Аргонавти Всесвіту

XXI. НАД ХАЩАМИ ВЕНЕРИ

— Гвинтівка… моя гвинтівка лишилася біля ракети! — це було перше, про що згадав Гуро.

Схоплений міцними жилавими лапами впоперек стану, він висів під самим тулубом бабки. Руки й ноги його були вільні, він міг рухати ними — зовсім, як людина, яку почепили б за пояс до стелі кімнати. Гуро робив руками й ногами непевні рухи плавця, наче намагаючись зберегти рівновагу. Звісно, це було ні до чого; бабка міцно тримала його. Трохи згодом це збагнув і Гуро.

Як трапилося, що бабка схопила його без будь-якого опору? Гуро чесно визнав сам перед собою: він не сподівався на таку поведінку летючого хижака. Йому думалося, що бабка просто пролетить над міжгір’ям і знову зникне. Потім ці постріли Василя… Мисливець вирішив, що юнак влучив у бабку і вона падає, поранена. Вийшло ж зовсім не так!

Він зрозумів своє становище лише тоді, коли побачив згори ракетний корабель, який швидко віддалявся від нього, міжгір’я, червоний прапор на високій скелі, товаришів — у вигляді маленьких чорних крапок. Вітер віяв йому назустріч, він знав це, чуючи невпинний свист у мікрофоні на шоломі, свист, що змішувався з набридлим дзижчанням бабки. Хижак співав якусь, йому самому лише зрозумілу, пісню перемоги.

Все це трапилось так блискавично, так несподівано… Удар лапами по плечах, потім щось рвучко смикнуло вгору — і все. Гуро лише в повітрі зрозумів усе, він, уславлений своєю ініціативністю, своєю здібністю швидше всіх реагувати на небезпеку…

Страшенна лють охопила Гуро. Його, досвідченого, бувалого мисливця і мандрівника, схопила, як вовк вівцю, велетенська бабка, ця нещасна комаха, і несе тепер у повітрі, як мертву ляльку, як свій майбутній сніданок! Це трапилось перед очима всіх товаришів. Ганьба! Що робитимуть вони без нього? Хто захистить їх у несподіваній пригоді, коли Гуро не зумів захистити сам себе?..

Задихаючись від гніву, Гуро перевірив свою зброю. Кинджал був з ним, його короткий широкий кинджал. На поясі висіли дві гранати. В кобурі залишився маленький автоматичний пістолет, заряджений розривними кулями. Ось воно!

Швидким рухом Гуро витяг пістолет. Першою його думкою було випустити кілька куль в тулуб і голову бабки. Але майже відразу він збагнув, що цим він негайно позбавив би життя самого себе. Вбити бабку можна; коли не вбити, то принаймні злякати пострілами так, що вона випустить з своїх лап здобич. Але…

Він поглянув униз. Під ним повільно пропливало верховіття високих дерев, густі хащі тропічних рослин. Он з хащів висунулася гостра скеля, ще, ще… Бабка летіла, мабуть, на висоті метрів з двісті. Впасти з такої висоти вниз без парашута, — ні, на це він не згоден.

Гнів зникав, змінюючись тим холодним спокоєм, який завжди з’являвся в Гуро, коли він почував справжню і серйозну небезпеку. Мозок напружено працював, відзначаючи найменші зміни положення тіла, найнепомітніші рухи хижака.

Мисливець почував, як часом стискаються лапи бабки, немов хижак перевіряв, чи ціла його здобич. Нічого не поробиш. Треба чекати. Головне, щоб бабка не дуже цікавилася ним під час польоту. Сяде ж вона колись, нарешті. Тоді… о, тоді Гуро не забариться поговорити з нею як слід. А поки що треба зберігати повний спокій, не дратувати хижака, вдавати з себе майже мертве тіло.

Гуро вільно пустив руки й ноги. Він не ворушився. Все життя його, вся енергія переключилися на роботу мозку.

Хотілося ще раз подивитися на ракету, на товаришів. Але корабля вже не було видко, він зник між скелями глибокого міжгір’я. Тільки червона крапка прапора ще виднілася вдалині. Гуро мимоволі зітхнув: чи пощастить йому побачити ще раз цей прапор? І враз він дорікнув сам собі: це була негідна його думка. Найменшого послаблення волі, найменшого підупаду духу. Тільки за таких умов можна думати про врятування.

