Чудесний генератор

7. ГЕНЕРАТОР І КОХАННЯ

Значно гірше спав цю ніч Рома. Серце його розривалося на шматки. Його кохання так само розривалося. Одну частину почуття з нестримною силою притягала до себе чорноока дівчина в білій косинці. Чорноока дівчина усміхалася бідному Ромі уві сні — і тануло від тієї чарівної усмішки його серце. Але залишалася ще друга частина почуття, друга половина серця. І тут панувала золотоволоса Рая. Хіба ж міг Рома так швидко викинути її з свого серця?..

І коли тануло від насолоди однією своєю половиною Ромине серце під теплим промінням незрівняної усмішки чорноокої красуні, — другу половину немов хтось обгортав у морозну кригу. Рома просто перед собою бачив презирливу усмішку Раї — Раї, яку він майже зрадив.

А ранком, коли так приємно сняться останні сни, коли лячно навіть подумати про потребу вставати, одягатися й попрощатися з золотими снами, — ранком, повторюємо, Рома почув знайомий голос Андрія Антоновича, що будив його:

— Уставай, уставай, досить уже. Наказано, щоб ти встав.

— Хто наказав?..

— Хто треба, той і наказав.

— Скажи, хто, бо не підведуся.

— Та бригадир твій. Лютий, лається…

Нічого не поробиш. Ромі довелося вставати. До речі, було вже зовсім не рано — і коли Рома сів на ліжку, його голову облило сліпуче сонячне проміння. Андрій Антонович скептично дивився на нього.

— Чого дивитеся, Андрію Антоновичу? — спитав Рома напівсонним ще голосом. — Адже коли ви молодим були, так само, мабуть, не хотілося вставати…

Дивно, але цього разу Андрій Антонович не обмежився нескладним жартом, як завжди. Навпаки, він широко посміхнувся, сів коло здивованого Роми і, погладжуючи лисину, заговорив:

— Прохання в мене є до тебе. Попросив би вашого бригадира, та лютий він якийсь. Дівчинку вашу просити незручно, не її то справа. А Олесь, мабуть, сьогодні весь день спатиме.

— Чому?

— Працював допізна. Я до нього зайшов — куди там… Тільки знає, що чували перевертати… От, я до тебе. Слухай, он яка справа…

Він ще раз погладив лисину й пасмо волосся навколо неї. Голос його зазвучав дуже таємничо:

— Просвіти ти мені її…

— Кого? — вкрай здивувався Рома.

— Та її… — Андрій Антонович виразно погладив лисину.

Рома широко розкрив очі:

— Лисину?.. Але навіщо?

Андрій Антонович хитро усміхнувся:

— Хе, знаю, знаю… Іванові Петровичу просвітили волосся — воно покоричнявіло. Раз. Правда ж?

— М-да, — погодився Рома.

— Я ж і кажу — раз. Кішку просвітили — пухнастою якою стала, га? Навіть там, де шерсть була вирвана, навіть там нова виросла. Правда?

— Та воно правда, але…

— Ну, просвіти, я ж тебе прошу. Я тобі ще скажу, я ж навмисне для цього сюди поїхав. Щоб моя стара не казала мені, більше, що я лисий дід…

Рома ледве стримувався, щоб не розсміятися — такою смішною здавалася йому думка про просвічування лисини Андрія Антоновича. Проте, старий так просив, його очі так ласкаво поглядали, що Рома зрештою погодився:

— Ну, гаразд, Андрію Антоновичу. Тільки, розумієте, що це треба робити, щоб наші не знали. Ви приходьте до лабораторії, коли я працюватиму. Ми й зробимо. Але…

— Що таке? — збентежився Андрій Антонович.

