Повне зібрання короткої прози. Том 3

Технічна підтримка

Варто було б пояснити, що саме Кортленд робив, перш ніж почув дзвінок у двері.

У розкішній квартирі на Лівенворт-стріт, де Рашен-Гілл спускається до рівнини Північного узбережжя, а звідти до затоки Сан-Франциско, Девід Кортленд сидів, згорбившись над стосом рутинних звітів — технічними даними, зібраними минулого тижня за результатами тестів на горі Дьябло. На посаді директора центру досліджень фірми «Фарби Песко» Кортленд займався порівняльним аналізом стійкості різних видів покриття, випущених цією фірмою. Оброблена черепиця пеклася й випробовувалася на каліфорнійському сонці п’ятсот шістдесят чотири дні. Треба, нарешті, вирішити, чим заповнювати шпарини, щоб та речовина витримувала окислення, і скоригувати виробничі плани відповідно до отриманих висновків.

Заглибившись у цю хитромудру аналітику, Кортленд пропустив перший дзвінок повз вуха. У кутку вітальні високоточний підсилювач звуку, під’єднаний до патефона та динаміків, саме програвав симфонію Шумана. Девідова дружина, Фей, поралася на кухні з посудом. Їхні діти, Боббі та Ральф, уже повкладалися спати на двоярусному ліжку. Потягнувшись до люльки, Кортленд відхилився на спинку стільця, скуйовдив обважнілою рукою негусте посивіле волосся... і почув, що в двері дзвонять.

— Чорт, — вилаявся він, відсторонено міркуючи, як довго теленькають ці тихі дверні дзвіночки; підсвідомість підказувала, що спроби привернути його увагу тривають уже деякий час. Перед його втомленими очима миготіли й згасали прочитані звіти. Кого це чорти принесли? На годиннику була лише дев’ята тридцять, навіть поскаржитися не вийде.

— Хочеш, я відчиню? — безтурботно гукнула Фей із кухні.

— Не треба, — Кортленд неохоче підвівся, взув капці й поплентався через усю кімнату — повз диван, торшер, журнальний столик, фонограф і книжкову шафу — до вхідних дверей. Він був технологом середніх років і міцної статури та не любив, коли його відривали від роботи.

У коридорі стояв незнайомець.

— Добрий вечір, сер, — привітався він, уважно вдивляючись у свої папери. — Вибачте, що турбую.

Кортленд похмуро витріщився на юнака. Мабуть, прийшов щось пропонувати на продаж. Худий, зі світлим волоссям, у білій сорочці з метеликом, в однобортному синьому костюмі, той стояв, притримуючи однією рукою теку й затиснувши під пахвою другої чорну валізку. На сухорлявому обличчі застиг зосереджений вираз. Здавалося, що незнайомець перебуває у якомусь сум’ятті, брови насуплені, губи стиснуті в тонку лінію, м’язи на щоках посмикуються. Кинувши погляд на господаря, хлопець уточнив:

— Це Лівенсворт, 1846? Квартира З-А?

— Саме так, — підтвердив Кортленд із безкінечним, як у тупоголової худоби, терпінням.

Напруга на обличчі чоловіка трохи спала.

— Так, сер, — промовив він бундючним тенором. Зазирнувши через плече Кортленда до квартири, він додав: — Перепрошую, що відволікаю вас цього вечора від роботи, проте, як ви, мабуть, знаєте, ми були дуже зайняті останні кілька днів. Тож не могли раніше зреагувати на ваш виклик.

— Мій виклик? — перепитав Кортленд. Його шия під незастібнутим комірцем почервоніла. Поза всяким сумнівом, це Фей втягнула його у щось, вигадала щось таке, що їм, на її переконання, життєво необхідне в побуті, а йому тепер усе це розгрібати. — Який іще виклик? — вибухнув він. — У чому річ?

Юнак знітився, голосно сковтнув, вичавив із себе посмішку й квапливо пробурмотів:

— Сер, я — ремонтник, якого ви викликали, я прийшов полагодити ваш свібл.

У Кортленда на язику вертілася жартівлива відповідь, пізніше він пошкодував, що не озвучив її. «Може, — хотів він сказати, — я не хочу лагодити свібл. Може, я хочу, щоб мій свібл лишався таким, яким він є». Проте не сказав. Натомість, кліпнувши, він злегка потяг двері на себе й вигукнув:

— Мій що?!

— Так, сер, — наполягав юнак. — Нам надійшов ваш запит на налаштування свібла. Зазвичай ми самі дізнаємося про успішне його встановлення, проте ваш дзвінок нас випередив, тож я прийшов із набором інструментів. А тепер, оскільки ваша скарга стосувалася... — хлопець заходився гарячково гортати свої документи. — Втім, нема потреби уточнювати; ви самі можете мені сказати, чого вона стосувалася. Як ви, напевно, знаєте, сер, ми не є офіційними представниками торгівельної корпорації... ми надаємо так званий страховий захист, який ви автоматично отримуєте після купівлі товару. Авжеж, ви можете відмовитися від наших послуг. — І він спробував недолуго пожартувати: — Кажуть, що на ринку технічної підтримки серйозна конкуренція.

Жарт не справив жодного враження через дидактичний тон гумориста. Виструнчившись усім своїм худорлявим тілом, хлопець додав:

— Але дозвольте вас запевнити, що ми займаємося ремонтом свіблів, відколи старий Р. Дж. Райт винайшов першу експериментальну модель з атомним двигуном.

Якийсь час Кортленд не міг вимовити й слова. У його голові вирувала справжнісінька фантасмагорія думок: якісь квазітехнологічні побудови, рефлексивні оцінки і незрозумілі формули. Отже, свібли часто ламаються одразу після встановлення?

