Повне зібрання короткої прози. Том 3

Іграшкова війна

У терранському бюро Митного контролю стандартів якості рослий чоловік дістав із металевого кошика ранкову пошту і, всівшись за стіл, приготувався її читати. Він одягнув райдужні лінзи й закурив цигарку.

«Доброго ранку, — проскреготав перший лист, коли Вайзмен провів великим пальцем по наклеєній аудіоплівці. Визираючи у відчинене вікно на паркінг, він ліниво вслухався у запис. — Слухайте, ви чим там, унизу, взагалі займаєтеся? Ми вам надіслали цілу купу... — пауза, протягом якої менеджер із продажів нью-йоркських універмагів проглянув свої документи, — ... тих ґанімедських іграшок. Ви хоч розумієте, що їх треба вчасно затвердити, тому що вони стоять у плані закупівель на осінь, і нам треба встигнути продати їх до Різдва, — насамкінець менеджер додав: — Цьогоріч акцент робиться на воєнних іграх. Ми плануємо закупити велику партію».

Вайзмен провів пальцем по імені й назві посади відправника.

«Джо Гаук», — проскрипів голос із запису. — Дитячий світ «Еппелей».

Сам до себе Вайзмен сказав:

— Он як! — він відклав листа, дістав аркуш паперу і приготувався прослухати запис удруге. А потім пробурмотів: — А й справді, що там із тими ґанімедськими іграшками? Здається, їх уже довго тестують у лабораторії. Не менше двох тижнів.

Звісно, будь-які товари з Ґанімеда сьогодні під пильним наглядом, протягом останнього року підприємницька жадібність на Супутниках — згідно з розслідуваннями — перевищила звичний рівень: там планувалися відкриті воєнні дії проти конкурентів, серед яких чільне місце посідали три внутрішні планети. Проте поки що нічого не відбувалося. Товари були пристойної якості, без подвійного дна, без отруйної фарби, яку дитина може злизати, без бактеріальних капсул.

І все ж...

Такі винахідливі люди, як ґанімедці, були вигадливими у будь-якій царині. Вони здатні вести підпільну діяльність із такими ж фантазією та оригінальністю, як і решту справ.

Вайзмен звівся на ноги, вийшов з кабінету і вирушив до будівлі, в якій працювала лабораторія.

Оточений напіврозібраними іграшками, Пінаріо підвів голову і побачив свого керівника, Леона Вайзмена, який увійшов, причинивши за собою двері лабораторії.

— Як добре, що ви прийшли, — сказав Пінаріо, хоча насправді просто намагався виграти час, він знав, що запізнився з роботою щонайменше на п’ять днів і що цей візит означав для нього проблеми. — Краще вдягніть профілактичний костюм, щоб не ризикувати, — та хоч як приязно він говорив, обличчя Вайзмена залишалося суворим.

— Я прийшов поговорити про ту гру в штурм цитаделі, шість доларів за набір, — повідомив Вайзмен, проходячи повз стоси нерозпакованих товарів, що чекали на тестування та затвердження.

— О, той набір із ґанімедськими іграшковими солдатиками! — вигукнув Пінаріо з полегшенням. Щодо цього товару сумління його було чисте, кожен тестувальник у лабораторії знав про видані шаєннським урядом спеціальні інструкції «Про небезпеку отруєння частинками культури, ворожої до мирних міських жителів», — типово непрозорий указ офіційної влади. Тепер він завжди міг — спираючись на закон — послатися на них і назвати номер відповідної статті. — Я їх ізолював, — повідомив він, супроводжуючи Вайзмена, — оскільки вони можуть становити особливу небезпеку.

— Проведіть мене до них, — звелів Вайзмен. — Ви вірите, що вони й справді несуть якусь загрозу, чи це не більше ніж паранойя щодо «нашестя інопланетян»?

Пінаріо відповів:

— Пересторога цілком виправдана, тим більше, коли йдеться про дитячі товари.

Він кілька разів махнув рукою, і плита в стіні від’їхала, відкриваючи вхід до бокової кімнати.

Від побаченого Вайзмен просто остовпів. Пластиковий манекен дитини натуральних розмірів у звичайному одязі, приблизно п’яти років, судячи з вигляду, сидів, оточений іграшками. Коли вони ввійшли, манекен сказав: «Мені нудно. Зробіть щось інше». Після короткої паузи він повторив: «Мені нудно. Зробіть щось інше».

Іграшки на підлозі, налаштовані реагувати на голосові команди, покинули свої попередні заняття і почали все наново.

— Це заощаджує наші витрати, — пояснив Пінаріо. — Перш ніж покупець отримає те, за що платить, вся ця купа сміття мусить пройти повний цикл тестування. Якби ми стовбичили тут, роздаючи їм команди, то взагалі звідси не виходили б.

Просто перед манекеном роїлася групка ґанімедських солдатиків, а також стояла цитадель, яку вони мали взяти штурмом. Солдатики прокрадалися до неї хитрими манівцями, проте зупинилися, почувши команду манекена. Наразі вони перегруповувалися.

— Ви все це записуєте на касету? — уточнив Вайзман.

— Звісно, — запевнив його Пінаріо.

