Повне зібрання короткої прози. Том 3

Ринковий полон

Суботнього ранку, близько одинадцятої години, місіс Една Бертелсон збиралася у свою коротку поїздку. Хоч це й відбувалося щотижня, відбираючи чотири години її цінного робочого часу, вона вирушала в цю прибуткову поїздку сама й ні з ким не ділилася таємницею своєї знахідки.

Адже інакше, ніж знахідкою, це не назвеш. Це була справді знахідка, неймовірна й приголомшлива удача. Такого ще ніколи не траплялося, а вона у цьому бізнесі вже п’ятдесят три роки. Навіть більше, якщо враховувати роки праці в крамничці її батька, — але їх, звісно, можна не брати до уваги. Вона працювала там, щоб отримати досвід (тато це всіляко підкреслював), жодної платні вона не отримувала. Проте це навчило її розуміти бізнес, дало відчути, як це — порядкувати у маленькій сільській крамничці: гострити олівці, розвішувати липкі стрічки від мух, продавати сушені боби й зганяти кота з барної стійки, на якій він любив дрімати.

Тепер крамниця постаріла, зрештою, як і її власниця. Дебелий, міцний поставою бородань, її батько, давно помер, діти й онуки вже встигли розправити крила, випурхнути з рідного гнізда в широкий світ і розлетітися хто куди. Вони з’являлися один за одним, зростали у Волнат Крік із вигорілими під засушливим, спекотним літнім сонцем чупринами, а потім ішли, зникаючи з її життя так само по одному. З року в рік і жінка, і крамниця потроху занепадали, набирали дедалі благішого, ба навіть суворого і похмурого вигляду. Щодалі уподібнювалися одна одній.

Того ранку, щойно прокинувшись, Джекі спитав:

— Бабуню, а ти куди?

Хоч він і знав, куди вона збирається. Вона брала вантажівку, як і завжди, він бачив це щосуботи. Та Джекі подобалося її питати, його тішила усталеність бабусиної відповіді. Її незмінність.

Відповідь на наступне запитання також також була незмінною, проте подобалась йому набагато менше. Запитання звучало так:

— Можна мені з тобою?

І він завжди чув тверде «ні».

Една Бертелсон засапано тягала пакунки і коробки від задніх дверей крамниці до іржавого високого пікапа. На вантажівці лежав шар куряви; її червоні металеві боки були погнуті й зашкарублі. Двигун уже працював: деренчав і грівся під полудневим сонцем. Декілька сіро-коричневих курчат видзьобувало щось із пилу біля коліс. Із-під веранди крамниці визирала вгодована біла кудлата вівця, знуджено й байдуже спостерігаючи за перебігом прісного дня. Бульваром Маунт Дьябло котилися легкові авто і вантажівки. Уздовж Лафайєтт-авеню походжали поодинокі покупці — фермери та їхні дружини, дрібні торговці, робітники, а також кілька жінок із міста в яскравих штанцях, пістрявих блузах, сандалях і банданах. Із радіо перед крамницею з жерстяним скреготом лунала поп-музика.

— Чуєш, — не вгавав Джекі, — я спитав, куди ти зібралася.

Місіс Бертелсон з натугою нахилилася — з роками спина стала негнучкою, — щоб підняти останні кілька коробок. Більшість із них напередодні завантажив швед Ерні, незграбний блондин, якого вона наймала для важкої роботи у крамниці.

— Що? — пробурмотіла вона, виринаючи із задуми. Сіре зморшкувате обличчя насупилося. — Ти чудово знаєш, куди я їду.

Не перестаючи скиглити, Джекі потягся за нею до крамниці, куди стара пішла по книгу замовлень.

— Можна мені з тобою? Ну будь ласка, можна? Ти ніколи мене не береш... ти нікого не береш із собою.

— Авжеж, не беру, — відрізала місіс Бертелсон. — Це моя справа, вона нікого не обходить.

— Але ж я хочу поїхати, — канючив Джекі.

Маленька, висушена роками стара повернула свою сиву голову й хитро глянула на нього — безбарвна птаха, стріляний горобець, що достеменно розуміє, як влаштовано світ.

— Усі хочуть, — на її тонких губах промайнула загадкова посмішка, й вона тихо додала: — Але ніхто не може.

Джекі не сподобалася її відповідь. Він спохмурнів і попростував у кут двору, засунувши руки глибоко в кишені джинсів, більше не нав’язуючи себе, оскільки його відкидали, і не схвалюючи того, в чому він не міг узяти участь. Місіс Бертелсон на нього не зважала. Натягнувши на сухорляві плечі вилинялий синій светр, прихопивши сонцезахисні окуляри, вона зачинила за собою скляні двері крамниці й квапливо подріботіла до вантажівки.

Запустити двигун вантажівки було непросто. Якийсь час вона просиділа, люто смикаючи за важіль перемикання швидкостей, раз у раз тиснучи на педаль зчеплення й нетерпляче чекаючи, коли все нарешті запрацює як слід. Кінець кінцем, із брязкотом і завиванням, мотор таки зафурчав, вантажівка смикнулася, і місіс Бертелсон відпустила ручні гальма.

Коли неповоротка вантажівка покотилася під’їздною доріжкою, Джекі вискочив із тіні будинку й гайнув слідом за нею. Його матері не було поблизу. Лише сонна вівця і двоє голодних курей. Навіть швед Ерні пішов — мабуть, випити холодної коли. Це була чудова нагода. Найкраща з тих, які йому будь-коли випадали. Раніше чи пізніше це все одно мало б статися, адже він твердо вирішив також поїхати.

