Повне зібрання короткої прози. Том 3

Механізм спогаду

Аналітик привітався:

— Мене звати Гамфріз, ви призначили зі мною зустріч, — обличчя пацієнта було спотворене таким страхом і відчаєм, що Гамфріз змушений був додати: — Я міг би розповісти вам жарт про аналітиків, якщо це вам допоможе. Або нагадати, що отримую зарплату від Національного фонду охорони здоров’я, тож вам цей прийом не коштуватиме ані цента. Також міг би описати випадок із психоаналітиком Ю., що вкоротив собі віку через панічні напади, спричинені неправдивими даними, які він вказав у своїй довідці про доходи.

Пацієнт мимоволі усміхнувся.

— Я чув про це. Отже, психоаналітики також помиляються, — він звівся на ноги й простяг руку, щоб привітатися. — Мене звати Пол Шарп. Моя секретарка домовилася з вами про зустріч. У мене виникла невелика проблема, так, нічого серйозного, проте я хотів би її позбутися.

З виразу його обличчя аналітик зрозумів, що проблема була геть не маленькою, і якщо її не вирішити, для пацієнта все може закінчитися великим неприємностями.

— Заходьте, — приязно запросив Гамфріз, відчиняючи двері свого офісу, — сядьмо й поговорімо.

Опустившись у м’яке крісло, Шарп випростав ноги.

— У вас немає канапи, — зауважив він.

— Канапа зникла ще десь у вісімдесятих, — відповів Гамфріз. — Повоєнні аналітики мають достатньо впевненості, щоб розмовляти з пацієнтами лицем до лиця, — він запропонував Шарпові цигарку й закурив сам. — Ваша секретарка не посвячувала мене в подробиці, лише сказала, що ви хочете записатися до мене на прийом.

Шарп спитав:

— Можна відверто?

— Я зв’язаний договором, — відповів Гамфріз із гордістю. — Якщо будь-що зі сказаного вами потрапить до служби безпеки, я втрачу близько десяти тисяч доларів сріблом Східного блоку — монетами, не папірцями.

— Цього мені достатньо, — кивнув Шарп і почав розповідати. — Я фінансист, працюю у Міністерстві аграрної політики, у відділі з відновлення територій. Я обстежую вирви від водневих бомб, з’ясовую, чи можна щось відбудувати, — він виправився: — Тобто, насправді, я аналізую звіти про ці вирви і даю рекомендації. За моєю вказівкою, наприклад, відродили ферми біля Сакраменто й промислове кільце тут, у Лос-Анджелесі.

Гамфріз був вражений, але цього не показував. Перед ним сидів чоловік, дотичний до влади. Йому стало дивно, що Шарп, як і будь-який охоплений страхом громадянин, звернувся по терапію до Психічного фронту.

— Моя невістка урвала непоганий шматок з відновлення Сакраменто, — зауважив Гамфріз. — У неї колись там був невеликий горіховий сад. Влада розчистила попіл, відновила дім і прибудови, навіть насадила кілька десятків нових дерев. Якщо забути про травму ноги, вона живе тепер навіть краще, ніж до війни.

— Ми пишаємося цим нашим проектом, — заявив Шарп.

Раптом він упрів, на його гладкому блідому чолі виступили краплі поту, рука, в якій чоловік тримав цигарку, тремтіла. — Авжеж, у мене є особистий інтерес у розбудові Південної Каліфорнії. Я народився там, біля Петалуми, де кури раніше давали до мільйона яєць... — і тут голос зрадив йому. — Гамфрізе, — прошепотів він, — що мені робити?

— Для початку, — сказав Гамфріз, — мені потрібно мати більше інформації.

— У мене... — розгублено посміхнувся Шарп, — ...у мене щось на кшталт галюцінації. Таке триває вже роками, але щодалі, то стає все гірше. Я намагався викинути це з голови, проте... — він зробив безпомічний жест рукою, — ...вони повертаються, і чимраз сильніші, чіткіші.

Поряд із столом Гамфріза непомітно працювали диктофон і відеокамера, які вели запис прийому.

— Розкажіть мені про ці галюцинації, — попросив аналітик. — Можливо, тоді я зможу поясинити, чому ви їх бачите.

Він був геть виснажений. Сидів у своїй затишній вітальні, втомлено гортаючи звіти про мутацію моркви. Один із сортів, який зовні нічим не відрізнявся від нормального, вклав жителів Орегона та Міссісіпі на лікарняні ліжка із судомами, лихоманкою і частковою сліпотою. Чому саме Ореґона й Міссісіпі? До звіту докладалися фотографії овочевих мутантів, вони й справді виглядали, як звичайна морква. А ще разом зі звітом надійшов ретельний аналіз токсичного агента й рекомендації щодо антидота для його нейтралізації.

