Аргонавти Всесвіту

XII. ПРАПОР НА ВЕНЕРІ

Двоє людей у скафандрах з круглими металевими шоломами вийшли з отвору ракетного корабля. Люк зачинився за ними. Перша людина несла в руках якусь згорнуту річ; друга тримала в руці коротку автоматичну гвинтівку. Це були Риндін і Гуро.

Микола Петрович легко зіскочив на ґрунт, озирнувся навколо себе. Розкішний вологий і теплий ранок зустрічав їх. Високі гострі скелі підносилися високо вгору праворуч і ліворуч, скелі, укриті буйною рослинністю. Круті, стрімкі схили бігли навздогін за скелями — і неспроможні були наздогнати їх. А там, високо над скелями, повільно пливли важкі білі хмари, одна за одною, одна за одною. Сонце, мабуть, ніколи не пробивало їх своїм промінням. Але й без того світло заливало скелі й рослини навіть тут, у цьому глибокому міжгір’ї, де лежав ракетний корабель.

Гуро пильно оглядав скелі. Після нічних пригод він не довіряв Венері. Хто знає, може, отут, просто за найближчою скелею ховається ще якась потвора? Треба бути напоготові. І звична рука Гуро міцно тримала гвинтівку.

Риндін дивився на вершини скель. Гуро почув його голос:

— Здрастуй, невідома країно, дивна плането! — урочисто казав старий академік, простягаючи вперед руки. — Здрастуй, плането несподіваних таємниць, країно, на яку ще ніколи не ступала людська нога! Ми перші прийшли до тебе — і ми примусимо тебе відкрити нам свої таємниці!.. Ходімте, Борисе. Ота висока скеля — найпридатніша для нашої мети.

Швидкими кроками він попростував уперед, до вказаної скелі. Гуро йшов за ним, пильний і напружений. Очі його зиркали вусі боки, придивляючись до всіх підозрілих місць. Так, академіка Риндіна було кому захистити!..

Вадим Сокіл і Василь Рижко стежили за рухами товаришів через ілюмінатори каюти. Звідси їм було видно кожен їхній крок. Обидва вони заздрили Риндіну й Гуро, обом їм теж хотілося вийти на ґрунт Венери. Але Микола Петрович сказав:

— Коли б не було Василя, тоді все одно вам, Борисе, довелося б залишитися в кораблі на перший раз. Ми не можемо залишати ракету без догляду. А тепер, якщо в нас є Василь, то вам удвох буде веселіше. Зате обіцяю вам, що наступного разу залишуся я сам, а ви втрьох підете.

Що залишалося робити Соколові й Рижкові, як не виконати це розпорядження? Що залишалося їм тепер, як не стежити за кожним рухом людей у скафандрах, які йшли схилом міжгір’я?..

Але ось Риндін спинився. Він дивився собі під ноги — здивовано й пильно.

— Чи бачили ви колись таке? — спитав він у Гуро.

— Ні, — чесно відповів той, переступаючи з ноги на ногу.

Весь ґрунт під ногами мандрівників у цьому місці вкритий був міріадами комах. Найрізноманітніших форм, довгі, короткі, округлі, довгасті з шістьма, десятьма, з сотнями ніг, завбільшки з муху і завбільшки з великого жука-рогача, — комахи швидко пересувалися одним суцільним потоком. Цей потік спускався з одного схилу, перетинав міжгір’я і піднімався на другий схил. Комахи бігли одна за одною, немов хтось їх гнав. Жодна не відхилялася вбік від загального потоку, немов би це було постійне річище цієї річки живих істот.

Гуро обережно поставив ногу в гумовому чоботі всередину цього потоку. З огидою він відчув, як хрустять і розчавлюються комахи під його чоботом. Але це не зупиняло потоку, він посувався далі й далі.

— Дивна річ, — мовив мисливець. — Втім, це не перепона для нас.