Великі бізнес-операції... висилають свого ремонтника, коли гроші вже заплачені. Монополістичні тактики... виштовхують конкурентів, поки ті не скористалися своїм шансом. Мабуть, платять якийсь відсоток материнській компанії. Спільна бухгалтерія.

Проте жодна з думок не допомогла з’ясувати суті проблеми. Неймовірним зусиллям він змусив себе сконцентруватися на юнакові, який нервово тупцявся в коридорі зі своєю чорною валізкою і текою.

— Юначе, — з притиском сказав Кортленд, — мабуть, ви помилилися з адресою.

— Невже, сер? — ввічливо промимрив юнак, і його обличчя на мить скривилося від потрясіння. — Не та адреса? Боже, диспетчер знову все наплутав через цю новомодну...

— Прогляньте ретельніше папери, — порадив Кортланд, беручись за дверну ручку. — Я навіть не знаю, що воно таке — той свібл, у мене взагалі немає цієї чортівні, і я вам не телефонував.

Перш ніж захряснути двері, він самовдоволено завважив вираз обличчя паралізованого жахом юнака. Потім ремонтника затулила фарбована дерев’яна поверхня, і Кортленд поплентався назад до столу.

Свібл. Що це ще за свібл, чорти б його вхопили? Похмуро вмостившись на стільці, він спробував повернутися до того, на чому зупинився, проте його думки полинули геть в іншому напрямі.

Та немає на світі ніяких свіблів. Він знався на цьому. Читав тижневик «Ю-Ес Ньюз» і «Волл-стріт джорнал». Якби свібл насправді існував, він би неодмінно довідався про нього, хіба що свібл — це якась дріб’язкова штука для домашнього господарства. Мабуть, саме так воно і є.

— Гей, чуєш? — покликав він дружину, і за мить Фей з’явилася на порозі кухні, тримаючи в руках рушник і тарілку із синім візерунком. — Що це за вигадки? Тобі щось відомо про свібли?

Фей похитала головою.

— Ні, нічого.

— Ти часом не замовляла якогось хромованого чи то пластикового свібла від «Мейсі»?

— Запевняю тебе, що ні.

Може, це щось для дітей? Якась популярна в молодших класах моднява іграшка? Були ж у них ковбойські краватки, картки з картинками чи якісь там ігри. Проте дев’ятирічні дітлахи не купують товарів, які приходить встановлювати служба технічної підтримки з чималим набором інструментів, — тим паче за п’ятдесят центів кишенькових, які його сини отримують на тиждень.

Врешті цікавість перемогла. Кортленду закортіло дізнатися, просто задля власної обізнаності, як виглядає саме свібл. Скочивши на ноги, Кортленд кинувся до вхідних дверей і шарпнув їх на себе.

Звісно, у коридорі вже нікого не було. Юнак пішов геть, залишивши по собі легкий запах одеколону й нервового поту, — та й усе.

Та й усе, за винятком зіжмаканого папірця, що, мабуть, випав із його теки. Кортленд нахилився й підняв папірець із килимка. Це була копія замовлення, де було зазначено код запиту, назву служби обслуговування й адресу замовника.

1846, Лівенворт-стріт, С.-Ф. Вх. дзв. прийн. Ед Фулер 21:20, 28.5. Свібл 30s15H (люкс). Рекомендована перевірка параметрів зворотного зв’язку і заміна нейронного аґреґата. AAw3-6.

Ані цифри, ані решта даних нічого Кортлендові не роз’яснили. Він зачинив двері й повільно побрів до столу. Розгладивши папірець, він удруге перечитав цей безглуздий набір слів, силкуючись вгадати в них бодай якийсь сенс. Угорі на аркуші було надруковано:

СЛУЖБА ТЕХНІЧНОЇ ПІДТРИМКИ

455, Монтґомері-стріт, Сан-Франциско 14. Ri8-4456n

Засн. 1963 р.

То ось воно що! Все пояснювала скупа примітка: дата заснування — 1963 рік. Кортленд тремтливою рукою за звичкою потягнувся до люльки. Тепер зрозуміло, чому він ніколи не чув про свібли. І чому в нього не могло їх бути... і чому молодий ремонтник не знайде їх ні в кого у цьому будинку, хай скільки квартир обійде.

Свіблів іще не винайшли.

Після якогось часу, протягом якого Кортленд напружено зводив думки докупи, він схопив телефон і набрав домашній номер свого підлеглого з лабораторії «Песко».

— Мені начхати, що в тебе на сьогодні плани, — твердо сказав він. — Зараз я дам тобі список доручень і хочу, щоб ти негайно їх виконав.

Кортленд майже фізично відчув, як Джек Гарлі на тому кінці дроту ледве стримує гнів.

— Сьогодні? Слухай, Дейве, фірма мені не матір... у мене є своє життя. Якщо ти гадаєш, що я зараз побіжу...

— Йдеться не про «Песко». Дістань мені звукозаписний прилад і відеокамеру з інфрачервоним об’єктивом. Найми судового стенографа. І розшукай одного з електриків нашої фірми — сам вирішуй, кого саме, головне — найкращого. А ще Ендерсона з інженерного відділу. Якщо не вдасться його, то когось із наших дизайнерів. І ще мені потрібен хтось із конвеєра, приведи мені якогось старого механіка, досвідченого у своїй справі. Такого, щоб справді знався на машинах.

Гарлі із сумнівом у голосі відповів:

— Ти, звісно, керівник, принаймні керівник дослідницького центру. Але ж це треба якось узгодити з адміністрацією фірми. Ти не проти, якщо я звернуся до когось вищого за тебе за посадою, скажімо, отримаю дозвіл від Песброка?

