Аргонавти Всесвіту

XX. ПРИГОДА БІЛЯ СКЕЛІ

З дня на день ішла тепер уперта, важка робота мандрівників. Щодня зранку, поснідавши, з ракетного корабля виходило троє людей у скафандрах — Гуро, Сокіл і Василь. На щастя, опіки на боці юнака загоїлися несподівано швидко, і він через два дні зміг брати участь у загальній роботі.

За плечима в людей у скафандрах висіли великі шкіряні сумки з свинцевими скриньками. Шукачі інфрарадію один за одним спускалися в підземний хід, проходили там з кілометр до покладів інфрарадію, видобували зі стін і ґрунту дорогоцінні камінці, складали їх у свинцеві скриньки і поверталися тим самим ходом до ракети.

Через велику вагу свинцевих скриньок і самого інфрарадію ця робота розтяглася і відбирала майже весь час мандрівників. Тепер Василь не один раз згадував завбачливість Гуро, який знищив усіх до одного дитинчат страшної підземної потвори. За весь час роботи ніщо не завадило мандрівників, якщо не зважати на напади дрібних комах. Але це навіть не варто було уваги.

Одна думка лишалася у Василя не розв’язаною. Інфрарадій так дуже вплинув на нього за короткий відносно час, доки у нього на боці була та сумка. Але ж потвора жила в печері з цілими покладами інфрарадію — і нічого, вона не тільки не вмирала від того, а навіть, напевно, нічого й не відчувала. Інакше — хіба б вона обрала це місце для свого лігва? А її дитинчата? Ну, припустімо, що інфрарадій не впливав на потвору крізь її хітиновий панцер, від якого відлітали навіть звичайні кулі з гвинтівки, неспроможні пронизати його товщу. Але ж дитинчата не мали такого панцеру, на них була лише волохата шкіра. Як же інфрарадій не впливав на них?

Василь поділився своїми думками з Гуро й Соколом. Мисливець відповів просто:

— Чорти їх знають! Знаєш, Василю, різні тварини так призвичаюються до важких умов життя, що людині лишається тільки позаздрити їм. Це я помічав не один раз. Очевидно, і тут так.

Василь був незадоволений з цієї відповіді: одна справа різні там умови, хоча б і найважчі. І зовсім інша справа — вплив інфрарадію, який мов вогнем опікає шкіру. Ні, тут щось не так!

Сокіл відповів докладніше:

— Я думаю, що тут має значення закон пристосування, — сказав він. — Борисе, цього разу ви мали рацію. Тільки у вас це вийшло якось обмежено. «Призвичаїлися» та й годі. Цього замало. Коли б ми припустили, що якась потвора зайшла випадково до цієї печери і «призвичаїлася» до умов життя в ній, — це звучало б просто анекдотично. Ні, пристосування тварин протікає не так. З роду в рід більшість тварин не витримувала якихось умов, умирала. Залишалися найміцніші тварини, тільки вони. З їхніх нащадків знов-таки вмирали всі, які не могли витримати тих умов. І це тривало тисячі і мільйони років. А внаслідок такого пристосування до умов і залишилися окремі тварини, окремі породи, що вільно переносять умови, цілком непридатні для більшості інших тварин.

— Значить, їй там було навіть приємно? — спитав, усміхнувшись, Василь.

— Цілком можливо, що й приємно, і зручно. Не знати, може, ця тварина, ця потвора на її теперішньому рівні розвитку навіть потребувала того, щоб якесь джерело тепла підігрівало її і її дитинчат. І коли б хтось примусово перевів нашу потвору до іншого лігва, де не було б інфрарадію, — цілком можливо, що і вона і її дитинчата не витримали б цього і вмерли…

— На нашу загальну радість, — закінчив Гуро.

Це пояснення більше сподобалося Василеві.