Солдатики були приблизно шість дюймів заввишки і зроблені з практично незнищенних термопластикових сполук, якими так славилося ґанімедське виробництво. Їхні однострої були вигадливим змішанням різних військових костюмів із супутників та сусідніх планет. Сама ж цитадель, моноліт із зловісного темного матеріалу, схожого на метал, нагадувала міфологічну фортецю, горішня її частина була всіяна бійницями, розвідний міст — піднятий і неприступний, а на найвищій башті гордовито тріпотів прапор.

Цитадель із посвистом вистрілила снарядом у своїх нападників. Снаряд гучно вибухнув хмаринкою диму посеред купки солдатиків, не завдавши їм жодної шкоди.

— Вона захищається, — зауважив Вайзмен.

— Але врешті-решт програє, — сказав Пінаріо. — Так мусить бути. Із психологічного погляду, ця цитадель символізує зовнішню реальність. А дванадцять солдатиків репрезентують зусилля дитини, яка намагається опанувати цю реальність. Беручи участь у штурмі цитаделі, дитина призвичаюється до умов суворого світу. І цей світ врешті лягає до її ніг, та лише ціною неймовірних зусиль та наполегливості. Принаймні так сказано в інструкції, — додав він і передав брошурку Вайзмену.

Гортаючи сторінки інструкції, Вайзмен спитав:

— Отже, їхня тактика нападу щоразу змінюється?

— Ми вже вісім днів проводимо тести. І досі жодного разу тактика не повторювалася. Зрештою, іграшок для цього достатньо.

Солдатики сновигали навколо, поступово наближаючись до цитаделі. Раптом на її стінах з’явилися якісь прилади стеження і розвернулися в напрямку солдатиків. Скориставшись іншими іграшками, що чекали на тестування, солдатики чкурнули в укриття.

— Вони реагують на випадкову конфігурацію місцевості, — роз’яснив Пінаріо. — Солдатики об’єктотропійні, наприклад, коли вони бачать серед тестованих іграшок ляльковий будиночок, то ховаються в ньому, як миші в норі. У найглибших закутках, — щоб підтвердити сказане, він підняв великий іграшковий космічний корабель, вироблений компанією з Урану, і витрусив із нього двох солдатиків.

— А як часто вони брали цитадель? — запитав Вайзмен. — У відсотках?

— Поки що успішною була одна з дев’яти спроб. На задній частині цитаделі є панель. І там можна поміняти налаштування так, щоб успішні спроби траплялися частіше.

Він почав пробиратися поміж солдатиків, Вайзмен рушив слідом, і вони нахилилися над цитаделлю.

— Ось тут у неї система живлення, — показав Пінаріо. — Доволі хитра. Також звідси йдуть накази солдатикам. Передача на високій частоті з дробівниці.

Відчинивши задню частину цитаделі, він показав своєму босу контейнер із дробом.

Кожна кулька була частиною наказу. Для того, щоб задати солдатам позиції для нападу, кульки підкидалися, вібрували й падали, утворюючи щоразу новий візерунок. Таким чином досягалася випадковість тактики. Але, оскільки кульок дробу була визначена кількість, мусила бути і визначена кількість тактик.

— Ми тестуємо їх усі, — сказав Пінаріо.

— А немає можливості якось це пришвидшити?

— Ні, нам потрібен час. Можна випробувати тисячі тактик, перш ніж...

— ... випаде така, — закінчив за нього Вайзмен, — яка накаже їм розвернутися на дев’яносто градусів і почати стріляти в найближчу людську істоту.

Пінаріо похмуро зауважив:

— Або й гірше. У цій системі живлення чимало генераторів електромагнітного випромінювання. Вони розраховані на п’ять років роботи. Проте, якщо вся ця енергія виділиться водночас...

— Продовжуйте дослідження, — розпорядився Вайзмен. Вони подивилися один на одного, а тоді на цитадель. Солдатики вже майже дісталися до неї. Раптом одна зі стін цитаделі опустилася, відкривши дуло гармати, і наступ було відбито — всіх солдатиків розкидало по підлозі.

— Такого я ще не бачив, — пробурмотів Пінаріо.

На деякий час усе завмерло. Тоді лабораторний манекен дитини, що сидів серед іграшок, озвався: «Мені нудно. Зробіть щось інше».

Двоє чоловіків з якимсь дивним почуттям остраху спостерігали, як солдатики підводяться й перегруповуються для чергової атаки.

Через два дні до офісу увірвався бос Вайзмена — огрядний сварливий коротун із витрішкуватими очима.

— Отже, так! — гримнув Фавлер. — Завершуй уже тестувати ці довбані іграшки. Часу в тебе до завтра, — і він попрямував був до дверей, та раптом Вайзмен зупинив його.

— Це надто серйозно, — заявив він. — Давайте спустимося в лабораторію, і я вам покажу.

Сперечаючись усю дорогу, Фавлер пішов із ним до лабораторії.

— Ти навіть не уявляєш, скільки грошей деякі з фірм вбухали в цю продукцію! — говорив він, заходячи в лабораторію. — Товарами, зразки яких ви тут тестуєте, забиті кораблі та склади на Місяці, чекаючи офіційного дозволу на ввезення!

Пінаріо ніде не було. Тож Вайзмену довелося скористатися своїм ключем замість сигналів руками, які відчиняли двері тестової кімнати.

Там в оточенні іграшок сидів зроблений лаборантами манекен. А навколо нього вирував рух: іграшки проходили цикли своєї активності. Фавлер здригнувся від шуму.