— Чому б ні? — Кортленд швидко прийняв рішення. — А краще я сам йому зателефоную; може, він знає, що відбувається.

— А що відбувається? — зацікавився Гарлі. — У тебе такий дивний голос... Невже хтось винайшов саморозпилювальну фарбу?

Кортленд, не відповівши, поклав слухавку, вичекав одну нестерпну хвилину і зв’язався зі своїм начальником, власником «Фарб Песко».

— У вас знайдеться вільна хвилинка? — коротко запитав він, коли дружина Песброка розбудила свого сивочолого чоловіка від полуденного сну й покликала його до телефону. — Я натрапив на дещо важливе, хотів би це з вами обговорити.

— Йдеться про фарбу? — іронічно пробурчав Песброк. — Бо якщо ні...

Кортленд перебив його і повільно й докладно переповів історію своєї зустрічі з ремонтником свіблів.

Коли він договорив, його роботодавець іще довго мовчав.

— Добре, — нарешті озвався Песброк, — можливо, я й міг би піти вам назустріч. Ви мене зацікавили. «Купили», як то кажуть. Але, — розважливо додав він, — якщо це марнування часу, я стягну з вас вартість роботи та обладнання.

— Марнування часу? Маєте на увазі, якщо з цього не буде зиску?

— Ні, — заперечив Песброк. — Я застерігаю вас від того, щоб ви свідомо мене розігрували, знаючи, що це просто дурні вигадки. У мене мігрень, і мені не до розіграшів. Якщо ви це кажете серйозно, якщо справді вважаєте, що з цього вийде щось путнє, я покрию всі ваші витрати за рахунок фірми.

— Я кажу цілком серйозно, — запевнив Кортленд. — Ми з вами досягли такого віку, коли вже не до ігор.

— Насправді, — Песброк міркував уголос, — що старшим стаєш, то легше пристаєш на всілякі авантюри, а ваша справа скидається на авантюру. — Кортленд якимось шостим чуттям відчув, що його бос таки наважився. — Я зателефоную Гарлі і дам йому свою згоду. Візьміть усе, що потрібно... Припускаю, що ви передовсім спробуєте вистежити цього ремонтника і з’ясувати, хто він є насправді.

— Саме так я і збираюсь вчинити.

— А якщо він справді фахівець з ремонту тих штук... що тоді?

— Ну, — обережно почав Кортленд, — тоді я спробую в нього дізнатися, що таке свібл. Для початку. А потім, можливо...

— Ви думаєте, він повернеться?

— Авжеж. Він не знайде потрібної адреси, це вже точно.

Ніхто з тутешніх не міг викликати ремонтника свіблів.

— Чому ви все зводите до того свібла? Хіба не доречніше розпитати, як він потрапив до нас із майбутнього?

— Думаю, він знає, що таке свібл... і навряд чи знає, як тут опинився. Він навіть не усвідомлює, куди саме потрапив.

Із цим Песброк погодився.

— Схоже на те. Можна до вас долучитися? Я б хотів на це подивитися.

— Звісно, — запевнив його Кортленд, який добряче спітнів, прикипівши очима до зачинених дверей квартири. — Але вам доведеться спостерігати за всім з іншої кімнати. Мені б не хотілося, щоб усе зірвалося... можливо, це наша єдина нагода.

Терміново скликані й невдоволені працівники фірми заповнили помешкання, чекаючи на Кортлендові вказівки. Джек Гарлі в гавайській сорочці, вільних штанях і черевиках на каучуковій підошві роздратовано підійшов до Кортленда й почав розмахувати сигарою перед його носом.

— Ну, ось і ми. Не знаю, що ти вже наплів тому Песброку, та старий тобі повірив, — роззирнувшись квартирою, Гарлі спитав: — То як, ознайомиш нас зі справою? Перш ніж щось робити, непогано було б почути, що й до чого.

На порозі спальні з’явилося двоє хлопчиків із заспаними, напівзаплющеними очима. Фей стурбовано метнулася до них і відправила назад до спальні. Усі присутні трималися невпевнено, їхні обличчя були позначені обуренням, нетерплячою цікавістю чи, навпаки, знудженою байдужістю. Ендерсон, інженер-конструктор, поводився стримано й зарозуміло. МакДавел, токар із сутулими плечима й чималим животом, оглядаючи дорогі меблі, спочатку сповнився пролетарської зневаги, та потім, згадавши про своє брудне робоче взуття і штани в масних плямах, впав у знічену апатію. Фахівець зі звукозапису знай тягнув дріт від мікрофонів до поставленого на кухні магнітофона. Струнка молода жінка, судова стенографістка, совалася на незатишному кріслі в кутку. Знічев’я гортаючи «Форчен», на дивані розсівся Паркінсон, аварійний електрик фірми.

— А де відеоапаратура? — похопився Кортленд.

— Уже їде, — відповів Гарлі. — Ви тут не полюєте, бува, на крадія стародавніх іспанських коштовностей?

— Для цього я міг би обійтися без інженера з електриком, — відрубав Кортленд. Він став походжати вітальнею, бурмочучи: — Найімовірніше, він уже не з’явиться, мабуть, повернувся у свій час або заблукав бозна-де.

— Хто? — вражено вигукнув Гарлі, видихаючи сірий сигаретний дим. — Що діється, люди?

— До мене прийшов незнайомець, — стисло почав пояснювати Кортленд. — Торочив про якесь обладнання, якийсь нечуваний прилад. Зветься свібл.

Присутні спантеличено перезирнулися.

— Ану, ваші здогади, — похмуро запропонував Кортленд. — Ендерсоне, ти перший. Що таке свібл?

Ендерсон вишкірився:

— Гачок, що сам переслідує рибу.