Шарп знесилено відклав звіт і потягнувся за наступним у теці. Згідно з другим звітом у Сент-Луїсі та Чикаґо з’явився сумнозвісний детройтський пацюк, який становить загрозу для промислових та сільськогосподарських поселень, що постали на місці зруйнованих міст. Детройтського пацюка він бачив колись на власні очі. Це було три роки тому, надвечір, повернувшись додому, він відчинив двері й зауважив, як щось чкурнуло в безпечну темряву. Озброївшись молотком, він заходився відсовувати меблі, аж поки знайшов непроханого гостя. Пацюк, велетенський, сірий, саме сплітав павутину від однієї стіни до іншої. Він кинувся навтьоки, та Шарп прибив його молотком. Пацюк, що плете павутину...

Він зателефонував до дезинсекційної служби й доповів про цей випадок.

Свого часу влада створила Агенцію особливих талантів для використання паранормальних можливостей повоєнних мутантів — людей, які переродилися після проживання на радіаційно забруднених ділянках. Але, міркував він, Агенція займається лише людськими мутантами та їхніми телепатичними, передкогнітивними, паракінетичними та іншими подібними можливостями. Слід було б створити таку Агенцію також для овочів і гризунів.

З-за крісла почувся якийсь приглушений звук. Рвучко озирнувшись, Шарп побачив високого худого чоловіка в потрібному брунатному дощовику і з сигарою в зубах.

— Що, налякався? — вишкірився Джіллер. — Заспокойся, Поле. У тебе такий вигляд, ніби зараз знепритомнієш.

— Я працював, — відповів Шарп, потроху опановуючи себе.

— Та бачу, — пирхнув Джіллер.

— І подумав, що це знову пацюк, — Шарп відсунув убік робочі папери. — Як ти сюди потрапив?

— У тебе незамкнено, — Джіллер зняв дощовика і кинув його на диван. — Так, пригадую — ти ж замочив детройтського. Саме тут, у цій кімнаті, — чоловік роззирнувся охайною, скромною вітальнею. — А ці тварюки можуть убити?

— Залежить від того, куди вгородять свої зуби, — Шарп пішов до кухні, дістав із холодильника дві пляшки пива. Наливаючи пиво у кухлі, він продовжив: — Краще б вони не витрачали зерно на виробництво цього питва... проте, якщо вже виробляють, гріх його не пити.

Джіллер спрагло вихопив у нього простягнутий кухоль.

— Мабуть, добре бути начальством і дозволяти собі таку розкіш, — його маленькі темні очиці пробіглися по кухні. — Плита, холодильник... — цокнувши язиком, він додав: — І пиво. Я не пив його з минулого серпня.

— Нічого, переживеш, — відказав Шарп без нотки співчуття. — У тебе якась справа? Якщо так, то швидко викладай, бо в мене купа роботи.

— Я лише заскочив привітатися із земляком, — мовив Джіллер. — З іще одним петалумцем.

Скривившись, Шарп пожартував:

— «Петалумець» звучить як назва якогось синтетичного пального.

Джіллер не сприйняв жарту.

— Тобі ніяково, що ти походиш з місцевості, що колись була...

— Та знаю я. Яєчною годівницею Всесвіту. Інколи я собі думаю... Як думаєш, чи багато пір’їнок злетіло в повітря, коли на наше місто скинули першу водневу бомбу?

— Мільярди, — пробурчав Джіллер. — Серед них були і мої. Тобто моїх курей. У твоєї сім’ї теж була ферма, еге?

— Ні, — сказав Шарп, щоб Джіллер не ототожнював їхніх ситуацій. — Моя родина мала аптеку, на 101-му шосе. За один квартал від парку, біля крамниці спорттоварів, — і сам до себе додав: «Іди до біса. Я не передумаю. Можеш хоч ночувати у мене на подвір’ї решту свого життя — це нічого тобі не дасть. Петалуму не відродити. Та й кури, зрештою, всі передохли».

— Як там розбудова Сакраменто? — поцікавився Джіллер.

— Добре.

— Горіхів багато вродило?

— Стільки, що скоро через вуха полізуть.

— А серед шкаралуп миші не шмигляють?

— Ще й як, їх там тисячі, — Шарп відпив із кухля, пиво було якісне, можливо, таке ж хороше, як і довоєнне. Він не знав цього напевне, тому що тисяча дев’ятсот шістдесят першого року, коли почалася війна, йому було лише шість років. Але пиво було терпке, хмільне і смачне, воно пробуджувало думки про добрі давні часи.

— Ми підрахували, — хрипко сказав Джіллер, і в його очах спалахнув жадібний блиск, — що для відновлення Пенталумо-Сономського регіону потрібно близько семи мільярдів східноблокської валюти. Це ніщо порівняно з іншими видатками, якими ви розкидаєтеся.

— Але Пенталумо-Сономський регіон не можна порівняти з округами, які ми відновлюємо, — зауважив Шарп. — Ти думаєш, нам потрібні яйця і вино? Нас цікавить машинобудування. А це ми отримуємо з Чикаго, Піттсбурґа, Лос-Анджелеса, Сент-Луїса і...

— Ти забув, — дорікнув Джіллер, — що ти сам пенталумець. Відцурався свого коріння, занедбав свій обов’язок...

— Обов’язок! Думаєш, влада найняла мене бути лоббістом якоїсь посередньої фермерської області? — Шарп почервонів від обурення. — Наскільки мені відомо...

