Аргонавти Всесвіту

VI. НЕБЕСНИЙ МАРШРУТ

До вечора (власне, умовного вечора, бо в ракеті весь час був день) Василь Рижко остаточно завоював симпатії мандрівників Всесвіту. Щодо Гуро, то тут перемога Рижка стала остаточною зразу після надзвичайних наслідків стріляння. Микола Петрович теж здався після ще однієї невеличкої розмови про ракети й міжпланетні подорожі. Навіть Сокіл, що ставився до Рижка з помітним упередженням, поглядав тепер на юнака з цікавістю, думаючи: «Здібний хлопчисько, здібний…»

Вечеряли вже всі разом. Рижко чесно виконував узяті на себе зобов’язання, намагаючись їсти якнайменше. Проте, Риндін поставив перед ним велику бляшанку з консервами й розпорядився:

— Ану, їжте, хлопче. У нас тут, знаєте, треба добре їсти, бо до Венери ми мусимо з’явитися міцними й здоровими. Отже, досить з мене ваших розмов про «голодне тренування».

— Це розпорядження чи побажання, Миколо Петровичу? — серйозно спитав Рижко.

— Розпорядження. А що?

— Ну, коли розпорядження, то я, звісно, не маю права сперечатися. А коли б не розпорядження, то…

Проте, Василь не закінчив, уткнувши носа в бляшанку.

І тільки ритмічні рухи його щелепів показували, як він «натренувався голодувати»… Через п’ять хвилин Сокіл зазирнув у бляшанку. Він побачив чисте дно. Рижко з насолодою випив води і погладив свій живіт:

— Тепер можу тренуватися далі… Факт!

Умовна ніч минула швидко. Втомлені незвичними відчуваннями мандрівники спали міцно: Риндін, Сокіл і Гуро по своїх гамаках, Рижко на найм’якшому з пуховиків — повітрі, прив’язавшись до стіни. Він устиг ще спитати:

— Зрештою, навіщо ті гамаки?.. Адже так само добре спати, як я — просто на повітрі…

На що Гуро відповів йому:

— Тільки внаслідок звички спати на ліжку, людині приємніше проводити ніч не так, як ти, а хоча б у гамаку. Однаково ж вони є — чого ж їм висіти даремно?..

Василь мовчав, бо вже спав.

Академік Риндін прокинувся першим. Він розклав у навігаторській рубці рисунки й схеми, небесні карти, розставив прилади, щоб перевірити шлях ракети. Супутники його ще спали, Микола Петрович не хотів будити їх. Він включив екран перископа, що дозволяв з допомогою складної системи дзеркал оглядати небосхил, і насамперед скерував перископ назад, туди, де залишилася стара Земля. На чотирикутному екрані перед ним світлими рисами позначилася своєрідна картина.

Темно-фіолетове, майже чорне небо, глибоке й бездонне. І на ньому — великий жовтувато-рожевий диск, укритий білими, неправильної, химерної форми плямами. Ці плями повільно, ледве помітно пересувалися по диску, то ховаючи під собою більшу частину його, то, навпаки, звільнюючи окремі частини. І тоді поза ними видно було знайомі обриси материків і океанів… Так, це була стара Земля, від якої ракета невпинно віддалялася, линучи складною кривою лінією до Венери…

Дивне, ніколи і жодною людиною не бачене видовище!.. Ось покручені береги Европи… Піренейський півострів… Британські острови… вони лише майнули і зразу ж знову сховалися за хмарами, за тими білими плямами, що пливли, вкриваючи земну кулю. Ось Апеннінський півострів… Але — як же й хочеться, просто тягне поглянути на велетенську Радянську країну… Вона мусить бути он там, праворуч заважають хмари, вони затягли весь суходіл…

Образ на екрані трохи здригався, коливався. Риндін повернув рукоятки, що встановлювали оптичний фокус. Образ пояснішав, застиг. Веселий голос з-за спини Риндіна промовив:

— І як же красиво, Миколо Петровичу!.. Просто дивно… Правда, це Земля?

— Правда, правда, Василю, — відповів Риндін, не повертаючись. — Наша стара Земля, оповита хмарами, відходить від нас, чи ми від неї — це однаково… Пізнаєте її?..

— Аякже. Це ж такий чудовий глобус вийшов, якого мені ніколи не доводилося бачити. Тільки от хмари заважають. Та скільки ж їх… мабуть, дуже погана погода сьогодні там, на Землі… і сонця зовсім не видно…

Риндін слухав це і зосереджено викреслював на небесній карті шлях ракети. Так, ось звідси він починається, цей шлях, від цієї точки земної орбіти… Ось він загинається ближче до Сонця.

— Миколо Петровичу…

Рижко поглянув ззаду на рисунок. В голосі його забриніла благальна нотка.

— Що таке?

— Миколо Петровичу… ох, і попросити ж вас про щось хочеться…

— Та кажіть уже.

— Що якби ви зараз ось думали вголос… щоб і я чув… дуже цікаво б послухати, факт!

Риндін усміхнувся: у цього хлопця була дуже своєрідна манера просити щось, просто не можна було відмовити.

— Ну, гаразд, можете слухати. Ось звідси починається шлях нашої ракети. Бачите? Втім, що ви можете взагалі сказати про цей рисунок?..

Рижко уважно подивився. Два великі кола, суцільні й пунктирні лінії… Ага!

— Посередині, — швидко відповів він, — позначене літерою «С» — Сонце. Перше від нього, так би мовити, внутрішнє коло — орбіта Венери. Зовнішнє, більше коло — орбіта Землі. Кулька внизу, на більшому колі, позначена літерою «З» — Земля. Кулька на меншому колі, позначена «В» — Венера. Але чому на кожній орбіті по дві й по три кульки?..

Він замислився. Та Микола Петрович уже пояснював:

— Нижня кулька, позначена «З₁», це Земля в той момент, коли з неї вилетіла наша ракета, «В₁» — Венера в той самий момент. Бачите шлях ракети? Він іде пунктирною лінією. Він збігається з орбітою Венери у точці «В₂». Отут, угорі. Зрозуміло? Ну, а тепер я думатиму, слухайте, коли хочете. Якщо зрозумієте — буду радий.

Василь весь обернувся на увагу. Та Риндін махнув рукою:

— Ні, таки краще вже все пояснити вам. Може й справді допомагатимете.

Він узяв у руки олівець:

— Слухайте. Ви вже знаєте, чому ми обрали такий довгий, на перший погляд, шлях від Землі до Венери, чому ми летимо не прямою лінією, що сполучила б точки «З₁» і, скажімо, «В₀», а довгим напівеліпсом, що позначений тут пунктиром і сполучає точки «З₁» та «В₂» Зрозуміло чому. Обравши такий «короткий шлях», ми мусили б весь час витрачати паливо, робити вибухи, весь час скеровуючи наш корабель. А тут — ми користуємося з сили Сонця, що мчить нас цим півеліпсом, як комету, щосекунди наближаючи до мети. Підкоряючись тяжінню Сонця, ми линемо тепер у космосі, не роблячи жодного вибуху. Досить було вилетіти з Землі у напрямі її руху, і ми маємо величезну швидкість, що складається із звичайної швидкості Землі під час її руху по орбіті та тієї швидкості, з якою вилетіла з земної орбіти ракета.

— Так, — озвався Рижко. — Це так само, коли б я, скажімо, кинув пляшку з вікна вагона залізниці. Якби я кинув її вперед, вона полетіла б із швидкістю, складеною із швидкості поїзда та тієї швидкості, якої надала б пляшці додатково моя рука…

І знов Микола Петрович відзначив нишком надзвичайну кмітливість цього хлопця: приклад Рижка дуже просто пояснював справу.

— Ну, добре, — вів він далі. — Отже, з того моменту, як ми вилетіли з земної орбіти, ми перетворилися на маленьку комету, що мчить півеліпсом «З₁» — «В₂», весь час наближаючись до орбіти Венери. Нас везе своїм тяжінням Сонце. Його могутнє тяжіння, складене з нашою швидкістю, дає в сумі цей півеліпс.

— Факт, — підтвердив Рижко.

— Тепер трохи розрахунків. В умовах нашої швидкості ми мусимо пролетіти півеліпс протягом ста сорока шести днів, опинившись після цього в орбіті Венери. Але де ж буде тоді та сама Венера? Чи влучимо ми в неї?.. Залежатиме це виключно ось від чого: де Венера була в момент нашого пострілу, нашого вильоту з Землі? Припустімо, що вона була в точці «В₀». Що тоді? Земля рухається по своїй орбіті навколо Сонця повільніше, ніж Венера. Вона обертається навколо Сонця за 365 днів, а Венера за…

— Двісті двадцять чотири дні, — закінчив Рижко.