Паркінсон озвався наступним:

— Британське авто з одним-єдиним колесом.

Гарлі знехотя докинув:

— Якась дурня. Пристрій для прибирання за домашніми тваринами.

— Пластиковий ліфчик, — бовкнула навмання стенографістка.

— Не знаю, — роздратовано відмахнувся МакДавел. — Ніколи не чув про таке.

— Отож-бо, — підсумував Кортленд, вкотре позираючи на годинник. Він почувався на межі істерики, минула вже година, за ремонтником і слід захолов. — Ніхто з нас не знає і навіть немає здогадок. Але колись, за дев’ять років, чоловік на прізвище Райт винайде перший свібл, і це стане прибутковим бізнесом. Їх виготовлятимуть, люди їх купуватимуть і за них платитимуть, викликатимуть для їх лагодження ремонтників.

Двері відчинилися, і до приміщення зайшов Песброк із перекинутим через руку пальтом і в пом’ятому стетсонському капелюсі на голові.

— Ну що, приходив? — метким поглядом старечі очі швидко оглянули кімнату. — У вас уже наче все готово.

— Ні, більше не було, — пригнічено відповів Кортленд. — Чорт... я ж сам його випровадив, поки докумекав, звідки він прибув, було вже пізно.

Він показав Песброку пожмаканий бланк замовлення.

— Зрозуміло, — сказав Песброк, віддаючи аркуш Кортлендові. — Отже, якщо той ремонтник повернеться, ви маєте записати на плівку все, що він скаже, і сфотографувати всі інструменти, які будуть при ньому, — тоді зробив жест у бік Ендерсона з МакДавелом: — А решта вам для чого? Яка з них тут користь?

— Мені потрібні люди, які вміють ставити правильні запитання, — пояснив Кортленд. — Інакше ми не отримаємо потрібних відповідей. Ремонтник, якщо ми його взагалі ще побачимо, пробуде тут лише деякий час. Цей час ми маємо використати, щоб дізнатися... — тут він замовк, бо до нього підійшла дружина. — Що таке?

— Хлопцям теж цікаво подивитися, — попросила Фей. — Ти дозволиш? Вони обіцяли не галасувати, — і благально додала: — Я б теж хотіла лишитися.

— Ну то лишайтеся, — відмахнувся Кортленд. — Може, тут і дивитися не буде на що.

Поки дружина розливала всім каву, Кортленд продовжив:

— Передусім ми маємо дізнатися, чи він нас не обманює.

Треба поставити запитання-пастки, нехай над ним попрацюють професіонали своєї справи. Якщо він — шахрай, вони виведуть його на чисту воду.

— А якщо він не бреше? — зацікавлено спитав Ендерсон. — Якщо він не прикидається, отже, він...

— Отже, він із наступного десятиліття, і ми маємо витиснути з нього все, що може стати нам у пригоді. Але... — Кортленд зробив паузу, — я сумніваюся, що він володіє достатніми теоретичними знаннями. У мене склалося враження, що хлопець перебуває на найнижчих щаблях професійних сходинок. Найкраще, мабуть, буде розпитати у того ремонтника про специфіку його роботи. А з цього ми вже зберемо якусь картинку і зробимо свої узагальнені висновки.

— Ну, розкаже він нам, чим заробляє на життя, — зауважив практичний Песброк, — та й усе.

— Нам пощастить, якщо він взагалі прийде, — відказав Кортленд. Він сів на диван і заходився методично чистити свою люльку. — Усе, що ми можемо, — це чекати. Кожен із нас має продумати, які ставитиме запитання. Майте на увазі, що запитуватимете чоловіка з майбутнього, який не усвідомлює, що він із майбутнього, і збирається ремонтувати техніку, якої ще не існує.

— Мені страшно, — зізналася судова стенографістка, пополотнівши й широко розплющивши очі, чашка у неї в руці затремтіла.

— А мені це вже в печінках сидить, — пробурмотів Гарлі, втупившись у підлогу. — Забагато галасу даремно.

І саме цієї миті на порозі з’явився майстер з ремонту свіблів і сором’язливо постукав у вхідні двері.

Юнак був схвильований і ще більше збентежений, ніж першого разу.

— Мені дуже шкода, сер, — сказав він, забувши привітатися, — що відволікаю вас від вашого товариства, проте я перевірив мої записи, і це абсолютно правильна адреса. Я ходив і до ваших сусідів, — додав він жалісливо, — та всі лише руками розводили.

— Заходьте, — витиснув із себе Кортленд. Він відступив убік, даючи змогу пройти ремонтникові свіблів, і провів його до вітальні.

— Оце він і є? — прошепотів Песброк із сумнівом, примруживши сірі очі.

Кортленд удав, що не чує.

— Сідайте, будь ласка, — припросив він ремонтника. Краєм ока Кортленд помітив, що Ендерсон і Гарлі підступили ближче, а Паркінсон відкинув газету й схопився на ноги. На кухні, судячи зі звуків, почався магнітофонний запис... уся квартира прийшла в рух.

— Може, я невчасно, — з тривогою в голосі пробелькотів ремонтник, поглядаючи скоса на те, як його оточують незнайомі люди. — Я, сер, не хочу вам заважати, адже у вас гості.

З похмурим виглядом умостившись на бильці крісла, Кортленд відповів:

— Ви саме вчасно. Власне, ви прийшли в найкращий час, — Кортленд відчув страшенне полегшення: тепер у них з’явився шанс. — Не знаю, що мені стрельнуло в голову, — запобігливо вів він далі. — Мабуть, я просто розгубився. Авжеж, у мене є свібл. Він на кухні.

Обличчя ремонтника сіпнулося від сміху.

— Та невже? — розвеселився він. — На кухні? Я вже давно не чув такого жарту.