— Ми — твої земляки, — не поступався Джіллер. — А земляки — понад усе.

Нарешті здихавшись відвідувача, Шарп іще довго стояв у нічній пітьмі, споглядаючи дорогу, освітлену фарами машини Джіллера, що нею віддалялася. Що ж, сказав він собі, так влаштовано світ: я — понад усе, а після мене хоч потоп.

Зітхнувши, він розвернувся й пішов до ґанку свого будинку. З вікон лилося привітне світло. Здригнувшись, він витягнув руку й схопився за поруччя.

І от, коли він незграбно підіймався сходами, сталося щось жахливе.

Раптом у всіх вікнах згасло світло. Поруччя розчинилося під його рукою. Вуха заповнив оглушливий, пронизливий вереск. Він падав. Гарячково розмахуючи руками, намагався за щось ухопитися, проте навколо простиралася лиш темна порожнеча: пропали предмети, пропала дійсність, під ногами була тільки незмірна безодня, в яку він падав, нетямлячись від жаху й оглухнувши від власного крику.

— Допоможіть! — щосили волав він, але ніхто його не чув. — Я падаю!

За якусь мить, хапаючи ротом повітря, він отямився на росяному моріжку, стискаючи в руках траву й багно. За два фути від ґанку — вочевидь, він у темряві перечепився через першу сходинку і впав. Цілком звична річ: світло з вікон затулило бетонне поруччя. Усе це зайняло лічені секунди, він усім тілом гепнувся на землю. Із лоба цебеніла кров, мабуть, він його розбив, коли падав.

Яка дурня! Перелякався, мов дитина.

Злий сам на себе, він звівся на тремтливі ноги й піднявся сходами. Увійшовши до будинку, прихилився до стіни і застиг, здригаючись та відсапуючись. Поволі страх відступив, і він почав приходити до тями.

Чому його так лякає падіння?

Із цим треба було щось робити. Цього разу все було навіть гірше, ніж раніше, навіть гірше, ніж тоді, коли він зашпортався, виходячи з офісного ліфта, — і вмить, забувши про все, перетворився на нажахане й верескливе створіння посеред людного коридору.

Що ж буде з ним, якщо він упаде насправді? Якщо він, наприклад, спіткнеться на одному з містків, що з’єднують головні офісні будівлі Лос-Анджелеса? Йому не дозволять упасти захисні екрани, це ще нікому не завдавало фізичної шкоди, хоч люди вічно там падали. І все ж цей психологічний шок може стати фатальним для нього. Стане фатальним; принаймні для його свідомості.

Він узяв собі за правило: більше не ходити містками. В жодному разі. І оминав їх десятою дорогою, відтепер мости стали для нього таким самим злом, як і перельоти. З 1982 року він не піднімався з поверхні планети. А в останні кілька років уникав навіть офісів, розташованих вище за десятий поверх.

Але як йому, не користуючись міжбудинковими містками, діставатися свого кабінету? Туди можна було потрапити, лише пройшовши містком: вузькою металевою доріжкою, що вела від офісних приміщень.

Спітнілий, нажаханий, він осів у кріслі й довгий час просидів там, скоцюрбившись, міркуючи над тим, як йому втриматися на посаді, як не втратити роботи.

І як лишитися живим.

Гамфріз ще трохи зачекав, проте, схоже, пацієнт закінчив свою розповідь.

— Чи поможе вам, — почав Гамфріз, — якщо я скажу, що страх падіння — доволі поширена фобія?

— Ні, — відповів Шарп.

— Зрештою, це й справді навряд чи вам зарадить. Ви казали, що таке вже траплялося з вами раніше. Коли ви вперше відчули цей страх?

— Тоді мені було вісім. Війна тривала вже два роки. Я був на поверхні, оглядав свій город, — Шарп слабко всміхнувся. — Навіть дитиною я захоплювався городництвом. Сан-франциська система зафіксувала викидний слід радянської ракети, і всі сигнальні вежі враз заблимали, як «римські свічки». Я був неподалік від укриття. Кинувся туди, підняв люк і почав спускатися вниз. Внизу на мене чекали мама з татом. Вони гукнули, щоб я поквапився. Тож я побіг сходинками.

— І впали? — із розумінням запитав Гамфріз.

— Ні, не впав, мені раптом стало страшно. Я завмер і не міг рушити з місця. Батьки кричали, щоб я швидко спускався. Хотіли закрити нижній люк, але не могли цього зробити, поки я не спущуся.

Гамфріз поморщився і докинув:

— Так, пригадую ці старі дворівневі укриття. Цікаво, чи багато людей потрапили у пастку між верхнім і нижнім люком? — Він уважним поглядом подивився на пацієнта. — Ви чули про подібні випадки, коли були дитиною? Про людей, які лишилися на сходах, не в змозі ані вибігти назовні, ані спуститися донизу...

— Та не боявся я ніяких пасток! Мене лякало тільки падіння — я боявся, що полечу зі сходів униз головою, — Шарп облизав пересохлі губи. — Тож я розвернувся... — він здригнувся, — ... і вибрався надвір.

