Аргонавти Всесвіту

XIV. ВАСИЛЮ! ВІДГУКНИСЯ!..

Микола Петрович уважно слухав усе, про що розповідав йому Василь. Щоправда, експансивний юнак, очевидно, іноді просто забував включати передавач, збираючись про щось розповісти Риндіну. Бувало й так, що, раптово схопившись, Василь згадував про передавач і включав його, вже почавши говорити. Та Риндін розумів усе. Більше того: він лагідно всміхався, відзначаючи ці вияви юнацької неуважності. Можливо, Микола Петрович згадував, яким він і сам був колись; можливо, ще щось пригадувалося старому академікові…

Так тривало, аж доки мандрівники в скафандрах не почали своєї подорожі вгору, на скелі. Тоді Василь, вкрай захоплений враженнями від надзвичайної мандрівки, просто забув про свою обіцянку акуратно сповіщати Миколу Петровича про все побачене.

Микола Петрович ще раз усміхнувся й зітхнув. Яка то чудесна пора життя — юнацтво!.. Час, коли все видається зовсім не таким, як потім, коли людина стає цілком зрілою, особливо, коли починає старіти. Час, коли людина щиро відгукується на все, що її оточує, що впливає на неї…

Дуже боліла голова. Цей різкий удар головою об пульт, коли ракетний корабель падав на Венеру, мав свої наслідки. Микола Петрович уже не такий молодий, щоб його організм не реагував певний час на такий струс. Шкода, шкода, він зовсім не сподівався стільки часу пробути в каюті…

Риндін перевірив пов’язку на голові. Нічого, ще доба-дві — і все буде гаразд. Що ж робити, поки цей юнак згадає про свою обіцянку розповідати йому по радіо про все побачене?

Найбільше турбував Миколу Петровича аналіз складу повітря на Венері. Чи не трапилося все-таки якої-небудь помилки з цим аналізом? Адже п’ятнадцять процентів вуглекислоти — це така важлива обставина, яка може дуже й дуже ускладнити всю роботу мандрівників. Ось чому академік особисто заходився провадити аналіз удруге.

Це відібрало в нього близько півгодини напруженої праці, найточніших обчислень. А закінчивши роботу, Микола Петрович відкинувся на спинку крісла і кілька разів задумливо постукав пальцями по столу. Нічого втішного, нічого…

Правда, в повітрі Венери не було якихось домішок, що могли б негативно впливати на організм людини; нічого такого, з чим не була б уже знайома земна людина. Ті ж самі кисень, вуглекислота, азот, мізерні домішки аргону, неону, криптону. Все це так. Але коріння справи було у вуглекислоті.

Земне повітря має в своєму складі всього тільки 0,03 процента вуглекислоти. Три сотих… Повітря Венери, як остаточно встановив Риндін, — 15,5 процента. Неймовірна, нечувана кількість!.. Значить, людина може дихати таким повітрям лише дуже обмежений час. Риндін прикинув у думці: дихаючи повітрям Венери, людина весь час почуватиме нестачу кисню. Це примушуватиме її робити глибокі, майже конвульсійні вдихи й видихи. Так триватиме хвилин із п’ятнадцять. А потім… потім організм людини, якому весь цей час не вистачало кисню, почне виявляти ознаки отруєння вуглекислотою. З’явиться так звана асфіксія, задушення людини. Спочатку затуманиться розум, чутливість, згаснуть рефлекси, спиниться дихання і, нарешті, припиниться діяльність серця.

Схиливши голову на руку й неуважно поглядаючи у вікно навігаторської рубки, Риндін думав. Звісно, коли хтось із мандрівників вийде з ракети без скафандра на кілька хвилин, — це йому не завадить. Людина тільки важко дихатиме. Але це можна робити тільки кілька хвилин. Далі вже небезпечно. Значить, всі роботи зовні треба провадити в скафандрах. Це, безумовно, дуже ускладнить розшукування елементів.