Саме міжгір’я Гуро бачив добре. Він пізнавав його по високих скелях, що стирчали вгору, як п’ять розчепірених пальців. Так ось як воно тягнеться, це міжгір’я… Справжнє річище висохлої річки, глибоке і нерівне.

Міжгір’я звивалося серед лісу. Воно утворювало неправильне півколо. Високі нагромаджені скелі закривали один його вихід. За скелями яскравим сріблом виблискувала велика ріка. Вона текла майже поряд із міжгір’ям. Далі, праворуч, ріка впадала в велике озеро. І туди ж спускалися круті схили міжгір’я.

Несподівана смілива думка майнула в Гуро. Він аж присвиснув:

— Он яка картина!.. Ну, гаразд, побачимо!

Рука мисливця посунулася вздовж тіла, намацуючи широку кишеню на грудях скафандра. Там лежав його малесенький фотоапарат. Гуро обережно витяг його і, не піднімаючи до очей, скерував об’єктив назад, у бік міжгір’я, річки, озера. Натиснув на спуск. Перекрутив плівку, ще раз натиснув. Так. Це вже буде вірніше. Сховав апарат. І саме своєчасно.

Бо лапи бабки щільніше притиснули його, підтягаючи ближче до велетенської голови. Гуро не опинався, пильно спостерігаючи крізь скляні вікна шолома, як повільно поверталася до нього голова бабки. Ось він побачив зціплені зуби хижака, що кількома гострими різаками сходилися до отвору рота. Ось голова ще повернулася. Бабка хотіла роздивитися свою здобич.

Лапи її посунули людину вперед, ще ближче до голови. Гуро побачив, як повернулося до нього гігантське зелене й прозоре око. Власне, це було навіть не око, а безліч маленьких оченят, опуклих і ясних, в кожному з яких відбивався його блискучий шолом. Всі оченята, складені як щільник, утворювали одне велетенське око.

Бабка повертала голову праворуч, ліворуч, роздивляючись Гуро. Здавалося, вона була вражена дивним виглядом своєї здобичі. Напевне, ніколи ще в її лапах не було людини, та ще одягненої в скафандр із круглим металевим шоломом.

— Ех, коли б я тобі так саме був не до смаку, як ти мені, — промовив стиха мисливець, дивлячись просто в очі хижака, — напевне, тоді б ти й не доторкнулася до мене!..

Але цим і обмежилося його реагування на рухи бабки. Ноги й руки мисливця, як і раніше, нерухомо звисали вниз; він вичікував. Він твердо пам’ятав: ніякої боротьби в повітрі.

Великі прозорі сітчасті крила швидко маяли над ним. Бабка збільшувала швидкість.

«Невже ж їй не важко нести мене, мої сімдесят кіло?» — подумав мисливець.

Під ним все так само пропливали ліси й хащі, подекуди перерізані струмками й озерцями. Одна пляма внизу звернула на себе увагу Гуро. Серед суцільної зеленої ковдри, що вкривала поверхню Венери, було дивно бачити цю темну, майже чорну пляму. Це було схоже на сліди пожежі. Але як могла трапитися тут пожежа? Хіба що блискавка вдарила… Та й то це не зовсім нагадувало сліди пожежі. Бо тоді б пляма була чорною. А тепер Гуро виразно бачив коричневі стовбури дерев навіть з гіллям. Дивний колір залежав тільки від того, що ці дерева були, здавалося, без листя.

«Хм… цікаво було б подивитися», — подумав мисливець.

Нова пляма серед лісу. Це вже щось подібне до галявини. І цього Гуро не доводилося раніше бачити. Раніше він твердо встановив, що хащі Венери ніде не мають жодної галявини — хіба тільки там, де скелі і кам’янистий ґрунт не дають нічому зростати. А тут була справжня зелена галявина, вкрита буйною травою… і незрозумілими крапками, немов на ній лежали купи каміння, кимсь старанно зібрані.

Раптом Гуро примушений був обірвати це цікаве спостерігання. Бо до його ніг щось доторкнулося. Не рухаючись, мисливець подивився. Бабка щільніше пригортала його до себе, вона стискала людину ще однією парою лап.

