Аргонавти Всесвіту

II. ДОПОВІДЬ ЦІЛОМУ СВІТОВІ

Радіохвилі оббігли навколо всієї земної кулі й повернулися назад. Їх повернення відзначили найточніші й найчутливіші прилади потужної радіостанції імени Комінтерну. Черговий технік поглянув на годинник: так, до останнього сигналу залишилося ще п’ятнадцять хвилин. І, хоч радіохвилі принесли до кожного радіоприймача світу лише короткий, різкий звук дзвоника, — не було на старій Землі людини, яка, сидячи біля репродуктора, не сказала б собі те ж саме:

— Ще п’ятнадцять хвилин!

По всіх країнах, по всіх містах і містечках людство чекало на цей сигнал, що облетів Землю рівно о дванадцятій без чверті. Ті, хто був дома, востаннє старанно підстроювали приймачі; люди, що проходили вулицями, шукали очима найближчий репродуктор, щоб спинитися біля нього й слухати.

Стара Земля слухала.

Безперечно, за найщасливіших слід було вважати тих, хто мав можливість увімкнутися в велетенський людський потік, віддатися йому цілком аж до тієї секунди, коли той потік внесе людину до гігантського Палацу Науки і Культури, посуне щасливця до місця на одному з незчисленних концентричних кіл найбільшої в світі його головної зали — і залишить там. Проте, для цього треба було бути в столиці Великого Радянського Союзу, в червоній Москві, де височів палац.

Хвилини текли нестерпно повільно. Здавалося, вони обернулися на години. Вже не було жодного місця в головній залі, від стола президії і до верху, до найвищих рядів стільців. Надзвичайна тиша панувала в залі, дарма що тут зібралося близько п’ятдесяти тисяч чоловіка; така ж тиша, яка панувала біля кожного приймача світу, настроєного на Москву.

І ось упали в вічність останні секунди. Хвилинна стрілка накрила годинникову; обидві разом вони вказали на цифру «XII». І вся зала, все людство, що принишкло біля приймачів і репродукторів, — почули ще один короткий різкий звук дзвоника. Останній сигнал!

За ним пролунали дванадцять гучних і тягучих ударів годинника. І поки було чути ці удари, жовтогарячим світлом засяяли екрани телевізорів по всій Землі, чіткими і яскравими рисами виникли на них обриси великої зали Палацу.

В напруженій тиші розтанув останній удар годинника. І, мабуть, ніколи ще не вслухалася так Земля в тихе шарудіння, що долітало з гучномовців. Ще секунда… дві… три…

— Всесвітні збори оголошую відкритими! Слово має академік Микола Петрович Риндін.

Вибух, смерч, буря оплесків розірвали тишу і промчали штормом по Землі. Люди в залі, люди по містах і містечках, що їм досі нестерпно тягучими здавалися секунди, забули про час, про секунди й хвилини, намагаючись якнайгучніше, якнайдовше плескати в долоні.

І в цій бурі не чути було вже нічого, бо люди й не слухали нічого, вони лише дивилися, як твердими рішучими кроками на трибуну в центрі зали пройшов чоловік, як він спинився, поклав руки на бар’єр, уклонився.

Майже водночас з різних боків ударило біле проміння прожекторів. Проміння схрестилося на трибуні, залило своїм світлом малесенький здалеку силует чоловіка. І вмить цей силует неймовірно зріс, перетворився на велетня, що сягав головою майже до стелі Палацу. Силует трохи вібрував у повітрі, він був немов з якоїсь напівпрозорої речовини — придивляючись, можна було бачити крізь нього протилежні стіни, що танули десь у далині. Це було останнє досягнення оптичної техніки: освітлювані прожекторами дзеркала на трибуні відкидали вгору велетенський світляний силует, рельєфне зображення промовця.

Тепер уже кожен бачив гігантськи збільшені знайомі риси обличчя всесвітньо відомого академіка Миколи Петровича Риндіна. Ось характерна шапка його сивого волосся, енергійні, навислі над гострими очима брови, рівний ніс, вуса і підстрижена борідка. Нова буря оплесків пронеслася по залі, розляглася по цілій Землі: це він, він!..

