14. НЕСПОДІВАНА РОЗЛУКА


Звісно, Ромі не везло. Ну, скажіть: чому саме він опинився в лабораторії, коли задзвонив той телефон?.. Або інакше, чому той телефон задзвонив саме тоді, коли Рома нарешті дістав змогу просвітити себе й тим самим покласти край будь-яким усмішкам і глузуванню з приводу його різнокольорового обличчя?.. Цього не знає ніхто. «Збіг обставин», — відповість один. «Випадок, просто випадок», — скаже другий. Рома погоджується; проте — першого разу, коли він просвічував уже себе, — йому так само завадили звісткою про пацюків. Теж випадок?.. Пробачте, як казав анекдотичний скептик-студент: впав один раз із дзвіниці й не розбився — випадок; упав другий раз і не розбився — знов випадок. Але, коли ти впав третій раз і не розбився — це вже не випадок. Це, пробачте, сполучення системи й досвіду… Коротше, — це вже звичка.

Що й казати, Рома мав великий досвід, велику звичку щодо здійснення системи, яку він коротко характеризував двома словами:

— Не таланить!

А втім, хай цими питаннями клопочуться спеціалісти-психологи. Це не наша справа. Ми примушені слідкувати за чудесними подіями, що дедалі ширше розвивалися навколо знаменитого генератора Містера-Пітерса. Скажемо просто: навіть та причина, що не дала Ромі закінчити просвічування обличчя, в основі своїй мала зв’язок з генератором. І зв’язок досить щільний.

Щоправда, ми ще й досі не знаємо, яка то була розмова телефоном, що саме почув Рома й чому він негайно вимкнув генератор і побіг геть з лабораторії. Щоб дізнатися про це, нам доведеться прислухатися до схвильованого голосу Роми, який, зустрівши в дворі Олеся з Ганною, накинувся на них:

— Де ви блукаєте? Коли треба когось, то й не знайдеш… А Містер-Пітерс де?

— Стривай, що трапилося? Кажи, як слід, — спробував заспокоїти його Олесь.

Ганна з цікавістю дивилася на Рому: так, обличчя в нього дійсно було двокольорове. Але Рома не помічав нічого:

— Нічого не трапилося, коли не рахувати того, що тільки-но до лабораторії дзвонив сам Іван Петрович Антохін.

— Антохін? Чого?

Тепер черга дивуватися була за Олесем. Проте, ось Рома вже покинув його й кинувся до Містера-Пітерса, що йшов з клубу.

— Алло, Містер-Пітерс. Слухай: щойно дзвонив Антохін…

— Іван Петрович? — здивовано перепитав Містер-Пітерс.

— Так. Я говорив з ним з лабораторії. Я там просвічував… кхм… робив один дослід, а він і подзвонив…

Рома чомусь сконфужено потер собі ліву щоку. Ганна відвернула обличчя вбік, ховаючи усмішку.

— Ну?

— Ну, і сказав, що він уже їде сюди, до радгоспу. Сказав, що в нього важливі справи — головне, до тебе. Щоб ти чекав. Розумієш?

Містер-Пітерс схилив голову праворуч, немов перевіряючи якісь свої думки, і відповів:

— Ол райт. Добре. Іт віл бі е ньюс. Це будуть якісь новини.

Як бачимо, до славнозвісного бригадира вже повернувся його звичайний настрій. Він навіть не дивився на бік Ганни, хоч та знов шукала його поглядів. Але Містер-Пітерс сказав ще Ромі:

— Ходім до лабораторії, — і пішов собі.

Ганна розгублено дивилася йому вслід. Олесь доторкнувся до її руки:

— Чого це він такий похмурий?

Ганна не повернула голови. Вона здивовано й сумно дивилася туди, де зник за рогом Містер-Пітерс. Справді, вона не розуміла, в чому справа. Щойно жартував, усе було гаразд. І раптово така зміна…


А академік Іван Петрович Антохін мчав до радгоспу в автомобілі. Він тримав у руках свою незмінну паличку з товстою ручкою, покручував її і про щось напружено думав. Автомобіль мчав на повну швидкість. Вітер свистів у вухах академіка. Нарешті, шофер сказав:

— Ось він, радгосп.

Першим, кого побачив Іван Петрович, був старий його приятель Андрій Антонович. Він стояв біля воріт без шапки. Вітер розвівав його кучері. Іван Петрович протер собі очі. Автомобіль спинився. Іван Петрович дивився на кучері Андрія Антоновича. Поважний академік не вірив у чудеса, він шукав у своєму мозку обґрунтовань дивної зміни вигляду старого сторожа.