— Ось товар, про який ідеться, — повідомив Вайзмен, нахилившись над цитаделлю. Один із солдатиків повз, наближаючись до неї. — Як бачите, тут дванадцять солдатиків. Враховуючи їхню кількість, енергію, яка на них витрачається, а також складну систему команд...

Фавлер перервав його:

— Я бачу лише одинадцять.

— Можливо, один кудись заховався, — припустив Вайзмен.

Голос з-за їхньої спини промовив:

— Ні, їх таки одинадцять, — до них із застиглим від тривоги обличчям підійшов Пінаріо. — Я все тут обшукав. Одного немає.

Усі троє заніміли.

— Можливо, його знищила цитадель, — врешті припустив Вайзмен.

Пінаріо заперечив:

— Але ж ніхто не скасовував закону збереження матерії.

Якщо вона його «знищила», куди поділися його рештки?

— Можливо, вона переробила його на енергію, — запропонував свою гіпотезу Фавлер, оглядаючи цитадель та солдатиків, що залишилися.

— Ми вдалися до однієї хитрості, — похвалився Пінаріо, — коли помітили, що не вистачає одного солдатика. Зважили одинадцятьох солдатиків і саму цитадель. Їхня сумарна вага відповідала початковій вазі набору — тобто дванадцятьох солдатиків і цитаделі. Отже, він десь там, усередині, — Пінаріо показав на цитадель, що прицільно обстрілювала вояків, які до неї підступали.

Роздивившись цитадель, Вайзмен десь на підсвідомому, інтуїтивному рівні відчув: вона змінилася, стала інакшою.

— Прокрутіть відеозапис, — попросив Вайзмен.

— Вибачте? — перепитав Пінаріо і почервонів. — Звісно, — підійшовши до дитини-манекена, він вимкнув його, відкрив і витяг відеоплівку. А тоді тремтячими руками вставив у проектор.

Вони сиділи, спостерігаючи, як перед ними проскакують уривки запису: один напад за іншим, у них аж рябіло в очах. Солдатики наближалися, відступали під обстрілом, підводилися, знову нападали...

— Зупиніть отут, — раптом вигукнув Вайзмен.

Вони знову переглянули останній шматок запису.

Один із солдатиків поволі підкрадався до цитаделі. У його бік полетів гарматний снаряд, і хмарка від вибуху ненадовго приховала солдатика від їхніх поглядів. Тим часом одинадцять інших солдатиків кинулися вперед у шаленій спробі видертися на стіни. Їхній товариш вигулькнув з-за хмарки диму і пішов у наступ. Він підібрався упритул до стіни. Частина стіни від’їхала набік.

Солдатик, майже невидимий на тьмяному тлі цитаделі, відкрутив собі голову, тоді одну руку, потім обидві ноги, скориставшись кінчиком своєї гвинтівки як викруткою. Від’єднані частини поглинав отвір цитаделі. Врешті лишилася тільки рука зі зброєю; вона й собі поповзла у напрямку цитаделі, сліпо плазуючи вперед, аж поки не щезла всередині. Отвір закрився, немов його і не було. Трохи пізніше Фавлер озвався захриплим голосом:

— Батьки припустять, що це їхня дитина десь загубила чи поламала одного зі своїх солдатиків. Їхня кількість поволі меншатиме — і в цьому звинуватять дитину.

Пінаріо сказав:

— І що ви пропонуєте?

— Тестуйте далі, — вирішив Фавлер. Вайзмен на знак згоди кивнув головою. — Нехай іграшка пройде весь цикл. Але не залишайте її без нагляду.

— Я подбаю, щоб відтепер хтось постійно чергував у кімнаті, — запевнив Пінаріо.

— Буде краще, якщо ви самі лишитеся біля неї, — сказав Фавлер.

А Вайзмен подумав: Може, найкраще нам усім лишитись біля неї. Принаймні двом із нас: мені та Пінаріо.

Цікаво, що ж вона зробила з частинами солдатика, міркував він далі.

Що виготовила з них?

До кінця тижня цитадель поглинула ще чотирьох солдатиків.

Спостерігаючи за нею через монітор, Вайзмен не помічав, щоб вона якось змінилася зовні. І не дивно. Все відбувалося виключно всередині неї, глибоко і потаємно.

Раз у раз відбувалися невпинні штурми, солдатики атакували, цитадель захищалася гарматними обстрілами. Тим часом на нього вже чекав новий набір ґанімедських товарів. Нові іграшки для дітей, які потрібно було тестувати.

— І що тепер? — пробурмотів він сам до себе.

Перша іграшка була на перший погляд доволі проста: костюм ковбоя з давнього американського Заходу. Принаймні так зазначалося в інструкції. Проте він лише побіжно проглянув брошурку: до дідька все, що ті ґанімедці понаписували про неї.

Він відкрив коробку і розгорнув костюм. Тканина була сіра і обвисла, як порожній лантух. Паскудна якість, подумав він.

Цей одяг лише віддалено нагадував ковбойський, шви здавалися нерівними, неохайними. А сама тканина не тримала форми, коли її розтягнути. Настільки, що край, за який він смикнув, так і залишився висіти, мов ганчірка.

— Бридня якась, — сказав він Пінаріо. — Цього ж ніхто не купить.

— А ви його вдягніть, — порадив Пінаріо. — Тоді побачите.

