Аргонавти Всесвіту

X. ЕЛІПСИ НАВКОЛО ВЕНЕРИ

Коли б цієї хвилини хтось мав можливість збоку вільно спостерігати наближення небесного корабля до Венери, цей «хтось» побачив би дивну, надзвичайну, ні з чим незрівнянну картину.

Холодний, прозорий, як кристал, простір. Порожнява без кінця й краю. Вона заповнює собою все і йде в усі боки, перетворюючись на далекий чорний фон, на якому розкидані незліченні ясні алмази, багатобарвні самоцвіти Всесвіту.

Буяюче розливає своє сліпуче проміння гігантське Сонце — і не можна помітити, чи стоїть на місці ця вібруюча вогненна куля, чи рухається вона кудись, така вона неймовірно велика. Зате в потоках його гарячого проміння яскраво видно, як мчить у порожняві інша велетенська куля, темна, закутана в білі хмари. Вона повільно обертається навколо своєї осі і мчить, мчить безупинно, щосекунди пролітаючи в просторі близько тридцяти п’яти кілометрів. Це — Венера. Загадкова невідома планета, що ховає свої таємниці під хмарною густою завісою.

І малесенька, як блискуча порошинка, підхоплена якоюсь невидимою течією, мчить майже попереду планети металева іскорка, немов намагаючись проскочити поперед Венери. Та де там! Іскорка робить всього одинадцять кілометрів на секунду, велетенська планета наздоганяє її, повільно обертаючись у просторі. Міліарди зірок дивляться з цікавістю на це ніколи небачене змагання; навіть само Сонце, блискуче й горде Сонце, поглядає сюди з цікавістю. Малесенька іскорко, мізерна порошинко, де ж тобі змагатися з велетенськими небесними світилами! Вони розчавлять тебе, навіть не помітивши цього!

Але іскорка мчить — упевнено й непохитно. Людський розум керує нею. Ледве помітна металева паличка, крихітна сигарка мчить своїм, обраним нею шляхом. Вона немов намагається перетяти шлях велетенській кулі Венери. Чи не даремне намагання?

І ось з одного боку сигарки виникає малесенька хмарка диму, що повільно тане в холодному просторі…

(Академік Микола Петрович Риндін, прицілюючись собою, прицілюючись усією ракетою, не зводячи очей з велетенського диску планети, натиснув на важіль вибухів. Заряд прототротилу вибухнув, вогнем і розжареними газами вилетів з правої дюзи ракети. Корабель здригнувся, трохи змінив напрям убік).

Хмарка диму розтанула в холодному просторі. Її вже немає. Металева сигарка майже не змінила свого шляху. Вона продовжувала мчати до обгорненої хмарами планети.

І дивно було думати, що в цій сигарці були живі розумні істоти, були люди. Але хто, крім людей, міг би ще з’явитися в космосі, порушити спокій планет, які споконвіку мчали своїми вічними орбітами?..

(Над гамаками центральної каюти сяяв великий екран перископа. Великий світло-сірий диск Венери яскраво малювався на ньому. Очі трьох мандрівників, трьох пасажирів загальної каюти, невідривно стежили за ним. Диск більшав, ледве вміщуючись на екрані. Сірий диск, укритий суцільною ковдрою хмар. Таємничий диск, поціляючи в який, летів ракетний корабель з мандрівниками).

Відстань поміж планетою і ракетою зменшувалася. Здавалося, вони ось-ось зіткнуться. Ще мить — і малесенька ракета розіб’ється, перетворившись на порох, на ніщо. Ще одна хмарка диму з’явилася з одного боку ракети.

(Академік Риндін почув, як краплини поту вкрили його лоб. Вирішальний момент наблизився. От сюди, сюди… Якраз понад хмарами, не вище й не нижче, мусить пролетіти ракета, щоб від тертя об повітря Венери почалося гальмування. Інакше спуск буде неможливий. Сюди, сюди… Легко посунувся важіль. Вибух прототротилу знов струснув ракету. На мить Риндін заплющив очі. Зараз з’ясується все).

Металева сигарка ринула в туманний шар, що оточував велетенську планету. Її атмосфера… Зорі блимнули в небі, з жахом придивляючись до того, що відбувалося тут. Кінець? Загибель?

