Аргонавти Всесвіту

VII. НЕВЕЛИЧКИЙ БРОНТОЗАВРИК

Від самого ранку в ракетному кораблі закипіла робота. І Сокіл, і Гуро дуже зніяковіли, побачивши, що старий академік прокинувся раніше, ніж вони, і раніше почав працювати. Адже і в них було досить роботи.

Кожен з учасників експедиції мав свої серйозні, заздалегідь обмірковані і розподілені завдання. Всі астрономічні спостереження мусив провадити Микола Петрович, як командир корабля. Він стежив за курсом ракети, перевіряв, чи не змінює вона свого напряму під впливом яких-небудь космічних сил. Це була дуже складна робота, що забирала майже весь час Риндіна. Він відривався тільки для того, щоб поїсти, та й то після того, як Василь нагадував йому кілька разів. Лише півгодини після обіду він погоджувався витрачати на розмови, на відпочинок. Дисципліна насамперед — таке було гасло старого вченого.

Сокіл провадив дослідження інтенсивності космічного випромінювання. Загадкове проміння, що пронизує геть усе, проміння, що лине з безкраїх глибин космосу, досі залишалося невивченим наукою. Численні експедиції під землею, під воду, в повітря, в стратосферу, дослідження в шахтах і печерах, підводних човнах, у батисферах, які занурювались на сотні й навіть на тисячі метрів під поверхню океану, стратостатах, що допомогли людині в часи подорожі Риндіна опанувати висоти аж до сорока тисяч метрів над поверхнею Землі; нарешті, останні надвисотні польоти в радянських стратопланах — чудесних літаках, що в межах атмосфери й початку стратосфери рухалися з допомогою звичайних моторів і пропелерів, а дістаючись на висоту від двадцятьох до п’ятдесятьох тисяч метрів, летіли вже як ракетні кораблі, — все це не дало науці остаточних висновків про природу космічного проміння. Відомо стало лише, що космічне проміння стає тим інтенсивніше, чим вище над рівнем моря, у висотах далекої стратосфери, провадити його дослідження.

Вчені цілого світу покладали надію на те, що ракетний корабель академіка Риндіна допоможе, нарешті, з’ясувати остаточно природу цього загадкового випромінювання. Щоправда, дехто з учених висловлював навіть побоювання, що вплив космічного проміння в міжпланетному просторі може шкідливо відбитися не тільки на апаратах експедиції, а й на її учасниках. Але це були лише побоювання. Крім того, ракетний корабель мав у собі запаси свинцю в аркушах. Це був конче потрібний матеріал для пакування інфрарадію, який Риндін із Соколом мали відшукати на Венері й привезти на Землю. Як відомо, випромінювання радію (отже, і інфрарадію) затримуються саме свинцем. Космічне проміння теж у певній мірі затримується свинцем. І академік Риндін мав на увазі захистити апарати й людей, в разі потреби, тими свинцевими аркушами.

Так чи інакше, досі ніхто з учасників експедиції не відчував ніяких змін, ніякого впливу космічного проміння на свої організми, хоч корабель уже добу летів у міжпланетному просторі. Сокіл уважно провадив свої дослідження, вимірюючи інтенсивність і напрямок потоків космічного проміння.

Він працював із складними приладами, частина яких була розміщена зовні, на поверхні ракети. Василь з повагою поглядав на циферблати, де тремтіли чутливі стрілки, які визначали інтенсивність проміння, що пронизувало ракету. Інші прилади дозволяли встановлювати напрямки, в яких проміння линуло космосом. Річ у тому, що певна частина учених взагалі відкидала думку про якийсь переважний напрямок потоків проміння. І дослідження Сокола, щохвилини приносили нові відомості науці, проливали світло на походження таємничого явища.

Сокіл нікому, крім Риндіна, не говорив нічого про наслідки своїх спостережень. Лише старий академік мав право вільно підходити до інженера під час його роботи, зазирати через його плече на розрахунки й записи. Одного разу Василь почув таку розмову:

— Ви певні, що головний потік іде саме зі сторони Геркулеса?