— Я ж не можу вам сказати, що з того вийде. Отже, щоб потім мене не лаяли в разі чого…

Так виникла таємнича змова Роми з старим Андрієм Антоновичем. І ніхто з них навіть подумати не міг, які наслідки дасть майбутньому ця напівжартівлива змова. Проте, хіба не буває, що з якоїсь дрібнички, на яку з першого погляду й уваги звертати не варт, — виникає врешті не тільки щось важливе, а навіть грандіозне, велетенське відкриття?.. Хіба не відкрив геніальний Ньютон закону земного тяжіння завдяки тому, що перед ним з дерева впало стигле важке яблуко?.. Хіба не винайшов великий Уатт парової машини, спостерігаючи, як підстрибувала на скипілому чайнику кришка, підкидувана парою?..

Звісно, нам можуть заперечити, що все це, так би мовити, лише зовнішні причини великих відкрить та винаходів. Правильно, погоджуємося: перед тим, як Ньютон помітив своє яблуко, він зібрав у своєму мозку всі досягнення науки того часу. Яблуко лише штовхнуло його підбити розкішне «всього» у графі «здобутки колективного розуму» велетенської бухгалтерської книги культури людства. Так само було і з Уаттом — життя посувається невпинно, якби в цьому рядку випала з набору навіть найнеобхідніша літера, складач просто замінив би її іншою, такого самого значення. За Уаттом уже посувалися Стефенсон, що поставив його парову машину на рейки, і Фультон, який вмістив її на судні. Припустімо на мить, що Уатт вмер дитиною: хіба затримало б це розвиток техніки? Хіба спинило б це Стефенсона й Фультона?..

Ні. Знайшовся б хтось інший, хто винайшов би парову машину, можливо з невеличкою поправкою; цей «хтось» винайшов би парову машину, спостерігаючи вже не чайник, а, припустімо, закипілий казан, накритий покришкою. Проте, хіба це не те ж саме?..

Так само і в нас. Містеру-Пітерсу не спала на думку лисина Андрія Антоновича. Не задумалися про неї ні Олесь, ні Рома, ні Рая, ні навіть сам Іван Петрович. Але початковий поштовх все ж таки виник — від самого Андрія Антоновича. І тепер даремно б намагалися всі сили природи затримати вільний розвиток подій. Яблуко впало, кришка на чайнику почала підстрибувати, Рома одягнувся й пішов до лабораторії, навіть не уявляючи собі, яке велетенське яблуко він несе з собою, щоб упустити його слушної хвилини біля генератора.

До лабораторії Рома зайшов саме тоді, коли Містер-Пітерс гнівно розглядав розсипане по підлозі зерно й прогризений пацюками чувал. Помітивши Рому, він повернувся до нього:

— Маєш. Пліз, подивися. Пацюки ласували нашим просвіченим зерном. Це просто чорт зна що. Мало того, що ми розкидуємо дорогоцінний науковий матеріал. Мало того, що ми підгодовуємо огидних тварин. Та ти знаєш, що з цього може вийти?

Рома знизав плечима:

— Не знаю, та до мене це й не стосується. Я тут не працював.

— Мусиш знати. Дослідження, які провадились в Парижі, наочно довели, що зріст тварини збільшується, коли її годувати просвіченим продуктом. Ось що. Тварина здоровішає. Розумієш?

Рома розсміявся:

— Виходить, пацюків ми посадили на посилене харчування? Ну що ж, треба й пацюкам побувати в санаторії…

— Нема чого сміятися. З цього, знаєш…

Легкий стукіт у двері примусив його спинитися.

— Хто там? Увійдіть, — відгукнувся Рома.

Він поглянув до дверей — і зомлів.

На порозі стояла чорноока дівчина у білій косинці. Щоправда, сьогодні вона була вже не в червоній сукні а в білій з чорними ґратками, — та це аж ніяк не зменшувало її вродливості. Дівчина стояла на порозі, поглядаючи на Містера-Пітерса й Рому. І дивно, хоч обличчя її було цілком спокійне й серйозне, кожен, поглянувши в її очі, побачив би, що десь у тих дівочих очах сховалася весела, задерикувата усмішка.

— Що… що вам треба?.. — заїкаючись спитав Рома.