(На великому екрані перископа в центральній каюті з блискавичною швидкістю майнули зовсім близько, — так близько, що їх не можна було навіть помітити, — майнули сірі хмари. І через півсекунди вони віддалилися знову. Але, дивно, диск немов повертався до глядачів далі й далі, відкриваючи перед схвильованими очима нові й нові потоки сірих і білих хмар).

Ні, не кінець, не загибель! Блискуча сигарка проскочила понад самою поверхнею планети, трохи не зачепивши її хмарної ковдри. Здавалося, в туманному шарі атмосфери, що коливався понад хмарами, залишився слід сигарки. А сама вона мчала вже далі, віддалившись від великої кулі Венери, але різко змінивши напрямок і тепер посуваючись довгастим еліпсом навколо планети, що захопила її в своєму рухові і несла тепер з собою в космосі, як супутника.

(В центральній каюті лунав, посилений гучномовцем, переможний голос Миколи Петровича:

— Парабола нашого польоту, друзі мої, перетворилася на еліпс! Ми летимо навколо Венери. Ми вступили в перший еліпс! Десять годин і п’ятдесят чотири хвилини триватиме наш політ еліпсом навколо Венери, доки ми опинимося на тому самому місці, в якому влетіли до її атмосфери. Розрахунки вірні!..

Сміх, радісний і веселий, був йому відповіддю. Перемога, перемога! Атмосфера планети загальмувала ракету, космічний корабель мчить уже навколо Венери. Гуро сміявся своїм низьким густим голосом, Сокіл аж схлипував, дивлючись на нього. А Василь Рижко зовсім не витримав. Він стрибнув з гамака і відразу спинився, здивований. Він не плив у повітрі. Він стояв на підлозі. Щоправда, вага його була дивно невелика, хлопець був немов з чогось іншого зроблений, ніж звичайна людина. Він аж коливався, похитувався, проте стояв. Так, це була вже вага).

Кілька годин металева сигарка мчала навколо Венери, весь час немов намагаючись відірватися від неї, податися знов у безкраї простори Всесвіту. Але, досягнувши найбільшої, здавалося, віддалі, сигарка слухняно почала сама собою повертатися, виписуючи криву, що вела знов ближче й ближче до планети, до її хмар. Перший еліпс закінчувався. Він приводив ракету знов до тієї ж самої точки понад хмарами, де вона пролетіла вперше.

Микола Петрович знову застиг із руками, покладеними на важелі. Так, розрахунки були вірні, це довів перехід ракети з параболи на еліпс. Але хіба можна заспокоїтися на цьому? Хіба мало може бути несподіванок? Треба бути готовим до всього.

І в центральній каюті знов настала тиша. Наближався другий вирішальний момент. Ракета знову мусить влетіти в атмосферу, атмосфера знову трохи загальмує її, еліпс зменшиться… Чи буде так?

Високо над хмарами знов промчала ракета з такою ж самою блискавичною швидкістю — принаймні, так здалося всім. І, як і раніше, хмари почали віддалятися. Ракета перейшла в другий, менший еліпс. Микола Петрович стурбовано поглянув на циферблат електричного термометра, що відзначав зміни температури оболонки ракети. Так, як і слід було чекати, оболонка розжарилася. Термометр показував триста градусів вище нуля. Це не було загрозливим — нормальна температура для тіла, що пронеслося крізь густу атмосферу з швидкістю в десять кілометрів на секунду. Тепер швидкість знову поменшала внаслідок нового гальмування — тертя об атмосферу.

Єдине, на чому могло б погано позначитися підвищення температури оболонки — система рідини в трубах. Але ще перед першим гальмуванням Микола Петрович розпорядився відкрити для рідини шлях до внутрішніх резервуарів. Тепер труби були порожні.

Риндін повідомив супутників:

— Вступили в другий еліпс. Швидкість — дев’ять з половиною кілометрів на секунду. Тривалість польоту по другому еліпсу — чотири з половиною години.

— Виходить — другий еліпс вдвічі менший від першого? — зраділо запитав Василь.

— Навіть ще менший. Бо летимо ми повільніше. Проте, звертаю вашу увагу на потребу шукати придатне місце для посадки. Ще три еліпси — і ми знижатимемося, — напівсерйозно, напівжартуюче відповів Микола Петрович.

І справді — легко було сказати «шукати місце для посадки»!

Скільки сягало око, поверхня Венери вкрита була все тими ж самими густими хмарами. Вони хвилювалися, утворюючи безмежне сіре море; потоки хмар пересувалися один над одним. Здавалося, планету вкривало кілька шарів хмар.