— Е… е, здоровенькі були, Андрію Антоновичу, — промовив він нарешті, виходячи з автомобіля й забувши чомусь звичну формулу свого вітання з старим знайомцем.

Очі його не бачили нічого, крім буйної шевелюри Андрія Антоновича.

— Здрастуйте, Іване Петровичу, — чемно уклонився той.

— Е… як почуваєте, себе?.. — ще раз привітався Антохін, обходячи навколо Андрія Антоновича й оглядаючи з усіх боків.

— Вдячний, нічого, Іване Петровичу, — відповів старий.

— А це… це що ж у вас? — врешті насмілився спитати Іван Петрович, вказуючи пальцем на голову старого.

Андрій Антонович помітно розгубився:

— Це, Іване Петровичу, — почав він, вагаючись.

Але його врятував Олесь, що швидко підійшов до Антохіна:

— А ми на вас чекаємо, Іване Петровичу. Здрастуйте. Що, на нове волосся Андрія Антоновича дивитеся?.. Так, так, це ми йому зробили. Та ви підіть, подивіться, що тут у радгоспі взагалі нароблено. Просто фантастика, слово честі, фантастика…

Академік подивився на нього, на Андрія Антоновича, знов на Олеся.

— Так, — сказав він, — так, справді, щось дуже цікаве…

… Кілька годин провів Іван Петрович Антохін у радгоспі «Перемога», ознайомлюючись з наслідками роботи бригади. Він уважно слухав те, що розповідав йому директор Данило Якович, запитував сам про окремі деталі роботи. А потім попросив залишити його з Містером-Пітерсом: мовляв, треба дещо обговорити. Разом з ним Антохін зачинився у лабораторії. І, коли він входив туди, обличчя його було дуже серйозне.

Про зміст цієї розмови не знав ніхто. Олесь тільки руками розвів, коли Рая спитала його.

— Не знаю, не знаю нічого, — сказав він. — Щось важливе…



Через годину Андрій Антонович, викликаний Антохіним, урочисто запросив до лабораторії всіх:

— Іван Петрович просять… Так що, будь ласка, до лабораторії. Вони щось хочуть сказати.

Справді, Антохін, ледве до лабораторії з’явилися всі запрошені, почав говорити:

— Мушу відразу ж таки поінформувати вас, товариші, про деякі зміни. Насамперед відзначу, що бригада, яка працювала тут, у радгоспі «Перемога», з новим ультракороткохвильним генератором, захопившись виключним впливом УКХ на живі істоти, працювала не досить серйозно. Досліди були поставлені випадково, наслідки цих дослідів не вивчені так глибоко, як цього вимагає надзвичайна їх важливість…

— От, відразу й розносить, — прошепотів Ромі Олесь.

— Мовчи, він таки має рацію, — відповів Рома сердито.

— Давайте перелічимо роботи бригади, — продовжував Антохін. — Просвічування зерна пройшло більш-менш добре. Але хіба не ганьба для серйозних дослідників той випадок з пацюками, що дав наслідком жахливе явище гігантизму?.. Добре, що пощастило відразу ж ліквідувати все. А що могло б вийти з цього? Розплодження гігантських пацюків могло б у майбутньому обернутися просто-таки на стихійне лихо… Так. Візьмемо далі, наслідки з просвічуванням курей і яєць. Тут обійшлося спокійніше; і все ж таки, немає повного аналізу явища, не вивчені всі локальні впливи УКХ. Найкраще, на мою думку, з кролями. Тут, правда, немає ніяких «чудес» в лапках. Але досліди поставлені були науково, товариш Рая вела щоденник. І її досліди дають дуже цікаві дані. Наприклад, товаришка Рая остаточно розв’язала питання про вплив УКХ на найпростіші організми — бактерії, інфузорії. Це буде дуже корисним для наших товаришів, які беруться вивчати дію УКХ на хворі організми. Випадок з опухом на собаці так само дав цікаві наслідки. Зокрема підкреслюю красиве й дотепне використання «електроножика». Товаришка Рая працювала добре.

Іван Петрович замовк. І потім відразу голос його набрав гнівного виразу:

— М-да… А от щодо корів, то це ж, знаєте, зовсім неприпустимо: не перевіривши наслідків просвічування на якійсь одній тварині, відразу поставити широкі досліди на доброму десятку корів… Я вважаю, що Данило Якович цілком правильно обмежив роботу бригади. Шкода, що він не зробив цього раніше…

Директор поглянув на молодих дослідників: вони сиділи схиливши голови. А Антохін безжалісно говорив далі:

— Звісно, дослід з волоссям Андрія Антоновича, зрощування нової рослинності на його лисині — дуже цікавий. Проте, бригада цілком винна в тому, що створила в своїй роботі такі умови, коли недосвідчена людина дістала змогу, користуючись генератором, наробить лиха сторонній особі. Ви знаєте, товариші, про що я кажу…

Іван Петрович навмисне висловився дещо туманно про випадок з лисиною бідного Потапича. Він, очевидно, не хотів будь-чим образити старого Андрія Антоновича, що й сам не радий був, звісно, наслідком свого невдалого просвічування.