— Під час нападу?

— Ракету збили. Та, поки її не знешкодили, я доглядав за своїми овочами. Батьки мені потім дали добрячого прочухана.

Подумки Гамфріз зафіксував: витоки почуття провини.

— Наступного разу, — вів далі Шарп, — це сталося, коли мені виповнилося чотирнадцять. Вже минуло кілька місяців після закінчення війни. Ми поїхали подивитися, що залишилося від нашого міста. Але нічого не залишилося, тільки кратер із радіоактивним шлаком завглибшки кілька сотень футів. Групи спеціально навчених робітників спускалися на його дно. А я стояв на краю, спостерігаючи за ними. І раптом мене охопив страх, — він загасив цигарку й почекав, поки аналітик не дістане для нього ще одну. — Потім я поїхав звідти. Щоночі уві сні я бачив той кратер, його величезну мертву пащеку. Тож я сів у військову вантажівку й дістався нею до Сан-Франциско.

— Коли стався новий напад? — запитав Гамфріз.

Шарп роздратовано відповів:

— Відтоді це ставалося постійно: щоразу, коли я опинявся на висоті, щоразу, коли я підіймався чи спускався сходами, — у будь-якій ситуації, в якій я ризикував звідкись упасти. Проте боятися сходів власного дому... — він ненадовго замовк. — Я не можу здолати і трьох сходинок, — жалісливо промовив він. — Трьох бетонних сходинок.

— Пригадуєте якісь особливо кепські моменти поза тими, про які щойно розповіли?

— Я був закоханий у вродливу дівчину з каштановим волоссям, яка жила на верхньому поверсі хмарочоса «Етчесон». Може, і зараз там живе. Не знаю. Я піднявся з нею до п’ятого чи шостого поверху і... побажав їй солодких снів та спустився вниз, — Шарп іронічно додав: — Мабуть, вона подумала, що я з глузду з’їхав.

— А ще? — заохотив Гамфріз, подумки відзначивши появу сексуальної складової.

— Одного разу я відмовився від роботи, тому що вона передбачала подорожі літаком. Це стосувалося вивчення сільськогосподарських проектів.

Гамфріз заспокійливо сказав:

— Раніше аналітики дошукувалися джерел походження фобії. Сучасні ж запитують: на що вона впливає? Зазвичай фобія допомагає пацієнтові вийти з підсвідомо незручної для нього ситуації.

На обличчі Шарпа з’явився розчарований вираз.

— А чогось кращого ви не можете вигадати?

Гамфріз розгублено промимрив:

— Ну, я не стверджую, що згоден із цією теорією чи що вона обов’язково дієва у вашому випадку. Але я вам так скажу: ви боїтеся не падіння. Є щось таке, про що воно вам нагадує. Якщо нам пощастить, ми докопаємося до прототипного досвіду — того, що раніше називали первісною травмою, — підвівшись з крісла, аналітик підтяг трохи ближче якийсь апарат, що скидався на башту з електронних дзеркал. — Це моя лампа, — пояснив він. — Вона дозволить зняти бар’єри, які блокують спогади.

Шарп перелякано подивився на лампу.

— Слухайте, — знервовано сказав він. — Я не хочу, щоб мені змінювали свідомість. Може, я і невротик, проте я ціную свою особистість.

— Це ніяк не вплине на особистість, — нахилившись, Гамфріз під’єднав лампу до джерела живлення. — Цей пристрій лише відкриє доступ до спогадів, які блокує ваш раціональний центр. Я збираюся «відмотати» ваше життя до того моменту, коли вам було завдано травми, — і дізнатися про справжні причини ваших страхів.

Навколо нього сновигали чорні тіні. Шарп кричав і борюкався, намагаючись випручатися з пальців, що тримали його за руки і ноги. Щось ударило його в обличчя. Він закашлявся і сплюнув, відхаркнувши разом зі слиною кров і уламки розкришених зубів. На мить загорілося сліпуче світло, його розглядали.

— Мертвий? — поцікавився чийсь голос.

— Ще ні, — чиясь нога, мовби для перевірки, копнула Шарпа в бік. В очах потемніло, у напівсвідомості він почув, як тріснули ребра. — Але майже.

— Шарпе, чуєш мене? — прохрипів хтось над його вухом.

Він не відповів. Лежав, намагаючись не померти, намагаючись не пов’язувати себе з тією понівеченою, сплюндрованою плоттю, що колись була його тілом.

— Ти, може, вирішив, — вів далі голос, знайомий, вкрадливий, — що я захотів дати тобі останній шанс. Але ні, Шарпе. Твої шанси вичерпані. Я лише хочу розповісти тобі, що ми з тобою зробимо.

Важко дихаючи, він намагався не слухати. А також — хоч і марно — не відчувати, що вони раз за разом із ним робили.

— Ну гаразд, — врешті сказав знайомий голос, коли вони закінчили. — Тепер викиньте його.

Те, що лишилося від Пола Шарпа, підтягли до круглого люка. Навколо, в лячній пітьмі, клубочився туман, а наступної — моторошної — миті його виштовхнули просто в цю темінь. Він падав униз, але не кричав.