І коли траплялося, що в верхньому шарі утворювався розрив, у який зазирало з нетерпінням чотири пари очей, то під цим розривом видно було лише дальший шар хмар, ще густіший, ще непроникніший.

— Миколо Петровичу, давайте тепер на наш перископ інфрачервоний екран, — запропонував Сокіл. — Ми вам знайдемо все, що треба.

Василь аж підстрибнув: справді, інфрачервоний екран допоможе побачити, що діється під цими клятими хмарами!

І чому ото вони досі не встановили його? Адже тепер Венера зовсім близько, просто рукою дістати можна!..

Ось він, цей екран. Зображення Венери зразу змінилося. Як і раніше, коли Василь вперше поглянув на цей екран, хмари майже зникли, перетворилися на прозорий туман.

І під ними, на поверхні Венери…

— Нічого не можна розібрати, — з жалем мовив Гуро. — Не допомагає екран…

Справді, навіть з цієї відстані екран мало чого додавав до тієї картини, яку Василь уже бачив. Ось той океан. Він немов побільшав. Нерівні краї суходолу… Нібито великий острів недалеко від суходолу… Покручена лінія на суходолі — мабуть, якась річка. І більш нічого. Образ коливався, час від часу затягався сірим туманом, що хвилями проходив по ньому. Ні, екран не допомагає!.. Чому?..

Але на це запитання не міг відповісти ніхто. Тим часом ця обставина була дуже загрозливою. Адже саме з допомогою екрану Риндін розраховував спостерігати поверхню під хмарами перед посадкою, щоб і справді знайти придатне місце для посадки корабля. Не можна ж було знижуватися наосліп, просто в густі хмари. Ракета могла розбитися, могла впасти на скелі…

Василь побачив, як змінився настрій академіка. Правда, він намагався не показувати цього. Але голос зраджував його, коли він заспокоююче говорив:

— Ну що ж. Давайте придивлятися без екрану. Мабуть, що-небудь знайдемо… якийсь майданчик…

Рижко тихо запитав Сокола:

— Чому це могло трапитися? Хіба інфрачервоне проміння не однакове всюди?

Сокіл знизав плечима:

— Хто його знає… Може — щось зіпсувалося в апараті… може — поверхня Венери відбиває надто мало інфрачервоного проміння, може, є ще якісь шкідливі впливи невідомого нам іншого проміння… як от було з космічним промінням. Факт лишається фактом: екран не допомагає. І це дуже загрозливо. Вперше ми опинилися перед справжньою небезпекою…

Василь бачив це й сам. Він з люттю дивився на екран перископа. Що криється під тими хмарами? Куди скеровуватиме ракету Микола Петрович? Наосліп, нічого не бачачи, як у густому тумані? Може — внизу бурхливе море; може — там якась пустиня; може — гори й скелі?.. А інфрачервоний екран тільки заважав, бо дедалі більш він затягався хвилями сірого туману, в якому тремтіли всі риси образу. На нього не можна було покладатися, краще вже було дивитися на звичайний екран. Але тут було видно самі хмари — і не було ніякісінької можливості хоч би трохи роздивитися, відшукати щось у цій густій пелені…

Одного лише разу Василеві здалося, що він побачив між хмарами щось зелене. Великий розрив верхнього шару хмар відкрив нижній шар. І в ньому немов… немов якась дірка. Що там? Дірка майнула на невловиму мить — і зникла. Але там було, було — зелене!

Василь з надією поглянув на сусідів. Сокіл напевне не помітив нічого. Обличчя його було похмуре й напружене. Він щось обдумував. Проте, Гуро не менш уважно поглянув на Василя. Помітивши схвильованість юнака, він сказав:

— Щось помітив, хлопчику?

Василь вагався: може, це тільки здалося?

— Та кажи, кажи!

— Здалося мені, що помітив…

— Зелене?

Василь здригнувся: невже й Гуро бачив?

— Так, зелене. Але на одну секундочку лише. І я не певен.

