Аргонавти Всесвіту

XXIV. РИСКА ЗНИКАЄ В ХМАРАХ

Минали дні, і ніколи ще мандрівники не працювали з такою впертістю за весь час подорожі й перебування на Венері. Добування ультразолота відібрало всього три дні. Сокіл з допомогою Гуро підірвав велику кам’яну скелю далі й розкрив усе гніздо самородків ультразолота. Тут його було більше, ніж могли з собою повезти мандрівники.

Так само, як раніше Василь і Гуро були мобілізовані на добування інфрарадію, так і тепер вони разом працювали на покладах ультразолота. Робота значно полегшувалася ще й тим, що ультразолото не доводилося носити здалека. Адже поклади його були майже біля самого ракетного корабля.

Микола Петрович тим часом перевіряв розрахунки Гуро. Але цього було замало; треба було вивчити, річку, рівень води в ній, всі природні умови скелястої греблі, що не давала досі воді текти міжгір’ям. Залишалося нерозв’язаним головне питання: чи вистачить у річці води, щоб підняти ракету й винести її до великого озера.

За чотири дні озброєний загін вирушив у похід до горішньої частини міжгір’я. Рада аргонавтів, як жартуючи назвав загальну бесіду мандрівників Василь, вирішила:

— Не відкладаючи, вивчити нагромадження скель у вершині міжгір’я і, якщо умови будуть сприятливі, негайно зробити в скелях щілини для прототротилу. Протягом тижня мусять бути закінчені всі роботи і зроблені вибухи. Інакше взаємне положення двох планет — Землі й Венери — буде вже несприятливим для старту.

Спостереження Миколи Петровича свідчили про те, що в цьому поясі Венери незабаром мусив початися період злив. Зміна діб року на цій планеті, очевидно, нагадувала зміни під земними тропіками. Наближалася пора злив, коли з ракети просто не можна буде вийти, не рискуючи життям.

Щодня важко й сіро хмарилося небо, вже кілька разів приходили невеличкі грози.

Звичайно, на дні міжгір’я ніяка блискавка не дістала б ракету. Проте, Микола Петрович таки турбувався:

— Кожна блискавка — це не тільки красиве, ефектне видовище. Кожна блискавка — це складне й загрозливе електричне явище. Самої блискавки я не боюся. Але під час грози з’являються вільні блукаючі електричні заряди. Вони проносяться в повітрі і можуть спричинитися до неприємних несподіванок. Адже наш склад, товариші, повний інфрарадію…

— А ваше ультразолоте панцерування, Миколо Петровичу? — спитав Гуро.

— Зайва обережність ніколи не завадить, Борисе, зокрема, коли ми не знаємо остаточно всіх властивостей наших нових елементів. Хіба ми можемо передбачити, що скаже наш інфрарадій в зоні найбільшого впливу космічного проміння? Ні! Отже, треба вжити всіх заходів.

Ультразолоте панцерування було останньою ідеєю старого академіка. Риндін вирішив, що цей важкий метал може не менш, ніж свинець, екранувати від шкідливого впливу космічного проміння. А що ультразолото по своїй природі було дуже м’яке, то відповідна обробка його не завдала мандрівникам ніяких труднощів.

Біля корабля було встановлене невеличке ковадло, на електричні молотки прилаштовані широкі наконечники. Кожен самородок ультразолота розбивався, розплющувався молотком, перетворювався на широкий млинець. І Микола Петрович обкладав тими млинцями скриньки з інфрарадієм, додатково панцерував небезпечний елемент. Тепер космічне проміння мусило пройти крізь товстий шар ультразолота, шар електрично обробленого свинцю — і лише потому могло досягти інфрарадію. Безперечно, це значно зменшувало небезпеку активізації інфрарадію в міжпланетному просторі.

Перша подорож до вершини міжгір’я дала якнайкращі наслідки. Насамперед, мандрівникам пощастило не здибати на своєму шляху жодного страховища, якщо не зважати на зустріч з велетенським дощовиком, який сам дуже злякався й поспішив утекти від невідомих і страшних істот у скафандрах. Мандрівники не заважали йому…

Гуро не помилився, його думка була вірною.