Бо не мав чим кричати. Фізично не міг.

Відключивши лампу, Гамфріз нахилився над зіщуленим чоловіком і почав його будити.

— Шарпе! — голосно скомандував він. — Прокидайтеся!

Виходьте зі сну!

Чоловік застогнав, кліпнув очима, заворушився. На його обличчі застиг вираз неприкритої, нестерпної муки.

— Господи, — прошепотів він, його погляд був ще порожній, а тіло знесилене тортурами. — Вони...

— Ви повернулися, — сказав Гамфріз, і сам вражений тим, що витяг на поверхню. — Нема про що хвилюватися, ви у цілковитій безпеці. Усе вже позаду... це сталося багато років тому.

— Позаду, — жалібно пробурмотів Шарп.

— Ви знову тут, у сучасності. Розумієте?

— Так, — проказав Шарп. — Але... що це було? Вони виштовхнули мене... кудись. І я полетів, — його затрусило. — Я впав.

— Ви випали з люка, — спокійно пояснив йому Гамфріз. — Вас побили і тяжко поранили — смертельно, як вони думали. Але ви вижили. Ви живі. Ви звідти вибралися.

— Чому вони так вчинили зі мною? — надломленим голосом запитав Шарп. Спотворене відчаєм, його змарніле й посіріле обличчя смикалося. — Гамфрізе, допоможіть мені...

— Отже, у свідомому стані ви не пам’ятаєте, коли це сталося?

— Ні.

— А пригадуєте, де саме все відбувалося?

— Ні, — Шарпове обличчя судомно скривилося. — Вони намагалися мене вбити... вони мене вбили! — насилу випроставшись, він вигукнув: — Нічого подібного зі мною не траплялося! Інакше я б пам’ятав. Це фальшивий спогад — моя підсвідомість його вигадала!

— Радше витіснила, — твердо сказав Гамфріз, — і глибоко поховала разом із болем та тривогою. Це така форма амнезії — спогад нагадував про себе у вигляді вашої фобії. Але зараз, коли ви звернетеся до нього свідомо...

— Мені доведеться в нього повернутися? — у голосі Шарп зазвучали істеричні нотки: — Знову сідати під цю бісову лампу?

— Цей спогад досягне рівня вашої свідомості, — заспокоїв його Гамфріз, — але не одразу. Сьогодні з вас годі.

Дещо заспокоївшись, Шарп розслаблено відхилився у кріслі.

— Дякую, — промовив він слабким голосом. Обмацавши лице, а потім і все тіло, він прошепотів: — Усі ці роки я носив цей спогад у собі. І він отруював, пожирав мене зсередини...

— Фобія має ослабнути, — запевнив його аналітик, — адже ми докопалися до самої події. Це був крок уперед, тепер ми маємо приблизне уявлення про справжню природу вашого страху. Тут ідеться про тілесні ушкодження, які наносили професійні злочинці. Колишні солдати у перші повоєнні роки... бандитські угруповання — я пригадую, скільки їх тоді розплодилося.

До Шарпа повернулося трохи певності.

— Тепер неважко зрозуміти, з чим пов’язаний мій страх падіння. Беручи до уваги ті обставини, з огляду на те, що зі мною зробили... — хитаючись, він звівся на ноги. І раптом пронизливо скрикнув.

— Що таке? — Гамфріз підхопився і притримав пацієнта за руку. Шарп різко відстрибнув, похитнувся і знеможено впав у крісло. — Що сталося?

Попри сильне тремтіння, Шарп здобувся на відповідь:

— Я не можу встати.

— Прошу?

— Не можу встати, — він благально подивився на аналі тика, вражений і нажаханий. — Я... я боюся впасти. Лікарю, я більше навіть на ногах стояти не можу!

Якусь хвилю вони мовчали. Врешті, втупившись очима в підлогу, Шарп пошепки зізнався:

— Містере Гамфріз, я ж і прийшов до вас саме тому, що ваш кабінет на першому поверсі. Кумедно, чи не так? Все решта для мене тепер зависоко.

— Нам доведеться знову застосувати лампу, — сказав Гамфріз.

— Я розумію. Але мені страшно, — вчепившись у бильця крісла, він продовжив: — Добре, давайте. Якщо іншої ради немає. Адже я не можу зрушити з місця. Гамфрізе, цей спогад мене доб’є.

— Ні, нічого такого не трапиться, — Гамфріз знову встановив свою лампу. — Я допоможу вам позбутися цієї фобії. Спробуйте розслабитися, не думати ні про що конкретне, — клацнувши вимикачем, він тихо додав: — Цього разу ми не повертатимемося до самої травматичної події. Я хочу з’ясувати, що їй передувало. Хочу побачити повнішу картину, частиною якої вона є.

Пол Шарп обережно ступав по снігу. З кожним подихом з його рота виривалася блискуча біла хмаринка. Ліворуч від нього лежали руїни колишніх будинків. На них, притрушених снігом, було майже приємно дивитися. На мить він зупинився, зачарований краєвидом.

