Аргонавти Всесвіту

IX. ЩОДЕННИК ВАСИЛЯ РИЖКА

«…Чому я вирішив вести щоденник?.. Не знаю й сам. Можливо, зовнішньою причиною було вчорашнє зауваження Миколи Петровича. Відірвавшись на хвилину від своїх розрахунків і потираючи запалені почервонілі очі, Микола Петрович сказав, зітхнувши:

— А шкода, що ми не записуємо наших особистих вражень! Звісно, пригод у нас небагато. Значно менше ніж, скажімо, у пасажирів корабля, що пливе по земному океану. Проте, цікаво було б колись прочитати… Одне діло наукові записи, і зовсім інше — записи особисті. Як ви думаєте, Василю?

Він не чекав на мою відповідь і заглибився знов у свої розрахунки. Ось уже третю добу він майже не спить, не відпочиває, відриваючись лише на короткі хвилини, щоб поїсти. І разом з тим, Микола Петрович всіма засобами намагається зберегти в нас гарний настрій. Наприклад, він запропонував нам влаштувати стрілецькі змагання з електричного пістолета товариша Гуро. Переможець, мовляв, дістане звання кращого стрільця ракети і Венери — оскільки, як запевняє Сокіл, ми не зустрінемо там людей, що сперечалися б з нами за таке звання.

Проте, настрій наш не кращає, хоч ми й не виявляємо цього перед Миколою Петровичем. Винний у цьому, звісно, клятий метеорит. Так, той самий метеорит, що пробив стіну ракети і змінив силою свого удару напрямок руху нашого корабля. Як це трапилось? Як пощастило нам наскочити на цього небесного мандрівника?

Адже кожному відомо, що такий випадок під час міжпланетної подорожі мусить бути настільки винятковим, що на небезпеку такої зустрічі практично навіть не слід зважати. Тільки такий завбачливий мандрівник, як академік Риндін, міг вирішити взяти з собою спеціальну «скриньку негайної технічної допомоги» з приладами на той випадок, що стіну ракети проб’є метеорит.

Ми розмовляли про цей клятий метеорит із Соколом і Гуро. Ось як ішла наша розмова.

— Мені пригадуються балачки на Землі перед нашим вильотом, — похмуро зауважив Гуро, — коли надто завбачливі люди пророкували нам неминучу загибель від якогось метеорита. Ви пам’ятаєте, Вадиме, як трощив таких боягузів Микола Петрович у своєму блискучому виступі в Колонному Залі?.. Особливо ту людину, що виступала як астроном і говорила про кількість метеоритів, щосекунди викидуваних космосом назустріч Землі?

— Атож, — озвався Сокіл, — аякже, пам’ятаю. Такий сухорлявий, в пенсне? От, показати б йому наш метеоритик. Нашу нікелеву грудочку…

Я забув сказати, що, повертаючись зовнішнім коридором після полагодження аварії, Гуро знайшов метеорит, який упав недалеко від пробоїни. Це було щось подібне до великого каменя неправильної форми, досить важкого, як запевнив нас Сокіл.

— Звідки ви знаєте, що він важкий? — запитав я. — Адже метеорит у нас в ракеті, як і все інше, не важить нічого.

Сокіл пояснив мені, що в звичайних умовах метеорит був би важким хоча б тому, що він на 95 процентів складений з суміші нікелю й заліза. Отже, наш корабель поранений залізо-нікелевим космічним снарядом… якби цим можна було втішитися! Але навіщо нам той нікель? Хіба що для колекції…

Скажемо просто — нам дуже не пощастило. Наскочити на метеорит у космосі майже неможливо. За підрахунками відомого астронома Майєра, навіть у найгустіших потоках метеоритів, так званих Леонідах, — найближчі тверді частинки потоку віддалені одна від одної на сто десять кілометрів.

Професор Ньютон, відомий знавець метеоритної астрономії, каже ще безапеляційніше: «Кожен метеорит у потоці віддалений від свого сусіда принаймні на п’ятсот кілометрів».

В бібліотеці нашої ракети, у книжці професора Оберта, одного з творців перших ракетних кораблів, я знайшов такі фрази:

«Ракета мусить мандрувати Всесвітом принаймні 530 років, доки зустріне хоча б один метеорит. З цього погляду, подорож у міжпланетному кораблі в усякому разі менш небезпечна, ніж, наприклад, поїздка автомобілем. Американський теоретик, професор Годард, вирахував навіть, що можливість зустрічі ракети з метеоритом під час подорожі Земля-Місяць визначається співвідношенням 1:100000000».

Одна можливість із ста мільйонів… Один шанс із ста мільйонів — і цей шанс випав на нашу долю. Хіба не надзвичайне «щастя»?

Зрештою, все це не було б важливе, коли б не зміна курсу ракети. Микола Петрович визначив, що наш корабель внаслідок зіткнення з метеоритом трохи змінив курс — кудись до внутрішніх орбіт, до Сонця. Якщо нарисувати півеліпс, яким мчить зараз наша ракета, то тепер він закінчиться не там, де мусив закінчитися. Він не зіткнеться з уявною лінією орбіти Венери тоді, коли на точці зіткнення буде ця планета. Ні, наш півеліпс звернув ближче до Сонця і тепер мусить підійти певніше до орбіти Меркурія, ніж до орбіти Венери.

Звісно, і тут немає нічого ще страшного, бо ми завжди можемо змінити курс, виправити його з допомогою наших ракетних двигунів. Але, щоб зробити це, треба спочатку вирахувати, яка саме сталася зміна курсу, знайти поправки, перевірити — і лише після того повертати корабель. Адже у нас надто обмежений запас вибухового матеріалу, щоб ми могли його витрачати на експериментальні зміни курсу.

От чому Микола Петрович ось уже третю добу сидить у навігаторській рубці і вираховує потрібну зміну нашого курсу. Всі ми займаємося тим часом різними справами. Сокіл заходився точно вивчати хемічний склад метеорита — і, здається, швидко вже закінчить цю роботу. Гуро розповів мені кілька історій із свого мисливського життя — дуже цікаві історії. Який це досвідчений мисливець! Справді, з ним не загинеш. Я дав собі слово навчитися стріляти не гірше від нього і бути завжди таким же спокійним і витриманим, як він.

Зокрема я за ці три доби ще краще ознайомився з нашим кораблем і приладами, що є в ньому. Тепер я сміливо можу сказати, що знаю ракету, — цей чудовий витвір Миколи Петровича. Спробую стисло записати тут, як побудовано наш корабель.

Велетенська блискуча сигара завдовжки більш ніж у тридцять метрів та впоперек у найширшій своїй частині сім з половиною метрів. До сигари з обох боків прикріплено ще по одній сигарці, значно меншій, всього метрів із вісім завдовжки. На хвості сигари плавці — три плавці такої форми, як у риби.

Сигару зроблено з найлегшого стопу металів — супермагнію. Шліфований супермагній вкриває всю ракету. Це — зовнішній шар. Шліфований він для того, щоб зменшити до мінімуму тертя об атмосферу під час підйому і спуску. Під цим шаром іде шар гуми і шар повсті. Це — теплова ізоляція, бо під час польоту крізь атмосферу і стратосферу ракета дуже нагрівається. Крім того, гума зможе прислужитися ще й у разі можливого падіння на поверхню Венери, чи на зворотному шляху, на поверхню Землі.