Мандрівники складали інфрарадій у центральній каюті і йшли знов по нього. Тим часом Микола Петрович теж працював. Він сортував інфрарадій, переносив його до складів у нижній частині ракети і пакував там у свинцеві ящики. Кожен повний ящик він закривав ще додатково панцером з тих самих аркушів свинцю, що захищали мандрівників у міжпланетному просторі від впливу космічного проміння. Микола Петрович цілком справедливо вирішив:

— Ми не маємо ніяких даних, що гарантували б нам спокійну поведінку інфрарадію в зоні найбільшого впливу космічного проміння. Хто знає, де межа впливу того проміння? А що, коли воно активізуватиме інфрарадій і спричиниться до бурхливого його розкладання?.. Це загрожує такою небезпекою, що її важко навіть уявити собі. Для нашого особистого захисту від космічного проміння нам цілком вистачить шару з трьох свинцевих аркушів. Це ми встановили ще там, у міжпланетному просторі. Всю решту свинцю — на ізолювання інфрарадію!

І він старанно панцерував ящики свинцевими аркушами.

Збирання інфрарадію займало весь час до обіду. Після обіду по інфрарадій ішли вже тільки Гуро й Василь. Сокіл залишався біля ракети. За вказівками Риндіна він вивчав ґрунт і скелі міжгір’я, в якому лежала ракета, затиснута кам’яними брилами. Микола Петрович розповідав товаришам, і досвідчений геолог Сокіл цілком погоджувався з його міркуваннями:

— Наше міжгір’я дуже й дуже своєрідне. Геологічно — це розколина у корі Венери. І чимало порід, які звичайно ховаються глибоко під поверхнею планети, тут майже вийшли на поверхню. Цілком можливо, що й поклади інфрарадію опинилися так неглибоко під поверхнею лише внаслідок геологічного зміщення шарів. Так само, я сподіваюся, стоїть справа і з ультразолотом…

Гуро й Василь слухали старого академіка, як зачаровані.

В їх очах Риндін був майже чудодієм, який розкривав перед ними дивні таємниці, розповідаючи про них своїм спокійним, лагідним голосом, мов про найзвичайніші речі, майже не варті уваги. Кожне явище, кожен випадок Риндін умів поставити на його місце в залізному ланцюгу інших явищ і випадків. І виходило, що ніяких випадків зовсім і не траплялося, що всі вони були цілком обумовлені попередніми подіями й просто не могли не трапитися. Треба все передбачати, бути до всього готовим — цей лозунг старого академіка не міг бути ніде більш актуальним, більш дійовим, ніж в умовах перебування на незнаній планеті.

— А для того, щоб бути до всього готовим, треба прагнути взнати якнайбільше, не минаючи жодної нагоди поповнити свої знання, — говорив Микола Петрович. — От чому я й роблю наші вихідні дні. Ми відпочиваємо від важкої фізичної роботи — це цілком необхідна річ. Але ви вже погодилися, друзі мої, що вивчення природи Венери, збирання наших колекцій, — чудовий і цікавий відпочинок. Чи не так?

Заперечень не було. Дійсно, вихідні дні мандрівників були найцікавішими. Обов’язки розподілилися майже самі собою. Василь під керівництвом Риндіна вивчав рослинність Венери, збираючи зразки і створюючи найрідкісніший гербарій рослин юрського періоду, який тільки можна було собі уявити. Кожен внесок, який робив Василь до гербарію, був внеском для світової науки Землі.

Адже досі наука мала лише закам’янілі рештки допотопних рослин, знайдені в глибоких шарах Землі. Тепер — це були справжні рослини, зірвані Василем особисто, справжні квіти, справжнє листя, справжні бруньки. Наукова цінність цих зразків була неосяжна. Це розумів і сам Василь і ставився до своєї колекції з великою пошаною, щиро радіючи, коли йому щастило принести рідкісний зразок і дістати похвалу Миколи Петровича.

Сокіл, як і слід було чекати, взяв на себе геологічну колекцію. Зразки найрізноманітніших порід з ґрунту Венери, знайдені ним у міжгір’ї, підтверджували думку Миколи Петровича щодо походження цього велетенського яру з стрімкими схилами. Сокіл казав:

— Збирати таку колекцію мені дуже легко, бо наше міжгір’я само по собі є величезною колекцією. Я просто-таки не певний, що десь іще на Венері можна відшукати якісь значні додатки до цієї багатющої геологічної колекції!..