Ухопившись за задній борт вантажівки, Джекі підтягнувся на руках і приземлився долілиць на щільні ряди пакунків і коробок. Машина під ним підстрибувала й колихалася. Джекі тримався на ній, напружуючи останні сили, він учепився за коробки й, підібгавши під себе ноги та зіщулившись, переймався тільки тим, щоб його не викинуло на дорогу. Незабаром вантажівка поїхала рівніше і її вже не так сильно розхитувало. Хлопчик із полегшенням видихнув і знеможено вмостився на коробках.

Він їхав. Нарешті він вирушив у дорогу. Супроводжує місіс Бертелсон у її секретній щотижневій поїздці, її дивній таємничій справі, на якій вона — як він чув — заробила чималі статки. У поїздці, значення якої ніхто не розумів і яка, він це відчував якимось глибинним дитячим чуттям, була чимось чудовим і неповторним, чимось, заради чого варто було ризикувати.

Хлопчик лише палко сподівався, що бабуся не зупинятиметься дорогою, щоб перевірити стан вантажу.

Теллмен почав надзвичайно ретельно готувати собі «каву». Спочатку він узяв бляшаного кухля з обсмаженими зернами кукурудзи і висипав їх у ємність з-під бензину, яку колонія використовувала замість миски. Висипавши зерно, він додав туди жменю цикорію та кілька дрібок висушених висівок. Його брудні руки тремтіли, коли він розпалював багаття серед попелу й вугілля під погнутою металевою решіткою. Поставивши на вогонь каструльку з теплуватою водою, він заходився шукати ложку.

— Що це ти надумав? — пролунав у нього з-за спини голос дружини.

— О, та нічого такого, — знервовано відповів Теллмен і підвівся, намагаючись затулити від Ґледіс своє вариво. — Це так, дрібниця, — проти його волі в голосі чоловіка прорізалися верескливі нотки: — Хіба я не маю права зготувати собі щось попити? Ми всі маємо на це право.

— Ти мав би бути в іншому місці й допомагати решті.

— Я й був. А потім мені почало спину ламати, — жилавий чоловік середнього віку присоромлено відступив від дружини, обсмикнувши брудне дрантя, на яке перетворилася його колись біла сорочка, він пішов до дверей хижі. — Хай йому чорт, кожній людині потрібен відпочинок, бодай колись.

— Відпочинеш, коли ми туди дістанемося, — Ґледіс втомлено відкинула з обличчя густе русяве волосся. — Уяви, що б було, якби всі поводилися, як ти.

Теллмен визвірився на неї:

— А хто проклав траєкторію? Хто виконав усі навігаційні розрахунки?

Легка іронічна посмішка торкнулася потрісканих губ дружини.

— Побачимо, чого варті ці твої карти, — сказала вона. — Тоді й поговоримо.

Розгніваний, Теллмен штовхнув двері хижі й вийшов під сліпучі промені вечірнього сонця.

Він ненавидів сонце, це безплідне біле сяйво, яке з’являлося о п’ятій ранку і згасало аж о дев’ятій вечора. Під час Великого вибуху вся вода випарувалася з повітря, тепер сонце палило немилосердно, нікого не милуючи. Втім, дехто все ж лишився.

Праворуч від нього було видно скупчення хатин — своєрідний табір. Безладне нагромадження дошок, шматків толю, дроту та просмоленого паперу, вертикальних бетонних блоків — усього, що вони змогли притягти з руїн Сан-Франциско, розташованих за сорок миль на захід. У дверних отворах понуро тріпотіли тканинні запинала, сяк-так захищаючи від комашиних орд, що час від часу налітали на табір. Пташки, ці природні вороги комах, пощезли. От уже два роки Теллмен не бачив жодного птаха і не очікував побачити знову. За табором простягалася безмежна пустеля, вкрита чорним попелом, — обвуглене обличчя світу, позбавлене виразних рис, позбавлене життя.

Табір облаштували у природно утвореній западині. З одного боку його захищали уламки колишніх гір. Спричинений вибухом землетрус повалив скелясті вершини, каскад каміння, що сипалося згори в долину, не вщухав протягом кількох днів. Коли Сан-Франциско зрівнялося з землею, ті, хто вижив, сховалися між валунами, шукаючи порятунку від сонця. Це було найтяжче: неможливість захиститися від сонця. Не комахи, не радіоактивні хмари попелу, не гнівні білі спалахи вибухів, а саме сонце. Більшість людей загинула від спраги і зневоднення або сліпого божевілля, а не від токсинів.

Теллмен дістав із нагрудної кишені дорогоцінну пачку цигарок і запалив тремтливою рукою. Його худі, схожі на пташині лапи, пальці тремтіли почасти від знемоги, почасти від люті й напруги. Як же він ненавидів цей табір! Він відчував відразу до всіх у ньому, навіть до своєї дружини. Чи гідні вони порятунку? Теллмен у цьому сумнівався. Більшість із них уже перетворилася на варварів, то хіба не все одно, злетить їхній корабель чи ні? Він не шкодував свого розуму і сил, намагаючись їх урятувати. Та пішли вони всі до біса!

З другого боку, його власна безпека залежала також і від їхньої.

На негнучких ногах він пошкандибав до Барнза і Мастерсона.

— Ну, як справи? — хриплим голосом запитав він.

— Непогано, — відказав Барнз. — Тепер уже скоро.

— Ще одна вантажівка, — докинув Мастерсон, на м’ясистому обличчі якого проступило занепокоєння. — Сподіваюся, все складеться добре. Вона от-от має прибути.

Теллмен відчув нудоту від запаху поту і ледь не тваринного мускусу, який долинав від Мастерсонівського опасистого тіла, їхня ситуація — не виправдання для того, щоб тинятися брудним, мов та свиня. На Венері такого не буде. Зараз Мастерсон їм корисний, він був досвідченим механіком, неоціненним знавцем турбін і реактивних двигунів корабля. Та коли корабель приземлиться і його розграбують...