Отака зовнішня оболонка ракети. На відстані з півметра від неї іде внутрішня стінка ракети. Зовнішня оболонка й внутрішня стінка з’єднані міцними переділками, як ото буває по морських кораблях та підводних човнах. Ніби одна ракета устромлена в другу, більшу. Це теж застережний захід на випадок аварії, як ота, що трапилася у нас під час несподіваної зустрічі з метеоритом. Уявіть собі, що було б, коли б Микола Петрович не передбачив внутрішньої стінки?.. Метеорит пробив би ракету, з каюти враз вийшло б усе чисто повітря, і ми просто задихнулися б без нього, не встигнувши навіть одягти скафандри… Навіть страшно думати про таку можливість… тепер у космосі летіла б мертва, освітлена зсередини ракета… і в ній — закляклі трупи мандрівників… Ні, навіть уявити собі не можу такого жаху!..

Так от, за внутрішньою металевою стіною починаються власне наші приміщення. До речі, наші дві каюти (загальна й навігаторська) забирають найменше місця. Вони розташовані вгорі (я вживаю цей неточний вираз лише тому, що з ним якось зручніше описувати). Їх з’єднують двері із східцями до навігаторської рубки. Круглий люк у підлозі загальної каюти веде вниз, до приміщення, де складено наші запаси харчування, води, стисненого повітря тощо. Під навігаторською рубкою — склад вибухових речовин для нашої майбутньої роботи на Венері, інструментів, приладдя. Поруч із цим — склад недоторканих резервів харчування.

Ще нижче міститься наш машинний відділ. Там стоять машини, що переробляють зіпсоване повітря, відбираючи від нього залишки вуглекислоти й інших шкідливих газів та подаючи нові порції кисню. Там-таки міститься й наше енергетичне господарство. Воно заслуговує на те, щоб спинитися на ньому докладніше.

Всі наші машини, все наше автоматичне устаткування — електричні. Електрика — душа нашого корабля. Але — де взяти стільки енергії, щоб її вистачило на весь час подорожі до Венери й назад, та ще на весь час життя на нашій сусідці? Правда, у нас величезна кількість акумуляторів. Надзвичайних мініатюрних акумуляторів, винайдених усього кілька років тому. Я думаю навіть, що без цих мініакумуляторів не можна було б побудувати так досконало, дотепно й економно всю нашу ракету. Але що то за акумулятори?

Відомо, що акумулятори відрізняються своєю ємністю, величиною свого електричного заряду. Досі людство звикло до незграбних великих акумуляторів старого типу. Вони були дуже незручні, ємність їх була мізерна. І ще на початку нашого сторіччя академік Йоффе передбачив можливість існування акумуляторів іншого типу.

Уявіть собі акумулятор завбільшки з сірникову коробочку. А ємність його така, що він може живити своєю електрикою машину в 25 кінських сил протягом 100 годин! Неймовірно, але — факт! Це — наші мініакумулятори.

Ціла шафа таких мініакумуляторів стоїть у нас у нижньому поверсі, у нашому машинному відділі. Дотепне устаткування автоматично виключає акумулятор, як тільки він виснажив увесь свій електричний заряд, і включає свіжий. Отже, наші машини спиняться лише тоді, коли виснажиться останній мініакумулятор. А коли це буде? Ясно, що навіть за умов їх велетенської ємності, заряду наших акумуляторів не вистачило б на весь час нашої подорожі. Значить, їх треба заряджати. За рахунок чого? Де взяти потрібну для цього енергію?

Взяти паливо — бензин чи керосин чи ще щось інше, щоб рухати динамо-машини? Але, крім власної ваги палива й машин — а це чималенький вантаж — потрібно було б урахувати ще вагу й запаси стисненого повітря для горіння палива. Без повітря не буде горіти ніяке паливо — крім, хіба, вибухових речовин.

І академік Риндін винайшов дотепний і певний спосіб одержувати нову й нову енергію протягом всієї нашої подорожі, протягом усього нашого перебування в міжпланетному просторі. Це була думка, геніальна своєю простотою й дотепністю, бо ми одержуємо нашу енергію просто з нічого, без будь-яких витрат і зусиль.

Людство давно вже мріяло про двигуни, які використовували б для своєї роботи температурну різницю, скажімо, нижніх холодних шарів океану — і верхніх, тепліших. Деякі дослідні установки такого типу було навіть здійснено. Але вони не давали великого ефекту, бо різниця температур поміж такими шарами води не дуже велика. Проте, установки працювали.

Микола Петрович сказав:

— Хто заважає нам використати неймовірний спад температури між двома сторонами нашого корабля? Адже одна його сторона, освітлена яскравим і гарячим сонячним промінням, матиме температуру від сорока до ста градусів вище нуля. Вона матиме цю температуру весь час, бо жодна хмарка не затулить нас від Сонця протягом усього часу подорожі. А друга сторона ракети, тіньова, навпаки — матиме температуру, близьку до абсолютного нуля, до температури міжпланетного простору. Таким чином, весь час подорожі ми матимемо величезну різницю температур на двох стінах ракети, різницю, яка хитатиметься в межах двохсот-трьохсот градусів. Жодному конструкторові на Землі й не снилася ніколи така різниця. Ось де джерело нашої енергії!

Він мав цілковиту рацію. Ця різниця дає нам енергію щохвилини. І енергія ця не коштує нам жодної копійки, бо все це йде за рахунок Сонця, яке невпинно нагріває ракету.

Всередині зовнішніх стін нашого корабля прокладено складну систему трубок, якими переливається спеціально виготувана рідина з дуже низькою температурою кипіння. Власне, це не рідина, а скраплений газ, суміш газів. Рідина проходить трубками тіньової сторони ракети — і, ясно, охолоджується до краю. Потім вона потрапляє до трубок сонячної сторони, нагрітих Сонцем. І тут вона відразу починає кипіти, парувати. А ці трубки побудовані, як казан. Пара, що бурхливо створюється в них, рухає приводи нашої динамо-машини.

А потім та пара іде знов до трубок, які ведуть її до тіньової сторони. І тут пара під впливом дуже низької температури знову скраплюється, охолоджується. Потім знов до сонячної сторони — і так без кінця. Хіба не дотепно? Хіба не чудове розв’язання завдання? Адже ми маємо дармове й стале джерело електричної енергії!

Ясно, що акумулятори, які щойно виснажилися, зразу ж включаються до кола динамо-машини і вона знов заряджає їх. Кільце замкнене!

Яке щастя, що той клятий метеорит ударив так, що не пошкодив жодної трубки з рідиною! От тоді була б справжня катастрофа, бо ми залишилися б без енергії…

Микола Петрович якось сказав:

— Наша система рідини мусить працювати точніше, ніж людське серце. Ви знаєте, Василю, серце людське все-таки відпочиває трохи вночі, воно з меншою силою жене по жилах кров, повільніше б’ється. А машини наші мусять працювати однаково. Коли спиняється серце, людина вмирає. Так прийде край і нашому існуванню, якщо здасть система рідини і після того ми виснажимо останній з наших мініакумуляторів.

Справді, від системи рідини і зв’язаних з нею мініакумуляторів залежать цілком такі роботи механізмів, що рухаються електрикою:

1) очищення повітря й механічна вентиляція наших кают;

2) освітлення й огрівання всіх наших приміщень;

3) діяння всіх допоміжних механізмів — автоматичних запорів, дверей, гамаків, шаф, буфету, стола… все навіть перелічити важко;

4) діяння апаратів керування кермами нашого корабля і, нарешті, -

5) автоматичне діяння механізмів, що безперервно подають в разі потреби вибухову речовину — прототротил — до камер згорання. Але про це доведеться сказати окремо.