Микола Петрович машинально відзначив про себе: Сокіл не помилявся, коли так точно передбачав, що на Венері мусить відбуватися щось подібне до земного юрського періоду. Рослинність Венери майже така сама, як була на Землі за часів юрського періоду. Щодо тварин — тут справа трохи інша. Скільки відомо геології й палеонтології, на Землі за тих часів не було такої велетенської кількості комах. Проте, це, звісно, лише припущення. А, може, й на Землі було таке?..

Цілком можливо, що надмірна кількість вуглекислоти в повітрі Венери позначається й на розвиткові тваринного життя. Адже тварини так само дихають. Отже, їхні організми, пристосовуючись до цієї надмірної кількості вуглекислоти, мусили якось змінитися; цілком імовірно, що й самі тварини набули форм, відмінних від земних. Хіба не доказ цьому та нічна потвора, що заглядала у вікно ракетного корабля? Як, наприклад, дихає та потвора? Ой! Що це таке?..

Розсуваючи стовбури дерев, нещадно ламаючи на своєму шляху зелену папороть і низькорослі пальми, схилом міжгір’я плазувало дивне величезне створіння. Передня його коричнева й блискуча частина нагадувала рака — тільки нечуваної величини. Довгі тонкі вуса нервово вигиналися, немов шукаючи чогось у повітрі. Чорні блискучі очі поверталися в усі боки. Вони сиділи у заглибинах твердого панцера, що вкривав голову й усю передню частину потвори. Панцерник з головою рака — ось на що було схоже страховище!

Широкі лапи, як гребінці, немов намагалися розчесати ліс; ставши на ґрунт, вони виверталися, кожна в свій бік, глибоко розриваючи землю і вириваючи з неї рослини. Але такі були тільки передні лапи. Задні були значно менші, вони ледве видніли спід довгастого, жирного, пухнастого тулуба, що закінчувався третьою парою довгих лап з гострими пазурями на кінцях. Потвора плазувала вниз, до ракети.

Стиснувши руками краї пульта, Микола Петрович стежив за страховищем. Здавалося, воно було завбільшки з два слони.

— Не менше, як метрів із десять завдовжки, — прошепотіли губи Риндіна.

Потвора повільно плазувала. Вона чогось шукала. Довгі вуса її невпинно ворушилися, вигиналися в повітрі. Доторкнувшись до якогось стовбура, вуса незадоволено відкидалися вбік, продовжуючи свої шукання. Аж ось жахливе створіння змінило напрямок свого руху. Його вуса потяглися до ракети. Ще мить — і потвора зникла з поля зору Миколи Петровича, зайшовши кудись праворуч за вікно.

Риндін швидко повернувся, щоб перевести важелі керування перископами й побачити страховище знов. Але не встиг він зробити цього, як страшенний струс кинув його назад, у крісло. Раз-у-раз щось ударяло по хвостовій частині ракети. Наче гігантський молот обрав собі ракетний корабель за ковадло. І після кожного такого удару ніс ракети опускався нижче й нижче, як ніс корабля, що повільно поринає в воду.

Роздратована чимось потвора шалено била по ракеті лапами, намагаючись розтрощити її. Іншого пояснення не могло бути.

Ще кілька секунд — і Риндін опанував себе. Треба було щось робити, якось рятуватися. Але як?

Рішення виникло відразу ж. Микола Петрович, давно викинутий з крісла, чіпляючись за петлі, б’ючись об стіни й двері, майже падаючи від важких поштовхів, добрався знову до пульта керування. Кілька швидких рухів, кілька поворотів рукоятками. Включено струм, подано невеличкі порції прототротилу до бокових дюз. Ще мить — і два вибухи один за одним струснули корабель. І відразу стало тихо. Риндін включив бокові перископи.

На екрані перископа стало видно, як уже далеко від ракети швидко плазувала вгору перелякана потвора. Одна з її задніх лап безсило тяглася по ґрунту, правий бік жирного її тулуба почорнів. Стовпи вогню й розпеченого газу з дюз обпалили страховище й поранили його. Ще кілька секунд — і потвора зникла. Тільки поламані дерева та потолочена папороть вказували шлях, яким вона втекла.

