Чудесний генератор

2. З'ЯВЛЯЮТЬСЯ ФІАЛКОВІ ІСКРИ

Тим часом Містер-Пітерс сердито доводив щось Ромі:

— Ти знаєш, хто ти? Ти — фуул, ось хто. Фуул!

Рома несміливо поглянув згори на свого сердитого товариша. Вони йшли вулицею, Містер-Пітерс вирішив зайти до радіокрамниці — йому щось треба було купити. Рома йшов за компанію.

— А що воно таке — фуул? — перепитав Рома.

— Це означає — дурень. Зрозуміло? Ось що, — була енергійна відповідь.

Після цього обидва ступали метрів із сто мовчки.

Було хороше, справжнє літо. Сонце, гаряче південне сонце поливало землю сухим окропом свого жагучого проміння, в якому змішалися, мабуть, і довгі, і короткі, і ультракороткі хвилі. Мільйони й більйони кіловатів сонячної енергії лилися на землю, що, розкинувшись, невпинно вбирала в себе цей розкішний подарунок. З моря ніжними подувами ласкав місто легенький вітерець. Товариші йшли мовчки. Нарешті, Рома спитав:

— Але, все-таки, що воно таке було?

— Що?

— Ну, з тим провідником. Адже я знаю: щоб розтопити таку паличку міді, треба пропустити крізь неї сотні, якщо не тисячі, амперів. А в нас усього ж вісім амперів. Як же воно так, га?

Містер-Пітерс сумлінно скрутив нову цигарку, запалив її, і лише по тому відповів:

— Якби ти, Ромо, був чимсь іншим, а не якимсь нещасним харчосмаком, то й сам зрозумів би все.

— Але…

— Не алекай, а слухай. Звісно, щоб розтопити таку мідну паличку, треба було б сотні амперів. Проте — це тоді, коли б ми розтоплювали її звичайним струмом. Але — який струм у нас? Пліз, скажіть, будь ласка.

— У нас… у нас струм змінний, високочастотний.

— Вері-вел, май бой. Дуже добре, хлопчику. А високочастотний струм як тече провідником? Він тече лише його зовнішньою поверхнею. І що більша частота, то тоншим шаром тече струм по провіднику. Англійці називають це «скін-ефект», ефект шкірки. Ну, ось, уяви собі, що наш струм потік найтоншим, просто неможливо тоненьким шаром по провіднику. Вийде, що наші вісім амперів підуть уже не товстою паличкою, а найтоншою дротинкою? Ну?..

Рома зітхнув:

— М-да, зрозуміло. Для такої дротинки вистачило б і не вісім амперів, а в десять разів менше… Але, Містер— Пітерс, все’ дно, це дуже неприємна історія.

Містер-Пітерс усміхнувся:

— Я й не казав, що приємна. Проте — краще б тоді вже знати все, що стосується до радіотехніки. Хав-ю-мін? Як ти гадаєш?

Але Рома не встиг відповісти, бо вони увійшли до крамниці.

Містера-Пітерса зустріли тут з пошаною. Продавець уважно вислухав його замовлення і обіцяв виконати його завтра ж таки. Цим і закінчилися відвідини крамниці: адже — хіба ж можна колись купити у радіокрамниці відразу те, що потрібно радіоаматорові?..

Назад товариші йшли повільніше. Містер-Пітерс розвивав Ромі свої думки щодо генератора. Рома йшов, похитуючись, як і завжди: руки він заклав назад — і тому був ще більш схожий на жердину. Містер-Пітерс говорив:

— Найбільше наше з тобою лихо — що в нас лише один генератор. От і доводиться всім у чергу працювати. Бо його потужності вистачає лише на одну касету. Розумієш, андерстанд-ю?.. От, сьогодні, наприклад. Я зовсім уже вихопив у всіх вас можливість працювати поза чергою цілий день — завдяки тому, що ти розтопив ту паличку, вдавав би, що лагоджу генератор, а тим часом працював би…

— Завжди знав, що ти шахрай, — гірко промурмотів Рома, — але ніколи не думав, що ти будеш соромити мене для того, щоб викраяти собі зайвий час.

— Дурний, а як же інакше? Проте, не в тому справа. Все було як слід. Та ось Рая сказала, що не поїде на човні…

— Якому човні?

