Повне зібрання короткої прози. Том 3

Нечуваний виступ

У великому житловому будинку «Авраам Лінкольн» цієї ночі допізна горіло світло: відзначали День усіх померлих, і всі шістсот мешканців будинку згідно з договором про оренду були зобов’язані відвідати захід унизу, в підвальній залі для зібрань. Люди хутко заповнювали залу: чоловіки, жінки, діти. У дверях Брюс Корлі, послуговуючись новим і досить дорогим пристроєм для ідентифікації, перевіряв дані на кожного з них, щоб упевнитися, що до них не прослизнув ніхто ззовні, з іншого житлового будинку. Мешканці охоче надавали свої документи, і все відбувалося дуже швидко.

— Чуєш, Брюсе, багато у нас пішло на цю штуку? — поцікавився старий Джо Пард, найдавніший мешканець будинку, він в’їхав сюди з дружиною і двома дітьми у травні 1980 року, першого ж дня, коли почалося заселення. Дружина вже померла, діти виросли, поодружувалися та роз’їхалися, проте Джо залишився.

— Чимало, — визнав Брюс Корлі, — зате працює безпомилково, інакше кажучи, вона позбавлена суб’єктивності, — дотепер він працював на варті, пропускаючи людей, які видавалися йому знайомими. Проте у такий спосіб він врешті-решт впустив кількох шибеників із маєтку Ред Робін Гілл, і вони зірвали всю зустріч своїми запитаннями та коментарями з місця. Вдруге такого не станеться.

З незмінною усмішкою роздаючи копії паперів для учасників зустрічі, місіс Веллс раз у раз примовляла: «Пункт ЗА, Згода на ремонт даху, тепер під пунктом 4А. Будь ласка, зверніть на це увагу». Натовп мешканців отримував свої папери і розділявся на два потоки: праворуч і ліворуч. Ліберальна фракція розмістилася праворуч, а консерватори — ліворуч, і кожен із таборів демонстративно ігнорував присутність опонентів. Кілька не залучених до фракцій людей — нові мешканці або й звичайні диваки — сіли позаду, заглиблені в себе й мовчазні, тимчасом як зала гуділа від жвавих розмов. Сама атмосфера, настрій у залі були толерантні, проте мешканці будинку знали, що сьогодні відбудеться зіткнення. Вочевидь, обидві сторони були до цього готові. Тут і там шелестіли документи, петиції, вирізки з газет, які вони читали або поширювали, передаючи один одному.

На підвищенні за столом поряд із чотирма членами будинкоуправління сидів голова зборів Дональд Клюґман, почуваючись не вельми добре — до горла підкочувалася нудота.

Чоловік миролюбної вдачі, він уникав запеклих сварок. Навіть просто перебуваючи серед публіки, він відчував, що ледве все це витримує, а сьогодні йому доведеться ще й зіграти активну роль у зібранні. Як і для решти мешканців, із часом і внаслідок ротації настала його черга зайняти місце голови, і, звісно, ця нагода випала саме на ту ніч, коли питання про школу досягло свого апогею.

Зала була майже повна, коли Патрік Дойл, дійсний капелан будинку, у довгому вбранні та з не надто щасливим обличчям, підняв руки, закликаючи до тиші.

— Вступна молитва, — хрипко оголосив він, прокашлявся і виставив перед собою невеличку картку, — прошу всіх заплющити очі й схилити голови, — він скоса поглянув на Клюґмана і раду домоуправління, і Клюґман кивком голови дозволив йому продовжити. — Отче наш, — промовив Дойл, — ми, мешканці житлового будинку «Авраам Лінкольн», просимо Тебе благословити нашу сьогоднішню асамблею. Е-е-е... ми просимо, щоб Ти у Твоїй милості допоміг нам зібрати кошти на ремонт даху, бо витрат цих нам, певно, не уникнути. Ми просимо, щоб наші хворі одужали, а наші безробітні знайшли роботу, просимо наділити нас мудрістю обрати серед нових заявників, які хочуть у нас оселитися, тих, кого прийняти, і тих, кому відмовити. Ми просимо також про те, щоб жоден зайда не потрапив сюди, заважаючи нашому законослухняному, порядному життю, особливо ж ми просимо наостанок, якщо на те Твоя ласка, щоб Ніколь Тібодо звільнилася від синусного головного болю, який останнім часом заважає їй з’являтися перед нами на телеекрані, і щоб цей біль не мав жодного стосунку до того випадку дворічної давнини, коли, як ми всі пам’ятаємо, робітник сцени впустив їй на голову важкий предмет, після чого вона провела кілька днів у лікарні. Загалом... амінь.

— Амінь, — погодилася авдиторія.

Підвівшись зі свого стільця, Клюґман сказав:

— Отже, перш ніж перейти до справи, яка нас тут зібрала, пропоную насолодитися нашими талантами. Першим виступить тріо Феттерсмоллер із квартири номер 205. Вони виконають чечітку під музику «’I’ll Build a Stairway to the Stars».

Він сів на своє місце, і на сцену вибігло трійко світловолосих дівчаток, уже знайомих глядачам за багатьма талант-шоу.

Коли дівчатка Феттерсмоллер у смугастих штанцях та блискучих сріблястих жакетиках усміхнено витанцьовували на сцені, коридорні двері відчинилися і на порозі з’явився запізнілий учасник зібрання, Едґар Стоун.

Цього вечора він запізнився, бо оцінював тест свого сусіда по поверху, містера Ієна Данкана. І навіть тепер, стоячи у дверному проході, він усе ще думав про завдання і про кепські результати, які показав Данкан, з яким він був ледь знайомий. Стоуну здавалося, що тест можна навіть не продивлятися до кінця: було й так зрозуміло, що Данкан його провалив.

Тим часом на сцені дівчатка Феттерсмоллер заспівали своїми писклявими голосами, і Стоун запитав себе, навіщо взагалі сюди прийшов. Хіба для того, щоб не платити штрафу: сьогоднішня присутність мешканців будинку була обов’язкова. Ці аматорські шоу талантів, які так часто тут влаштовували, не мали для нього жодного сенсу. Він пригадав старі добрі часи, коли телевізійні програми могли розважати хорошими професійними шоу. А зараз, авжеж, усі професіонали, які були бодай чогось варті, працюють на Білий дім, а самі телешоу стали освітніми замість бути розважальними. Містер Стоун подумав про старі добрі опівнічні кінострічки з такими коміками, як Джек Леммон та Ширлі МакЛейн, потім знову поглянув на дівчаток Феттерсмоллер і застогнав.

Корлі, почувши цей стогін, кинув на Стоуна суворий погляд.

Принаймні він пропустив молитву. Стоун показав своє посвідчення новому пристрою, придбаному Корлі, і йому дозволили пройти до зали і зайняти вільне місце. Цікаво, чи Ніколь сьогодні також дивиться усе це разом з усіма? І чи не сидить десь, бува, серед присутніх шукач талантів для Білого дому? Але ні, навколо лише знайомі обличчя. Дівчатка Феттерсмоллер даремно старалися. Опустившись на вільний стілець, Стоун заплющив очі й лише слухав, не в змозі дивитися на цю нікчемну виставу. Вони ніколи не пройдуть далі, подумав він. Їм треба це врешті визнати, їм і їхнім амбітним батькам, немає в них жодного таланту, як і в усіх нас... «Авраам Лінкольн» мало доклався до культурного спадку нації, і хай як викладаються дівчатка в поті свого чола, цього вже не змінити.

Марні зусилля дівчаток Феттерсмоллер нагадали йому про тест, який тремтливий і блідий Ієн Данкан віддав йому рано вранці. Якщо Данкан провалить тест, його чекає навіть гірша доля, ніж дівчаток Феттерсмоллер: йому більше не дозволять жити в «Авраам Лінкольн», він зникне з очей — щонайменше з їхніх очей — і повернеться до свого попереднього безславного статусу: знову опиниться в гуртожитку й зароблятиме важкою фізичною працею, як усі в підлітковому віці.

Звісно, йому повернуть гроші, які він заплатив за квартиру, — а це чимала сума, головна інвестиція цього чоловіка у життя. До певної міри Стоун йому навіть позаздрив. «Що б я зробив, — спитав він себе, сидячи із заплющеними очима, — якби просто зараз отримав назад частину свого капіталу одноразовою виплатою? Може, емігрував би. Купив би один із тих дешевих незаконних драндулетів, які збувають на тих стоянках, де...»

Аплодисменти повернули його до дійсності. Виступ дівчат завершився, він приєднався до загальних оплесків. Клюґман помахав рукою зі свого підвищення, закликаючи до тиші.

— Гаразд, друзі, я знаю, що вам сподобався номер, проте в нашій програмі ще багато цікавого. А наприкінці нас чекає також фінансова справа, не забуваймо про це, — і широко усміхнувся до зали.

Авжеж, подумав Стоун. Фінансова справа. Стоун напружився: він був із тих радикалів в «Авраам Лінкольн», хто виступав за скасування домашньої гімназії та навчання дітей у муніципальній школі, де вони могли спілкуватися із дітьми з інших будинків. Ця його ідея спочатку наразилася на рішучий спротив. І все ж упродовж останніх тижнів у неї з’явилися прихильники. Її реалізація значно розширила б дитячі обрії, їхні діти виявили б, що люди з інших житлових будинків нічим не відрізняються від тутешніх. Це могло зруйнувати кордони між мешканцями багатоквартирних будинків і розвинути спілкування між ними на вищому рівні.

Принаймні так це уявляв собі Стоун, але консерватори бачили майбутнє геть в іншому світлі. Вони казали, що для такого спілкування ще зарано. Серед дітей виникатимуть бійки, коли ті з’ясовуватимуть, чий будинок кращий. З часом це може відбутися... але не зараз, не так швидко.