— Мене до вас директор, Данило Якович послав. Він каже, що ви збираєтесь нашу худобу просвічувати. Так от, з ким треба умовлятися?

Дівчина говорила цілком серйозно, а проте з її очей ось-ось готова була вистрибнути усмішка.

Рома зітхнув:

— Це… це ми просвічуватимемо. Ми… з цим ось товаришем, — показав він рукою на Містера-Пітерса.

— Ви? — перепитала дівчина, оглядаючи обох. — Гаразд. Так, от мені треба знати, хто матиме справу з нашими коровами, коли їх готувати тощо.

— А це… це, значить, вам доведеться допомагати нам просвічувати? — з надією спитав Рома.

— А хоча б і мені, хіба це не все одно?

Рома не витримав. Він з благанням підморгнув Містеру-Пітерсу і відповів дівчині:

— З коровами, знаєте, я працюватиму. Так, так, я. Дуже радий з вами познайомитися. Моє ім’я — Рома. А ваше?

Усмішка все ще ховалася в очах дівчини, коли вона стримано відповіла:

— Мене звуть Ганна. Дуже приємно.

Рома вклонився, потім вказав на Містера-Пітерса:

— Це наш бригадир — товариш Петро, а ми його називаємо Містер-Пітерс. То нічого, що така прикладка, він дуже хороший.

Містер-Пітерс із здивуванням подивився на Рому: чого це він так розійшовся?.. Проте, він і собі вклонився Ганні й поглянув на неї саме в ту секунду, коли вона сказала:

— Дуже приємно. Значить, я передам Тетяні, що з коровами буде працювати товариш Рома. А з курами?

— Про… пробачте, якій Тетяні? — збентежився Рома.

— Та нашій завідувачці молочарського господарства.

— А… а ви що ж? — розгублено не вгавав Рома.

— А я завідую птахівництвом. Я тут на практиці. Так хто ж буде з курами?..

От тепер з очей Ганни приснули промені сміху — веселого й задерикуватого. І кожному, хто бачив ці очі, хотілося тієї ж миті сміятися самому, такий чудовий був той сміх. Кожному, але не Ромі, що розгублено дивився на Ганну, кліпав очима й мурмотів:

— Ви… ви з курами… а з коровами мені… просвічувати…

Нарешті він кинувся до Містера-Пітерса:

— Слухай, я той… я помилився… я саме мріяв про роботу коло птахів… коло курей…

Проте, Містер-Пітерс безжалісно відповів:

— Може ти ще про щось мріяв, то твоя справа. А курей беру собі я, я ж виконав твоє прохання щодо корів?.. Ходімо, товаришко Ганно, подивимося. Ви покажете мені, які у вас тут є породи курей?

— Охоче.

І вони вийшли з лабораторії; Ганна приязно махнула Ромі рукою, але він не встиг навіть відповісти, бо Містер-Пітерс занадто швидко й щільно закрив за собою й Ганною двері. Рома зітхнув:

— І чого тільки я такий нещасний?.. У людей, як у людей: вони кохають, їх кохають… І все тече, і все гаразд. А тут… Хто там?..

У дверях показалося жовте обличчя Андрія Антоновича. Старий оглянув лабораторію, пересвідчився, що в ній, крім Роми, нікого немає і, щасливо усміхаючись, увійшов, старанно прикриваючи двері:

— Ну, ось, нарешті ніхто не завадить… голубе мій, починай!

Рома знов зітхнув. Проте, обіцянку треба було виконувати. Андрій Антонович уже сів біля столу, склав на животі руки й повернувся лисиною до генератора:

— Ти ж її як слід, — мурмотів він, — щоб узяло…

Рома не слухав його. Він автоматично ввімкнув генератор, перечекав поки не з’явилися фіалкові іскри — і скерував рефлектор на голову Андрія Антоновича. Той поворушився на стільці:

— От, от… Чую, теплішає…

— Та сидіть уже, не ворушіться. Бо можу обпалити, — суворо сказав Рома.