— Хіба я сказав — човні? Нічого подібного. Я хотів сказати, що Рая сказала, що вона просить, що б я… тю, заплутався! Одне слово, довелося дати попрацювати Раї. А за нею Олесь вистрибнув. І пішло, і поїхало…

— Так що ж ти хочеш?

— А я хочу збільшити потужність нашого генератора. От, уяви собі, що він у десять разів потужніший. У сто разів потужніший.

— Так я тобі й повірив.

— А ти уяви. Ще Ленін сказав, що для вченого фантазія просто необхідна річ. Де ж твоя фантазія? От, уяви собі: в сто разів потужніший. Він живить не одну, а двадцять п’ять, не малу, а великі касети. І працюємо ми всі разом. Розумієш? І не сперечаємося зовсім. І Рая не буде нікого обманювати…

— А хіба вона обманювала тебе?

— Та нічого подібного. Звідки ти взяв?.. Але всього цього ще мало. Ну от, не задовольняє мене наша робота.

— Чому? — відверто здивувався Рома.

— Тому, що з такими самими хвилями провадять роботу і інші наукові працівники. Всі, як зговорилися, вивчають діапазон від десяти до двадцяти п’яти метрів…

— А в нас же коротші. Ми працюємо на три-чотири метри…

— Невже? А я й не знав… Що ти кажеш?.. — з глузуванням перепитав Рому Містер-Пітерс. — Невже такі короткі?

Рома мовчав. З Містером-Пітерсом, коли він був у такому запалі, не можна було сперечатися.

— Так от, голубе мій. — говорив далі Містер-Пітерс вже трохи спокійніше, — мене це не задовольняє. Я хочу працювати на хвилях порядку сантиметрів, а не метрів…

— Що?..

— Сантиметрів кажу. А може — і міліметрів. Розумієш?

Рома покрутив головою: це вже було занадто. Міліметрові хвилі!.. Але Містер-Пітерс продовжував:

— Уяви собі: генератор у сто разів потужніший від нашого теперішнього. Так?

— Так.

— Хвиля коротша у неймовірну кількість разів. А ти знаєш, як змінюється не лише активність, а й взагалі властивості ультракоротких хвиль, коли збільшувати їх частоту? Ні чорта ти не знаєш. Та такими короткими хвилями, як міліметрові, я думаю, можна справжні чудеса робити.

Рома аж здвигнув плечима: от розійшовся!

— Та такими хвилями я беруся мотори спиняти, хвороби лікувати, шкідників убивати за частинку секунди… енергію пересилати на віддаль… що хочеш, зроблю… ой, яка краса буде! Прекрасна картина, вері бьютіфул…

— Знов «фуул»? — з докором перепитав Рома, що вчув лише останні півслова.

— Та ні. Не фуул, а бьютіфул, що означає — «чарівно».

Вони вже йшли східцями будинку, де містилася лабораторія. На порозі їх зустрів Олесь:

— Ну, хлопці, я своє закінчив. Просвітив цілий чувал пшениці, на посів вистачить. Цим закінчую просвічування сухого зерна, завтра беруся до вологого. Здорово? Та чого ж ви не відповідаєте? Містер-Пітерс? Ромо?

Містер-Пітерс гордо пройшов повз нього, не помічаючи на своєму шляху таку дрібну річ, як якийсь Олесь. Рома поглянув на Олеся і відповів, старанно вимовляючи слова:

— Сину мій, ми втомилися і нам немає часу розмовляти з тобою. На нас чекають справи.

І він пройшов далі, гордо, як і Містер-Пітерс, тримаючи голову. Олесь подививсь їм вслід, похитав головою і сказав:

— Щось вони затіяли. Ну, гаразд, треба буде постежити. Раю, чи скоро вже ви? Можна подумати, що у вас не кроль, а цілий слон…

Рая не відповідала. Олесь сів на східцях, вийняв з кишені газету й почав її читати: більш не залишалося нічого.

А Містер-Пітерс і Рома крокували далі. Вони зазирнули до кімнати, де мала звичку сидіти в кріслі Рая: в кімнаті не було нікого. Рома поглянув на Містера-Пітерса. Містер Пітерс поглянув на Рому. І обидва пройшли далі, до лабораторії.

Так, Рая була тут. Вона весело оглянулася на них і, запираючи двері клітки, де вже сидів кроль, сказала:

— Як чудесно сьогодні працює генератор. Просто надзвичайно. Містер-Пітерс, як я вдячна. Ромо, ви чудесний хлопець!