І він кількома кроками перейшов через живий потік, майже по коліно вгрузаючи в нього. Микола Петрович ішов слідом за ним.

Група високих мальовничих дерев, що нагадували пальми з широкими віялами довгого зеленого листя, перетяла їм шлях. Микола Петрович показав на них Гуро:

— Здається, Сокіл мав цілковиту рацію, коли запевняв нас, що на Венері ми зустрінемося з чимось подібним до нашого земного юрського періоду. Бачите, Борисе? Це типові для юрського періоду дерева. Рослинність своїм виглядом стверджує думки Сокола.

— Не можу сперечатися щодо рослинності, — відповів мисливець. — А от тваринки тутешні щось не зовсім такі, як змальовував нам Вадим… Подивіться на це чарівне створіння!

Рука Гуро показувала кудись між стовбурами дерев. На товстих блискучих нитках велетенського павутиння, що суцільною ковдрою заснувало весь просвіт між двома деревами, сидів великий, ситий волохатий павук. Він був завбільшки з людську голову, з довгими кривими лапами. Десятки маленьких оченят дивилися на мандрівників. Павук перебирав лапами павутиння — і не знати було, чи хоче він втекти, зляканий, чи, навпаки, готується стрибнути на людей.

— Як він вам подобається? — спитав Гуро Риндіна, на всякий випадок тримаючи напоготові рушницю.

— Досить огидна тварина… — відповів Микола Петрович. — Хоча, Борисе, існування такої тварини зовсім не спростовує тверджень Вадима. Павуки, цілком можливо, існували і серед наших юрських тварин. Може, ще більші від цього.

— І отакі страховища, як те, що заглядало сьогодні вночі до нашого вікна?

Микола Петрович не відповів. Справді, нічна потвора нічим не нагадувала жодної тварини юрського періоду. Це змушений був визнати й Сокіл…

— А це що? — вигукнув Гуро, відступаючи на крок назад.

З-за великої скелі назустріч їм вилетіла ціла хмара летючих комах. Комахи з дзижчанням обліпили шоломи й скафандри. Гуро бачив, як вони звивалися, як вигинали свої довгі тіла, намагаючись ужалити товсте скло шолома, бачив, як вигиналися їхні гострі жала, сковзаючись по склу, як витікали з жала малесенькі краплинки прозорої жовтуватої рідини. На щастя, навіть найгостріші жала комах неспроможні були проштрикнути скафандри з міцної гуми, вкритої зверху ще тонкою металевою сіткою. Проте, напад був не з приємних.

Одмахуючись рукою й гвинтівкою, Гуро відступив з тіні скелі на світло. І зразу ж комахи припинили свій напад. Вони враз зникли. Зацікавлений Гуро підійшов знов до скелі, у її глибоку тінь. І комахи знов обліпили його.

— Миколо Петровичу, — гукнув мисливець Риндіну, який все ще відбивався від комах на тому ж самому місці, — ідіть сюди! Здається, вони дуже не люблять світла. Це щось подібне до нічних комах. Вони нападають лише в тіні!

Він продемонстрував Миколі Петровичу ще раз, як комахи обліплюють його в тіні, — і як негайно зникають з освітленого місця.

— Добре, — відповів Риндін. — Але як же нам все-таки пройти далі? Тут, у проході між скелями — ці комахи. Там, між деревами — той павук…

— Дуже просто, Миколо Петровичу, — відповів Гуро. — Можна було б іти, не звертаючи уваги на комах, бо їм однаково не пощастило б проштрикнути ні скафандри, ні шоломи. Але, з вашого дозволу, я прочищу шлях крізь павутиння. Знаєте, здавна не люблю павуків…

І він націлився гвинтівкою на ситого павука.

— Одну мить, Борисе, — спинив його Риндін. — Це дуже рідкісний екземпляр. Мені хочеться залишити щось на спомин про нього.

Він вийняв свій малесенький фотоапарат і зняв павука, що все так само перебирав лапами.

