Чудесний генератор

3. ТЕПЛО ВИНИКАЄ ЗСЕРЕДИНИ

Ранок почався так.

Як і завжди, намагаючись якнайраніше потрапити до лабораторії й захопити генератор під свою оруду для роботи, — уже о восьмій годині сюди примчали і Олесь, і Рая, і дещо заспаний Рома. І всі вони розгублено спинилися на порозі — бо таке видовище доводилося їм бачити вперше.

Кожен з них добре пам’ятав, як люто лаяв їх Містер-Пітерс за недбайливе ставлення до чистоти в лабораторії:

— Пам’ятайте, — чітко проказував він, — що біля генератора не може бути ані порошинки. В роботі його можна бути певним лише в умовах абсолютної чистоти…

Багато чого говорив в таких випадках сердитий Містер-Пітерс.

Навіть відпочивати в лабораторії він не дозволяв, а примушував виходити до сусідньої кімнати, де стояла канапа й крісла.

А зараз?..

Три експериментатори стояли розгублено на порозі лабораторії, поглядаючи один на одного зокрема — і на довгий стіл біля генератора всі разом. Бо на тому довгому низенькому столі мертвим трупом лежав Містер-Пітерс, поклавши голову на руки й страшенно хропучи. Ноги його лежали на латунному аркуші. Касета генератора була зсунута на край столу і ось-ось готова була впасти. І, головне, це неймовірне хропіння…

Невідомо, чи довго б ще простояли на порозі експериментатори, якби сам Містер-Пітерс не прокинувся раптом, не підвів голову, не поглянув на них поглядом, у якому ще сон боровся з свідомістю. Проте, досить було Містеру-Пітерсу побачити товаришів, щоб він остаточно забув про сон. Він сів на столі, трохи ніяково усміхнувся, провів рукою по голові і ще раз поглянув на товаришів. І ніхто інший, як Рома спитав у нього досить суворо:

— Як нас лаяти за неохайність, так ти завжди готовий. А це що таке?

Але Містер-Пітерс, на здивування всіх, ще раз тихомирно посміхнувся. Він зліз із столу, постояв трохи біля нього, підійшов повільними кроками до Роми і, цілком несподівано для всіх схопивши його на руки, закружляв з ним по лабораторії, вигукуючи:

— Гоп-ля, яка чудова штука! Гоп-ля, май-дір, мій любий Ромо! Ми перемогли, перемогли, перемогли!..

— Почекайте одну хвилинку, Містер-Пітерс, — благально звернулася до нього Рая.

Але Містер-Пітерс не вгавав. Він носився по лабораторії з розгубленим Ромою на руках — і тільки руки бідолашного харчовика, мотаючись у повітрі, теліпалися перед Раєю й Олесем. Нарешті Олесь не витримав:

— Слухай, ти, божевільний, — вигукнув він, — що це за фокуси? Чи не досить уже? Працювати час…

Містер-Пітерс спинився. Обережно, відсапуючись, він поставив отетерілого Рому на підлогу, де той і залишився, похитуючись більш від звичайного. Потім Містер-Пітерс поглянув на Олеся, на Раю — і голосно звернувся до Роми:

— Голубе мій, бери те, що залишилося від нашої вчорашньої вечері, іди сюди. Став усе на стіл. І касети не треба.

Рая переглянулася з Олесем: дійсно, здавалося, що Містер-Пітерс збожеволів. Як так — не треба касети?.. Тим часом Рома виконував розпорядження. Він соромливо відсунув убік решту смаженого м’яса, яке вони з Містером-Пітерсом вчора вминали, банку з-під молока… залишалося тільки сире м’ясо та порізана на шматки картопля. Це він і взяв.

— Клади на стіл. Пускай генератор, — командував Містер-Пітерс. — Проте, ні, генератор пущу я сам.

М’ясо й картопля лежали на мармуровому столі. Містер-Пітерс зайшов убік, критично подивився на продукти. Примружив око, одійшов, подивився з другого боку. Потім повернувся до генератора й уважно скерував рефлектор-анод у лампі на продукти.

— А яка ж лампа чудна!.. — почув він здивований голос Раї.

Не відповідаючи, у гордому мовчанні, Містер-Пітерс пустив генератор.

І відразу ж голос Раї пролунав ще здивованіше:

— Містер-Пітерс, чого це лампа сяє фіалковим світлом?

Олесь не запитував нічого. Він, широко розкривши очі, дивився то на генератор, то на Містера-Пітерса. А цей ходив навколо генератора з переможним виглядом і командував:

— Давай експозицію, Ромо. Нема чого баритися, працювати час…

Шипіння генератора дедалі гучнішало.

