Чудесний генератор

15. ЧОВЕН «РАДІО» ВИЙШОВ

Юрба людей гомоніла на березі моря. Неспокійні хвилі набігали на берег; з гуркотом вони відбігали назад, тягнучи, за собою гальку й пісок. Здавалося, вони вирішили розмити весь берег і занести його в море. Юрба гомоніла. Люди поглядали на невелику будівлю на березі, що, немов коридор, виходила просто до води. Так буває влаштовано доки, де будують кораблі. Але це, звісно, не був док. Поглядаючи на будівлю, люди на березі сперечалися:

— Ось просто звідси й випливе… Іскри сипатимуться…

— Ще й обпалять… Ой, тримайсь, бабусю, краще йди звідси!

— Та ні, човен просто виведуть. І ніяких іскор не буде, чого, чого ви, громадянине, голову дурите?.. Це ж буде все одно як магнітом.

— Магнітом? Он як…

— Та невже ж магнітом цілий човен рухатимуть?.. Ой, лишенько, до чого наука дійшла!

— Але коли ж? Здається, вже час…

— Ні, в газеті писали, що о третій. А зараз усього ще пів на третю.

— І магніта ніякого не видно, мабуть, у тій будці…

— От, зайти б подивитися…

Так, у газеті сьогодні було видрукувано:

…«Перша спроба керування моторами на віддалі. Сьогодні о третій годині дня будуть проведені досліди керування мотором на віддалі за допомогою нового генератора ультракоротких хвиль, що про його винайдення ми вже сповіщали наших читачів. Незалежно від погоди, моторовий човен «Радіо» вийде в чисте море без пасажирів і механіків. Ним керуватимуть з берега, з лабораторії, надсилаючи до нього випромінювання нового генератора. Зробивши кілька маніпуляцій, човен «Радіо» під впливом того самого випромінювання повернеться назад. Власне кажучи, в дослідах керування човнами на віддалі немає нічого особливо нового. Такі експерименти вже провадилися вченим Марконі і іншими. Академік Антохін з помічниками зайнятий тепер лише перевіркою приладів і механізмів, що ними буде встаткований своєрідний підводний човен, який сам, без людей, спуститься на морське дно, шукати «Альгамбру». Човном будуть керувати за допомогою УКХ з берега. Перші моделі приладів, які прийматимуть у підводному човні сигнали й керуватимуть залежно від цього моторами й рулями човна, — поставлено поки що для випробування на звичайний моторний човен. По випробуванні прилади ці будуть переставлені на підводний човен. Ось чому дуже важливо випробувати прилади в умовах будь-якої поганої погоди».

Свіжий вітер розбивав гребінці хвиль, люди дивилися на неспокійне море — і дивувалися:

— Невже так-таки сам човен?.. Без людей?.. Ай-ай, чого наука дійшла!

Академік Антохін з професорами зайняв місце на високому шпилику на березі моря, звідки зручно було спостерігати через біноклі всі майбутні маневри човна. Телефон зв’язував його з лабораторією, де стояв генератор і де зосереджено й серйозно готувався до відповідального досліду Містер-Пітерс. Рома допомагав йому.

Все було вже готове. Генератор стояв перед широким вікном, звідки було видно море. Його рефлектор був скерований просто туди, де, схований у дерев’яній будівлі, чекав човен. Тут-таки, біля вікна, був розміщений невисокий пульт з ручками й кнопками. Його не було раніше в лабораторії: — два тижні Містер-Пітерс за допомогою Роми і під керівництвом Антохіна конструював цей пульт, монтував його спеціально для цього досліду. Пульт для керування мотором на віддаленні… Рома з повагою дивився на нього, в сотий раз перечитував написи коло ручок і кнопок:

— «Праворуч»,

— «Ліворуч»,

— «Вперед»,

— «Стоп»,

— «Повний газ».

Містер-Пітерс незадоволено кашлянув. Узяв з шафи нову лампу, поставив її замість тієї, що стояла до того в генераторі.

— Що таке? — запитав Рома.

— Нічого, — процідив крізь зуби Містер-Пітерс. — Мені щось не подобаються ці лампи… Надто вони нагріваються. Потужність від генератора ми братимемо велику, як би не вийшло якоїсь неприємності з анодами…

— А що?