Кортленд кинув погляд на Песброка. Біс його знає, що в цьому такого кумедного. Раптом йому сипнуло морозом по спині, чоло і долоні вкрив холодний піт. Що воно взагалі таке, той свібл? Може, треба було одразу про це спитати... чи не питати взагалі і лишити все як є. Може, вони копають не там, де слід. Може — і йому не сподобалася ця думка, — краще їм взагалі нічого не знати.

— Я розгубився, — повторив він, — через вашу термінологію.

Я не знав, що ця штука — то свібл, — і обережно додав: — Можу припустити, що так його охрестили в народі, проте, заплативши шалені гроші, я надаю перевагу правильній його назві.

Ремонтник свіблів виглядав геть спантеличеним; Кортленд збагнув, що знову схибив; вочевидь, свібл — це і є узвичаєна назва.

Ситуацію врятував Песброк.

— Як довго ви ремонтуєте свібли, містере..., — він замовк, проте блідий худорлявий молодик так і сидів із вибалушеними очима. — Чи не нагадаєте нам своє ім’я? — підказав Песброк.

— Моє що? — ремонтник свіблів аж відсахнувся від нього. — Сер, я вас не розумію.

Боже милостивий, подумав Кортленд. Це буде важче, ніж він розраховував, — ніж будь-хто з них розраховував.

Песброкові урвався терпець:

— У вас же має бути ім’я? У всіх є ім’я.

Молодий ремонтник глипнув на них і, почервонівши, опустив погляд на килим.

— Сер, я належу до четвертої сервісної групи. Тож у мене ще немає імені.

— Облишмо це, — сказав Кортленд, розмірковуючи: в якому ж це суспільстві імена видають лише привілейованим? — Я лише хочу переконатися, що ви — компетентний фахівець, — пояснив він. — То як довго ви займаєтеся ремонтом свіблів?

— Шість років і три місяці, — з готовністю відказав ремонтник. Його знічення поступилося місцем гордості. — Я з першого семестру був відмінником із догляду за свіблами, — він випнув свої худорляві груди. — Я народжений для роботи зі свіблами.

— Гм, чудово, — невпевнено мугикнув Котленд. Йому просто не вірилося, що йдеться про таку потужну індустрію. Невже це навчальна дисципліна? Чи догляд за свіблами вважають однією з базових навичок, як опанування мови символів чи якогось ремесла? А що як робота зі свіблами стала чимось на кшталт музичного обдарування або здатності до абстрактного мислення?

— Ну, — ремонтник підхопився, беручись за свою чималу валізу з інструментами, — я готовий починати. Мені не можна гаяти часу... до крамниці надійшло багато викликів.

Зненацька Песброк заступив йому шлях своєю квадратною постаттю.

— Що таке свібл? — напосівся він на худенького юнака. — Мені набридло ходити довкола. Кажете, ви працюєте з цими штуками, тоді скажіть нам: що це таке? Досить просте запитання, чимось вони таки є.

— Не зовсім, — завагався юнак, — ну, тобто тут важко сказати. Уявіть, що... наприклад, уявіть, що ви спитали мене, що таке кіт або собака. Як на це відповідати?

— Це просто якийсь глухий кут, — втрутився Ендерсон. — Послухайте, адже свібли виробляють, правда? Отже, у вас є якісь схеми, дайте їх нам.

Молодий ремонтник відчайдушно вчепився у свою валізку.

— Сер, господи, в чому річ? Якщо ви надумали жартувати... — він поглянув на Кортленда. — Я б хотів розпочати роботу, у мене мало часу.

Аж тут зі свого кутка, не виймаючи рук з кишень, озвався МакДавел:

— Я тут надумав купити свібл. Жінка переконує, що він нам потрібен.

— О, звісно, — погодився ремонтник. І, почервонівши, зніяковіло додав: — Взагалі-то мене дивує, що у вас досі немає свібла, це так дивно. І поводитеся ви... незвично. Дозвольте поцікавитися, звідкіля ви родом? І чому такі... сказати б, погано інформовані?

— Ці люди, — пояснив Кортленд, — із того краю, де немає ніяких свіблів.

Лице ремонтника одразу посуворішало, на ньому з’явилася тінь підозри.

— Он як? — різко відказав він. — Цікаво. І що ж це за такий край?

Кортленд знову бовкнув щось не те, він і сам це відчув. Та перш ніж він здобувся на відповідь, МакДавел відкашлявся й незворушно продовжив:

— Так от, — сказав він, — ми плануємо його придбати. Чи є у вас якісь каталоги? Із зображеннями різних моделей?

Ремонтник жваво відповів:

— На жаль, сер, немає. Проте, якщо ви продиктуєте мені свою адресу, я передам її у відділ продажів, і вам надішлють усю необхідну інформацію. Якщо хочете, наш фахівець може зайти до вас, коли вам буде зручно, і роз’яснити переваги свібла.

— Перший свібл виготовили, якщо я не помиляюся, 1963 року? — уточнив Гарлі.

— Не помиляєтеся, — ремонтник на хвильку забув про свої підозри. — І це був дуже своєчасний винахід. Я вам ось що скажу: якби Райт тоді не випустив своєї першої моделі, на світі вже нікого б не залишилося. Ви, люди без свіблів, можливо, цього не знаєте... або вдаєте, ніби не знаєте, але ви живі зараз тільки завдяки старому Р. Дж. Райту. Свібли — ось на чому тримається наш світ.

Відкривши свою чорну валізку, ремонтник спритно дістав звідти якийсь складний прилад із трубок і дротів. Він наповнив його прозорою рідиною, потім закрив кришкою, перевірив хід поршня і випростався.