Спочатку мені страшно було уявити собі й те, що тут-таки, за нашими спинами, за тонкою стіною загальної каюти, — містяться багатотонні запаси прототротилу, цієї надзвичайної вибухової речовини нечуваної сили. Динаміт, піроксилін, навіть нітрогліцерин — все це дрібниці, порівнюючи з прототротилом. Цю речовину складено було всього два роки тому в Центральному хемічному інституті СРСР на замовлення академіка Риндіна спеціально для його надпотужних ракетних двигунів.

Як без системи циркулюючої рідини й мініакумуляторів не можна було б забезпечити енергією наш корабель і сконструювати всі ці бездоганні механізми, що обслуговують нас, — так без прототротилу не можна було б вилетіти ракетою до Венери. Щоб зрозуміти це, треба трохи поміркувати ось над чим.

Чому досі не щастило організувати польоту у Всесвіт з пасажирами? Тому, що для цього потрібна була неймовірна кількість вибухових речовин. Ось простий підрахунок. Кожен пасажир — це не тільки його особиста вага, а так само й вага його харчів, що становить на добу близько 600 грамів (як мінімум). Уявляєте собі, яку масу харчів везе з собою ракета, яка має летіти на Венеру й назад приблизно два з половиною роки?..

А яку масу вибухових речовин мусить спалити така ракета? Особливо, коли зважити, що ракета мусить везти з собою й вибухові речовини для другого старту, з поверхні Венери, повертаючись на Землю? Якби не було прототротилу, конструктори примушені були б користуватися з пороху чи рідкого водню. Навіть при рідкому водні корисний вантаж ракети не перебільшував би однієї двадцятої частини її загальної ваги… П’ять процентів загальної ваги… Одне це унеможливлювало б політ!

Прототротил зразу змінив становище. Його страшенна сила дала можливість звести мертву частину загальної ваги до двох третин — навіть при потребі мати запас вибухової речовини для другого, зворотного старту.

Ось що таке прототротил!

Так от, уся задня частина нашого корабля — це велетенський склад прототротилу. Він розміщений у таблетках, вкладених у довгі трубки. Пружинні механізми пересувають таблетки вздовж трубок до камер згорання. Таких камер три: дві по маленьких сигарах з боків ракети і одна всередині самої ракети, запасна. Звичайно працюють лише дві бокові камери. Продукти вибуху прототротилу вириваються з дюз (так звуться довгі труби, що виводять ці продукти згорання з камер у зовнішній простір) і штовхають камери в бік, протилежний отворам дюз. А це і є бажаний напрямок польоту. Як бачите, найзвичайнісінький принцип ракети.

А камери, розміщені всередині маленьких сигар, в свою чергу передають рух центральній частині корабля. І виходить, що наші бокові ракети не штовхають, а тягнуть уперед весь корабель. Це дає легкий, плавний хід. Ось чому академік Риндін влаштував ці дві бокові сигари з ракетами.

Як керують нашою ракетою? В атмосфері й стратосфері, якби треба було і був би час керувати, можна робити це з допомогою плавців-стабілізаторів, розташованих на хвості корабля. У безповітряному просторі стабілізатори, звісно, вже ні до чого, вони потрібні будуть лише тоді, коли корабель долетить до Венери й потрапить знов у густу атмосферу. У Всесвіті керують ракетою іншим способом.

Припустімо, ми хочемо повернути праворуч. Якби ми були на човні, звичайному човні на річці, ми дужче натиснули б на ліве весло — і човен, підштовхуваний з лівого боку, повернув би вправо. Так само можна зробити і з ракетою. Ми хочемо, повторюю, повернути праворуч, але вже не на човні, а в ракеті.

Зменшуємо порції вибухових речовин, що їх дістає права сигара, і, навпаки, збільшуємо порції прототротилу для лівої сигари. І ракета, підкоряючись сильнішим поштовхам з лівого боку, негайно зверне вправо. Дуже просто, чи не так?..

…Кінчаю писати, бо кличе Микола Петрович. Невже ж зараз повертатимемо, змінюватимемо курс?..»

«…Кілька днів я не брався до писання — було дуже багато важливих справ. Зате тепер, коли життя на ракеті увійшло в нормальну колію, — хочу надолужити прогаяне. Микола Петрович сказав так:

— Досі, Василю, ваші обов’язки не були точно визначені. Хоч ви й робили дещо, але були все-таки вільнішим від усіх нас. Ось вам нове завдання — занотовувати все, що стосується нашої мандрівки. Потім колись, поєднавши ваш щоденник із моїми науковими записами, ми матимемо цікавий матеріал. Чи не так?

І він усміхнувся. Яка приємна, лагідна усмішка у нашого Миколи Петровича! Очі його десь ховаються під дрібними зморшками й сивими бровами. І все обличчя таке рідне, що ти ладен зробити для нього все-все! А втім, я ухилився від теми.

Так от, насамперед про те, як ми виправили напрямок нашого польоту. Микола Петрович недаремно просидів кілька днів за підрахунками. Він точно визначив, що наша ракета відхилилася від правильного шляху на кілька градусів всередину своєї півеліптичної орбіти. Тут не можна вжити виразів — на південь, чи на схід або захід, бо ми не маємо сторін світу. Весь час велике сліпуче Сонце заливає нас своїм жагучим промінням зліва, з одного боку, не змінюючи ні на мить свого стану на чорному небі. Далеко ззаду ми бачимо стару Землю: вона дедалі меншає і тепер уже перетворилася на спокійну блакитну яскраву зорю.

Немає для нас ні північного, ні південного зоряного неба, як буває це на Землі. Повертаючи дзеркала перископів, ми бачимо на небі перше-ліпше сузір’я з такою яскравістю, з якою не доводилося їх бачити жодному земному астрономові в найкращі, найбільші телескопи. Це цілком зрозуміло: адже нам не заважає земна атмосфера. І ми встигли зробити безліч цікавих фотознімків неба — я сам брав у цьому неабияку участь!

Зате є у нас і ворог, з яким на Землі не доводиться зустрічатися — принаймні, так близько. Це — проміння Міллікена, космічне проміння, що проймає майже все на своєму шляху і йде відкілясь із космічних безодень.

З самого початку подорожі Сокіл провадив спостереження, виміряючи інтенсивність цього таємничого випромінювання та напрямки його потоків. Адже ще й досі наука не має точних відомостей про його природу. І ось Соколові пощастило встановити, що зразу ж після того, як ракета відлетіла від Землі на віддаль щось із десять-п’ятнадцять тисяч кілометрів, космічне проміння набуло певної і сталої інтенсивності. Сокіл сказав:

— Образно висловлюючись, ми летимо серед рівної дощової зливи, яка ні на хвилинку не вщухає…

Так, у міжпланетному просторі весь час ллє дощ космічного проміння. І ніякий зонтик не може захистити нас цілком від цього дощу, цієї загадкової електричної зливи. Щоправда, наша ракета під шаром супермагнію вкрита ще тонким шаром електрично обробленого свинцю. Микола Петрович передбачив небезпеку від космічного проміння. Цей свинцевий шар певною мірою захищає нас, проте — далеко не цілком. Космічне проміння проймає і його, проймає наші організми, дивно збуджуючи їх.

Вперше ми відчули вплив цього жахливого проміння зовсім несподівано. Було це так.

Ми спокійно сиділи після вечері. Гуро запалив свою люльку: він дуже рідко робить це, заощаджуючи повітря. І ми всі звикли до його манери двічі на добу, після обіду й після вечері, викурити по люльці. До того ж і тютюн у Гуро дуже добрий, він приємно пахне. Одне слово, ми звикли до цього, і ніколи люлька Гуро нікого не дратувала.