Це запитував трохи стурбованим голосом Микола Петрович. Сокіл відповів, вагаючись:

— Поки що всі дані говорять за це, Миколо Петровичу. Але годину тому прилади відзначили зміну напрямку на шість градусів. Може — це був вплив зміни напрямку ракети? Ви не помітили?

— Доведеться негайно перевірити.

І Риндін зник у навігаторській рубці. А Сокіл з головою поринув у складні розрахунки.

Найбільше подобалося Василеві допомагати Гуро, який стежив за численними приладами, що автоматично поновлювали запаси кисню в повітрі та поглинали зайвий вуглець і шкідливі гази — залишки людського дихання. Василь за короткий час так добре ознайомився з головними приладами, що міг із цілковитою відповідальністю заміняти Гуро Він сказав якось про це Миколі Петровичу. Але старий академік попередив його:

— Друже мій, не втручайтеся. Автомати працюють самі. Гуро мусить лише наглядати за їх роботою. В разі потреби, він виконає мої розпорядження щодо полагодження чогось. А ви, якщо хочете, дивіться за Гуро: чи робить він усе це. Ваша справа досить цікава й відповідальна. Я доручив вам уже автомати для фотографування, незабаром дам вам ще якесь навантаження. Хотів був доручити це Борисові, та він не в дуже добрих взаєминах з механікою… якщо не зважати на його любов до зброї…

І він весело засміявся, бачачи, як скривилося обличчя мисливця, ображеного таким зневажливим ставленням до його здібностей механіка. Це було за обідом. Сокіл не розчув нічого, захоплений їжею і своїми власними думками. Інакше він обов’язково додав би від себе на адресу Гуро якийсь уїдливий дотеп. Така вже була звичка у цих двох старих і випробуваних друзів — не залишати невикористаною жодної можливості кольнути один одного.

Замість чергового дотепу, Сокіл захоплено сказав, немов роблячи остаточний висновок із того, над чим він так довго думав:

— Археоптерикс мусить бути. Неодмінно мусить бути!

Цього ніхто не заперечував. Тільки Гуро всміхнувся і в’їдливо зауважив:

— А один мій добрий знайомий… ще вчора запевняв мене, що ми не зустрінемо археоптерикса. Мовляв, розвиток фауни на Венері не дійшов ще…

— Неправда, я такого не казав! — спалахнув Сокіл.

— Так я ж про вас не казав. Я про одного мого знайомого…

— Досить натяків, шановний товаришу Гуро, якщо можна ваші незграбні вибрики назвати натяком. Так, учора я ще не вирішив остаточно. Для вас, бачите, питання про археоптерикса нічого не важить. Ну, що вам той археоптерикс?.. Зайва куля з вашої рушниці та й годі.

— Не заперечую. Може, археоптерикс навіть менш цікавий, як об’єкт для пострілу, ніж якась інша тваринка, — покірно погодився Гуро.

— А для геолога це питання має надзвичайну вагу. Що таке, зрештою, археоптерикс? Ну, скажіть!

Гуро, що непогано розумівся на палеонтології, тоненько всміхнувся:

— Хм… ну, такий собі птах… з отих ваших страховищ якоїсь там мезозойської чи плезозойської ери…

— Ха-ха-ха!.. — зареготався геолог. — Як ви кажете? «Плезозойської» ери? Ой, не можу! Ха-ха-ха! Любий Борисе… ой, не можу, не можу, ха-ха-ха!.. Любий Борисе, ви гадаєте, що від імени тварини плезіозавра можна виводити назву ери? Плезозойська? Ні, ви трошки помиляєтеся… Ой, насмішив!..

Тепер розсердився Гуро.

— Я не гірше, ніж ви, розуміюся на назвах усяких там ер, — сухо зауважив він. — Тільки зараз вони мене мало цікавлять. Моє діло — влучати без промаху, коли мені чи вам зустрінуться потвори першої-ліпшої ери. А якої саме ери буде та потвора, — то ваше діло. На те ви й геолог.