Бориса Гуро найбільше цікавив тваринний світ Венери. Проте, він був незадоволений: йому не щастило за весь час відшукати будь-яку тварину, яка не була б представником комах або черв’яків, чи чогось близького до них.

— Це просто жах, — скаржився він. — Вже годі й згадувати всяких там бронтозаврів, ігуанодонів тощо. Але — хоча б єдину теплокровну тваринку знайти! Хоча б єдину, для втіхи!.. Самі комахи, самі огидні павуки й черв’яки… Неприємна планета ця Венера. Справжньому мисливцеві тут нема чого робити. Коли б мені хтось на Землі сказав, що я перетворюся на мисливця за комахами, я ніколи б не повірив!

— А оті підземні потвори? — спитав у нього Василь. — Хіба вони не варті тигра чи якогось ще велетенського хижака?

— Ти не розумієшся на справі, хлопче мій. Так, та потвора була небезпечна й страшна. Але вона була огидна. Величезна, надзвичайна комаха та й годі. Хіба можна порівняти її з благородним тигром?.. Фу, і як тільки в тебе язик повернувся сказати таке! Тигр — це ж красунь, у нього закохатися можна. А та потвора з її лапами, тулубом, черевом? Тільки божевільна природа Венери могла вигадати таке, не інакше…

Проте, Гуро був, насамперед, дисциплінованим і акуратним в своїх звичках, у своєму ставленні до обов’язків. Микола Петрович висловив бажання привезти на Землю разом з іншими й колекцію зразків тваринного світу Венери. І Гуро старанно виконував це бажання. Його колекція була чи не найбагатшою з усіх. Щоправда, Василь, лютий ворог всіх комах світу, не міг без огиди дивитись на ту колекцію але це було його особистою справою.

Крім того, йому доводилося так чи інакше звикати до комах. Микола Петрович поклав саме на нього обов’язки головного фотографа експедиції. Василь мусив знімати все — кожну рослину, кожну тварину. Бо це забезпечувало можливість завжди мати фактичні матеріали про природний вигляд тварини чи рослини, — не той, який вони мали в колекції, а справжній вигляд живого представника флори чи фауни Венери.

Сам Микола Петрович, крім загального керівництва всіма роботами, займався метеорологічними і кліматичними спостереженнями. Зокрема, він був дуже радий, коли повторилася злива, не менша від тієї, що трапилася в перший день їхнього перебування на Венері. Микола Петрович вимірив її.

— На Землі не буває таких дощів, — сказав він потім. — Тутешній дощ по кількості опадів перебільшує чи не вдвоє всі річні земні максимуми. Його важко вимірювати земними засобами. Але це добре, що тут трапляються такі дощі. Вони допомагають Вадимові й мені робити висновки щодо порід міжгір’я.

Справді, величезні водопади, що бурхливо проносилися схилами міжгір’я, змивали велетенські шари ґрунту, перекидали гігантські кам’яні брили, що їх без тих водопадів можна було б зрушити з місця хіба що великими вибухами. Водопади відкривали нові шари, нові породи. І після дощу Сокіл мав таки багатющий матеріал для вивчення!

Вже тиждень тому Микола Петрович під час вечері сказав:

— Ми маємо всі ознаки того, що ультразолото мусить бути десь близько. Всі оці зразки породи, — показав він на скриньку, помічену двома хрестами, де зберігалися найцікавіші й найцінніші зразки порід, — всі вони, починаючи від того осколка, який Вадим відбив для мене від скелі в день бійки з павуком, свідчать про таку близькість. Запевняю вас, товариші, це зовсім як у дитячій грі — схована річ лежить поблизу, майже дивиться на нас і сміється з нас, що ми досі не можемо її знайти. Отак і з ультразолотом. Шукаймо, Вадиме, шукаймо! Не можна дозволяти навіть ультразолоту глузувати з нашої поважної експедиції. Це просто нечемно з його боку, — і ми мусимо покарати його за це!