Він поглядав на стрілку годинника, розраховуючи:

— Якщо ми зерно просвічували слабим промінням тридцять секунд, то й голову треба просвічувати таким самим промінням не довше як… чорти його знають, як… а втім, мабуть сорока п’яти секунд цілком вистачить. Гаразд, хай буде сорок п’ять.

Годинник мирно відраховував секунди. З шипінням зривалися з антени іскри. Ось уже тридцять секунд… тридцять три… Андрій Антонович виявив ознаки неспокою:

— Ой, немов припікає…

І саме в цю мить Рома випадково поглянув у вікно. Він побачив: на дворі проходили Містер-Пітерс і Ганна, чорноока красуня Ганна. Вони весело про щось розмовляли, сміялися. Мабуть, Містер-Пітерс сказав щось дуже дотепне, бо Ганна розсміялася й махнула на нього рукою. Але Містер-Пітерс, замість спинитися, підхопив Ганну під руку й повів далі. Рома з одчаєм покрутив головою:

«У всіх, як слід… Ось Містер-Пітерс уже залицяється. А чого це він біля Ганни, а не я? Отаке моє циганське щастя…»

Чому саме «циганське» — Рома не встиг подумати. Бо Андрій Антонович підстрибнув, як м’яч і відкотився до дверей, схопившися за голову. Обличчя його було розлютоване, він кричав:

— Та що ти спалити мене хочеш?.. Ой!..

Стрілка годинника довела, що Рома трохи перебільшив термін просвічування, захопившись спогляданням у вікно та власними думками: просвічування тривало вже понад хвилину. Андрій Антонович притупцьовував на місці, аж стогнучи:

— Ой, не чую голови… ой, лихо моє…

— Почекайте, Андрію Антоновичу. Це не те… я… — розгубився Рома, підбігаючи до нього.

— Де там чекати… ой… обпалив усю голову, ой!

Але Рома вже опанував себе. Він розглядав лисину Андрія Антоновича так само спокійно і з такою самою цікавістю, як оглядав би перший-ліпший просвічений об’єкт. Більш того, не слухаючи Андрія Антоновича, Рома силоміць відтягнув його руки вбік, придивляючись до немов обпаленої шкіри. Рома обдивлявся голову — нарешті усміхнувся:

— Андрію Антоновичу, не лайтеся. Все гаразд.

— Як так гаразд, скажений ти хлопець?

— Навіть більше, ніж просто гаразд, — продовжував Рома, — підійдіть ось до дзеркала, подивіться.

Поклавши руки в кишені, Рома гордовито дивився, як Андрій Антонович, охаючи й стогнучи, підійшов до дзеркала; як він придивлявся до свого виображення в дзеркалі, повертаючись то праворуч, то ліворуч. Дивно, але Андрій Антонович уже не стогнав.

У дзеркалі яскраво видно було, як потемнішали довгі пасма до того сивого волосся, що звисали з лисини. Та й лисина втратила колір жовтуватої слонової кості, вона покоричнявішала. Навіть не доторкаючись до неї рукою, можна було помітити, що шкіра вкрилася м’яким ніжним пушком. Це було щось подібне до найм’якшої шерстки молодого кроля. Коричневий пушок укрив геть всю лисину, він пробивався навіть старим волоссям, надаючи лисині дивного вигляду.

Рома гордо кашлянув:

— Гм… а ви ще лаялися, Андрію Антоновичу.

Старий повернув до нього радісне обличчя. Дивно, але здавалося, що зморшок на ньому поменшало, ніби шкіра якось розгладилася. Андрій Антонович підійшов до Роми, гаряче потиснув йому руку:

— От, це дійсно… спасибі! Тепер і я розумію.

Це були якісь неясні слова, видно було, що старий не знаходив потрібних йому слів, плутаючись і посміхаючись, і Рома зрозумів це:

— Гаразд, гаразд, Андрію Антоновичу. Приходьте іншим разом, ми ще просвітимо… Та ви не хвилюйтеся… Ні, ні, якщо ви вже хочете одягти цю вашу шапку, то перед буде в ній зовсім з іншого боку… ага, от тепер так. Бувайте, бувайте!