Але ось академік Риндін рішуче підняв руку. Вона, здавалося, пронизала стелю і зникла за нею. Академік вимагав тиші. Цього було досить: за кілька секунд зала змовкла так, що кожен міг чути дихання свого сусіда. Академік зіперся зручніше на бар’єр трибуни:

— Шановні товариші! Моя місія сьогодні не дуже складна, і я спробую виконати її якнайшвидше — адже я мушу коротко й стисло розповісти вам про те, що всі ви вже читали. Ви знаєте, що сьогодні ми зустрічаємося востаннє, — принаймні, востаннє перед розлукою на довгий час. Коли ми ще побачимось з вами? Це буде, я сподіваюся, через два роки і п’ятдесят шість днів. Може статися, що нам не пощастить використати слушний момент; тоді ми повернемося через чотири роки і сто дванадцять днів. Але може бути й інше…

Коротка, насичена якоюсь тривогою пауза примусила здригнутися всіх. Так, може бути й інше… Невідомі небезпеки чекають відважних мандрівників у незнаних просторах космосу; що чекає на них на далекій сусідці Землі?..

— Проте, ми певні, що виконаємо наші завдання. Цього вимагає наш Великий Радянський Союз, наша велика Батьківщина. Для чого ми покидаємо завтра нашу стару планету, для чого подаємося ми у безмежні простори Всесвіту? Відповідь дуже коротка, всього два слова: корозія і енергія. Спочатку про перше, про корозію. Що це таке? Як ви знаєте, корозією називається хемічне руйнування металу під різними впливами. Іржа на залізі, зелений оксид на міді — все це корозія. Це великий злодій, що краде у нас неймовірну кількість металу. Ми втрачаємо щороку близько сорока процентів, мало не половину того металу, що встигаємо здобути протягом року. Ми боремося з корозією, ми винаходимо різноманітні стійкі стопи металу, — з нікелем, з хромом тощо. Але цього мало. Злодій однаково краде метал. І ми хочемо остаточно перемогти його. Як?..

Академік Риндін оглянув притихлу залу.

— Згадайте відому таблицю елементів великого хеміка Менделеєва. І, згадавши її, ви відразу побачите, що вона, в її сучасному вигляді, якось несподівано обривається на елементі номер дев’яносто два, на урані. Елементів, важчих від урану, на Землі досі знайти не пощастило. Але — чи можна з цього зробити висновок, що таких надважких елементів не існує взагалі? Ні. Вчені вже давно мріяли про можливість розширення таблиці Менделеєва. Дехто навіть висував недвозначну думку про те, що надважкі елементи мусять існувати в природі Всесвіту. Чому ж їх не знайдено? Тому, що, як ми знаємо, деякі елементи самі повільно розкладаються (це стосується до радіоактивних елементів), деякі ж із них є на Землі в надто малій кількості, або в зовсім неприступних для людини сферах земної кулі, скажімо, в її розпечених надрах. Подивіться сюди!

У блискучому світлі зі стелі спустилося велике полотнище, на якому кожен міг пізнати знайомі графи таблиці Менделеєва. Але таблиця мала все ж трохи незвичайний вигляд. Її рівні рядки не закінчувалися ураном, елементом номер дев’яносто два. Ні, ці рядки продовжувалися далі й нижче, в їхніх клітках виднілись умовні позначення ще невідомих нових елементів. Академік показав на ці позначення:

— Дивіться! Ми продовжили цей ряд елементів. Поминемо деякі з них, вони зараз нецікаві нам. Але ось ми дійшли до елементу номер дев’яносто сім. Ось тут, ліворуч, під незаповненою ще кліткою елементу номер вісімдесят сім. Гляньте уважно: ще вище, одним лише рядом вище, ви побачите клітку золота, клітку елементу номер сімдесят дев’ять! Які висновки ми можемо зробити відносно властивостей цікавого для нас елементу номер дев’яносто сім? За загальними даними, цей елемент мусить повторити в собі властивості золота, тільки всі ці властивості в ньому мусять бути виявлені значно яскравіше. Ми маємо всі підстави гадати, що це — найблагородніший метал, який не тільки сам не піддається корозії, але й врятовує від неї всі інші метали, якщо його домішати до них у найменшій кількості. Оце — наша можлива зброя проти корозії, цей надзвичайний елемент номер дев’яносто сім, який ми умовно називаємо ультразолотом.

По залі пролинув тихий гомін. Ультразолото!.. Таємничий, загадковий метал… Чи не про нього колись мріяли стародавні алхеміки? Адже вони намагались знайти свій «філософський камінь», за допомогою якого можна було б перетворювати на золото всі інші метали… І саме ультразолото дає, як каже академік Риндін, можливість надавати всім металам властивості благородного золота — не піддаватися корозії…

— Проте — де взяти цей уявлюваний елемент, це ультразолото? Досі, як я сказав, нам не пощастило знайти його на нашій Землі. Ми можемо лише припустити, що ультразолото ховається від нас десь у глибині землі, в її розжарених надрах. Дістати його звідти ми не можемо, навіть озброївшись усією нашою сучасною технікою.