Ризикуючи заплатити чималий штраф, Ієн Данкан пропустив зібрання і лишився того вечора у своїй квартирі, вивчаючи офіційний підручник із релігійно-політичної історії Сполучених Штатів — «релпол», як їх тут скорочено називали. Це було його слабким місцем, і він це усвідомлював. Він заледве знався на економічних факторах, що вже й казати про релігійні або політичні, що змінювалися впродовж усього двадцятого століття і безпосередньо впливали на сьогодення. Взяти, до прикладу, створення Демократично-республіканської партії. Колись партій було дві, і вони вели між собою марнотратну боротьбу за владу — таку саму боротьбу, що точиться сьогодні між будинками. Потім ці партії об’єдналися, і було це приблизно 1985 року. Відтоді запанувала тільки одна партія, що правила стабільним і мирним суспільством, і всі громадяни належали до неї. Усі платили внески, відвідували зібрання і обирали що п’ять років нового Президента — чоловіка, який, на їхню думку, найбільше сподобається Ніколь.

Було приємно усвідомлювати, що вони, цілком пересічні люди, мали владу вирішувати, хто стане чоловіком Ніколь на наступні п’ять років, у якомусь сенсі це давало виборцям найвищу владу, якій підлягала навіть сама Ніколь. Згадати б її останнього чоловіка, Тауфіка Неґаля. Стосунки між ним і першою леді були доволі прохолодними, тож можна було припустити, що їй не дуже сподобався цей їхній вибір. Та, звісно, вона була першою леді й ніколи не показувала публіці свого ставлення до чоловіка.

«Відколи статус першої леді став вищим за президентську посаду?» — прочитав він у релполі. Інакше кажучи, коли у нашому суспільстві запанував матріархат, перефразував Ієн Данкан це запитання для себе. Приблизно у 1990 році — відповідь відома. Хоча деякі передумови для цього склалися ще раніше, а зміни відбувалися поступово. Щороку Президент відступав чимдалі у тінь, натомість перша леді ставала все знаменитішою, популярнішою серед публіки. Саме публіка піднесла її так високо. Чим це пояснити: тугою за матір’ю, дружиною, коханою чи, можливо, за всіма трьома? В будь-якому випадку вони отримали те, що хотіли; тепер вони мали Ніколь, а вона чудово втілювала у собі всіх трьох і навіть більше.

Телевізор озвався звуком «тееееенґ» із кутка вітальні, попереджаючи, що скоро почнеться програма. Ієн Данкан зітхнув, відклав підручник із релполу США та зосередив свою увагу на екрані. Мабуть, якийсь спецвипуск новин про діяльність Білого дому, припустив він. Можливо, ще один виїзд у світ або детальний (і максимально розлогий) опис нового хобі чи захоплення Ніколь. Раптом вона почала колекціонувати порцелянові чашки? Тоді покажуть кожен без винятку колекційний виріб із синім візерунком.

Як і очікувалося, на екрані з’явилося кругле обличчя Максвела Джеймісона з вусиками у формі риб’ячого хвоста, секретаря прес-служби Білого дому. Джеймісон підняв руку — його звичний вітальний жест.

— Добрий вечір, громадяни землі нашої, — урочисто промовив він. — Чи запитували ви себе колись, як це — опуститися на дно Тихого океану? Ніколь — так, і для того, щоб відповісти на це запитання, вона запросила до Тюльпанової кімнати Білого дому трьох провідних світових океанографів. Сьогодні вона дізнається більше про їхні дослідження, і ви також зможете почути цю розмову, бо ми напередодні записали її за посередництва Бюро інформації телекомпанії «Об’єднана Тріада».

А тепер завітаємо до Білого дому, сказав собі Ієн Данкан. Принаймні опосередковано. Ми, ті, хто не має туди безпосереднього доступу, не має талантів, якими могли б зацікавити першу леді бодай на один вечір, — ми все одно зможемо все побачити крізь обережно прочинене для нас вікно телеекрана.

Сьогодні йому не дуже хотілося дивитися телевізор, проте це здавалося йому доцільним: може, в кінці програми буде миттєва вікторина. А хороша оцінка у вікторині цілком може врівноважити погані результати його останнього політичного тесту, який наразі перевіряв його сусід містер Стоун.

З екрана на нього дивилося миловидне спокійне обличчя з блідою шкірою і темними уважними очима — мудре і водночас викличне обличчя жінки, яка спромоглася монополізувати їхню увагу, жінки, якою жила і дихала вся нація і чи не вся планета. Від погляду на неї Ієна Данкана охопив страх. Він не виправдав її сподівань, інфомація про його недолугі результати тесту якимось чином дійшла до неї, і хоча вона нічого не скаже, він відчував: вона розчарована.

— Добрий вечір, — привіталася Ніколь лагідним, як завжди, і дещо хрипким голосом.

— Річ у тім, — напівсвідомо забурмотів Ієн Данкан, — що мій мозок не здатен мислити абстракціями, і вся ця релігійно-політична філософія для мене — суцільне безглуздя. Невже не можна зосередитися на конкретній реальності? Мені більше пасує обпікати цеглу в печі або шити чоботи. Я мав би бути на Марсі, на кордоні. Тут я марную свій час, у свої тридцять п’ять я ні на що не здатен, і їй це відомо. Дозволь мені піти, Ніколь, подумав він із відчаєм. Не треба більше тестів, я не маю жодного шансу їх пройти. Навіть оця програма про океанське дно; щойно вона завершиться, я вже забуду все, про що дізнався. Демократично-республіканській партії від мене жодної користі.

Тоді він подумав про свого брата. Ел міг би допомогти. Ел працював на Шаленого Люка, на одному з його ринків, де продавав крихітні розвалюхи, бляшано-пластикові кораблі, які можуть собі дозволити навіть злидарі. Якщо пощастить, на цьому кораблі можна долетіти до Марса. Ел, сказав він сам до себе, міг би дістати мені таку таратайку — за оптовою ціною.

Ніколь із телеекрана казала:

— І справді, цей світ повен чарівних речей, усі ці світні істоти, такі різноманітні й чудові, як на жодній іншій планеті. Науковці вважають, що в океані більше форм життя, ніж...

Її обличчя потьмяніло, і на екран випливла дивна Гротескна риба. Це ж елемент справжнісінької пропаганди, раптом усвідомив Ієн Данкан. Спроба відволікти нас від думок про Марс, про втечу від партії... і від неї. Екран зблизька показав витрішкуваті риб’ячі очі, і вони захопили Данканову увагу проти його волі. Боже, подумав він, який там, на дні, чудернацький світ. Ніколь, подумав він, ти впіймала мене у пастку. Якби ж то ми з Елом досягли успіху! Ми могли б грати зараз для тебе, і ми були б щасливі. Ти б брала інтерв’ю у відомих на весь світ океанографів, а ми б створювали тло для цієї розмови, награючи, можливо, одну з Бахових «Двоголосих інвенцій».

Підійшовши до стінної шафи, Ієн Данкан нахилився і обережно витягнув щось загорнуте у тканину. Ми так по-юначому вірили в це, пригадав він. Він ніжно розгорнув свій джаґ[19]; потім, глибоко вдихнувши, подув у нього, видобувши кілька глухих нот. Брати Данкан і їхній джаґ-дует: вони з Елом грали власні аранжування Баха, Моцарта і Стравінського. Але цей шукач талантів із Білого дому — просто віслюк. Він так і не послухав їх як слід. Таке ми вже чули, сказав він їм. Джесс Піґґ, легендарний музикант з Алабами, першим потрапив до Білого дому й розважив і зачарував більше ніж дюжину членів родини Тібо, які зібралися на його виступ, «Баранчиком із Дербі», «Джоном Генрі» та іншими варіаціями на джаґу.

— Але ж, — протестував Ієн Данкан, — це класичний джаґ.

Ми граємо сонати пізнього Бетховена.

— Ми вам зателефонуємо, — сухо відказав шукач талантів. — За умови, що це колись зацікавить Нікі.

Нікі! Він навіть зблід. Бути настільки близьким до президентської родини! Вони з Елом, лепечучи щось недоладне, позадкували зі своїми джаґами зі сцени, де їх одразу заступив наступний номер: одягнена в єлизаветинські костюми група собак зображала персонажів із «Гамлета». Собаки також не пройшли, проте це була невелика розрада.

— Мені розповіли, — вела далі Ніколь, — що на дні океану так мало світла, що... словом, погляньте самі на цього дивака, — екраном пропливла рибина з ліхтариком, прикріпленим до її голови.

Стукіт у двері заскочив його зненацька. Данкан стривожено кинувся їх відчиняти, на порозі стояв сусід, містер Стоун, який видавався знервованим.

— Ви не були на зборах до Дня всіх померлих? — запитав містер Стоун. — Хіба вони не дізнаються про це після перевірки? — він тримав у руках перевірений тест Ієна Данкана.

Данкан попросив:

— Скажіть мені, як я склав тест, — і приготувався почути правду.

Увійшовши до квартири, Стоун причинив за собою двері.

Він кинув погляд на телевізор, побачив Ніколь на зустрічі з океанографами, на мить прислухався до неї, тоді різко сказав дещо захриплим голосом:

— Ви склали його добре, — і простягнув йому папери. Данкан перепитав:

— Я — склав? — він не міг повірити в таке. Данкан узяв свої папери й недовірливо їх проглянув. А тоді раптом зрозумів, що саме сталося. Стоун підробив результати, щоб Данкан склав тест, він сфальсифікував оцінку, ймовірно, з гуманних міркувань. Данкан підвів голову, і вони якийсь час мовчки дивилися один на одного. Який жах, подумав Данкан. Що мені тепер робити? Такою була його перша реакція, яка його й самого здивувала.

Я хотів провалити тест, усвідомив він. Навіщо? Щоб вибратися звідси, щоб мати привід кинути все це — квартиру, роботу і вшитися звідси якнайдалі. Емігрувати в самій сорочці, у тарадайці, що розвалиться на шматки під час приземлення посеред марсіанської пустелі.

— Дякую, — похмуро сказав він.

Стоун скоромовкою проговорив:

— Колись ви зможете зробити для мене те саме.

— О, так, із задоволенням, — пообіцяв Данкан. Повернувшись до своєї квартири, Стоун лишив його наодинці з телевізором, джаґом і підробленими результатами тесту, а також із розхристаними думками.

Еле, ти повинен мені допомогти, безгучно простогнав він. Витягни мене звідси, самотужки я не здатен навіть тест провалити.