Дійсно, шлях великої і бурхливої річки перетинало нагромадження скель. Давній землетрус зруйнував у цьому місці гору, вона розсипалася на шматки і загатила річку. Але воді треба було знайти собі дальший шлях. І річка, зробивши велике півколо і створивши широке озеро, обминала високу греблю з кам’яних брил. Лише вони, ці брили, стримували річку, що примушена була замість старого глибокого річища текти стороною, пробиваючись між невисоких гір.

Василь вперше бачив на Венері таку кількість води. Він сидів на березі глибокого озера і дивився на кристально чисту воду в глибокій задумі. Навіть на якесь запитання Гуро він відповів не в лад, чим дуже здивував мисливця.

— Що з тобою, хлопче? Чого це ти замислився?

Як міг пояснити Василь, що вигляд цієї води, цього широкого озера викликав у нього нестерпне бажання викупатися, поплавати, згадати часи, коли він завойовував першість на шкільних змаганнях плавців!.. Він схилив голову й мовчав. Гуро розсміявся:

— Ну, нема чого критися! Мені й самому хотілося б поплавати. Але доведеться потерпіти до повернення на Землю. Тут не можна.

— Чому не можна?

— Хлопче мій, після того, як я побачив у невеличкому ставку отих чудищ, мені всюди ввижаються страховища. Хто знає, які істоти ховаються під цією сріблястою поверхнею… Ходімо, ходімо! Подивись, як працює Вадим.

Сокіл старанно вибрав місця для зарядів прототротилу. Три щілини зробили мандрівники в самому підніжжі скель. За підрахунками Сокола, потужні заряди прототротилу мусили розбити скелі на дрібненькі уламки.

— Саме на дрібненькі, — підкреслив він. — Ці скелі дуже тверді, бачите, як важко бере їх перфоратор?.. Значить, вони становитимуть великий опір для прототротилу. А він відповідає на опір збільшенням розривної сили. Така властивість цієї вибухової речовини. Далі. Все це тільки на користь нам. Бо після вибуху вода рине тут з велетенською силою. Вона понесе з собою всі уламки, всі рештки скель, і ці кам’яні снаряди битимуться об нашу ракету. Бачите, яка неприємна перспектива? Ми перебуватимемо під бомбардуванням!..

— Так тоді… тоді каміння може пробити стіни ракети, — злякався Василь.

— Ні, не проб’є. Я ж сказав, що прототротил розтрощить скелі на найдрібніші уламки. І це наше щастя, бо інакше, звісно, якась брила могла б дуже пошкодити наш корабель, кинута на нього бурхливим потоком. А маленькі уламки не загрожують нічим. Висновок: треба не шкодувати прототротилу!

Микола Петрович, вислухавши згодом ці міркування, цілком погодився з ними.

Друга подорож до вершини міжгір’я відбувалася в умовах надзвичайної обережності. Кожен із мандрівників ніс за плечима металеві циліндри з прототротилом. Це був небезпечний і грізний вантаж.

Василь цілком довіряв Миколі Петровичу, який заспокоював їх перед виходом. Прототротил, казав Риндін, можна підпалити тільки електричною іскрою. Інакше вибух неможливий. Ніякі поштовхи й удари не були небезпечними. Ніякі… до певної міри. Недаремно ж, міркував Василь, у ракетному кораблі запаси прототротилу були ізольовані від поштовхів особливими гумовими подушками. А тут ця жахлива речовина мандрувала за плечима Василя в металевому циліндрі. І хоч як вірив Василь Риндіну, — однаково він не міг позбутись якогось неприємного почуття.

Та й Сокіл весь час, поки вони несли циліндри з прототротилом, був якийсь похмурий. Тільки Гуро, як і завжди, весело жартував і підбадьорював товаришів, навіть не забував поглузувати з Сокола, що частенько спотикався й після цього ще більше хмурнішав.