— Цікаво, — сказав один із науковців, підійшовши до Шарпа. — Під цим снігом може лежати що завгодно — справді що завгодно.

— Це навіть красиво — по-своєму, — зауважив Шарп.

— Бачите той шпиль? — чоловік показав пальцем у важкій рукавиці, на ньому був захисний свинцевий костюм. Вони з групою дослідників працювали у ще зараженій вирві. Поряд лежали рівні ряди свердлових штанг. — Це була церква, — повідомив він Шарпові. — І, схоже, гарна. А он там... — він вказав на якесь безформне звалище, — там був муніципальний центр.

— Хіба місто потрапляло під прямий обстріл? — спитав Шарп.

— Бомба відхилилася від цілі. Спускайтеся з нами, побачите, що ми знайшли. Вирва праворуч від нас...

— Ні, дякую, — Шарп перелякано відсахнувся. — Повзайте там без мене.

Молодий експерт глянув на Шарпа з німим запитанням, але так його і не поставив.

— Якщо ми не знайдемо чогось незвичайного, то десь за тиждень зможемо розпочати меліорацію. Першим кроком буде, звісно, розчищення ґрунту від шлакового шару. Він уже весь у тріщинах — чимало рослин проросло крізь нього, та й природний розпад перетворив майже всю поверхню на напіворганічний попіл.

— Це добре, — сказав Шарп, задоволений почутим. — Буде чудово побачити тут життя після всіх цих довгих років.

Експерт поцікавився:

— А як тут було до війни? Я цього не бачив, бо народився вже після того, як почалися руйнівні обстріли.

— Ну, — сказав Шарп, оглядаючи засніжені поля, — це був розвинений сільськогосподарський центр. Тут вирощували грейпфрути. Аризонські грейпфрути. Отам тяглася Рузвельтівська гребля.

— Так, — кивнув експерт. — Ми натрапили на її рештки.

— Тут росла бавовна. А ще качанний салат, виноград, оливки, абрикоси — і те, що мені найбільше запам’яталося, коли ми з родиною подорожували Феніксом: евкаліптові дерева.

— Нам не вдасться усе це відновити, — розчаровано заявив експерт. — А що це за дивовижа — евкаліпт? Ніколи про таке не чув.

— Його вже не лишилося у Сполучених Штатах, — знизав плечима Шарп. — Хіба що в Австралії.

Гамфріз слухав, щось занотовуючи.

— Гаразд, — голосно сказав він, вимикаючи лампу. — Шарп, прокидайтеся.

Пол Шарп щось невдоволено забурчав і розплющив очі.

— Що... — насилу випроставшись, він позіхнув, потягнувся і сонно роззирнувся кабінетом. — Там було щось про меліорацію. Я контролював роботу команди реконструкторів. Розмовляв з якимось хлопцем.

— Коли ви почали відновлювати Фенікс? — запитав Гамфріз. — Схоже, ця інофрмація є важливою для того часопросторового сегменту.

Шарп нахмурився.

— Фенікс? Ми взагалі ще не починали там відновних робіт. Вони лише в проекті. Сподіваємося перейти до нього аж наступного року.

— Ви певні цього?

— Авжеж. Це моя робота.

— Мені доведеться знову відіслати вас назад, — похитав головою Гамфріз, потягнувшись до лампи.

— Щось не так?

Лампа увімкнулася.

— Розслабтеся, — різко звелів Гамфріз, аж надто різко як для професіонала. Похопившись, він заспокійливо додав: — Я хочу розширити перспективу. Мені потрібно побачити, що передувало меліорації Фенікса.

У недорогій кав’ярні бізнес-кварталу, розділені стільницею, один навпроти одного сиділи двоє чоловіків.

— Вибач, — нетерпляче кинув Пол Шарп. — Мушу повертатися на роботу, — із цими словами він узяв зі столу чашку й одним ковтком допив свою ерзац-каву.

Високий худорлявий чоловік спокійно відсунув порожню тарілку і запалив сигару, відхилившись на спинку стільця.

— Уже два роки, — роздратовано сказав Джіллер, — ти водиш нас за носа. Правду кажучи, мені це набридло.

— Воджу за носа? — Шарп підвівся зі свого стільця. — Не розумію, про що йдеться.

— Ти вирішив відродити сільськогосподарські землі — і обрав для цього Фенікс. Тож не кажи, що вас цікавить лише промисловість. І як довго людям чекати, як їм виживати? Якщо ти не повернеш їм ферми та землі...

— Яким іще людям?

Джіллер вибухнув:

— Людям Пенталуми. Людям, які оселилися навколо вирв.

Шарп із подивом пробурмотів:

— Я й не знав, що там іще хтось залишився. Всі мали б переселитися до найближчих відбудованих регіонів — до Сан-Франциско чи Сакраменто.

— То ти не читав жодної з наших петицій, — тихо сказав Джіллер.

Шарп почервонів.

— Скажу чесно — ні. Та й навіщо? Навіть якщо серед шлаку оселилися люди, це не змінює суті, цей район приречений. Ви мусите піти звідти, покинути це місце, — і додав: — Як покинув його я.