Задоволений, Теллмен замислився над відновленням законного порядку. Ієрархія була похована під руїнами міст, проте вона повернеться, така ж сильна, як і завжди. От Фленнері, наприклад. Фленнері був лише лихослівним дрібним вантажником з Ірландії, проте зараз він керував завантаженням корабля — найважливіша тепер робота. Тож наразі Фленнері залишався першорядною особою, але це тимчасово... Усе зміниться. Повинно змінитися. Втішивши себе таким чином, Теллмен залишив Барнза та Мастерсона і побрів у напрямку корабля.

Корабель був велетенський. Упоперек нього тягся трафаретний ідентифікаційний напис, який іще зберігся, не повністю стертий вихорами попелу й безжальним сонцем:

АРТИЛЕРІЯ АРМІЇ США

СЕРІЯ А-З (Б)

Спочатку це була високошвидкісна зброя «масованої відплати», оснащена водневою бомбою, готова нести ворогові немилосердну смерть. Проте її так і не запустили. Радянські токсичні кристали тихенько влетіли у вікна та двері місцевих командних пунктів. Тож коли настав день запуску, вже не було команди, яка могла б її запустити. Та це було байдуже — адже і ворога теж не було. Ракета багато місяців простояла, готова до запуску. Там її і знайшли перші біженці, які шукали захисту під обваленими горами.

— Чудова, правда? — спитала Патрісія Шелбі. Вона підвела голову від своєї роботи й кволо усміхнулася Теллмену. Її маленьке вродливе личко було пооране зморшками втоми, вона перенапружувала очі. — Схожа на «Трайлон» із Нью-Йоркської всесвітньої виставки.

— Боже, — вражено промовив Теллмен, — невже ти це пам’ятаєш?

— Мені було вісім, — відповіла Патрісія. Сидячи в тіні ракети, вона ретельно перевіряла автоматичні реле, які підтримуватимуть постачання кисню, температуру та вологість повітря на кораблі. — Але я цього ніколи не забуду. Може, я була провісницею, бо коли я побачила, як та штука стримить у небо, то подумала, що вона колись багато важитиме для всіх людей.

— Багато — для всіх двадцяти людей, — виправив Теллмен. Раптом він запропонував їй свою недокурену цигарку: — Візьми... схоже, тобі це не завадить.

— Дякую, — Патрісія повернулася до роботи із затиснутою в зубах цигаркою. — Я майже закінчила... Боже, які крихітні деякі з цих реле. Лише подумати, — вона показала йому мікроскопічну пластину з прозорого пластика, — що, поки ми всі лежатимемо в штучному сні, від цієї крихітки залежатиме наша доля. — В її темно-синіх очах з’явився дивний, якийсь святобливий вираз. — Доля всієї людської раси.

Теллмен розреготався.

— Ви з Фленнері однакові. Він завжди торочить якусь ідеалістичну маячню.

Професор Джон Кровлі, в минулому очільник Стенфордського історичного відділу, тепер голова колонії, сидів із Фленнері та Джин Доббз, вивчаючи загноєну руку десятирічного хлопчика.

— Радіація, — значуще ствердив Кровлі. — Її загальний рівень щодня підвищується. А все тому, що попіл поволі осідає на землю. Якщо не заберемося звідси, ми приречені.

— Це не радіація, — заперечив Фленнері неприємним голосом людини, яка завжди впевнена, що проголушує істину в останній інстанції. — Це отруєння токсичними кристалами, їх між пагорбами чи не по коліно. Мабуть, він бігав туди гратися.

— Це справді так? — вимогливо спитала Джин Доббз. Хлопчик кивнув, не зважуючись підняти на неї погляд. — Ви були праві, — сказала вона Фленнері.

— Змастіть рану маззю, — порадив Фленнері. — І моліться, щоб він вижив. Окрім сульфатіазолу, у нас обмаль ліків, — раптом похопившись, він глянув на годинник: — Хіба що сьогодні вона привезе пеніцилін.

— Якщо не привезе сьогодні, — озвався Кровлі, — то не привезе вже ніколи. Це останній вантаж, щойно ми перенесемо його на корабель, можна буде злітати.

Потираючи руки, Фленнері раптом вигукнув:

— Тоді діставайте гроші!

Кровлі пирхнув:

— Гаразд.

Він сягнув рукою в один із сталевих ящичків, витягнув звідти цілу жменю паперових купюр і спокусливо помахав ними перед носом у Теллмена.

— Бери, скільки треба. Або можеш узяти навіть усі.

— Будьте обережні з цим, — застеріг Теллмен. — Напевне, вона підніме ціну на все, як завжди.

— У нас цього добра повно, — Фленнері взяв частину грошей і засунув їх між вантажем у наполовину заповнений візок, який саме котили в напрямку корабля. — По всьому світі гроші літають у повітрі впереміш із попелом та кістяним порохном. На Венері вони нам не знадобляться — якщо хоче, хай забирає хоч усі.

На Венері, подумав Теллмен зі злістю, все повернеться до свого законного порядку, а Фленнері — до риття помийних ям, саме там йому і місце.

— А що вона привезе? — спитав він у Кровлі та Джин Доббз, ніяк не реагуючи на слова Фленнері. — Що буде в останній вантажівці?

— Комікси, — замріяно сказав Фленнері, стрункий, високий, темноволосий хлопець, витираючи піт із чола з ранніми залисинами. — І губні гармонії.

Кровлі йому підморгнув.

— А ще банджо, щоб ми лежали весь день у гамаках, мугикаючи «Хтось на кухні з Діною[18]».