Ця промова була вкрита дружніми оплесками під диригуванням Василя.

Сокіл старанно шукав. Він склав докладний план залягання порід у міжгір’ї, він простежив усі виходи жилок-попутників, які свідчили про тісну близькість ультразолота. Але дорогоцінний елемент усе ще ховався, не розкриваючи своєї таємниці. Він був десь тут — це було ясно. Але де саме?

Іноді з ракети виходив сам Микола Петрович. Після випадку з павуком, після того пам’ятного дня навіть Сокіл, що не дуже полюбляв взагалі зброю, виходив з корабля, тільки захопивши з собою принаймні великий автоматичний пістолет із розривними кулями.

Такий самий пістолет висів на поясі під піджаком Миколи Петровича. Це дуже не пасувало до мирного вигляду старого академіка, його сивого волосся. Але — що поробиш? Небезпека нової зустрічі з якоюсь невідомою потворою весь час почувалася в повітрі. Щохвилини з хащів могло вистрибнути яке-небудь незнане люте створіння.

Правда, з того часу, коли ракета так сподобалася велетенському павукові, мандрівникам не доводилося бачити біля корабля жодної великої потвори. Але це не було гарантією на майбутнє, бо непролазні хащі з їхніми незнаними мешканцями близько обступали ракетний корабель.

Ось чому Сокіл, навіть захопившись роботою, інколи тривожно оглядався. І почував він себе найкраще, коли біля нього був ще хтось з товаришів.

Цього разу Микола Петрович вийшов з люка, подивився на Сокола й гукнув йому:

— Вадиме, я пішов до складів. А Гуро й Василь мусять незабаром повернутися з печери. Ви поки що залишаєтеся тут один. Майте це на увазі.

Сокіл обернувся до академіка і красномовно показав на свій заряджений пістолет:

— Будьте спокійні!

Микола Петрович пішов. Люк зачинився за ним, Сокіл повернувся до роботи. Сьогодні, здавалося, геолог майже зовсім спіймав за хвіст таємниче ультразолото. Воно було зовсім близько, воно мусило бути просто за кілька кроків від шукача. Жилка породи-супутника вказувала прямо на велику кам’яну брилу, що звисала на схилі міжгір’я. Ультразолото мусило бути десь під нею, Сокіл був певний цього.

Сокіл замислився. Звісно, найлегше було б висадити в повітря цю брилу. Правда, осколки від неї легко могли б ушкодити стінки ракети. Висаджувати брилу окремими шматками? Надто довго, та й невідомо, на якій саме глибині ховається під нею загадковий елемент. А, мабуть, доведеться-таки так і зробити…

Зітхнувши, Сокіл знов узявся за кирку. Цілком можливо, що самородки ультразолота знайдуться десь тут, біля підніжжя брили. А що ультразолото мусить траплятися саме у вигляді самородків, Сокіл був теж певний. Про це говорив йому весь досвід бувальця-геолога.

Він устиг зробити всього кілька ударів киркою, як відчув якусь непевність. Щось зв’язувало йому рухи. Йому здавалося, що хтось спостерігає кожен його рух. Немов позаду нього хтось стояв і пильно, настирливо дивився йому в спину. Сокіл сказав роздратовано:

— Що то за мода — прийти й стояти мовчки?

І відразу в нього майнула думка: щось надто скоро повернулися вони з печери!.. А що на його слова не було жодної відповіді, то Сокіл нетерпляче озирнувся. І закам’янів.

Неймовірна, жахлива голова потворного дракона дивилася на нього з віддалі всього метрів п’ятнадцять. Сокіл мимоволі відсахнувся й обперся спиною об брилу. На нього дивилися холодні прозорі очі, що вкраплені були в коричневий панцер голови. З боків повільно звивалися довгі жовті щупальця, які обмацували скелі попереду і з боків потвори. Велетенські щелепи, як дві криві гострі шаблі, готові були схопити й розрізати надвоє першу-ліпшу жертву.