Вайзмен насилу вліз у костюм.

— А це безпечно?

— Так, цілком, — запевнив Пінаріо. — Я його вже вдягав.

Тут закладена доволі проста ідея. Але вона може бути успішною. Щоб активувати її, почніть фантазувати.

— Про що?

— Про що завгодно.

Костюм асоціювався у Вайзмена з ковбоями, тож він подумки повернувся у своє дитинство, на ранчо, пішов посипаною жорствою доріжкою вздовж поля, на якому паслися чорноморді вівці, швидко пережовуючи траву рухливими нижніми щелепами. Він затримався біля паркана — колючий дріт із довільно понатиканими стовпами — і задивився на овець. Аж тут раптом вівці збіглися докупи і гайнули у далечінь, до затіненого пагорба, куди вже не сягав його зір.

Він побачив дерева, кипариси, що височіли над лінією горизонту. Яструб-курчатник, високо в небі, опускався вниз і здіймався вгору, як повітряна помпа, з кожним помахом крил... немовби хоче закачати в себе ще більше повітря, яке виштовхне його ще вище, подумав він мимохіть. Курчатник шугнув уперед, могутньо змахнувши крильми, відтак сповільнив лет. Марно Вайзмен видивлявся, на кого той птах полює. Довкола простягалися лише висушені літньою спекою поля, витоптані овечою отарою. Тут і там стрибали коники. А на самій дорозі сиділа ропуха. Жаба зарилася в м’яку сипку землю, і звідти визирала тільки її голова.

Вайзмен нахилився, ніяк не наважуючись торкнутися її бородавчастого тіла, аж раптом почув чоловічий голос поблизу себе:

— І як вам?

— Чудово, — відказав Вайзмен. Він вдихнув на повні груди аромат сухої трави. — Слухайте, а ви не знаєте, як відрізнити жабу-самця від самки? Може, за плямами на тілі?

— А навіщо це вам? — поцікавився невидимий чоловік, який стояв, вочевидь, у нього за спиною.

— Та я тут знайшов ропуху.

— Можна, я поставлю вам кілька запитань? — озвався чоловік.

— Звичайно, — погодився Вайзмен.

— Скільки вам років?

То було легке запитання.

— Мені десять років і чотири місяці, — гордо відповів він.

— І де ви наразі перебуваєте?

— За містом, на ранчо містера Ґейлорда, тато возить нас із мамою сюди щовихідних, коли має змогу.

— Тепер озирніться і погляньте на мене, — попросив чоловік. — І скажіть, чи ви мене впізнаєте.

Неохоче відволікшись від споглядання своєї знахідки, він розвернувся, щоб подивитися на співрозмовника. І побачив дорослого чоловіка з худим лицем і довгим, дещо нерівним носом.

— Ви — дядечко, який розвозить бутановий газ, — відповів Вайзмен. — З газової компанії, — він роззирнувся навкруги й очікувано побачив вантажівку, припарковану біля бутанового бака. — Тато каже, що бутан дорогий, але, якщо немає інших...

Чоловік перервав його.

— Уточню з цікавості, як зветься газова компанія?

— Та це ж на вантажівці написано, — пирхнув Вайзмен, читаючи великі намальовані літери. — Бутан-перевезення «Піна-ріо», Петалума, Каліфорнія. Отже, ви — містер Пінаріо.

— І ви можете заприсягнутися, що вам десять років і ви стоїте в полі біля Петалуми, що в Каліфорнії? — запитав його містер Пінаріо.

— Певно, що так, — Вайзмен побачив за полем цілий ряд порослих лісом пагорбів. Йому страх як захотілося на них видертися, йому вже набридло стовбичити тут і базікати із цим чоловіком. — Бувайте, містере, — кинув він на прощання. — Мені потрібно на отой пагорб.

І він побіг посипаною жорствою доріжкою, подалі від містера Пінаріо, а налякані коники-стрибунці кидалися врозтіч з-під його ніг. Засапаний, Вайзмен прискорив біг.

— Леоне! — гукнув містер Пінаріо. — Годі вам! Не біжіть туди!

— Але мені дуже треба на ті пагорби, — видихнув Вайзмен, не зупиняючись, все ще біжучи назустріч пригодам. Раптом він із розгону налетів на якусь перепону і впав, Вайзмен зіперся на руки, силкуючись встати. У сухому полудневому повітрі щось почало прозирати, він відчув страх і відсахнувся. Перед його очима постали якісь обриси, що перетворилися на пласку стіну...

— Ви не дістанетеся тих пагорбів, — повідомив йому містер Пінаріо. — Краще лишайтеся на місці. Інакше знову на щось наштовхнетеся.

Руки Вайзмена чомусь були липкими. Ошелешений, чоловік витріщився на кров — очевидно, він порізався, коли впав....

Пінаріо допоміг йому зняти ковбойський костюм і сказав:

— Найжахливіша іграшка з усіх можливих. Навіть недовго походивши в цьому костюмі, дитина втрачає зв’язок із реальністю. Гляньте лиш на себе.

Ледве тримаючись на ногах, Вайзмен розглядав костюм; Пінаріо силоміць вирвав у нього іграшку.

— Оце так штука, — промовив він тремтливим голосом. — Мабуть, вона стимулює уже наявні тенденції до абстиненції.