У маленькій прибудові позаду Двигун-джунглів №3 Ел Данкан сидів, поклавши ноги на стіл, курив цигарку і роздивлявся перехожих, тротуар, покупців та крамниці центру Рено, що в Неваді. За блиском нових тарадайок, рясно прикрашених транспарантами та прапорцями, він побачив фігуру, яка причаїлася під знаком, написаним великими літерами, — «ШАЛЕНИЙ ЛЮК».

Цю фігуру помітив не тільки він, тротуаром простували чоловік із жінкою, а перед ними тупотів маленький хлопчик. Зненацька малюк, підстрибуючи і захоплено жестикулюючи, вигукнув:

— Дивися, тату! Ти знаєш, що це? Поглянь, це ж пепула.

— А й справді, — сказав чоловік із усмішкою, — це вона і є. Поглянь, Маріон, там одна з тих марсіанських істот, бачиш, під отим знаком. Може, підійдемо і поговоримо з нею? — він попрямував у напрямку фігури, хлопчик побіг за ним. Проте жінка не зійшла з тротуару.

— Ну ж бо, мамо! — покликав хлопчик.

У своєму офісі Ел злегка торкнувся панелі управління в себе на сорочці. Пепула виповзла з-під знака «ШАЛЕНИЙ ЛЮК», і Ел змусив її прошкандибати на шести коротких ніжках до тротуару, круглий неоковирний капелюшок пепули з’їхав із однієї з антен, а очиці, спрямовані на жінку, то сходилися, то розходилися. Коли в пепули нарешті налаштувався зір, вона подибала за обраною ціллю на втіху хлопчикові та його батьку.

— Тату, глянь, вона переслідує маму. Гей, мамо, озирнися!

Жінка кинула погляд через плече, помітила плаский, як тарілка, організм, подібний до помаранчевого жука, і розсміялася. Усі люблять пепул, подумав Ел. Лиш подивіться на цю кумедну марсіанську пепулу! Скажи щось, пепуло, скажи «привіт» милій пані, яка тобі усміхається.

Думки пепули, звернені до жінки, досягли Ела. Пепула віталася з мешканкою Землі, запевняла, що їй приємно з нею познайомитися, заспокоювала і вмовляла, аж поки жінка не розвернулася і не наблизилася до пепули, приєднавшись до своїх сина та чоловіка. Тепер усі троє стояли разом, сприймаючи ментальні імпульси, які посилала марсіанська істота: вона прибула сюди, на Землю, не маючи жодних лихих намірів, вона взагалі не може нікому завдати шкоди, пепула любить їх, а вони люблять пепулу. Істота випромінювала ніжність і теплу гостинність її рідної планети.

Як же чудово, мабуть, на Марсі, — думали, поза сумнівом, ці чоловік із жінкою, поки пепула засипала їх своїми думками та спогадами. Боже, як тамтешнє життя відрізняється від холодного, шизоїдного суспільства Землі: ніхто ні за ким не шпигує, ніхто не оцінює безкінечні тести на знання релполу, ніхто з тижня у тиждень не звітує про результати у Комітет безпеки будинку. Поміркуйте над цим, казала їм пепула, поки вони, нездатні поворухнутися, стояли, немов урослі в тротуар. На Марсі кожен сам собі голова і може працювати там, де хоче, вірити у те, що хоче, та бути собою. Тільки погляньте на себе, адже ви боїтеся навіть зупинитися і вислухати мене. Боїтеся навіть...

Чоловік занепокоєно озвався до дружини:

— Нам краще піти.

— Ні, не краще, — став упиратися їхній син. — Хіба часто випадає нагода поспілкуватися з пепулою? Вона, мабуть, із тих двигун-джунглів, — хлопчик тицьнув пальцем у бік прибудови, і його батько прикипів до Ела уважним зірким поглядом.

А потім чоловік сказав:

— Так. Вони приземлилися тут, щоб продати свої таратайки. А ця штука зараз обробляє нас, намагається нас улестити, — з його обличчя помітно сходило зачарування. — Нею керує отой чоловік.

Але ж я кажу вам правду, подумки запротестувала пепула. Хай навіть і заради продажів. Ви могли б полетіти на Марс. Ваша родина мала б змогу переконатися у щирості моїх слів і побачити все на власні очі — якщо знайдете в собі сміливість вирватися на свободу. Ви зможете це зробити? Ви — справжній чоловік? Купіть катер від «Шаленого Люка»... купіть, поки у вас ще є така можливість, ви ж знаєте, що колись, може, й незабаром, закон прикриє цей бізнес. І не буде більше двигун-джунглів. Не буде щілини в стіні авторитарного суспільства, крізь яку ще вдасться втекти кільком людям — кільком щасливцям.

Крутнувши один із важелів на панелі управління, Ел посилив потужність. Відповідно, зріс і ментальний тиск пепули, яка немов усмоктувала розум чоловіка, отримуючи над ним контроль. Ви мусите купити літальний апарат, наполягала пепула. Купівля в кредит, сервісне обслуговування, великий вибір моделей. Чоловік ступив у бік ринку двигун-джунглів. Швидше, квапила пепула. Будь-якої миті влада може прикрити цей розпродаж, і ви назавжди втратите свій шанс.

— Ось як вони працюють, — насилу вимовив чоловік. — Ця тварина заманює людей. Діє гіпнозом. Ходімо звідси, — проте він не пішов, було надто пізно: він таки придбає таратайку. Керуючи зі свого офісу, Ел затягував його до себе.

Ел неквапно звівся на ноги. Саме час вийти й укласти угоду. Він вимкнув пепулу, відчинив офісні двері та був рушив у бік ринку — аж раптом побачив знайомий силует, що прямував до нього повз таратайки. То був його брат Ієн, якого він не бачив уже багато років. Чорт, подумки лайнувся Ел. Йому що треба? Та ще й у такий момент...

— Еле, — гукнув брат і помахав йому рукою. — Є для мене хвилинка? Ти ж не зайнятий? — Спітнілий і блідий, він підійшов до Ела, боязко роззираючись навсібіч. Вигляд у нього був гірший, ніж під час їхньої останньої зустрічі.

— Послухай... — почав Ел із роздратуванням. Але сприятливий момент був проґавлений, чоловік з дружиною та їхня дитина вже звільнилися від впливу пепули й поспішали далі тротуаром.

— Я не хотів тебе турбувати, — промимрив Ієн.

— Ти мене зовсім не турбуєш, — процідив крізь зуби Ел, спостерігаючи, як віддаляється майже впольована трійця. — Що сталося, Іене? У тебе не найкращий вигляд, ти, часом, не захворів?

Ходімо до офісу, — він провів брата всередину й причинив двері.

Ієн почав:

— Я знайшов свій джаґ. Пам’ятаєш, як ми намагалися пробитись у Білий дім? Еле, спробуймо ще раз. Богом присягаюся, я так далі не можу, я не можу жити, зазнавши поразки, не досягнувши нашої найважливішої мети, — задихаючись, він підніс тремтячу руку з хустинкою і витер своє спітніле чоло.

— Мій джаґ був і загув, — спробував відкараскатися Ел.

— Десь він та має бути. Ну, або кожен із нас запише свою партію на моєму джаґу, а потім ми синтезуємо їх на одній касеті, яку презентуємо в Білому домі. Я почуваюся немов у пастці, я не знаю, як далі жити. Я мушу повернутися до музики. Якби ми почали просто зараз репетирувати варіації Ґолдберґа, то вже за два місяці...

Ел його урвав:

— Ти все ще живеш там, де й раніше? В «Авраам Лінкольн»?

Ієн кивнув.

— І досі працюєш у Пало Альто, інспектором з якості продукції? — він не розумів, чому його брат такий похнюплений. — Ну, в найгіршому випадку ти міг би емігрувати. Навіть не починай про гру на джаґах, я роками не вправлявся, власне, відтоді, як ми востаннє бачилися. Хвилинку, — він натиснув кнопки механізму, який контролював пепулу, істота на тротуарі зреагувала і повільно почвалала на своє місце під знаком.

Побачивши її, Ієн зауважив:

— Я думав, вони всі вже вимерли.

— Так і є, — підтвердив Ел.

— Але ж оця рухається і...

— Це підробка, — пояснив Ел. — Маріонетка. Я її контролюю, — він показав братові панель керування. — Вона приваблює людей, змушує їх зійти з тротуару. У Люка наче має бути справжня пепула, прототип цієї. Але ніхто не знає, чи це насправді так, а закони для Люка тепер не діють, бо формально він громадянин Марса, з нього не можуть витягти зізнання, навіть якщо він має справжню пепулу, — Ел сів і підпалив собі цигарку. — Провали тест на релпол, — порадив він Ієну, — тоді ти втратиш житло і отримаєш свій внесок назад, принесеш мені гроші, і я підшукаю тобі путящу таратайку до Марса. Згода?

— Я пробував провалити тест, — сказав Ієн, — та вони мені не дали цього зробити. Сфальсифікували результати. Вони не хочуть мене відпускати.

— Хто це «вони»?

— Чоловік із сусідньої квартири. Ед Стоун, так його звати. Він це навмисне зробив, я бачив його погляд. Може, він думав, що робить мені послугу... я не знаю, — він роззирнувся навкруги. — А в тебе тут затишно. Ти і спиш тут, так? А коли офіс переїжджає, ти переїздиш разом із ним.

— Так, — підтвердив Ел, — ми завжди готові до від’їзду, — кілька разів поліція ледве його не схопила, хоча їхня стоянка могла розвивати орбітальну швидкість уже за шість хвилин. Пепула відстежувала наближення поліції, проте не настільки швидко, щоб вони мали досить часу на втечу, переважно усе відбувалося поспіхом і неорганізовано, доводилося лишати частину інструментів.

— Вони дихають тобі в потилицю, — міркував Ієн уголос. — А тобі все дарма. Мабуть, просто у тебе такий характер.

— Якщо мене схоплять, — відказав Ел, — Люк внесе за мене заставу.

Загадкова могутня постать його боса завжди супроводжувала його і захищала, то навіщо йому хвилюватися? Цей магнат знався на мільйоні махінацій. Клан Тібо зменшив напади на нього до глибокодумних статей у популярних журналах та на телебаченні, скаржачись на Люкову аморальність і погану якість його двигунів, поза сумнівом, вони його побоювалися.