Старий ніби очманів з радості. Він вийшов з лабораторії, знов повернувся, хитро підморгнув Ромі — «еге, мовляв, еге…» — і лише після того остаточно зник. Рома ще раз усміхнувся, але відразу ж знов посумнішав, згадавши про Ганну. Він сів біля вікна, обперся на руку і задумливо дивився на двір.

Там йшла робота. Робітники проносили чували з зерном, ось провезли велику сівалку, в напрямі до майстерні — мабуть, щось ремонтувати. Проїхав віз, укритий лантухом. Десь голосно проспівав півень.

Низенька, кремезна жінка пройшла повз вікно. Вона повернула до Роми широке червоне обличчя, подивилася на нього маленькими очима, що немов родзинки сиділи над щоками, як у тісті, що добре зійшло. У погляді її помітно було цікавість. Вона поправила хустку, подивилася вбік; потім погляд її знов повернувся до Роми.

«Тю, що за пампушка така, — подумав Рома, — та ще й придивляється», — і він змінив позу, поглядаючи тепер у протилежний бік, ніби зацікавившись чимсь.

Жінка пройшла далі. Оглянулася. Немов згадавши про щось, вона повернулася й швидко пішла назад. Вона ніби вивчала Рому, ласкаво на нього поглядаючи. Рома сидів нерухомо. І ось він почув улесливий голос;

— Пробачте, товаришу, чи не ви будете товариш Рома?..

Так, кремезна жінка стояла під вікном, з приємністю дивлячись на Рому, трохи відкривши рота і чекаючи на відповідь.

— Так, це я, — примушений був погодитися наш герой, — а що?

— Мені казали, що ви будете з коровами у нашому радгоспі працювати, — продовжувала жінка, — і що вам треба все про них узнати. От я…

Рома широко відкрив очі:

— Так, виходить, ви будете ота сама Те… Тетяна?

— Ага, вона сама, — радісно погодилася жінка, — Тетяна Гарбузенкова, вона сама. А вам, товаришу Ромо, вже говорили про мене? Ах, я й не знала…

Жінка зашарілася, вона, кокетуючи, прикрила рукою очі. Але вони з інтересом виглядали спід її товстих пухких пальців.

«Ну й тітка, — подумав Рома, дивлячись на Тетяну, — мабуть, така маху не дасть».

— Слухайте, товаришу Тетяно Гарбузенкова, — вимовив він уже голосно, — я ще не знаю, чи я буду з коровами працювати, чи не я. Вам, знаєте, скажуть. Пробачте, мені зараз дуже ніколи.

І він повернувся до кімнати, якраз устигнувши побачити Містера-Пітерса, що входив до лабораторії в супроводі Ганни й Данила Яковича. Вони продовжували почату розмову:

— Добре, добре, вері вел, — казав Містер-Пітерс, — тільки майте на увазі, що вам доведеться уважно послухати. Це, знаєте, така галузь, що досить пропустити одну якусь дрібничку — і далі вже все буде незрозумілим.

Данило Якович махнув рукою:

— Знаю я твої дрібнички й приклади. От, шкода, Ганни не було, коли ти завів свою лекцію.

— Яку лекцію?..

— Та я одного разу був не те, щоб не повірив, — засміявся Данило Якович, — а так, просто висловив трохи сумніву. То він як налетить на мене, як почне сипати, наче з мішка… ледве спромігся я втекти від нього. Заговорить, їй право, заговорить він тебе, Ганно.

— Нічого я не боюся, — Ганна весело усміхнулася, — воно мені здається дуже цікавим. Правда, Містер-Пітерс?

— Ого, — відгукнувся той, — я думаю. А якщо мені пощастить збудувати відрядника та приймач, щоб приймати зображення, от тоді побачимо, що заспіває Данило Якович. Мабуть, сам перший прибіжить просити: будь ласка, мовляв, ліквідуйте мою неписьменність!..