Микола Петрович побачив, що йому час устряти в розмову, яка набувала небажаної гостроти. Він лагідно зауважив:

— На вашому місці, Вадиме, я не звертав би уваги на випадкову помилку. Цілком ясно, що Борис лише помилився. Зрозуміло, що він хотів сказати не «плезозойська» ера, а «палеозойська». Правда, Борисе?

— Мгм… — трохи непевно погодився Гуро, не дивлячись убік свого геологічного ворога — Сокола.

Микола Петрович потамував усмішку і закінчив:

— А вам, Вадиме, крім того, не завадило б визнати, що й досі ви не почали вправлятися в стрілянні. Роблю вам зауваження. Ви мусите навчитися стріляти не гірше нашого юнака за час подорожі. Це конче потрібно.

— Я навчуся, Миколо Петровичу, — ніяково відповів Сокіл, відвертаючися від Гуро, що враз повеселішав.

— Так… І ще, я думаю, Вадиме, значно приємніше було б, коли б ви обґрунтували нам вашу думку про археоптерикса. Забудьте на хвилинку всі суперечки і з’ясуйте. Це буде корисно всім нам, зокрема нашому юному товаришеві. — І він поглянув у бік Василя.

— Наш юний товариш, — відповів Сокіл, протираючи окуляри, — знає багато дечого не гірше від старших. Ми з ним розмовляли вже і, якщо ви хочете лекційної бесіди, Миколо Петровичу, то дозвольте перше слово надати саме йому. Він упорається з цим завданням, смію вас запевнити. І навіть без… без «плезозойської» ери, — не стримався таки він додати.

Гуро зневажливо змовчав. Риндін помітно зацікавився:

— Ви так думаєте, Вадиме? Ану прошу, Василю. Ми слухаємо.

Рижко зашарівся. Чомусь це нагадало йому іспити. Саме так, такими словами звернувся колись до нього викладач на іспитах, коли він закінчував школу: «прошу, прошу, ми слухаємо!» Ну що ж, коли слухаєте, то слухайте! Василь Рижко задніх ніколи не пас. Зараз він покаже!

— Це, значить, про геологічний час? — запитав він на всякий випадок Сокола.

І, діставши потвердження кивком голови, заговорив:

— Історію нашої Землі ділять на два часи: догеологічний, цебто — неймовірно довгий період космічного розвитку нашої планети, і геологічний. Цей останній розподіляється на ери, ери розподіляються на періоди, періоди на епохи. Найстародавніші ери — архейська і еозойська. Вони не залишили нам майже ніяких ознак життя тварин чи рослин. Наші знання про розвиток життя починаються лише з палеозойської ери, з найпершого її періоду — кембрійського. За ним ішли — девонський, кам’яновугільний та пермський періоди тієї ж самої палеозойської ери. Після цього почалася мезозойська ера з її періодами: тріасовим, юрським і крейдяним. Далі — кайнозойська ера. Це вже наша ера. Її періоди — третинний і четвертинний. Все.

Він спинився, захекавшись, як після швидкого бігу. Сокіл весело заплескав у долоні:

— Ну, що я вам казав, Миколо Петровичу? Хіба не чудесно розповів? Стисло, конкретно і без помилок. А тепер можу дещо додати й я. Між іншим, це зокрема буде цікаво і для Бориса…

Гуро пихнув люлькою.

— Ні, ні, я не про те, — лагідно пояснив Сокіл, — я про своє. Ви вже знаєте, що Венера настільки молодша від Землі, що там мусить зараз бути, за нашими розрахунками, щось подібне до земної мезозойської ери. Чому саме так — цілком ясно. Всі спостереження, що провадилися з метою вивчити атмосферу Венери, довели, що наша сусідка завжди укутана в суцільну ковдру хмар — від полюса до полюса. Це вказує на бурхливе паротворення на її поверхні. Далі, останні дослідження щодо складу її атмосфери показали дуже своєрідну картину. Я нагадаю вам трохи про це. Пам’ятаєте, Миколо Петровичу, про нашу бесіду з тим американцем Артуром Аделем?

