Чудесний генератор

4. СЕРЦЕ КРАСУНІ… ПІД ВПЛИВОМ УКХ

А події розгорталися. Вони розгорталися так швидко, що Рома не встигав реєструвати дивні зміни. Почати хоча б з того, що Містер-Пітерс ніби остаточно забув про сині очі й золоте волосся однієї дівчини, що раніше безумовно володіла його серцем. Містер-Пітерс бачив лише одне: свій генератор і дослідження. Він скручував товсті цигарки, він випускав хмари диму, він кидав цигарку, щоб запалити люльку; кидав люльку, щоб з насолодою втягнути на повні груди повітря й сказати Ромі:

— Ти, харчосмаче ти нещасний, чи чуєш ти цей чудовий запах озону, що ним наповнена тепер наша лабораторія?..

І, не чекаючи на відповідь, він кидався знов до генератора — перевіряти нову думку, яка щойно майнула в нього. Рома протягом двох днів ще більше схуд. Він просто перед очима марнів. Серце його розривалося на шматки: бо він любив і Раю, і Містера-Пітерса… щоправда, не зовсім однаково, але…

Раніше, коли він бачив, що Рая звертає увагу не на нього, а на вродливого Олеся, — він тільки хмурився й обіцяв собі:

— Почекай, почекай… ось ми йому покажемо.

А тепер?.. Тепер Олесь відійшов на задній план. Несподівано для себе, Рома помітив, що Рая якось по-новому поглядає на Містера-Пітерса. Рома, не вірячи своїм очам, побачив вчора ввечері, як Рая, збираючись йти до лабораторії просвічувати свого кроля, спинилася перед дверима, уважно напудрила ніс, підправила губи — і лише тоді увійшла. Правда, Містер-Пітерс не помітив нічого. Він буркнув:

— Тільки, будь ласка, пліз, скоріше, бо мені ніколи. Чуєте? Квіклі.

— Що? — здивовано перепитала Рая. — Квік… квік?

— Квіклі, що означає — швидше. Час уже вам навчитися англійської мови.

Рая закусила губки. А сьогодні ранком Рома помітив у неї в руках товсту книжку. Рая читала її уважно, рядок за рядком. Частенько поверталася назад і перечитувала знову щойно прочитане місце.

— Що це у вас, Раю? — спитав якось Рома.

Але Рая відразу почервоніла, закрила книжку і вибігла з кімнати. Тільки під час обіду Рома помітив, розгледів назву книжки. Це був «Підручник англійської мови для дорослих»..

Цілком зрозуміло, що Рома мав деякі підстави марніти. Бо такі ознаки уваги до Містера-Пітерса з боку Раї не залишали підстав для сумнівів. Між іншим, помітив усе це й Олесь. Тепер він приходив до лабораторії точно в певний час, робив, що йому треба було, працював біля генератора, не говорячи зайвого слова, — і виходив. На Раю він майже не дивився, а зустрічаючись з нею, був неймовірно ввічливий — такий, що від його ввічливості ставало холодно, як у великий мороз. Цієї крижаної ввічливості не помічала тільки Рая — ніби їй було це остаточно байдуже. Навіть Містер-Пітерс одного разу здивовано підвів очі на Рому й спитав його:

— Чого це він так розмовляє? Мабуть, вони посварилися?..

Він знизав плечима й забув про це.

Рома тільки зітхнув. Що йому залишалося робити?..

Генератор працював. Він працював так стійко, як не бувало це навіть із старим. Містер-Пітерс установив певний розклад досліджень, кожен мав тепер свій час — і найбільший час припадав на долю самого Містера-Пітерса. Звісно, це було цілком зрозуміло. Крім того, ніхто не мав підстав бути незадоволеним: адже новий відрядник дозволяв кожному працювати вдвоє швидше — настільки активніший він був.

Отже, генератор мусів дати найкращі наслідки саме в галузі зв’язку. Містер-Пітерс, випускаючи сиві димові хмари, рисував на всіх клаптиках паперу складні схеми, де ніхто, крім нього, не міг би нічого розібрати, розривав їх на ще дрібніші клаптики, лаявся півголосом, знов рисував, перекреслював. Рома, що став тепер його вірним помічником, з розпорядження Містера-Пітерса тримав вахту біля генератора, стежачи за лампою й покажчиком частоти. Він стояв і прислухався. А Містер-Пітерс злісно шепотів:

— Звісно, вони й досі гадають, що можна тільки близько… що певний, сталий зв’язок на ультракоротких хвилях можливий лише тоді, коли… коли відрядник і приймач бачать один одного… оптична видимість, ха-ха!.. ніякої видимості, ніякої, я кажу… ось — схема має бути така.