— І, звісно, коктейльні палички, — нагадав йому Фленнері, — щоб нам було чим помішувати наше ігристе вінтажне шампанське тридцять восьмого року.

Теллмен скипів:

— Виродки!

Кровлі із Фленнері аж заходилися від сміху, тимчасом як Теллмен подався геть, розлючений цим черговим приниженням. Що за бовдури довкола нього? Та вони несповна розуму! Їм би лише жартувати, а надто в такий час... Він з гіркотою, ледь не докірливо уп’явся очима в корабель. І це той світ, який вони збираються побудувати?

Величезний корабель виблискував і сяяв у променях живоїдного розпечено-білого сонця. Могутній циліндр із металевого сплаву й захисної волокнистої сітки вивищувався над убогими хатинами. Ще один вантаж — і вони злетять. Ще одна вантажівка, повна продуктів з їхнього єдиного джерела безпечних, незаражених товарів, від яких може залежати їхнє життя або смерть.

Подумки благаючи, щоб усе пішло як слід, Теллмен озирнувся на дорогу, чекаючи приїзду місіс Едни Бертелсон на її старенькій червоній вантажівці. Це була тендітна пуповина, яка пов’язувала їх з багатим, непоруйнованим минулим.

Обабіч дороги миготіли ряди абрикосових дерев. Бджоли й мухи сонно дзижчали між погнилих фруктів, що валялися у траві, там і тут вигулькували придорожні ятки, на яких торгували сновидні діти. На під’їзних доріжках красувалися припарковані б’юїки та олдсмобілі. Вздовж дороги вешталися сільські собаки. На одному перехресті стояла заможна таверна, заманюючи гостей неоновою вивіскою, що блідим привидом сяяла у світлі полуденного сонця.

Місіс Една Бертелсон кинула ворожий погляд на таверну та машини на її паркувальному майданчику. Мешканці міста перебиралися в долину, спилювали старі дуби, старі фруктові сади, зводили дачі, зупинялися, щоб посеред дня випити коктейль із віскі, й весело їхали собі далі. Зі швидкістю сімдесят п’ять миль за годину у своїх прудких крайслерах. Колона машин, що вишикувалася позаду її вантажівки, раптом пришвидшилася й проскочила повз неї. Вона з кам’яним, байдужим обличчям дала себе обігнати. Нехай собі поспішають. Якби вона теж ось так поспішала, то ніколи б не помітила своєї дивної здатності, яка відкрилася їй у самотніх поїздках, коли ніхто не заважав думати, ніколи б не виявила, що може зазирати «поза межу», ніколи не натрапила б на діру в тканині часу, що уможливила її торгівлю за такими неймовірними цінами. Нехай поспішають, якщо їм так хочеться. У кузові машини ритмічно торохтів вантаж. Підвивав двигун. Біля заднього вікна билася напівмертва муха.

Джекі розлігся на пакунках і картонних коробках, насолоджуючись їздою, по-змовницькому всміхаючись абрикосовим деревам і машинам. До розжареного неба тяглася своєю вершиною гора Дьябло, блакитно-біла й холодна. Її маківка губилась у пасмах туману, гора Дьябло була дуже висока. Хлопець скорчив гримасу псові, що розгублено стовбичив на узбіччі, чекаючи нагоди перебігти дорогу. І весело помахав рукою ремонтникові телефонної компанії «Пасіфік», який розмотував дріт із величезного барабана.

Раптом вантажівка звернула з автомагістралі на бічну дорогу. Тут машин поменшало. Вантажівка подерлася вгору... Пишні фруктові сади залишися позаду, поступившись місцем пласким брунатним полям. Праворуч виріс занедбаний сільський будинок, хлопчик з цікавістю поглянув на нього, намагаючись визначити, скільки йому років. Коли будинок зник за обрієм, на очі більше не траплялося жодної споруди. Лише необроблені поля. Де-не-де поламані, провислі паркани. Пошарпані вказівні знаки з нерозбірливими написами. Вантажівка під’їздила до підніжжя гори Дьябло. Сюди майже ніхто не їздив...

Хлопчик неуважливо думав про те, чому маленька поїздка місіс Бертелсон завела її саме сюди. Тут ніхто не жив, тут не було полів, лише зарості трави й чагарники, дика сільська місцевість, вибоїстий схил гори. Через напівзниклу дорогу спритно пострибав кролик. Хвилясті пагорби, широка смуга дерев і випадкові валуни... Тут не було нічого, крім пожежної спостережної башти. Покинута зона для пікніка, яку колись утримували за кошт держави, а сьогодні геть забули.

Джекі охопив мимовільний страх. На цих землях не було жодних клієнтів... Він розраховував, що пошарпана червона вантажівка попрямує до якогось міста, відвезе його разом із коробками до Сан-Франциско, Окленда чи Берклі. До міста, де він зіскочить з машини й піде гуляти, побачить щось цікаве. Натомість він не бачив нічого, окрім безлюдної пустки, мовчазної й лиховісної. У тіні гори було доволі холодно. Він здригнувся. Хлопчик уже шкодував, що сів у вантажівку.

А тим часом місіс Бертелсон сповільнила вантажівку і з гучним скреготом переключилася на понижену передачу. Із ревінням і натугою, кашляючи викидними газами, вантажівка почала долати крутий підйом, просуваючись поміж небезпечно гострих зубчастих валунів. Десь удалині пронизливо закричав якийсь птах, Джекі вслухався в сумовите відлуння його голосу і думав про те, як би привернути до себе увагу бабусі. Як добре було б пересісти до неї в кабіну. Як добре було б...

І тут він помітив це. Спочатку навіть не повірив власним очам — але повірити таки довелося.

Вантажівка просто під ним почала танути у повітрі.