Несподівано змовкло набридле дзижчання, лишився самий тільки невпинний свист вітру.

«Бабка щось надумала», — вирішив Гуро.

І справді, бабка повільно підтягла шолом Гуро аж до своєї голови. Гуро побачив, як широко розтулився її рот, як розтяглися зубчасті його краї. Бабка намагалася втягти шолом у рот, хочучи, очевидно, поласувати людиною ще в повітрі.

— Е, ні, це не входить у мої плани, — голосно зауважив Гуро.

Зібравшись, як пружина, він крутнув головою. Зубчасті краї рота сковзнули по шолому, не вхопивши його, і зімкнулися над ним. Бабка знов роздратовано задзижчала.

Але дальших спроб покуштувати здобич вона не робила. Можна було думати, що хижак був здивований незвичайною поведінкою й виглядом істоти, яку він ніс у лапах. Гуро завмер знову, не роблячи жодного руху. Більше йому нічого не було потрібно.

Бабка різко змінила напрямок, зробила велике півколо над лісом і почала знижуватися, вибираючи придатне місце, щоб сісти.

Гуро відчув, як сильно забилося його серце: наближався час вирішальної боротьби. Він знов обережно поклав руку на кобуру пістолета. Проте, через кілька секунд він подумав:

«Що дасть мені постріл? Бабка — це комаха. Навіть коли я вцілю їй у голову, вона так само міцно триматиме мене лапами. Її кінцівки підкоряються не голові, зовсім не голові. Нервові центри комах лежать десь у грудях. Бач, як засіло в мозку те, що колись вчилося в школі. Гаразд, тепер це прислужиться!»

Лишивши пістолет у лівій руці (адже мисливець стріляв лівою рукою не гірше, ніж правою), Гуро не менш обережно витяг з ножен свій короткий і широкий кинджал.

Бабка тим часом знайшла собі місце. З переможним дзижчанням вона спускалася на вершину великого старою дерева, яке підносилося над лісом, неначе велетенська свічка. Тепер мисливця тримали знов лише дві передні лапи. Дві задні пари витяглися вниз, готові схопитися за дерево. Крила майже нерухомо звисли в повітрі, утворюючи над Гуро казковий прозорий намет, що виблискував всіма кольорами.

Напружившись, підібравши всі мускули, мисливець чекав. Ясно, що бабка не зробить з ним нічого, поки сяде. Увага, увага!.. Вершина дерева ближчала, ближчала, мисливець спускався на неї, наче в колисці…

І ось бабка легко сіла на вершину. Задні її лапи вхопилися за гілля. Воно загойдалося під вагою велетня. Бабка переступила лапами кілька разів, зручніше вмощуючись. Гойдання гілок поволі меншало. Бабка сиділа зручно й цупко.

Її голова повернулася знову правим оком до Гуро. Хижак націлювався, як йому зручніше почати жерти здобич. Рот повільно розтулявся. Передні лапи, що все так само цупко тримали Гуро, трохи повернули його й почали підносити вгору, головою до рота.

Просто над собою Гуро бачив груди хижака, вкриті прозорим шаром хітину. Окремі сегменти й пластинки хітину з’єднувалися тонкими смужками шкіри, що дозволяли їм рухатися. Якраз над ним була така смужка. Під тонкою шкірою щось ритмічно рухалося, переливалося.

Настав час діяти. Шолом мисливця був уже під самим ротом хижака, підтягуваний ближче й ближче.

Одчайдушним блискавичним рухом Гуро несподівано крутнувся в лапах бабки. Тепер він немов лежав на спині, повернувшись грудьми до тіла хижака. Бабка, здивована несподіваним рухом, стулила рот, але відразу ж знову розтулила його і знову потягла людину до пастки.

Смужка між двома товстими пластинками хітину була тепер просто перед очима Гуро. Мисливець ще раз швидко націлився — і міцним ударом загнав кинджал у цю смужку. Лезо легко проштрикнуло шкіру й пройшло глибоко в тіло. Руку Гуро обдав потік зеленуватої рідини. Але він так само швидко повернув кинджал у рані й швидким помахом руки розпоров груди хижака надвоє.

В ту ж саму мить він відчув, як здригнулися лапи, що тримали його.