— А у вас це чудово виходить, Вадиме, — сміявся Гуро. — Мені навіть здається, що ви це навмисне робите. Хочете довести, як байдуже ви ставитеся до вашого вантажу…

Сокіл похмуро огризався:

— Легкодухість ніколи не була мені властива. Ви помилилися адресою, Борисе…

— Бачу, бачу. Василю, відійди трохи далі. Це Вадим натякає на тебе. Бач, як погано бути легкодухим?

Проте, отак ото жартуючи, навіть Гуро полегшено зітхнув, поклавши нарешті циліндр з прототротилом біля скелі:

— Фу!.. Скажемо, не криючись: не зовсім приємний вантаж!

Сокіл мовчки перевірив щілини. Він узяв перфоратор, щоб розчистити їх востаннє. Василь сидів, відпочиваючи, на березі озера і дивився на його дзеркальну поверхню. Облямоване високими скелями, що надавали місцевості дикого й суворого вигляду, озеро було спокійне, жодної хвильки не з’являлося на його поверхні. Дивно було думати, що це — та сама бурхлива річка, яка кипить і мчить свої води між горами. В цій широкій луці не помітно було навіть течії.

Василь думав: невже ж і під цією сріблястою поверхнею існують якісь потвори? Невже й вода на Венері населена неймовірними й жахливими страховищами? Який це страшний, незрозумілий світ!..

Красивий метелик пролетів над його головою, тріпочучи в повітрі широкими барвистими крилами. Василь стежив за його польотом. Метелик покружляв біля берега, мов не зважувався вилетіти на озеро. І потім полетів-таки над водою, то здіймаючись вище, то спускаючись майже до води. Він летів далі й далі. Ось він став уже ледве помітним.

— Красиве створіння! — промовив Василь, дивлячись услід метелику.

І раптом він випростався. Йому здалося, що там, далеко від берега, де летів ледве помітний метелик, на воді з’явилися жмурки. Що таке?

Розбризкуючи воду, над озером з’явилася плеската голова з рогом між очима. Вона блискавично вистрибнула з води, клацнула в повітрі щелепами — і метелик зник.

— Товариші! — вигукнув Василь. — Товариші!

Вадим Сокіл глянув від своєї щілини, не випускаючи з рук перфоратора, яким він працював. Гуро був ближче до берега. Вмить у його руках опинилася гвинтівка. Тихо клацнув її запобіжник.

Величезна істота пливла озером. Довга-довга шия, мов складена з окремих кілець. Широкий тулуб, схований під водою. І тільки там, де він закінчувався під водою, щось немов вирувало. Чудище пливло спокійно, роздивляючись навколо себе своїми великими очима. Тонкий хвіст із відростками здіймався часом над поверхнею води. Та ще можна було помітити широкі плавці, тверді і товсті, якими чудище допомагало собі.

Гвинтівка Гуро повільно підіймалася. Та Сокіл, підскочивши, схопив мисливця за руку:

— Не треба, Борисе, не треба стріляти!

— Чому?

— Наша робота наближається до кінця. Лишилася тільки проводка. Невідомо, може ваш постріл викличе з води ще якихось тварин… це завадить нам… не дасть закінчити сьогодні… не стріляйте, хай вона собі пливе!

Сокіл мав рацію. Гуро поклав гвинтівку на скелю. Очі його з жалем стежили за дивною твариною, що неквапливо пливла далі й далі. Гарний об’єкт для полювання, гарний!.. Але Сокіл мав рацію. Якщо можна уникнути сутички з потворою, треба уникнути.

Дивна істота зникла. Гуро повернувся до Василя:

— Так що, хлопчику, викупаємося? Побавимося з цими симпатичними тваринками? — рука його вказала на озеро.

…Сокіл закінчив розчистку щілин. З допомогою товаришів він уклав у них циліндри з прототротилом і забив щілини кам’яними пробками. Тільки чорний просмолений шнур, в якому ховалися тоненькі проводи, виходив із щілин і, в’ючись поміж скелями, показував шлях до циліндрів.

Товстіший шнур, що увібрав у себе тонші, тягся дном міжгір’я щось із півтора кілометра до самого ракетного корабля. Цей шнур увіходив всередину ракети і кінчався біля пульта керування — командирського місця академіка Риндіна.

Лише одна ніч відділяла тепер мандрівників від найвідповідальнішої хвилини, яка могла принести їм визволення або остаточно поховати ракету під водою. Про цю можливість Микола Петрович чесно розповів товаришам.

— Я не хочу нічого приховувати від вас, — сказав він увечері. — Безперечно, я сподіваюся, що вода винесе ракетний корабель із собою, і ми випливемо в озеро. Ракета легша від води, скелі не так міцно стискають її, щоб вода не підняла наш корабель. Особливо — перший, найміцніший поштовх велетенської хвилі, що рине міжгір’ям. Все це так…

Три пари очей дивилися на старого академіка з німим запитанням: так що ж?.. І Микола Петрович почував ці погляди, почував усю свою відповідальність, коли закінчував думку:

— Але не виключена, строго кажучи, й інша можливість. Можливість того, що вода не зможе викинути на поверхню наш корабель. Ми залишимося внизу, під водою. Тоді… тоді дуже погано… доведеться, мабуть, у скафандрах підривати скелі, що триматимуть ракету.

Він змовк. Загальну мовчанку обірвав дзвінкий голос Василя:

— Гірше не буде, Миколо Петровичу! Ми не маємо інших засобів визволитися. Треба рискувати. Факт!

Цей «факт» примусив усміхнутися всіх. Гуро закінчив розмову:

— Василь правильно сказав. Факт! Нам нема чого більше чекати. Миколо Петровичу, ми з вами!..

Але ще довго ніхто з мандрівників не міг заснути тієї, ночі. Кожен думав про своє. Соколові ввижалися далекі краєвиди старої Землі — ті самі краєвиди Іван-озера, якими він милувався з вишки перед стартом. І ще чиєсь миле обличчя зринало перед ним, обличчя, яке жде його на Землі. Ет, хай небезпечна ця спроба визволитися з кам’яних обіймів міжгір’я, хай це риск! Проте, це наближає їх до повернення, до можливості побачити знов Землю, зустрітися з тими, кого вони покинули на Землі!.. Швидше б минала ніч, швидше б ранок!

Гуро чомусь згадував свій невеселий політ у пазурях велетенської бабки, — політ, який дав йому можливість повернутися з цим рискованим планом визволення ракети. Думки його спинялися весь час на зустрічі з дивними гігантськими бактеріями. Як шкода, що він не встиг сфотографувати їх!..

А Василь? Василь обмірковував певну наукову проблему. Вже не раз він повертався до думки, яка цілком володіла ним. І зараз вона ж таки не давала йому спати. Нарешті, він кашлянув і звернувся до Гуро:

— Товаришу Гуро, — несміливо спитав він, — я хотів би дещо у вас спитати. Можна? Звичайно, якщо ви не дуже хочете спати.

— А що саме?

— От ми не раз говорили про тваринний світ Венери. Ми всі сподівалися здибати тих допотопних страховищ, ігуанодонів, бронтозаврів тощо. Одне слово, подібних до вимерлих земних. А вийшло не так.

— Зовсім не так, хлопчику.

— Замість тварин юрського періоду ми здибували тих страшних і химерних сколопендр, бабку, дощовика, всяких комах. Саме комах — і нічого іншого. Так?

— Звісно, так. Ну, далі?

— Навіть ота тварина, що випливла з озера, і вона була величезною комахою. Це не був ящер…

— Правильно, Василю, зовсім не ящер, — підтвердив і Сокіл, що прислухався до розмови.

— От я й думаю, чому це на Венері рослинність зовсім така, яка була на Землі за часів юрського періоду, а тваринний світ такий своєрідний і не подібний до земного? Це ж просто наукова проблема,

— Яку не так легко розв’язати.

— А я дещо вигадав. Слово честі, вигадав!

— Цікаво. Товариші, — голос Гуро зазвучав урочисто, — слово надається практичному дослідникові товаришеві Рижко. Увага!

— Ні, я не жартую, товаришу Гуро, я серйозно.

— І я серйозно. Ми слухаємо, товаришу Рижко.

— Я думаю, що все це від вуглекислоти…

— Що?

— Через те, що в повітрі Венери забагато вуглекислоти…

— Та з’ясуй, будь ласка, як слід!

— Ну, от. Тут забагато вуглекислоти в повітрі. Так багато, що тим повітрям не можуть вільно дихати теплокровні тварини. Не можемо дихати ми — значить, не можуть дихати й інші тварини, які звикли до земних норм. Адже так?

— Поки що правильно. Далі.

— А далі таке. Я колись бачив і сам робив такі досліди… це коли ще хлопчиком був… ми клали в банку з вуглекислотою мишу й таргана. Миша вмирала, а тарган жив. Він робився трохи млявішим, але все-таки жив і не вмирав. Вони, ці комахи, можуть жити в повітрі, де забагато вуглекислоти для миші або якоїсь ще тварини. Це факт!

— Хм… починаю розуміти. Ну, закінчуй.

— От я й думаю, що зайвина вуглекислоти в повітрі Венери не давала вільно розвиватися тваринам взагалі, крім багатоніжок і до них подібних. Вони, навпаки, розвивалися добре, пристосовувалися… як ота підземна потвора пристосувалася до інфрарадію. Комахи плодилися, жерли одна одну. Частина, сильніша, зростала. Ну, от вони й набули таких розмірів. А, може, їм таке вуглекислотне повітря навіть корисне? Ми ж цього не знаємо… Ну, от і все!

Тепер Василь зніяковів остаточно: а що, коли він заплутався і набалакав нісенітниць?.. Проте, він знову почув голос Сокола:

— Знаєте, Борисе, хлопець правильно міркує. Адже інших пояснень цього дивного явища у нас немає. І, як гіпотезу, я погоджуюся прийняти цю дотепну теорію нашого молодого дослідника.

Гуро засміявся:

— Приймайте, приймайте, Вадиме. Принаймні, поки вам її дають, цю теорію. Але ви мусите визнати, що Василь вигадав її самостійно, без будь-чиєї допомоги. Честь відкриття належить йому — і більш нікому. Не намагайтеся навіть увійти в компанію. Бо в моїй особі Василь має живого свідка свого відкриття. Ой, Василю, Василю, бути тобі колись академіком!..

Але Василь, остаточно зніяковілий, вже сховався під ковдрою. І не помітив, як заснув, йому снилося, що він гордо й спокійно іде по Венері. Всі страховища — і бачені ним, і небачені — виглядають з-за дерев, з пошаною дивляться на нього. Жодне з них не насмілюється вийти й напасти на нього. Він іде гордо і впевнено, він указує рукою на тварини і визначає:

— Ти — комаха, і тобі корисне повітря з вуглекислотою. Ти — багатоніжка. Ти — дощовик. Ти — сколопендра, і знай своє місце. Хоч ти й зросла дуже великою, але однаково залишилася тільки сколопендрою. Ану, хто там ще, виходьте, я подивлюся!

Він, Василь, видатний учений. Його поважають і шанують всі — навіть ці тварини. На грудях у нього сяє орден Леніна — відзнака за його наукові досягнення. Він іде й командує тваринам:

— Виходьте, виходьте! Ближче! Зараз я всім вам скажу, хто ви такі, звідки взялися і чому зросли такі великі. Вилазьте, вилазьте, мені ніколи! Вилазьте!..

Але — хто це заважає йому? Чий це голос повторює:

— Вилазьте! Вилазьте з гамаків, друзі мої! Вставайте! Час не жде!