— Заздрю я тобі, — зізнався Ієн. — Твоїй врівноваженості. Твоєму спокою.

— У твоєму будинку наче є капелан? Поговори з ним.

Ієн з гіркотою відповів:

— Справа не варта заходу. Наразі капелан у нас — Патрік Дойл, і в нього все так само погано, як і в мене. А в Дона Клюґмана — це наш голова — іще гірше, він сам як жмут нервів.

Власне, весь будинок охоплений тривогою. Може, це якось пов’язано з синусними болями Ніколь.

Кинувши погляд на свого брата, Ел побачив, що той говорить цілком серйозно. Білий дім і все, що він пропагував, багато важили для Ієна, усе це досі впливало на його життя, як і тоді, коли вони були ще дітьми.

— Заради тебе, — тихо промовив Ел, — я розшукаю свій джаґ і попрактикуюся у грі на ньому. Ми спробуємо ще раз.

Ієн подивився на нього з мовчазною вдячністю.

Сидячи удвох в бюро управління будинку «Авраам Лінкольн», Дон Клюґман та Патрік Дойл вивчали заявку, яку заповнив містер Ієн Данкан із квартири № 304. Ієн хотів виступити на шоу талантів, який проводився що два тижні, за присутності шукача талантів із Білого дому. Це прохання, на думку Клюґмана, було звичайною формальністю, і його слід задовольнити, щоправда, Ієн вирішив залучити до свого виступу іншого артиста, який не проживав у «Авраам Лінкольн».

Дойл сказав:

— Це його брат. Він мені колись розповідав, що вони з братом вже пробували виступати раніше, багато років тому. Барокова музика на двох джаґах. Мовляв, такого ми ще не чули.

— І в якому будинку живе той його брат? — поцікавився Клюґман. Задоволення цього прохання залежатиме від того, які взаємини між «Авраам Лінкольн» і тим іншим будинком.

— Ні в якому. Він продає таратайки для того Шаленого Люка — думаю, ви його знаєте. Оті дешеві маленькі кораблі, якими заледве долетиш до Марса. Наскільки я розумію, він живе на одній із стоянок. Ці стоянки весь час переміщуються, таке собі кочове життя. Я певен, ви про це чули.

— Так, — кивнув Клюґман. — Але тепер про цей номер не може бути навіть мови. Ми не допустимо виступу, якщо в ньому бере участь така людина. Я не можу відмовити Ієну Данкану зіграти на сцені, це його політичне право, і я не здивуюся, якщо його гра цілком задовільна. Але дозволити якомусь зайді взяти участь у шоу — це супроти традиції. Наша сцена призначена виключно для своїх, так завжди було і так завжди буде. Тут нема про що говорити, — і він з докором подивився на капелана.

— Ваша правда, — погодився Дойл, — проте йдеться про кревного родича одного з мешканців нашого будинку, чи не так? А закон дозволяє нам запросити родича до глядацької зали на талант-шоу, то чому б не дозволити йому виступити? Це багато важить для Ієна, ви, мабуть, знаєте, як погано йому ведеться останнім часом. Він не надто кмітлива людина. Думаю, хлопець краще давав би раду з якоюсь фізичною роботою. Але, якщо він має мистецьке обдарування, наприклад, грає на цих джаґах...

Проглянувши документи, Клюґман з’ясував, що шукач талантів запрошений на шоу в «Авраам Лінкольн», яке відбудеться за два тижні. Цього вечора до програми, звісно, включать найкращі номери тутешніх мешканців, і братам Данкан зі своїм бароковим джаґ-бендом доведеться ще й як поборотися, щоб отримати цей привілей. До того ж серед їхніх суперників, на думку Клюґмана, будуть і сильніші конкурсанти. Зрештою, це ж просто джаги... та ще й звичайні, навіть не електронні.

— Ну добре, — сказав він. — Я згоден.

— Це вияв вашої гуманності, — промовив капелан із сентиментальною усмішкою, яка викликала у Клюґмана відразу. — І, думаю, усі ми матимемо змогу насолодитися музикою Баха і Вівальді у виконанні братів Данкан на їхніх неповторних джаґах.

Клюґман скривився і кивнув.

Того знаменного вечора, коли вони прямували до глядацької зали на першому поверсі будинку «Авраам Лінкольн», Ієн Данкан, ідучи позаду брата, зауважив пласку фігуру марсіанської істоти, пепули, і завмер на місці.

— Ти притягнув її з собою?

Ел відповів:

— Я щось не розумію. Хіба ми тут не задля перемоги?

Помовчавши, Ієн сказав:

— Не у такий спосіб.

Він усе чудово зрозумів: пепула подіє на слухачів так само, як на випадкових перехожих. Вона своєю екстрасенсорикою вплине на них, схиляючи їх на потрібний бік. Така вже етика в продавця таратайок, подумав Ієн. Його братові цей задум здавався цілком прийнятним. Якщо їм не досягти успіху грою на своїх інструментах, вони виграють конкурс за допомогою пепули.

— Та годі тобі, — розмахуючи руками, заговорив Ел, — не будь сам собі ворогом. Це не більше, ніж маленька хитрість, продавці її також використовують уже майже ціле століття — це давня й перевірена практика керування суспільною думкою. Визнаймо одне: ми уже багато років професійно не грали, — він торкнувся панелі керування на поясі, і пепула поспішила до них. Ел знову щось натиснув на панелі...

Іенові спало на думку: а чому, власне кажучи, ні? Усі так роблять, то чим ми гірші?

Він насилу промовив:

— Еле, не застосовуй її до мене.

Ел знизав плечима. І думка, що прийшла до нього зовні, поступово поступилася іншим. Проте лишила по собі слід. Він уже засумнівався у своїй позиції.

— Це дурниця порівняно з тим, на що здатна апаратура Ніколь, — тиснув на брата Ел, побачивши вираз його обличчя. — Одна пепула тут, одна там — та це ніщо порівняно з поширеним по всій планеті інструментом впливу, на який Ніколь перетворила телебачення, — ось де, Іене, криється справжня небезпека. Пепула — груба модель, і ти чудово знаєш, що вона тебе обробляє. А коли ти слухаєш Ніколь, це тобі навіть на думку не спадає. Її тиск такий субтильний і такий всеосяжний...

— Цього я не знаю, — урвав брата Ієн. — Я знаю лише те, що ми мусимо досягти успіху, мусимо зіграти в Білому домі, інакше життя для мене втратить будь-який сенс. І ніхто мені цієї ідеї не навіював. Я так відчуваю, і це, бляха, мої власні думки! — він притримав перед Елом двері, і брат увійшов до зали, тримаючи джаґ за держак. Ієн зайшов слідом, і вже за секунду вони були на сцені, лицем до частково заповненої зали прослуховувань.

— Ти її коли-небудь бачив? — поцікавився Ел.

— Я бачу її увесь час.

— А насправді? На власні очі? Так би мовити, з плоті й крові?

— Авжеж, ні, — відповів Ієн. У цьому й полягала його мета: перемогти в конкурсі, щоб потрапити у Білий дім. Побачити її наживо, а не на телеекрані, і це вже не буде фантазією — це стане реальністю.

— Я бачив її одного разу, — сказав Ел. — Якось я опустив стоянку, наші Двигун-джунглі № 3, на центральному проспекті Шрівпорта, що в Луїзіані. То було рано вранці, десь годині о восьмій. Я помітив кортеж машин, спершу подумав, що це поліція, — уже навіть зібрався тікати. Та це була не поліція. Той кортеж супроводжував Ніколь, яка їхала на урочисте відкриття нового житлового будинку, найбільшого з усіх, що наразі збудовані.

— Так, — пригадав Ієн. — Будинок «Поль Баньян», — футбольна команда будинку «Авраам Лінкольн» щороку грала з тамтешньою командою і завжди програвала. «Поль Баньян» налічував більше десяти тисяч жителів, і всі вони походили з родин дипломатів, це був ексклюзивний житловий будинок активних членів партії, із нечувано високою щомісячною квартплатою.

— Бачив би ти її... — замислено промовив Ел, сівши супроти публіки й поклавши джаґ собі на коліна. Він постукав ногою по пепулі, та залізла під його стілець, подалі від людських очей. — Так, — пробурмотів він, — тобі варто було б її побачити. Це не те саме, що на екрані телевізора, Іене. Геть не те саме.

Ієн кивнув. Його раптом охопив страх — за кілька хвилин їх представлять слухачам. Це для них буде справжньою перевіркою.

Помітивши, як нервово брат стискає свій джаґ, Ел вирішив уточнити:

— То як, вмикати пепулу чи ні? Тобі вирішувати, — і запитально підняв брову.

Ієн згідно кинув головою:

— Вмикай.

— Добре, — сказав Ел, і потягся рукою до пояса. Він повільно торкнувся панелі керування. Пепула викотилася з-під його стільця, незграбно гойдаючи антеною й зводячи та розводячи очі.

Публіка відразу пожвавилася, люди витягували шиї, щоб побачити те, що відбувається на сцені, почулися веселі вигуки.

— Погляньте-но! — захоплено вигукнув якийсь чоловік. То був старий Джо Пард, втішений, мов дитина. — Це ж пепула!

Якась жінка схопилася на ноги, щоб краще роздивитися пепулу, і Ієн подумки промовив сам до себе: «Усі люблять пепул. Ми переможемо, байдуже, гратимемо на джаґах чи ні. І що тоді? Чи зробить нас зустріч із Ніколь щасливішими, ніж зараз? Чим усе це закінчиться: безнадійним, всепоглинним відчуттям невдоволення? Мукою, тугою, яку ніщо у світі не зможе втамувати?»

Тепер було запізно відступати. Двері зали зачинилися, Дон Клюґман підвівся зі свого стільця і злегка постукав, закликаючи публіку до тиші.

— Гаразд, друзі, — сказав він у мікрофон, прикріплений до вилоги піджака. — Сьогодні ми із задоволенням проведемо невеликий огляд талантів. Як ви бачили в програмках, першими перед нами виступлять брати Данкан зі своїми класичними джаґами. Вони виконають твори Баха та Генделя у своїй обробці, тож приготуйтеся підтоптувати їхнім ритмам, — він озирнувся до Ієна з Елом, немовби запитуючи: ну, як я вас оголосив?