Товариші стояли, нічого не розуміючи. Рая, на ходу поправляючи складки халата, підбігла до них:

— Містер-Пітерс, ви золото. Ромо, вам просто ціни немає.

Вона усміхнулася, ще раз глянула на клітку з кролем і вибігла з кімнати. Рома поглянув на Містера-Пітерса:

— Що це таке?

Містер-Пітерс махнув рукою: мовляв, жінка — отже чого запитувати, все одно не зрозумієш ніколи. Найрозумніше, що міг зробити Рома, це — погодитися з ним.

Тим часом Містер-Пітерс оглядав генератор, уважно придивляючися до кожної його деталі, немов він уперше бачив усю конструкцію. Він мов перевіряв кількість гвинтів, рахуючи їх швидкими помахами пальця; очі його слідкували за вигнутою дугою контура самоіндукції; руки спішно обмацували поверхню касети, любовно доторкуючись до неї. Рома, що встиг сісти на свій маленький стілець, із здивуванням стежив за Містером-Пітерсом. А той дістав уже свою кишенькову книжку, розкрив її, знайшовши потрібні сторінки, — і тепер переводив очі з тих сторінок до генератора й назад, нібито порівнюючи те, що було записано на сторінках, з дійсним розміщенням деталей.

На столі лежав чистий аркуш паперу. Містер-Пітерс накинувся на нього із жадібністю божевільного, що тільки й мріяв про такий папір. Швидко-швидко він почав щось записувати на ньому, рисувати якийсь складний рисунок. Про Рому, він, здавалося, забув.

Нарешті, Рома не витримав:

— Містер-Пітерс, — звернувся він до нього, — Містер— Пітерс! Як ти думаєш, чи існую я на світі? І взагалі, чи гадаєш ти колись звернути увагу на мене?.. Що ти робиш, хотів би я знати?

Внаслідок цього пристрасного монологу Містер-Пітерс глянув все-таки на Рому. А поглянувши, кивнув головою, немов би хотів сказати — «зачекай, я зараз!» І справді, через кілька хвилин олівець його перестав бігати, Містер— Пітерс глибоко зітхнув і пробурчав:

— Як шкода… ах, яка неприємність, хав-бед… а втім, Ромо, чи не хочеш ти мені допомогти?

— З радістю. Тільки не знаю, як саме.

— Будеш виконувати те, що я тобі говоритиму. Га?

— Гаразд.

— Слухай. Треба ось що…

Раптом Містер-Пітерс знов замовк. Здавалося, в нього майнула нова думка. Через хвилину, він вигукнув:

— Три чорти й одна відьма! Зроблю з тебе зрештою грамотного радиста. Витрачу час, а зроблю. Слухай, чи розумієш ти, чим саме відрізняється наш відрядник, наш генератор, від звичайного?

— Н-не зовсім, — непевно відповів Рома.

— Слухай. Коли-небудь був у тебе хоч якийсь приймач?

— Був, але…

— Почекай.

Містер-Пітерс, мов хижак, ухопив Рому за плече й потяг його до генератора.

— Слухай сюди, — загрозливо сказав він, — слухай. Чи знаєш ти, що таке контур? Контур настроювання? Мовчиш? Не знаєш?.. Теж мені, сучасна людина… Контур настроювання — це комбінація ємності і самоіндукції. Це комбінація конденсатора й котушки. Але — якої котушки?.. Ти бачив у своєму приймачі котушки? Ага, нарешті помічаю, що ти хоч що-небудь бачив у своєму житті. Так ось, то були котушки з багатьма витками — сто, двісті, триста витків. Що більше витків, то більша й самоіндукція. Що більша самоіндукція, то менша частота змінного струму, на яку ця котушка настроєна. Ай, навіть соромно говорити все це…

— Чому?

— Тому, що за наших часів усе це знає перший-ліпший піонер, який, безумовно, робив собі детекторний приймач. Ну, гаразд. Нам потрібна дуже велика, дуже висока частота. Значить, нам треба дуже мало витків. Скільки, як ти думаєш?

— Н-не знаю… Може — п’ять?.. Три?