У мене завжди були латентні фантазії про повернення у світ дитинства. Саме у той час, коли ми жили на ранчо.

— Зауважте, як ви вплели у той ваш ілюзорний світ елементи реальності, — сказав Пінаріо, — щоб подовше у ньому затриматися. Якби ви мали більше часу, ви б знайшли спосіб вписати у свій фантастичний світ і стіну лабораторії, можливо, уявивши замість неї стіну дровітні.

Вайзмен визнав:

— Я... уже почав упізнавати в ній будівлю старої молочарні, куди фермери звозили молоко на продаж.

— Із часом, — зауважив Пінаріо, — вас було б майже неможливо звідти витягти.

Якщо це спрацювало з дорослим, подумав Вайзмен, страшно навіть уявити, як це могло би вплинути на дитину.

— Ще один зразок, який у нас залишився, — вів далі Пінаріо, — це гра, теж, мабуть, якась маячня. Ви як, можете на неї подивитися? Але це не терміново.

— Зі мною все гаразд, — запевнив Вайзмен. Він узяв до рук коробку і почав її розпаковувати.

— Ця гра дуже нагадує стару «Монополію», — пояснив Пінаріо. — Зветься «Синдром».

До набору входили дошка, ігрові гроші, гральні кубики і фішки, що репрезентували гравців, а також акції.

— Ви маєте набрати побільше акцій, — розтлумачив Пінаріо, — очевидно, як і в усіх подібних іграх, — він завжди нехтував інструкціями. — Покличмо сюди Фавлера і зіграймо партію, треба щонайменше троє гравців.

Невдовзі до них приєднався директор відділу. Троє чоловіків усілися за стіл, поклавши «Синдром» у центр.

— На початку гри всі гравці перебувають у рівних умовах, — пояснив Пінаріо. — Як і в усіх подібних іграх, протягом гри їхній статус буде змінюватися відповідно до вартості акцій, які вони придбали у різних економічних синдромах.

Синдроми були представлені маленькими яскравими пластиковими фігурками, схожими на архаїчні готелі та будинки «Монополії».

Гравці кидали гральні кубики, переставляли свої фішки на дошці, набували те чи те у приватну власність, сплачували штрафи, стягували штрафи, тимчасово потрапляли до «дезактиваційної в’язниці». Тим часом позаду них семеро іграшкових солдатиків знов і знов штурмували цитадель.

«Мені нудно, — сказав манекен дитини. — Зробіть щось інше».

Солдатики перегрупувалися. І вкотре рушили вперед, підступаючи дедалі ближче до цитаделі.

Занепокоєний і роздратований, Вайзмен пробурчав:

— Довго ще ця клята штука працюватиме, перш ніж ми з’ясуємо, в чому тут річ?

— Гадки не маю, — Пінаріо кинув погляд на фіолетово-золотий стос акцій, які отримав Фавлер. — Вона може мені знадобитися, — звернувся він до Фавлера, — ця твоя шахта на Плутоні з важким ураном. Скільки хочеш за неї?

— Вона доволі цінна, — пробурмотів Фавлер, переглядаючи решту своїх акцій. — Але, можливо, я міг би її обміняти.

Як тут зосередитися на грі, спитав себе Вайзмен, коли ця штука дедалі ближча до... до бозна-чого? До чогось, для чого її створили. До своєї критичної маси, промайнуло у нього в голові.

— Заждіть-но секунду, — промовив він повільно і стиха, опустивщи руку з віялом активів. — А може ця цитадель бути реактором?

— Яким ще реактором? — запитав Фавлер, не відриваючи погляду від акцій у своїй руці.

Вайзмен, цього разу вже гучніше, сказав:

— Та облиште нарешті цю гру!

— Цікава ідея, — визнав Пінаріо, також відкладаючи свої гральні картки. — Вона конструює всередині себе атомну бомбу, крок за кроком. Додає деталі, аж поки... — він урвав сам себе. — Ні, ми вже думали про це. У ній немає важких елементів. Тільки батарея, розрахована на п’ять років роботи, а ще маленькі механізми, які виконують накази, що надходять безпосередньо від батареї. Із цього не можна змайструвати атомного реактора.

— Думаю, — зауважив Вайзмен, — буде безпечніше її звідси винести, — досвід із ковбойським костюмом змусив його серйозніше поставитися до ґанімедських умільців. І якщо костюм був іще досить невинним...

Фавлер глянув йому за спину і повідомив:

— Лишилося шестеро солдатиків.

Вайзмен з Пінаріо зірвалися на ноги. Фавлер казав правду.

Тепер залишилася лише половина набору солдатиків. Ще один солдатик дістався цитаделі і щез у її нетрях.

— Мабуть, нам варто запросити сюди військового експерта з вибухівки, — сказав Вайзмен, — нехай усе як слід перевірить.

Це виходить за межі нашої компетенції, — він розвернувся до свого боса, Фавлера. — Ви ж не заперечуєте?

Фавлер відказав:

— Спочатку дограймо.

— Навіщо?

— Щоб дізнатися напевне, що це за гра, — пояснив Фавлер.

Проте його жвавий інтерес до гри свідчив радше про азарт і бажання її продовжити. — Отже, що ви дасте мені за шахту на Плутоні? Я готовий вислухати ваші пропозиції.