— Так от, — продовжував Антохін, — не віднімаючи від роботи бригади нічого, я підкреслюю, що вона працювала не так, як того вимагали інтереси нашої радянської науки. Так, так, я звертаю на це вашу увагу.

Голос Івана Петровича набрав помітної урочистості:

— Де й коли вченим давалися такі можливості, які дістали ви для роботи з вашим генератором? Вам дали цілий радгосп з його зерновим і тваринницьким господарством. Вам сказали: працюйте, допомагайте в той самий час радгоспові. Вам дали все. Ніде в цілому світі, крім нашої Радянської країни, не могло бути такого. Тільки у нас працівники науки мають такі надзвичайно сприятливі, не чувані ніде умови для своєї роботи. Але ці найсприятливіші умови покладають велику відповідальність на дослідників. Це зрозуміло для кожного. Так от тепер, у світлі цього, скажіть мені, чи виправдали ви надії, які покладалися на вас?.. Мовчите? Бо нема чим виправдатися?.. Так от, слухайте. Нам доведеться внести певні зміни. Прошу стежити. Насамперед, ми припиняємо досліди з безпосереднім просвічуванням тут, у радгоспі…

Олесь здивовано поглянув на Івана Петровича, — не менш здивовано, ніж Рома й Рая.

— Так, просвічування ми припиняємо, — повторив Антохін. — Ми перевозимо генератор назад, до міста. Там він буде потрібний для деяких дальших важливих робіт. Разом з генератором звідси виїжджають Петро й Рома. Товариші Олесь і Рая тимчасово залишаться в радгоспі, щоб закінчити обробку наслідків дослідів, які тут було проведено. Особливу увагу вони звертають на поведінку корів і курей. Нам треба конче знати, як позначиться на організмі інших тварин велике збудження, яке було створено просвічуванням. А товариші Петро й Рома відразу ж візьмуться в місті за нові досліди. На превеликий жаль, у нас поки що лише один генератор. Він потрібний там, у місті. Отже, і всі роботи будемо провадити там. Все зрозуміло?

Слухачі мовчали. Рома запитливо дивився на Містера-Пітерса: адже він мусів знати те, чого не договорював Іван Петрович. Але Містер-Пітерс мовчав. Тому Рома підштовхнув Олеся, який запитав:

— Якщо можна, скажіть, будь ласка, Іване Петровичу, які то будуть нові досліди в місті?

Антохін хитнув головою:

— Про все взнаєте згодом, товаришу. Спочатку вам, як я вже сказав, доведеться закінчити обробку матеріалів — тут, у радгоспі.

Далі запитувати не доводилося. Антохін додав ще:

— Генератор повезе звідси моя машина — разом з експериментаторами, що відразу їдуть до міста. Якщо немає запитань, прошу негайно ж готуватися до від’їзду. Данило Якович, ми з вами підемо разом до вашого кабінету, поговоримо там на волі.

Через дві години все було закінчено. Розібраний генератор лежав у тих самих ящиках, у яких його привезли сюди. Містер-Пітерс оглядав востаннє лабораторію — чи не забули чогось?.. Рома був біля машини. Почувся легкий стукіт у двері.

— Увійдіть.

На порозі показалася Ганна. Обличчя в неї було сумне. Великі чорні очі тужливо дивилися на Містера-Пітерса.

— Ви від’їжджаєте?.. — спитала Ганна, не наважуючись зайти до кімнати.

— Так, — сухо відповів Містер-Пітерс, не підводячи очей.

Він боявся, що подивившись на Ганну, він уже не зможе втриматися в межах офіціального тону. А саме так він вирішив розмовляти з нею будь-що.

— І не скоро повернетеся?.. — несміливо спитала ще Ганна.

— Не знаю.

— Чого це ви такий злий? — зробила Ганна важку спробу пожвавити діалог.

— Я просто зайнятий… часу немає, — не піддався Містер-Пітерс, дивлячись на порожній стіл.