— Професор Мічіганського університету Артур Адель? Так, так, — підтвердив Риндін.

Очевидно, це було досить відоме прізвище, бо навіть Рижко, погоджуючись, кивнув головою.

— Ось я прочитаю висновки цього самого Артура Аделя. Я тоді записав їх.

Сокіл перегорнув кілька сторінок своєї записної книжки і голосно прочитав:

— «Надзвичайно густа й товста атмосфера Венери помітна з першого погляду у формі світлого обідочка під час проходження Венери по сонячному диску. Я порівнював темні лінії у спектрі Венери з лініями, які діставав штучно в лабораторії, пропускаючи світло крізь прозору посудину з вуглекислим газом. І мусив констатувати, що ті й другі лінії майже збіглися. Отже, можна запевняти, що в атмосфері Венери є дуже багато вуглекислоти. Я боюся помилитися, але мені здається, що в атмосфері Венери вуглекислоти майже в 10000 разів більше, ніж в атмосфері Землі. Ось чому я дуже радив би вам узяти з собою досить великий запас кисню для дихання…» Ну, далі вже зовсім спеціальні висновки. Проте, і прочитаного досить.

— М-да, цілком досить, — серйозно погодився Гуро. — В десять тисяч разів більше вуглекислоти, ніж на Землі… Цікаво, чим же дихають там усі ваші археоптерикси й бронтозаври?

— Це ще остаточно не перевірено, — тихо вимовив Риндін.

— А чим дихатимемо ми? — запитав у свою чергу Василь.

— Ми зможемо користуватися нашими скафандрами. Проте, я ж сказав уже, що ці твердження не перевірені.

— Так, не перевірені, бо не було кому досі перевірити, — гаряче відгукнувся Сокіл. — Але я особисто надаю великої ваги твердженням Артура Аделя. Це дуже серйозний вчений. Ви пам’ятаєте, Миколо Петровичу, він спеціально приїхав до нас, щоб розповісти про наслідки своїх спостережень і попередити нас. Отже, хай він навіть певною мірою помиляється, хай на Венері значно менше вуглекислоти, ніж каже він. Проте, і того буде досить для моїх висновків. Надзвичайна вологість атмосфери, суцільна ковдра хмар, середня температура — досить стійка і без великих змін — приблизно 50 вище нуля, значно збільшений процент вуглекислоти в атмосфері — все це свідчить про те, що на Венері тепер триває не лише мезозойська ера взагалі, а навіть точніше — юрський її період.

Василь Рижко слухав Сокола з захопленням. Перед його очима вже виникали дивовижні картини життя Венери. Буйні ліси з невиданих рослин — гігантських пальм, папоротей, дивних хвойних дерев… і серед тих хащів — неймовірні страховища, потвори, які так вражали його на малюнках підручників та популярних книжок з геології… Бр-р!.. І страшно, і цікаво!..

— А чому всі ці умови характерні саме для юрського періоду? — питав тим часом зацікавлений Гуро.

— Це легко зрозуміти, дорогий товаришу. Підвищена вологість атмосфери, підвищена середня температура — ось умови нашого земного юрського періоду. Це відомо. А коли додати збільшений процент вуглекислоти, то стає зовсім ясно. Бо вуглекислота, цебто сполука вуглецю, дає рослинам зайвину матеріалу для будування клітинок. Така зайвина вуглекислоти може за певних умов бути лише корисною для рослин. Ось що!

— Ну, гаразд, — погодився Гуро.

— А якщо ми погодимося, що на Венері тепер триває період, аналогічний нашому юрському, то доведеться погодитися і з існуванням на нашій сусідці таких тварин, які існували під час юрського періоду на Землі. Коли були такі рослини — були і тварини. Коли на Венері тепер є такі рослини, чому не бути й тваринам? Я, як ви, мабуть, помічаєте, іду шляхом звичайної аналогії. З цього виходить, що на Венері ми здибаємо динозаврів, бронтозаврів, атлантозаврів, диплодоків — з категорії…

— Рептилій, — закінчив Рижко.