Полегшено зітхнувши, Микола Петрович повернувся до циферблатів приладів керування. І тільки тепер він помітив, що ракетний корабель змінив своє положення. Раніше його ніс був піднятий угору, а хвіст опущений вниз. Тепер положення було діаметрально протилежне. Хвіст дивився вгору, ніс, навпаки, майже зарився в ґрунт. Потвора зсунула ракету з місця.

— Так, — пробубонів Микола Петрович, — цікаві новини для товаришів… чи сподобаються тільки вони їм?..

І він спинився: адже тими двома вибухами він викликав своїх супутників назад. Два вибухи один за одним — це ж сигнал небезпеки. Що як вони, бува, повертаючись назад, здибають роздратоване чудище?.. Проте, з ними Борис Гуро, він зуміє захистити й Сокола, і Василя. Нічого, хай поспішають назад. Поки що Микола Петрович подивиться, чи не пошкодила потвора механізмів ракети.

Але Риндін не встиг нічого перевірити. Він почув, як відчиняються двері, почув важкі кроки в коридорі, що вів від зовнішнього люка до кают. Мандрівники вже повернулися. Швидко відкриті внутрішні двері пропустили до каюти двох чоловіків у скафандрах. З-за скляних вікон шоломів на Миколу Петровича дивилися стурбовані обличчя Гуро й Сокола.

Гуро щось говорив — це було видно. Він намагався щось спитати в академіка. Але Риндін, звичайно, не чув нічого, бо всі звуки залишалися в шоломі Гуро, голос якого чув лише Сокіл з допомогою радіозв’язку. А втім, Риндін розумів, що саме цікавить Гуро.

— Не намагайтеся запитувати, Борисе, — з усмішкою сказав Микола Петрович. — Адже все одно я не чую вас. Ви мене чуєте, чи не так? Ну, звісно, чуєте. Ви ж маєте мікрофон на шоломі. Він передає вам усі звуки зовні. Так ось: нічого страшного, крім того, що на ракету наскочила якась потвора. Вона намагалася розтрощити наш корабель. Ну, я не погодився з такими намірами. Зробив два вибухи, прогнав налякане страховище. Оце й усе. Навіть не збирався вас викликати. А де ж Василь? Чого він залишився зовні?

Гуро подивився на Сокола, Сокіл подивився на Гуро. Потім Гуро щось сказав. Сокіл кивнув головою і почав скидати свій шолом. А Гуро, не гаючи часу, обернувся й вийшов, щільно зачинивши за собою двері.

— Та що трапилося? — стурбувався Микола Петрович. — Куди це подався Гуро? Вадиме, ану розповідайте. Де Василь?

Сокіл знімав шолом. Ось з округлого вирізу скафандра з’явилася його голова із скуйовдженим як завжди волоссям. Він поправив окуляри, кашлянув, нервово потер руки.

— Годі мовчати, — суворо зауважив Риндін. — Що трапилося?

— Ми, Миколо Петровичу, дуже поспішали з гори, коли почули ваш сигнал, — почав непевно Сокіл. — Дуже швидко бігли вниз. Там, знаєте, скелі, і всяке коріння під ногами переплітається… і слизько після дощу… і подекуди дуже круто. Василь біг другим, між Борисом і мною. І раптом він упав, мабуть, спіткнувшись. А там був саме крутий спуск. І він покотився вниз… просто вниз, до ракети. Ми бачили, як він летів, як навіть перекидався… а коли збігли й собі вниз, то його там не було. Мабуть, він упав десь ізбоку.

— Ну?

— Ми вирішили, що спочатку треба довідатися, що трапилося з вами. Адже ми чули ваші сигнали, думали, що ви нас викликаєте. А зараз ось Борис пішов шукати Василя. Він знайде, Миколо Петровичу, ви не турбуйтеся, все буде гаразд. Просто, ми дуже поспішали. Можливо, Василь упав, забився, знепритомнів… От я, розповівши вам, піду й собі шукати його, на допомогу Гуро. Вдвох легше буде. Так ми умовилися з Борисом, що я розповім вам — і піду…