Джіллер на це тихо відповів:

— Ти б не пішов, якби у тебе там була ферма. Якби твоя родина століттями обробляла цю землю. Це не те саме, що тримати аптеку. Аптеки однакові в усьому світі.

— Так само, як ферми.

— Ні, — сухо заперечив Джіллер. — Рідна земля, земля твоїх предків, має особливе значення. Ми житимемо там, поки не помремо чи поки ти не зміниш свого рішення, — машинально взявши зі столу рахунок, він додав: — Мені жаль тебе, Поле. У тебе ніколи не було коріння, яке маємо ми. Шкода, тобі цього ніколи не збагнути, — засунувши руку в кишеню плаща, щоб дістати гаманець, він спитав: — Коли ти зможеш вилетіти туди?

— Вилетіти?! — перепитав Шарп, здригнувшись. — Та нікуди я не полечу.

— Тобі треба повернутися і поглянути на місто. Ти не можеш нічого вирішувати, не подивившись на тих людей, не побачивши, як вони живуть.

— Ні, — твердо відповів Шарп. — Це виключено. Я ухвалю своє рішення на підставі звітів.

Джіллер спохмурнів.

— Ти полетиш, — стояв на своєму він.

— Я швидше помру!

Джіллер кивнув.

— Може, так воно і буде. Але ти полетиш. І подивишся на тих, кого прирікаєш на смерть. Май мужність подивитися на наслідки своїх дій, — він вийняв кишеньковий календарик і нашкрябав там позначку поряд з якоюсь датою. Підштовхнувши календарик через стіл до Шарпа, він сказав: — Ми зайдемо у твій кабінет і прихопимо тебе з собою. У нас є літак, яким ми дістаємося сюди. Він належить мені. Це чудове судно.

Затремтівши, Шарп подивився на календарик. Гамфріз з-за плеча свого наляканого, скоцюрбленого пацієнта теж кинув погляд на дату.

Він був правий. Травматичний випадок — витіснений спогад Шарпа — стосувався не минулого.

Шарп страждав від фобії, спричиненої подією, що станеться за шість місяців у майбутньому.

— Зможете підвестися на ноги? — запитав Гамфріз.

Пол Шарп слабко заворушився.

— Я... — почав було він і замовк.

— Лампи більше не буде, — запевнив його Гамфріз. — На сьогодні досить. Я хотів пробудити у вас спогади про події, що відбулися задовго до самої травми.

— Тепер я почуваюся ліпше.

— Спробуйте підвестися, — Гамфріз підійшов до Шарпа і постояв, чекаючи, поки той зведеться на неслухняні ноги.

— Так, — видихнув Шарп. — Страх відступив. А що там було — останнього разу? Я сидів у якійсь кав’ярні. З Джіллером.

Гамфріз дістав свій блокнот для рецептів.

— Я вам випишу легке заспокійливе. Кілька кругленьких білих піґулок, які потрібно приймати що чотири години, — він швиденько щось написав, тоді простягнув рецепт пацієнтові. — Це допоможе вам розслабитися. Зніме зайву напругу.

— Дякую, — сказав Шарп слабким, ледь чутним голосом. А тоді раптом запитав:

— Багато спогадів вилізло на світло, так?

— Чимало, — стисло відповів Гамфріз.

Він нічим не міг зарадити Полу Шарпу. Цей чоловік стояв на порозі смерті — за шість місяців Джіллер прийде по нього.

І це дуже шкода, оскільки Шарп — приємна людина, чесний, сумлінний, працьовитий службовець, який виконує свою роботу так, як він вважає за правильне.

— Як ви думаєте, — стривожено поцікавився Шарп, — мене можна вилікувати?

— Я спробую, — відповів Гамфріз, не в змозі дивитися йому у вічі. — Проте це сидить глибоко у вас.

— Так, проблема зростала в мені довгий час, — покірно зітхнув Шарп. Стоячи біля крісла, він здавався маленьким і безпомічним, не важливим чиновником, а самотньою, беззахисною істотою. — Я був би дуже вдячний вам за допомогу. Якщо ця фобія мене не відпустить, я не знаю, чим це закінчиться.

Раптом Гамфріз спитав:

— А ви не розглядали можливості змінити своє рішення і піти назустріч Джіллеру?

— Я не можу, — відповів Шарп. — Це буде неправильно. Я проти кумівства, а йдеться саме про таку послугу.

— Навіть якщо ви звідти родом? Навіть попри те, що ті люди — ваші друзі й колишні сусіди?

— Це моя робота, — похитав головою Шарп. — Я мушу її виконувати, не зважаючи на чужі й навіть на власні почуття.

— Ви хороша людина, — сказав Гамфріз. — Мені дуже шкода... — тут він спохопився і замовк.

— Шкода чого? — Шарп уже йшов до дверей. — Я забрав у вас багато часу. Ви, аналітики, зайняті люди, я це розумію. Але коли мені прийти наступного разу? Можна мені прийти ще раз?

— Завтра, — Гамфріз провів його до дверей коридору. — Приблизно в цей самий час, якщо вам зручно.