Очевидно, він ушкодив нервові центри. Крила бабки шалено забилися, підіймаючи великий вітер. Бабка підстрибнула, дзижчання увірвалося, перетворилося на хрипке булькотіння. Хижак ще раз підстрибнув. Це було те саме, чого мав усі підстави найбільше побоюватися Гуро. Бабка намагалася знов полетіти, не випускаючи людину з лап.

— Ні, на це я не згоден! — вигукнув він.

Швидким рухом лівої руки він підняв пістолет і випустив підряд кілька куль у хижака, в його розпороті груди, в голову, в тулуб. І кожен постріл відповів йому коротким вибухом: то розривалися всередині бабки розривні кулі. Тепер Гуро вже нічого не бачив. Скляні вікна його шолома були заліплені зеленуватою масою, що вилітала після кожного вибуху розривних куль з розшматованих грудей хижака. Але лапи все ще цупко тримали мисливця.

Та ось вони знов здригнулися. Одна з них безсило звисла. Гуро залишився притиснутим до потвори тільки однією лапою. Ось розправилась і ця. Перекидаючись у повітрі, нічого не бачачи, але стискаючи в одній руці кинджал, а в другій пістолет, — Гуро котився вниз, котився у густому гіллі велетенського дерева, нижче і нижче.

Густий зелений морок поглинув його. Він чув тріск гілля, що ламалося, відчував удари об гілки, але не міг нічого зробити, навіть ні за що не міг схопитися, бо вікна його шолома були забруднені зеленуватою кров’ю бабки. Ще удари, вже м’якші. Почувся вже не тріск, а соковите хрумтіння, немов ламалися кавуни чи гарбузи. Ще мить — і падіння припинилося. Мисливець лежав на чомусь м’якому й вогкому.

Першим своїм рухом Гуро сховав кинджал у ножни, а пістолет у кобуру. В цьому знов позначилися його звички й рефлекси бувалого мисливця й мандрівника. Що б не сталося — насамперед берегти зброю.

Потім він одну за одною докладно перевірив, перемацав свої кінцівки. Все було, на щастя, гаразд. Жодного переламу, жодного вивиху. Тільки боліло плече — очевидно, від різкого удару об якусь гілку.

Навпомацки Гуро знайшов якесь широке м’яке листя і протер ним скло шолома. Тепер він бачив.

Густі хащі папороті. М’який, вологий ґрунт. Окремі стовбури дерев поринали в густі хмари зеленого листя, — такі густі, що крізь них майже ніде не видно було неба. Поранена, якщо не вбита, бабка залишилася там десь, угорі. Тут, унизу, було тихо й спокійно. Гуро був вільний, він міг вертатися додому.

Це було легко сказати. Як повертатися, куди? Ніякий компас не міг допомогти мисливцеві. Клята бабка кілька разів змінювала напрямок польоту. Гуро міг бути тепер на відстані всього кілометрів двох-трьох від міжгір’я, де лежав ракетний корабель. Але ця відстань могла бути і значно більшою. Проте, не сама відстань ускладняла справу, не вона була головною перешкодою.

Куди йти, ось питання. Всюди однакові хащі, всюди ліс. Зв’язатися з товаришами по радіо? Але малесенький передавач у шоломі Гуро забезпечував зв’язок на відстані п’ятсот-шістсот метрів, не більше. Проте, Гуро спробував таки озватися:

— Товариші! Чи чуєте ви мене?

Як і слід було сподіватися, йому ніхто не відповів.

Гуро сів зручніше, збираючись із думками. Справді, що ж робити? Куди б він не пішов, який би напрямок не обрав, однаково в дев’яносто дев’яти випадках із ста він не знайшов би ракети. Ждати тут? Чого, кого? Хто знайде його тут, хто вирушить за ним, хто знає, куди саме понесла його бабка? Чекати так само було безглуздо.

Нова думка прорізала мозок Гуро — і це було найстрашніше: на скільки часу йому вистачить ще кисню? Зморщивши лоба, мисливець пригадував.

Він змінив резервуар з оксилітом сьогодні вранці. Після того він навіть не скидав шолома. Втім, ні. Скидав, коли обідав. На обід пішло щось із годину. Тепер — він поглянув на годинник — пів на п’яту. Почалася робота о десятій. Значить, п’ять з половиною годин він витрачав запаси свого кисню. Залишалося ще шість з половиною годин дихання. Небагато, зовсім небагато в його становищі.