Сокіл швиденько натяг знов шолом, загвинтив його й вийшов. Риндін не затримував його: треба було негайно розшукати Василя. Якщо він при падінні розбив собі хоча б одне скло в шоломі, — це загрожувало йому смертю після двадцятихвилинного перебування в повітрі Венери. Адже весь кисень з шолома виходитиме в атмосферу… Василь дихатиме вуглекислотою… задушення… асфіксія…

Старий академік сів у крісло. Він відчув неприємну слабість. Таке нагромадження небезпек… адже на Василя може нахопитися ще й потвора, яка була біля корабля… Очевидно, надалі доведеться бути дуже й дуже обережними. Проте, це буде потім, спочатку треба розшукати юнака. Справа в тому, щоб знайти його. Де він?..

А Сокіл, ледве відійшовши від ракети, вже почув вигуки Гуро:

— Василю! Де ти? Відгукнися!..

Ці звуки існували лише для трьох: самого Гуро, Сокола і Василя. Жодна істота, крім них, не могла б почути нічого. Самі звуки залишалися в шоломі Гуро. І тільки радіоколивання несли від Гуро свої хвилі, що їх приймали апарати Сокола й Рижка. Сокіл прислухався: якби Василь чув Гуро, він відповів би. Було б чути його голос.

Але все мовчало. Тільки вигуки Гуро та тихий шелест гілля на деревах. Та ще настирливе дзижчання міріадів комах. Тільки це й було чути в тривожній тиші, що непокоїла більше, ніж шум.

— Василю! Відгукнися!.. — лунав голос Гуро.

Орієнтуючись на цей голос, Сокіл пішов уперед, до Гуро, як йому здавалося. Але тієї ж хвилини він збагнув: адже він чує не природний голос, а радіо. Не можна орієнтуватися на нього, радіо він буде чути однаково, куди б він не звернув. Тому Сокіл вигукнув:

— Борисе! Я вийшов. Де знайти вас?

— Ось я.

З-за ближніх хащів папороті вийшов Гуро.

— Немає? — запитав майже механічно Сокіл.

— Немає, — похмуро відповів мисливець. — Будемо обшукувати всі закутки. Здається, я вже знайшов те місце, куди він упав.

— Як?

— Потолочена папороть, — коротко відповів Гуро.

Через хвилину вони оглядали невеличку ділянку, над якою нависли скелі. Ось заламана, потолочена папороть. Очевидно, саме сюди Василь упав згори. Але де ж він?

— Коли б він упав, забився і знепритомнів, то ми знайшли б його тут, — міркував Гуро. — Але його тут немає. Значить, він не знепритомнів, не забився. Він підвівся і кудись пішов. Куди?

Мисливець уважно оглядав рослини. Він посувався вперед повільно, вивчаючи кожен слід, кожну зламану рослину.

— Тут він упав… бачите, чимало поламаної папороті. Потім він підвівся і пішов…. очевидно, сюди. Звісно, сюди, ось сліди його чобіт у грузькому ґрунті. Він ішов сюди… так, ось ще зламана папороть показує його шлях… Стійте, а це що?

Гуро спинився, вражений. Не менш здивований був і Сокіл.

Сліди Василя привели їх на невеличку галявинку. Тут усе було розчавлене, поламане, знищене. Наче великий танк пройшов тут, ламаючи все на своєму шляху. Сліди Василя зникли під ущент знівеченими рослинами, вдавленими в ґрунт.

Одна думка водночас промайнула в обох розвідачів: це був слід потвори, що нападала на корабель. Злякана, вона мчала тут, роздушуючи все. І тут же закінчувалися сліди Василя…

Сокіл з жахом дивився на цю картину суцільної руйнації. Очі Гуро повільно звужувалися, він стискав свою гвинтівку. Ах, коли б він зустрів був разом з Василем цю потвору, тоді справа напевне обернулася б інакше… А тепер… що сталося з юнаком?..