Аудиторія відповіла глибоким зітханням: не можемо!..

— Облишмо на хвилину ультразолото. У нас є ще одна велика загроза. Це — нестача енергії. Ми витрачаємо надто багато енергії. Ми витрачаємо її в формі вугілля, нафти, торфу тощо. Правда, ми використовуємо ще біле вугілля — енергію води, блакитне вугілля — енергію вітру, використовуємо вже жовте вугілля — енергію сонячного проміння. Проте, всього цього не досить. Ми прагнемо використати енергію, що звільняється при розкладі атомного ядра. Але це надто складне завдання. Енергія атомного ядра звільняється так швидко, таким блискавичним вибухом, що ми ніяк і досі не навчимося використовувати її. Є ще один вид енергії — енергія чудесного елементу, що весь час руйнується сам і звільняє енергію, — радію. Але її ми так само неспроможні використати для наших енергетичних потреб, бо радій розкладається надто повільно — і ми не знаємо способів прискорити його розкладання. Енергію радію ми використовуємо лише для потреб медичних. Де ж знайти нові джерела енергії?

Академік Риндін усміхнувся і знову вказав на велике полотнище з таблицею Менделеєва.

— Отут! Ось, щоб не перелічувати елементи, уявимо собі, що ми продовжили і цей додатковий ряд, на початку якого стоїть позначення нашого ультразолота. Закінчивши його, ми знов повертаємось назад і тут, на другому місці зліва, якраз через один ряд від радію, ми знаходимо клітку уявлюваного елементу номер сто шість. Що це за елемент, який ми називаємо умовно інфрарадієм? Знов-таки, ми знаємо, що, за загальними законами, цей елемент мусить повторити властивості радію, тільки виявити їх значно яскравіше. І от ми вважаємо, що наш, уявлюваний поки що, інфрарадій — це наймогутніше джерело енергії. Так! Інфрарадій мусить виділяти енергію в мільйони разів повільніше, ніж зруйноване атомне ядро, але в сотні тисяч разів бурхливіше, ніж радій. Ми вирахували: однієї десятої частки грама інфрарадію вистачить на те, щоб живити енергією великий завод протягом десяти років!

Глибока напружена тиша була відповіддю на сміливі твердження академіка Риндіна.

— Але й цей елемент, на превеликий жаль, нам і досі не пощастило знайти. Чи є він на Землі взагалі? Ми не знаємо. Можливо, він уже цілком встиг розкластися за мільйони років існування нашої старої планети. Але, можливо, що він, як і ультразолото, теж захований глибоко в розжарених надрах нашої Землі. Чи не він саме й підігріває досі ці надра? Цього ніхто не знає. Проте — ось факти. Коли ми припустимо, що уявлювані нами елементи номер дев’яносто сім і сто шість сховані від нас у глибинах земної кулі, то ми примушені визнати, що дістати їх звідти сучасна техніка неспроможна. І від такої думки можна було б впасти в одчай. Адже нам неприступні саме найдорогоцінніші елементи, один із яких дав би нам остаточне визволення від потреби платити велику щорічну данину нашому ворогові — корозії, а другий — був би нам новим, наймогутнішим джерелом енергії.

Академік Риндін випив води. Його велетенський силует заколивався. Очі цілого світу стежили за його рухами по екранах телевізорів.

— Але не така наша радянська наука, щоб зупинитись і скласти зброю. Гаразд, ми не можемо поки що знайти ці елементи в глибинах нашої Землі. Але — чому б не пошукати їх у Всесвіті? Адже є планети, молодші від Землі. На них інфрарадій, можливо, не встиг ще настільки розкластися, як на Землі, він не сховався так глибоко. Адже всі планети нашої Сонячної системи народилися з однієї первісної велетенської вогненної кулі. Хемічний склад їх мусить бути однаковий — чи майже однаковий, пропорціонально віку планет і зв’язаному з ним процесу розкладання елементів. Найкраще зберегтися всі елементи мусили б на Сонці, нашому розжареному сяючому світилі.

Нове полотнище спустилося зі стелі. Тепер на ньому барвисто грали спектри — довгі різнобарвні смужки, на яких яскраві кольори переходили один в один красивою веселкою.