Сокіл, здригнувши, пізнав у страховищі того самого дракона, про якого розповідав Василь, коли вони щойно опритомніли після падіння на Венеру. Того самого, що після оповідання Василя й висловленого Соколом сумніву ще раз зазирнув до них у вікно!

Так, ніде й ніколи палеонтологія не знаходила в шарах юрського періоду подібної тварини. Проте, хіба всі інші потвори, до велетенського павука включно, були відомі палеонтології?

Звідки він узявся тут, цей дракон? Напрямок його руху розкривав цю загадку. Очевидно, він плазував з хащів, чимось зацікавившись у міжгір’ї. Плазував безшумно й повільно, полюючи на свою жертву. Хто був цією жертвою?

На добрий десяток метрів за потворою тяглося її тіло, як у химерної гадюки. Але гадюка не має ніг. А тут на тілі, складеному з багатьох сегментів, звивалася безліч ніг. Тіло потвори повільно посувалося, вуса звивалися в повітрі, і щелепи немов націлювалися, розтуляючись ширше й ширше.

І нарешті Сокіл зрозумів, що це за потвора. Закляклими пальцями відстібаючи кришку кобури, де був у нього автоматичний пістолет, геолог прошепотів:

— Сколопендра… гігантська сколопендра…

Так, це була велетенська багатоніжка, одне з найотруйніших створінь, що вбиває жертву з одного укусу своїх кривих щелепів. Так ось яку потвору бачив Рижко двічі з вікна ракети, ось який дракон зазирав тоді ввечері до них…

Сколопендра посувалася до Сокола. Вона не поспішала, але й не змінювала напрямку. Здавалося, що її широко розкриті щелепи весь час націлюються, щоб певніше схопити людину. Сокіл вихопив нарешті пістолет.

Зіпершись спиною об брилу, що позбавляла йому відступу, він спробував націлитися просто в голову страховища. Але ніколи в житті не був він пристойним стрільцем, ніколи не захоплювався стрілянням і навіть постійні нагадування Гуро не виправили його. Особливо не годився він у стрільці тепер, коли заважало хвилювання, коли дуло пістолета танцювало перед його очима.

Сокіл схопив праву руку лівою, щоб спинити її тремтіння. Але не допомагало й це. Тоді він, не цілячись далі, з одчаєм натиснув на спуск пістолета. Він забув, що ця автоматична зброя стріляє безупинно, як кулемет, випускаючи кулі одну за одною, коли натиснуто її спуск.

Частий дріб пострілів пролунав у міжгір’ї. Було тих пострілів десять чи п’ятнадцять, — Сокіл не знав. Він спам’ятався лише тоді, коли пістолет не відповідав уже пострілами, як би конвульсійно не натискував Сокіл на його спуск.

«Що я наробив… більше ж немає зарядів!» — з новим нападом одчаю подумав Сокіл. Пістолет в його руці був тепер нікчемною іграшкою. Він не міг допомогти.

Геолог безпорадно озирнувся. Нема куди тікати. Велика брила перетинала шлях. Вона спускалася з усіх трьох боків, вона замкнула Сокола своєю вигнутою кам’яною поверхнею. Тільки внизу залишалася вузька щілина, куди можна було залізти, сховатися, як ховається від людини переляканий черв’як. Проте, хіба не знайдуть його й там гострі, криві щелепи сколопендри?..

Потвора поволі наближалася. Її довге блискуче тіло звивалося, ним немов проходили плавкі хвилі, що підіймали по черзі сегменти від далекого хвоста, що закінчувався двома гострими відростками, до широкої плескатої голови із страшними щелепами. Очі не відривалися від людини, вони стежили за нею, немов намагаючись загіпнотизувати її. Так робить удав із своєю жертвою, гіпнотизуючи нещасного кроля…

Сокіл щільніше притиснувся до заглибини брили, намагаючись врости в неї, розчинитися в скелі. Він почув, як треться метал його шолома об камінь. І водночас він виразно почув, як із скреготом клацнули й знову розтулилися щелепи потвори за два метри від нього.