Сокіл боявся сказати те, що мучило його. Він переводив погляд з поламаних рослин на товариша, знов на рослини — і мовчав. Ця думка пригнічувала. Але ось Гуро похилив голову. Невже й він думає так? Сокіл не витримав:

— Ви думаєте, Борисе, що…

І він знову спинився. Надто страшною була ця думка, щоб її висловлювати. Але Гуро, підвівши голову, суворо і безжалісно сказав:

— Так, і в мене майнула думка про те, що потвора захопила з собою Василя й понесла його кудись. Інакше важко зрозуміти його зникнення. Коли б вона вбила його, ми знайшли б сліди, речі, принаймні. А тут немає нічого. Проте, я не вірю цьому, не хочу припускати навіть такої можливості.

— Ви гадаєте…

— Я ще нічого не можу сказати. Щоб зрозуміти все, треба поговорити з Миколою Петровичем, з’ясувати всі обставини. Ходімо, Вадиме. Не можна гаяти жодної хвилини.

Розмова з Риндіним була короткою. Микола Петрович розповів про вигляд потвори, розповів, як швидко вона тікала від корабля, перелякана вибухами, як тягла вона задню лапу, обпечену газами. Гуро похитав головою:

— Я не припускаю й думки, щоб вона могла в такому стані, вкрай перелякана, захопити з собою Василя.

— Але ж потвора, крім того, була й дуже роздратована.

— Значить, вона могла його вбити на місці. Але нести з собою… Ні, це неможливо!

— Тоді де ж він?

— Ще не знаю. Проте — ось вам факти. Ми знаємо, де він упав. Там нам не пощастило знайти ні крові, ні уламків чогось. Я старанно оглядав це місце. Більш того, Василь сам пішов звідти — ми ж бачили його сліди, Вадиме?

— Так.

— На тому місці, де його сліди зникли, теж не залишилося жодної речі. Потвора не вбила його, бо тіла його там немає. Вона навіть не вдарила його, бо там теж немає жодної речі, яку Василь міг би загубити, падаючи. Лишається ще одне…

Він на мить змовк. Риндін і Сокіл з острахом дивилися на нього.

— Ну що ж, треба завжди дивитися правді в очі. Потвора могла зжерти його. Але й це неможливо, бо, знов-таки, щось та залишилося б від нього. Значить… значить, Василь живий, десь у невідомому нам місці. Миколо Петровичу, на скільки часу вистачить йому кисню в приладі?

— Заряду оксиліту вистачає на дванадцять годин. Але…

— Що таке? — запитливо поглянув на Риндіна Гуро.

— Нічого, нічого! Це в мене одна стороння думка. Ідіть, друзі мої, на розшуки. Ідіть, не гайте часу.

Академік сумно простежив, як вийшли Сокіл і Гуро. Ні, йому надто важко було висловити побоювання, що в шоломі Василя могло розбитися якесь із вікон. Звісно, Гуро не знайшов уламків скла. Проте, досить було тріщинки, щоб кисень почав виходити з шолома. І тоді ні про які дванадцять годин не могло бути й мови. Тоді бідного юнака не могло врятувати ніщо, він напевно був уже тепер задушений вуглекислотою…

Хвилини минали у тоскному чеканні. Ось хвилинна стрілка годинника обійшла навколо циферблата. Година. Стрілка рухалася далі. І коли вона пройшла ще половину свого кола, двері знов відчинилися. Риндін із жвавістю юнака кинувся назустріч?..

— Ну? Що? Знайшли?..

Ні, Гуро й Сокіл повернулися без Василя. Сокіл обережно поклав на стіл якийсь прилад. Риндін пізнав його: то був переносний передавач, який Василь узяв із собою сьогодні, виходячи з ракети з товаришами. Передавач, з допомогою якого Рижко сповіщав академіка про наслідки огляду ракети.

Риндін боявся про щось запитати. Він мовчки дивився на передавач. Щось підступало йому до горла, щось заважало вільно дихати…

Гуро поволі зняв шолом. Обернувся до Миколи Петровича. Знов відвернувся, витяг з кишені люльку. І, вже набиваючи її тютюном, мовив крізь зціплені зуби:

— Це все, що нам пощастило знайти. Прилад лежав на краю глибокої печери, провалля. Там закінчувалися сліди потвори. Ремені, що прикріпляли передавач до спини Василя, були розстебнуті.