Вона зникала поволі, майже непомітно. Вантажівка тьмянішала на очах, її іржаві червоні боки ставали сірими, потім безбарвними. Натомість дедалі чіткіше під нею проступала чорна дорога. У страшенній паніці хлопчик схопився був за коробки. Та його руки пройшли крізь них, він гойдався у неспокійному морі напівпрозорих форм, поміж майже незримих фантомів.

Джекі похитнувся і скотився вниз. Тепер — на свій превеликий жах — він повиснув на самісінькому краю машини, над вихлопною трубою. Хлопчик відчайдушно намагався схопитися за коробки, що висіли над ним.

— Допоможіть! — заволав він.

Та його голос відлунював довкола нього, він чув тільки себе... ревіння вантажівки ставало дедалі тихішим. Якусь мить він іще міг триматися за зникомий каркас вантажівки, потім останні обриси машини м’яко, поступово розчинилися, і хлопчик зі страхітливим звуком упав на дорогу.

За інерцією Джекі відкотився у сухий бур’ян за дренажним рівчаком. Ошелешений, очманілий від болю й неймовірності того, що з ним трапилося, він лежав, хапаючи ротом повітря і роблячи слабкі спроби підвестися. Навкруги панувала тиша, вантажівка щезла разом із місіс Бертелсон. Хлопчик залишився сам. Він заплющив очі й, охоплений жахом, безсило опустився на спину.

За якийсь час, імовірно, не надто довгий, Джекі отямився від вищання гальм. Брудний помаранчевий фурґон служби технічного обслуговування різко зупинився поруч; двоє чоловіків у комбінезонах кольору хакі вибралися з нього й поквапилися до хлопчика.

— Що з тобою трапилося? — ще здалеку загукав один із чоловіків. Вони підвели Джекі на ноги, серйозні й насторожені. — Що ти тут робиш?

— Я випав, — пробурмотів Джекі. — Із вантажівки.

— З якої ще вантажівки? — вимогливо допитувалися вони. — Яким чином?

Він не міг їм відповісти. Він знав лише те, що місіс Бертелсон поїхала. А його спроба виявилася невдалою. Вона знову вирушила одна. Він так і не довідався, куди саме, так і не дізнався, ким були її покупці.

Ухопившись руками за кермо, місіс Бертелсон знала, що переміщення відбулося. Вона невиразно усвідомлювала, що вигорілі лани, гори та зелені зарості обіч дороги розтанули в повітрі. Коли вона вперше вирвалася «поза межі», то побачила, що її старенька вантажівка рухалася серед безмежної пустки, вкритої чорним попелом. Того дня вона була така вражена своїм відкриттям, що не стала «сканувати» того, що було на тому кінці «діри». Вона зметикувала, що тут можуть бути покупці, і стрімголов кинулася у часову спіраль, щоб першою до них дістатися. Вона самовдоволено всміхнулася... як виявилося, не було потреби поспішати, бо тут у неї не було конкуренції. Фактично попит на її товари був такий високий, що клієнти аж зі шкури пнулися, аби лиш їй догодити.

Вони проклали крізь попіл грубу подобу дороги, щось на кшталт дерев’яної платформи, якою зараз котилася вантажівка.

Місіс Бертелсон визначила точну мить «перетину межі», це була мить, коли вантажівка минала дренажний рівчак за пів милі від в’їзду в національний парк. Тут, «поза межами», рівчак також існував... проте від нього небагато вціліло, лиш безформна купа понівеченого каміння. А первісна дорога й геть була засипана.

Під колесами вантажівки грюкали й тарахкали якісь дошки, каміння. Хоч би колесо не пробити... втім, хтось із них напевне зуміє його полагодити. Вони завжди працювали, одна додаткова справа не завдасть їм особливого клопоту. Місіс Бертелсон уже бачила їх, вони стояли на другому кінці дерев’яної платформи, нетерпляче чекаючи на неї. За ними виднілися неоковирні, смердючі хатки, а ще далі — їхній корабель.

Її неабияк непокоїв цей корабель. Вона знала, що тут діється: це крадене армійське майно. Міцно вхопившись за важіль перемикання швидкостей, вона перевела машину на нейтралку. Коли ці люди наблизилися, вона взялася за ручні гальма.

— Добридень! — привітався професор Кровлі, його меткі й уважні очі вже жадібно вивчали складений у кузові вантаж.

Місіс Бертелсон стримано пробурмотіла щось у відповідь.

Вони викликали в неї огиду... брудні люди, від яких тхне потом і страхом, брудні тіла й одяг, а понад усе вражало непозбувне сум’яття, яке, здається, ніколи їх не полишало. Мов перелякані, замурзані дітлахи, вони з’юрмилися навколо машини, з надією позираючи на пакунки, і вже потяглися вивантажувати їх на чорну землю.

— Ану, відійдіть! — прикрикнула вона на них. — Не чіпайте товару.

Їхні руки відсмикнулися, мов обпечені. Місіс Бертелсон незворушно вилізла з вантажівки, взяла свій інвентарний список і попрямувала до Кровлі.

— Зачекайте, — наказала вона, — доки я не звірю товар за списком.

Він кивнув, подивився на Мастерсона, облизнув сухі губи й приготувався чекати. Так було завжди, вони знали, та й вона знала, що в них не було іншого способу отримати ці речі. А якщо вони не отримають їжі, ліків, одягу, інструментів, приладів та сировини, то не зможуть звідси полетіти.

У цьому «позамежному» світі таких речей просто не існувало. А навіть якщо й існували, ними ніхто не міг скористатися. Побіжний погляд одразу засвідчив це, вона на власні очі бачила руїни. Погано ж ті люди обійшлися із своїм світом. Тепер вони його втратили, перетворили на чорне згарище. Втім, це їхня справа, яка її геть не обходить.