— Тепер можете.

Сухий звук пострілу пролунав у повітрі. Павук підстрибнув і впав. Власне, впав уже не павук, а роздерті залишки Його. Бо Гуро не врахував, що його гвинтівка заряджена розривними кулями. Струс повітря розірвав павутиння, що звисало тепер з обох стовбурів, відкриваючи шлях.

Тепер мандрівникам ніщо не заважало. Вони пройшли поміж стовбурами і опинилися біля підніжжя тієї самої скелі, що сподобалася Миколі Петровичу. Ще кілька секунд — і обидва стояли на її вершині. Звідси відкривався ширший краєвид, ніж знизу.

Ракета лежала у вузькому міжгір’ї між скелями. Міжгір’я це, завглибшки метрів з п’ятдесят-шістдесят, нагадувало висохле старе річище. Але, якщо тут і протікала колись річка, то це було дуже давно, бо зараз усе міжгір’я було вкрите деревами, що росли всюди між скелями. Це були дивні дерева; іноді вони були подібні до пальм, іноді нагадували велетенські папороті. Частина з них високо підносила свої зелені верхівки, інші дерева, навпаки, були розлогими, мов плазували по ґрунту, обвиваючи скелі.

Микола Петрович похитав головою:

— Поганеньке місце обрали ми собі для посадки… Як то ми звідси вибиратимемося?.. Адже тут ніякі колеса не допоможуть. І стартувати з цього міжгір’я невесело… Ач, скільки скель!..

— На жаль, нам не довелося вибирати, скільки я пам’ятаю.

— Це так, але… Ну, гаразд. Про це потім. Часу у нас ще вистачить. Давайте отут, Борисе. Цікаво, чи бачать нас товариші?

— Звісно, Миколо Петровичу. Адже ми на самій вершині.

Дійсно, Сокіл і Рижко бачили все. Лише на кілька хвилин Гуро й Риндін зникли з їхнього поля зору. Це було тоді, коли на мандрівників напали летючі комахи. Потім Василь і Вадим бачили, як Гуро стріляв.

— От уже й є для Бориса втіха. Вже полює, — сказав Сокіл.

— Значить, побачимо здобич. Може — якийсь заєць чи щось подібне. Покуштуємо, покуштуємо, — засміявся Василь.

Тепер вони бачили Риндіна й Гуро на вершині високої скелі, що панувала над усім міжгір’ям. Гуро, здавалося, розбивав щось киркою на вершині скелі. Риндін розгортав річ, яку він приніс із собою. Ще за кілька хвилин Микола Петрович поставив на скелі щось подібне до широкої товстої трубки. Від неї відходили дротини. Гуро акуратно прив’язав їх до вбитих у скелю кілків.

Тоді Микола Петрович повернувся до ракетного корабля й помахав рукою, немов звертаючи увагу товаришів. Гуро теж дивився у цей бік.

— Та бачимо, бачимо! — сказав Василь, вдивляючись у вікно.

Микола Петрович нахилився. Він щось робив із тією товстою трубою, що стирчала тепер з ґрунту. І враз ця труба почала зростати. Здавалося, вона витягалася вгору, як підзорна труба, коліно з коліна. Так це й було. Труба зростала, дедалі тоншаючи. Але верхня її частина була все-таки широкою. Ось вона піднялася на чотири-п’ять метрів. Спинилася.

І на її верхньому кінці, що враз став тонким, розпустився великий червоний прапор. Прапор Радянського Союзу, з золотим серпом і молотом, великий шовковий червоний прапор. Вітер підхопив його полотнище й замаяв ним. Труба-щогла похитувалася, підтримувана дротяними відтяжками.

Радянський червоний прапор маяв на високій скелі Венери!..

Це була урочиста хвилина. Микола Петрович і Борис Гуро стояли на вершині скелі під прапором, мов вартові. Василь схопив руку Сокола:

— Як красиво! Як пасує червоний прапор до цього зеленого схилу! Радянський прапор, товаришу Сокіл! Наш прапор!