Містер-Пітерс презирливо махнув рукою:

— П’ять або три витки дадуть просто короткі хвилі. А нам потрібні ультракороткі. І котушка нам потрібна приблизно піввитка. Розумієш?

— Піввитка?..

— Так. І ні на один градус більше. А чому у нас багато втрат?.. Чому ми не можемо працювати на повну потужність? Чому ми не можемо настроюватися на першу-ліпшу завдану високу частоту? Га?

Мовчання. Рома сховав очі, опустивши їх додолу.

— Тому, що у нас самоіндукцією служить, крім нашого піввитка, ще кожен міліметр наших провідників. Та й цього ще мало: за нашою старою схемою, старим принципом добування ультракоротких хвиль, — ми не зможемо все одно одержати таку потужність, яка нам потрібна. Томсонівський контур тут непридатний.

— Який?

— Томсонівський, кажу. Ну, оцей, що складається з ємності та самоіндукції… тю, та хіба не тобі я весь час з’ясовував, що таке контур? Ой, лихо моє з такими помічниками!

Він махнув рукою.

— Слухай, нещасне створіння. Слухай! Томсонівський контур — геть. І весь старий принцип — геть. Котушку, ємність, стару лампу — до біса. І переходимо на цілком нове. Розумієш — цілком нове. Переходимо на…

Містер-Пітерс зробив паузу — і закінчив:

— На ефект магнетрона. От!

Очі його блищали, обличчя палало, мов у гарячці.

— Слухай, слухай уважно. Це ж надзвичайно просто, геніально легко. Ну, от ти знаєш, що в лампі з катода, з волосини розжарення до анода тече струм високої напруги? Електрони відриваються від катода й мчать до анода. Це нормальна картина. А коли ми поставимо катод і анод у магнітне поле? Що тоді?

Рома скромно мовчав. Але Містер-Пітерс і не чекав на відповідь:

— Тоді електронам буде не вільно мчати до анода. Якщо ми дамо досить потужне магнітне поле, то вони, електрони наші, навіть не долетять до анода, а впадуть знов на катод. Ага?

Рома підняв очі: що ж, мовляв, з цього?..

— Нещасний! Якщо ми змінюватимемо потужність магнітного поля, то в нас струм між катодом та анодом то виникатиме, то зникатиме. А це й будуть коливання високої частоти. А взявши їх гармоніку, ми дістанемо ще більшу частоту…

Рома не витримав і позіхнув. Його голова готова була луснути. Стільки електро— і радіотехнічної премудрості сприйняти відразу він не був спроможний. Мабуть, його позіхання висловило це зовсім недвозначно: Містер-Пітерс безнадійно скривив обличчя.

— Нема з тобою про що говорити, обивателю ти нікчемний… От, коли зроблю, тоді подивишся. Рота роззявиш від здивування. А тепер — досить розмов. Треба робити. А ну, починай. Щоб через півгодини від нашого генератора не залишилося й згадки. Будуймо новий..

— Містер-Пітерс, а коли не вийде?

— Боягуз! Нещасний опортуніст! Не може не вийти. Починаймо!

Так почалися події нової великої ери, яку сміливо можна було б назвати «ерою винаходу Містера-Пітерса». Бо дійсно, ця ера, почавшись майже з жартівливої розмови Містера-Пітерса з Ромою, розгорнулася далі в сліпучий феєрверк нових нечуваних винаходів і відкрить. Аркуш паперу, що на ньому зробив свій поспішний рисунок Містер-Пітерс, разом з його записною книжкою, — мусіли ввійти до числа найдорогоцінніших речей в музеї розвитку нової техніки.

Проте, не будемо попереджати події, хай розвивається все своїм шляхом. Наша ж роль — лише спокійно, стримано й об’єктивно занотовувати все чисто, що стосується до цієї дивної історії, цих надзвичайних подій, цього неймовірного ланцюга фактів.

З того моменту й до пізньої ночі Містер-Пітерс та Рома перероблювали генератор. І Рома, захоплений вкрай роботою, повіривши у велетенську вагу й роль цієї роботи, вперше за весь час дослідів у цій лабораторії більш-менш спокійно дивився, як Містер-Пітерс невимушено з’їв більшу половину його просвітленого м’яса і запив просвітленим молоком. Більше того, Рома й собі зробив так, бо відчував зрештою голод. А Містер-Пітерс ще й мурмотів:

— Друже мій, їж, пий. Не в цьому м’ясі, не в цьому молоці щастя. Ми з тобою ще просвічуватимемо тонни м’яса і озера молока. Дай тільки налагодити генератор. Гори м’яса і моря молока. Еверести, Гаурізанкари м’яса, Ніагари, Атлантичні океани молока… ха, просвічуватимемо скільки завгодно!