— Таке саме бачив і я, — задумливо сказав Гуро. — Ну що ж, подивимося ще…

Микола Петрович весь час не сходив з свого місця в навігаторській рубці. Він не почував утоми. Велике, бурхливе збудження охопило його. Аргонавти Всесвіту наближаються до своєї мети. Пройдено майже весь шлях. Залишається тільки закінчити спуск. Тільки… Але скільки небезпек у цьому «тільки»! Страшних небезпек, які виникли тепер, після того, як академік пересвідчився, що головна його зброя для спостережень поверхні Венери — його інфрачервоний екран — не діє. Микола Петрович чув, як пояснював Василеві Сокіл можливі причини цього. І старий академік не міг нічого додати до цих непевних пояснень. Та хіба в причинах була справа? Риндін знав одне: це не пояснювалося тим, що апарат зіпсувався. Значить, допомогти справі він не міг. А всі інші причини зараз не мали значення. Екран не діяв — от і все. Хмари ховали під собою поверхню планети.

Проте, зараз Микола Петрович мав про що думати крім інфрачервоного екрану. Ракета, легко підкорюючись тяжінню Венери, плавко зробила другий еліпс. Наближалося третє гальмування. Це не було вже новиною. Микола Петрович знав, що все йде як слід. Від минулого хвилювання залишилися тільки сліди. Так само швидко ракета майнула над хмарами і віддалилася від них. Але тепер термометр показав усього двісті п’ятдесят градусів вище нуля. Поверхня Венери немов не віддалялася далеко; здавалося, що ракета робить рівне коло навкруги неї.

Так, уже третій еліпс. Микола Петрович тихо мовив:

— Через дві години п’ятдесят чотири хвилини четверте гальмування…

Втома дала себе відчути всім, крім нього. Одноманітна картина сірого моря хмар викликала у Василя сонливість.

Із зусиллям він примушував себе не заплющувати очей, але вони мов злипалися. Сірі хмари одна над одною — і нічого більше… Негостинно зустрічає їх Венера, відважних аргонавтів Всесвіту, негостинно… Повільно голова Василя схилилася на руки, обважніла голова стомленого юнака. І, здалося йому, майже тієї ж самої хвилини він знову підвів її. Ті ж самі хмари, ніякої зміни. Але чому таке стурбоване обличчя у Гуро? Чому Сокіл нервовим рухом руки пощипує свої маленькі вуса? Що трапилося?

В каюті було жарко. Василь відчув, як спітніли його руки.

— Що таке? — нерішуче запитав він.

— Пройшло останнє гальмування атмосферою, — відповів Гуро. — Ми починаємо знижуватися.

— Куди?

Замість відповіді Гуро тільки знизав плечима. І справді — що було відповідати? Під ними була все та ж сама густа завіса з хмар. Не було ніякої надії, що вона коли-небудь розвіється, дозволить знайти місце для посадки.

Микола Петрович розумів, що в таких умовах посадки ракетний корабель має всі шанси просто розбитися. З останнього гальмування ракета вийшла з швидкістю в сім з половиною кілометрів на секунду. Це значне зменшення швидкості, проте…

Простий підрахунок показував усю серйозність становища. Літак на Землі сідає з швидкістю близько ста кілометрів на годину. На годину, а не на хвилину навіть. І це вважається за рисковану швидкість. Посадка звичайного літака — найнебезпечніший момент польоту.

Ракета летіла тепер із швидкістю сім з половиною кілометрів на секунду, цебто — двадцять сім тисяч кілометрів на годину, у двісті сімдесят разів швидше літака. Ракета облетіла навколо Венери за годину й тридцять шість хвилин…

Проте, вибору не було. Інфрачервоний екран не діяв. Треба знижуватися без його допомоги, бо тепер навіть не можна було роздивитися на ньому того великого океану, що його видно було раніше. Весь екран був укритий сірими хвилями туману. Очевидно і справді на Венері були якісь невідомі коливання, що псували роботу чутливого екрану. Гаразд, однаково треба знижуватися.

Рука Миколи Петровича пересунула важіль на боковій стінці пульта. Задзеленчав тривожний сигнальний дзвоник. І відразу тіло Риндіна сіпнулося вперед. Він із зусиллям утримався на місці, в своєму пневматичному кріслі.

Ззаду ракети вилетів довгий сталевий трос із шістьма парашутами — один за одним. Але це не були звичайні парашути: їх конуси були скеровані вістрям уперед, щоб гальмування було дуже повільним. Інакше б їх просто розірвало, вони раптом згоріли б. Ракета, проте, різко зменшила швидкість. Вона йшла вже понад самими хмарами.