Юнак забув про все. Він заспівав урочистий гімн Радянського Союзу, могутній «Інтернаціонал». Він співав його голосно, випроставшись на весь зріст і диригуючи руками. Сокіл підхопив. Гімн лунав у каюті корабля, але здавалося, що то лунають звуки з міжгір’я, що співає все — і скелі, і дерева, і густі кущі…

Але пісня закінчилася. Хвилинку в каюті панувала мовчанка. Потім Сокіл показав Василеві на небо:

— Здається, заходить великий дощ. Дивіться, яка хмара.

Справді, з-за гори повільно випливала велика темна хмара. Вона сунула низько-низько, майже торкаючись своїм важким тілом верховіття дерев. Очевидно, її помітили й Риндін з Гуро, бо, перевіривши ще раз кріплення щогли, вони поспішили вниз зі скелі. Хмара повільно вкривала все небо.

Ось уже впали перші важкі великі краплі. Вони прокотилися по склу ілюмінаторів, залишаючи на ньому широкі мокрі стежки. І майже зразу по тому дощ линув як з ринви. Це не був звичайний дощ, в якому можна побачити окремі краплини. Здавалося, що згори, з неба вода ллється просто великими бурхливими струменями, мов хтось там, угорі, просто перекидав одну за одною гігантські бочки, наповнені водою. Враз великі потоки води ринули поміж скелями вздовж схилів міжгір’я.

— Як то наші дістануться до корабля, — зітхнув Василь.

Сокіл, не відповідаючи йому, прислухався. Йому здалося, що він чує, як відчиняється зовнішній люк.

— Ідуть, ідуть! — радісно скрикнув Василь.

Ще через хвилину відчинилися двері каюти, і на порозі з’явилися Гуро й Риндін. Вода збігала з них на підлогу, вода вкривала їх з ніг до голови. Василь кинувся допомагати Риндіну скидати шолом.

— А ми вже турбувалися тут, Миколо Петровичу, — збуджено говорив він, зазираючи у вікно шолома.

— Еге, дощ такий, що будьте певні! — відповів йому Гуро. — Мені не доводилося бачити такого навіть під тропіками… Он, бачите, що робиться!..

Схили міжгір’я перетворилися на великі суцільні водопади. Вода мчала з них униз, створюючи на дні міжгір’я бурхливу річку.

— Може, ця вода винесе нас звідси? — сказав Гуро. Але, не чекаючи відповіді, махнув рукою: — Та де там!.. Варт лише згадати, як низько лежить ракета…

Василь дивився й собі у вікно. Якщо Гуро не бачив раніше такого дощу, то Василь і поготів. Адже йому не доводилося бувати навіть під тропіками. Ой, який дощ!.. Від одного погляду на нього людині ставало холодно. Василь відчув, що й справді у нього ніби змерзли кінчики пальців на ногах. І потім — ліва нога враз якось дивно затерпла. Що це ще за новина?..

Мимоволі Василь помацав рукою ногу біля коліна, де вона, здавалося, трохи набрякла, — і скрикнув. Його пальці намацали якусь гулю завбільшки з кулак.

— Що таке, Василю?

Василь злякано дивився на ногу. Біля коліна на штанях сиділо дивне створіння. Воно було округле, як півкуля, темно-червоного кольору. Воно не рухалося, короткі його лапи вп’ялися в штани.

— Помахай ногою, Василю. Воно звалиться!

Ні, це не допомагало. Огидна тварина цупко трималася.

Гуро взяв шомпол, яким він чистив гвинтівку, і спробував зштовхнути тварину з ноги. Але вона не відпадала. І тут Гуро впізнав, що де таке.

— Товариші, це кліщ! — вигукнув він. — Він насмоктався крові і тому отак набряк. Стій, Василю!