Очі його палали, обличчя почервоніло від збудження. Сокіл глянув на нього, всміхнувся і продовжував:

— Далі ми мусимо здибати на Венері хижаків типу…

— Цератозаврів, — знов не витримав Рижко.

Він уже бачив перед собою ці страховища — з довгими шиями, зубатими пащами й великими шкіряними гребінцями на спині. Страховища виповзають на грубих кривих лапах з лісу, вони сунуть на відважних мандрівників, що вийшли з ракетного корабля в своїх скафандрах. Потвори загрозливо роззявляють пащі… наперед виходить сміливий мисливець Борис Гуро, він спокійно прицілюється… стріляє! Одна з потвор падає, корчиться, загрібає лапами землю, ламає дерева. Але друге страховище тим часом кидається на Бориса Гуро з іншого боку. А він, прицілюючись у третє, не помічає цього… не помічає! «Товаришу Гуро, небезпека!» — кричить Василь. Але Гуро не чує, йому заважає шолом скафандра. Потвора суне на нього, вона вже ось-ось схопить його, розірве на шматки… і тоді Василь зважується. Він прикладає гвинтівку до плеча. Лунає постріл — влучний постріл юного ворошиловського стрільця. Куля з гвинтівки Василя Рижка вбиває потвору. Як і перше страховище, вона падає, вона б’ється в корчах, з неї б’є кров… Борис Гуро дякує Василя… а він каже: «це дрібниці, факт!» — і спокійно йде далі, його очі шукають ще якусь потвору, яку треба вбити, знищити враз!..

Захоплений своїми мріями, забувши, що він ще не на Венері, а в ракетному кораблі, Рижко завзято стукнув кулаком об стіл, біля якого за обідом точилася розмова.

І відразу ж підстрибнув угору, підкинутий своїм власним ударом. Чашка з водою, яку він тримав, відлетіла в один бік, виделка в другий. А сам Рижко, хапаючись за шкіряні петлі на стіні, з усієї сили брикав ногами, щоб знову знайти утрачений нормальний стан тіла. Він чув голосний сміх мандрівників, але дивитися на них не міг: такий сором, такий сором!.. Досі не призвичаїтися до умов життя в невагомому світі!

Легким рухом руки Гуро спіймав чашку і поставив назад на стіл, затиснувши у пружинисте кільце. Ще через секунду повернулась і виделка. Спокійним, іронічним голосом Гуро сказав:

— На превеликий жаль, Микола Петрович не передбачив у конструкції ракети таких самих пружинистих затискачів, щоб тримати на місці занадто експансивних пасажирів. Вам, Василю, доведеться вже якось самому сконструювати для себе спеціальний прилад… інакше з вашим темпераментом можна й стелю нашої ракети головою пробити…

Не підводячи очей, Василь примостився на своє місце край столу. Цього разу він не знайшов, що відповісти. Та тут, як завжди, лагідно озвався Микола Петрович:

— Годі, годі! Мені здається, що Вадим не закінчив ще. Ви спинилися на цератозаврах…

— Сокіл спинився на цератозаврі, а Василь аж угору полетів на цій потворі, — не вгавав Гуро, сміючись. — Та ну, Василю, покинь журитись, нічого ж, зрештою, такого й не трапилося. Ну, демонструй далі свої знання з палеонтології.

— Справді, Василю, ви ж можете доповнити те, що я казав, — зауважив Сокіл. — Скажіть, наприклад, які рептилії ми можемо ще здибати на Венері? Знаєте, з тих, що призвичаїлися до життя в повітрі?

Рижко поволі опанував себе:

— Птеродактилі й рамфоринхи, — сказав він коротко. І додав: — Факт!

Сокіл засміявся:

— Ну, якщо факт, то сперечатися не можна. Закінчую: зустрінемо ми на Венері ще такі потвори, як іхтіозавр — рептилія, що призвичаїлася жити у воді. І, нарешті, я певен, що ми знайдемо там і живих археоптериксів — цих дивних тварин, напівплазунів, напівптахів. Я навіть сподіваюся здійснити мою мрію…

Він на хвилинку спинився, щось обмірковуючи.