Данило Якович замислився. Він потер собі ніс, потім вухо, оглянув Містера-Пітерса з ніг до голови, немов прицінюючись до нього. Далі він подивився на Рому, що мовчки прислухався до розмови. І нарешті відповів, тепер уже цілком серйозно:

— Щодо техніки, то мені поки що цього не треба. Я люблю, щоб усе йшло по порядку. Ти от краще розкажи нам, що всякі там учені, ну, наукові працівники, чи як там, що вони встигли зробити досі.

— Та ми краще зробимо, — засміявся Містер-Пітерс.

— Е, ні, те, що ти з хлопцями зробиш, ми побачимо. А от цікаво знати, що саме до тебе зроблено. От що. А ми тоді порівняємо все. Розумієш — щоб було чим його контролювати, — підморгнув Данило Якович Ганні, — а то він зробить тут те саме, що до нього робили, а нам скаже що це він винайшов, хе-хе!..

Містер-Пітерс зовсім готовий уже був образитися й спалахнути, вибухнути гнівом. Але, побачивши веселу усмішку Ганни та лукаве обличчя Данила Яковича, він вирішив прийняти цю образу як жарт. Тому він повернувся до Роми:

— Бач, як у роботу беруть. Ти не думай, що це тільки мене самого. Це й до тебе стосується, і до Олеся і до Раї.

— А що? — перепитав Рома.

— Щось на взірець соцзмагання хочемо влаштувати. Виходить, що працюватимемо ми бригадами. Олесь коло зерна, ти з товаришкою Тетяною…

Рома закашлявся так сильно, що аж почервонів. З Тетяною… З Тетяною Гарбузенковою… З отією кремезною жінкою — працюватиме Рома… От, коли не везе, то й справді нічого не виходить!

Але Містер-Пітерс спокійно говорив далі:

— Ти з товаришкою Тетяною коло корів. Вона тут головна начальниця в цій справі. А ти якраз любиш сметану, га?

— То попоїси, — засміявся Данило Якович, — наша Тетяна Гаврилівна такої тобі дасть, якої ти ще ніколи не їв…

Що залишалося Ромі зробити, як не спробувати витиснути на обличчя щось подібне до слабенької усмішки? Він так і зробив.

— Рая буде коло кролів. І їй знаходиться помічник. Я особисто беруся за курей з Ганною…

— Гм, — спробував висловити своє ставлення до цього Рома.

— Ти не гмикай — суворо обірвав його Містер-Пітерс, — а слухай, от усі ці бригади й виходять на соцзмагання — хто досягне найкращих наслідків. Розумієш, андерстенд-ю?.. А для початку, щоб для всіх було ясно, ми влаштуємо невеличку розмову, бесіду, чи як там…

— Про вплив ультракоротких хвиль на живі істоти, — додала Ганна.

— Правильно, — ствердив Данило Якович. — От, збирайтеся всі по обіді в мене. Тільки акуратно, не запізнюватися. Хай ваші приходять, а я своїх зберу.

Отак і було досягнуто погодження про соцзмагання в роботі навколо ультракоротких хвиль у радгоспі «Перемога». Все розгорталося як слід. І тільки Рома тоскно думав:

«Соцзмагання… це, звісно, дуже добре… Але… але… наскільки краще й приємніше було б змагатися в одній бригаді з дівчиною, якій в момент перемоги можна було б сказати ці чудові слова «ай лов ю»…

Кого саме Рома розумів під словами «дівчина» — нам невідомо. Але ми певні, що не Тетяну Гаврилівну. Ні. Проте, і в цьому випадку можна було побачити вплив Містера-Пітерса навіть на Рому. Адже — чому б Ромі не вживати простого «я кохаю вас» замість чужоземного — «ай лов ю»? Як бачимо, з цього погляду справа трохи ускладнювалася…