Він знов рисував, рисував і шепотів:

— Марконі ще року 1933-го встановив певний зв’язок на дециметровій хвилі між Ватиканом та Кастель-Гвандольфо. Що ж, невже на відстані 18 кілометрів вони таки й бачили один одного?

— А може й бачили… я, наприклад, думаю… — насмілився подати голос Рома.

Але Містер-Пітерс гримнув на нього:

— Ти думаєш? Та тобі такого за штатом не покладено, ось що. Хм, він думає!.. М-да, це зробив Марконі. А ось року 1934-го було вже встановлено сталий комерційний зв’язок з друкувальними автоматичними апаратами між Англією й Францією, між Лямпне й Сент-Енглевер. Ти, харчосмаче, як думаєш, чи бачили вони один одного між Лямпне й Сент-Енглевером, га?

Рома ображено мовчав.

— Ні чорта вони не бачили, бо цей зв’язок було встановлено вже на відстані 56 кілометрів. А довжина хвилі яка була? Га? Слухай: сімнадцять сан-ти-мет-рів. Розумієш, ти?

Не чекаючи на відповідь, Містер-Пітерс знов схилився над рисунком своєї заплутаної схеми. Несподівано він вигукнув:

— Яка хвиля зараз, га?

— Два з половиною сантиметри, — відповів Рома.

— Можеш працювати з своєю їжею, — розпорядився Містер-Пітерс, — мені треба дещо придбати. Тільки щоб хвиля залишалася такою ж самою. Розумієш?

— Це мені ще краще, — відгукнувся Рома, — бо на двох з половиною сантиметрів я ще не працював.

— Отже, працюй. Я пішов.

І Містер-Пітерс зник за дверима. Рома поглянув іще раз на показник частоти: все було гаразд. Він узяв з шафи свої продукти. На білому тлі густої сметани-ряжанки цвіли зелені пухнасті квітки: то була активна цвіль. Позавчора Рома сам посадив на ряжанку культуру цієї цвілі. Сьогодні він вирішив просвітити ряжанку, щоб узнати, як впливатиме на цвіль. Проміння мусіло вбити культуру цвілі й не дати їй далі поширюватись.

Рома поставив мармуровий столик зручніше. Між касетами він установив чашку з ряжанкою. Повернув ручку: шипіння погучнішало. Рома уважно лічив:

— Раз… два… три… чотири… п’ять…

Дійшовши до десяти, він вимкнув струм. Чашка з ряжанкою ледве помітно нагрілася. І саме цієї хвилини Рома почув голос Раї:

— Можна увійти?..

Ах, це дійсно був чудесний, ласкавий і ніжний голос! Хіба тільки, можливо, наймайстерніша флейта могла б дорівнятися цьому голосові…

— Прошу, прошу, люба Раю, заходьте. Містер-Пітерс пішов, отже можна заходити, скільки хочете. Я такий радий, що ви…

Чудесний, ласкавий, ніжний голос перепинив Рому:

— Як так немає Містера-Пітерса? А де ж він?

— Пішов кудись, — відповів Рома непевно, — та то нічого, заходьте, прошу. Ось, бачите…

— Нічого не бачу І взагалі, немає чого мені тут бачити.

Чудесний, ніжний, ласкавий голос… він вів далі:

— Я не розумію взагалі, товаришу Рома, чого ви хочете від мене. В мене надто мало часу, щоб витрачати його на розмови з вами, ось що. Бувайте.

Чудесний, ніжний, ласкавий… І в волоссі її навіки заплутане сонце… немає ані голосу, ані сонця… Рома сам-один у лабораторії, з своєю ряжанкою і культурою цвілі… Раю, чудесна, золотоволоса Раю, невже ж ви не бачите, як страждає, як кров’ю обливається серце нещасного Роми?..

Серце обливається кров’ю — і кров застигає на серці, як оця ось цвіль застигає широкими колами на поверхні сметани-ряжанки. Але досить сліз, досить непотрібної лірики. Золотоволоса пішла, навіть не поглянувши на Рому. Гаразд, він здере з свого серця ту кров — так само, як чистить з сметани цвіль. До генератора, до праці!..