— Насамперед, наша радянська наука вирішила перевірити свої припущення на Сонці. І новий спектральний аналіз відкрив нам, що ці елементи — і ультразолото, і інфрарадій — є на Сонці. Це сталося точнісінько так, як свого часу з елементом гелієм. Адже ви знаєте, що наука за допомогою спектрального аналізу знайшла спочатку цей елемент на Сонці, і вже потім на Землі. Тому й названо цей елемент гелієм, бо стародавня грецька назва Сонця — Геліос. От, в такий саме спосіб, з допомогою удосконалених спектроскопів, ми встановили, що ультразолото та інфрарадій є на Сонці. Але — хіба ми можемо навіть мріяти про те, щоб узяти їх колись з бурхливої, клекочучої вогнем велетенської кулі центрального світила нашої системи? Думки про це були б безглуздою фантастикою. Ми ж із вами — люди реальні, ми мріємо лише про те, що можна здійснити, чого можна досягти хоча б найсміливішими діями. І ось ми задумалися над новою проблемою. Наші дорогоцінні елементи можуть бути на інших планетах — чи є вони там?

У паузі було чути, як хтось нервово закашляв.

— І ми встановили, що вони є на інших планетах! Насамперед, на нашій найближчій сусідці — Венері. Вона молодша від Землі, вона зберегла ці елементи в зовнішніх своїх шарах. Ви всі чули про загадкове блакитнувате сяйво, що обгортає час від часу Венеру. Століття вчені не могли розв’язати загадку цього сяйва. Але ми знаємо спектр інфрарадію. І ми встановили, що це сяйво є наслідком бурхливого випромінювання інфрарадію. Ми розкрили цю таємницю нашими радянськими спектроскопами за допомогою потужних тристадюймових рефлекторів. Ми знайшли в цьому таємничому досі випромінюванні так само сліди газоподібних сполучень ультразолота. Ми впевнено кажемо: так, наші уявлювані елементи є на Венері! Ми продовжили нашу думку: якщо вони там є, — ми, радянські вчені, мусимо їх дістати!..

Вперше за весь час промови зала знов вибухла оплесками. Нервове напруження слухачів, вражених сміливими твердженнями Риндіна, мусило знайти собі вихід. Академік Риндін перечекав, трохи всміхнувся і підняв руку: досить!

— Та й справді, чому нам не вирядитись на Венеру? Ми маємо такий надзвичайний засіб пересування, як ракетні кораблі, які ще п’ятдесят років тому навіть багатьом ученим здавалися лише сміливою фантастикою. Тільки п’ять років тому ми відрядили наш перший ракетний корабель на Місяць. Правда, він летів без пасажирів, нам треба було лише перевірити свої розрахунки. Ми начинили його вибуховими речовинами, перетворивши його таким способом на гігантський снаряд, велетенську бомбу. І цей ракетний снаряд ствердив всі наші розрахунки. За передбачений нами час він долетів до Місяця, він упав на нього — і астрономи цілої земної півкулі бачили в свої телескопи блискавичний вибух на Місяці. То розірвався на супутнику Землі наш перший корабель-снаряд, подавши нам урочистий сигнал: міжпланетне сполучення відкрите!

Знову по залі пронеслася буря оплесків.

— Два роки тому другий наш ракетний корабель вилетів з Землі. Він облетів навколо Місяця, підкоряючись нашим розрахункам, і, повернувши назад, прилетів на Землю. Всі ви знаєте про це. Ви бачили фотографії, зроблені автоматичним апаратом, що був у ракетному кораблі. З цих фотографій ми встановили остаточно, що на Місяці немає і не може бути життя. Тепер ми маємо великий досвід, назбираний нашою соціалістичною наукою. Ми можемо летіти на Венеру, щоб знайти там ультразолото та інфрарадій, взяти їх і привезти на Землю. Кілька років ми готувалися до цього польоту. Ми обрахували все, ми зважили всі можливості, які тільки можна було передбачити. Ми озброєні нашим знанням, нашим досвідом, озброєні відповідальним довір’ям до нас нашої великої радянської Батьківщини. Експедиція, на чолі якої я стою, виконає своє завдання!

Ще вибухли оплески. Проте академік Риндін відразу ж спинив їх.

— Друзі мої, зачекайте. Краще збережіть ваші оплески до того часу, коли ми повернемося. Перед нами — велика важка і довга подорож невідомим океаном Всесвіту. Чи пам’ятаєте ви стародавній грецький міф про аргонавтів? Я нагадаю вам його. Відважні стародавні легендарні герої, грецькі моряки, вирядилися з Греції в далеку путь. На своєму маленькому кораблі «Арго» вони пропливли Середземним морем, перепливли невідоме їм бурхливе й страшне Чорне море. Вони шукали казкове золоте руно чарівного барана, що, як вони були певні, могло творити чудеса. Вони, каже міф, знайшли своє золоте руно в Колхіді, як називалося тоді сучасне Закавказзя. Героїчні плавці на кораблі «Арго», відважні аргонавти перемогли. Чи не такі самі аргонавти й ми?.. Ми, що виряджаємось, на нашій маленькій мікроскопічній для Всесвіту ракеті? Адже ми так само попливемо невідомим і безмежним океаном космосу, шукаючи наше золоте, ультразолоте руно. Нові аргонавти, аргонавти Всесвіту!..