— Так. За 146 днів Земля пролетить скільки? Щодня вона пролітає 360°/365 днів = 0,987°. Отже, за 146 днів -146 Ч 0,987 = 144°. А Венера? Щодня вона пролітає 360°/224 дні = 1,607°. Отже, за 146 днів — 146 Ч 1,607 = 234,5°. Інакше кажучи, якщо в момент нашого вильоту з Землі Венера буде в точці «В₀», то ми не знайдемо її в точці «В₂», долетівши до неї. Венера пережене за цей час Землю, вона опиниться в точці «В_х», перегнавши Землю на…

— 234,5° — 144° = 89,5°, — відповів Василь. — І ми не влучимо в Венеру, — додав він по паузі. — Факт! Шкода… Ракета буде на «В₂», а Венера аж на «В_х»…

Риндін усміхнувся:

— Нічого, є вихід. Щоб здійснити переліт з Землі до Венери і влучити в нашу сусідку, треба вилетіти з Землі саме тоді, коли Венера перебуває на своїй орбіті на 234,5° — 180° = 54,5°, рахуючи в напрямі руху обох планет. І тоді за 146 днів Венера опиниться саме в точці «В₂», куди тим часом примчить і наша ракета, як це показує пунктирна лінія півеліпса. А Земля тим часом відстане, вона долетить по своїй орбіті лише до точки «З₂». Зрозуміло?.. Земля відстане від Венери на 36°. Так?..

— Цілком, Миколо Петровичу. Ми вилетіли з Землі в той день і годину, коли Венера відстала від Землі на 54,5°, і рисунок вказує це: в час вильоту ракети Земля була в точці «З₁», а Венера в точці «В₁» Факт! Все гаразд. Спіймаємо Венеру за хвіст!..

Василь аж у долоні заплескав сміючись: такою веселою здавалася йому його власна думка про хвіст Венери. Але він відразу ж додав:

— Ми летимо, як комета. Дуже добре. Шкода тільки, що в нас немає такого красивого хвоста, як у комети. Було б на що подивитися з Землі.

Але Риндін заспокоїв його:

— На небі й без того є на що подивитися. От, хіба не прекрасне видовище?

Він показав рукою на екран перископа. Справді, це була феєрична, захоплююча картина.

З-за великого жовтувато-рожевого, вкритого блискучими білими плямами хмар диска Землі, що сяяв на чорному небосхилі, повільно випливала срібляста кулька. Щойно було видно лише край її, а ось вона вже випливла наполовину. Срібляста кулька поспішала, немов намагаючись відірватися від великого диску Землі. На кульці було добре помітно химерні візерунки, такі знайомі кожній людині.

— Місяць!.. — радісно скрикнув Василь.

— Так, Місяць, — схвильовано прошепотів і Риндін.

Незмінний супутник Землі, схований до того за жовтувато-рожевим її диском, линув в ефірі по своїй орбіті навколо планети. Ось він остаточно відірвався від диску Землі і поволі почав віддалятися від нього. Так здавалося нашим спостерігачам. Звісно, це був звичайний рух. Місяць просто рухався, як і завжди, навколо Землі. Але не можна було позбутися враження, що Місяць вирішив нарешті покинути свій звичайний шлях і податися від Землі у безкраї простори Всесвіту…

Як зачарований, стежив Василь за цим дивним видовищем. Йому не хотілося говорити. Його широко відкриті очі не відривалися від екрану. Він згадував, як цілими годинами просиджував біля телескопа обсерваторії, де працювала його мати, спостерігаючи небесні світила. І тоді він, мабуть, найбільше любив роздивлятися на Місяць, розглядати різко окреслені обриси його гір і долин, що ховалися в густих чорних тінях. Але ніколи раніше, навіть через найбільший телескоп обсерваторії йому не доводилося бачити срібний Місяць таким прекрасним, як зараз. У телескопі Місяць завжди нерухомо й мертво висів поміж зірок на синявому фоні неба. Іноді, здавалося, він здригався. Василь знав: це залежало від коливання повітря земної атмосфери. І цілком зрозумілим було твердження, що Місяць і сам мертвий, що на ньому, на його срібних горах і в чорних долинах немає і не може бути життя. Місяць здавався тоді Василеві холодною, наскрізь промерзлою скляною кулею, яка аж потріскалася від страшенного морозу.

І зовсім не так було тепер. На екрані перископа Місяць не здавався вже мертвим. Можливо, таке враження залежало від того, що він був близько від Землі, він не висів самотньо в небесному просторі. Проте, коли б тепер хтось став запевняти Василя в наявності життя на Місяці, — юнак ладен був би не те щоб повірити такій людині, але все ж обговорити це питання. А це свідчило вже про певне зрушення думок Рижка.