— Та боюся, щоб не розтопилися аноди. Тоді не буде часу замінювати їх.

У двері постукали. Рома підійшов, відчинив. Невисокий, підстаркуватий чоловік в капелюсі стояв там. Рома здивовано подивився на нього:

— Чим можу бути корисним?

Чоловік вмить зняв капелюх, немов його вітром здуло. Блиснула широка рожева лисина. Чоловік кашлянув у кулак:

— Пробачте, якщо завадив… Я на хвилинку. Бачите, велике прохання є до вас… Пробачте, я головний бухгалтер тресту «Моребуд». Прочувши, що ви робите майже чудесні дослідження з вашим промінням, вирішив потурбувати вас.

— Але чого вам треба? — не витримав Містер-Пітерс.

Чоловік улесливо уклонився і підніс пальця до голови:

— Бачите, лисинка в мене є… так от, пробачте на слові, дуже просив би трішечки її той…

Він погладив повітря перед собою долонею, немов розмазуючи щось:

— Трішечки просвітити… всі витрати, звісно, на мій раху…

— Ромо, закрий, будь ласка, за ним двері, — розпорядився Містер-Пітерс, — і якщо треба, допоможи йому спуститися з сходів.

Чоловік вмить образився. Він замахав руками:

— Ви не маєте права… Я буду скаржитися…

Але Рома вже «допомагав», роздратований вкрай. Серйозна робота, а тут усяке ледащо заважає. Через хвилину вони залишилися з Містером-Пітерсом удвох. Містер-Пітерс зітхнув:

— Скільки там часу?

— Через двадцять хвилин мусимо починати.

— Так. Дзвони на шпилик — чи готові там?.. Ой, ще хтось стукотить. І море неспокійне. Вітер…

— Це ти правильно помітив, про море. Як би… Увійдіть! — крикнув Рома, бачучи, як повертається ручка двері. — От, ще когось лиха година несе… Зачекайте… Це ж ви, Ганно?

Так, це була Ганна. Вона несміливо увійшла — і тепер дивилася то на Містера-Пітерса, то на Рому. Вона проговорила:

— Здрастуйте… От і я.

— Звідки ви, Ганно? Невже з радгоспу? Як там? — зрадів Рома.

Але Містер-Пітерс тільки промурмотів:

— Здрастуйте…

І, не звертаючи більше уваги на гостю, немов продовжуючи розмову, звернувся до Роми:

— Так от, вітер який… І час починати.

— А може, посадити в човен людину? — несміливо спитав Рома. — Так, для контролю… про всякий випадок…

— Ні, про це й мови не може бути, — рішуче заперечив Містер-Пітерс. — Це означало б ризикувати життям людини…

Ганна стояла й мовчки прислухалася. Містер-Пітерс не звертав на неї уваги. Очі її мимоволі наловилися сльозами. А вона мріяла… Зразу по приїзді пішла на берег, почувши про нові досліди, подивилася — думала, що Містер-Пітерс буде там. Взнала, що він у лабораторії, прийшла сюди… А він — як чужий, і не дивиться.

Розмова йшла далі:

— Але я боюся за човен, — говорив Рома, — може, відкласти дослід?

— Не можна. Про нього сповіщено всіх.

— Давай я поїду в човні. Я ж добре знаю керування мотором.

— Ні. Це ризиковано.

Містер-Пітерс глянув на Ганну і відвернувся знов. Звідки в нього з’явилася така жорстокість, він не знав і сам. Але він не міг примусити себе заговорити з нею. І тільки десь у глибині свідомості він відчував, немов хтось шепотів йому: погано, погано ти поводишся з нею…

Ганна ледве стримувала сльози. Вона розуміла, що їй найкраще просто піти звідси, але все ж таки стояла, немов чекаючи на щось. Вона чула ще, як умовляв Рома Містера-Пітерса або відкласти дослід, або ж дозволити йому, Ромі бути в човні. Але Містер-Пітерс не погоджувався. І тут божевільна думка виникла в Ганни. Вона не обмірковувала, не вираховувала нічого. «Ах, так ти такий?.. Гаразд. Я тобі доведу…» — отак можна було б висловити її рішення.