Але цього разу, щойно синій димок поплив у повітрі, Сокіл несподівано закричав:

— Під три чорти ваш тютюн! Мені він набрид! Не хочу!

Ми здивовано підвели на нього очі: це було так незвично, так дивно… Проте, це був лише початок несподіванок. Бо завжди спокійний і витриманий, готовий в кожному випадку звести справу на жарт, Гуро цього разу підскочив, підвів руку й загрозливо відповів:

— Якщо не хочете втратити ваші окуляри, прошу, не чіпайте мене. Бо як ударю…

Він був дуже страшний: очі люто дивилися на бідного Сокола, щелепи зціплені, великий міцний кулак готовий був здійснити погрозу. Я дивився на обох, не вірячи своїм очам. І раптом Сокіл заплакав. Так, так, він заплакав сльозами, як дитина. Не слухаючи нічого, він повторював:

— Мене ображають… загрожують… мене ображають…

Він поклав голову на руки й гірко ридав. А Гуро стояв біля нього, великий і страшний, загрозливо підвівши руку.

Я поглянув з жахом на Миколу Петровича: що це, божевілля?..

Обличчя Миколи Петровича було дуже серйозне й задумливе. Нарешті, він непомітно зробив мені знак, щоб я не втручався: мовляв, хай заспокояться самі. Потім він підійшов до мене і сказав:

— У кожної людини бувають такі моменти, коли на неї зсередини, так би мовити, натискують враження від гострих переживань. Потрібний якийсь клапан, щоб це вийшло назовні, звільнило від себе людину. Ми надто напружено працювали весь час. Це, мені здається, бурхлива нервова реакція…

Але я помітив, що він говорив це дуже невпевнено. Тим часом Гуро нахилився до Сокола й гримнув роздратовано:

— Та що я, обіцяв вам слухати ваші скарги й дивитися, як ви тут сльози проливаєте, як немовлятко, чи що? Я сказав вам, щоб ви мене не чіпали. Вставайте, боягузе! Не ховайтеся за сльозами. Ось я вам зараз доведу!

Він схопив своєю міцною рукою комір піджака Сокола. Вадим не чинив опору. Не підводячи голови, він усе плакав. А Гуро торсав його за комір, і тіло Сокола гойдалося в повітрі безсилою лялькою.

Я не витримав:

— Та що ви робите, товаришу Гуро? Спиніться! Це ж божевілля!

Але Гуро похмуро поглянув на мене й так само загрозливо відповів крізь зуби:

— Мовчи, юначе. В мене залишається вільною ще одна рука. І її цілком досить, щоб примусити тебе не встрявати до чужих справ!

В одчаї я кинувся до Миколи Петровича. Він стояв із дивним виразом обличчя. Губи його ворушилися, і він, мов уві сні, шепотів:

— Звісно, переможе Гуро. Хай він переможе!.. А втім… подивимося, може, краще, щоб переміг Сокіл… подивилося, подивимося…

Я схопив його за руку:

— Миколо Петровичу, що з вами? Невже й ви… теж…

Далі я не зміг нічого сказати. Ще секунда, і я заплакав би так само, як Сокіл. Щось задушливе підступало мені до горла. Божевілля, божевілля!

Микола Петрович уважно дивився на мене. Очі його прояснювалися. Очевидно, він із зусиллям опановував себе. Він поглянув ще на Вадима й Бориса — і раптом, провівши рукою по лобу, кинувся до них:

— Борисе, залиште Вадима!

Гуро мов не чув.

— Борисе, ви розумієте, що я вам кажу?

Гуро скляними, мертвими очима подивився на Миколу Петровича. Він усе ще тримав у руці комір Сокола.

— Негайно залиште Вадима, Борисе! Я вимагаю цього. Як ви смієте не виконувати мого наказу?

Гуро мовчав. Я з острахом дивився на нього: так може поводитися тільки божевільний. Сльози підступали мені до горла, я стискав кулаки, щоб не заплакати.

— Борисе, я наказую вам. Залиште Вадима!

Рука Гуро поволі випустила Сокола, який так і лишився висіти в повітрі в неприродній позі, поклавши голову на руки. Він не переставав плакати.

— Ідіть сюди, Борисе! — голос Риндіна набув незвичайної для нього владності. — Ви не маєте права доторкатися до Вадима. Я наказую вам. Чуєте?

— Чую, — глухо відповів Гуро.

— Ви обіцяєте мені?

Мовчання.

— Обіцяєте, Борисе? — повторив Риндін наполегливо.

І лише тоді Гуро тихо і якось мертво відповів:

— Обіцяю.

Риндін озирнувся. Погляд його спинився на циферблатах приладів, з якими працював Сокіл, вивчаючи інтенсивність космічного випромінювання. Брови його зсунулись. Швидким рухом він наблизився до приладів, кілька секунд зосереджено вивчав положення стрілок — і раптом звернувся до мене:

— Василю, ви все розумієте?

Він не вірив, очевидно, і мені, він боявся, що і я збожеволію. Стримуючи сльози, що душили мене, я відповів:

— Все, Миколо Петровичу! Я не знаю тільки, що це робиться…

Тоді Риндін кинув ще один погляд на циферблати, на Гуро, що стояв у кутку каюти, беззвучно розмовляючи сам із собою, на Сокола, що все так само сидів у повітрі й гірко плакав; потім він подивився в стелю, немов шукаючи чогось, якоїсь відповіді на невідоме мені запитання, — і зробив нарешті мені рішучий знак рукою:

— Ходімо, Василю. Не можна гаяти й хвилини!

Ми швидко спустилися з ним до складу. Микола Петрович відкрив якийсь великий ящик, дістав звідти сірі, матові рулони з тонкого металу і сказав:

— Несіть нагору до каюти. Швидше, хлопчику, швидше!

І, взявши два рулони й собі, він потяг їх слідом за мною.

В каюті Сокіл все ще плакав. А Гуро стояв у кутку, ні на кого не дивлячись. Він і справді наче збожеволів.

З наказу Миколи Петровича я розгорнув перший рулон і вкрив металом усю бокову стіну каюти. Потім поверх цього шару я поклав другий і третій. Сірий матовий метал укрив усе. Микола Петрович закріпив його гвинтами. Повернувшись до мене, він розпорядився:

— Давайте сюди Сокола.

Як дитину, ми перенесли Сокола до вкритої металом стіни, поклавши його зовсім близько біля неї. Потім Микола Петрович лагідно звернувся до Гуро:

— Борисе, ідіть-но сюди!

Гуро люто поглянув у наш бік. Проте, не виконати прохання Миколи Петровича він не міг.

— Сідайте тут, поговоримо.

Гуро сів. Через хвилину він провів рукою по своїй голеній голові, тріпнув нею, немов прокидаючись. Здивовано він повернувся до Миколи Петровича:

— Що таке? Я немов сп’янів…

Майже цієї ж секунди почувся і голос Сокола.

— Чого це в мене обличчя мокре?.. Що трапилося?..