І вони з Пінаріо поринули в перемовини. Гра протривала ще з годину. Нарешті стало помітно, що Фавлер поширив свою владу на різноманітні активи. У нього було п’ять гірничо-видобувних синдромів, а ще дві фабрики з виробництва пластмаси, монополія з переробки водоростей та всі сім синдромів роздрібного продажу. Маючи владу над цими активами, він, відповідно, накопичив і найбільше грошей.

— Далі без мене, — сказав Пінаріо. В нього залишилося кілька дрібних акцій, які не давали контролю ні над чим. — Хтось хоче їх перекупити?

Вайзмен поставив на ці акції свої останні гроші. Вигравши їх, він продовжив гру, але тепер лише проти Фавлера.

— Ця гра, поза сумнівом, імітує типові міжкультурні економічні операції, — зробив висновок Вайзмен. — Синдроми роздрібного продажу, імовірно, належать Ґанімеду.

У ньому зажеврів вогник надії, йому щойно випало кілька вдалих комбінацій гральних кубиків, і тепер він міг розширити свої скромні надбання.

— Діти, бавлячись у цю гру, навчаться правильно розуміти економічні реалії. Це підготує їх до життя у дорослому світі.

Проте вже за кілька хвилин його фішка потрапила на територію, підконтрольну Фавлеру, і штрафи суперника вилучили чи не всі його накопичення. Йому довелося віддати дві акційні частки, Вайзмену загрожував програш.

А тим часом Пінаріо, спостерігаючи, як солдатики підкрадаються до цитаделі, сказав:

— Леоне, знаєте, я схильний із вами погодитися. Ця штука може бути одним із реакторів бомби. Якою-небудь станцією зв’язку. Повністю підключена, вона, можливо, стане приймачем імпульсу енергії з Ґанімеда.

— Хіба таке можливо? — здивувався Фавлер, сортуючи свої ігрові гроші за номінальною вартістю.

— Хто його зна, на що вони здатні, — сказав Пінаріо, походжаючи туди-сюди з руками в кишенях. — То ви вже дограли?

— Майже, — відповів Вайзмен.

— Я кажу це тому, — вів далі Пінаріо, — що солдатиків уже п’ятеро. Цитадель прискорилася. Першого вона поглинула за тиждень, а на сьомого витратила тільки годину. І я не здивуюся, якщо вона проковтне решту протягом наступних двох годин: усіх п’ятьох, що залишилися.

— Гра закінчилася, — повідомив Фавлер. Він привласнив останню акцію та останні долари.

Вайзмен підвівся з-за столу, залишаючи Фавлера сидіти.

— Я зателефоную до Міністерства Збройних Сил і попрошу, щоб вони перевірили цитадель. Що ж до цієї гри, схоже, це не більш ніж повторення нашої терранської «Монополії».

— Можливо, вони не знають, що у нас є така гра, — припустив Фавлер, — тільки з іншою назвою.

«Синдром» позначили печаткою: «Дозволити» та проінформували про це імпортера гри. Повернувшись до свого кабінету, Вайзмен зв’язався з Міністерством Збройних Сил і пояснив суть питання.

— Ми негайно надішлемо свого сапера, — незворушно відповіли на тому кінці дроту. — Радимо вам не наближатися до об’єкта, поки він не прибуде.

Почуваючись дещо ніяково, Вайзмен подякував і повісив слухавку. Оскільки вони так і не спромоглися розгадати сенсу гри із солдатиками і цитаделлю, відтепер ця справа переходить в інші руки.

Сапер виявився молодим хлопцем із коротко стриженим волоссям, розставляючи своє обладнання, він усміхався присутнім.

На ньому був звичайний комбінезон, жодного захисного одягу.

— Насамперед, — озвався він, ретельно оглянувши цитадель, — слід від’єднати батарею від живлення. Або, якщо хочете, можемо зачекати, поки цикл завершиться, і від’єднати провід, перш ніж відбудеться якась реакція. Інакше кажучи, дозволимо останній рухомій складовій увійти в цитадель. А потім, щойно всі вони опиняться всередині, ми вимкнемо живлення і відкриємо цитадель, щоб зрозуміти, що в ній відбувається.

— А це безпечно? — запитав Вайзмен.

— Думаю, що так, — відповів сапер. — Я не виявив у ній жодних ознак радіоактивності, — із гострозубцями в руці він присів на підлогу позаду цитаделі.

А тим часом солдатиків залишилося тільки троє.

— Певно, недовго лишилося чекати, — бадьоро сказав хлопець. За п’ятнадцять хвилин одна з трьох іграшок підповзла до підніжжя цитаделі, відтяла собі голову, руку, ноги, тулуб і врешті по частинах зникла в отворі, що відкрився перед нею.

— На черзі два останні, — зауважив Фавлер.

За десять хвилин один із двох солдатиків приєднався до свого зниклого побратима.

Чоловіки перезирнулися.

— Уже майже кінець, — хрипким голосом сказав Пінаріо.

Останній солдат рушив до цитаделі. Його обстрілювали гармати, та він не зупинявся.

— З погляду статистики, — озвався Вайзмен, порушивши напружену мовчанку, — цей штурм мав би тривати довше, адже тепер у неї менше противників, відповідно, легше зосередити на них свою увагу. Спочатку солдати були б швидші, згодом дещо сповільнилися, а цьому останньому солдатові годилося б провести цілий місяць у спробах...