Рома рішуче повернувся до стола, де стояла чашка з сметаною. Він простягнув навіть руку, щоб відразу взятися за чашку. Але — але рука Роми повисла в повітрі, а очі широко розкрилися.

Рома стояв, похитуючись, чуючи, як рівномірно й одноманітно шипить генератор. Пробачте, але де ж сметана? Куди вона поділася? Ось стоять банки, ось навіть чашка — знайома фаянсова чашка з трохи розбитим краєм. А сметана?.. Замість сметани — порожнява. Нічого.

Непевно Рома зазирнув всередину чашки: чисто. Як корова язиком злизала… Може — це чортове проміння розчинило в собі сметану? Сердитим рухом Рома вимкнув генератор. Шипіння зникло. І все ж таки — щось залишилося. Якісь неясні, незрозумілі звуки турбували Ромині вуха. Він озирнувся на той бік, звідки, здавалося доносилися ці звуки.

Нова несподіванка!

У кутку, за маленьким столиком — сиділа сіра кішка. Звідки вона взялася, якими шляхами потрапила сюди — шкода було й думати дізнатися. Проте — самий факт залишався. Кішка сиділа в кутку — невідома сіра кішка.

Широко розкритими очима Рома дивився на це створіння. Кішка багато чого бачила, мабуть, на своєму віку. Одне вухо її було напіввідірване, воно бовталося, як неживе. Сіра шерсть була брудною, до неї налипло сміття. Та й сама кішка була досить худа й облізла. Тьху!..

Рома хотів уже кинути дивитися на кішку, як раптом помітив щось дивне. Він нахилився ближче до кішки, що так само спокійно сиділа й умивалася — немов прожила в цьому кутку весь свій вік.

Що це біле й зелене на кішчиній морді?..

— Негідниця! Мерзотниця! Брудна тварина!

Всі ці ласкаві назви Рома викинув з себе із швидкістю кулемета. І ми не можемо йому нічого закинути — бо оті білі й зелені плями на кішці були слідами щойно з’їденої сметани. Поки Рома розмовляв з Раєю, кішка з блискавичною швидкістю з’їла просвічену ряжанку…

— Почекай… почекай, гадино… — мурмотів Рома, враз перетворившись на мисливця.

Кров його закипіла. Він відчув в собі заглушений досі голос досвідченого дикуна-мисливця, що звик полювати на дикі тварини. Атавізм?.. Можете називати, як хочете. Проте, запевняємо вас: жоден червоношкірий індієць, жоден Чінгакхук або Барсова-Лапа, або навіть сам Останній-з-Могиканів не зміг би плазувати з такою гадючою обережністю до своєї наміченої жертви, як плазував до сірої кішки розлютований Рома.

Тільки скаженим стукотом билося його серце — бідне серце, що перенесло сьогодні стільки горя; та ще бойовою люттю роздувалися ніздрі й горіли божевільним запалом очі.

— Р-раз! Єсть!

Як пружина, підвівся Рома на рівні ноги. В його правій руці, міцно схоплена за шкіру, — висіла кішка. Вона тільки безпорадно ворушила лапами — захищатися вона не могла.

— Мерзенна тварина, — шепотів Рома, — зараз я тобі покажу, як жерти об’єкти наукової роботи… може, я й сам ладний був би з’їсти цю чудову сметану. Але не їв, хоч і мав на це певне право. А ти… негіднице, зараз я тобі…

Кішка тільки вигиналася й конвульсійно рухала лапами. І зовсім невідомо, що зробив би з нею розлютований дослідник, якби не почув ззаду лагідного, приємного голоса, що докірливо говорив йому:

— Що це ви робите, Ромо? Адже цій бідний кішці напевно досить неприємно перебувати в такому стані…

Рома остовпів. Так, це була Рая. Чарівна золотоволоса, синьоока Рая дивилася на Рому, на кішку — і обличчя її ставало дедалі сумнішим.

— Що ви робите, Ромо?.. Ай, бідна кицька, що трапилося?

— Бачите, вона, ця негідни… ні, я не те хотів сказати… ця тварина з’їла мою ряжанку, — промурмотів Рома, не випускаючи з рук кішку, що саме в цю мить жалісно зойкнула.

— Вона з’їла сметану? А що ж, на вашу думку, їй залізо їсти, чи, може, котушки з генератора? Кішки саме люблять молоко, сметану і всякі інші молочні страви, — спокійно, з залізною логікою відповіла Рая. — Давайте її сюди.