— Шість з половиною годин, а потім — кінець, — півголосом мовив Гуро. — Добре було б покурити…

Становище було безнадійне. Гуро неуважно стежив за тим, як погойдувалося перед ним мережане листя папороті. І в міжгір’ї, де лежить ракетний корабель, листя папороті гойдається так само байдуже, як і тут. Яка нісенітниця! Врятуватися від небезпеки, визволитися з пазурів велетенської бабки, просто, можна сказати, видертися з її щелепів, щоб загинути тут, у хащах, задихнутися від нестачі кисню?.. І це тоді, коли їм пощастило вже цілком виконати завдання: знайдено і інфрарадій, і ультразолото?.. Нісенітниця!

Краще, ніж будь-хто інший, Гуро розумів, що отаке роздумування нічого не дає, тільки шкодить, бо забирає дорогий час. Зокрема, це було погано в його становищі, коли час його дальшого існування цілком залежав від кількості кисню в резервуарах скафандра. Кожна хвилина дихання забирає якусь частину кисню — остаточно і безповоротно. І коли він не витрачає цю хвилину дихання розумно, свідомо, не використовує її для врятування, то він сам відбирає у себе життя.

Гуро розумів усе це.

— Стоп, товаришу, — сказав він собі. — Стоп! Не можна витрачати час і кисень на нікчемне самокопання. Це ж самогубство! Треба вирішати, що робити.

Звісно, треба. Але — що саме? Припустімо, людина заблукала в лісі. Вона може спробувати визначити, де в неї південь і північ, схід і захід, зробити звідси висновки й рушати кудись. Що міг зробити Гуро? Хіба він знав, в якому напрямку лежить ракетний корабель? Ні, він не знав нічого. Південь був для нього такий самий, як північ, як схід і захід. Всюди було невідоме, загрозливе, непевне, вороже. Ці велетенські дерева, пальми, папороть, це невпинне дзижчання незліченних комах — все було чуже, дивне, все підкреслювало його відірваність від товаришів, друзів.

Навіть звичайні його речі, до яких він звик, як до самого себе, тепер дратували його, глузували з нього.

Ось погляд Гуро впав на його годинник на руці. І хвилинна стрілка, немов вона тільки й чекала цього погляду, почала швидко бігти по циферблату. Ніколи, ніколи в житті вона не мчала так! Ніколи в житті Борисові Гуро не хотілося так, щоб вона уповільнила свій біг, щоб вона застигла на місці!.. Кожен поділ циферблату — частинка витраченого кисню, частинка прожитого життя, що відбирається автоматично від тих шести з половиною годин дихання, які ще залишилися в нього. Ні, вже не шести з половиною, а шести з чвертю!.. Клята стрілка, куди ти поспішаєш? Зупинись!

Гуро з люттю дивився на годинник. Де його швидкий і гнучкий розум, що вмів досі знаходити вихід із найскрутнішого становища? Чому тепер ось мисливець став таким безпорадним, чому він нездатний нічого вигадати для власного порятунку? Нікого йому не треба зараз витягати з лабетів, нікому не треба допомагати, крім самого себе. І він неспроможний допомогти самому собі!..

— Ха-ха! Ось він, ключ порятунку! — неприродно засміявся раптом Гуро. — Ось він! Маєте, товаришу!

Він знаходив завжди вихід із скрутних становищ. Але хіба не міг він завжди спертися на щось певне? На товаришів, хоч би вони були й не близько; взагалі на людей, які могли допомогти йому хоча б дрібничкою. Раніше були люди, люди навколо нього. А тепер — він сам-один. І нікого. І нічого. Самотність!

Великий синьо-червоний метелик покружляв коло його голови і сів на лист папороті. Його ніжні крила тремтіли, незрівнянний малюнок на них зібрав у собі найглибші фарби з палітри природи. Метелик повільно посувався вздовж листя, немов чогось шукаючи. Гуро мовчки дивився на нього кілька секунд і здригнувся. Йому здалося, що з-за дерева, яке створювало глибокий коричневий фон для ніжних фарб метелика, щось визирнуло. Мисливець схопився. Його права рука лежала на розстебнутій кобурі пістолета, ліва намацувала кинджал. Що там таке?..