Я, здалося мені, втратив від здивування здатність говорити. Але ось пролунав стурбований голос Миколи Петровича:

— Друзі мої, треба бути обережнішими. На велике щастя, цього разу не трапилося лиха. Але…

Він на мить замовк, провів рукою по своєму сивому волоссі — і мені здалося, я помітив, як його пальці тремтіли… Микола Петрович продовжував:

— Наша ракета мало захищена від космічного проміння. Проймаючи нас, це проміння дуже збуджує наші нерви. Як це не дивно, найяскравіше це позначилося на дужій натурі Бориса і нервовій — Вадима. Протилежності зійшлися. Менше це вплинуло на молодий організм Василя і на мій старий. Знов протилежності… На щастя, повторюю, я знайшов деякий захист. Ці шари електрично обробленого свинцю, — він указав на металеве вкриття стіни, — значно послаблюють вплив головного потоку космічного проміння. Як ми встановили вже, цей найінтенсивніший потік іде відкілясь із цього боку. Свинцеві шари створюють захисток, вони дають тінь, і лише це врятовує нас…

Кілька хвилин ми всі мовчали. Я зі страхом думав: а що, коли б Микола Петрович не знайшов цього способу захиститися? Дедалі більший вплив космічного проміння зробив би з нас божевільних?.. І, немов відповідаючи мені, Микола Петрович заговорив знову:

— Дуже прошу якнайбільше часу бути під цим захистком, у тіні від космічного проміння. І, якщо хтось помітить ознаки збудження, — негайно ховатися сюди і сповіщати мене. Друзі мої, небезпека надто велика, щоб можна було не зважати на неї…

…Того ж таки дня ми вкрили стіну праворуч, звідки линуло до нас загадкове проміння, трьома шарами свинцю, перенісши з неї всі прилади. Цього було досить! Тепер я добре розумію: наше врятування залежало тільки від того, що проміння линуло лише з одної сторони. Нашу ракету немов освітлювало з правого боку велетенським прожектором космічного проміння.

На другий день Микола Петрович разом із Соколом склав карту нашого шляху в міжпланетному просторі, відзначивши на ній положення ракети відносно напрямку течії головного потоку космічного проміння. Як це нам прислужилося надалі! Адже єдине стале, що допомагало нам орієнтуватися легко і без вивчення стану зірок, — був напрямок головного потоку космічного проміння.

Цілком зрозуміло, що саме завдяки тій карті Миколі Петровичу пощастило відносно легко визначити розмір відхилення напрямку ракети. Щоб виправити це, треба було повернути ракету так, щоб вона знов летіла в такому самому відношенні до течії головного потоку космічного проміння, як летіла раніше. Зробити це було вже не важко. Кілька вибухів з бокових дюз — і ракета, легко повернувшись, взяла правильний напрямок.

Ми з Борисом Гуро зайняті були кілька днів спостереженнями Венери — так наказав Микола Петрович. Він розпорядився:

— Протягом тридцяти шести годин треба стежити за найменшими змінами обличчя чарівної сусідки нашої Землі. Прошу не зводити з неї очей. Чергуватимете біля телескопа і стежитимете невідривно. Прошу вас, зокрема, відзначити, чи не знайдете десь блакитнуватого або рожевого сяйва.

Сам Микола Петрович не відривався від спостережень, що стосувалися шляху ракети. Після першої зміни курсу треба було стежити весь час за вказівками приладів, що відзначали положення ракети серед потоків космічного проміння. А Сокіл в інший телескоп вивчав поверхню Сонця — теж на завдання Миколи Петровича.

Я зазирнув був до його телескопа. Жахлива і дивна картина!

Хіба це те спокійне, м’яке і лагідне сонечко, що до нього ми звикли у нас на Землі?.. Нічого схожого! Бурхливий, велетенський вогняний диск. Він кипить, він випльовує весь час із себе довгі фонтани сліпучого, різнокольорового полум’я. Ці фонтани підносяться вгору, розсипаються барвистими пелюстками, як дивовижні гігантські квіти, падають назад у вогняне море. На зміну їм вибухають нові й нові стовпи полум’я, вкриваючи дивним, блискучим, химерним лісом золоту поверхню світила. А ось виривається вихор розжареної пари металів і газів — і, здається, золота поверхня Сонця розкривається, наче розірване вбрання. Темна пляма неправильної форми надовго залишається на блискучому колі — і щось клекоче в ній, щось лютує там всередині, ніби намагаючись вистрибнути з безодні. Проте, не варт і мріяти роздивитися, що саме відбувається в глибині сонячної плями, яка повільно затягається, закривається, заливаючи сяйвом полум’я чорну прірву…

Сокіл зробив багато фотографій Сонця. Це буде надзвичайна колекція, небачена досі на Землі. Він сказав мені:

— Навіть, коли б ми й не знайшли нічого на Венері, цих спостережень, фотографій і рулонів знятої кіноплівки вистачило б на те, щоб виправдати нашу подорож. От побачите, як зустрінуть їх на Землі, коли ми повернемось.

«Коли ми повернемося»… Проте, ми ще й не думаємо вертатися, перед нами ще стільки роботи! Однак, я знов відхилився вбік.

Красиве видовище відкривається в телескопі Сокола, та не менш чарівну картину спостерігаємо крізь наш телескоп і ми з Гуро. Правда, тут немає таких жахливих вогняних бур, у нас все значно спокійніше. Зараз я спробую описати те, що ми бачимо ось уже другу добу.

В окулярі телескопа велике коло, немов запнуте густим чорним оксамитом. Він лежить нерухомо — і тільки якісь далекі-далекі вогняні іскорки сяють у його густій глибині. Вони немов сховалися, ледве виглядають. І, лише пильно придивившись, бачиш, що той оксамит іде ще далі в неймовірну глибину, за ті різнокольорові малесенькі іскорки-зорі. Але це, повторюю, лише коли придивишся. А так — оксамит ближчає, він немов затягає об’єктив телескопа. І на тому, на його глибокому чорному фоні, як дорогоцінний блискучий камінь, лежить Венера. Нерухома й спокійна, вона дозволяє милуватися нею. Це вже не та вечірня чи ранкова яскрава зоря, яку ми звикли бачити на земному небосхилі. Це велике світило, яке ми зараз, на превеликий жаль, бачимо освітленим далеко не цілком, а лише як серп з великими й довгими рогами, скерованими в бік, протилежний Сонцю. Серп охоплює зліва Венеру; ми бачимо її цілком, але більша її частина неосвітлена, світлувато-сірого кольору.

Ми уважно стежимо по черзі за виглядом Венери. Микола Петрович зауважив на початку наших спостережень.

— Темна частина Венери не менш цікава, ніж блискуча. Прошу не забувати і про неї.

Досі ми не помітили на темній частині нічого. Вона вся зовсім однакова — попелястого кольору. Рівна сіра поверхня — і більш нічого. На блискучій поверхні, на серпі, я помітив якийсь непевний рух. Здавалося, що там пливли якісь тіні. Думаю, що це пересуваються великі масиви хмар в атмосфері Венери. Гуро теж приєднався до моєї думки. Але крім цього протягом першої доби ми не помітили нічого цікавого.

Після вечері, повернувшись до телескопа й змінивши Гуро, я знов припав оком до окуляра, намагаючись роздивитися найменші дрібниці. І майже тієї ж хвилини я здивовано протер собі очі: може, це мариться?.. Ні, не мариться. Це факт!

На верхньому ріжку Венери виникло ніжне блакитнувате сяйво. Наче тендітна квітка з найтонших ясних волосинок розквітла на гострому кінчику ріжка. Вона коливалася, вона гойдалася на чорному фоні неба, немов боячись доторкнутися до попелястої поверхні темної частини Венери. Як зачарований, спостерігав я дивне видовище. Ще кілька секунд — і вже знов нічого немає. Сяйво зникло. Воно зникло так само раптово, як і виникло.