— Але…

— Ніяких «але». Давайте сюди кицьку, — наказала Рая.

І хоча у Ромі бушували бурі й шторми люті на мерзенну брудну тварину, хоч і був він ображений попереднім ставленням до нього синьоокої красуні, — але руки його покірно простягли до Раї кішку. А губи спромоглися лише запобігливо прошепотіти:

— Тільки б вона не пошкрябала вас, Раю…

Проте, Рая вже не слухала його. Вона тримала кішку на руках, вона пестила її.

— Бідна моя кішечка… з’їла погану цвілу ряжанку… І звідки ти взялася тут?.. Мабуть, через вікно влізла… та тобі холодно? О, ми зараз погріємо тебе.

Швидким рухом Рая повернулася до Роми:

— Увімкніть генератор.

— Але… — заїкнувся було Рома.

— Здається, я просила вас щось зробити? — гордо запитала його Рая.

І Рома покірно увімкнув генератор.

Фіалковим світлом засяяли лампи, у повітрі розлився знайомий запах озону. Генератор працював.

Рая піднесла кішку до касети і посадила її там:

— Сідай, сідай, — приказувала вона, — тут тобі буде тепло й приємно. Сідай, кицю…

Кішка спокійно сіла. І справді, їй мабуть було досить приємно в теплі генератора. Адже зараз генератор випромінював хвилі, що не палили, не були дуже гарячі, а лише гріли — саме такі хвилі потрібні були Ромі для його сметани.

— Рома, дивіться, вона вмивається! — вигукнула Рая.

Дійсно, кішка вмивалася. Вона немов з часу свого народження звикла сидіти під промінням ультракороткохвильного генератора. Вона лагідно муркотіла, вона вмивала собі лапи й боки.

— Чи не пошкодить їй, Раю, надто довге перебування під промінням? — несміло запитав Рома.

Рая озирнулася на нього:

— Цікаво б мені знати, хто з нас двох біолог, ви чи я? — в’їдливо запитала вона: — І взагалі, що може розуміти харчовик у біологічних справах? Сиди, сиди, киценько, він нічого не розуміє…

Рома відійшов. Так, ніколи-ніколи Рая не зможе ставитись до нього прихильно… Що ж, нічого не поробиш… він з головою пірне в науку, він забуде про свою нещасну любов… він навіть більше не звертатиме взагалі ніякої уваги на Раю; ось що…

— Ромо…

Ні. Він не звертатиме уваги. Ні!

— Ро-мо…

Хай кличе. Ні, він зайнятий, він не…

— Ро-омо…

— Пробачте, Раю, я не чув… з вікна, знаєте, такий шум іде…

Ромо, Ромо, де твоя мужчинська гордість?.. Нема її, бо ось уже ти біля Раї, ось уже шукаєш, чим би догодити їй…

— Дивіться, Ромо, мені здається, що кішка просто перед нашими очима робиться пухнастішою.

— Що?

— Вона стає дедалі пухнастішою. Дивіться!

Це ставало зовсім неймовірним. Сіра шерсть невідомої бродячої кішки повільно пухнастішала. Вона ставала блискучою, густою й гладкою. Здавалося, це була вже зовсім не та кішка, що сиділа у дальньому кутку. Та була худа й пошарпана. Це — сиділа сита кішка з блискучою густою шерстю, яка відбивала сонячні виблиски з вікна.

Рома не вірив своїм очам. Він дивився то на кішку, то на Раю, що так само нічого не розуміла. Проте вона весело усміхалася:

— Ага? Бачите? А ви казали — чи не пошкодить їй…

— Що пошкодить? Кому? Хав ю си?.. Ват тол ю? Як і що ви кажете? — відчувся густий голос Містера-Пітерса, що непомічений увійшов до лабораторії.

Він швидко підійшов до стола, поглянув на касети — і здивовано спинив погляд на кішці:

— Що це таке? Звідки ця тварина? Це ви, Рая, просвітлюєте вже не кролів, а кішок?

Рая почервоніла:

— Власне, Містере-Пітерсе, я не те… вона з’їла сметану… а Рома її той… ну, я взяла і ось… а вона робиться дедалі пухнастішою… А Рома казав, чи не пошкодить їй…

Рома слухав і дивувався: куди поділася Раїна певність, уїдливість… як мирно розмовляє Рая з Містером-Пітерсом… І як лагідно, коли порівняти це з її ж таки манерою розмовляти з ним, з Ромою…

— Ха-ха, — розсміявся Містер-Пітерс, — значить — вирішили все-таки просвітити кішку? Ну що ж, і це непогано… Іт із вері інтерестінг, це дуже цікаво. Кажете, стає пухнастішою? Так і мусить бути. А втім, не треба втомлювати її. Раю, ви її заберіть до ваших кролів. Побачимо, що з цього вийде. Андерстенд-ю? Чи розумієте ви?..