За деревом не було нічого. Мабуть, випадковий рух папороті під подувом вітру обманув мисливця. Зляканий різким рухом людини, метелик знявся з папороті й полетів. Гуро простежив за ним, поки метелик зник за деревами, і криво посміхнувся:

— Нерви, товаришу, у вас не в порядку, — сказав він самому собі. — Вам уже починає ввижатися всяка чортівня… Спокійніше, товаришу, так ви собі не допоможете.

І знов його охопила лють. Ні, будь-що, він знайде вихід. Він доведе, що він розумна людина. Не може бути, щоб він загинув тут. Не може бути такого! Це було б безглуздя!

Горда, певна себе людина кричала сама на себе:

— Ти не смієш здаватися! Ти мусиш знайти вихід! Ти — дужа, міцна людина, іди, шукай! Безглуздо сидіти тут далі. Розумієш, безглуздо?..

Але цій гордій, певній себе людині відповідала інша, відповідала глузливо і переконливо:

— Так, безперечно, це буде безглуздя. Рушай, чоловіче, рушай. Але — чому ж ти не йдеш? Будь ласка, шлях вільний, іди куди завгодно. Ракета може бути й прямо перед тобою, і позаду, і ліворуч, і праворуч. Рушай — і пам’ятай, що кожен твій крок майже напевне віддалятиме тебе від твоєї справжньої мети, від корабля, від товаришів. Хоча, ні: хіба це твоя справжня мета, хіба це те, що чекає на тебе? Ні, твій справжній шлях — до смерті від задухи. Іди куди завгодно, однаково ти підеш, незалежно від напрямку, саме цим певним, справжнім шляхом, єдиним, який тобі залишається. Шановний товаришу, це буде вашою останньою прогулянкою, ідіть, будь ласка, ідіть!

Закривши очі, Гуро щосили стукнув себе кулаком по шолому, намагаючись хоч цим заглушити голос тієї глузливої, безжалісної людини. Даремні зусилля! Голос продовжував — і йому нічого не міг протиставити голос першої, гордої, певної себе людини. Голос вів далі:

— Ідіть, будь ласка! Ідіть, товаришу Гуро! Не затримуйтеся, однаково нічого не допоможе… нічого… смерть від задухи — ось що чекає на вас!..

— Проклятий! — вигукнув Гуро, натискуючи руками на шолом.

Він хотів затиснути руками вуха, щоб не чути. Але руки його стискали тільки метал шолома… Спокійний, глузливий голос шепотів йому на вухо далі й далі. Це було майже божевіллям. Це було нестерпно. Голос то глузував то набував щирих, дружніх інтонацій, немов маскуючись, щоб за якусь мить знов глузувати. Гуро не володів уже собою. Він кидався від дерева до дерева і стогнав, слухаючи цей мінливий глузливий голос, що дзвенів у нього у вухах.

— Ідіть, ідіть, будь ласка, товаришу Гуро! Вас ніхто не затримує, вам ніхто не заважає… ніхто не турбується про вашу долю… турбуються, турбуємося, турбуємося… ідіть, однаково кисню не вистачить… бо може не вистачити кисню, ми турбуємося… однаково вас ніхто не почує, не почує… і ви нікого не почуєте, не чуєте… чи чуєте ви, товаришу Гуро, чи чуєте?..

Цей голос, маскуючись, стає подібним до голосу Василя. Ні, він остаточно божеволіє!

— Чи чуєте ви нас, товаришу Гуро?.. Прислухайтеся, прислухайтеся, ми турбуємося, бо у вас може не вистачити кисню… Прислухайтеся, ідіть до нас, ми допоможемо вам знайти шлях… Ми певні, що ви врятувалися, товаришу Гуро…

Всякому божевіллю буває кінець. Чому цей голос, тихий і проникливий, втратив тепер свою глузливість, звучить так стурбовано?.. Та що це, нарешті? Ось він, тихий голос Василя, він отут, зовсім близько:

— Ми чекаємо вас, товаришу Гуро! Пеленгуйте нас, пеленгуйте. Нам пощастило полагодити потужний радіопередавач корабля, ми шукаємо вас по радіо, товаришу Гуро…

Що? Це не мариться? Це не божевілля? Це справді говорить Василь?