Василь розплющує очі. Ранок. Біля нього стоїть Микола Петрович. Він командує:

— Швидше снідати, друзі мої! Сьогодні вирішується наша доля. Швидше, швидше! Василю, не ховатися під ковдру. Ану, вилазьте!..

Сніданок пройшов в урочистому мовчанні. Василь поглядав крізь вікно на звичні вже скелі, папороть, пальми. Йому згадувалося, з яким подивом він поглядав на цей краєвид в день прильоту. Яке тоді все було нове, незвичне, цікаве! А тепер… тепер хотілося якнайшвидше вибратись з цієї планети потворних комах!..

Сніданок закінчився. Голос Миколи Петровича пролунав особливо урочисто, коли він сказав:

— По гамаках, друзі мої! По гамаках! І прошу прив’язатися якнайміцніше.

Потім він додав так лагідно й ніжно, як міг говорити тільки він один, старий Микола Петрович Риндін:

— Не знаю, що жде нас за кілька хвилин. Проте, з якою радістю я зустріну визволення разом з вами, мої любі друзі!..

Його пильний погляд перевірив ще раз усе в центральній каюті: чи все на місці, чи все прив’язане й зачинене. Потім він востаннє поглянув на товаришів і вийшов до навігаторської рубки.

Мандрівники мовчали. Просто перед Василем був широкий екран перископа. Крізь нього було видно скелі, шматочок неба, пальми, що похитувалися під подувами вітру, два великі кипариси… і прапор, їхній червоний прапор на високій щоглі!

Та ось почувся легкий скрегіт. Підкоряючись автоматичному механізмові, що його примусив діяти Риндін, вікна закривалися металевими віконницями. Міцні сталеві щити висувалися з стін і закривали вікна. В каюті стало темно. Тільки великий екран перископа світився в центрі стелі перед очима мандрівників.

Картина скель на екрані пересувалася. Очевидно, Микола Петрович пересував перископ. І ось образ застиг. Василь пізнав ці скелі. То була вершина міжгір’я, звідки мусила прийти велика водяна хвиля.

— Увага! Включаю струм! — пролунав суворий і серйозний голос академіка.

Задзеленчав сигнальний дзвоник. Починається!

Та було все так само тихо. Жодного звука, жодного руху. Очі мандрівників невідривно дивилися на екран. Василь мимоволі рахував нишком:

— Раз, два, три… п’ять… вісім… дванадцять…

І, хоч цього всі чекали, — якось зовсім несподівано, раптово над скелями з’явилася чорна хмара. Вона швидко розходилася в усі боки, закриваючи небо. Василь догадався: то був дим і порох від страшного вибуху прототротилу.

Але юнак не встиг промовити й слова, як між скелями, там, де міжгір’я звертало праворуч, — блиснула вода, яскрава, як срібло. Майже вертикальна водяна стіна виросла в міжгір’ї, від одного боку до другого.

Ця стіна на мить завмерла на близькому обрії — і враз ринула до ракетного корабля, ринула з неймовірною швидкістю. Василь забув рахувати. З завмиранням серця він дивився на екран. Ось верхня частина водяної стіни, заввишки метрів з десять-п’ятнадцять, наче обвалилася кипучим водопадом униз. Але не встигла перша хвиля водопаду впасти й до середини водяної стіни, як та стіна знову вигнулася вперед і з іще більшою швидкістю стрибнула, здавалося, просто на екран.

— Ой! — не стримав вигуку Василь.

Міцний удар струснув ракетний корабель. Немов би хтось ухопився за його хвіст і безупинними дужими поштовхами намагався підняти ракету, поставити її сторч, на голову. Вже нічого не було видно на екрані. Тремтячий туман затяг його.

Ракетний корабель увесь тремтів. Гумові троси, що держали гамаки з мандрівниками, товсті амортизатори — то розтягалися, то скорочувалися. Гамаки виписували в повітрі складні лінії. З буфету в стіні випала й покотилася пляшка. А корабель гойдався, він немов напружувався, намагаючись стрибнути…

«Невже не витягне??» — подумав Василь.