Я вже зовсім вирішив був бігти розповісти про помічене явище, та згадав, що від телескопа не можна відходити, якщо немає зміни. Я був вартовим на науковій варті. І як добре, що я згадав про це! Бо за півхвилини нове, дивне видовище заволоділо моєю увагою.

Внизу і праворуч, близько до краю темної попелястої поверхні Венери, діаметрально протилежно місцю, де виникло й зникло сяйво, — щось немов засвітилося. Спочатку я помітив, ніби під сірим попелом щось зажевріло, як буває це з багаттям, де під попелом залишаються жарини. На сірій поверхні виникла невеличка червона пляма. Вона світилася середини, немов просвічуючи крізь попіл. Ось вона стала яскравішою, ось поширшала. Наче червоний вогник спалахнув у центрі плями. Далі пляма вже не яскравішала. Залишаючись такою самою, вона коливалася, по ній бігли темні тіні й світлі відблиски, як від пожежі.

Не відриваючись від окуляра, я закричав:

— Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Ідіть сюди!

— Що трапилося? — почув я біля себе голос Риндіна.

— Дивіться!

Микола Петрович кілька хвилин дивився в телескоп — невідривно й уважно. Потім він повернувся до мене. Обличчя його було задумане. Він знизав плечима:

— Не знаю, що й думати… Досі наука не мала відомостей про такі явища. Схоже на те, що на поверхні Венери відбувається вибух вулкана. Ми бачимо цей вибух крізь атмосферу планети, крізь хмари… А втім — чому б і не перевірити цього?

Микола Петрович покликав Сокола:

— Вадиме, візьміть, будь ласка, інфрачервоний екран. Давайте його сюди. Так. Побачимо, побачимо. Я сподіваюся, що на такій відстані він уже працюватиме.

Я знав: інфрачервоний екран дає можливість бачити речі, які відділені від спостерігача водяним туманом чи хмарами. Але він діяв лише на певній відстані. З Землі, скажімо, Венеру крізь нього спостерігати було не можна. Значить, Микола Петрович думає, що тепер, коли Венера була вже значно ближче до нас, екран діятиме. Ми побачимо, що саме світиться під хмарною ковдрою.

Та ось Микола Петрович відірвався від спостережень. Обличчя його було збентежене.

— Ні, — сказав він, — ні. На жаль, нічого не виходить і звідси. Те жевріння стало лише трохи яскравішим — і все. Василю, я залишаюся з моєю попередньою думкою. Хлопче мій, вам належить честь бути першою людиною, якій пощастило на власні очі побачити вибух вулкана на Венері!»

«…Ми часто шкодували, що у нас немає змоги зв’язатися з нашою старою Землею. Правда, дати про себе звістку ми можемо. Микола Петрович передбачив таку можливість.

Ми маємо чотири маленькі ракети-листоноші. І ці невеличкі прилади ми бережемо, як скарб. За планами Миколи Петровича першу ракету-листоношу ми мусимо відрядити до Землі тоді, коли зовсім наближатимемося до Венери. Другу ми надішлемо до Землі після того, як опинимося на Венері. Третю — перед поворотним вильотом. І четверту — з міжпланетного простору, по дорозі до Землі. Ця остання пережене нас і сповістить друзів на Землі про точний час нашого прибуття.

Отже, до пуску першої ракети-листоноші залишилося ще день-два. Ми наближаємося до Венери. Перший етап нашого шляху закінчується. Венера сяє, як ніколи. Вибух вулкана давно закінчився — і попеляста поверхня темної частини планети знов стала зовсім рівною і однокольоровою.

Я знаю, Миколі Петровичу давно вже хочеться скоріше надіслати на Землю ракету з відомостями про наш політ. Але він людина суворої дисципліни. І терпляче чекає строку, в який випуск ракети передбачено планом. А поки що ми розмовляємо про різні речі — і зокрема про зв’язок із Землею.

Дуже шкода, що ми не можемо одержати жодного повідомлення з Землі. От відірвалися від старої — і все. Самі ще можемо надіслати додому листи. А звідти — аж ніяк. Листам важкенько було б знайти нас у міжпланетному просторі! Тут поштових станцій поки що не існує… І інші способи зв’язку теж, на жаль, не діють. Я мав якось необережність сказати:

— Чому б нам було не скористуватися з радіо? Мали б ми з собою передавач і приймач, встановили б двобічний зв’язок із Землею — і все!

Я змовк, бо помітив усмішки на обличчях моїх супутників. Що таке? Невже я сказав якусь нісенітницю?.. Гуро спокійно відповів мені (він добре знає радіо — це була його спеціальність за молодих років):

— Приймач ми маємо. І невеличкий відрядник теж. Це стане нам у пригоді на Венері, якщо доведеться розійтися, шукаючи елементи. Але щоб прийняти радіосигнали з Землі… — Він покрутив головою.

— Чому? — здивувався я. — Коли є приймач, то він прийме. Факт! Радіохвилі поширюються ефіром, міжпланетний простір — теж ефір. Чому ж нам не приймати пересилання, скажімо, з Москви, зі станції імени Комінтерну? Вона, здається мені, досить потужна.

Гуро вислухав мене й докірливо похитав головою:

— Ай-яй, Василю!.. А ще досвідчена людина, а ще й ворошиловський стрілець… А про шар Хевісайда забув?

Шар Хевісайда?.. Щось знайоме. Але що саме — я ніяк не міг пригадати. Гуро продовжував:

— Ти забув, Василю, що земна атмосфера вкрита шаром іонізованого повітря, так званим шаром Хевісайда. Цей шар майже цілком відбиває від себе всі радіохвилі, повертаючи їх назад на Землю. Щоб пробити його радіосигналами, треба було б мати передавач такої потужності, що для нього не вистачило б енергії всіх електростанцій Землі.

Ми ще трохи посперечалися. На мою думку, можна знайти спосіб пробити той шар. Правда, я ще не винайшов такого способу. Але хіба є межі людській винахідливості? Гуро примушений був погодитися зі мною, що недалекий той час, коли наша радянська наука знайде спосіб пробити цей шар, який заважає нам зв’язатися з Землею по радіо. На тому ми й покінчили розмову, ще раз пошкодувавши, що такий спосіб ще не винайдено.

А що я дуже цікавився нашим приймачем, то Гуро погодився показати мені його. До речі, непогано було і випробувати роботу передавача в умовах космічного простору, де вільно гуляють різні небажані незнайомці, як от космічне проміння тощо. А може передавач і не працюватиме зовсім під впливом того космічного проміння?..

Сказано — зроблено. Ми з Гуро дістали передавач і приймач. Гуро пішов з передавачем до навігаторської рубки — подавати звідти сигнали. Я залишився у загальній каюті з приймачем.

Через десять хвилин довелося визнати, що наші побоювання ствердилися. Передавач працював дуже погано. Очевидно, космічне проміння погано впливало на його роботу. Перебуваючи від передавача на відстані всього метрів шість-сім, я ледве приймав на навушники сигнали, які надсилав Гуро. А тим часом нормально передавач забезпечував зв’язок на відстані до тисячі кілометрів.

Покрутивши ще кілька хвилин ручки настроювання, я хотів уже зовсім кинути цю марну справу і виключити приймач. Але Гуро продовжував подавати сигнали. Я ледве чутно розбирав його слова, що тонесенько дзвеніли в навушниках:

— Алло… алло… говорить… говорить… слухайте… слухайте… раз-два-три-чотири-п’ять… слухайте… слухайте…

Його голос то зовсім зникав, то, навпаки, дужчав.