Та ось Місяць немов застиг. Його рух уповільнився. Це закінчувався своєрідний ефект випливання срібного супутника Землі з-за її великого диска…

Риндін щось записував у книзі спостережень. Вчений не втрачав жодної хвилини, жодного спостереження не лишав не занотованим у щоденнику подорожі. Проте, цього разу було б що записати навіть і звичайному спостерігачеві: вперше в історії людства працівник науки бачив не з Землі, а з Всесвіту, як сходить Місяць!..

Василь Рижко дивився, як на чистій до того сторінці книги один по одному з’являлися рядки записів. Він думав: який цікавий і цінний матеріал являтиме собою ця книга після подорожі, коли її вивчатимуть на Землі. І як шкода, що ті вчені не зможуть на власні очі побачити те, що він з Миколою Петровичем щойно бачив на екрані. Академік Риндін, немов угадавши його думки, відірвався від записів і сказав:

— До речі, треба змінити касету плівки. Василю, дивіться, як я це робитиму. Вам треба навчитися самостійно міняти касети, це ввійде до ваших обов’язків.

— Моїх обов’язків? — здивовано повторив Рижко.

— Звичайно. У кожного з нас є свої обов’язки, своя робота в нашому ракетному кораблі.

— Миколо Петровичу, я… — Василь не знаходив слів.

Адже вінцем його мрій було взяти участь у роботах експедиції. Микола Петрович помітив радість юнака:

— Гаразд, гаразд! От, перед тим, як вирішити, що саме ви робитимете взагалі, я думаю доручити вам обслуговування деяких апаратів. Насамперед, автомата, який фотографує небо.

Кількома словами Риндін пояснив Рижкові, як міняти касети з плівкою, що закладалися в апарат. Василь намагався запам’ятати кожне слово.

— Миколо Петровичу, виходить, що автомат зафотографував той чарівний вихід Місяця з-за Землі? — запитав він, коли Риндін закінчив свої пояснення.

— Звичайно. Ми дивилися, а автомат тим часом робив своє діло. І тут, у цій бляшанці, наслідки його роботи: двадцять п’ять метрів знятої плівки. Це буде непогана частинка великого фільму про космічну подорож, який ми покажемо нашим друзям, повернувшись на Землю… До речі, друже мій, як ставитиметься ваша сім’я до вашого зникнення?

Запитання Миколи Петровича було зовсім несподіване. Василь помітно збентежився: він весь час намагався не згадувати про це. А тут треба так руба відповідати!..

— Бачите, друже мій, — продовжував Риндін, — я уявляю собі, як я сам турбувався б, коли б раптом зник мій син. Невже ваша сім’я так-таки нічого й не знає про ваші наміри, про ваші думки?

— Ні, Миколо Петровичу. — Василь вирішив розповісти все цілком щиро й одверто. — Якщо мати досі нічого не знала, то тепер вона вже все знає. Я залишив дома листа, в якому з’ясував усе. Крім того, моя сестра… ота сама, що з нею ми були на березі озера, коли ракетний корабель виводили на воду, вона знає. Я говорив їй. Вона весь час боялася, радила мені… кинути цю думку. Ну, тепер вона, напевне, вже все розповіла матері. А мати моя хороша, вона все зрозуміє… вона завжди розуміла мене…

Микола Петрович дивився на Рижка своїм спокійним теплим поглядом: так, так, мабуть у цього юнака й справді непогані взаємини з сім’єю… тільки навряд чи мати його так спокійно поставиться до цієї звістки.

— Що ж, — сказав він нарешті, — будемо сподіватися, що ваша мати й цього разу зрозуміє вас, хлопче. А тепер ось що. Ідіть, друже мій, до каюти. Якщо Гуро й Сокіл ще не прокинулися, збудіть їх, хай приведуть себе в порядок. Треба починати роботу. Поснідаємо — і до роботи. Хочете їсти?.. Чи, може, тренуватиметеся далі?

Василь зашарівся. Він таки вирішив продовжувати своє голодне тренування, але водночас почував, як страшенно хочеться йому їсти. Безпорадно він похилив голову.

— Нічого, нічого, — всміхнувся Риндін. — Більше не нагадуватиму. Ідіть. Коли все буде готове, покличте мене. Я теж хочу їсти.

А коли Василь зник за дверима рубки, Микола Петрович лагідно подивився йому вслід і тихо сказав:

— Гарний хлопчина!.. Ха-ха, голодне тренування!.. Ну й вигадав!

І він знов заглибився в книгу спостережень.