Вони працювали, не відриваючись і на хвилину. І навіть коли до лабораторії зайшли й принесли з собою гострий і радісний запах морських хвиль, червоного сонячного заходу і свіжого солоного вітру Олесь і Рая, — навіть тоді Містер-Пітерс з Ромою не поглянули із заздрістю на Олеся та з побожністю на Раю. Вони були надто зайняті. Олесь спитав:

— Що це буде?

— Бачиш, переробка — і все, — відповів Рома.

Рая підійшла ближче. Вона помітила на столі рисунок, зроблений на аркуші паперу Містером-Пітерсом, і схилилася над ним. Містер-Пітерс бачив це — і нічого не сказав, хоч раніше він неодмінно зауважив би навіть Раї, що заглядати в чужі рисунки не слід.

Олесь закурив і спокійним поглядом втомленого фізкультурника поглядав на роботу коло генератора. Рая крутилася ближче: її, очевидно, зацікавила робота. А втім, годі було чекати навіть Раї, що на неї сьогодні звернуть увагу. Зрештою, вона вийшла геть. Через п’ять хвилин подався й Олесь. А ще через годину Рома відчув, що в нього вії немов намащені густим клеєм. Раз заплющившись, вони не виявляли ані найменшого бажання розплющитися знов. Він куняв, аж доки Містер-Пітерс помітив це.

— Іди спати, — суворо наказав він, — іди. Ти мені сьогодні все’ дно більш не потрібний. Я закінчу сам.

І Рома пішов. Містер-Пітерс залишився на самоті. Він працював невпинно, дозволяючи собі тільки скрутити цигарку та запалити її. Він мурмотів собі під ніс і наспівував щось остаточно невиразне; проте, ніхто не міг би його запевнити, що це була не чудова пісня. Так ішли хвилини й години. Чути було лише рівномірне чохкання форвакуумного смоку; та перед очима конструктора полискувало скло Лангмюїра.

Перед Містером-Пітерсом потроху, повільно зростала на столі дивна, своєрідна й небачена досі конструкція. Посередині височіла велика й довга скляна лампа. Власне, лише умовно цю споруду можна було називати лампою. Правильніше було б сказати — скляний довгий балон. Навколо дивної лампи звивалися вибагливі плетива мідних котушок, химерних збитків, блискучих конденсаторів. На столі прикріплений був великий реостат — змінювати напругу. А сама дивна лампа стояла на якомусь складному пристрої, що давав змогу повертати її навколо її осі.

Містер-Пітерс уважно оглянув лампу. В середині її видно було довгий коритоподібний анод — зігнуту металеву пластинку, що йшла вздовж лампи. Рівно посередині вздовж аноду простяглася товста волосина — це був катод, волосина розжарення. Спіральна сітка, найтонше мереживо з мідної дротинки, — обвивала нижню частину лампи. Вона мусіла створювати потужне електромагнітне поле. Коливання за розрахунками Містера-Пітерса мусіли з’являтися проміж двома краями коритоподібного аноду. Сам же анод служив і рефлектором: він віддзеркалював від себе щойно створені коливання й надсилав їх простим струменем, жмутом куди треба було експериментаторові.

Генератор, побудований на використанні ефекту магнетрона, був майже готовий. Залишалося перевірити живлення, спад напруг тощо…

… А тоді, коли крізь розчинене вікно вже не доносилося жодного звука, бо місто спало передранковим сном, коли остаточно приліг пил на вулиці і повітря стало свіже й запашне, — тоді Містер-Пітерс, прикрутивши останню гайку й перевіривши востаннє схему, запалив цигарку й з тремтінням натиснув на важіль рубильника.

Щось загуділо, затріщало. Почулося знайоме шипіння. Проте, воно було гучніше. Лампи сяяли. Прилади показували нормальний хід струму, нормальну його течію. Залишалося перевірити частоту. Але це треба було робити трохи згодом, коли остаточно стабілізується робота цілої установки. Містер-Пітерс відкинувся на спинку стільця і, випускаючи густі клуби диму, замислився.