— Та що ж робити?.. Де порятунок?.. — шепотів Сокіл, стискаючи свою єдину зброю, що залишилася в нього — кирку.

Але якщо ця зброя і була придатна проти велетенського павука з його м’яким тілом, то що могла вона зробити проти гігантської сколопендри, закутої в панцер з хітину?..

Щелепи страховища знов стулилися й розтулилися, виписуючи в повітрі широку дугу. Сколопендра немов перевіряла свою огидну й жахливу зброю. Її відділяло від Сокола всього з півтора метра.

Геолог ще раз озирнувся в розпачі, подивився вгору. Над ним звисала скеля. І раптом він, не вірячи своїм очам, побачив на тій скелі постать людини в скафандрі, що схилялася повільно вниз, тримаючи руку високо піднесеною. Хто це?..

— Лягайте! Лягайте! — почув Сокіл дзвінкий голос Василя.

Навіщо лягати?.. Але роздумувати було ніколи, бо щелепи потвори ще раз клацнули в повітрі біля самої голови геолога. Сокіл, як мертвий, упав на ґрунт і втиснувся в вузьку щілину під брилою.

Секунда загрозливої тиші — і гримучкий вибух струснув його тіло. І знову стало тихо. Ні, не тихо: ось зовсім близько, біля голови Вадима знов почулося зловісне клацання жахливих щелепів. Ніщо не допомогло, зараз сколопендра схопить його!

«Кінець!» — блискавично подумав Сокіл.

Але ніщо не доторкалося до нього. Він несподівано почув радісний, схвильований голос Василя:

— Кінець! Вилазьте, товаришу Сокіл! Вилазьте! Кінець!

І знову клацання щелепів. Сокіл нічого вже не розумів: ось, зовсім біля нього корчиться гігантська сколопендра, а Василь кличе його вилазити?

Василь наполягав:

— Та вилазьте ж, нарешті! Чи ви знепритомніли там?

Сокіл насилу примусив себе висунути голову — і зразу знов відсахнувся. Просто перед ним була голова потвори, жива й загрозлива. Щелепи її раз-у-раз змикалися й розмикалися. Але — дивно! — вони ні на міліметр не посувалися до нього. І очі потвори дивилися вже не на нього, як раніше, а кудись вбік.

Обережно, боком, щоб не зачепити тих щелепів, не потрапити в них, Сокіл виповз із щілини, підвівся, все ще тримаючись за брилу. І тільки тепер він зрозумів усе.

Гігантське тіло потвори скорчилось за кілька метрів від нього. Замість голови на кінці тулуба була широка рвана рана, з якої повільно витікало щось огидне і тягучке. Одірвана голова потвори лежала осторонь, біля нього. Чудище не вмерло відразу, хоч влучно кинута граната й одірвала йому голову. Тулуб його з незліченними ногами жив своїм життям, голова — своїм. Не спиняючись ні на мить, сіпалися ноги, звивалося довге тіло, ламаючи папороть і дрібні дерева. І так само не спиняючись, клацала гострими й кривими велетенськими щелепами голова, немов ще й досі намагаючись схопити, вбити й перетерти між щелепами жертву, на яку вона полювала ще хвилину тому.

— От живуча тварина! — знов пролунав голос Василя, що спускався схилом міжгір’я до Сокола. — Дивіться, голову їй відірвало, а вона живе. І голова живе і тулуб… Тільки ви не підходьте близько, товаришу Сокіл, ач як вона рота роззявлює… Зараз треба її сфотографувати, це ж буде чудове фото для нашої колекції! Ех, шкода, що не було часу зняти її цілою й непошкодженою! Ну й дракон, ну й чудище!..

Але Сокіл уже не дивився на потвору. Він побачив: там, де кінчалася одірвана голова, де раніше вона з’єднувалася з тілом, граната вирвала зі скелі великий шматок. Скеля тріснула, розвалилася надвоє. Частина її біля самого підніжжя розсипалася великими й дрібними уламками. І серед тих уламків щось матово виблискувало, якісь повкраплювані в каміння опуклі і, здавалося, металеві грудки. Їх було чимало. Немов раніше вони лежали всі вкупі, а тепер після вибуху розсипалися в усі боки. Металеві грудки!