Проте Ел не звернув на нього жодної уваги, він перемикав важелі на панелі керування, замислено оглядаючи аудиторію, а тоді взяв до рук свій джаґ, поглянув на Ієна і задав темп постукуванням ноги. Їхнє попурі відкривала «Маленька фуга соль мінор», і Ел подув у джаґ, награючи жваву мелодію.

Тум, тум, тум. Тум-тум тум-тум тум тум ді-тум. Ді-тум, ді-тум, ді ді-ді тум... Його щоки роздувалися, почервонілі від напруги.

Пепула потинялася сценою, а тоді якимись недоладними, незграбними рухами спустилася у перший ряд до слухачів. Почалася обробка авдиторії.

У новинах будинку «Авраам Лінкольн», оприлюднених на дошці оголошень, що висіла поруч із кафетерієм, повідомлялося, що брати Данкан були відібрані шукачем талантів для виступу у Білому домі. Стоун був приголомшений. Він знову і знову читав оголошення, не вірячи, що цьому маленькому, знервованому, зіщуленому чоловікові вдалося щось настільки велике.

Він виграв нечесно, вирішив Стоун. Так само, як у випадку зі мною та політичними тестами... Він підмовив когось підробити кілька результатів у голосуванні. Стоун на власні вуха чув гру джаґів, він був присутній на тому шоу талантів, і брати Данкан зі своїми класичними джаґами були далеко не найкращими. Вони виступили добре, це слід визнати, проте інтуїція підказувала йому, що за їхнім успіхом стоїть щось іще.

Глибоко в душі він відчув лють, роздратування від того, що допоміг Данканові із тестом. Це ж я відкрив йому шлях до успіху, раптом збагнув Стоун, я врятував його. І тепер він поїде до Білого дому.

Не дивно, що Данкан погано склав політичний іспит, гмикнув Стоун. Напевне, він практикувався в музичній грі, де вже йому було знайти час для побутових реалій, з якими решта з нас мусить розбиратися. Мабуть, чудово бути митцем, із гіркотою подумав Стоун. Ти вільний від усіх правил, можеш робити, що захочеш. А мене він, звісно, має за дурня.

Прямуючи коридором другого поверху, Стоун підійшов до офісу будинкового капелана, він подзвонив, і двері відчинилися, відкривши заглибленого в роботу капелана, який сидів за столом із виснаженим від утоми обличчям.

— Гм, отче, — звернувся до нього Стоун, — я хочу висповідатися. Чи могли б ви приділити мені кілька хвилин? Мене вони гнітять. Я маю на увазі мої гріхи.

Потерши лоба, Патрік Дойл кивнув.

— Боже, — пробурмотів він. — То одне, то інше. У мене в сповідальні сьогодні побувало вже десятеро. Проходьте, — він показав на нішу, в яку переходив його офіс. — Сідайте і підключайтеся. Я слухатиму, заповнюючи форми 4-10 із Бойсе.

Сповнений обуреного роздратування, Едґар Стоун тремтливими руками прикріпив електроди сповідальні до відповідних точок черепа, а тоді узяв мікрофон і заговорив. Аудіоплівка крутилася в передавачі, супроводжуючи його сповідь.

— Облудний жаль до іншого, — почав він, — спонукав мене порушити правило цього будинку. Та мене більше хвилює не сама ця дія, а мотиви, які до неї спричинили, адже ця дія — наслідок мого неправильного ставлення до мешканців цього будинку. Той чоловік, мій сусід містер Данкан, погано склав останній тест із релполу, і я розумів, що за це його виженуть із «Авраам Лінкольн». Я перейнявся симпатією до нього, тому що підсвідомо вважаю себе невдахою і як мешканця цього будинку, і як чоловіка. Тож я підробив його результати так, ніби він склав цей тест. Вочевидь, доведеться дати містерові Данкану новий тест із релполу й анулювати той, який я оцінив, — він поглянув на капелана, але не дочекався від нього жодної реакції.

Це покінчить із Іеном Данканом і його класичним джаґом, сказав собі Стоун.

Тим часом сповідальня вже проаналізувала його сповідь, з неї висунулася картка, і Дойл мляво підвівся на ноги, щоб дістати її з отвору. Ретельно проглянувши картку, капелан подивився на гостя.

— Містере Стоун, — промовив він, — згідно з аналізом ваша сповідь не є жодною сповіддю. Що насправді у вас на думці? Поверніться і почніть сповідатися знову, ви не зазирнули достатньо глибоко в себе й не надали правдивого матеріалу. Раджу вам зізнатися насамперед у тому, що ви навмисне й свідомо викривили свою сповідь.

— А от і ні, — запротестував Стоун, проте його голос — навіть для нього самого — прозвучав доволі непереконливо. — Можливо, я міг би обговорити це з вами у приватній розмові? Я справді підробив тест Ієна Данкана. І хоча мотиви, які мене до цього спонукали...

Дойл перепинив його:

— А чи не заздрите ви Данкану? Його успіхові з джаґом і запрошенню до Білого дому?

Запала мовчанка.

— Таке може бути, — нарешті визнав Стоун. — Проте це не змінює того факту, що Ієн Данкан не має права тут жити, його мусять звідси вигнати, незалежно від моїх мотивів. Перевірте Кодекс житлового будинку. Я знаю, що там є розділ, в якому розглядається схожа на цю ситуація.

— Але ви не можете звідси вийти, — сказав капелан, — не висповідавшись, ви мусите задовольнити машину. Ви намагаєтеся виселити сусіда, бо це відповідає вашим власним емоційним потребам. Зізнайтеся в цьому, і тоді, можливо, ми могли б обговорити правила, що стосуються Данкана.

Стоун простогнав і знову під’єднав електроди до своєї маківки.

— Гаразд, — пробурмотів він. — Я ненавиджу Ієна Данкана, бо він має мистецький хист, а я ні. Нехай комісія будинку у повному складі з дванадцяти осіб призначить мені покарання за мій гріх, та я вимагаю, щоб Данкана зобов’язали пройти іще один тест із релполу! Я не здамся; він не має права жити серед нас. Це неправильно з погляду моралі та закону!

— Принаймні тепер ви чесні, — зауважив Дойл.

— Насправді, — вів далі Стоун, — мені подобається, як грає джаґ-бенд, того вечора мене вразила їхня музика. Проте я мушу діяти відповідно до того, що вважаю інтересами спільноти.

Сповідальня, як йому здалося, насмішкувато пирхнула, випльовуючи другу картку. Втім, може, це була лише гра уяви.

— Отут ви вже глибше копнули, — похвалив його Дойл, читаючи картку. — Подивіться, — він передав картку Стоуну. — Ваші думки сповнені плутаних, амбівалентних мотивів. Коли ви сповідувалися востаннє?

Почервонівши, Стоун пробурмотів:

— Думаю, минулого серпня. Тоді капеланом був іще Піп Джоунс.

— Нам доведеться з вами іще багато попрацювати, — пообіцяв Дойл, запалюючи цигарку й відхиляючись на спинку крісла.

Першим твором, що прозвучить під час їхнього виступу у Білому домі, мала бути, як вони вирішили після численних дискусій та суперечок, Бахова «Чакона ре мажор». Елові вона завжди подобалася, попри подвійні ноти та інші складнощі. Ієн починав нервуватися навіть від самої думку про «Чакону». Тепер, коли вони вже узгодили твір, він шкодував, що не запропонував простішу «П’яту сюїту для віолончелі соло». Але було вже запізно щось змінювати. Ел надіслав програму секретареві відділу «М&Р» — мистецьких виступів та репертуару — Білого дому, Гарольду Слізеку.

Ел як міг заспокоював його:

— Не хвилюйся, адже твоя партія — друга. Ти ж не проти того, щоб мені акомпанувати?

— Ні, — запевнив Ієн. Це й справді було неабияким полегшенням, партія Ела була набагато складніша.

А тим часом поблизу Двигун-джунглів №3 пленталася туди-сюди тротуаром пепула, шукаючи потенційних покупців. Була лише десята ранку, тож ніхто вартий полювання ще не з’являвся. Сьогодні стоянка осіла на пагорбах Окленду, що в Каліфорнії, серед звивистих, обсаджених деревами вуличок заможного кварталу. Навпроти стоянки погляду Ієна відкривався будинок «Джо Луїс» — незвичної форми, проте вражаючого розміру з тисячею квартир, переважно населених багатими темношкірими. Цей будинок у світлі ранкового сонця виглядав особливо ошатним і доглянутим. Охоронець зі значком і пістолетом патрулював вхід, не пропускаючи всередину жодного стороннього.

— Нашу програму ще має схвалити Слізек, — нагадав йому Ел. — Що як Ніколь не захоче слухати «Чакону»? У неї специфічні смаки, до того ж вони постійно змінюються.

Ієн уявив собі Ніколь, яка, сидячи на широчезному ліжку у своєму рожевому халаті з рюшами і з поставленою поряд тацею зі сніданком, вивчає розклад виступів, що їй принесли на затвердження. Вона вже чула про нас, подумав він. Вона знає про наше існування. А отже, ми і справді існуємо. Як дитина, якій потрібно, щоб мати дивилася на неї під час гри, так і ми покликані до існування, отримуємо підтвердження власної значущості через її погляд.

А коли вона відвернеться від нас, подумав він, що тоді? Що тоді станеться з нами? Чи ми розпадемося на атоми і знову поринемо в забуття?

Так, подумав він, ми повернемося до стану випадкових, неоформлених зв’язків між атомами. Туди, звідки прийшли... у світ небуття. У світ, де провели усе своє життя аж до цієї миті.

— А ще, — додав Ел, — вона може попросити нас зіграти повторно. Або навіть вибере, що саме для неї виконати. Я дізнався, що Ніколь полюбляє слухати Шуманового «Щасливого фермера». Ти пам’ятаєш ноти? Треба б потренуватися його грати, того «Щасливого фермера», про всяк випадок, — він замислено видув кілька нот на своєму джаґу.