— Яку мрію?

— Привезти назад на Землю, як зразок, одного живого археоптерикса. Адже він такий маленький, і важить мало і місця не займає… він же завбільшки всього з ворону, — благально поглянув Сокіл на Риндіна.

— Спочатку давайте знайдемо його. А вже потім вирішимо, що робити з вашим археоптериксом, — в тон йому відповів академік.

Але Гуро удав, що він дуже незадоволений такою пропозицією.

— Куди ж чи не потвора! — мовив він, зневажливо кривлячись. — Ні, на мою думку, з такою дрібничкою не варт і зв’язуватись. Ну, на кого справить на Землі враження таке «диво»? Завбільшки з ворону, ха-ха! Ні, не погоджуюся. Якщо вже везти з собою на Землю щось, так принаймні якогось там бронтозавра… на ланцюжок його прип’ясти… може звикне, я його муштруватиму, може навчу навіть з рук їсти…

Дружний вибух сміху був йому відповіддю. Дійсно, це була цікава, свіжа й оригінальна думка: привезти на Землю та привчити їсти з рук невеличку потвору, що є завдовжки всього лише з вісімнадцять метрів!..

— Ви забуваєте все ж таки, Борисе, що у нас всього тільки ракета, а не океанський пароплав-велетень, — крізь сміх зауважив Риндін.

— Так тому ж я й не хочу брати багато тварин. Всього лише одного бронтозаврика. Ну, виберемо там маленького, так би мовити, бронтозавряче немовлятко. Воно встигне підрости на Землі, — жартував далі Гуро.

Але незвичній до його манери жартувати людині здалося б, що мисливець говорить цілком серйозно: жоден мускул не здригнувся на його обличчі. Тільки десь далеко в його гострих сірих очах стрибали малесенькі веселі іскорки. Чи, може, і це здавалося?

— Гаразд, гаразд, — відповів Сокіл. — Можна буде там подивитися, вибрати. Вам бронтозавряче дитинча, мені мого археоптерикса, Василеві ще щось. Адже природа Венери така розкішна, її життя таке різноманітне, що…

Раптом, немов грім заглушив його голос. Щось подібне до різкого удару важко струснуло всю ракету. Лунко загув метал. Корабель затремтів від носу до хвоста.

І зразу після цього стало чути якийсь тихий свист. Монотонний, одноманітний свист долітав звідкись згори. Що це?..

Василь Рижко поглянув на вчених. Гуро міцно тримав у руці свою люльку, немов ціннішого у нього не було нічого. Сокіл прислухався із стривоженим обличчям. Брови академіка Риндіна зійшлися на переніссі. А свист усе не стихав. Василь через силу набрав у груди повітря. Він помітив, що так само важко дихає і Сокіл…

Раптовим, несподіваним для всіх стрибком Риндін опинився біля стіни, біля дошки, де містилися рукоятки керування повітряними апаратами. Він повернув одну з них, відсунув убік другу. Свист не тихшав. Риндін обернув до товаришів зблідле обличчя. Його голос пролунав різко, як суворий наказ:

— Негайно одягати скафандри! Василь одягне мій. Я зачинюся в навігаторській рубці. Гуро, ви керуватимете роботами. У борті ракети пробоїна. І крізь неї виходить із свистом у міжпланетний простір наше дорогоцінне повітря. Одягати скафандри!

Монотонний, одноманітний свист не стихав. Риндін, швидко перебираючи руками петлі на стіні, пересувався до навігаторської рубки. Але перед тим, як зачинити за собою двері, він спинився на хвилинку й додав:

— Я думаю, це — метеорит. Будемо сподіватися, що він один. До роботи!

Двері глухо зачинилися за ним. Метеорит?.. Пробив стіну ракети?.. Василь нервово зціплював кулаки. На хвилинку він утратив уміння думати, здатність володіти собою.

Ще один удар струснув ракету. Цей удар немов був сигналом: по металевих стінах ракети затарабанив дощ дрібних рясних ударів.

Метеорит був не один!..