Академік Риндін схвильовано спинився і подивився навколо.

— Проте це, звісно, лише поетичне порівняння. Друзі мої, сьогодні ми прощаємося з вами. Як ви вже знаєте, завтра ми вилітаємо. Завтра відбувається старт нашого ракетного корабля, що тепер уже плавко похитується на поверхні великого Іван-озера. Все готове. Три чоловіка будуть пасажирами цього корабля. Я керую експедицією. Зі мною летить Вадим Сокіл, відомий інженер і геолог, що має завдання розшукати й здобути на Венері дорогоцінні елементи. Третій наш супутник — уславлений мандрівник і мисливець, дослідник далеких невивчених кутків нашої земної кулі, Борис Гуро. Я знаю, дехто з вас дивується — навіщо до складу експедиції увіходить мисливець, а не науковий працівник? Зараз ви все зрозумієте. Насамперед, товариш Гуро такий самий науковий працівник, як і ми з Соколом. Але крім того він має надзвичайно цінний досвід мандрівника, мисливця, людини, яка вміє не втрачати мужності під час найнесподіваніших небезпек. А наша експедиція мусить бути готова до всього. Навіть до зустрічі з тими допотопними страховищами, які, мабуть, існують ще на Венері. Так, так, ця молода планета настільки молодша від Землі, що там напевно тепер відбувається період, аналогічний земному юрському. Як і колись на Землі, там немає ще людини. Серед диких хащів папоротей та інших доісторичних рослин там вільно блукають дивні страховища — напівфантастичні ігуанодони, бронтозаври, мегалозаври… Ми побачимо їх, зустрінемося з ними. І Борисові Гуро доведеться взяти на себе оборону своїх товаришів від небачених ніколи потворних хижаків. Ось чому він летить з нами. З його допомогою ми витримаємо можливий напад на нас допотопних чудищ. Більше того, ми можемо лише шкодувати, що наш ракетний корабель не вмістить у собі якесь отаке страховище. Бо напевне Борис Гуро допоміг би нам спіймати, привезти сюди і показати вам, як зразок, хоча б одного мегалозавра…

Академік Риндін перечекав, поки спиниться викликаний його жартом сміх, і закінчив:

— Всі ми, пасажири нашого ракетного корабля, знаємо й любимо один одного, довіряємо один одному. Наша велика ракета вмістить у собі все, потрібне нам під час подорожі. За сто сорок шість днів ми будемо вже на Венері, на цій молодій і невідомій ще нам планеті. Ми вивчимо її, ми дістанемо там потрібні нам дорогоцінні елементи і привеземо їх сюди на користь нашій радянській Батьківщині. Я не хочу затримувати вашу увагу переліком наших спеціальних наукових завдань, як от вивчення умов міжпланетної подорожі, впливу космічного проміння, вивчення фауни і флори Венери. Але я хочу підкреслити: ми щасливі, бо певні, що виконаємо всі наші завдання. Я радий, що ми закінчуємо наше з вами прощання веселим сміхом. Бадьорість і певність своїх сил — ось що є запорукою успіху нашої справи. До побачення, мої друзі і товариші, до побачення! Я сподіваюся, що з допомогою інфрарадію, який ми здобудемо на Венері, ми перевиконаємо наш план і повернемося не за два роки і п’ятдесят шість днів, а значно раніше. Проте, ми готові мандрувати весь цей час і навіть більше, щоб повернутися з успіхом. Завтра старт нашої ракети. Завтра ми вилітаємо у Всесвіт. До побачення, друзі і товариші!

І знов оплески розляглися по всій земній кулі. Академік Риндін сходив з трибуни. Його гігантський силует сходив з ним разом, повільно розпливаючись у повітрі. Велетенська зала гула.

І так само гули всі радіоаудиторії світу, де щойно лунав голос академіка Риндіна. Вже згасли екрани телевізорів, уже змовкли репродуктори, а люди сиділи і сиділи, дивлячись на екрани і немов чекаючи ще чогось.

Двадцять чотири години відокремлювали людство від великої, неймовірної події — виряджання великої космічної ракети з трьома пасажирами навкруги Сонця, на перегони з Венерою, на боротьбу з невідомими небезпеками, на здобування загадкових дорогоцінних елементів, ультразолота та інфрарадію.

Двадцять чотири години.