І ось почувся неприємний, тягучий скрегіт. Ракетний корабель повільно рушив з місця. Він терся металевими боками об скелі, він продирався крізь них. Рвучко зупиняючись і знову посуваючись, ракета повільно повзла. Припинилися різкі поштовхи знизу вгору, замість них з’явилися інші — ззаду наперед.

Раптом корабель спинився. Оглушливий скрегіт перейшов у стукіт. Ракета не посувалася далі. Вона тремтіла, кожна річ у каюті вібрувала і дзвеніла. Вода не витягла корабель, він знову лежав, затиснутий скелями…

«Під водою… під водою…» — дзвеніло у вухах Рижка.

І знову важкий удар. Щось грякнуло по стінці ракети — десь біля бічної дюзи. Цей удар гучним дзвоном пролунав у каюті — і стих.

Василь почув стурбований голос Сокола:

— Таки вдарив якийсь уламок скелі!..

Ракетний корабель знов гойднувся. Мабуть, цей міцний удар зрушив ракету з місця. Знову почулися повільні поштовхи ззаду наперед. Поштовх, зупинка, знов поштовх… Немов жива істота, скрегочучи металом об каміння, ракета повзла між скелями, ніби шукаючи собі шлях у воді. Раптом вона різко шарпнулася, ще раз спинилася, немов важко вдарилася об щось. А потім усе змішалося перед очима Василя.

Каюта крутнулася, стеля її раптом стала підлогою. Гамак виписував плавну дугу. Потім Василь почув, що він висить униз головою і догори ногами. Ракета обернулася хвостом угору. З секунду вона стояла так, ніби чекаючи чогось, — і важко впала знов, уже на спину. Тепер її мчало хвостом уперед, розгойдуючи дедалі більше.

На екрані перископа щось блиснуло. Майнуло світло.

— Небо! Небо! — радісно гукнув Василь.

Так, це було сіре, хмарне небо. Невисоко над водою проносилися важкі, немов свинцеві, хмари, з яких готова була щохвилини ринути злива. Але це таки було справжнє небо. Ракета визволилася з кам’яних обіймів скель, вона пливла поверхнею нової бурхливої ріки, що котила кипучі свої хвилі давнім своїм руслом — міжгір’ям, у якому ще недавно лежала ракета.

— Ура! Ура! Ура! — вигукував Василь, не пам’ятаючи себе від радості.

Його вигуки були такі веселі, такі безпосередні, що з інших двох гамаків через кілька секунд теж пролунало:

— Ура! Ура! Ура!

То Сокіл і Гуро відповідали Василеві, що кричав далі:

— Пливемо, пливемо, річкою пливемо! Миколо Петровичу, пливемо!

Гойдання ракети почало зменшуватися. Корабель заспокоювався на поверхні річки. Василь відчував, що його груди розпирає шалена радість. Їй треба було знайти вихід, треба було щось зробити. Він не витримав.

Забувши про суворі накази Риндіна, про сталеву дисципліну на ракеті, прихильником якої він завжди був, — Василь відстебнув ремені, що прив’язували його до гамака, стрибнув униз, на підлогу і, ледве зберігаючи рівновагу, широко розставляючи ноги, як роблять це матроси на палубі пароплава під час хитавиці, кинувся до навігаторської рубки, вигукуючи своє «ура!»

Услід йому лунали вигуки здивованих Сокола й Гуро:

— Василю, куди ви?

— Хлопчику, ти що, збожеволів?

Але Василь не чув нічого.

Як куля, він влетів до навігаторської рубки, підбіг до здивованого Риндіна, який даремно намагався зробити суворе обличчя, ухопив його за шию обома руками і міцно поцілував у обидві щоки гарячими дзвінкими поцілунками. Риндін, усміхаючись, похитав головою:

— Ой, пустун! Ой, недисциплінований хлопчисько! От я тобі…

Але в нього самого очі зробилися вогкими. Замість вичитувати хлопцеві нотації, він обняв його шию однією рукою і разом з ним дивився в екрани перископа, де швидко пропливали незнайомі скелі й кручі берегів, увінчані зеленими плямами хащів, мережаним листям папороті й небаченими розлогими деревами.