Її ніколи особливо не цікавив зв’язок власного світу з їхнім, їй досить було знати, що обидва існують і що вона здатна подорожувати з одного в інший і повертатися назад. А ще вона єдина знала, як це робити. Кілька разів люди з цього світу, члени тутешнього осередку, пробували повернутися «назад» разом із нею. І щоразу невдало. Вона здійснювала перехід, а вони залишалися тут. Це був її талант, її здатність. Такої здатності не було більше ні в кого — і її це тішило. А для людини, яка тямить у бізнесі, ця здатність була доволі цінна.

— Гаразд, — нарешті сказала вона. Стоячи так, щоб не губити своїх покупців з очей, вона заходилася робити позначки у списку біля кожного товару, який виносили з вантажівки. Вона працювала згідно з чітким, усталеним порядком, цей порядок був частиною її життя. Скільки вона себе пам’ятала, завжди ретельно бралася до справи. Батько навчив її виживати у світі бізнесу, прищепив їй основні засади і правила. От і зараз вона неухильно діяла згідно з ними.

Фленнері з Патрісією Шелбі стояли осторонь, Фленнері тримав гроші, плату за доставлений товар.

— Ну, — сказав він стиха, — тепер вона може йти на всі чотири вітри.

— Ти певен? — нервово прошепотіла Пат.

— Прибув останній вантаж, — Фленнері, не стримуючи посмішки, скуйовдив тремтливою рукою своє чорне поріділе волосся. — Час піднімати вітрила. Коли ми завантажимо цей товар, корабель буде набитий по саму зав’язку. Ми могли б навіть зараз поласувати чимось із цих запасів, — він показав на вщерть набиту картонну коробку з продуктами. — Бекон, яйця, молоко, справжня кава. Можна було б не ховати їх до морозилки, а влаштувати справжню оргію: останню вечерю перед польотом.

Пат мрійливо зітхнула:

— Було б чудово. Ми вже давно не їли чогось такого.

Мастерсон докинув:

— Давай її вб’ємо і зваримо у великому казані. Кістлява стара відьма — з неї може вийти непоганий суп.

— Зготуймо її краще в духовці, — виправив Фленнері. — І буде у нас печеня, яку візьмемо в дорогу.

— Не варто так про неї говорити, — занепокоєно сказала Пат. — Вона така... А що, як вона і справді відьма? Я про те... може, відьми такими й були... старими жінками з дивним даром. От як вона — адже вона вміє подорожувати в часі.

— Отже, нам пощастило, — підсумував Мастерсон.

— Але вона цього не усвідомлює. Правда ж? Вона не тямить, яким даром володіє. І не розуміє того, що могла б врятувати нас усіх, якби скористалася цією своєю здатністю. Невже вона не знає, що сталося з нашим світом?

Фленнері замислився.

— Схоже, що не знає — або їй до того байдуже. Її розум перейнятий одним: бізнесом і прибутком, вона бере за свій товар захмарні гроші з непомірними націнками. А найсмішніше те, що гроші для нас нічого не варті. Якби вона вміла бачити, то знала б це. У цьому світі гроші — лише папір. Проте вона — вузьколоба рабиня своєї маленької справи. Бізнес, дохід, — він похитав головою. — Такий збочений, жалюгідно обмежений розум — і такий унікальний талант.

— Але ж вона має очі, — наполягла Пат. — І бачить ті самі попіл і руїни, що й ми. Як вона може не розуміти?

Фленнері знизав плечима.

— Мабуть, вона не пов’язує побачене з власним життям. Зрештою, за кілька років вона помре... і не доживе до війни у своєму, реальному часі. Наш час залишиться для неї саме таким: місцем, куди вона може приїздити. Така собі одіссея незнайомими землями. Вона може переміщуватися туди й назад — натомість ми застрягли тут. Це має вселяти в неї неабияке відчуття безпеки — здатність переходити з одного світу до іншого. Боже, та я віддав би все на світі за те, щоб повернутись разом із нею.

— Ми вже намагалися, — нагадав Мастерсон. — Теллмен, дурник, раз уже спробував. І пришкутильгав назад, весь у попелі. Сказав, що вантажівка розчинилася в повітрі.

— Ще б пак, — примирливо сказав Фленнері. — Вона попрямувала у Волнат Крік. Назад у тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятий.

Вони прийняли увесь вантаж. Жителі колонії працювали, тягаючи схилом коробки до контрольного пункту під кораблем. Місіс Бертелсон наблизилася до Фленнері у супроводі професора Кровлі.

— Ось список, — сухо сказала вона. — Деяких речей не вдалося знайти. Ви ж знаєте, що у мене в крамниці всього цього просто не буває. Більшість товару довелося замовляти деінде.

— Ми це знаємо, — кивнув Фленнері зі злою веселістю. Цікаво було б поглянути на крамницю, на складі якої стоять бінокулярні мікроскопи, токарно-револьверні верстати, заморожені упаковки антибіотиків, високочастотні радіопередавачі та сучасні посібники з усіх наук.

— Відповідно, я змушена взяти трохи вищу плату за послуги, — продовжила стара, вдаючись до незмінного ритуалу витискання з клієнтів грошей. — Щодо товарних одиниць, які я привезла... — вона пробіглася очима по своїх позначках, потім повернула Кровлі список на десять друкованих сторінок, який він їй дав минулого разу, — ... деяких із них не було в наявності. Я їх дозамовила. Тепер щодо тих металів із лабораторій на Сході. Мені пообіцяли, що зможуть доправити їх пізніше, — у сірих старечих очах зблиснув корисливий вогник. — І що вони будуть дуже дорогі.

— То нічого, — відказав Фленнер, простягуючи їй гроші. — Можете скасувати додаткові замовлення.