— Ой! — скрикнула Рая, побачивши фіалкові іскри, що зривалися з мідної дуги. Але відразу ж вона і інші забули про іскри, про колір сяйва генераторної лампи. Серед тиші виразно було чути шкварчання м’яса. Так, шматок червоного м’яса, що лежав на мармуровому столі, підсмажувався сам собою, мов на плитці. М’ясо шипіло, пускало пузирі, шкварчало, від нього йшов смачний запах — такий смачний, що у всіх присутніх помітно почали рухатися щелепи.

Містер-Пітерс і собі проковтнув слину.

— Диви, диви! — вигукнула Рая.

Нарізана картопля, що лежала поруч із м’ясом, так само почала шкварчати й підсмажуватися. Вона помітно перефарбувалася просто на очах, роблячись з білої — темно-жовтою, золотавою.

— Та що це все означає, нарешті? — зробив крок уперед Олесь. — Якась дивна кухня, а не лабораторія… Чи стіл перетворився на плитку?

Містер-Пітерс мовчав, склавши руки на грудях, як переможець-Наполеон. Зате відповіла Рая:

— Ні, не так. Мармур холодний. Дивися, м’ясо й картопля підсмажуються мов зсередини…

І справді, стіл залишався холодним. Лише там, де до нього доторкалося м’ясо чи картопля, — мармур трохи нагрівався. Виходило, що таємниче джерело тепла гніздилося десь всередині шматка м’яса, всередині кожного шматочка картоплі… Це було щось зовсім неймовірне, — принаймні, з першого погляду. Навіть Рома мовчав, здивовано поглядаючи на стіл: такого видовища не доводилося досі бачити навіть досвідченому бувалому харчовикові…

Проте, продукти підсмажувалися — хоча б і всупереч здоровому розумові. Вони шкварчали, вони шипіли, вони випускали з себе найприємніші пахощі. Містер-Пітерс не витримав:

— Ромо, ти там як знаєш, а я люблю не дуже підсмажене м’ясо. З мене досить, воно має надто смачний вигляд.

Швидким рухом він відсунув убік м’ясо й картоплю, що й далі шкварчали, мов набравши тепла ще на півгодини. Не звертаючи уваги на здивовання товаришів, Містер— Пітерс поклав їжу на тарілки, розділивши все на дві рівні частини. Одну частину він присунув до себе, другу подав Ромі:

— Їж, браток, прошу, пліз. Ти чесно вчора заслужив цю свою порцію. А ці…

Він зробив паузу — значущу паузу — і поглянув на Раю та Олеся. Але скільки в тому погляді було презирства!.. Навіть невідомо, звідки воно набралося в Містера-Пітерса, що по паузі додав:

— А ці гуляки, що тільки й знають по садах шалатись та на човнах кататися, хай подивляться на нас, як ми їстимемо. Ось!

Великий соковитий шматок м’яса, відрізаний при останніх словах, полетів у рот Містера-Пітерса. Рома безпорадно поглядав то на Містера-Пітерса, то на Раю. Він мучився. Він так само хотів їсти. Але — їсти без Раї, не запропонувавши й їй?.. Це було над його сили.

Рая сама знайшла пристойний вихід. Вона повернула голову до Олеся і, ніби не помічаючи їжі, ніби не бачучи її, не чуючи смаковитого плямкання, яке лунало з того боку, де уминав свою пайку Містер-Пітерс, спитала байдужим голосом:

— Цікаво б мені було знати, що то за дивне таке явище? Шкода, що нема в кого запитати, шкода… ти не знаєш, а оці двоє… (за цим вона так поглянула на Містера-Пітерса й Рому, що в них спинилися шматки в горлі) —… а оці двоє так зайняті ненажерством, що в них і питати не варт.

Мовчання. Не чути навіть плямкання. Рома жалібно дивиться на Містера-Пітерса. Цей поглядає на Раю, обережно дожовуючи те, що залишилося в роті. А Рая… Рая стояла, гордо підвівши голову, дивлячись у вікно й ледве чутно притупуючи лівим закаблуком. Олесь навіть рот розкрив, дивлючися на Раю. Нарешті, Містер-Пітерс розсміявся:

— Раєчка, та хіба ж я… та хіба ж ви… та я ж радий все розповісти вам, тільки вам, слово честі, все це ні до чого.

— Себто, як так ні до чого? — грізно повернулася до нього Рая.

Очі її вже палали гнівом.

— Не те, щоб ні до чого, а просто…

Він заплутався й махнув безнадійно рукою. Рома стиха промовив:

— Кинь, Містер-Пітерс, кажи все…

— Та й сам уже бачу. Ну, гаразд, вері-вел, — і Містер-Пітерс востаннє проковтнув шматочок м’яса. — Все це дуже просто, дуже нескладно, Раю. Бачите, я трохи переконструював наш генератор. Він зробився потужніший. Ну, і хвиля стала в нього коротша, частота вища. Ну, і робити став він краще. Ото, знаєте, завжди висока частота викликає таке явище, що тепло виникає в живому організмі, всередині його…

— Це я досить добре знаю, — суворо занотувала Рая, — сподіваюся ви не читатимете мені лекцію про діатермію. Хто з нас біолог — ви, чи я, хотіла б я знати?..