— Я не можу, — уривчасто вимовив Ієн. — Я так далі не можу. Це надто важливо для мене. Щось піде не так, ми їй не сподобаємося, і вони нас виженуть. Такого нам ніколи не стерти з пам’яті.

— Послухай, — почав заспокоювати брата Ел. — У нас же є пепула. А це дає нам... — тут він замовк. Тротуаром простував високий, із сутулою спиною літній чоловік у дорогому, пошитому з натуральної тканини синьому костюмі в дрібну смужечку. — Боже, та це ж Люк! — вихопилося в Ела. Він мав переляканий вигляд. — Я бачив його лише двічі в житті. Мабуть, сталося щось нечуване.

— Краще поклич пепулу до себе, — порадив Ієн. Пепула шкутильгала до Шаленого Люка.

Із нажаханим обличчям Ел пролепетав:

— Я не можу, — він відчайдушно смикав важелі на панелі управління. — Вона не слухається.

Пепула підбігла до Люка, той нахилився, підібрав її і рушив до них із пепулою під пахвою.

— Він керує нею замість мене, — пробурмотів Ел. І, занімівши, витріщився на брата.

Двері маленької прибудови відчинилися, і на порозі з’явився Шалений Люк.

— Я отримав повідомлення про те, що ти використовував її у неробочий час, для власних потреб, — звинуватив він Ела тихим, хрипким голосом. — Тобі ж казали цього не робити, бо пепули — власність стоянок, а не операторів.

Ел розгублено пробурмотів:

— О, Люку, та годі тобі...

— Я мав би тебе звільнити, — вів далі Люк, — але ти — хороший продавець, тож я лишу тебе на посаді. Але свою квоту ти тепер виконуватимеш сам, — щільніше притиснувши пепулу до себе, він розвернувся до виходу. — Мій час надто цінний, я мушу йти, — він помітив джаґ Ела. — Це не музичний інструмент, це глек, у який хіба що віскі наливати.

Ел промимрив:

— Послухай-но, Люку, адже йдеться про публічність. Якщо я виступлю перед Ніколь, уся мережа двигун-джунґлів набуде більшого престижу, хіба ні?

— Мені не потрібен престиж, — заявив Люк, затримавшись у дверях. — І мені байдуже до Ніколь Тібодо. Нехай собі керує суспільством так, як їй хочеться, а я керуватиму джунглями так, як хочеться мені. Поки вона мене не чіпає, я теж не втручаюся в її справи, і це мене цілком влаштовує. Скажи Слізеку, що ти не можеш виступати, і забудь про ці дурниці. Жоден зрілий чоловік при здоровому глузді не розважатиме публіку дмуханням у порожню пляшку.

— Тут ти помиляєшся, — заперечив Ел. — Мистецтво може поставати з найбуденніших побутових речей, от як ці джаґи.

Поколупавшись у зубі срібною зубочисткою, Люк сказав:

— Тепер у тебе немає пепули, щоб вразити родину першої леді. Поміркуй про це... Ти справді віриш, що зможеш чогось домогтися без пепули?

Після паузи Ел сказав Ієну:

— Він правий. Ми здобули успіх завдяки пепулі. Але... чорт, хай уже буде, як буде.

— У тебе є мужність, — визнав Люк, — але немає розуму. Та все ж ти мені подобаєшся. Тепер я розумію, чому ти став найкращим продавцем — бо ти не здаєшся. Добре, можеш взяти пепулу на виступ у Білому домі, але назавтра маєш її повернути, — він увіпхнув круглу, схожу на жука істоту Елові в руки.

Ел обійняв її, притискаючи до грудей, як велику подушку. — Може, джунглі і прославляться завдяки цьому, — міркував Люк уголос. — Але я знаю одне. Ніколь нас не любить. Надто багато людей вислизнули у неї з рук із нашою допомогою, ми — лазівка в маминій щільній структурі, і мама про це знає, — він вишкірився, показуючи золоті зуби.

Ел сказав:

— Спасибі тобі, Люку.

— Але пепулою керуватиму я, — попередив Люк. — На відстані. Я дещо вправніший у цьому за тебе. Врешті-решт, це саме я їх змайстрував.

— Авжеж, — погодився Ел. — Я буду надто зосереджений на грі.

— Атож, — гмикнув Люк, — для цієї пляшки потрібні обидві руки.

Щось в інтонації Люка збентежило Ієна Данкана. Він щось задумав, промайнуло у нього в голові. Втім, у них із братом не було вибору: їм доведеться взяти пепулу з собою. Люк, поза сумнівом, чудово з нею вправляється, він уже кілька хвилин тому довів свою майстерність, превершивши Ела у керуванні цією істотою, та й він усе слушно говорить: Ел і справді буде надто заклопотаний своїм джаґом. І все ж...

— Шалений Люку, — звернувся до чоловіка Ієн, — а ти коли-небудь зустрічався з Ніколь? — підказане інтуїцією, це запитання раптово спало йому на думку.

— Звісно, — впевнено відповів Люк. — Багато років тому. У нас було кілька ляльок-маріонеток, ми з батьком подорожували світом із ляльковим театром. Пробилися і до Білого дому.

— І як минув виступ? — продовжував розпитувати Ієн.

Трохи помовчавши, Люк відповів:

— Вона не звернула на нас уваги. Сказала щось про те, що ляльки мають непристойний вигляд.

І тепер ти її ненавидиш, зрозумів Ієн. Ти їй так і не пробачив.

— А вони й справді були непристойні? — спитав він у Люка.

— Аж ніяк, — відповів Люк. — Щоправда, один номер був із розряду стрип-шоу з ляльками-танцівницями. Але раніше ніхто не скаржився. Мого батька це сильно зачепило, а от мене — аніскільки, — його обличчя лишилося безвиразним.

Ел поцікавився:

— Ніколь уже тоді була першою леді? Адже це було так давно!

— О, так, — підтвердив Люк. — Вона на цій посаді от уже сімдесят три роки. Хіба ви не знали?

— Це неможливо! — одночасно вигукнули Ел з Іеном.

— Але це саме так, — відповів Люк. — Вона уже геть старенька. Бабуся. Проте досі має чудовий вигляд. Самі незабаром побачите.

Вражений, Ієн промимрив:

— Але ж на екрані...

— О, так, — погодився Люк. — На телевізійному екрані їй близько двадцяти. Але погортайте книжки з історії, тоді зрозумієте. Там викладено всі факти.

Факти, подумав Ієн, нічого не означають, коли бачиш на власні очі, що вона така ж юна на вигляд, як завжди. До того ж ми бачимо її щодня.

Брехло, подумав він. Ми знаємо правду, ми всі знаємо правду. Мій брат її бачив; Ел би сказав, якби вона була старою. Ти її просто ненавидиш, тому і брешеш. Вражений цією думкою, він повернувся спиною від Люка, не бажаючи чути більше ані слова з уст цього чоловіка. Сімдесят три роки на посаді — якби так справді було, Ніколь було б зараз майже дев’яносто років. Він здригнувся від такої думки і викинув її з голови. Або принаймні спробував.

— Щасти вам, хлопці, — побажав Люк із затиснутою в роті зубочисткою.

Тієї ночі Ієну Данкану наснилося жахіття. Відразлива зморшкувата стара вчепилася в нього своїми зеленуватими пазурами, пискливо вимагаючи чогось, а чого саме, він так і не зрозумів, бо її голос, слова зливалися в нерозбірливому шамканні майже беззубого рота й губилися в слині, що стікала цівкою по підборідді. Він намагався вивільнитися з її рук...

— Боже! — почув він голос Ела. — Прокидайся, вже час вирушати, за три години ми маємо бути у Білому домі.

Ніколь, здогадався Ієн, прочунюючи зі сну. Це вона була у моєму маренні, стара, висохла, та все ж це вона.

— Добре, — пробурмотів він, незграбно піднімаючись із розкладачки. — Послухай, Еле, — сказав він, — а якщо вона насправді стара, як казав Шалений Люк? Що тоді? Що нам робити?

— Виступати, — відказав Ел. — Грати на джаґах.

— Я цього не переживу, — тужливо промовив Ієн. — Я не надто здатний пристосовуватися до обставин. Усе це скидається на якесь страхіття: Люк контролює пепулу, Ніколь — стара бабця, навіщо ми туди йдемо? Чи не краще нам повернутися до колишніх часів, коли ми бачили її тільки по телевізору, а в житті побачимо хіба що раз, і то здаля, як ти у Шрівпорті? Для мене цього було б достатньо. Я хочу бачити тільки це, тільки її зображення... Давай повернемося, га?

— Ні, — вперся Ел. — Ми мусимо довести справу до кінця. Крім того, нагадаю тобі, що ти завжди можеш емігрувати на Марс.

Стоянка уже злетіла і рухалася в напрямку Східного узбережжя та Вашингтона.

Коли вони приземлилися, їх тепло зустрів Слізек — огрядний, доброзичливий чоловічок. Він потиснув їм руки, і вони попрямували до службового входу в Білий дім.

— Амбіційна ж у вас програма, — торохтів він, — але, якщо ви впораєтеся, я, ми всі, тобто родина першої леді, будемо тільки раді, як і сама перша леді, яка жваво цікавиться всіма формами оригінальної творчості. У ваших резюме зазначено, що ви вивчали ранні дискові записи 1920-х років, здійснені джаґ-бендами, що вижили після Американської громадянської війни, тож маєте бути оригінальними джаґістами, щоправда, класичного, а не народного спрямування.

— Саме так, сер, — підтвердив Ел.

— І все ж чи не погодилися б ви виконати що-небудь з фольклору? — запитав Слізек, коли вони минали охоронців, що застигли біля службового входу до Білого дому. За дверима простягався довгий, застелений килимами коридор зі штучними свічками в канделябрах, розвішаних на рівній відстані один від одного. — Наприклад, ми радили б «Rockabye Му Sarah Jane». Вона є у вашому репертуарі?

— Є, — коротко відповів Ел. — Ми виконаємо її наприкінці нашої програми.

— Чудово, — схвально мовив Слізек, люб’язно пропускаючи їх уперед. — Дозвольте поцікавитися, а що це за істота у вас на руках? — він скоса поглянув на пепулу, і його ентузіазм дещо пригас. — Вона жива?