— Я почну з порції «де ікс» — зазвичай це повертає їх до життя.

— Що таке «де ікс»? — швидко перепитав Ендерсон.

Здивований цим запитанням, ремонтник відповів:

— Високопротеїновий харчовий концентрат. Ми виявили, що дев’яносто відсотків наших попередніх викликів спричинені неправильною дієтою. Люди просто не знають, як дбати про свої нові свібли.

— Боже, — промовив Ендерсон слабким голосом. — Це щось живе.

У Кортлендовій голові запанувало сум’яття. Він помилився, перед ними стоїть, копирсаючись у своєму обладнанні, зовсім не майстер із ремонту приладів. Цей юнак прийшов допомогти йому зі свіблом, от тільки його спеціалізація була дещо інакша, ніж Кортленд очікував. Цей хлопець — не ремонтник, він — ветеринар.

Тим часом, викладаючи з валізи інструменти та лічильники, юнак виправдовувався:

— Нові свібли набагато складніші за попередні моделі, мені все це знадобиться ще на першому етапі роботи. А все через Війну.

— Війну? — занепокоєно перепитала Фей Кортленд.

— Не через давню війну. А через велику, сімдесят п’ятого року. Та, менша, шістдесят першого, насправді була незначним конфліктом. Думаю, ви знаєте, що Райт був військовим інженером, дислокованим у... ну, тоді це звалося Європою. Напевне, ця ідея з’явилася в нього, коли потоки біженців почали перетинати кордон. Так, я певен, що саме так усе й було. У тій маленькій війні шістдесят першого сюди перебралися мільйони. Та й за кордон повтікало чимало. Лише уявіть собі: люди кидалися від одного табору до другого... Яке безглуздя!

— Я — поганий знавець історії, — прохрипів Кортленд. — Не дуже старався у школі... Нагадайте, та війна шістдесят першого була між Росією та Америкою?

— О, — відгукнувся ремонтник, — та, власне, між усіма. Росія, авжеж, очолила Східний блок. Америка — Західний. Але у війну були втягнуті геть всі. Втім, то була маленька війна, не варто й згадувати.

— Маленька? — нажахано перепитала Фей.

— Ну, — виправився ремонтник, — можливо, на той час вона виглядала масштабною. Але будівлі після неї вціліли. Та й протривала вона лише кілька місяців.

— І хто... переміг? — здушено запитав Ендерсон.

Ремонтник пирхнув.

— Переміг? Дивне запитання. Більше людей вціліло у країнах Східного блоку, якщо ви про це. Так чи інакше, війна шістдесят першого була важлива — поза всяким сумнівом, ваш учитель історії на цьому мав наголосити — винайденням свіблів. Р. Дж. Райта осяяло, коли він спостерігав цю біганину між таборами. Тож сімдесят п’ятого року, коли почалася справжня війна, у нас було вже безліч свіблів, — він замислився, а потім додав: — Власне, можна сказати, що ця справжня війна була війною за свібли. Вона стала останньою. Між тими, хто хотів мати свібли, і тими, хто не хотів, — і він самовдоволено закінчив: — Авжеж, перемогли ми.

За деякий час Кортленд порушив мовчання:

— Що сталося з іншими? З тими, хто... був проти свіблів?

— Ну, — спокійно відповів ремонтник, — з ними розібралися свібли.

Кортленд тремтливими руками підпалив свою люльку.

— Я цього не знав.

— Що ви мали на увазі? — втрутився у розмову Песброк. — Як свібли з ними розібралися? Що вони з ними зробили?

Ремонтник ошелешено похитав головою.

— Я й не знав, що наші громадяни настільки необізнані, — очевидно, йому сподобалася роль просвітника, випнувши кістляві груди, він заходився викладати основи історії уважному колу слухачів: — Перший свібл із атомним двигуном був справді грубою моделлю. А проте, він виконав своє призначення. На початку він умів лише ділити біженців на дві групи: тих, хто справді у щось вірив, і тих, хто лише вдавав, що вірить, і міг знову змінити свою думку... хто не був на сто відсотків вірний ідеї. Влада хотіла знати, хто з біженців, які пристали на бік Заходу, не зрадить їх у війні, і виявити шпигунів та секретних агентів. Це й було на самому початку завданням свібла. Не те, що сьогодні.

— Авжеж, — безживним голосом підтакнув Кортленд, — куди їм до сьогоднішніх.

— Сьогоднішні, — підхопив ремонтник, — уже не займаються такими дурницями. Безглуздо чекати, поки індивід розвине контрідеологію, а потім сподіватися, що він від неї відмовиться. Сміх та й годі! Після шістдесят першого року лишилася тільки одна контрідеологія — тих, хто виступав проти свіблів.

Він щасливо розсміявся.

— Відповідно, свібли почали виокремлювати тих, хто не хотів, щоб свібли ділили нас на групи. Ого, люди, оце була війна! Не брудна, з бомбами й напалмом. А наукова — без колишнього розпилювання хімічних речовин. Свібли спускалися в підвали, руїни й укриття і витягали звідти інакодумців, одного за одним. Поки не зібрали їх усіх. Відтепер, — підсумував він, готуючи своє обладнання, — ми не мусимо хвилюватися про війни чи щось подібне. Більше не буде конфліктів, бо в нас немає контрідеологій. Райт показав, що насправді немає значення, яку сповідувати ідеологію, і байдуже, буде це комунізм, вільне підприємництво, соціалізм, фашизм чи рабство. Головне — щоб усі ми щиро переймалися цією ідеєю і були їй вірними до кінця. І, поки у нас є наші свібли... — він змовницьки підморгнув Кортленду. — Ну, як власник нового свібла, ви, безперечно, вже відкрили для себе його переваги. Тепер вам знайоме відчуття захищеності й задоволення від непохитної ідеологічної позиції, спільної для всіх на Землі. Від усвідомлення, що немає жодної загрози, жодного шансу, що ви пуститеся берега, а якийсь свібл мимохіть поживиться вами.