Ганна піднесла голову:

— Ну, я не заважатиму вам. Бажаю успіху.

— Куди ви, Ганно? — спитав Рома.

Але Ганни вже не було. Рома з докором поглянув на Містера-Пітерса, похитав головою. Але що він міг зробити?

— Дзвони на шпилик. Зараз починатимемо, — розпорядився знов Містер-Пітерс.

А Ганна швидко йшла коридором. Серце її шалено стукотіло, щоки палали. Вона спустилася до канцелярії, швидко написала тут невеличку записку. Ласкаво, чарівно усміхаючись, попросила чоловіка, що сидів у канцелярії:

— Дуже просила б вас передати цю записку до лабораторії ультракоротких хвиль.

— Але я буду там не раніше, як через хвилин п’ятнадцять, — відповів їй службовець.

— Добре, добре, дуже. Мені й не треба раніше.

Ганна поспішала далі, простуючи до морського берега, до того місця, де мав виплисти човен. Коло будівлі з човном було тепер ще більше народу. Море сердито випльовувало на берег сиву піну. Свіжий вітер розвивав кучері з-під шапочки Ганни. Вона прислухалася до розмов:

— Та невже ж випустять?..

— Попливе, попливе.

— Як би не перевернувся…

Ганна відчула, як похололи в неї кінці пальців. Серце не спиняло швидкого стукоту. Одна за одною миготіли думки: «Як же прокрастися туди… щоб ніхто не помітив… та швидше, швидше треба, бо можна спізнитися!»

А Рома вже поговорив з академіком Антохіним. На шпилику були готові до спостережень. Містер-Пітерс стиснув зуби:

— Іди, вмикай мотор. І повертайся, стежитимеш звідси.

Через кілька хвилин Рома вже підходив до будівлі на березі, поглядаючи на пінясті гребінці, що набігали на берег. Він похмуро покрутив головою: «М-да…» Але, дочувши, як стих натовп на березі, коли він увіходив до будівлі, Рома гордо підвів голову. Будь-що — треба досягти перемоги.

Це був невеличкий моторовий човен з закритою каютою спереду для пасажирів і такою ж каютою на кормі для машиніста. До передньої каюти Рома навіть і не зазирнув, бо знав, що вона порожня. Там не було, звісно, нічого. Проте, каюту на кормі Рома старанно оглянув. Тут стояв складний і дивний апарат, головну частину якого становив великий радіоприймач. Віялоподібна антена йшла вгору, підносячися на півтора метра над дахом каюти. Човен легко погойдувався на хвилях, що забігали сюди крізь ґратчасту загородку. Ніс його був скерований у море. На осі чітко було написано з обох боків: «Радіо», — і це слово було оздоблене вогняними блискавками. Рома усміхнувся:

— Ну, «Радіо», витягай, не підведи!..

Потому він умілим рухом увімкнув приймач. Подивившись, як загорілися лампи й трохи виправивши реостат розжарення, Рома відчинив ґратчасті двері, що вели в море і зачекав трохи: все було гаразд. Тоді він вийшов на берег, став так, щоб його легко можна було побачити з шпилика Антохіна (до речі, тут його зріст мав стати в пригоді) — і підняв руку. Це значило — човен готовий. Притихлий натовп з повагою стежив за Ромою. Майже тієї ж хвилини в лабораторії задзвонив телефон: Антохін сповіщав, що човен готовий до старту.

Містер-Пітерс поглянув на годинника: рівно три. Він натиснув на головний рубильник. Перші іскри зірвалися з антени. Рефлектор був скерований на море. І немов туди ж, у море відштовхувалися ті довгі іскри. Перечекавши з півхвилини, поки стрілки амперметрів показали повне навантаження, Містер-Пітерс обережно посунув ручку, біля якої було написано «Вперед». Щось затріщало; іскри подовшали, від антени чути стало гострий запах озону. Ручка повільно поверталася. Дійшовши до кінця дуги, вона спинилася. Тоді Містер-Пітерс узявся за ручку «Повний газ». Але її він не повертав іще. Міцно тримаючи перед очима великий бінокль, він дивився в море: он звідти, з-за молу, мусить показатися човен «Радіо», човен без механіка… Тоді — натиснути на ручку «Повний газ» — і в море!..