— Йез, ай андерстенд, — відповіла Рая, трохи червоніючи.

В кімнаті стало тихо. Містер-Пітерс недовірливо подивився на Раю. Рома витріщив очі: Рая відповідає Містеру-Пітерсу англійською мовою?.. І раптом він згадав про «Підручник англійської мови для дорослих». Так, так…

— Раєчко, що я чую? Ви розмовляєте англійською мовою, ю спік інгліш?

— Е літл, Містер-Пітерс, — відповіла Рая.

Але далі вона не витримала. Почервонівши вкрай, вона схопила кішку й вибігла з кімнати.

Містер-Пітерс звернувся до Роми:

— Ти чув? Вона відповіла «е літл», що визначає «трохи». От так дівчинка…

Рома мовчав. І Містер-Пітерс примушений був додати по паузі:

— Я навіть думаю, що іноді жінки бувають значно здібніші від декого з чоловіків… як ти гадаєш, Ромо?.. Я, звісно, не натякаю ні на кого, тим більше на тебе. Але…

А що Рома все так само мовчав, похмуро поглядаючи у вікно, то Містер-Пітерс зітхнув і взявся до своєї роботи, навіть не спитавши, чи встиг Рома закінчити просвічування своїх продуктів. Цілком можливо, що цього не варт було й запитувати: що важили роботи Роми, або Олеся, чи навіть Раї, — порівнюючи з роботами самого Містера-Пітерса, винахідника чудового генератора? Адже Містер-Пітерс ще не закінчив свого винаходу. І Рома ладний був перетворитися на певний час на помічника Містера-Пітерса. Це обіцяло великі перспективи в майбутньому.

І дуже добре, що Рома зовсім і не підозрівав того, чим саме зайнята Рая. Якби він міг зазирнути до її кімнати — його настрій був би остаточно зіпсований. Настільки зіпсований, що навряд чи вистачило б у нього мужності далі спокійно працювати. Навіть Олесь — і той не витримав би такої картини.

Бо Рая лежала на своєму ліжку й серйозно, наполегливо вивчала щось, читаючи товсту книжку в зеленій оправі.

І якби хто мав змогу прислухатися він почув би, як Рая тихо шепотіла, намагаючись вкласти якомога більше виразності в дивні слова:

— Ай лов ю… ай лов ю… Май дір Містер-Пітерс, ай лов ю…

Звісно, ні Рома, ні Олесь не вивчали ніколи англійської мови. А втім — вони зрозуміли б цю фразу. Бо кожен з нас, навіть не знаючи чужих мов, добре пам’ятає невідомо звідки взяті відомості про кілька фраз різними мовами. Кілька фраз, що зрештою визначають завжди те ж саме.

— Ай лов ю — англійською,

— Же ву зем — французькою,

— Іх лібе ейх — німецькою.

І всі ці фрази, повторюємо, визначають завжди лише одне — те саме, що можна дуже легко висловити українськими —

— Я кохаю вас…

Отже, навіть краще, що Рома й Олесь не знали нічого, не чули нічого. Бо це напевне завадило б їм працювати. Неприємно, знаєте, коли дівчина, в почуттях якої ви зацікавлені, вчиться говорити «я кохаю вас», додаючи до цього ім’я не ваше, а зовсім іншої людини…

Тієї самої людини, що сповістила Рому й Олеся спокійним, упевненим тоном:

— Майте на увазі, друзі мої, що завтра сюди прибувають наші шановні професори на чолі з академіком Антохіним.

— Чого? — спитав Рома.

— Вони прийдуть на моє запрошення — ознайомитися з моїм новим генератором. Його властивостями, дією тощо. Нам треба приготуватися, щоб показати їм щось цікаве. Таке, чого вони ще ніколи не бачили, — відповів Містер-Пітерс, лукаво усміхаючись.

І більше він не додав нічого, як не поглядав у його бік зацікавлений Рома, як не запитував його Олесь.

Сховавшись у клубах пахучого диму велетенської самокрутки, Містер-Пітерс мовчав, щось зосереджено обмірковуючи.