Рома тільки кашлянув у кулак: уїдлива дівчина!

— Та я ж не читаю лекцій, — виправдувався Містер-Пітерс, — я просто, до речі, як електротехнік. Ну, от діатермія, значить, створює в організмі, всередині його, тепло. А мій генератор створює значно більше тепла. Концентрує він його там, чи що. Ну, ось м’ясо й підсмажується само всередині. І все. Олл.

Рая, не дивлячись на Містера-Пітерса, звернулася до своєї лівої руки, уважно розглядаючи пальці на ній:

— Оце, знаєте, дуже цікаве наукове пояснення: взимку в кімнаті буває тепло, бо горить пічка… Його генератор, бачите, концентрує десь там, усередині м’яса, тепло… хм… Олесю, чи не чудове пояснення?

Містер-Пітерс злісно зиркнув на Раю й Олеся:

— Та що я вам, академік, чи ще хтось? Чи, може, я мушу вам лекції читати з ультракоротких хвиль?.. Здається, самі мусите знати, що тут, як ніде інде, багато загадок і таємниць. Ось, маєте: я й сам не все розумію, що тут відбувається. Зрозуміло? Андерстенд-ю?.. Ромо, пішли далі. Давай дальшу експозицію!

Рома примушений був скоритися, хоч і дуже хотілося йому довести Раї, що він аж ніяк не солідаризувався з Містером-Пітерсом щодо його різких випадів. Рая презирливо знизала плечима й вийшла з лабораторії. Слідом за нею вийшов і Олесь. Перша сварка затьмарила радість демонстрації чудесного винаходу…

… Але, здається мені, і сам я, і мої читачі — не спеціалісти з радіотехніки, не спеціалісти з ультракоротких хвиль. Отже, нам, напевно, не завадить згадати дещо з цієї цікавої галузі науки — згадати, використавши час, поки наші експериментатори замиряться, позабувши випадкову сварку.

Справді, що знаємо ми про ультракороткі хвилі?..

Наберімося терпіння, забудьмо на деякий час про наших героїв — правдивіше, згадаймо про того нашого героя, про якого весь час мова мовиться, — про радіо та про загадкові хвилі. Біографія цього героя, слово честі, не менш цікава.

Року 1922, під час великої радіовиставки в Науені, в головному павільйоні можна було побачити карту з гордим написом —

Карта показувала, як, дедалі збільшуючи довжину хвилі своїх випромінювань, Науенська радіостанція поширювала свій вплив на світ, як починали слухати її по всій Европі. Звісно, розмови про «світ» — були перебільшеними.

Цілий світ, як такий, ніколи не слухав, не чув Науена. Проте, тоді, року 1922 був період тріумфу довгих хвиль.

А вже року 1924 довгі хвилі примушені були відсунутися, примушені були звільнити деяке місце так званим коротким хвилям. Вони ж, ці короткі хвилі, що на них раніше уваги звертати не хотіли, — вони дозволили зменшити витрати в кілька разів і досягти ще більшого ефекту. Радіотехніка розпалася на кілька ділянок:

— Ділянка довгих хвиль — від 30.000 до 3.000 метрів.

— Ділянка середніх хвиль — від 3.000 до 200 метрів.

— Ділянка проміжних хвиль — від 200 до 50 метрів і

— Ділянка коротких хвиль — від 50 метрів до 10.

Найцікавішою ділянкою, як виявилося, була остання.

Армія дослідників узялася вивчати короткі хвилі. Радіокарта світу засяла, як зоряне небо, безліччю червоних точок, що визначали експериментальні короткохвильні аматорські відрядники. Короткі хвилі в Америці стали модою — ними зацікавилися всі. Та й як же могло бути інакше, коли з маленьким відрядником, аматорською нескладною станцією, — радист-короткохвильник певно зв’язувався і розмовляв радіом з іншими аматорами на відстані 10–20 тисяч кілометрів?

Між іншим, такий самий шлях проробив свого часу і наш знайомий Містер-Пітерс. Проте, не за нього зараз мова.

Минуло ще кілька років. Радіотехніка набула великого досвіду. І дослідники зацікавилися:

— А яка поведінка ще коротших хвиль?.. Тих, що їх довжина не перебільшує десяти метрів?.. А тих, що не довші від одного метра?..

Оце й були ультракороткі хвилі. Правду кажучи, принципіально ці хвилі були відомі науці досить давно. Візьмемо розряд, електричну іскру — і вона дасть нам такі ультракороткі хвилі. А втім — настільки це вередлива річ, що дослідники ще з часів славнозвісного Герца, ще з кінця минулого століття, — кинули думки про досконале вивчання таких хвиль.