Забувши про все, про сколопендру, про її щелепи, про все, що тільки-но сталося, Сокіл кинувся туди, до загадкових металевих грудочок.

— Обережніше… обережніше… голова!.. — вигукнув Василь.

Голова сколопендри, немов роблячи останнє зусилля, підстрибнула вгору і обернулася щелепами назад, туди, де нахилявся до ґрунту Сокіл. Щелепи ще раз клацнули в повітрі, намагаючись схопити людину. Марне зусилля. У своєму блискавичному рухові вони встигли лише затиснути держак кирки і вихопити її з рук геолога.

Почувся різкий тріск. Щелепи перетерли, як сірник, дубовий держак кирки. І потім вони завмерли. Сокіл збентежено подивився на голову, на кирку, немов уперше бачачи сколопендру. Але погляд його знов упав на металеві грудки. Він вигукнув розлючено:

— Моя кирка! Вона зламала її!

Він нахилився до самих щелепів і схопив кирку з одгризеним держаком. Потім повернувся назад і вибив киркою зі скелі одну з матових металевих грудок.

— Та що з вами, нарешті? — здивувався Василь.

Але Сокіл не чув нічого. Він розтирав між пальцями шматок металу, зчищав з нього порох, перекладав з руки в руку. Ось він обернувся в той бік, де було світліше, і пильно почав розглядати метал, який виблискував жовтуватим кольором.

— Вадиме, що трапилося? — почув Василь голос Риндіна.

Микола Петрович вийшов з корабля і здивовано поглядав на Сокола.

Геолог не чув. Він закохано дивився на металеву грудку.

— Вадиме, що з вами? Очманіли? — пролунав голос Гуро, що встиг підійти з сумкою за плечима.

Він зняв сумку, важко поклав її на ґрунт, подивився на вбиту потвору, незліченні ноги якої все ще корчилися, і сказав Василеві:

— Бачу твою роботу, мій хлопчику. Це ти її гранатою? Добре, добре влучив… Здається, це той самий дракон, якого ми тоді бачили? Вадиме, тепер у вас уже, здається, немає жодної підстави запевняти, що дракон лише примарився нам. А тебе, Василю, ще раз вітаю. Це прекрасно зроблено!

Василь зашарівся. Йому завжди ставало ніяково, коли його хвалили за щось, зроблене ним, хоча б сам він і знав, що хвалити є за що.

На щастя, Сокіл звільнив його від потреби відповідати. Він прожогом кинувся до Риндіна, вигукуючи:

— Миколо Петровичу! Ультразолото! Це мусить бути воно! Я певен, що це воно!

Експансивний геолог остаточно забув про всі ті страхіття, які він щойно пережив. Він не звертав уваги на забиту потвору, він просто перестрибнув через її довге тіло і подався до Риндіна. Старий академік здивовано поглядав на нього. Він, звісно, не чув нічого, що говорив Сокіл. Але він бачив металеву грудку в руці геолога. Цього було досить для Риндіна, він знав, що саме шукав Сокіл і чим можна пояснити його захоплення. Ще мить — і він нахилився над рукою геолога.

Гуро подивився на Василя, підморгнув йому:

— Бач, яка новина! Шкода, що Микола Петрович нічого не чує. Адже він не в скафандрі.

— Та він і без того розуміє.

— Напевне! А цікаво все-таки. Піду подивлюся на цю знахідку. Василю, а ти захопи, будь ласка, мою сумку, коли сфотографуєш цю тваринку, — сказав мисливець, бачачи, що Рижко дістає свій фотоапарат.

— Гаразд.