— Помовчте трохи, — урвав його молодий сапер спокійним розважливим голосом. — Якщо не заперечуєте.

Останній із дюжини солдатиків наблизився до підніжжя цитаделі. І, як і всі решта, почав від’єднувати від себе кінцівки.

— Підготуйте свої гострозубці, — прохрипів Пінаріо. Деталі останньої іграшки зникли в цитаделі. Отвір почав зачинятися. Зсередини почулося гудіння, що свідчило про якусь підвищену активність.

— Швидше, заради Бога, швидше! — вигукнув Фавлер. Молодий сапер затиснув гострозубцями плюсовий провід батареї. Від гострозубців полетіли іскри, і сапер рефлекторно відстрибнув, інструмент вилетів у нього з рук, покотившись підлогою.

— Чорт! — вилаявся він. — Треба було заземлити.

Він невпевненою рукою потягнувся до гострозубців.

— Ви торкнулися корпуса цієї штуки, — схвильовано пояснив Пінаріо. Він схопив гострозубці й підніс їх до провода. — Може, якщо обгорнути хустинкою... — пробурмотів він, відвівши руку і нишпорячи в кишені. — У когось є носова хустинка? Не хочу, щоб мене вдарило струмом. До того ж невідомо, якої сили...

— Дайте мені, — звелів Вайзмен, забираючи в нього інструмент. Він відштовхнув Пінаріо і затиснув гострозубцями провід.

— Запізно, — незворушно промовив Фавлер.

Вайзмен ледве розчув голос свого керівника, всередині його голови безперервно лунало якесь гудіння. Він навіть притиснув руки до вух, марно намагаючись його позбутися. Здавалося, що цей звук, який ішов із цитаделі, проникав просто в його череп, відлунюючи від кісток. Ми надто довго зволікали, подумав він. Тепер вона взяла гору. Вона перемогла, тому що нас було багато, ми почали сперечатися...

Тим часом голос у його голові промовив: «Вітаю. Твоя сміливість принесла тобі успіх».

Його охопила незмірна радість від свого досягнення.

«На твоєму шляху поставали величезні перепони, — вів голос далі, — і кожен на твоєму місці програв би».

Він збагнув, що з грою все гаразд. Вони помилялися.

«Те, що ти зробив сьогодні, — напучував голос, — ти зможеш робити все життя. Ти завжди можеш узяти гору над суперником. Якщо у тебе буде достатньо терпіння і наполегливості, ти неодмінно переможеш. Зрештою, Всесвіт не такий і могутній...»

Атож, подумав він із іронією, не такий і могутній.

«У ньому живуть звичайні люди, — заспокоював голос. — Отже, навіть якщо ти один проти багатьох, тобі нічого боятися. Просто зачекай — і ні про що не хвилюйся».

— Не буду, — сказав він уголос.

Гудіння послабилося. Голос затих.

По довгій павзі Фавлер резюмував:

— Усе скінчилося.

— Нічого не розумію, — поскаржився Пінаріо.

— Саме в цьому й полягає її призначення, — пояснив Вайзмен. — Це терапевтична іграшка. Вона допомагає дитині набути впевненості. Демонтаж солдатиків, — він усміхнувся, — усуває загату між дитиною і світом. Вона єднається із ним. І таким чином підкорює його.

— Тоді в цій іграшці немає жодної небезпеки, — розвів руками Фавлер.

— Усі досліди намарне, — пробурчав Пінаріо. І, розвернувшись до експерта з вибухівки, додав: — Вибачайте, що ми вас потурбували.

Тим часом цитадель широко розчахнула ворота. Дванадцятеро неушкоджених солдатиків промаршували назовні. Цикл завершився, тепер штурм міг початися знову.

Раптом Вайзмен сказав:

— А проте я не допущу її до продажу.

— Як це?! — вигукнув Пінаріо. — Чому?

— Я їй не довіряю, — відповів Вайзмен. — Надто складна в неї будова як для такого призначення.

— Обґрунтуйте, — наказав Фавлер.

— Тут нічого обґрунтовувати, — стенув плечима Вайзмен. — Перед нами хитромудрий пристрій, який, однак, тільки те й робить, що розбирає себе на частини і складає наново.

Мусить бути щось іще, навіть коли ми не можемо...

— Але ж він терапевтичний, — втрутився Пінаріо.

Фавлер сказав:

— Леоне, я залишаю рішення за вами. Якщо ви маєте сумніви щодо іграшки, не дозволяйте її імпорт. Обережність ніколи не завадить.

— Може, я помиляюся, — визнав Вайзмен, — проте мене не полишає думка: для чого її насправді виготовили? Здається, ми до цього так і не докопалися.

— Це стосується також костюма американського ковбоя, — додав Пінаріо.

— Мабуть, ви і на нього не дасте свого дозволу.

— Дозволимо тільки настільну гру, — вирішив Вайзмен. — Отой «Синдром» чи як там його, — нахилившись, він спостерігав за солдатиками, які рушили на штурм цитаделі. Дим від гарматних пострілів, знову і знову обхідні маневри, удавані атаки, обережні відступи...

— Про що ви міркуєте? — поцікавився Пінаріо, не спускаючи з нього уважного погляду.