І саме тепер відчув, як він втомився. Це ж не жарт — простояти за конструюванням відрядника півдоби, не сходячи з місця й виконуючи водночас функції — винахідника, конструктора, монтажника, слюсаря, приймальної комісії і експериментатора. Містер-Пітерс поглянув ураз важкими очима на генератор. Усе йшло як слід. Залишалося ще приблизно дві-три хвилини для перевірки. Містер-Пітерс відчув як його голова хилиться вниз, як помалу обертаються всі речі, вся лабораторія навколо його стомленого мозку. Він приплющив на хвилину, тільки на одну малесеньку хвилину очі. Адже можна й так просидіти ще дві-три хвилини. Так навіть зручніше очам, вони відпочивають…

Проте, Містеру-Пітерсу не пощастило спокійно просидіти цей час. Тривожне шипіння разом із тріском примусило його нервово розплющити очі й поглянути на генератор. Все було як слід, коли не рахувати… коли не рахувати оцієї світлової плями на столі коло лампи, та дивного офарбування самої довгої і великої генераторної лампи. Замість залишатися блакитнуватою, вона нестерпно сяяла тепер сліпучим фіалковим сяйвом. І з товстої мідної дуги контурного піввитка над нею зривалися одна по одній довгі фіалкові іскри. Вони зривалися з півдуги, повільно пливли в повітрі і так само повільно мов розчинялися в повітрі не далі, за метр від мідної дуги.

Містер-Пітерс схопився на ноги. Втоми його як не бувало. Він розгублено дивився на це дивне видовище, не знаючи, як його пояснити. А іскри все так само відривалися від мідної дуги, пливли в повітрі й танули. Ніщо не змінювалося, очевидно — генератор стабілізувався.

— Але — що це таке? Що за іскри? Ват із тзіс? — прошепотів Містер-Пітерс.

Відповіддю йому було шипіння генератора та легке потріскування фіалкових іскор. Немов щось згадавши, Містер-Пітерс прожогом кинувся до вимірчих приладів. Тремтячими пальцями він записав показники, зробив підрахунки — і зблід: виходило щось неймовірно успішне. Виходило, що… ні, треба ще раз перевірити!..

Але й дальша перевірка привела до тих самих наслідків. Генератор стійко працював на ультракороткій хвилі — але якій саме?.. Такій хвилі, якої не щастило ще діставати майже нікому. Містер-Пітерс не вірив своїм очам, але — вимірчі прилади твердо говорили: генератор випромінював хвилі довжиною близько три сантиметри.

Три сантиметри!..

Непевним рухом Містер-Пітерс повернув ручку конденсатора. І відразу змінився тон шипіння й тріску. Він став нижчим, Містер-Пітерс знов підрахував показники приладів. Тепер генератор випромінював хвилі довжиною п’ять сантиметрів.

— Неймовірно, — шепотіли губи Містера-Пітерса, — щоб генератор з такою легкістю змінював частоту на таких нечувано коротких хвилях…

Він повернув ручку конденсатора у другий бік. Шипіння й потріскування знов змінило тон, тепер він став вищим. Прилади відзначили зміну довжини хвилі до п’яти… трьох… одного міліметра.

«Але при такій велетенській частоті хвилі мають віддзеркалюватися цілком від мого металевого рефлектора-анода», — подумав Містер-Пітерс. Так, прилади показали відсутність хвиль за рефлектором і, навпаки, хвилі концентрувалися там, куди віддзеркалювалися вони від рефлектора.

Містеру-Пітерсу хотілося танцювати, співати: перемога. Перемога — та ще яка. Нечувана перемога!.. Де ж той Рома? Де Олесь? Де, зрештою, Рая? Чому немає нікого тут зараз, у хвилини його свята?..

Здалека з вулиці почувся шум автомобіля. Мабуть, їхав якийсь нічний ваговіз — неспішно, повільно, чмихаючи й кашляючи старим мотором. Містер-Пітерс стрепенувся: божевільна думка виникла в нього. Він швидко посунув стіл ближче до вікна, підійшов ззаду до генератора і спробував точно розрахувати, на яке місце потраплять віддзеркалювані від рефлектора коливання. Виходило, що якраз на середину вулиці. Містер-Пітерс обережно взявся за ручки пристрою, на якому стояла лампа, повільно обернув її так, що анод був тепер скерований через вікно прямо на вулицю — і почекав.