— Слухайте… слухайте… говорить… ракета… слухайте, слухайте, ракета… слухайте, слухайте, ракета… слухайте, говорить Земля, слухайте, слухайте… ракета Риндіна, слухайте нас…

Що за жарти? Чому Гуро говорить так, ніби він не з нами разом, не в ракеті? І ще — чому передавач раптово почав так змінювати його голос? Це ж просто дивно, це зовсім не його голос…

— Слухайте, слухайте, ракета Риндіна! Говорить Земля, говорить Земля. Алло, говорить Земля…

Може, я збожеволів? Може, це якийсь новий збуджуючий вплив того страшного космічного проміння?.. Адже це не голос Гуро, це… це — Земля!..

— Василю, що з вами? Ви зблідли! На себе стали не схожі!

То підійшов до мене стурбований Микола Петрович. Не відповідаючи жодного слова, я включив другу пару навушників і подав йому. Микола Петрович здивовано поглянув на мене, але одягнув навушники. Я з острахом дивився на нього: може, мені все це примарилося, може, це й справді жарти космічного проміння… адже це не може бути Земля… адже шар Хевісайда…

Але ось вираз безмежного здивовання з’явився й на обличчі Миколи Петровича. Обома руками він щільніше притиснув навушники до вух. Він слухав. Значить, мені не мариться? Бо ж я й далі чув:

— Говорить Земля, говорить Земля! Слухайте нас, ракета Риндіна, слухайте нас. Дуже турбуємося за ваш стан. Найпотужніші телескопи загубили вас з поля зору. Побоюємося, що ракета змінила напрямок. Перевірте напрямок польоту, перевірте. Надсилайте негайно ракету-листоношу з відомостями. Алло, говорить Земля з допомогою антени-стратостата. Алло, говорить Земля. Слухайте нас, ракета Риндіна…

Це повідомлення повторювалося знов і знов. Адже на Землі не знали, чи почули ми його. Вони повторювали весь час те ж саме. А ми слухали, як зачаровані, голос старої Землі, не маючи сили відірватися від навушників…

— Що ви слухаєте? Адже я виключив уже передавач! — здивовано мовив Гуро, з’явившись у каюті.

Микола Петрович рішучим жестом скинув із своєї голови навушники і простяг їх Борисові. Очі Гуро полізли на лоб. Він завмер, як статуя, прислухаючись до голосу Землі. А Микола Петрович уже розпоряджався:

— Вадиме, сюди. Василю, слухайте далі. Може, вони передадуть ще щось. Борисе, досить. До роботи! Негайно відряджатимемо ракету-листоношу. Вадиме, готуйте листи. Через півгодини випустимо ракету.

Як же це приємно — слухати далекий голос з рідної Землі, з рідної радянської Батьківщини!.. Перемогли, перемогли, пробили шар Хевісайда! Голос у навушниках повторював те ж саме повідомлення. Проте, в спокійному, чіткому голосі диктора іноді вчувалася стурбованість. Вони кажуть, що найпотужніші телескопи загубили нас з поля зору… це, мабуть, у зв’язку з тим, що метеорит збив нас тоді зі шляху… Любий дикторе! Коли б ти знав, з якою насолодою ми слухаємо тебе тут, у міжпланетному просторі, наближаючись до Венери!

Микола Петрович і Гуро внесли до каюти невеличку ракету-листоношу. Це була блискуча металева сигарка з отвором на довгому вузькому хвості. Гуро відкрутив гвинти в її боці. Відчинилися невеличкі дверцята, за якими видно було скриньку. Микола Петрович тим часом перевіряв механізм ракети, розправляючи малесенькі металеві крила на товстій частині сигарки.

Вадим приніс заклеєну й перев’язану пачку паперу. То були приготовані заздалегідь листи й доповіді для Землі. І тут я згадав.

— Миколо Петровичу, дозвольте мені… — звернувся я до Риндіна.

— Що таке?

— Дозвольте мені покласти туди невеличкого листа… до матері… щоб вона зовсім заспокоїлася…

М’яка усмішка осяяла обличчя Миколи Петровича:

— Гаразд. Пишіть, тільки швидше. А я поки що перевірю розрахунки напрямку.

— Та мені всього кілька рядків.

Ось що я написав:

— «Любі мої мати й сестро! Все гаразд, не турбуйтеся, ми тут з Миколою Петровичем не пропадемо. Передайте ребятам, що привезу їм з Венери подарунки, яких вони ніколи не бачили. Зокрема вітайте Марусю, хай не забуває мене. Ми незабаром повернемося. Подорож іде чудово. Наближаємося до Венери. Міцно цілую. Ваш Василь Рижко».

Листа мого було покладено разом з великим пакетом. Гуро знову загвинтив кришку. Ракета була готова до польоту.

— Борисе, до скафандра! — пролунав голос Миколи Петровича, що й собі почав одягати скафандр.

Через кілька хвилин вони разом вийшли через люк, виносячи з собою ракету. А ще через кілька хвилин ми відчули ледве помітний поштовх: то від нас відірвався листоноша й полетів на Землю.

Протягом півгодини ми бачили ще в телескопі маленьку блискучу зірку, що швидко віддалялася від нас. Листи летіли до Землі. Там, влетівши в найрозрідженіші шари стратосфери, ракета автоматично випустить з себе парашут і повільно опуститься на Землю. Наш листоноша не може не влучити, бо все одно його притягне до себе Земля, якби він навіть пролітав лише біля неї, відхилившись убік.

Але ось зникла наша зірочка. І лише приймач на столі нагадував про несподівану й дивну подію, що трапилася з нами сьогодні. Та в навушниках все ще звучав голос, який передавав те ж саме повідомлення. І хоч диктор не говорив жодного нового слова, повторюючи весь час те ж саме, — ми з насолодою слухали по черзі його голос, що став уже знайомим, чекали знайомих інтонацій. Милий, любий голос старої Землі!..

І, вже лягаючи спати, я запитав Гуро:

— Товаришу Гуро, скажіть, будь ласка, як ви випускали ракету-листоношу? І ще одне — як ви самі не відірвалися від нашого корабля? Адже можна було й той… залишитися десь там, у просторі…

По його голосу я відчув уже, що Гуро всміхається.

— Ну, вийшли з ракетою з зовнішнього люку. Розумієш, це було досить легко, бо ж ракета нічого не важила. Поклали її там…

Сокіл насмішкувато зауважив:

— У світлі попередніх повідомлень, не зовсім розумію. Як можна було покласти її, коли вона нічого не важила?

— Хм… ну, не те щоб просто поклали, а я притиснув її до стінки корабля, а Микола Петрович трохи поправив напрямок, включив мотор, і вона полетіла від нас… назад, у зворотному від нашого корабля напрямку. Оце й усе.

Він трохи помовчав. Потім додав:

— А чи знаєш, Василю, мені трохи моторошно стало, коли та ракетка штовхнула мене хмарою газу, що вирвався з її дюзи… До речі, це й є відповідь на друге твоє запитання. Розумієш, я похитнувся, мене відштовхнуло від корабля. І я почув, що потроху віддаляюся від нього. Ну, немов би хтось відтягав мене від нього. І не падаю, а потроху відпливаю… і схопитися нема за що, і пливти не впливеш! Бо це ж тобі не вода, а ефір… Це було страшно! Правда, ми вийшли з люка прив’язані, і мене тримав біля ракети міцний тонкий трос. Отже, віднести далеко від ракети мене не могло. Проте, одна справа розум, а друга — почуття. Ніколи, мабуть, я не забуду цього!..