Проте, знов-таки, ще великий Герц у своїх класичних дослідженнях довів, що дуже короткі електромагнітні хвилі підкорюються таким самим фізичним законам, що й світлові. Вони так само поширюються, переломлюються, віддзеркалюються й дають тінь, відбиваючись від непрозорих для них речей.

Опанувавши короткі хвилі, радіотехніка перейшла до ультракоротких. Це був складний і довгий шлях. Ніде досі радіотехніка не натрапляла стільки труднощів. Жодна ділянка не була такою складною, жодне фізичне явище не було таким вередливим. Але — жодне явище не було й таким цікавим.

Несподівано ультракороткі хвилі поширили свій вплив на побіжні галузі науки. Мало того, що ультракороткі хвилі дали техніці можливість встановлювати дійсно скерований зв’язок, надсилати в бажаному напрямі вузенький і гострий промінь ультракоротких хвиль; мало того, що для такого зв’язку потрібна була неймовірно мала кількість енергії. Мало, нарешті, того, що зв’язок через Ла-Манш, між Францією та Англією року 1931 був встановлений при потужності відрядника сантиметрових хвиль в 0,5 вата, себто, майже в 100 разів меншій, ніж потужність, яку використовує 50-свічна жарова лампа… всього цього було мало. Ультракороткі хвилі почали революціонізувати всю науку.

Починаючи з року 1930 вивчати ультракороткі хвилі беруться фізіологи та біологи. Світові вчені — Госмер, Байорстін, Петцольд, Гомберг та інші — присвячують свої праці цим явищам. Встановлюється, що ультракороткі хвилі винятково впливають на органічні й неорганічні речовини. Річ розташовують у електромагнітному полі відрядника, або між пластинками конденсатора. І річ починає нагріватись — при чому це нагрівання проходить зовсім не так, як звичайне.

Теплові процеси досі були нам знайомі досить добре. Відбувалися вони так. Зовнішні молекулярні шари речі, доторкаючись до чогось іншого, що мало вищу температуру, передають свій стан спочатку ближчим молекулам, потім дальшим — аж доки вся річ не набуде відповідної температури. Тривалість такого процесу тим більша, чим менш теплопровідну річ ми візьмемо.

А під впливом ультракоротких хвиль всі частини речі нагріваються одночасно… Це тоді, коли тіло має однакову структуру, однакову тепло— і електропровідність. Але живий організм, наприклад, складається з різних клітинок. І нагріватимуться вони по-різному. Більше того, навіть та ж сама речовина буде нагріватися по-різному — залежно від того, в якому вигляді ми її просвічуватимемо ультракороткими хвилями.

Грудка вугілля в полі високої частоти розігріється найбільше на 6°. Але, якщо ми її розітремо в порох і тоді просвітимо ультракороткими хвилями — вона розжариться до білого. При цьому — хвилі різної довжини по-різному впливають на речі. Можна так добрати довжину хвилі, що випромінювання буде нагрівати кістку пальця, не нагріваючи зовсім м’яса й шкіри. Можна на бажання прогрівати лише шлунок живої істоти, не зачіпаючи інших органів.

Можна, зрештою, розварити — зовсім розварити! — внутрішні органи, не викликаючи аж ніяких слідів і ознак обпалення зовні… Це здається казкою, але у Відні року 1933-го, у віденському фізіологічному інституті вчені розварили головний і спинний мозок кроля, не розрізаючи тіла, без хірургічних інструментів.

Людина хворіє, в неї болить рука, під шкірою — бактерії. Просвітимо руку ультракороткими хвилями певної потрібної довжини — і бактерії негайно загинуть. Просвітимо ультракороткими хвилями зерно — і дістанемо такі наслідки, які дістали у Балтиморському інституті, в Америці, вчені під орудою проф. Девіса — і у нас, у Московському інституті інженерів харчування, під орудою проф. Фролова. Такі ж дослідження року 1934-го провадили московська лабораторія Наркомснабу та Харківський електротехнічний інститут, де працював проф. Зейдліц.

Усюди було доведено, що просвітлене зерно зростає швидше, воно позбавляється шкідників. Гинуть бактерії — і збільшуються запаси життєвої енергії зерна…

Дивне напівказкове проміння вбиває одне — щоб збільшити життєву силу іншого. Дивне проміння, що дає в руки людства нову зброю велетенської сили й моці. Загадкове проміння, що досі його не знала наука. Адже тільки за останні роки наука трохи підняла завісу, що покриває це загадкове явище.

І хай тепер читач сам відповість: хіба не чесно сказав Містер-Пітерс, що він багато чого й сам не розуміє в дії свого нового генератора?

Раю, Раю, дійсно неправильно обвинувачуєте ви нашого винахідника!..