На екрані перископа, скерованого назад, Микола Петрович побачив, як полум’ям спалахнули два найближчі конусоподібні парашути. Вони не витримали, зайнялися від тертя об повітря. Швидким рухом Риндін пересунув важіль далі. Ззаду викинувся ще один трос із шістьма парашутами. Знов різкий поштовх струсонув ракету — і вона сховалася в хмарах. Вже нічого не було видно в жодному з перископів. Наче густе біле молоко залило все.

Сокіл не витримав. Він сховав зблідле обличчя в подушку гамака, щоб нічого не бачити, нічого не чути. Гуро зберігав зовнішній спокій. І тільки стиснуті щелепи показували схвильованість цієї залізної людини. Василь чув, як стугонить його власне серце і пальці мимоволі чіпляються за краї гамака щоразу, коли ракету немов хтось сіпав назад.

Микола Петрович вів ракету вниз наосліп. Він працював як налагоджений механізм, як машина. Мозок його автоматично відзначав те, що показували прилади. Швидкість шість кілометрів на секунду… п’ять… чотири… хмари не розвіюються. Вони на Венері, мабуть, стеляться зовсім низько над поверхнею планети. Швидкість три… два кілометри на секунду. Ракета повільно поверталася хвостом униз, троси з парашутами тим часом автоматично пересувалися вздовж неї до передньої опуклої частини. Тепер вона летіла вже хвостом уперед. Це було правильно, це мусило ще трохи допомогти. Крива лінія шляху корабля пронизувала хмари по дотичній до поверхні планети. Коли ж кінчаться ці хмари?..

І враз розвиднилося. Вигук здивовання вирвався з уст Василя. Широко розкритими очима дивився він на екран перископа.

Хмари лишилися вгорі. Зелений килим буйної рослинності вкривав поверхню Венери. Що то було — хащі первісного лісу, чи кущі, чи трава — не можна було роздивитися. Але цей килим укривав собою все — всю нерівну поверхню, скільки сягало око. Он сріблиться вода… і скелі, гострі скелі підіймають свої вершини з зелені. Ракета мчить по кривій лінії повз них.

Микола Петрович конвульсійно натиснув на важіль вибухів. Три вибухи один за одним ударили вниз, спиняючи падіння ракети. Пружна стальна спіраль висунулася з нижнього, хвостового кінця корабля, готова прийняти на себе удар об ґрунт. Ракета стрибнула, на мить спинилася, затримана вибухами, — і в хмарі диму від вибухів знов полетіла вниз. Ще натиск на важіль, ще вибухи… Корабель уповільнював своє падіння, але ґрунт був надто близько.

Він наближався з неймовірною швидкістю. Риндін зробив останнє зусилля, щоб змінити напрямок ракети. Він схопив лівою рукою рукоятку керування стабілізаторами-плавцями. Корабель повернув убік. Тепер він вже не просто падав, він мов ковзався під кутом до ґрунту. Ще вибухи, ще…

Василь бачив гострі вершини скель, що немов готувалися пронизати ракету, як списами. Вони летіли вгору, назустріч ракеті, що здригалася від вибухів і не могла спинити свого падіння.

Микола Петрович відкинувся на спинку крісла й заплющив очі — вперше за весь час наближення до Венери, вперше за весь час зниження. Тепер він нічим не міг допомогти справі. Вибухи тривали один за одним автоматично. Ще залишалася спіраль. Якщо ракета впаде, як він розраховував, важчим хвостом униз. Нещасливий спуск, нещасливе зниження… В цьому пункті розрахунки старого академіка не здійснилися, йому не пощастило знизити ракетний корабель на водну поверхню. А це було б зовсім безпечною справою. Проте, хто міг думати про те, що інфрачервоний екран відмовиться працювати? Хто міг сказати щось заздалегідь про ці невідомі таємничі коливання, які впливали на нього?..

Важкий поштовх струсонув ракету. Василь відчув, як навколо нього все задзвеніло. Щось упало, розбилося. Гамак, в якому він лежав, прогнувся вниз і знову штовхнув його вгору. Ракета підстрибнула і знов упала. Це, мабуть, діяла спіраль. Один за одним відчувалися важкі поштовхи, удари об ґрунт. В перископах все крутилося, нічого не можна було розглядіти. Ракета котилася кудись униз, перекидаючись і б’ючись об каміння.

Все змішалося в очах Василя, — стеля, підлога, стіни. Більше він не пам’ятав нічого На зміну всьому прийшла тиша й мовчання непритомності…