Шомполом він віддирав одну по одній лапи огидної істоти, не даючи їм вчепитися знов. Нарешті, кліщ упав на підлогу, безпорадно перебираючи в повітрі лапами. Блідий Василь обмацував коліно: як це він не чув, коли кліщ кусав його?..

Гуро закотив штани Василя, обдивляючись ранку. На тілі було виразно видно червону цятку. Звідси кліщ ссав кров.

— І ви не чули нічого? — здивовано спитав Риндін.

Василь мовчки похитав головою.

— Нічого дивного немає, — казав Гуро, обмиваючи ранку Василя спиртом. — Цілком можливо, що ця порода кліщів насамперед впускає в тіло якийсь свій сік, що далі робить тіло нечутливим.

— Нога в мене затерпла… тому я й звернув увагу, — промовив нарешті Василь.

— То ж то бо й є, — зауважив Гуро. — Ну, будемо сподіватися, що він не отруйний, цей кліщ. Здається, вони ніколи не бувають отруйними. Тепер мене цікавить, звідки він узявся тут? Не з Землі ж ми його з собою привезли?..

— Проліз крізь люк, коли ви виходили або поверталися, — висловив свою думку Сокіл.

— Несхоже на це… Та годі, Василю! Чого ти такий мов прибитий? Ну, кусав тебе кліщ, ну, зняли його. І все. В житті ще не таке трапляється. Треба не звертати уваги на такі дрібниці, — заспокоююче казав Гуро. — Кинь, хлопчику, не звертай уваги!..

— А ви, Борисе, зверніть увагу на вашу праву ногу. Здається, там такий самий сидить, — зауважив Сокіл.

Гуро підстрибнув мало не до стелі:

— Де? Де?

Люто він ляснув себе рукою по нозі. Обличчя його скривилося. Спід руки бризнула кров. Дужа рука Гуро розчавила кліща.

— Фу, яка гидота, — мовив він.

— Не звертайте уваги, Борисе. Це ж дрібниця. Ви щойно таке казали Василеві, — насмішкувато озвався Сокіл, ледве стримуючи сміх.

Гуро сердито глянув на нього.

— Хіба ви не казали такого? Здається, я добре чув… На мою думку, треба пильно оглянути скафандри. Очевидно, ви принесли кліщів на них.

Пильний огляд скафандрів ствердив правильність думки Сокола. На одному з скафандрів сиділи аж три кліщі, на другому — один. Вони були негайно знищені.

Дощ ущухав. Мандрівники, сидячи за сніданком, поглядали у вікно. Бурхливі водопади все ще мчали схилами міжгір’я, але вже не так нестримно, як раніше. Червоний прапор, змоклий від дощу, спадав уздовж щогли важкими складками. Микола Петрович, що перший закінчив їсти, постукав пальцями по столу:

— Увага, товариші! Зараз слухайте дальший план. Нам треба визначити дві речі. Перше: чи зможемо ми звільнити ракету зі скель, використавши такий дощ. Очевидно, вони трапляються тут частенько. Друге: треба обдивитися той район поверхні Венери, де ми перебуваємо. Я пропоную зробити так. Я залишуся цього разу в ракеті. Ви підете всі разом — Борис, Вадим і Василь. Гадаю, що всім вам треба бути озброєними. Єдине моє прохання до вас — цього разу не розходитися, а триматися вкупі. Це буде перша наша серйозна розвідка.

— Можна збиратися, Миколо Петровичу? — враз схопився Василь.

Юнак горів бажанням якнайскорше опинитися поза стінами ракетного корабля.

Микола Петрович щиро засміявся:

— Ви хочете просто отак, під дощем, Василю? Ні, зачекайте. Така мандрівка, боюся, не дасть мені бажаних наслідків.

— Так дощ уже вщухає…

— От, коли вщухне зовсім, коли збіжить уся вода, тоді й поговоримо. Здається, ще трошки води є?

Василь поглянув у вікно і безнадійно похитав головою: