Аргонавти Всесвіту

III. СТРИБОК У НЕВІДОМЕ

Тримаючись руками за краї верхнього люка, що виходив на дах ракети, Микола Петрович дивився на обрій. Легенький вітерець коливав його сиве волосся. З далекого берега до нього долинули приглушені звуки — немов десь рокотав прибій. Микола Петрович подивився туди. Звуки трохи посилились і злилися в неясне гудіння. Десятки тисяч біноклів і підзорних труб, скеровані з берега на ракету, знайшли на ній сиву голову академіка Риндіна. І власники цих біноклів і підзорних труб гаряче вітали вигуками відважного командира ракетного корабля. Проте, Микола Петрович не чув жодного слова: до берега було дуже далеко, все зливалося у дивний гомін.

Так, Микола Петрович розумів хвилювання Вадима Сокола, про яке йому вчора розповідав Борис Гуро. Справді, дивне почуття охопило і його зараз, коли він востаннє вийшов на дах ракети. Звісно, він був цілком певний успіху подорожі, цієї великої мети його наукового життя. Він знав, що летить разом із сміливими, відважними товаришами. І проте — він почував якийсь неспокій, бачачи востаннє на кілька років цей натовп, що вітав його. Тисячі друзів, тисячі товаришів! І за кілька хвилин всі ці товариші залишаться тут, на Землі, а він із своїми супутниками мчатиме в космосі!.. Ракетний корабель понесе їх, відрізаних від життя Землі, в невідомі простори Всесвіту, далі й далі, в безкраї ефірні океани. Хвилювання Сокола було цілком зрозуміле. Риндін теж залишав на Землі товаришів, друзів. Але Сокіл, крім цього, залишав ще наречену… Смілива, відважна людина!

Неясне рокотання, що долинало з берегів, посилилося. Риндін підвів руку, відповідаючи на привітання. Погляд його впав на годинник-браслет на піднесеній руці. І враз зникли всі особисті думки, залишилося тільки почуття відповідальності, почуття командира експедиції.

— Одинадцять сорок п’ять… через п’ятнадцять хвилин — старт, — мовив він і, кинувши останній погляд на берег, спустився всередину, зачиняючи за собою люк.

Автоматичний механізм притиснув кришку люка до стіни, криві важелі вистрибнули з стіни і, впавши в свої гнізда, герметично замкнули верхній люк. Микола Петрович усміхнувся: автоматичне устаткування ракети почало діяти. Так, так, якнайбільше автоматизації, якнайбільше волі пасажирам — це було лозунгом академіка Риндіна при конструюванні й будуванні ракетного корабля…

Східці вели нижче, проходили ще через один люк. Микола Петрович, поминувши його, повернув рукоятку. Другий люк зачинився, як і перший, кривими важелями. Тепер ракета була справді закрита й ізольована від усього. Жодна бульбашка повітря не могла вийти з неї, жоден звук не долітав у середину корабля, до його великої центральної каюти, де чекали Миколу Петровича Вадим Сокіл і Борис Гуро.

— Через десять хвилин рушаємо, — звернувся до них Риндін, увіходячи в каюту, — і спинився.

Пильні очі його помітили стривоженість на обличчі в Сокола й похмурість обличчя Гуро. Обидва стояли один проти одного; поява Риндіна, очевидно, спинила їхню розмову.

— Що трапилося, друзі мої? — підкреслено спокійно запитав Риндін, оглядаючи обох уважним поглядом.

Помічники мовчали. Нарешті, Гуро заговорив:

— Я не хотів вас турбувати, Миколо Петровичу. Саме про це ми й говорили з Соколом. Але… але мені здається, що це досить важлива річ. Я мушу сказати вам про неї. Дивіться!

Він простяг уперед руку. На його долоні лежав звичайний чорний ґудзик, відірваний від одягу разом із шматком тканини сіро-зеленого кольору. Риндін здивовано подивився на цю річ:

— Що це означає? — запитав він.

— Миколо Петровичу, цієї ночі в нашій ракеті хтось був, — сказав значущо Гуро. — Цього ґудзика я знайшов на підлозі. Ні в мене, ні в кого з нас немає такого сіро-зеленого костюма. Ґудзик залишив невідомий відвідувач, який зачепився за щось і обірвав його.

— Чи не могло це лишитися після кого-небудь з прибиральників? Адже вчора ввечері тут прибирали, — нерішуче висловив думку Сокіл.

Микола Петрович похитав головою. Похмуре обличчя академіка свідчило, що несподівана новина вразила його. Кілька секунд він мовчав, обмірковуючи становище. Нарешті, він повільно, але рішуче сказав:

— Не буду приховувати від вас, що все це мені дуже мало подобається. Проте, у нас, друзі мої, зараз немає часу обговорювати подію. Поговоримо потім. На місця! Через дві хвилини — старт. Адже ви знаєте, що час нашого старту точно обумовлений взаємним станом планет, який не повториться кілька років. Хвилина запізнення означатиме для нас потім важкі ускладнення й зрив розрахунків, зрив маршруту. Земля й Венера не чекають, вони мчать своїми орбітами. На місця!.. Пам’ятайте, дзвоник повідомить вас про перший вибух.

Він із задоволенням побачив, як слухняно виконали його наказ помічники, як спокійно підійшли Сокіл і Гуро до пневматичних гамаків, лягли в них, закріпилися широкими пасами. Пружини й гумові амортизатори гамаків натяглися.

— Ми готові! — пролунали водночас голоси Сокола й Гуро.

— Гаразд, — відгукнувся Риндін і вийшов до навігаторської рубки, що містилася в носовій частині ракетного корабля.

Десятки тисяч біноклів і підзорних труб з далеких берегів Іван-озера стежили за ракетою. Люди схвильовано чекали на перший порух міжпланетного корабля. Але ракета спокійно погойдувалася під подухами вітру на сріблястій поверхні води. Її довге блискуче металеве тіло фіксували в сталому напрямі на схід тонкі троси, закріплені на якорях. Міцності тросів вистачало тільки на це: перший раптовий і сильний рух ракети мусив обірвати їх, як нитки.

І знов, як напередодні, хвилинна стрілка тягуче повзла до дванадцятої. І знов люди схвильовано чекали, боячись блимнути оком, щоб не пропустити першого вибуху… А хвилинна стрілка мов глузувала, — вона, здавалося, втратила всю свою здатність рухатися… Час застиг, час мов спинився…

Академік Риндін спокійно-зосередженим поглядом оглянув ще раз таку знайому йому навігаторську рубку. Просто перед ним крізь двоє широких округлих вікон з товстенного скла, яке не поступалося щодо міцності перед сталлю, — праворуч і ліворуч — було видно чисте блакитне небо. Риндін підійшов до вікон, зазирнув униз. Побачив безкраю поверхню озера, що зливалася з далеким обрієм.

— Так, — мимоволі проговорив він, відходячи від вікна.

Широке зручне пневматичне крісло прийняло його тіло в свої обійми. У цьому кріслі не було жодного виступу, жодної твердої частини. Опуклі, надуті повітрям м’які подушки з усіх боків створювали враження, що Микола Петрович просто висить у повітрі, ні на що не спираючись. Це теж було передбачено: хоча під час польоту у міжпланетному просторі не потрібні були не тільки подушки, а й взагалі речі для сидіння, — проте, навігаторові малося відчути всі поштовхи від прискорення руху, аж доки цей рух стане плавким, за самою інерцією, без жодного вибуху. Сокіл і Гуро лежали, прив’язані пасами, у м’яких пневматичних гамаках, що приймали на себе всі поштовхи. Крісло мусило замінити Миколі Петровичу гамак і дати можливість вільно керувати апаратами.

Спокійним рухом Риндін поклав руки на похилий пульт із рукоятками, пересувками й кнопками керування ракетою. Правою рукою він пересунув до себе центральний важіль. Вихідні отвори ракетних труб, дюзи, відповідно пересунулися вниз, скеровані тепер під невеликим кутом до поверхні води.

Потім Микола Петрович узявся до кнопок, що керували автоматичними механізмами, які подавали до вибухових камер ракети потрібні порції прототротилу — неймовірної сили вибухової речовини, складеної інститутом хемії спеціально для космічних ракет.

Тепер залишалося тільки натиснути оцю червону кнопку з написом «вибух». Микола Петрович підвів від пульта своє зосереджене обличчя. Погляд його спинився на циферблатах, розміщених у простінку проміж круглими вікнами. Три маленьких циферблати вгорі, вище них — прямокутний екран перископів ракети, що давала навігаторові змогу, коли він схоче, бачити проти себе все, що відбувалося навколо ракети; один великий циферблат посередині і ще три маленькі нижче. Швидким поглядом Риндін перевірив стан стрілок. Все було гаразд. Годинник показував одинадцяту годину п’ятдесят дев’ять хвилин і сорок п’ять секунд.

Рука Миколи Петровича повільно лягла на кнопки. Різкий звук дзвоника сповістив Сокола і Гуро в центральній каюті про старт. Обличчя Риндіна закам’яніло, очі примружилися, губи стиснулись. З цього моменту від нього, від його пильності і самовладання залежала дальша доля ракетного корабля та його пасажирів. Його рука, що лягла на пульт і лежала досі нерухомо, ледве помітно здригнулася…

І майже водночас здригнулися десятки тисяч людей на берегах Іван-озера. Крізь тремтячі біноклі й підзорні труби люди побачили тоненькі цівки диму, що з’явилися з обох бокових металічних сигар корабля. Спершу це нагадувало звичайний димок, що виривається з вихлопної труби автомобіля чи мотоцикла. Але це тривало одну мить. Суцільні туманні стовпи прозорого диму чи пари вирвалися з кінців сигар, завихрюючи спокійну до того поверхню води. Міжпланетний корабель повільно рушив уперед. Тонкі троси натяглися як струни — і тієї ж секунди порвалися, звившись угору, і впали в воду. Стовпи диму перетворилися на велетенські вихрі. Від них завирувала вода. І, набираючи дедалі більшої швидкості, ракетний корабель помчав поверхнею води на схід.

Лише тепер до людей на берегах озера долинули громоподібні звуки вибухів. Наче грізний грім, що розлягався по всій Землі, на людей упали гуркіт, гудіння, тріск. Немов подув урагану вдарив в обличчя людей — такої сили були повітряні коливання, викликані вибухами прототротилу. Люди насилу утримали перед собою біноклі; зірвані шапки летіли назад. А навкруги, здавалося, розривалося на шматки небо, рушилася земля, вибухали її надра… Глибокі водяні яри з крутими стінами виростали слідом за ракетою, що мчала на схід.

Ще секунда, дві — і ракетний корабель легко відірвався від водної поверхні і слизнув у повітря, як робить це звичайний гідроплан. Стовпи диму перетворилися в повітряні рейки, що ними ракета мчала вище й вище, у безкрає небо, кудись за обрій. Це був чудесний стрибок у невідоме.

Довгі сліди туманного диму ще якийсь час стояли в повітрі, зникаючи за обрієм і повільно розпливаючись у блакитному просторі.

Ракета вже зникла за обрієм. Але її швидкість перевищувала швидкість звуку, і вона, невидима, ще довго гримотіла вибухами.

Та от, нарешті, завмерли останні відлунки вибухів. І стихло все. Глибокі хвилі води докотилися до берегів озера, на яких рокотали інші хвилі, — хвилі багатотисячного людського моря. Люди дивилися на розбурхані хвилі озера, вдивлялися в задимлений обрій, посилаючи востаннє привіт трьом відважним синам Батьківщини, що полинули в холодні простори Космосу…

Права рука академіка Риндіна міцно стиснула ручку регулятора швидкості й пересунула її далі. Микола Петрович відчув як поважчало його тіло, як втиснулося воно в м’які подушки. Немов важив він зараз не звичайні свої шістдесят п’ять кіло, а принаймні кіло із сто-півтораста. Важка, немов олив’яна, рука майже безсило лежала на регуляторі. Напруживши всю свою волю, Микола Петрович опанував себе. Його мускули набрякли, руку він прибрав геть: адже так можна було випадково натиснути на інші кнопки керування й згубити все — ракету, пасажирів… В голові стояв дивний шум, щось стискало виски.

Перед очима пливли фіолетові кола, розходячись як жмурки на воді.

— Наслідок бурхливого прискорення руху, — прошепотів Микола Петрович. — Нічого не зробиш, скоро вже кінець… Проте, як там почувають себе вони?..

Його ліва рука натиснула крайню кнопку. Засяла жовта сигнальна лампочка. Микола Петрович голосно запитав:

— Як почуваєте себе?

— Все гаразд, Миколо Петровичу, — відразу ж почув він голос Гуро.

Гучнотелефонна установка, що з’єднувала навігаторську рубку й центральну каюту, працювала бездоганно.

— Лежіть, лежіть, — розпорядився Риндін. — Ще трохи треба потерпіти. Маємо вже швидкість шість тисяч метрів на секунду… ні, тепер уже більше, — додав він, знов поглянувши на вимірник швидкості. — Тепер уже майже сім тисяч метрів.

— Близько до космічної швидкості, — відгукнувся Вадим Сокіл. — Тож-то я почуваю, що немов свинцевим зробився…

Замість відповіді, Микола Петрович посунув ще далі ручку правого регулятора. І знов його тіло втиснулося в подушки. Немов хтось велетенською рукою шарпнув ракетний корабель уперед. Стиснувши зуби і напружуючи волю, Риндін стежив за стрілкою спідометра — покажчика швидкості. Тремтяча стрілка перескочила з свого поділу на восьмий. Ще один рух ручкою — автоматичний механізм подавав до камер вибухів дедалі більші порції прототротилу. Нові й нові вибухи штовхали ракету вперед, перемагаючи силу земного тяжіння. Швидкість зростала. І ось стрілка повільно доповзла до цифри «11.000» — і спинилася на ній. Ще один рвучкий поштовх — і рука академіка Риндіна швидким рухом повернула регулятор назад, до вихідного стану. Від цього тіло Ркндіна втиснулося в протилежний бік крісла. Ліва рука відштовхнула центральний важіль — і Микола Петрович відчув, що він і сам немов відштовхується від важеля назад.

М’які до того подушки його крісла немов відразу розширилися, перетворилися на тугі пружини. Ці пружини раптом відштовхнули від себе Миколу Петровича вгору. Він ледве встиг схопитися обома руками за шкіряні петлі в передній стінці рубки. Але все його тіло, не зважаючи на це, вилетіло вгору, відштовхнуте подушками.

Риндін звис у повітрі в неприродній позі. Він тримався руками за петлі і дивився з подивом на свій пульт, що, здавалося, опинився над ним.

— А цікаво виходить! — вигукнув він нарешті.

Микола Петрович заздалегідь передбачав усі ці відчування: вони були пов’язані з утратою ваги. Цілком зрозуміло: адже низ у людини буває там, куди скерована вага. Якщо немає ваги, — низ завжди буде там, де ноги людини, інших показників нема. І все ж — дивно!

Він лежав у повітрі цілком вільно, не роблячи жодного руху і ні на що не спираючись. Ракета ніби спинилась і завмерла — жодної вібрації, жодного погойдування. Тиша і спокій.

Микола Петрович вперше весело всміхнувся. Пульт керування все так само висів над ним. Це було смішно. Однією рукою Риндін доторкнувся до сигнальної кнопки.

І враз пролунав дзвоник. А разом з тим і пульт гойднувся і відплив убік. Власне, це відплив убік сам Микола Петрович, але здавалося, що рушив пульт, а не Риндін.

Начальник експедиції подивився у вікна рубки. За ними була ніч — чорна глибока ніч, оксамитна ковдра якої була всипана блискучими іскрами сяючих зір. Космос! Всесвіт!..

Микола Петрович ще раз усміхнувся і голосно промовив:

— Можна вилізати з гамаків, товариші. Все гаразд. Ми — у міжпланетному просторі!