Ось береги почали відступати в боки. Річка, здавалося, ширшала.

Ракетний корабель, стиха погойдуючись, плив уже поверхнею величезного озера, срібло якого зливалося з далеким обрієм.

Лагідні хвилі билися в боки ракети, що пливла вперед і вперед, гордо піднявши ніс. Дюзи її дивилися під кутом у воду. Хід ракети помітно повільнішав. І ось вона спинилася остаточно, майже нерухомо.

Риндін обернув до себе схвильоване обличчя Василя:

— Хлопчику мій, іди до каюти. Скажи товаришам, що я даю старт. Я не знаю ще, в який бік ми піднімемося, на північ чи на південь, на захід чи на схід. Однаково, хмари надто густі, навіть інфрачервоний екран неспроможний показати нам, де зараз сонце. Ми не можемо навіть виконати наш обов’язок і надіслали на Землю третю ракету-листоношу. Бач, які хмари?

Він показав на небо. Непроникна темно-сіра ковдра вгорнула його від краю і до краю.

— Нічого, Миколо Петровичу, ми випустимо листоношу з міжпланетного простору, відразу, як вилетимо з Венери! — бадьоро відповів Василь.

— Гаразд, гаразд, там побачимо. Так от, іди до каюти. Скажи товаришам, що ми піднімемося наосліп. Будемо шукати наш шлях уже там, будемо орієнтуватися понад хмарами, в ясному міжпланетному просторі. Іди до каюти, хлопчику! Ми починаємо нашу подорож до Землі.

Він поцілував Василя в лоб і легенько відштовхнув його від себе.

— Іди!

А коли Василь відійшов на крок і озирнувся в дверях, — академік Риндін уже сидів біля пульта, знову такий же зосереджений і непохитний, як було це перед спуском на Венеру. Його рівна постать свідчила про силу й енергію. І тільки сиве волосся доводило, що в кріслі перед пультом керування ракетним кораблем сидить не юнак, не молода, сповнена свіжої сили людина, а старий академік.

Повільно, з легким скреготом, відтулилися, відсунулися вбік, сховалися в стіни металеві віконниці. У вікна вдарило фіолетувате світло Венери — примарне, тьмяне світло примарної планети, населеної химерними страховищами. Чи ж востаннє зазирнуло це світло до ракетного корабля?..

Голос академіка Риндіна пролунав знову суворо й строго:

— По гамаках, друзі мої, по гамаках. За хвилину даю старт, даю перші вибухи!

— Миколо Петровичу, попрощатися треба з планетою, — зауважив Гуро. — Чи побачимо колись її ще?

— Як не побачимо ми, побачать наші товариші. Наша подорож не остання, а перша. Наш червоний прапор залишився на скелі. Планета Венера відкрита радянською експедицією, на ній майорить наш рідний радянський прапор. Шлях до Венери відкритий, — і цим шляхом полетять десятки міжпланетних кораблів, — відповів Риндін. — На місця, товариші!

Руки Миколи Петровича лежали на важелях і рукоятках пульта керування. Все було напоготові, щоб ракетний корабель рушив у політ.

— Ви готові? Увага, друзі мої…

Микола Петрович поглянув востаннє на сіре, важке, хмарне небо Венери. Пальці його стиснули важелі:

— Даю старт!

…Стривожена громоподібними вибухами, що лунали над великим озером, знепокоєна хвилями, що буйно билися в береги, — над верховіттям вічнозелених дерев, над незайманими хащами піднялася плеската голова дивної потвори.

Великими дурними очима голова подивилася на озеро, глянула на небо, безтямно подивилася на малесеньку чорну риску, що блискавично мчала небом, поринаючи в свинцеві хмари, і, нічого не зрозумівши, сховалася знову за дерева в хащі, в темряву і вогкість первісного лісу…