Натовп загув. Легко ковзаючи з хвилі на хвилю, випускаючи з труби під кормою прозорі хмарки бензинового диму, човен «Радіо» виплив з доку. Виблискувала його невеличка антена — і нікого не було видно на човні. Порожній човен швидко плив уздовж молу, дедалі швидше. Порожній човен, який немов сам вибирав собі шлях і мчав у море…

Палаючими очима Рома дивився вслід човнові. Перемога!.. Свіжий вітер приємно холодив його обличчя. Перемога!.. Човен зникав за молом. Треба стежити за ним. Скоріше до лабораторії, на допомогу Містеру-Пітерсу. Проте, які хвилі, які хвилі… як би не трапилося лиха… Великими, швидкими кроками Рома ішов назад. Містер-Пітерс з хвилюванням побачив, нарешті, як показався з-за молу моторовий човен. Так, все гаразд. Повний газ!..

Ручка повільно пересунулася. І напружений погляд Містера-Пітерса помітив: човен немов стрибнув уперед. Ніс його зарився в піну, велика хвиля пронеслася вздовж нього. Човен виходив у відкрите море…

Хтось настирливо стукотів у двері. Не повертаючись Містер-Пітерс кинув:

— Увійдіть.

Далі він почув:

— Вам тут записка. Просили передати.

Містер-Пітерс роздратовано махнув рукою:

— Покладіть її на стіл. Не можу я зараз.

Двері зачинилися. Човен плив далі, віддаляючись від берегів. Скоро треба починати маневри. Де ж той Рома?.. Ах, яка ж і солодка перемога, заслужена перемога після складної роботи, після такого знайомого хвилювання конструкторської праці!

Певніше відчув нервами, ніж почув вухом Містер-Пітерс тихий рип дверей, що відкривалися.

— Рома?

— Так. Ну, що — пливе?

— Та ще й як. Іди швидше сюди. Ось бінокль. Стеж, а я керуватиму.

Рома схопив бінокль. Так, пливе… І якби не хвилі, що трохи збивали човен з прямого напрямку, все було б гаразд. Але — як почали, треба експериментувати далі. Отже…

— Давай праворуч. Тільки не дуже, бо хвиля битиме…

— Єсть праворуч.

Човен викреслив рівну дугу. Тепер хвилі налітали на нього не з носу, а збоку. Сильно гойдало.

— Давай ліворуч.

— Єсть ліворуч.

Човен знов повернувся носом до хвиль. Бокова гойдавиця перейшла у кілеву. Все це було чітко видно в бінокль. Рома дивився, не відриваючись. Він згадав: так само, мабуть, не відриваючись, стежить за кожним рухом човна академік Антохін з його асистентами. І так само схвильовано дивиться на далекий загадковий човен натовп на березі.

Різко задзвонив телефон. Це, напевне, дзвонять з шпилика. Рома поклав бінокль, підбіг до апарата:

— Слухаю.

— Це я, Антохін. Човен уже на віддалі трьох кілометрів від берега. Не варто його скеровувати далі. Цей вітер може перейти в шторм. Час повертати назад.

— А взагалі, як вам подобається, Іване Петровичу?

— Вітаю, вітаю. Захоплено стежимо. Чудово… Але — повертайте вже назад.

Рома поклав трубку:

— Ти не чув, Містер-Пітерс?.. Антохін вітає. Але, каже, треба вже повертати… Човен дуже віддалився. Каже — на три кілометри.

— Невже? Як швидко…

Неохоче Містер-Пітерс посунув ручку «Праворуч» аж до кінця. Шкода, шкода… хотілося б іще покрутити човен у морі…

— А це що таке? — раптом спинився Рома біля стола.

— Де?

— Та ось, записка якась.

— Не знаю. Принесли. В мене не було часу читати.

Рома розгорнув папір. Очі в нього широко розкрилися.

Папір затремтів у пальцях. Він незрозуміло поглянув на Містера-Пітерса, на папірець, у вікно. Ковтнув повітря — не вистачило. Ще ковтнув:

— Слухай… там вона… Ганна…

— Що? Де? — повернувся до нього Містер-Пітерс.

