасмо волосся академіка Антохіна враз покоричнявіло. Вухо під ним почервоніло — і академік відстрибнув назад, на середину лабораторії, тримаючись за опечений бік обличчя.

Містер-Пітерс швидко повернув рефлектор ліворуч:

— Іване Петровичу, пробачте…

— Ви не винні, товаришу, не винні, — мимрив академік, розтираючи червоне вухо, — то я сам, я сам…

А міліціонер тим часом спокійно пішов уперед. На нього остовпіло дивилися і чоловік з портфелем, і громадянка з собакою, і весь натовп. Бо міліціонер спокійно пройшов від чоловіка з портфелем до громадянки, повернувся, пройшов назад, прочитавши ще й текст афіші. А повернувшись, він сказав презирливо:

— Я ж просив розійтися, громадяни. Зовсім не було чого спиняти рух. Вам примарилось. Проходьте, проходьте!..

Він пішов назад, на середину вулиці. Чоловік з портфелем, механічно переступаючи з ноги на ногу, сунув уперед. Громадянка з собакою йому назустріч, безпорадно оглядаючись на дивне місце тротуара. Помалу розійшлися й усі свідки чудесної події — всі, крім тих, що спостерігали цю подію з вікна лабораторії інституту. Ці спостерігачі по-різному реагували на експеримент. Академік Антохін потирав руки й повторював:

— Такої потужності, га?.. Такої потужності…

Професори стримано гули, як збентежені бджоли. Сам Андрій Антонович, славнозвісний Андрій Антонович із шваброю в руках, був здивований вкрай. Такого він не бачив ще за все своє життя….

Рома нахилився до Олеся й спитав його:

— Слухай, я тільки ось чого не розумію…

— Ну?

— Та ти не нукай, ти краще вислухай. Чому це та погана собачка на ланцюжку змогла пробігти просвітлювану зону — і проміння її не спинило? От дивно, немов би вона у панцері якомусь була…

Олесь знизав плечима:

— Чорти його знають… Я взагалі небагато зараз розумію.

Він не закінчив фрази, бо хтось ласкаво узяв його за вухо. Олесь рвучко повернувся. То був академік Антохін. Він усміхався, він чув діалог між Ромою і Олесем. Рома почервонів:

— Кхе… не зовсім зрозуміло, Іване Петровичу…

— Це ви просто не додумали, — сказав Антохін, усміхаючись ще веселіше. — Бачите, зовсім необов’язково шукати для з’ясування найпростіших речей найскладніші мотиви. Собака вільно пройшла не тому, що мала якийсь дивний панцер або щось ще. Вона вільно пройшла лише тому, що дуже маленька на зріст і опинилася у тіні. Так низько на тротуарі проміння не сягало, його вплив починався вище. От і все.

І він відійшов убік, залишивши приятелів. Їм добре видно тепер було його підсмажене вухо й покоричнявіле пасмо волосся. Хтось штовхнув Рому в бік.

— Товаришу Ромо, — прошепотів старанно виговорюючи слова своїм беззубим ротом, Андрій Антонович, — товаришу Ромо. Як це так вийшло, що ви пофарбували волосся Іванові Петровичу?

— Спитайте, Андрію Антоновичу, в самого Містера-Пітерса, я не знаю, — відповів Рома.

Андрій Антонович незадоволено крутнув головою. Він хотів спитати ще щось, але почув голос академіка Антохіна.

А цього було досить, щоб Андрій Антонович замовк остаточно: хіба можна було заважати шановному Іванові Петровичу?

Академік Антохін спинився тим часом коло генератора, любовно погладжував його велику мідну котушку своїми тонкими пальцями, поглядав на слухачів і говорив:

— Я не вважаю за потрібне провадити далі будь-які експерименти випадкового типу. Мені здається, що ми маємо справу з досить важливим явищем. Це явище, на мою думку, справді революціонізує науку.

Знов почувся шум: то задзижчали професори, почувши таке категоричне твердження академіка Антохіна.

— Так, революціонізує науку, — повторив ще голосніше Іван Петрович. — І не так слід його випробовувати. Ми не діти, нам нема чого гратися, спиняючи пішоходів або обпалюючи пальці шановного професора Терещенка, чи навіть… навіть моє власне вухо, — засміявся академік сам на власний жарт.

Містер-Пітерс почухався. Він хотів нагадати академікові Антохіну, що професор Терещенко сам вимагав просвічування пальця. Що ж до вуха Івана Петровича, то в цьому випадку був винний виключно сам академік, бо — хто ж просив його лізти під проміння?.. Проте, пояснювати все це не було часу, бо Іван Петрович вже говорив далі:

— Я хочу ще раз нагадати вам, що ультракороткі хвилі, зокрема такої надзвичайно високої частоти, як ось ми маємо тут, — майже зовсім невивчене явище. Наука досі встигла підняти лише краєчок завіси, яка покриває таємницею цю надзвичайно цікаву й важливу ділянку електротехніки. Що ми знаємо про ультракороткі хвилі взагалі?.. Надзвичайно мало. Нагадаю вам.