— Дуже дякую, — Шарпові помітно полегшало. — Ви мій рятівник.

Щойно пацієнт пішов, Гамфріз причинив двері кабінету й повернувся за стіл. Знявши телефонну слухавку, він тремтливими пальцями набрав номер.

— Покличте когось із медичного персоналу, — коротко наказав він, коли його з’єднали з Агентством особливих талантів.

— Алло, це медичний центр, — пролунав професійно-впевнений голос. — Моє прізвище Кірбі, чим можу допомогти?

Гамфріз коротко відрекомендувався.

— У мене тут пацієнт, — почав він, — імовірно, латентний передког.

Кірбі зацікавився.

— Звідки він?

— Із Петалуми. Це в Сономі, на північ від Сан-Франциської затоки. На схід від...

— Нам відома ця місцевість. Там з’явилося чимало передкогів. Для нас це справжнє золоте дно.

— Отже, я не помилився, — з полегшенням зітхнув Гамфріз.

— Дата народження вашого пацієнта?

— Йому було шість, коли почалася війна.

— Он як, — розчаровано протягнув Кірбі, — тоді він, мабуть, не отримав достатньої дози. І ніколи не розвине свій передкогнітивний талант на повну силу, як ті, хто нас цікавить.

— Інакше кажучи, ви не допоможете?

— Латентних — людей із зародковими здібностями — чимало, а справжніх носіїв таланту — одиниці. Ми не маємо часу на такі забавки. Ви й самі, якщо почнете шукати, натрапите на десятки осіб, схожих на вашого пацієнта. Нерозвинений талант нічого не вартий, до того ж він завдає чимало клопоту й самій людині.

— Так, клопоту моєму пацієнтові вистачає, — гірко погодився Гамфріз. — Цього чоловіка відділяє шість місяців від жорстокої смерті. Ще з дитинства його діймають фобії-попередження. І з наближенням події ці реакції лише посилюються.

— Він знає про своє майбутнє?

— Усе відбувається на суто підсвідомому рівні.

— За таких обставин, — замислено промовив Кірбі, — може, це й на краще. Схоже, ця подія невідворотна. Навіть якби він про неї знав, усе одно нічого не зміг би змінити.

Доктор Чарльз Бемберґ, психіатр-консультант, уже збирався залишити свій кабінет, коли це зауважив чоловіка, що сидів у приймальні.

Дивно, подумав Бемберґ, адже я прийняв усіх, хто на сьогодні записувався.

Відчинивши навстіж двері, він вийшов у приймальню.

— Ви до мене?

Чоловік у кріслі був високий і худий, одягнений у потріпаний коричневий дощовик. Побачивши Бемберґа, він нервовим рухом загасив свою сигару.

— Так, — підтвердив він і незграбно підвівся з місця.

— Ви записувалися на прийом?

— Ні, не записувався, — чоловік благально подивився на психіатра. — Я вибрав вас... — він знічено усміхнувся, — ...тому, що ваш кабінет на найвищому поверсі.

— На найвищому поверсі? — Бемберґ був заінтригований. — А яке це має значення?

— Я... розумієте, докторе, я спокійніше почуваюся на висоті.

— Розумію, — сказав Бемберґ. А сам подумав: «Манія. Як захопливо!» — Отже, — промовив він уголос, — як ви почуваєте себе, коли підніметеся на висоту? Краще?

— Не краще, — заперечливо похитав чоловік. — Можна мені увійти? У вас є для мене хвилинка?

Бемберґ поглянув на годинник.

— Гаразд, — погодився він, пропускаючи пацієнта в кабінет. — Сідайте і розкажіть, що вас непокоїть.

Джіллер із вдячністю всівся у крісло.

— Це заважає мені жити, — затинаючись, квапливо заговорив він. — Щоразу, коли я бачу сходи, я відчуваю нездоланне бажання ними піднятися. І літаки — я весь час літаю. У мене є власний літак, він для мене задорогий, та я мусив його придбати.

— Розумію, — повторив Бемберґ. — Знаєте, — приязно продовжив він, — усе не так і погано. Врешті-решт, це не становить загрози для вашого життя.

Джіллер безпомічно пояснив:

— Але коли я опиняюся нагорі... — він судомно сковтнув, і в його темних очах загорівся дивний вогник. — Докторе, коли я опиняюся нагорі, чи то в офісній будівлі, чи то в літаку... мене охоплює інше настирливе бажання.

— І яке ж?

— Я... — Джіллер здригнувся, — ... я відчуваю непереборне бажання штовхати людей.

— Штовхати?

— Так, за вікно. Вниз. — Джіллер проілюстрував свої слова жестами. — Докторе, що мені робити? Я боюсь, що можу когось убити. Одного разу я штовхнув плечем якогось коротуна, а нещодавно переді мною на ескалаторі стояла дівчина, і я шарпнув її за одяг. Вона впала і травмувалася.

— Розумію, — кивнув доктор. Витіснена ворожість, подумав він. Пов’язана із сексом. Нічого незвичайного.

Він потягнувся до своєї лампи.