— На, читай! — Рома подав йому папірець і кинувся до вікна, хапаючи бінокль.

Містер-Пітерс читав і літери стрибали у нього перед очима:

«Ви такий злий, Містер-Пітерс, що мені плакати хочеться. Я чула вашу розмову з Ромою. І вирішила поїхати на вашому човні — щоб допомогти в разі чого. Мотор я знаю. А коли щось трапиться, то й тоді мені однаковісінько, бо ви навіть дивитися на мене не хочете. Ганна».

Божевільна!.. Вона крадькома, потай пробралася на човен і тепер… тепер вона у відкритому морі… Містер-Пітерс кинувся до Роми:

— Давай сюди бінокль.

Так. Ось він, човен. Підкорюючись попередньому розпорядженню (адже ручка «Праворуч» і досі була повернена до краю), — човен описував у морі замкнену криву, коло. Він плавко кружляв — і щоразу, як тільки становився він бортом до хвиль, через нього проносилася піняста роздратована вода. Хвилі, обдаючи його піною, билися об борти, перестрибували через нього.

«Адже ж так може залити й зовсім», — подумав Містер— Пітерс.

Не відриваючись від бінокля, він однією рукою, повертаючи ручки, виправив напрямок човна, скеровуючи його назад. Але човен плив повільно, нахилившись на один бік. Очевидно, під час того кружляння він набрав багато води. Здавалося, човен ішов дедалі повільніше.

— Як же ти раніше не прочитав записки? — спитав Рома.

Він не знаходив собі місця. Містер-Пітерс не відповідав. У бінокль він побачив, як з передньої каюти висунулася голова дівчини. Ганна дивилася, де вона. Але велика хвиля тієї ж хвилі наздогнала човен, прокотилася вздовж нього, сховавши його на мить під пінястими своїми потоками.

— Та дай же човнові повний газ!.. Швидше до берега… — благаюче звернувся до Містера-Пітерса Рома.

Той лише покрутив головою й показав Ромі: і без того ручку «Повний газ» було виведено до кінця. А човен ледве рухався, не встигаючи тікати від хвиль, що безнастанно заливали його від корми до носа.

Сухий дзвін примусив Містера-Пітерса озирнутися. І тієї ж секунди зникли довгі фіалкові іскри з антени генератора. Одна з допоміжних ламп тріснула. Плескаті пластинки її аноду, розпечені до білого, зігнулися й звисли. Анод не витримав, він розтопився. Генератор не працював. Човен опинився у відкритому морі…

Це було те саме, чого так боявся Містер-Пітерс ще перед початком досліду, кажучи, що він не довіряє цим лампам. Рома зблід. Він бачив, як метнувся Містер-Пітерс до шафи, вибираючи там запасну лампу. Ось вона. Зараз він замінить зіпсовану. Зараз…

Але, поспішаючи, Містер-Пітерс підсковзнувся. Незграбно він простягнув руки, намагаючись на тратити рівноваги.

Сухий дзвін… лампа вдарилася об стіл. Її балон розлетівся на маленькі шматочки. Не вірячи своїм очам, Містері-Пітерс розгублено дивився на цоколь, що залишився у нього в руці. Повільно він підвів очі на Рому:

— І більше…

Він запнувся. Рома дивився на нього з жахом. Нарешті, Містер-Пітерс закінчив:

— Більше ламп немає…

— Може… може, Ганна сама візьметься за мотор… вона писала, що знає… — почав Рома нерішуче.

Але Містер-Пітерс коротко відповів:

— А кожух?..

Так (і цього Ганна не знала) — мотор човна був закритий металевим, накріпко загвинченим кожухом. Зроблено це було для того, щоб моторові не пошкодило проміння, не спинило його роботи. Зняти пригвинчений кожух Ганна, звісно, не могла…

Човен безпорадно гойдався на хвилях. Його заливала вода. Він мусів загинути в скажених хвилях. І з ним разом мусіла загинути… Ні цього не може бути!

Як вітер, Рома вистрибнув за двері.

— Куди ти? — крикнув Містер-Пітерс.

Проте, Рома вже зник.