— Це тотемна тварина, — відказав Ел.

— Тобто якийсь забобонний оберіг? Талісман?

— Атож, — ствердно кивнув головою Ел. — Вона допомагає нам погамувати страх перед виходом на сцену, — і він поплескав пепулу по голові. — А ще вона — частина нашого виступу, вона танцює, поки ми граємо. Ну, знаєте, як дресована мавпочка.

— Оце так! — вигукнув Слізек із наново віднайденим ентузіазмом. — Тепер мені зрозуміло... Ніколь це сподобається; вона любить м’якеньких пухнастих істот, — він притримав для них двері.

За дверима сиділа вона.

Як Люк міг так помилятися, подумав Ієн. Вона була навіть вродливішою, ніж на екрані, і набагато реальнішою, це було найголовнішою відмінністю: те, що вона була така непідробна, така справжня, побачена на власні очі. Вона сиділа у блякло-синіх джинсах та мокасинах, у недбало застібнутій білій сорочці, крізь яку він бачив — чи тільки уявляв, що бачив, — її засмаглу гладеньку шкіру... У якій неформальній обстановці вона нас приймає! Без удавання, без сценічності. Її коротко підстрижене волосся не приховує чудової форми шиї та вух. А ще, подумав він, вона така молода. На вигляд їй нема і двадцяти. Сповнена такої життєвої сили! Телевізор не передає того ніжного серпанку, що огортає її постать.

— Нікі, — сказав Слізек, — ось і класичні джаґісти.

Вона підвела погляд від газети, яку читала, усміхнулася.

— Доброго ранку, — привіталася вона. — Ви вже поснідали? Вам можуть подати канадський бекон, круасани і каву, якщо забажаєте, — дивна річ, але її голос, здавалося, йшов не від неї, він лунав звідкілясь згори, з-під стелі кімнати. Поглянувши туди, Ієн помітив ряд динаміків і виявив, що їх від Ніколь відділяє скляна загорода — запобіжний захід, щоб захистити першу леді. Він відчув розчарування, хоч і розумів, що це — необхідний крок. Якщо з нею щось станеться...

— Ми вже їли, місіс Тібодо, — подякував Ел. — Дякую, — він також підвів голову до динаміків.

Ми вже їли місіс Тібодо, промайнула в Ієна божевільна думка. Хіба усе не навпаки? Хіба не вона, сидячи тут, у своїх синіх джинсах і сорочці, споживає нас?

Раптом за спиною в Ніколь виріс президент, Тауфік Неґаль, стрункий, вишукано вдягнений темноволосий чоловік. Вона підвела до нього обличчя і сказала:

— Поглянь, у них із собою одна з тих пепул. Правда, цікаво?

— Так, — усміхнувся президент, стаючи поряд із дружиною.

— Можна мені на неї подивитися? — попросила Ніколь у Ела. — Нехай вона підійде сюди, — Ніколь подала сигнал, і скляна стіна поїхала вгору.

Ел опустив пепулу на підлогу, і та подибала до Ніколь попід піднятим захисним бар’єром, потім підстрибнула, і наступної миті Ніколь уже тримала її у своїх сильних руках, уважно розглядаючи істоту.

— Отакої, — здивувалася вона, — це не жива істота, а просто іграшка.

— Наскільки нам відомо, всі пепули вимерли, — пояснив Ел. — Але це оригінальна модель, зібрана за зразком тих решток, які знайшли на Марсі, — і він зробив крок уперед...

Скляна стіна опустилася на місце. Вона відрізала Ела від пепули, і тепер той стояв із дурнуватим виразом обличчя і здавався засмученим. Тоді цілком інстинктивно він торкнувся панелі управління на поясі. Довгий час нічого не відбувалося, аж ось пепула заворушилася. Вона зісковзнула з рук Ніколь і скочила назад на підлогу. Ніколь зачудовано вигукнула, її очі засвітилися.

— Люба, хочеш собі таку? — запитав її чоловік. — Ми дістанемо тобі одну чи навіть декількох.

— А що вона вміє? — поцікавилася Ніколь у Ела.

Слізек доповів:

— Вона танцює, мем, коли вони грають, чудово відчуваючи ритм. Правду я кажу, містере Данкан? Може, ви могли б щось зіграти, бодай коротеньке, щоб показати місіс Тібодо? — він задоволено потер руки. Ел із Іеном перезирнулися.

— 3-звісно, — погодився Ел. — Гм, ми могли б зіграти невеличку п’єсу Шуберта, наше аранжування «Форелі». Гаразд, Іене, починаймо, — він дістав з футляра свій джаґ і невпевнено підняв його. Ієн зробив те саме. — Перед вами Ел Данкан, перша джаґ-партія, — відрекомендувався Ел. — Поряд зі мною мій брат Ієн, друга джаґ-партія, і ми пропонуємо вашій увазі кілька класичних творів, а почнемо ми з короткої п’єси Шуберта, — Ел подав знак, і вони почали грати.

Тум тум-тум ТУМ-ТУМ тууум тум, та-тум-тум туб-туб-туб-туб-туб-тубббб. Ніколь засміялася.

Це кінець, подумав Ієн. Боже, з нами трапилося найгірше: ми стали посміховиськом. Він припинив грати, натомість Ел продовжував, його надуті щоки були червоними від напруги. Здавалося, він не помічав, що Ніколь прикриває рота рукою, аби приховати свій сміх, — вона сміялася з них та їхніх потуг. Ел дограв без акомпанементу до кінця, а потім також опустив свій джаґ.

— Ваша пепула, — сказала Ніколь якомога спокійніше. — Вона не танцювала. Навіть кроку не ступила — чому? — і жінка знову розсміялася, не в змозі себе стримати.

Ел відповів дерев’яним голосом:

— Я... я її не контролюю, нею керують з відстані. — І повернувся до пепули: — Ну ж бо, танцюй!

— О, правда, це так чудово, — вражено сказала Ніколь. — Дивися, — озирнулася вона до чоловіка, — він змушений благати її танцювати. Агов, танцюй, як там ти звешся, пепула з Марса, чи радше імітація пепули з Марса! — і вона легенько постукала по пепулі носком свого мокасина, намагаючись пробудити її до життя. — Ну ж бо, маленька синтетична давня мила істотко, зроблена з дротів. Будь ласка!

Раптом пепула стрибнула на неї. І вкусила.

Ніколь закричала. З-за її спини прозвучав різкий ляскіт, і пепула зникла, перетворившись на купку дрібнесеньких уламків. Наперед виступив охоронець Білого дому з рушницею у руках, наставленою на розпорошені у повітрі частинки, його лице було спокійне, проте руки і зброя тремтіли. Ел стиха лаявся, безперервно повторюючи ті самі три-чотири слова.

— Люк, — раптом сказав він братові. — Це він зробив. Помстився. Нам кінець, — його обличчя посіріло, він здавався геть виснаженим. Ел методично й бездумно почав пакувати свій джаґ у футляр.

— Вас заарештовано, — заявив другий охоронець Білого дому, з’явившись позаду них і націливши на братів пістолет.

— Так, авжеж, — безгучно промовив Ел, киваючи головою й похитуючись. — Арештуйте нас, хоч ми й не маємо до цього жодного стосунку.

Зіпершись на чоловіка, Ніколь підвелася і наблизилася до Ела з Іеном.

— Вона вкусила мене, бо я сміялася з вас? — спитала вона тихо.

Слізек стояв, витираючи хустинкою піт із чола. Він мовчав і лише витріщався на них.

— Пробачте, — сказала Ніколь. — Я її роздратувала, так? Як шкода, ми хотіли насолодитися вашою грою.

— Це все Люк, — почав виправдовуватися Ел.

— Люк? — Ніколь уважно подивилася на нього. — Ви маєте на увазі Шаленого Люка? Власника отих потворних двигун-джунглів, що з’являються і щезають, якому закидають незаконну торгівлю? Так, я знаю, про кого йдеться, я його пам’ятаю, — вона звернулася до свого чоловіка: — Мабуть, нам варто і його заарештувати.

— Так і зробимо, — запевнив її чоловік, занотовуючи ім’я у блокноті.

Ніколь вела далі:

— Оці ваші джаґи... Вони були тільки прикриттям для проведення ворожої акції, вчинення злочину проти держави? Нам доведеться кардинально змінити підхід до справи, коли ми запрошуємо до себе митців... можливо, він був помилковим. Він надає доступ у Білий дім нашим ворогам. Шкода... — її обличчя спохмурніло і поблідло, вона склала руки на грудях і стояла, похитуючись вперед-назад, занурена в роздуми.

— Повірте мені, Ніколь... — почав був Ел.

Вона одразу перервала його, сказавши:

— Я не Ніколь, не називайте мене так. Ніколь Тібодо померла багато років тому. А я — Кейт Руперт, четверта з її заступниць. Я просто акторка, досить схожа на справжню Ніколь, щоб займати цю посаду, хоч інколи, коли трапляється щось таке, як сьогодні, мені й хочеться звільнитися. У мене немає реальної влади. Усім керує рада, що засідає десь в іншому місці... я ніколи не бачила її членів, — вона поглянула на свого чоловіка: — Вони вже знають про це, чи не так?

— Знають, — запевнив він, — їх уже проінформували.

— Ось бачите, — сказала вона Елу, — навіть у нього, як президента, більше влади, ніж у мене, — і слабко всміхнулася.

Ел запитав:

— Скільки разів зазіхали на ваше життя?

— Шість чи сім, — відповіла вона. — І всі замахи здійснені на психологічному підґрунті. Незадоволені Едіпові комплекси чи щось подібне. Мені, власне, начхати, — вона озирнулася до чоловіка: — Думаю, ці двоє чоловіків... — вона тицьнула пальцем у Ела та Ієна, — ...не знають, що насправді відбувається, можливо, вони невинуваті, — вона обвела поглядом чоловіка, Слізека та охоронців. — Їх точно потрібно знищити? Чому б просто не видалити частину їхніх клітин пам’яті й не відпустити на волю? Хіба це не вихід?

Її чоловік стенув плечима.