Дивно: Сокіл не відповідав якимсь жартом чи дотепом. Він просто й одверто сказав:

— Мені теж здається, що це страшно. От, уявляю собі, немов би я там, зовні. Щось штовхнуло мене… і обірвався чомусь цей трос…

— Такого не може бути. Адже це конструкція Миколи Петровича, перевірена ним, — зауважив я.

— Не в тому справа. Я певний, що трос не обірветься. Але — припустімо, що він обірвався. І ось людина в скафандрі все віддаляється від корабля, падає в чорну холодну безодню… без найменшої надії врятуватися…

Це було й справді страшно. Самотня людина в безкрайому холодному й темному просторі… Фу, навіть піт виступив на лобі! Ні, краще подумати про щось інше. І я голосно запитав Гуро:

— Товаришу Гуро, а як же ваш шар Хевісайда?

Гуро вдав, ніби він спить і не чує. Проте, мені допоміг Сокіл, що в’їдливо сказав і собі:

— Звісно, ми з вами, Василю, цього не знаємо, адже ми не радіоспеціалісти. Ми шар Хевісайда пробити не можемо. Для цього ж забагато енергії треба було б. Але ось голос з Землі почули. Дивно, як воно сталося?..

Гуро мовчав.

— А що то вони казали про антену? — запитав знов Сокіл.

— Казали: «передаємо з допомогою антени-стратостата».

— Хм… як же воно так? Борисе, ви не знаєте?

Тільки тепер Гуро озвався, пересвідчившись, мабуть, що розмови однаково не уникнути:

— Просто взяли, запустили вгору великі стратостати, один за одним, ступенями. На загальну височінь, скажімо, кілометрів вісімдесят п’ять — сто. І верхній стратостат опинився над шаром Хевісайда…

— Ну?

— А цей верхній стратостат, мабуть, з’єднаний з усіма іншими поступово і, нарешті, з Землею — дротом. І цим дротом, напевне, йдуть до верхнього стратостата коливання. Розумієте, дротом? А вже з того стратостата, що над шаром Хевісайда, ті радіоколивання відриваються від антени й мчать у всі боки… і до нас сюди теж.

Сокіл підморгнув мені:

— І, виходить, енергії вистачило? Не довелося збирати її з усіх електростанцій Землі?

Гуро не вважав за потрібне відповідати на таке глузливе запитання. Він змовчав.

Мовчав і я. Адже вийшло так само, як мусило вийти. Більшовики й не такі труднощі перемагали. Просто, досі не було конечної потреби пробивати той шар. А ось виникла потреба зв’язатися з нами, зв’язатися з міжпланетним простором — і проблему розв’язано. Бо таке було поставлене перед ученими завдання. Коли радянська наука мусить щось зробити, тоді меж немає. Що там той шар Хевісайда, правду кажучи, для радянської науки? Дрібниці! Запустити десяток стратостатів ступенями — і немає того шару. Він сам по собі, а ми самі по собі. От і все. Мабуть, комсомольці винайшли цей спосіб. І стратостати, мабуть, комсомольці запускали.

…А зранку ми почули веселий голос Миколи Петровича:

— Годі спати, годі, друзі мої! Ось вона, наша красуня! Ось наша Венера! Можете по черзі підходити до телескопа, дивитися крізь нього. Я встановив інфрачервоний екран — і тепер він діє. Правда, ще дуже далеко до чіткої його роботи, але видно якийсь великий океан. А втім, навіщо зараз той екран, коли мету нашої подорожі видно просто у вікно навігаторської рубки? Ходімо, ходімо! Аргонавти Всесвіту, перший етап нашої мандрівки хвилями невідомого океану космосу закінчується!

Аргонавти, цебто ми, — нашвидкуруч одяглися й поспішили до навігаторської. У великому вікні просто перед нами, як застигла, стояла Венера. Проте, хіба навіть ми бачили її коли-небудь такою?.. Велетенський диск стояв перед нашими очима. Майже третя частина його сяяла білим світлом, немов укрита суцільною сніговою хмарою.

Це — ліворуч. Дві третини диску були іншого кольору. Найдужче це нагадувало нерівні й густі темні хмари, що пересувалися знизу вгору. За умовами Венери це визначало, що хмари посуваються з півдня на північ.

Суцільний потік хмар, суцільна ковдра глухого, непроникливого для людського ока мороку вкривала таємничу планету. Що ховають під собою ці хмари?..

Я підійшов до інфрачервоного екрану, який мусив відкрити поверхню Венери моїм очам, мовби вона не була закрита тими хмарами. Ні, Микола Петрович мав рацію. Екран, правда, діяв, але це було ще не те, що я сподівався побачити. Хмарна ковдра на екрані перетворилася на легкий туман, який вкривав планету. Було видно великі темні плями. Одна з них займала майже половину Венери. Мабуть, про неї і думав Микола Петрович, кажучи про океан. Океан на Венері!

Проте, годі було й думати побачити щось таке, що сказало б мені про життя або рослинність на Венері. Для цього ми були ще надто далеко. Шкода, шкода! Які страховища, які дивні тварини існують на поверхні Венери під загадковою завісою цього туману?.. І мимоволі перед моїми очима проходили образи страшних потвор, про яких ми стільки розмовляли з Соколом тут, у ракеті, про яких я багато чув ще на Землі, до зустрічі з якими готувався безстрашний Борис Гуро. Ігуанодони, бронтозаври, птеродактилі… археоптерикси… Ах, хоч би на кілька хвилин зазирнути туди… тільки б одним крайком ока!..

Але ще надто далеко. Пересуваються суцільною завісою густі білі хмари, не залишаючи жодного просвіту… І даремно ми намагаємося побачити щось на інфрачервоному екрані, крім тих великих плям, крім великого океану Венери… Наша ракета мчить. Скільки ж залишилося ще до Венери?

Микола Петрович дивився на прилади. Узяв олівець, записав щось у журналі спостережень. Виключив автоматичний апарат, що фотографував Венеру з цієї відстані. Потім його погляд спинився на нас.

— Час починати гальмування. За годину влетимо до зони притягнення Венери, почнемо знову відчувати вагу.

А й справді, дивно, що доведеться знов ходити, як усі люди, робити зусилля, піднімати щось, міркувати — чи важка ця річ, чи не важка… Проте, зараз не було часу думати. Микола Петрович різко розпорядився:

— До гамаків, друзі мої, до гамаків! Ви, Василю, лягайте в мій. Він вільний.

Слухняно ми вийшли з навігаторської рубки, щоб виконати наказ. Я виходив останнім. І, оглянувшись, побачив, як Микола Петрович, востаннє записавши щось у журналі спостережень, поклав руки на важелі й ручки керування ракетою. Постать його випросталася, і тільки сиве волосся свідчило, що перед пультом керування сидить не молода людина, а старий академік Риндін.

Я трохи заздрив його спокою. Зараз ми троє були тільки пасажири небесного корабля. Ми могли тільки чекати, коли наш корабель прибуде на Венеру. А Микола Петрович вів корабель. В його руках була доля всіх нас. Від його рухів, від його думок залежало все. Правда, Сокіл міг би замінити його, скажімо, в разі хвороби. Таку можливість Риндін теж передбачив. Але — навряд чи хтось зумів би залишатися таким спокійним і витриманим біля пульту міжпланетного корабля під час наближення до Венери, наближення до спуску, до найнебезпечнішого етапу нашої подорожі.

Микола Петрович сидів спокійно і впевнено. Наближався час спуску на Венеру!»