Першим прийшов до тями МакДавел.

— Отож-бо, — глузливо зауважив він. — Недарма нам із жінкою він так потрібен.

— О, ви обов’язково маєте завести у себе свібла, — наполегливо почав радити ремонтник. — Подумайте лише: коли у вас буде свібл, він автоматично почне вас регулювати. І ви без зусиль і сумнівів триматиметеся правильного курсу. Ви будете завжди певні, що не відхиляєтеся від нього. Згадайте наш слоган: «Нащо бути вірним наполовину?» Ваш свібл безболісно коригуватиме ваші погляди. А якщо ви просто сподіваєтеся, що йдете правильним шляхом, глядіть, щоб в гостях у вашого друга його свібл не заліз вам у череп і не висмоктав усе до решти. Звісно, — замислився він, — інколи чужий свібл встигає вас переналаштувати. Але зазвичай уже запізно. Зазвичай... — він усміхнувся, — зазвичай людей уже не врятувати, щойно вони ступають на криву доріжку.

— А ваша робота, — пробурмотів Песброк, — полягає в тому, аби стежити, щоб свібли справно працювали?

— Так, бо вони припиняють слухатися, якщо залишити їх напризволяще.

— Хіба не парадокс? — здивувався Песброк. — Свібли стежать за нашою слухняністю, а ми — за їхньою. Виходить якесь замкнене коло...

Ремонтника надзвичайно заінтригувала ця думка.

— Так, для мене це нове спостереження. Звісно, ми контролюємо свіблів. Щоб вони не померли, — він здригнувся, — або з ними не трапилося щось гірше.

— Померли? — перепитав Гарлі, все ще нічого не розуміючи. — Але ж, якщо вони штучні... — Насупивши брови, він сказав: — Вони або машини, або живі істоти. То що ж вони: перше чи друге?

Ремонтник терпляче почав розтлумачувати йому основи фізики:

— Свібл-культура — це органічний фенотип, вирощений за контрольованих умов у протеїновому середовищі. Нервова тканина в основі свібла, відповідальна за прийняття рішень, звісно, жива — у тому сенсі, що вона росте, думає, їсть і випорожнюється. Так, вона, безперечно, жива. Натомість свібл як функціональне ціле — штучний виріб. Органічну тканину вміщують в резервуар, який після того герметично закривають.

Цього мені, звісно, не можна торкатися, я тільки даю свіблові поїсти, щоб відновити правильне травлення, а також намагаюся знищити паразитів, які в нього проникли. Я слідкую за тим, щоб свібл залишався справним і здоровим. Рівновага цього організму, звісно, контролюється цілком механічними засобами.

— У свіблів є прямий доступ до людської свідомості? — вражено запитав Ендерсон.

— Звісно. Це ж телепатичний багатоклітинний організм лабораторного походження. З його допомогою Райт раз і назавжди вирішив головну проблему сучасності: існування різних, ворожих одна одній, ідеологічних доктрин, зради та інакодумства. Пригадайте знаменитий афоризм Генерала Штайнера: «Війна — це перенесення конфлікту з виборчої дільниці на поле бою». Або преамбулу Статуту Всесвітньої служби: «Якщо ми хочемо позбутися воєн, їх слід викорінити зі свідомості людей, бо саме в людській свідомості зароджується бунт». До шістдесят третього року ми не мали змоги залізти людям у голови. Аж до шістдесят третього року ця проблема не мала вирішення.

— Дякувати Богу, — голосно промовила Фей.

Проте ремонтник не звернув на неї уваги, його охопив невтримний ентузіазм.

— Із появою свіблів ми змогли перетворити засадничу соціологічну проблему вірності на суто технічну: звели її до простих дій із налаштування та ремонту. Наша єдина функція — забезпечити безперебійну роботу свіблів, за решту відповідають вони.

— Іншими словами, — вкрадливо уточнив Кортленд, — ви, ремонтники, — єдині, хто контролює свіблів. Ви — втілення тієї людської інстанції, яка стоїть над цими машинами.

Ремонтник задумався.

— Мабуть, так воно і є, — скромно визнав він. — Так, ви праві.

— Чорт, невже, окрім вас, вони керують всією людською расою?!

Кістляві груди випнулися від самовдоволення й пихи.

— Можна і так сказати.

— Послухайте, — хрипко промовив Кортленд, хапаючи ремонтника за руку. — Якого біса ви так у цьому впевнені? Ви точно їх контролюєте чи, може, вони вас? — у нього зародилася божевільна надія: поки люди ще мають владу над свіблами, є шанс повернути все, як було. Свіблів можна розібрати, розкласти на частини. Поки свібли змушені коритися людині, яка їх обслуговує, не все ще втрачено.

— Тобто, сер? — закліпав очима ремонтник. — Звісно, ми їх контролюємо. Не хвилюйтеся, — і він рішуче вивільнився з Кортлендової хватки. — Гаразд, то де ж ваш свібл? — він роззирнувся кімнатою. — Я поспішаю, адже час спливає.

— Немає у мене ніякого свібла, — просто сказав Кортленд. Спочатку ремонтник не усвідомив почутого. Потім на його обличчі промайнув дивний збентежений вираз.

— Немає? Але ж ви самі сказали...

— Щось пішло не за планом, — пояснював йому Кортленд. — Немає ніяких свіблів. Ще зарано — їх іще не вигадали. Зрозуміли? Ви помилилися з часом!