Академік Антохін сперся зручніше на генератора. Рома прошепотів Олесеві:

— Ну, тримайся, академік поговорити хоче…

— Тихше, тихше, — відгукнувся Олесь, — стривай, він чує все одно, як мікрофон, мовчи…

Справді, Іван Петрович поглянув на Олеся й Рому. Рома відчув, як скажено застукотіло в нього серце. Але академік не сказав нічого. Він погладив себе по сивих пасмах і продовжував:

— Ну, про значення ультракоротких хвиль для зв’язку я нічого не скажу вам, бо ви всі добре знаєте це. Про те, що саме ультракороткі хвилі немов призначені природою для телебачення — так само не говоритиму. Підкреслю лише, що, на мою думку, тільки ультракороткі хвилі розв’яжуть остаточно проблему телебачення — так само, як і проблему тісноти житлової площі в ефірі для загального радіомовлення. Проте — все це цілком зрозуміло.

Я хочу спинити вашу увагу на іншому, а саме на біологічному впливові ультракоротких хвиль. На впливові ультракоротких хвиль на живі істоти…

Мимоволі академік Антохін потер собі обпалене вухо. Він поглянув убік — і побачив, як професор Терещенко розтирає собі палець. Академік весело усміхнувся:

— Дехто з присутніх (у тому числі і я особисто) вже мав змогу пересвідчитися на власному досвіді, як ефективно впливають ультракороткі хвилі на частини їхнього організму… Моє, скажімо, вухо, так само, як і палець мого колеги, професора Терещенка, — наочні докази такого ефективного впливу на недалекій відстані. Проте (і це дуже важливо) — ми й досі ще не знаємо як слід механіки й остаточних наслідків такого впливу. Пробачте, не лише такого, а й того впливу, що його робили досі старі, відомі, малопотужні генератори. Чи цілком це теплове явище, чи воно, так би мовити, механічне?.. Чи до нього примішуються інші принципіально види впливу й дії?.. Цього ми ще не знаємо. Не знаємо ми так само й того, якими шляхами піде розвиток живої істоти під систематичним впливом ультракоротких хвиль — зокрема цих, неймовірно, я б сказав коротких…

Іван Петрович знов усміхнувся.

— Щоб не затримувати вашої уваги, товариші, перейду відразу ж до моїх висновків. Я вважаю за потрібне організувати широкі дослідження над живими тваринами, які ми просвічуватимемо за допомогою цього нового генератора. Звісно, це аж ніяк не виключає можливості провадити й інші досліди; проте, на перше місце ми поставимо просвічування живих істот і зерна. Для цього я, від імени інституту запрошую всю бригаду наших молодих наукових працівників…

Академік Антохін зробив невеличку значну паузу, оглядаючи присутніх.

— Так, бригаду наших молодих наукових працівників, — переїхати для дослідів разом з цим чудовим генератором до нашого інститутського радгоспу «Перемога». Там уже є непогана лабораторія там до їх послуг будуть: великий кролятник, велика молочна ферма, розгорнене птахівництво, велика кількість зерна. До речі, ми вже вирішили наступну засівну кампанію в нашому радгоспі провести виключно просвіченим зерном. Отже, насамперед треба буде просвітити потрібне зерно, щоб допомогти радгоспові виконати програму його засівних робот. Що скажуть наші молоді друзі?

Містер-Пітерс оглянув своїх товаришів. Рая дивилася на нього з готовістю, Рома аж сяяв з радості. Навіть Олесь усміхався: такий простір для дослідів!

— Шановний Іване Петровичу, ваша пропозиція… — почав Містер-Пітерс, але відразу ж кинув урочистий тон. — Та звісно, ми тільки радіємо з такої чудової думки. Хоч назавтра їдемо. Правда, га, ребята?..

— Їдемо! — одностайно відгукнулися всі.

— Дуже радий, дуже, — відповів академік Антохін, — зважаю, що ми вже умовилися. А тепер я піду, з вашого дозволу, все ж таки змажу моє вухо вазеліном. Раджу зробити це ж і професорові з його пальцем, — уклонився він професорові Терещенкові.

А коли академік Антохін зовсім виходив з кімнати, до нього, у всупереч усім інститутським традиціям, підійшов Андрій Антонович. Він наблизився до академіка й спинився, цупко тримаючи свою незмінну швабру. Академік поглянув на сторожа:

— Що таке, Андрію Антоновичу? — спитав він здивовано. — Що трапилося?..

Андрій Антонович з благанням подивився на академіка:

— Я, Іване Петровичу, з проханням до вас… велике прохання маю.

— Прошу, прошу, Андрію Антоновичу. Що таке?

— От, хлопці до радгоспу поїдуть, працювати…

— Ну?

— Так от і я з ними хочу поїхати… у відпустку, чи як там…

Академік здивовано поглядав на сторожа:

— Навіщо, Андрію Антоновичу? Чи не краще вам кудись у будинок відпочинку?.. Ну, от ми вас можемо на курорт надіслати… в Крим…

Андрій Антонович рішуче покрутив головою:

— Ні, Іване Петровичу. Таке в мене прохання до вас, таке прохання… дозвольте з хлопцями. Справа там у мене є одна…

— Яка?

Але Андрій Антонович уже замовк. Така довга розмова була для нього дуже незвичною й важкою. Академік поглянув на нього ще раз і махнув рукою:

— Гаразд, їдьте до радгоспу, Андрію Антоновичу!