Спочатку на її обличчі не відобразилося нічого. Хіба що розгубленість від нездатності зрозуміти почуте.

— Більше не треба приїздити, — пояснив Кровлі. Якась незрима напруга відпустила колоністів, уперше за багато часу. Колишні відносини себе вичерпали. Вони більше не залежали від цієї іржавої червоної вантажівки. Вони отримали все, що хотіли, настав час відлітати.

— Ми стартуємо, — докинув Фленнері, не ховаючи посмішки. — У нас уже є все необхідне.

Аж тепер вона зрозуміла.

— Але ж я надіслала замовлення на ті речі, — її голос став зовсім тихим. Вона безвиразно додала: — їх доставлять мені в крамницю. Мені доведеться за них платити.

— Ах, — з іронією мовив Фленнері, — яка трагедія!

Кровлі кинув на нього застережливий погляд.

— Вибачте, — звернувся він до старої жінки. — Ми не можемо більше тут лишатися — стає надто гаряче. Ми мусимо злітати.

Відчай на її зморшкуватому лиці поступився нестримному гніву.

— Ви замовили ці товари! Ви маєте їх узяти! — Її пронизливий голос зірвався на розлючений крик. — Що мені з ними робити?

Поки Фленнері не здобувся на якусь ущипливу відповідь, у розмову втрутилася Пат Шелбі:

— Місіс Бертелсон, — заспокійливо мовила вона, — ви немало для нас зробили, хоч і не захотіли допомогти нам потрапити крізь діру у ваш час. І ми вам дуже вдячні. Якби не ви, ми б не зібрали й половини необхідного. Проте нам справді треба відлітати, — вона простягнула руку, щоб торкнутися худого плеча старої, проте жінка оскаженіло шарпнулася від неї. — Зрозумійте, — невпевнено повела далі Пат, — ми не можемо тут лишатися, хочемо ми того чи ні. Бачите цей чорний попіл? Він радіоактивний, і з часом його тільки більшає. А з ним зростає рівень токсинів... Якщо ми не полетимо звідси, ми загинемо.

Місіс Една Бертелсон застигла, стискаючи в руках інвентарний список. На її обличчі з’явився вираз, якого раніше не бачив ніхто з присутніх. Судома люті збігла з лиця, тепер постарілі риси сковував безпристрасний холод. Її очі, геть позбавлені почуттів, своєю незворушністю нагадували сірі скелі.

Фленнері це геть не збентежило.

— Ось ваша здобич, — сказав він, простягаючи їй жменю банкнот. — Біс із нею, — він повернувся до Кровлі. — Віддаймо їй усю решту. Запхнемо їй у горлянку, нехай хоч жере їх.

— Заткнися! — прикрикнув на нього Кровлі.

Фленнері ображено огризнувся:

— Не забувай, із ким говориш!

— Годі, кажу, — Кровлі, стурбований і напружений, заговорив до старої жінки: — Господи, ви ж не думали, що ми залишимося тут навічно?

Відповіді він не почув. Стара стрімко розвернулася й мовчки покрокувала назад до вантажівки.

Мастерсон і Кровлі спантеличено перезирнулися.

— Вона точно ненормальна, — з тривогою промовив Мастерсон.

Теллмен, побачивши, як стара жінка залазить до вантажівки, поспішив до однієї з продуктових коробок і нахилився перевірити її вміст. На його схудлому обличчі спалахнула дитяча невситимість.

— Ви лише гляньте, — видихнув він. — Кава — п’ятдесят фунтів кави. Може, відкриємо одну упаковку? На честь свята?

— Авжеж, — безвиразно відповів Кровлі, втупившись очима у вантажівку. Машина з приглушеним дирчанням рушила з місця, об’їхала широкою дугою присутніх і погуркотіла саморобною платформою. Скотившись у попіл, вона на короткий час вигулькнула, а потім випрозорилася в повітрі. Лишилася тільки похмура, випалена сонцем темна долина.

— Кава! — радісно вигукнув Теллмен і, високо підкинувши блискучу бляшанку, доволі незграбно її впіймав. — У нас свято! Наша остання ніч — остання вечеря на Землі!

Це була правда.

Коли червона вантажівка з металевим скреготом котилася по дорозі, місіс Бертелсон «просканувала» поглядом «позамежжя» і переконалася, що її клієнти не збрехали. Вона скривила тонкі губи, у роті вчувався кислий присмак жовчі. Вона завжди вважала очевидним, що вони й надалі купуватимуть у неї товари: тут не було конкуренції, не було інших постачальників. А тепер вони відлітають. Коли вони полетять, зникне і ринок.

Їй уже ніколи не знайти такого прибуткового ринку. Він був бездоганним, а та група колоністів стала ідеальними покупцями. У замкненому ящику в комірчині крамниці, схованому під мішками із зерном, лежало майже двісті п’ятдесят тисяч доларів. Статки, накопичені за ці місяці за рахунок колоністів, які, замкнені у своєму світі, тяжко працювали над облаштуванням корабля.

Вона власноруч зробила це можливим. Дозволила їм урешті-решт вирватися. Через її короткозорість їм тепер удасться втекти. Треба було вчасно вмикати мізки.

Дорогою до міста вона поринула у спокійні, розважливі міркування. Авжеж, вона таки сама винна: тільки вона мала змогу привозити їм необхідні товари. Без неї вони були б зовсім безпорадні.

Жінка крутила головою і, послуговуючись своїм глибинним внутрішнім чуттям, з надією вдивлялася у різноманітні «позамежжя». Їх було, звісно, більше, ніж одне. Ці «позамежжя» нагадували візерунок із квадратів — химерна мережа світів, які вона могла б відвідати, якби мала бажання. Проте в жодному з них не було того, за чим вона полювала.