— Можливо, це якийсь підступний хід, — припустив Вайзмен. — Спосіб нас відволікти. Щоб ми не помітили чогось іншого, — це підказувала йому інтуїція, проте він не міг збагнути, де саме чатує небезпека. — Хитрий виверт, — бурмотів він. — А тим часом відбувається щось, від чого нас відволікають. Тому-то вона така складна. Від нас чекають, що ця іграшка викличе в нас підозри. Задля цього її і виготовили.

Збентежений, він поставив ногу біля одного із солдатиків.

Той одразу сховався за нею, щоб уникнути спостереження із цитаделі.

— Це мусить бути у нас під носом, — сказав Фавлер, — а ми його не помічаємо.

— Так, — погодився Вайзмен і спитав себе, чи вони взагалі коли-небудь те щось помітять. — Хай там як, — додав він, — лишімо цю іграшку тут, щоб спостерігати за нею.

Сівши поруч, Вайзмен приготувався спостерігати за солдатиками. Він умостився зручніше, налаштований лишитися тут надовго.

Того вечора о шостій Джо Гок, менеджер із продажів у дитячій крамниці «Еппелей», припаркував свою машину перед будинком, вийшов з неї і піднявся по сходах.

Під пахвою він ніс велику пласку коробку — «зразок», який він привласнив.

— Татусю! — радісно закричали обоє його дітей, Боббі і Лора, коли він переступив поріг помешкання. — Ти щось нам приніс, татусю? — вони кинулися до нього, не даючи навіть кроку ступити. Дружина, яка сиділа на кухні за столом, підвела голову і відклала вбік журнал.

— Прихопив для вас нову гру, — усміхнувся Гок. Він розгорнув пакунок, почуваючись генієм. Чому б і не взяти собі одну з тих нових ігор, він багато тижнів не випускав із рук телефонної слухавки, проштовхуючи товар через Митний контроль, — і врешті, після стількох перемовин і кроків назустріч, через кордон пропустили тільки один із трьох товарів.

Коли діти побігли вивчати гру, він стиха почав виправдовуватися перед дружиною:

— На вищих посадах іще більша корупція.

Вона ніколи не схвалювала того, що чоловік цупить товари зі складу крамниці.

— У нас їх там тисячі, — пояснював Гок. — Склад аж тріщить. Ніхто навіть не помітить, що не вистачає однієї коробки.

Під час обіду діти ретельно вчитувалися в кожне слово інструкції до гри. Більше їх нічого не цікавило.

— За столом не читають, — дорікнула дітям місіс Гок.

Відхилившись на спинку стільця, Джо Гок продовжив переповідати свій день.

— І після цього зволікання знаєш, скільки вони допустили? Один-однісінький товар. Нам дуже пощастить, якщо ми зможемо продати достатньо й отримати з цього бодай якийсь прибуток. Ота забавка із солдатиками і стріляниною — вона б добре продавалася. Проте її заморозили на невизначений термін.

Він запалив цигарку і розслабився, почуваючись дуже затишно вдома, в колі своєї родини.

Донька запитала:

— Тату, хочеш з нами пограти? Тут написано, що потрібно якомога більше гравців.

— Авжеж, — погодився Джо Гок.

Поки його дружина прибирала зі столу, вони розклали дошку, фішки, гральні кубики, паперові гроші та акції. Чоловік майже одразу захопився грою, цілковито поглинутий нею, наринули спогади про його дитячі забави, і він хитро й вигадливо примножував свої акції, аж поки наприкінці гри загарбав чи не всі синдроми.

Він із задоволеним зітханням відсунув від себе дошку.

— Ну ось і все, — сказав він. — Боюся, що в мене була величезна перевага. Врешті-решт, я не новачок у таких іграх, — він розглядав свої цінні папери з насолодою переможця. — Тож, на жаль, я виграв у вас, діти.

Аж раптом його дочка озвалася:

— Ти не виграв.

— Ти програв, — підтримав її брат.

— Як це? — вигукнув Джо Гок.

— Той, хто набере найбільшу кількість акцій, програє, — роз’яснила Лора. Вона показала йому інструкцію. — Бачиш? Ідея в тому, щоб позбутися своїх акцій. Тату, ти вилетів з гри.

— Якесь безглуздя, — розчаровано промовив Гок. — Що за гра така! — його самовдоволення і радість розвіялися. — Це зовсім не цікаво.

— Тепер ми дограємо її вдвох, — сказав Боббі, — і побачимо, хто переможе.

Джо Гок підвівся з-за столу і пробурчав:

— Ніяк не втямлю, хто захоче грати в гру, де переможцем виходить той, у кого нічого не лишилося?

За його спиною син з донькою продовжували грати. Акції та гроші переходили з рук у руки, і діти ставали дедалі жвавішими. Коли ж гра наблизилася до фіналу, вони впали в стан екстатичної концентрації.

«Вони не знайомі з „Монополією“, — сказав Гок сам до себе, — тому-то ця збочена гра і не викликає у них неприйняття».

Так чи інакше, головне, що дітям сподобався «Синдром», мабуть, він добре продаватиметься, а зрештою, тільки це і важить. І от двоє дітлахів уже вчаться, як легко віддавати те, чим вони володіють. З якимось незбагненним азартом вони позбувалися своїх акцій і грошей.

Підвівши на нього ясний погляд, Лора вигукнула:

— Татусю, це найкраща навчальна гра із тих, які ти нам досі приносив!