Тим часом гуркіт автомобіля наблизився. Користуючись з того, що в лабораторії була напівтемрява, Містер-Пітерс висунувся з вікна й глянув ліворуч, туди, звідки наближався автомобіль. Так, це була стара машина, мабуть — з магнето. Містер-Пітерс відкинувся назад до кімнати, усміхнувся і потер руки. Він трохи хвилювався.

Автомобіль наближався. Це був ваговіз, навантажений якимись ящиками; поруч із шофером сидів і дрімав робітник. Автомобіль посувався повільно, якраз серединою вулиці.

Секунди тягнулися для Містера-Пітерса, як хвилини. Але ось автомобіль так само неспішно доїхав до того місця, де, за підрахунками Містера-Пітерса, концентрувалися промені. І тієї ж секунди змовкло його чмихання. Мотор спинився. З похололим серцем Містер-Пітерс чув, як вилаявся шофер, сказавши щось про якусь бензину, як шофер поліз під капот мотора, як він щось наказував робітникові. Автомобіль стояв, шофер не міг пустити мотор… І так само не міг він здогадатися, що справжня причина його зупинки міститься за вікнами другого поверху цього сонного будинку, звідки (лише дуже прислухаючись, можна було розібрати це) доносилося тихе шипіння…

Зрештою, через кілька хвилин Містеру-Пітерсу стало соромно: люди працюють, десь чекають на цей вантаж, шоферові, мабуть, треба виконати свою норму перевозів… а він тут пустує, як хлопчисько, затримує машину. Ні, цього робити не можна.

Містер-Пітерс ще раз висунувся з вікна. Він гукнув:

— Гей, товаришу!

Шофер підвів голову:

— Що таке?

— Вам не завадило б прочистити свічку першого циліндра. Тоді й поїдете. Правда, правда, в мене самого таке ще на фронті траплялося. Ця, знаєте, чортова свічка завсіди отак…

Шофер недовірливо поліз знову під капот, до свічки. Тим часом Містер-Пітерс за одну мить зсунув убік екран. Шофер почистив свічку, на якій, природно, незалежно від всього іншого назбиралося досить бруду. Потім він поставив її на місце, запустив мотор, що запрацював як і завжди — і поїхав, здивовано поглядаючи на вікно лабораторії: дивна, мовляв, людина, що згори бачить, чому спинився мотор!..

А Містер-Пітерс щиро сміявся. Він реготав на всі голоси — і тоненько, і товсто, і заливчасто, і переривисто. Він сміявся — і пританцьовував, зображаючи якийсь дивний танок. Він пританцьовував і поглядав щасливими очима на генератор, на фіалкове сяйво його ламп, на синьо-зелене світло газотронів, на фіалкові вогняні іскри, що зривалися з мідної дуги і розтавали в повітрі. Але найщасливіші погляди Містер-Пітерс кидав на папір на столі, на папір, де було записано перші його розрахунки частоти:

— від одного міліметра

— до десяти сантиметрів.

Так, новий генератор давав такі надзвичайно короткі хвилі, що для них наука ще не мала назви. Це було щось загадковіше, ніж звичайні ультракороткі хвилі. Бо це були вже міліметрові хвилі з нечуваною частотою коливань.

Як зачарований, дивився Містер-Пітерс на ці записи: хвилі від одного міліметра до десяти сантиметрів на бажання експериментатора… Де й коли траплялося таке? Хвиля в один міліметр — це означає триста мільярдів коливань на секунду. Цифрами це буде —

— 300 000 000 000.

Хвиля в десять сантиметрів — означає три мільярди коливань на секунду, цифрами —

— 3 000 000 000.

Один генератор давав коливання в межах триста й три мільярди періодів на секунду!

Ніколи й ніхто не мріяв про можливість сконструювати такий казковий, такий неймовірний, чудесний генератор, що вільно и безвідмовно, підкоряючись повертам ручки, яка змінювала напругу, — давав коливання з ріжницею в двісті дев’яносто сім мільярдів періодів на секунду.

І напевне навіть синьоока Рая з усіма її незрівняними принадами ніколи не бачила таких закоханих поглядів, які кидав на свій генератор цього раннього ранку щасливий Містер-Пітерс.