— Якщо хочеш, можна зробити, як ти пропонуєш.

— Так, — кивнула вона. — Мені це більше подобається. Це полегшить мені роботу. Відвезіть їх у медичний центр Бетгізди, а ми продовжимо і послухаємо наступних виконавців.

Охоронець підштовхнув Ієна пістолетом у спину.

— Пройдіть у коридор, будь ласка.

— Добре, — пробурмотів Ієн, усе ще стискаючи свій джаґ. Що відбувається, міркував він. Ніяк не можу зрозуміти. Ця жінка — не Ніколь, ба більше: Ніколь взагалі немає, це тільки зображення на екрані, ілюзія, а за ним, тобто за нею, стоїть якась група можновладців. У них є якась рада. Але хто вони і звідки у них така могутність? Чи ми колись про це довідаємося? Ми зайшли так далеко, здається, ми майже підібралися до розуміння того, що насправді діється. До правди, прихованої за ілюзією... може, вони розкажуть нам взагалі все? Яка тепер різниця? Як...

— Прощавай, — сказав йому Ел.

— Що? — нажахано перепитав він. — Чому ти це говориш? Вони ж нас відпустять, хіба ні?

Ел пояснив:

— Ми не пам’ятатимемо один одного. Повір мені, нам не дозволять зберегти родинних зв’язків. Тож... — він простягнув йому руку, — бувай, Іене. Ми дійшли аж до Білого дому. Цього ти теж не згадаєш, але це правда, ми це зробили, — і він криво посміхнувся.

— Ворушіться, — поквапив їх охоронець.

Тримаючи в руках джаґи, двоє чоловіків почвалали коридором до дверей, за якими на них чекав чорний фургон медичного центру.

Ієн Данкан отямився серед ночі на розі безлюдної вулиці, змерзлий і закостенілий. Він кліпав очима, стоячи під яскраво-білим світлом платформи міської монорейкової електрички. Як я тут опинився, збентежено запитав він себе. Він глянув на наручний годинник: восьма година. Уже почалися заходи до Дня усіх померлих, хіба я не повинен бути там, розгублено міркував Ієн.

Мені не можна пропустити це зібрання, стривожився він.

Два пропуски поспіль означатимуть жахливий штраф, а це економічне самогубство. Ієн поквапився додому.

Невдовзі попереду нього виросла знайома будівля, «Авраам Лінкольн», зі складною мережею башт і вікон. До неї було недалеко, і він прискорив ходу, глибоко дихаючи і намагаючись тримати рівний темп. Мабуть, усе вже скінчилося, подумав він.

У великій підвальній залі для зібрань не горіло світло. Чорт, видихнув він у відчаї.

— А що, збори з нагоди Дня усіх померлих уже закінчилися? — запитав він у вартового, заскакуючи у вестибюль і простягуючи своє посвідчення.

— Ви щось плутаєте, містере Данкан, — відповів вартовий, ховаючи зброю. — День усіх померлих був учора, сьогодні п’ятниця.

Щось тут не так, зрозумів Ієн, проте нічого не сказав, тільки кивнув головою і поспішив до ліфта.

Коли він вийшов на своєму поверсі, відчинилися двері, і хтось поманив його до себе.

— Агов, Данкане!

Це був Корлі. Неохоче, оскільки така зустріч могла мати погані наслідки, Ієн наблизився до нього.

— Що таке?

— Ходять чутки, — швидко промовив Корлі, і в його голосі вчувався страх, — про ваш останній тест із релполу, власне, про якусь нібито помилку. Вони збираються розбудити вас о п’ятій чи шостій ранку і влаштувати несподіване опитування, — він роззирнувся коридором. — Повторіть, зокрема, про пізні 1980-ті та релігійно-колективістський рух. Запам’ятали?

— Так, — сказав Ієн із вдячністю. — Спасибі. Можливо, колись я зможу вам віддя... — він урвав, бо Корлі чкурнув назад до своєї квартири й захряснув за собою двері. Ієн лишився стояти в коридорі.

Це, безперечно, дуже мило з його боку, подумав він, рушаючи далі. Можливо, він цим врятував мою шкуру, інакше б мене примусово виселили звідси раз і назавжди.

Увійшовши до квартири, він вмостився за столом, обклавшись підручниками з політичної історії Сполучених Штатів. Студіюватиму всю ніч, вирішив він. Треба пройти опитування, іншої ради немає.

Щоб не заснути, він увімкнув телевізор. На нього одразу полилася дружня, знайома енергія першої леді, заповнюючи кімнату.

— ... а наш музичний вечір, — говорила вона, — прикрасить квартет саксофоністів, які зіграють варіації з опер Ваґнера, зокрема з моєї улюбленої, «Мейстерзінґери». Я певна, цей концерт буде для нас великою відрадою і втіхою та збагатить наш досвід. А ще мій чоловік, ваш президент, і я підготували для вас повторний виступ давнього улюбленця публіки, відомого на весь світ віолончеліста Генрі Леклерка, який зіграє твори Джерома Керна та Коула Портера, — вона усміхнулася, і Ієн Данкан усміхнувся у відповідь з-понад стосу книжок.

Цікаво, як це — грати у Білому домі, сказав він сам до себе. Виступати перед першою леді. Шкода, що я не опанував жодного музичного інструменту. Актора з мене не вийшло, я не вмію ані віршувати, ані танцювати, ані співати — геть нічого.

На що мені сподіватися? От якби я походив із родини музикантів, якби мене навчали батько або брати...

Спохмурнілий, він нашкрябав кілька речень про те, як 1975 року постала Французька християнсько-фашистська партія. Тоді його, як і завжди, принадив освітлений екран, він відклав ручку й розвернувся до телевізора. Ніколь саме демонструвала кахлі з делфтської порцеляни, які вона, за її словами, знайшла у маленькій крамничці Вермонта. Які чудові барви... він дивився, захоплений, на те, як її довгі тонкі пальці ковзали блискучою поверхнею емалевих кахлів.

— Лише погляньте на ці кахлі, — воркотала вона своїм хрипкуватим голосом. — Хіба вам не хотілося б мати такі? Правда ж, вони красиві?

— Правда, — згідно закивав головою Ієн.

— Хто з вас хотів би колись побачити такі кахлі? — запитала Ніколь. — Піднесіть руки!

Сповнений надії, Ієн підніс догори свою руку.

— О, як вас багато! — сказала Ніколь із теплою, ясною усмішкою. — Що ж, можливо, ми колись влаштуємо ще одну екскурсію Білим домом. Вам би цього хотілося?

Підстрибуючи у захваті на стільці, Ієн вигукнув:

— Так, мені б цього хотілося!

Здавалося, вона всміхається з телеекрана саме до нього.

Тож він усміхнувся їй у відповідь. А потім, долаючи нехіть і відчуваючи, як на нього навалюється важкий тягар, повернувся до своїх підручників, назад до прикрої реальності свого нескінченного, незмінного повсякдення.

Раптом щось стукнуло у вікно його квартири, і чийсь тоненький голос покликав:

— Іене Данкан, швидше, мій час дорого коштує.

Розвернувшись, він побачив у нічній пітьмі летючий апарат, таку собі яйцеподібну конструкцію, що висіла за його вікном. Звідти йому жваво махав якийсь чоловік і щось вигукував. Від яйця пролунав глухий звук «патт-патт», його двигун почав працювати пустогоном, а тим часом чоловік відчинив люк і висунувся з нього.

Невже це почалося тестування, запитав себе Ієн Данкан.

Він підвівся, почуваючись безпомічним. Так швидко... я ще не готовий...

Роздратований, чоловік у летючому яйці підлетів так близько, що біле полум’я із сопла його двигуна вдарило у стіну будівлі, кімната затрусилася, посипався тиньк. Під тиском гарячої хвилі повітря розбилося вікно. Крізь утворений отвір чоловік знову закричав, намагаючись привести Ієна Данкана до тями.

— Агов, Данкане! Не стій стовпом! Я вже забрав твого брата, він летить на іншому кораблі! — літній чоловік, одягнений у дорогий, пошитий із натуральної тканини синій костюм у дрібну смужку, спритно вискочив із гуркітливого яйцеподібного корабля і застрибнув до кімнати. — Нам треба вирушати, інакше потрапимо в біду. Ти що, зовсім мене не пам’ятаєш? От і Ел так само не пам’ятає. Ну, знімаю перед ними капелюха...

Ієн Данкан витріщився на чоловіка, не розуміючи, хто він, хто такий Ел і що взагалі відбувається.

— Ті мамкині психіатри непогано над вами попрацювали, — прокректав незнайомець. — Ця її Бетгізда — годі навіть уявити, що то за місце. Сподіваюся, мене туди не запроторять, — він підійшов до Ієна та схопив його за плече. — Поліція закриває всі мої двигун-джунглі, доведеться летіти на Марс, і я вирішив узяти тебе з собою. Ну ж бо, опануй себе, я — Шалений Люк, ти мене не пам’ятаєш, але неодмінно все пригадаєш, коли ми досягнемо Марса і зустрінемо твого брата. Ходімо, — Люк підштовхнув його до отвору в стіні, де колись було вікно, за вікном висів у повітрі космічний корабель — такі кораблі звуться таратайками, пригадав Ієн.

— Добре, — пробурмотів Ієн, міркуючи, що ж його взяти із собою. Що йому знадобиться на Марсі? Зубна щітка, піжама, тепле пальто? Він гарячково роззирнувся квартирою, кидаючи на неї останній погляд. Десь удалині завили поліцейські сирени.

Люк заліз назад у свою таратайку, і Ієн подерся за ним, схопившись за простягнуту руку чоловіка. Підлога корабля кишіла яскраво-помаранчевими істотами, схожими на жуків, їхні антени враз розвернулися до нього. Їх називають пепулами, пригадав він, чи якось так.

Усе буде добре, думали пепули. Не хвилюйся, Шалений Люк тебе вчасно підібрав, буквально в останній момент. А тепер просто розслабся.

— Гаразд, — сказав Ієн. Він притулився до стіни таратайки і розслабився. Вперше за багато років він відчув блаженний спокій.

Їхній корабель помчав угору в пустку ночі, до нової планети, що чекала в позамежжі.