Усюди самі лише похмурі долини, всіяні чорним попелом, і ні сліду людських поселень. Не вистачало їй там одного: цим «позамежжям» бракувало покупців.

Та мережа світів була непростою. Певні відрізки нанизувалися один на одного, як намистини на нитку; існували цілі «позамежні» ланцюжки, які перепліталися між собою. Один крок вів до наступного... але не до альтернативних ланцюжків.

Обережно, з надзвичайною ретельністю стара жінка взялася за пошук у кожному з цих ланцюжків. Їх було багато... віртуальна нескінченність потенційних «позамежних» світів. І вона мала можливість обирати, вона проникла у той, в якому колонія виснажених людей працювала над розбудовою свого корабля. Увійшовши в це «позамежжя», вона зробила його реальним. Заморозила у дійсності. Витягла його серед безлічі, серед різноманіття можливостей.

Тепер їй потрібно було витягти інше. Обране «позамежжя» виявилося незадовільним. Ринок занепав.

На той час, як вантажівка в’їхала у затишне містечко Волнат Крік, минаючи яскраві крамниці, будинки й супермаркети, місіс Бертелсон нарешті знайшла те, що шукала. Їх так багато, а її розум уже такий старий... проте вона таки знайшла його.

Щойно вона його вгледіла, одразу зрозуміла, що це те, що їй потрібно. Вроджений інстинкт ділової жінки підтвердив, що це «позамежжя» було вигідним.

З-поміж усіх можливостей ця була унікальною. В одному «позамежжі» добре сконструйований, ретельно протестований корабель здіймався у небо, на мить застигав, немов вагався, коли вмикалося автоматичне управління, а потім проривав захисну оболонку атмосфери і мчав назустріч ранковій зорі. У кількох «позамежжях», марно проглянутих, корабель вибухав яскраво палаючими уламками. До них їй не було діла, тут вона не бачила для себе зиску.

Ще в декількох «позамежних» світах кораблям взагалі не вдавалося злетіти. Турбіни скаженіли, реактивні струмені здіймалися в повітря... а корабель залишався на місці. Потім із нього висипали чоловіки й заходилися оглядати турбіни, дошукуючись причин. Жодної користі для неї. У пізніших відтинках ланцюжка, в подальших ланках, несправність виявляли і корабель успішно злітав.

Але один ланцюжок був корисним. Кожен елемент, кожна ланка розвивалися цілком відповідно до її запитів. Шлюзи закриваються — тепер корабель герметично закритий. Турбіни заревли, корабель здригнувся і здійнявся над чорним попелищем. Але на висоті трьох миль у нього відвалилося кормове сопло. Корабель втратив управління і, мов камінь, випущений з пращі, полетів униз, на Землю. Відчайдушно запрацювали аварійні сопла, призначені для посадки на Венеру. Корабель уповільнився, на одну судомну мить завис, а потім упав на купу каміння, що колись була горою Дьябло. Погнутий, побитий металевий циліндр, який застиг у гнітючій тиші, був огорнутий димом.

Із корабля почали виповзати люди. Розгублені й онімілі, вони оглядали масштаби біди, щоб знову взятися до марної, безплідної роботи. Накопичувати запаси, ремонтувати ракету... Стара жінка усміхнулася сама до себе.

Саме цього їй і треба. Таке жінку повністю влаштовувало. Єдине, що їй залишалося зробити, — така дрібниця! — це наступної поїздки вибрати саме цей ланцюжок подієвої послідовності. Це вона і зробить у суботу, під час своєї маленької бізнес-подорожі.

Кровлі лежав, наполовину похований під чорним попелом, і тремтливими пальцями обмацував глибокий поріз на щоці. Уламок зуба пульсував болем. Кров цівкою стікала йому до рота — гострий, солоний смак рідини, що полишала безпомічне тіло. Він спробував поворушити ногою і виявив, що не відчуває її. Перелам. Його розум був надто затьмарений, охоплений відчаєм, щоб спромогтися на думки.

Десь у напівтемряві опритомнів Фленнері. Почувся стогін якоїсь жінки, на камінні й уламках корабля лежали поранені люди, деякі з них були на порозі смерті. Хтось звівся на ноги й кульгаючи попрямував до Кровлі. Блимнув ліхтарик. Це був Теллмен, чоловік незграбно рухався нікчемними залишками їхнього світу. Він дурнувато вирячився на Кровлі, окуляри повисли на одному вусі, частину нижньої щелепи мов зрізало.

Раптом він захитався і впав долілиць на задимлені рештки запасів. Його худе тіло безвладно засмикалося.

Кровлі насилу встав на коліна. Мастерсон схилився над ним, вкотре намагаючись до нього докричатися.

— Зі мною все гаразд, — просипів Кровлі.

— Це кінець. Корабель перетворився на мотлох.

— Знаю.

На розбитому обличчі Мастерсона проступили перші ознаки істерії.

— Як думаєш...

— Ні, — промимрив Кровлі. — Це неможливо.

Мастерсон захихотів. Сльози прокладали мокрі борозни на його брудних щоках, масний піт скрапував із шиї за обвуглений комір сорочки.

— Їй це вдалося. Вона прикувала нас до цього місця. Не відпустила нас звідси.

— Ні, — повторив Кровлі. Він відганяв від себе цю думку. Цього не може бути. Просто не може. — Ми виберемося звідси, — запевнив він. — Зберемо те, що лишилося... почнемо знов.

— Вона повернеться, — бурмотів Мастерсон. — Вона знає, що ми чекаємо на неї! І на її товари!

— Ні! — Кровлі не міг у це повірити, він змушував себе не вірити. — Ми виберемося. Ми мусимо вибратися!