Ганна зітхнула. Вона таки цілком одверто не розуміла, чого розсердився Містер-Пітерс. Весь час був такий ласкавий. Все йшло гаразд — і ось тобі. Невже ж усе це за її розмову з Олесем?.. Так вони ж просто, по-товариському, розмовляли… Вона подивилася на суворе обличчя Містера— Пітерса:

— А я теж мабуть скоро поїду до міста…

— Ну що ж.

— Мабуть, дуже нудно буде тепер у радгоспі… після вашого від’їзду, — дипломатично натякнула Ганна.

Містер-Пітерс несподівано для себе спалахнув:

— Сподіваюся, що ні, — злісно й запально відповів він, — вам тут допоможуть не нудьгувати.

— Хто? — підвела очі Ганна.

— Та знайдеться. Пробачте, мені треба йти.

І Містер-Пітерс, як метеор, вибіг з лабораторії. Вже з коридора пролунав його голос, що додав:

— Наприклад, Олесь…

Очі Ганни наповнилися сльозами. Нервово вона крутила хусточку. Ніяк, ніяк вона не сподівалася такого… Ще хвилина — і Ганна сиділа біля вікна, не встигаючи витирати буйні сльози, що вмить потекли по її щоках. Містер— Пітерс не бачив цього. Він сидів у автомобілі — злий і сердитий. А коли Рома спробував спитати його про причини такого настрою, Містер-Пітерс так злісно поглянув на нього, що в того зникло будь-яке бажання питати далі.

Автомобіль поїхав. Олесь повернувся до Раї:

— Отже, ми залишилися тут. І навіть не знаємо, що робитиметься далі з тим генератором.

Рая знизала плечима:

— Взнаємо… через тиждень узнаємо.

— Ви гадаєте, що за тиждень ми тут все закінчимо?

— Звісно.

Повз них швидко проходив Андрій Антонович, несучи листи й газети. Обличчя в нього було трохи розгублене — Іван Петрович Антохін поїхав, не попрощавшись з ним.

Правда, Андрій Антонович був саме на пошті, коли Антохін поїхав, а все ж таки…

— Нові, Андрію Антоновичу? — спитав Олесь. — А ну, дайте почитати.

Він узяв одну з газет, розгорнув її — і відразу ж вигукнув:

— Раю… Раєчко, дивіться!

— Що таке?

— Ціла стаття про УКХ. Ідіть, почитаємо. Еге, та це про наш новий генератор… Звідки ж усе це взнали?

Газета стисло, але піднесено сповіщала про винахід Містера-Пітерса. Вона описувала новий генератор, як відкриття, що несе за собою цілу революцію в науці. Співробітник газети розповідав про досліди з худобою, про дивну властивість випромінювання нового генератора спиняти мотори з електрозапалюванням. Зокрема, він спинявся на виключному впливі нового генератора на організм:

…«Одним з практичних застосувань надзвичайно короткохвильного випромінювання, — писала газета, — є цікавий вплив його на зростання волосся. Нове проміння так активізує шкіру, що після просвічування ним лисина вкривається густим новим волоссям».

Олесь усміхнувся:

— М-да, тепер до Містера-Пітерса з’являться всі лисі міста. Нове навантаження буде…

— А ось і відповідь на ваше запитання про дальші роботи коло генератора, — вимовила Рая, що читала вже далі.

Справді, стаття закінчувалася так:

…«Тепер під керівництвом академіка Антохіна навколо генератора створюється нова група працівників, що провадитимуть досліди керування на віддалі й пересилання енергії на віддаль за допомогою випромінювань нового генератора. Справа в тому, що керування на віддалі дасть, на думку академіка Антохіна, можливість дістати з дна морського затонулий в минулому столітті корабель «Альгамбра» з вантажем золота. Немає сумніву, що за допомогою чудесних УКХ цю сміливу думку буде здійснено».

— Значить?.. — проговорив Олесь багатозначно.

— Значить, треба скоріше закінчувати нашу роботу тут, — відповіла Рая. — Там буде дуже цікаво. Ой, Олесю, щось мене більш, здається, цікавить нове застосування генератора, ніж мої кролі…

Олесь не відповів. Він старанно обмірковував: керування на віддалі, телемеханіка… Золото на «Альгамбрі», і потім — пересилання енергії на віддаль без дротів… та це ж, дійсно, надзвичайні речі! Невже ж Містеру-Пітерсу пощастить здійснити це? «Під керівництвом академіка Антохіна…» Що ж, коли сам Іван Петрович так само взявся за цю справу, мабуть, вони зроблять!

— Ходімо, Раю, — сказав Олесь нарешті, — і справді, нам треба скоріше закінчити нашу роботу. Там, у місті, зараз досить цікаво. Ходімо!


Загрузка...