Хлопець вирячив очі. Притискаючи до себе інструменти, він відступив на кілька кроків, моргнув і вичавив із себе:

— Помилився... з часом? — раптом він усе зрозумів. І одразу здався якимось старшим, набагато старшим. — Щось таке я підозрював. Усі ці неушкоджені будівлі, старовинні меблі... Очевидно, в трансмісійній машині змістилися фази! — тепер він просто палав люттю: — Ця вже мені миттєва служба! Я так і знав, що диспетчерський центр не був готовий до заміни старої механічної системи. Казав же їм протестувати все як слід. Боже, яке тепер буде пекло, не уявляю, як ми виправимо цю похибку.

Він нахилився і знавісніло покидав своє обладнання назад у валізу. Замкнувши її одним різким рухом, підвівся і коротко вклонився Кортленду.

— На все добре, — холодно попрощався він. І зник.

Там, де щойно стояв хлопець, більше нікого не було. Майстер із ремонту свіблів повернувся туди, звідки прийшов.

За якийсь час Песброк озирнувся і подав знак технікові на кухні.

— Вимикай уже свій магнітофон, — похмуро пробурмотів він. — Нічого більше записувати.

— Боже милостивий, — Гарлі ніяк не міг оговтатися від почутого. — Світ, над яким панують машини.

Фей тремтіла.

— Я навіть не уявляла, що в цього юнака так багато влади, я думала, він — звичайнісінький робітник.

— Натомість він відповідає за все, — скрушно кивнув Кортленд.

Запала мовчанка.

Діти почали позіхати. Фей миттю опинилася біля них і відпровадила до спальні.

— Час до ліжка, — скомандувала вона з удаваною бадьорістю.

Сонно опираючись матері, хлопчики врешті здалися і зникли за дверима. Вітальня потроху оживала. Фахівець зі звукозапису почав згортати дроти. Судова стенографістка зібрала свої нотатки й відклала вбік олівці. Гарлі закурив сигару і з похмурим обличчям пускав кільця диму.

— Думаю, — нарешті озвався Кортленд, — ми всі повірили в реальність того, що відбулося, і переконалися, що це — не чийсь дурний жарт.

— Ну, — пирхнув Песброк, — він розчинився у повітрі. Це вже достатній доказ. Та й той мотлох, що він притяг із собою...

— Нас відділяє лише дев’ять років, — задумано сказав Паркінсон, електрик. — Райт уже давно народився. Треба його розшукати і вбити, поки ще є час.

— Він — військовий інженер, — кивнув МакДавел. — І нам відоме його ім’я: Р. Дж. Райт. Думаю, його нескладно знайти. Може, у нас ще є шанс цьому запобігти.

— Чи надовго люди втримають контроль над свіблами? — зітхнув Ендерсон.

Кортленд невпевнено стенув плечима:

— Навіть не уявляю. Може, це протриває роки... може, століття. Та коли-небудь станеться щось, чого вони не передбачили. І тоді їхні хижі машини почнуть полювання на людей.

Фей затремтіла всім тілом.

— Це жахливо! Добре, що ми зараз у безпеці.

— Які ж ви схожі з тим ремонтником, — дошкульно промовив Кортленд. — Усе гаразд, допоки це не стосується безпосередньо вас...

Фей, виснажена хвилюванням, спалахнула:

— Ми про це поговоримо пізніше, — вона силувано всміхнулася Песброку: — Іще кави? Я піду заварю, — розвернувшись на закаблуках, вона вилетіла з вітальні на кухню.

Поки вона наливала воду в кавоварку, в двері подзвонили. Усі присутні завмерли й перезирнулися, занімілі й налякані.

— Він повернувся, — прошепотів Гарлі.

— Може, це й не він, — так само пошепки заперечив Ендерсон. — Може, нарешті привезли відеоапаратуру.

Проте ніхто з них не зробив жодного кроку в бік дверей. За деякий час дзвінок теленькнув удруге, цього разу довше й вимогливіше.

— Треба відчинити, — дерев’яним голосом озвався Песброк.

— Тільки не я, — судова стенографістка аж перехрестилася.

— Взагалі-то це не моя квартира, — відкараскався МакДавел.

Кортленд неохоче рушив до дверей. Перш ніж взятися за ручку, він уже знав, хто це. Диспетчерський центр перейшов на надсучасну миттєву трансмісію. І зробив так, щоб посильні й ремонтники потрапляли прямісінько на місце виклику. Усе заради абсолютного, довершеного контролю над свіблами, усе заради безпомильної роботи.

Та десь вони таки помилилися. Контроль схибив. Усе працювало навпаки, рухалося не вперед, а назад. Безпомічний, він самознищився: був надто бездоганний. Узявшись за ручку, Кортленд прочинив двері квартири.

У коридорі стовбичило четверо чоловіків. Вони були в кепках та непоказних сірих одностроях. Той із них, хто стояв попереду, зняв із голови кепку, пробігся поглядом по своїх паперах, потім ввічливо кивнув Кортлендові:

— Добридень, сер, — невимушено привітався він. Це був рославий чоловік із широкими плечима й густою темною чуприною, що падала йому на лискуче від поту чоло. — Ми... гм... трохи заблукали на шляху до вас. Довго вас розшукували.

Зазирнувши до помешкання, він підтягнув важкий шкіряний пояс, запхав свої папери до кишені й потер великі натруджені руки.

— Він унизу, в багажнику, — повідомив чоловік Кортлендові та решті присутніх. — Тільки скажіть, де хочете встановити, і ми швидко його занесемо. Треба вибрати гарне місце... ось там, біля вікна, наприклад, — розвернувшись, чоловік попрямував до службового ліфта слідом за робітниками. — Ця остання модель свібла займає чи не весь вільний простір.