Охопивши обома руками стовбур дерева, схиливши безсило голову, Гуро прислухався. Він почував, як краплини поту збігають по його чолу, він відчував, якими вогкими стали раптом його очі — і йому не було соромно цього. Він забув уже про божевільні думки, він увесь обернувся на слух. Пеленгувати ракету? Потужний передавач?

— У вас у шоломі, товаришу Гуро, є рамка. Її треба витягти й поставити так, щоб її площина була скерована просто вперед, куди дивляться ваші очі. Тоді повертайтеся, повертайтеся повільно. Моя мова то тихшатиме, то голоснішатиме. Знайдіть такий напрямок, коли мій голос буде якнайгучнішим, і йдіть на нього, щоб він весь час звучав гучно. Це буде той самий напрямок, в якому вам треба повертатися додому. Я говоритиму весь час, весь час ви матимете змогу перевіряти напрямок. Не забувайте перевіряти напрямок, товаришу Гуро, бо треба йти лише тоді, коли мій голос буде якнайгучнішим. Ідіть швидше, бо ми боїмося, що у вас не вистачить кисню. Товаришу Гуро, чи чуєте ви нас? Ми чекаємо вас, товаришу Гуро. Пеленгуйте нас, пеленгуйте нас…

Таким само стурбованим голосом Василь продовжував говорити, викликаючи Гуро, не знаючи, чи чує він його, чи не чує…

Гуро всміхнувся й випростався. Знервованості його мов і не було. Зникло все. Зникли примари, зникла боротьба голосів у його вухах. Він глибоко зітхнув. Навпомацки знайшов на шоломі маленьку висувну рамку.

Так. Він поставив її просто перед собою. Почав повільно повертатися. Голос Василя спочатку потихшав, потім почав гучнішати. Далі, далі, ось він, напрямок!

Тепер голос Василя дзвенів просто біля вух, цей приємний, рідний, стурбований голос дотепного й спритного юнака. Любий Василю! Того разу тебе врятував Гуро; тепер ти врятовуєш мисливця!

— Пеленгуйте нас, пеленгуйте, товаришу Гуро! Я говоритиму весь час, весь час ви зможете перевіряти напрямок. Поспішайте, бо ми дуже турбуємося за вас, хоча й певні, що ви врятувалися від бабки…

Так, він врятувався від бабки, це було дуже просто, порівнюючи з дальшим. Він поспішатиме, щоб заспокоїти товаришів, щоб розцілувати миле й рідне обличчя юнака, який тримає в своїх руках тоненьку нитку, що витягне мисливця з диких хащів тропічного лісу!.. Тримай цю нитку, Василю, тримай!

— Ми чекаємо вас, товаришу Гуро, поспішайте!.. Пеленгуйте нас весь час, пеленгуйте!..

Вперед! Здається, все так, як слід. Голос Василя чути якнайкраще. Помилки бути не може.

Хащі змикалися щільним кільцем навколо людини в скафандрі, дикі рослини перетинали їй шлях, комахи з дзижчанням пролітали повз неї, намагаючись звернути на себе увагу, папороть плуталася поміж ногами, заважала йти. Але Гуро йшов уперед і вперед, ні на що не звертаючи уваги.

Він поспішав. Усі думки його були скеровані на голос Василя, він стежив за його стурбованими інтонаціями, він ішов уперед.

І тільки раз за півгодини він спинився. Бо побачив того самого синьо-червоного метелика, який прилітав до нього під час того божевілля. Метелик летів перед ним кілька хвилин, потім сів знову на лист папороті. І тепер Гуро звернув зі свого шляху, щоб не налякати свого знайомого.

— Бувай здоров, друже! Ти про мене не згадаєш напевне. А я про тебе й твої барвисті крила пам’ятатиму все життя, будь певний. Бо такі хвилини не забуваються. Бувай!

І, вимахуючи кинджалом, Гуро рушив далі швидкою ходою, обираючи собі шлях поміж папороттю й стовбурами дерев і весь час прислухаючись до стурбованого голосу Василя, який кликав його і вказував йому шлях.