Гуро швидко рушив міжгір’ям до ракети. Василь залишився біля вбитої потвори, наводячи на неї апарат. Він чув схвильований голос Сокола. Геолог зовсім забув, що Риндін не чує його слів, і радісно доводив академікові:

— Подивіться, це ж самородок! І ясно, що це не звичайне золото, а щось інше. А який же метал може мати ще такий вигляд? Воно тут, під цією скелею, як ми й думали. Я ще сьогодні зранку встановив напрямок жилки-супутника. От зараз, зараз я побіжу до корабля, проаналізую, щоб остаточно визначити…

І раптом Василь стурбовано підвів голову. Йому почулося, що десь за скелями знову лунає той дивний гуркіт, який вони чули в перший день перебування на Венері, в хащах понад міжгір’ям. Звук, що нагадував гуркіт багатомоторного літака.

Цей гуркіт наближався з-за скель, він гучнішав, наче й справді звідкілясь із-за лісу летів потужний літак.

Василь не встиг нічого сказати, не встиг нічого вирішити, як з-за високих скель вилетіло щось велике, оточене дивним сріблястим сяйвом. Неначе швидкі помахи крил — прозорих і довгих — маяли й сріблилися в повітрі. Одна мить — і динна химерна істота, яка вилетіла з-за скель, з-за хащів, спинилася вже над ракетним кораблем. Це її оглушливе дзижчання нагадувало гуркіт літака. Химерна істота линула в повітрі, роблячи велике коло. В неї було довге тіло, велика голова з велетенськими очима й великі прозорі сітчасті крила, що швидко мерехтіли в повітрі, зливаючись в одне сріблясте сяйво.

— Бабка! Гігантська бабка! — закричав Василь.

Бабка, дзижчачи, пролетіла над самою ракетою й помчала далі. Люди завмерли від несподіванки. Тіло бабки було завдовжки принаймні з чотири метри. Розмах її крил досягав метрів п’яти-шести. Міцні сухі лапи з гострими пазурями звисали під нею.

Ось бабка пролетіла зовсім низько, обвіявши Василя подувом вітру від своїх блискучих прозорих крил. Василь відсахнувся й схопився за гвинтівку. Але бабка блискавично пронеслася над ним. Вона летіла знову до ракетного корабля, знов виписувала широке коло. Василь прицілився в неї, але дуло його гвинтівки кілька секунд безпорадно намагалося слідкувати за силуетом бабки, бо швидка істота легко змінювала напрямок і зникала з-під мушки.

Один постріл, другий… І ось бабка, не зменшуючи швидкості, як камінь упала згори вниз. Її гучне дзижчання заглушило всі інші звуки.

— Невже влучив? — забилося серце в юнака.

Він пустив униз гвинтівку.

Бабка, падаючи, випустила, простягла довгі свої лапи. Тільки тепер Василь помітив, що бабка падає просто на Гуро, який швидко біг до ракети.

— Товаришу Гуро, стережіться… Вона падає на вас!.. — гукнув на весь голос Рижко.

Але було вже пізно.

Бабка впала вниз, як потворний шуліка. Вона не була поранена, вона падала не тому, що її зачепили кулі Рижка. Бабка кидалася по здобич, обравши собі самотню постать людини, що бігла схилом міжгір’я.

Впавши згори на Гуро, бабка схопила його впоперек тулуба своїми міцними лапами, підтягла до себе й блискавично звилася знов у повітря, несучи мисливця з собою і радісно, переможно дзижчачи, виповнюючи міжгір’я нестерпним шумом.

Василь приклав гвинтівку до плеча, намагаючись прицілитись убити бабку, врятувати Гуро. Але що міг він зробити? Хіба можна було стріляти? Адже куля легко могла влучити і в мисливця, що звисав під тулубом бабки…

— Ах, проклята! — застогнав з люттю юнак, пускаючи вниз гвинтівку.

Широко відкритими очима, не рухаючись, люди внизу дивилися в небо. Бабка поволі оберталася на маленьку чорну крапку. Ще мить — і вона зникла за скелями, за хащами. І тільки могутнє її дзижчання ще довго долітало до мандрівників, поволі стихаючи.

Нарешті, стихло й воно.